Пројекат Растко ЦМС

Body

Присвячується Неді Тодорович

Моє життя складається із здійснення бажань.

Ви скажете: життя інших теж складається з цього.

Саме так.

Складається із здійснених і нездійснених бажань. Переважно нездійснених.

Проте моє життя складається із систематичного виконання бажань: малих і великих, свідомих і несвідомих, із численних спроб “опредметнити” бажання, з невідмовляння від бажань, із купівлі виграшного лотерейного квитка із відомого анекдоту...[1].

Одне з найбільших моїх бажань за останні двадцять років — побачити Венецію. Перш, ніж вона потоне.

Мені вже почало видаватися, що Венеція — одне з найбільш далеких місць на світі, географічна точка, до якої я не в змозі дістатися, нездійсненна подорож, місце, яке постійно віддаляється...

Я одна з тих небагатьох людей, які протягом останніх десятиліть колишньої держави не взяли участі в новомодних шопінґ-турах, не літали на могутніх літаках (ідеться про одноденний політ до Венеції); які в межах численних подорожей на зразок “Пізнайте Італію” не відкрили для себе цього міста; я не відвідувала його й раніше під час шкільних та вузівських екскурсій.

За цей час північна частина Італії вже перестала бути територією, яка межує з моєю державою. І не лише це, підземними шляхами, повітряними коридорами, візовими режимами, політичними карантинами, різноманітними способами роз’єднання та з’єднання Венеція ставала все більш та більш віддаленою, все більш недоступною, проте з кожним роком мого життя все більш бажаною.

Найприкріше те, що Венецію бачили всі: члени моєї родини, далекі родичі, друзі, знайомі, сусіди. І всі із здивуванням і докором питали:

— Невже може таке бути, що ти жодного разу не була у Венеції!?

— Ні, — відповідала я розгублено, навіть з певним відтінком сорому чи

провини, що в свої сорок років дозволила собі пропустити це класичне культурно-історично-туристичне дійство.

При цьому я заздрю їм, що вони мають своє бачення, своє відчуття, свою особисту Венецію. Коли цими враженнями наповнюються романи, оповідання, подорожні щоденники зарубіжних і місцевих письменників, відомі фільми, телевізійні репортажі, газетні статті, повідомлення з карнавалів чи кінофестивалів, складається враження, що від моєї Венеції нічого не залишиться, навіть якщо я нарешті її відвідаю. Виходить, отже, що це марна духовна праця. Венеція залишається місцем, що належить загалу, Венеція — колективна, масова інспірація.

Я народилася під знаком Рака. В усіх гороскопах світу, всіма мовами загальна характеристика цього знаку зодіаку, що стосується темпераменту, улюблених кольорів та каміння, терапевтичних хвороб, запаху може частково розходитись. Одне, проте, незмінне в усіх, а саме: місто Рака — Венеція. Знаю, якою по суті неглибокою є ця паралель: водяний знак — водяне місто, проте мене приваблює Венеція не своєю водною стихією, а лише моєю “особистою” неможливістю туди потрапити. Нездійснене бажання.

Марною тратою часу було б перерахувати спроби побачити це місто. Вражає не лише чисельність, а й розмаїття перешкод, які ставали на шляху реалізації моєї мрії. Наведу для прикладу лише останню спробу. Мій чоловік і я мали заброньовані місця в пансіоні “Вілднер” у Венеції з 26 березня 1999 року. НАТО розпочало бомбардування Югославії на 2 дні раніше — 24 березня.

Я не прихильниця того погляду, що задля виконання якоїсь “великої” мрії треба докласти титанічних зусиль. Я з тих, хто терпляче чекає, поки вона реалізується сама. Власне кажучи, я ладна діяти задля її виконання, але розумію, що для всього є свій час. І, що найважливіше, я переконана, що зможу впізнати момент свого зоряного часу, цього щасливого моменту, й коли він настане, й коли мине.

Коли у вас систематично щось не виходить, можливі два варіанти. Або треба відмовитись од самої ідеї, або спробувати задіяти механізм тонкого, непомітного обману. Я вирішила приховати свою справжню мету — подорож до Венеції — під прикриттям поїздки до якогось іншого міста, наприклад, Трієста.

Безперечно, Трієст мені не по дорозі, віддалене від шляху північне місто, клоака Адріатичного моря, але принаймні хоч лежить достатньо близько від Венеції. Принаймні, так здається. Національна авіакомпанія й колишньої, й теперішньої Югославії завжди мала рейси до Рима, Мілана (ніколи до Венеції), а ось 2001 року з’явився новий рейс — до Трієста. Непоганий шанс реалізувати мій задум.

— Та ні! — казали деякі мої друзі, яких я ознайомила зі своєю ідеєю. — Краще поїхати у червні в подорож до Лідо ді Єзоло, ця літня путівка буде набагато дешевша, ніж відвідини дорогих європейських міст, а крім того, Єзоло всього за 30 км від Венеції, якщо їхати комбінованим сухопутно-морським шляхом.

Туристичний проспект державної авіакомпанії пропонував літній відпочинок у Лідо ді Єзоло в десятках готелів, від червня до вересня. Я й чоловік могли обрати кількість зірок у готелях, тривалість перебування, вид харчування... Але дивно. Здійснюючи детальну калькуляцію всіх етапів відпочинку, я снувала навколо Венеції своєрідне павутиння, сподіваючись, що Венеція не дочекається того моменту, коли вже я не захочу її бачити.

Але я виявилася недостатньо спритною. Венеція наснувала навколо мене власне павутиння. За два дні до подорожі, далеко по обіді, нам подзвонили з агентства, що угода, яку ми уклали, а до того ж і оплатили, взагалі неможлива через те, що насправді не існує жодної домовлености з готелями, а відповідно й перебування в ньому видається проблематичним, усе це нагадує потьомкінські селища...[2]

— Приїздіть і забирайте свої гроші. Нам дуже шкода.

Це вже видавалося не дуже вірогідним. Знову?! Механізм обману не

функціонує, значить слід утриматися від його завершення. Можливо, всі ці роки були мені застереженням, що у Венеції на мене не чекає нічого доброго. Смерть у Венеції?!

Всі подруги знали про мою “недосяжну” Венецію. (Задня кишеня Європи, — погляд із Сербії). Спробую останній козир, жіноче альтернативне павутиння. У відчаї я подзвонила Н. Т., яка запропонувала хитре рішення, покликавши свою знайому, хазяйку приватного туристичного агентства, й за 24 години ми вже мали квитки на літак, правильно оформлену путівку, готельний ваучер до ... Лідо ді Єзоло.

Від Лідо ді Єзоло до Венеції можна дістатися двома шляхами — суходолом і водою. Квиток на корабель-порон коштує дешевше, ніж залізничний, до того ж потяг безупинно деренчить від Белграда до Смедеревської Паланки. Але тут справа не в ціні, важливо, аби дістатися до цього міста морем, щоб я мала змогу побачити Венецію вперше у “природному середовищі”, саме так, як вона відкривалася протягом віків, доки ХХ століття не передбачило додатковий в’їзд. До міста на воді й діставатися слід водою. Принаймні вперше.

Я не відчула хвилювання навіть тоді, коли корабель наближався до берега. Та я, власне кажучи, й не сподівалася від Венеції якогось дива, таємничого подарунка на зразок дня народження чи передбачень гороскопа, не чекаю нічого, керуюсь лише звичайною цікавістю.

Перше, що бачу, — це контури міста, приховані легким туманом, дзвіниці та їхні несправжні пандани, численні плавучі доки. Ці доки всюди, вони трохи незграбні й дратують око. Добре, думаю, це вже ХХІ сторіччя. Не варто було очікувати дівочу, незайману Венецію. Нарешті в око впадає велика біла споруда, вкрита білим скляним куполом. Що це, заради Бога? Молочна будівля, здається, зараз проковтне цілу хмару, як біла пляма джина, дисгармонує з пастельними кольорами й пропорційними контурами інших будівель. О, це ж корабель, який стоїть у порту. Американський прапор майорить на вітрі двадцятиповерхового корабля-готелю.

Незграбний готель, більший за саму Венецію, позбавлений смаку кітч, своєрідний ляпас минулим досконалим століттям... Повертаю погляд, боюся зіпсувати враження через цю величезну перешкоду, хочу бачити лише гарне, досконале, палаци на Ріва делі Ск’явоні, Палац дожів. Усі будівлі видаються мені лаштунками, не можу позбутися відчуття, ніби вони несправжні... Уявляю собі, що коли наш корабель допливе до берега, палаци венеційських дожів виринуть із-за лаштунків. На поромі висить малярське полотно, яке відтворює сюжет з куліс Пале Дукале.

— Оце тобі і в’їзд морем, — кажу я чоловікові, який усіляко вихваляв мені морські ворота міста, підкріплюючи свою позицію аргументами світового мистецького рівня — Каналетовими картинами, власними мистецькими спостереженнями з якихось давніх часів і цілком природною думкою, що місто на морі повністю охопити оком можна лише з моря. Але логіка минулих часів більше не спрацьовує! Хмарочоси, корабель-готель, куліси... бідна я, все мені зіпсували ці облудники...[3]!

Справжньою проблемою стають перші відвідини відомого на ввесь світ міста людиною зрілого віку. Чи зустріч віч-на-віч із відомою архітектурною спорудою. Людина вже має готове уявлення про те, який це може мати вигляд. Стільки існує картин старих майстрів, листівок, фільмів, телевізійних передач, літературних творів, розповідей друзів... У свідомості вже сформоване вимріяне хибне враження, не підкріплене реальністю. Майстерне, проте несправжнє полотно, виткане в результаті чужого досвіду і вражень. Мені ніколи ніхто не казав, що піраміди однією частиною дотичні до славнозвісного Каїра, а другою — до великої безкрайої пустелі, розміщені між новим і стародавнім світом; ніхто не міг мені переказати, що кафедральний собор у Шартрі великий, як піраміда Хеопса, якийсь неприродно об’ємний порівняно з навколишнім ландшафтом; ніхто мені не казав, що Венеція побудована зовсім не з каменю. На намальованій картині, фотографії, в електронному варіанті, в уявленні найчастіше фігурує або загальна панорама, або скрупульозно підібрана деталь, свідомо чи несвідомо позбавлена всього справжнього, навіть тоді, коли має на меті відтворити конкретні реалії. Так і в мене відвідини Венеції, побудованої із цегли, стали справжнім шоком. Глибоким розчаруванням. Усі старовинні міста, побудовані з каменю, стоять монументально, міцно, непохитно, непереможно, розкішно. Потерте каміння, зруйноване й побите часом, і сьогодні міцне, хоча, власне кажучи, є витонченим, навіть аристократичним будівельним матеріалом.

Ну, звичайно, Венеція не може бути побудована на камінні, вона б одразу потонула! В ній каменем обкладені лише двері, вікна, інші архітектурні аксесуари, сходи чи міст, усе інше — з цегли. Палаци, споруди, будівлі зведені з усіма специфічними ознаками суходолу, проте, від відомої венеційської раціонально-алхімічної суміші води, вітру й соли місто безперервно ніби роз’їдається зсередини, суцільні дірки пораненого фасаду, з якого виглядає цегла, нагадують ракові пухлини. Так і моя перша зустріч з Венецією була занадто суперечливою, вражала невідповідність між історичною міцністю, розповідями про її незайману й незмінну красу та справжнім виглядом, виглядом зблизька. Можливо, такими є всі таємниці, якщо в них зануритися занадто глибоко.

Проте після шоку від першої зустрічі настав час налагодження певного балансу між уявною картиною та тим, що я спостерігала на власні очі, результатом якого повинна була стати вигадана власна картина побаченого насправді. Отже, знову химера.

Всі найкращі й найвідоміші міста й містечка розташовані, зазвичай, у страшній, неможливій і до того ж — нездоровій місцевості. В пустелях, на крутих горах, у місцях без води, відкритих усім вітрам, у волого-гнилих хащах, утіленні кліматичної нісенітниці. Проте, їх справді важко осягнути, повторити, вони чарують, вони незвичайні, оригінальні, міфічні. Саме тому, що стоять на таких ґрунтах, у таких кліматичних умовах, де вони насправді, за логікою, перебувати не можуть.

Єдина венеційська споруда, яка на мене справила враження стабільної, не зіпсованої часом і вологою, проте також такою, що вражає своєю нереальною кам’яною білизную, була церква Санта Марія дель Салюте. Хоча й віддалена від головної “сцени” п’єси, Площі Святого Марка, оскільки я дісталася до Венеції морським шляхом, Санта Марія мені видалася метою подорожі, чимось таким, заради чого можна завітати до венеційських земель, що за сприяння Лази Костича і Ленки Дунджерської пов’язано і з моєю землею, моєю мовою і мною особисто.

Що таке генетичний код міста, його квінтесенція, шифр? Чи це можна зрозуміти під час короткого перебування, чи все ж таки проживши в ньому все життя? Скоріше за все, і те, й інше. Мені сутність якогось міста зрозуміла вже з першого погляду, при першому знайомстві з ним, у блискавичному проникненні в його внутрішній світ, хвилинному сильному відчутті. Й це дешифрування, це розуміння може досягти апогею, вершини в моїй свідомості лише один раз. Пізніше на його результати накладаються раціоналізм, гумор, чимало додаткових вражень і хтозна-що ще.

Одразу після висадки на берег в око потрапляє канал, над яким у сусідстві землі і води височить Міст зітхань, місце, яким відводили на страту тих, хто перебував у тюрмі, крізь каміння вікон бійниць вони востаннє могли побачити цей світ, а я через нього вперше побачила справжню ... ґондолу, яка видавалася такою, як і мбла видаватись. Венеція подарувала мені цей особливий подарунок — вона відкрилася мені.

Ґондола мені запала в душу, шокувала, зачарувала, завела мене. Це було секундне прозріння на рівні всіх можливих відчуттів, з яких я винесла для себе одне, заради чого варто було відвідати Венецію, — це була ґондола.

Ґондола — генетичний код Венеції. Її сутність. Ерос і Танатос. Це розкішна чорна лакована скриня мерця для закоханих. Ґондола — реально окреслена відповідь стосовно факту, що навіть у смерть можна закохатися. Пристрасно і беззастережно.

Я ж закохалась у ґондолу.

Ґондольєра Харона перетворено на Аполлона; Венеція — ледь відчутна ниточка між щирою життєвою радістю й красою світу мертвих; а ґондола видається матеріалізованою можливістю одночасно перебувати й там, і там.

Ґондола й Венеція — це ми, які не зважуємося визнати, що можемо бути закоханими у смерть, чи хоча б у бажання смерти. Венеція — міфологічна структура смерти, втілена в навколишню архітектурну композицію, якесь фатальне й водночас терапевтичне злиття з потойбічним, при тому, що ти залишаєшся живим.

Венеційський карнавал, привабливо-страхітливі маски, канали, яскравий одяг, прикраси на палацах, в’їдлива волога, болісно-гнилий запах, що шириться від споруд, панський одяг, мереживо, старовинні меблі, інтриги, скло, сюжети на тканинах, павутинчаста витонченість духу, венеційські люстерка, дзеркала ніби з піни, цілий комплекс декадентських реалій, накопичених століттями у тісній водяній державі, — і все на зламі цього й того світу, можна непогано прочитати лише з ґондоли, її незвичного вигляду, деталей і оздоблення, від фігури ґондольєра до звичайнісінького весла.

А за всім цим стоїть бажання смерти.

За кілька років, на горі Ґізе у Єгипті, біля великих пірамід, знаходжу праматір ґондоли. Це фараонів сонячний човен для подорожей з цього виміру життя й часу. Що ж єднає давніх єгиптян і венеційців: бажання життя чи жага смерти?

Існує ще одне місце, яке мені нагадує дух Венеції — lo spirito di Venezia — це кав’ярня “Флоріан”. У цій кав’ярні, на площі св. Марка, оркестр у чорному вечірньому одязі опівдні грає аргентинське танго. Танго в цій хворобливій, навіть суїцидальній атмосфері звучить як ексклюзивна венеційська музика. Оркестр, розміщений в аркаді площі, під каламутно-білими китицями балдахіна з важкого полотна, робить невеличку паузу, аби музиканти одягли білий одяг, і тоді концерт триває далі. Площу легкими кроками, контрастуючи з метушливими туристами, переходять венеційські пани. Завжди в костюмах, одягнені у льняний одяг кольору слонової кістки, який колише вітер. На голові в них світлі м’які капелюхи, під пахвами довгі парасольки, схожі на тростини з металевими булавицями. Картина й настрій 1901 року. Насправді ж — рік 2001.

Тепер турист може часом отримати можливість побачити розваги, наприклад атракціони, які відповідають духові міста чи конкретного об’єкта. Частіше це жахливий кітч, якийсь липкий Діснейленд, приниження для відвідувачів, сумнівне задоволення й нівеляція краси, що її людина прийшла побачити, насолодитися нею, віддати їй данину на свій розсуд — убогого туриста ХХ століття.

Венеція зберегла свою велич.

Мій венеційський пазл достатньо скромний:

— один плюс — на Площі св. Марка, коли її можна побачити абсолютно безлюдною й спостерігати в спокої її приховану грандіозність; мені здається, що вся імперська велич Венеційської республіки, у тому числі й Венеції, полягає в масштабах архітектурної помпезности порівняно з іншими імперіями. Вона ненабридлива;

— ще один плюс — можливість побачити венеційську затоку, Каналетто постає перед очима не на картинці, насправді, з усіма атрибутами, прозорістю зеленавої води, яка ніби світлішає, відбиваючи ясні обриси навколишніх споруд;

— блукання вулицями, аби потім за раз з’їсти всі цукерки з витисненою шоколадною камеєю в кондитерській “Марчіні”;

— полювання за портретом і площею Франческо Морозіні, одного з героїв мого оповідання “Три столи”; його портрет з музею “Корер” наразі не можна було побачити, оскільки ця колекція перебувала на реставрації (очікувана перешкода); коли мова зайшла про площу Морозіні, її одразу було знайдено на мапі Венеції (Площа Франческо Морозіні), проте реально на зазначеному місці об’єкта не пощастило виявити (несподівана перешкода). Ця площа не настільки вже мала, аби зникнути без сліду, вона веде до Академії й одного з трьох мостів на Каналі Ґранде. Проте на згаданій площі була зазначена чорним по білому інша назва: Площа Сан Стефано. Іншу, детальнішу інформацію можна було отримати в кельнера, красеня з найближчої кав’ярні:

— Вибачте, як називається площа, на якій ми перебуваємо?

— Гарно звучить, — озивається він, — Площа Святого Стефана.

— А де ж Площа Франческо Морозіні?

— Так це ж одне й те саме, — вже не так певно додає кельнер, — до половини — це Морозіні, а починаючи з другої половини — Святий Стефан.

— Але на площі це ніде не зазначено, хіба десь є знак?

— Ну, цього я не знаю...

Довелося погодитись подумки з перспективою обійти всю площу. Ніде не написане ім’я дожа Морозіні, як читаємо на карті Венеції. Виходить, усюди можна зіткнутися з неочікуваними труднощами;

- мій венеційський пазл доповнюється й за рахунок однієї продавщиці з магазинчика на мосту Ріалто. Вона була гарна, темноволоса, міцної статури італійка, одягнена в довжелезну чорну спідницю та блузу. На плечі накинула яскраво-червону шаль, виблискували сережки, — у той момент вона була божественна. Виглядала як Італія, Венеція, Понте дель Ріалто. Як каріатида, як жіноча фігура на носі корабля, як дорожній знак, захисниця, символ у русі;

— на додаток до італійки, яка за одну секунду стала для мене уособленням всієї Італії, американка запропонувала своєрідну автентичну печатку Венеції. Колекція картин і скульптури Пеґґі Гуґґенгайм, — один із найкращих “кишенькових” музеїв, які я бачила в Європі. Палата, в якій розміщена її приватна колекція Далн, Пікбсо, Міро, Маґріта, Шагала, Ернста, де Кіріко, Бранкузі, Мура ... оточена з одного боку Каналом Ґранде, а з другого — тінистим, вологим садом. Волога з обох боків. У саду, крім скульптур, — могила пані Гуґґенгайм. Похована вона зі своїми дев’ятьма собаками. Збережена навічно в оточенні своїх “дітищ” — міста, яке вона любила, собак, картин. На мене справила неабияке враження “Колекція Пеґґі Гуґґенгайм”, бо це справжня щира, особиста, жіноча колекція, яка постала в результаті щирої непідкупної любови до видатних діячів мистецтва та до Міста, якому залишила свій дух і заповіла свій прах. Особливо вражало, наскільки відповідають атмосфері Венеції, виступають її невід’ємними духовними складовими ці експонати двохсотрічної давности;

— за кілька сотень метрів од музею Пеґґі Гуґґенгайм стоїть будинок Академії. В ньому: Тіціан, Тінторето, Веронезе, Біліні ..., ренесанс, бароко, рококо. Венеція та Італія — погляд ізсередини, зафіксований в різні епохи, у різних напрямках і мистецьких стилях. Часом у людини з міст, які мають відомі музеї, виникає запитання: що ж справді своє, а що запозичене? Що реальність, що лаштунки, що малюнок... А, може, й не варто питати, а просто насолоджуватись часовими, поширеними й примноженими в просторі естетичними зразками, припускаючи навіть, що вони будуть по обидва боки цього кордону.

Лаза Костич подарував Ленці Дунджерській, як запоруку вічного кохання, венеційську церкву Санта Марія дель Салюте. Віртуально, безперечно, у вигляді вірша, проте кожен сербський учень чи учениця, коли читає ці рядки, знає про цей любовний трикутник — Ленка, Лаза, церква. Ленка Дунджерська — одна з тих небагатьох сербок, яка отримала у вічне володіння щось нетлінне без будь-яких спадкових чи адміністративних зобов’язань, — одну з найвідоміших споруд світу. Я їй заздрю в цьому.

Коли Ленка отримала духовну спадщину, можу й я.

Ох, як би це було ... Але це вже інша історія.

————

1 Чоловік: “Боже, піди мені назустріч, дай виграти приз у лотерею!”
Бог: “Добре, але піди й ти мені назустріч, принаймні купи хоч раз лотерейний квиток!”
2 Читання сербських туристичних проспектів чи у вигляді розкішних каталогів, чи блідих, невиразних брошур — у принципі зводиться до одного. До герменевтики. До детального, дбайливого тлумачення тексту, до пошуку прихованого змісту, того, що замасковано під дрібними нюансами, до дешифрування, до пошуку істини. Чи обману. Як удасться. Оскільки зазвичай у них правдивого немає нічого. Особливо ціна путівки, готелю чи квитка на проїзд. Інколи, як у цьому конкретному випадку, вся інформація не відповідає дійсності.
3 Ірраціональні сили в різний спосіб чинять усілякі перешкоди, аби зіпсувати наше, чоловікове й моє, приватно-родинне життя. Інколи смішні, інколи небезпечні, вони завжди однаково недоречні.

© Јасмина Михајловић; Мирослава Карацуба, переклад, 2009.
Всесвіт, 2009, № 5-6. - с. 142-148