Мирко Бар'якторович

Серби на Україні

Народна творчість та етнографія, Київ, 1971, 3, стр. 38-42.

Вивчення національних меншостей у будь-якій країні, тобто дослідження їхнього способу життя й традиційної культури (точніше простеження асиміляції тих меншостей з етнічним середовищем, в якому вони живуть, або ж їхній опір цьому середовищу і збереження своїх етнографічних особливостей), становить інтерес для багатьох галузей науки і чи не найбільше для етнографії. На прикладах вивчення національних меншостей можна дійти до певних висновків щодо етногенезу і розвитку окремих народів та змісту їхньої культури. І врешті, таке вивчення має загальнонаукове і методичне значення. Але в окремих авторів воно може мати сентиментальні пориви та мотиви, бо цим людям не байдуже, як склалася доля їхніх співвітчизників в іншому середовищі. Адже відомо, що в різні часи і в різних країнах на базі окремих народів і їх творчості виникали інші народи, або ж окремі народи були в свою чергу асимільовані.

У цій розвідці ми намагатимемось хоч на основі надто скупих відомостей кинути погляд на долю сербів, що переселилися на Україну понад двісті років тому.

Про сербські поселення на Україні Мита Костич майже п'ятдесят років тому видав цікаву працю (Мита Костић. Српска насеља у Русији - Нова Србија й Славеносрбија, Насеља и порекло становништва књ. 14, Београд, 1923 (Далі - Костић і сторінка). Він підготував її як історик, тому, природно, що йдеться в ній про тодішні суспільно-політичні відносини в Австрії[1] й Росії, які й зумовили переселення сербів, що жили біля кордону, з католицької Австрії (і Угорщини) до колишньої Російської імперії. Нещодавно ми мали можливість відвідати два-три населені пункти на Україні, які колись заснували серби і жили в них.

Та передусім скажемо, як, звідки і чому серби переселилися на Україну. В кінці першої половини XVIII ст. військовий кордон по Тисі й Мурешу було скасовано. Звідти серби переселялися у глибину австрійської території, а саме в Угорщину. Вони змушені були переїздити на банатську частину кордону, оскільки, якби лишилися на старому місці, втратили б воєнні привілеї й перетворилися на хліборобів. Проте вони боялися лишатися в угорському середовищі, тому що раніше брали участь у придушенні угорського повстання і місцеве населення ставилося до них неприязно. Ця неприязнь посилювалася заздрістю на ті незначні привілеї, які мали серби-граничари і, нарешті, переросла у відкриту ворожнечу через релігійні суперечки. Тоді й розвинувся рух серед сербів-граничар за переселення на Україну.

Австрія дивилася на переселення своїх підданих толерантно, бо Росія була її союзником у війнах проти Туреччини й Персії. Росія, безперечно, була зацікавлена в такому переселенні, оскільки воно зміцнювало її позиції у боротьбі проти Туреччини (адже в південних володіннях Росії (України) в ті часи подекуди мешкали турки й татари; та й пізніше (1804 р.) в кримських степах були розкидані аули (поселення) й кибитки (намети) ногайців, котрі були «зовсім чужими людьми для європейців» (Аполлон Скальковский. Хронологическое обозрение истории новороссийского края, Одесса, 1838, стор. 69 (Далі - Скальковский і сторінка).

У сербів, які втекли від турків зі своєї батьківщини до Австрії (1690 і 1737 рр.), не згасав войовничий дух боротьби проти турків і намір колись-то, як каже Црянський, знову повернутися «у свою Сербію» (Милош Црњански. Сеобе и друга књига сеоба II (Срп. књ. задр.), Београд, 1962, стор. 1036, 1042). Таким чином, у 1752-1753 рр. виникли два воєняо-землеробські (спочатку більше воєнні) поселення сербів на Україні. Це була Нова Сербія з центром у Миргороді (тепер Новомиргород) [2], та Слав'яно-Сербія [3] над річкою Луганкою.

Певних даних про кількість переселенців ми не маємо. В одному документі говориться, що 1760 р. в обох сербських поселеннях було 26 000 чоловік. Але ми не можемо не взяти до уваги того, що в так званих сербських поселеннях на Україні крім сербів проживало чимало й інших переселенців; часто місцеве українське населення записувало себе сербами, щоб здобути військові привілеї. До того ж, на Україну переселялися не лише серби з Угорщини. Чорногорський владика Василь Петрович, що бував тими роками в Петербурзі, домагався переселення в Росію значної кількості чорногорців. Біля Сремської Митровиці переходили Саву та видавали себе за чорногорців, щоб легше переселитися, люди із Боснії й Сербії. Тільки 1757 р., пише Пишчевич, таких було близько тисячі. Відтак, між тодішніми переселенцями були й македонці, болгари, «пословачені русини», албанці, молдавани, угорці, німці (Костић, стор. 13, 14; В. І. Наулко. Географічне розміщення народів в УРСР, Київ, 1966, 4, І). Відомо, що й самі ініціатори переселення сербів із Угорщини на Україну (Хорват і Шевич) радо приймали в свої загони представників інших народностей. Вони чинили це не стільки задля оборони південних кордонів царської Росії, скільки сподівалися здобути високих чинів і великих маєтків. Про чисельність згаданих одиниць можна судити із записок одного тодішнього офіцера-граничара Пишчевича, який згадує, що на початку заснування роти було 11 рядових, один унтер-офіцер і два капрали (Пишчевић, стор. 184).

Тож треба вважати, що спочатку на Україну переселилося не так вже й багато сербів. Адже саме тоді (1752), коли велась найінтенсивніша пропаганда за переселення сербів з Угорщини, у Відні був виданий «казнени патент» (штрафний закон), спрямований проти тих, хто вербував підданих Австрії на службу до іноземців (Костић, стор. 73).

У перші роки сербам-колоністам жилося важко, їх оселили у безлюдному степу на кордоні з Туреччиною і вони страшенно бідували: їли траву, як пише один з них, варили якесь коріння, що нагадувало собою чорну й білу цибулю, жили під наметами або ж городили із пруття й гілля колиби, які накривали травою. Всюди, пише в своїх мемуарах Пишчевич, панували туга і жаль; і ті люди, каже він, нагадували знедолених, які опинилися у великій скруті. Плата граничарам надходила із запізненням і нерегулярно, й витрачалася на одяг та інші військові потреби (Пишчевић, стор. 185, 187). Правда, зауважує Пишчевич, так було тільки в перші роки, а потім люди взялися за обробіток землі (Там же, стор. 184, 185), почали взаємно допомагати один одному, боролися із злиднями. Особливо допомагали собі торгівлею.

У писаннях переселенців маємо відомості про те, як їм жилося у новому середовищі. Один з них, наприклад, скаржиться, що тут й сокира не така, тож просить наступних переселенців привезти з собою це знаряддя праці (Костић, стор. 97). Подибуються також і скарги на місцеве населення, яке насміхається над переселенськими звичками, вигадує для них глузливі прізвиська (Там же, стор. 96).

Колоністи були поселені вздовж лінії кордону й організовані строго» на військовий лад. Їхнє поселення ділилося на полки або роти (чети). Й донині біля села Мартоноша, що біля Новомиргорода, видніється кордонний рів, якого мешканці звуть «Турецький вал». Кожна рота мала свого командира і військову управу (Там же, стор. 92).

У цьому міграційному русі останніми, як нам відомо, були дві групи з Чорногорії і Герцеговини, які прибули до Одеси 1804-1805 рр. (Скальковский, стор. 114). Спочатку до Одеси у 1803 р. приїхали шукати місця для поселення сердар (начальник області в Чорногорії) Мина Никшич і обервоєвода (головнокомандувач військ) Іван Тйота. Через рік Мина Никшич знову прибув до Одеси, але вже з групою в 97 осіб. Вони оселились у районі Тирасполя (Там же, стор. 163-165). За це Никшич дістав у нагороду просторі землеволодіння і 1000 крб. Остання група переселенців, як зазначається в одному документі «црногорских срба» (чорногорських сербів), що складалася з 16 родин (50 осіб), прибула до Одеси у травні 1815 р. Спочатку поселилися поряд з болгарами, а потім, за наказом 1816 р., в слов'яно-сербській колонії (поряд з поселенцями Никшича) (Там же, стор. 253-254).

Прослуживши рік у військові та трохи обжившись, колишні офіцери й генерали забажали мати й собі великі маєтки, щоб жити в розкошах «на руски начин» (Костић, стор. 130). Їхні переселенці-співвітчизники стали їм за кметів (Там же, стор. 95).

Яка ж подальша доля сербів на Україні? За найновішими статистичними даними та етнічними картами сербів на Україні немає. Одначе, за переписом 1926 р. їх було зафіксовано 386 чоловік у селах і приблизно стільки ж у містах.

Як сталося, що за такий відносно короткий час (якихось 150-220 р.) зникли серби на Україні як окрема народність? Ми вже казали, що на Україну переселилася порівняно невелика кількість наших співвітчизників. Це перше, що треба мати на увазі. По-друге, їх поселили на кордонній лінії двома досить віддаленими одна від другої смугами. Відтак, 1852 р. був указ, за яким серби, які переїздять на постійне проживання, не повинні групуватися окремо, а селитися разом із старожилами.

Дві смуги привілейованих поселень проіснували недовго. Костич каже, що вони як такі перестали існувати 1764 р. (Там же, стор. 128), хоч Пишчевич, який вів щоденник, пише, що це сталося 1761 р. Обидві колонії не тільки розформувалися і втратили привілеї, але дістали нові назви та завели нові порядки (Пишчевић, стор. 429). Це означає, що вони через десять років після свого заснування адміністративне злилися з давніми місцевими поселеннями. Костич, говорячи про відносно швидку асиміляцію сербів на Україні, підкреслює, що в прикордонні поселення постійно вливалися українці, а поповнення переселенцями з Сербії не було. (Костић, стор. 81, 92, 95, 96, 124).

Третє, на чому треба особливо наголосити, коли йдеться про асиміляцію сербів на Україні, це їх спільна з місцевим населенням релігійна приналежність. Якщо в Угорщині серби зазнавали релігійних утисків з боку уніатів, то на Україні цього не було.

І, наостанок, процес інтеграції сербів з українцями прискорювався спорідненістю мови. Мита Костич пише, що перше покоління переселенців ще відчувало себе сербами, а вже їхні діти «русифікувалися» (тобто. українізувалися) (Там же, стор. 130). Цей висновок, між іншим, підтверджується і в листах, де переселенці пишуть, що їхні діти вже невизнають себе сербами. Слід згадати також і про характер енергійних українських жінок, які вдома є повновладними господинями і пишаються цим. Ясно, що в шлюбі з такими жінками процес українізації відбувався, швидко.

Звідси, природно, виникає питання, хто найбільше був зацікавлений: в індифікації з місцевим українським населенням і які це були прошарки чи групи переселенців? Оскільки переселенці, як правило, були активними вояками (рядові і офіцери), котрі водночас мали і відповідні граничарські привілеї, то, напевно, саме цей прошарок першим почав українізуватися (особливо ті частини, в яких служили українці). Разом з тим серед граничар-переселенців було багато неодружених, і вони засновували тут родини. Другий прошарок (якщо його можна вважати прошарком), становили люди, які займалися ремісництвом і торгівлею.

Цікаво, що на Україні бродячих циган часто називають сербами (О. П. Баранніков. Українські цигани, Київ, 1931, стор. 5, 23, 24, 33). Це, очевидно, тому, що вони колись прийшли із Сербії (через Румунію) і напевне, так себе називали. Ми згадуємо це тому, що серед поселених сербів процес українізації міг прискоритися там, де частіше приходили бродячі («серби»). Справді, щоб їх не ототожнювали з бродячими циганами, переселені серби намагалися зблизитися з новим середовищем. Звідси зрозуміло, чому український антрополог Дяченко дійшов висновку, що югослави взяли участь і мали якусь долю в антропологічному (маємо на увазі фізичну антропологію) формуванні українського народу і що тепер від югославів на Україні залишилися лише назви окремих. населених пунктів (В. Д. Дяченко. Антропологічний склад українського народу, Київ, 1965, стор. 100-101).

Так ми простежили сліди раннього переселення наших співвітчизників на Україну. Географічні назви залишилися як згадка і про інші народи. Наприклад, у приморській смузі Чорного моря маємо село Візантію. Село Комишани, що біля Херсона, раніше називалося Арнаутка. Подібну назву мали два села - Арнаутівка - біля Вознесенська (тепер це Дорошівка і Григорівка). Цікаво, що навіть у XIX ст., особливо у болгар, вирощували сорт пшениці під назвою арнаутка. Очевидно тому й тепер в українських магазинах пшеничний разовий хліб вагою в 1 кг називається арнауткою.

Ми згадали, що назви сіл Арнаутка і Арнаутівка змінені. Це в свою чергу закреслює останні сліди, які лишило по собі населення, що з тих чи тих причин переїхало на постійне місцепроживання й утворило окремі географічні назви.

В. Д. Дяченко у своїй книжці «Антропологічний склад українського народу» пише, що від переселенців з Югославії лишилися такі назви, як Серби, Македонівка, Чорногорівка. В іншій своїй праці він підкреслює, що на Україні існує 23 етноніми з основою «серба» (Сербка, Сербинівка, Сербинівці, Слав'яносербський) (В. Д. Дяченко. Про назви населених пунктів України етнонімічного походження, питання топоніміки та ономастики, Київ, 1962, стор. 161-162).

На північ від Кишинева (у Молдавії), у Кодимському районі і тепер маємо село Серби. Таке ж село заснували переселенці біля Одеси у кінці XIX ст. Слов'яносербка, що на схід від Кишинева, теж виникла із сербських переселенців. Недалеко від Арнаутівки (Миколаївська область) розташоване село Сербулівка. На Ворошиловоградщині подибуємо поселення з назвою Македонівка, а недалеко біля Жданова - Македонка. Отже, таке число етнонімів наводить на думку, що, у минулому тут було багато сербів-переселенців.

Одна частина Новомиргорода (колишнього адміністративного центра Нової Сербії) п'ятдесят років тому називалася Чорногорією, а інша - Бессарабією. Милан Першич, сербин із Бачки (Бачка - область у Воєводині - прим. Перекладача), який з 1918 р. живе на Україні, пригадує, як йому в 1919 р. одна жінка з Гвозденовича (Новомиргородська Чорногорія) говорила, що вона сербка і сюди приїхала в дитинстві. Частина села Софіївка біля Новомиргорода і тепер називається Чорногорія, а деякі родини зберегли прізвища Генич і Джурич.

Одначе повернемося до назв населених пунктів, але не етнонімів (що подаються за етнічними назвами), а таких, які наші співвітчизники перенесли із Сербії на Україну. Костич у своїй книзі твердить, що ці назви поселень, зокрема оборонних валів на Україні-«безсумнівний доказ», і йдуть вони ще від граничарських родин-переселенців із Військового Кордону, який проходив по Тисі й Мурешеу (Костић, стор. 93).

Ми вже говорили, що на Україні змінено чимало назв населених пунктів. Але й ті, що полишилися на географічній карті, зберігають згадку про сербські поселення: Надлак, Мартоноша, Панчеве і Каніж (всі у Миргородському районі), Мошорине, Суботці і Петрове на схід від Кіровограда і, нарешті, Павлиш на південь від Кременчука та Вершаці, що розташоване недалеко від ріки Тясмин (правої притоки Дніпра). Щоправда, назва Петрове могла виникнути й від українського імені.

Судячи з останніх відомостей, на Україні од сербів мало що залишилось, так само як від представників деяких інших народів. Збереглися, одначе, етноніми і назви населених пунктів, які граничари запозичили в себе на батьківщині.

Із сербами-переселенцями підтвердилося старе правило і закономірність, за якими населення, місцеве воно чи переселене, не зникає, його етнічне самозбереження залежить од самого себе, своїх зусиль, своєї культури і здібностей. Црнянський у кінці своїх «Переселенців» так писав: «Було переселення, як і народження. І це буде завжди. Переселення є. Смерті нема».

Яскравою ілюстрацією цього є деякі відомості про українське село Каніж, засноване сербами 1752 р. У 1926 р. воно нараховувало 5670 мешканців, а нині - 2200. Молодь все більше й більше переходить у місто.

Сто років тому Каніж розташовувався трохи вище від сьогоднішнього - ближче до сільського цвинтару. Звідти краще було видно довкола, що мало певне значення для забезпечення потреб граничарського села. Іншими словами, - Каніж був десятою ротою (четою), сусіднє Панчеве - дев'ятою, а Мартоноша - восьмою. Старожили оповідали нам, що колись село ділилося на десятки. Кожний десяток мав по тридцять хат.

У Канежі за допомогою назв можна до деякої міри визначити і етнічну приналежність та промислову діяльність предків сьогоднішніх мешканців села. Це деякі (родинні) прізвища українського походження - Ількевич, Новак, Тагаров; і такі, як Росул, Гросул, Лоскул, Мунджан, Потуряк. На колишню діяльність людей вказують прізвища Кожухар, Ткач, Швець, Сотник, Гвардіян та ін. Молдавське населення, яке складає 1/3  мешканців села і між собою розмовляє молдавською мовою, на сьогодні вважає себе здебільшого українським.

На основі об'єктивних даних ми дійшли висновку, що таким змішуванням і взаємопроникненням народи і культури не лише зближуються, але й стають багатшими й різноманітнішими за змістом. Якщо цей рух у загальних напрямах і процесах веде до створення вищих, гуманних інтернаціональних ідеалів, тоді він в основі своїй є позитивний.

1. 3 кінця XVI ст. Сербія стала ареною боротьби між Туреччиною і Австрією. Австрійський: уряд створив із сербів, що жили біля кордону, військову лінію-граничарів, яких використовував у боротьбі проти турків. (Прим. перекладача).
2. Нова Сербія заснована з метою захисту південних кордонів України від наскоків турецьких і татарських орд. Поселення було організоване на військовий лад. До кожного полку-а їх було два: Пандурськии піхотний (2000 чол.) і гусарський (1000 чол.) - входило по 20 сіл. Полки об'єднувалися в корпус. Крім Новомиргорода, Нова Сербія мала ще й другий важливий пункт-фортецю св. Єлизавети (з 1755 р. місто Єлисаветград, теперішній Кіровоград). 1754 р. в Ново-Сербію переселили з Лівобережної України багато козаків, з яких утворено новий полк (Прим. перекладача).
3. Слов'яно-Сербія мала таке ж оборонне призначення, як і Нова Сербія. Тут також з чоловічого населення було сформовано два гусарські (Бахмутський, Луганський) і два пікінерські (Дніпровський, Донецький) полки. Прикордонна служба проходила в фортецях та опорних пунктах Української лінії (адміністративно-військовий центр Словяно-Сербії-м. Бахмут (тепер Артемівськ). 1760 р. у Слов'яно-Сербії нараховувалося 112 населених пунктів. Нова Сербія і Слов'яно-Сербія були розташовані частково на територіях теперішніх Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Полтавської областей. 1764 р. були ліквідовані і увійшли до складу новоствореної Новоросійської губернії-військового округу з адміністративним центром Кременчуком (Прим. перекладача) .