Михайло Гуць

Вук Караджич і українська фольклористика

Вуков зборник, Београд, 1964, стр. 261-287.

Діяльність Вука Караджича, що являє собою цілу епоху в розвитку культури народів Югославії, мала широкий і тривалий вплив, поза сферою якого не залишилась і українська фольклористика періоду її зародження.

Піднесення національно-визвольної боротьби і культурного життя в Сербії були дуже близькими підневільному тоді українському народу і благотворно позначились на розвитку його національної культури.

Збірки сербських і хорватських народних пісень та лінгвістичні праці Караджича були відомі на Україні ще на початку XIX ст. Визначний український вчений - фольклорист Михайло Максимович (1804-1873), здійснюючи епохальне видання першої своєї збірки українських пісень 1827 р., як і Караджич, ділить співанки рідного народу на чоловічі і жіночі (цього принципу дотримувався пізніше Яків Головацький).

Можливо, що Максимович перші відомості про Вука Караджича та сербські пісні, зібрані ним, міг почерпнути з польських джерел, зокрема, від першого перекладача сербських пісень польською мовою Казимира Бродзінського. Останній надрукував у журн. “Вестник Европы” (1826, № 13) розвідку О народних песнях славян. Максимович виписав та навів у передмові до збірки пісень і те місце із цієї статті, де порівнюються із сербськими народними піснями українські народні думи[1].

Українському вченому були відомі також лінгвістичні праці Караджича, про що свідчить автобіографія Максимовича, де пише, що в 1827 р. після магістерського екзамену він готував словника до збірки Малороссийские песни. З цією метою “я в продолжении вакаций прочел и славянскую грамматику Дубровского и сербский словарь Вука Стефановича Караджича”.

В архіві В. Науменка[3] знаходиться цікавий лист українського економіста Івана Вернадського (1821-1884) до Максимовича, писаний в Берліні 3 лютого (22 січня) 1844 р. У цьому листі для нас особливо цікаве те місце, де говориться про Вука Караджича і згадується Тутківський, якому сербський вчений підписав свою книжку народних пісень[4].

“Но самое замечательное для славянина, - пише тут І. Вернадський, - зто пребывание здесь Вука Степановича Караджича, приехавшего сюда с сыном бывшего сербского князя Милоша Обреновича и на днях уезжавшаго к своему семейству в Вену. Я был у него с русским Джунковским, который и познакомил меня с ним. Почтенный старик пленил меня своим простодушием и откровенностью. Его сербская речь напоминает что-то украинское, а черты лица еще более вводят Вас в этот обман. Он любит наше общество и с удовольствием бывал на наших русских вечеринках. От него я узнал характеристику и оценку способностей многих славянских писателей. Почти всех нас он лично и хороше знает: вообще в разговорах его я находил много приятности. Экземпляр Вашей Истории Русской Словесности был мною передан ему и он принял его с особенною благодарностью. Здесь он близок с профессором Ранке, издавшим Историю Сербии, и проф. Гриммом, филологом, знакомыми со славянскими языками”.

В 20-30-х рр. XIX ст. праці Караджича проникли і в Галичину. Очевидно, вперше ім'я Караджича згадується тут у 1823 р. в статті українського історика Дениса Зубрицького (1777 -1862) “Про простонародні пісні”, яка була надрукована у Львівському календарі “Pielgrzym” і потім передрукована у “Вестнику Европы” (за 1827 р.).

Говорячи про значення фольклору та про широке вивчення його в Німеччині, в Сербії та в інших країнах, Д. Зубрицький за приклад для українців ставив В. С. Караджича, який, крім всього, своє зібрання сербських народних пісень видав живою народною мовою. Тільки в Галичині, наголошував Д. Зубрицький, занедбано вивчення народної творчості і це дуже прикро, бо пісенні скарби України, які є чи не найбагатшими порівняно з іншими народами, були б дуже цінним матеріалом для вивчення її історії.

Праці Вука Караджича знайшли сприятливий грунт в Галичині, де умови і стан розвитку української літературної мови дуже нагадували сербохорватські[5]. Тут в літературі теж панувала якась мішанина-язичіє, в склад якого входили слова церковнослов'янські, польські, російські і місцеві діалектні, а жива народна мова вважалась грубою, мужичою, непридатною для літературного вжитку. Вук Караджич став для українських учених одним із живих прикладів звернення до джерел народної мови та фольклору.

Лінгвістичні праці сербського вченого сприйняв Й. Левицький, про що свідчить його граматика “руского язика” (української мови - М. Г.), видана німецькою мовою 1834. р. Тут зустрічаємо і сербську літеру џ, введену Караджичем. Фонетичний правопис Караджича та окремі його літери в 30-х рр. XIX ст. засвоїли представники “Руської трійці”, зачинателі культурного відродження в західно-українських землях - Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888).

Ще Володимир Навроцький - український публіцист і економіст-статистик (1847-1882) говорив про популярність праць Караджича у відсталій Галичині і про їх вплив на М. Шашкевича і Я. Головацького, підкреслював, що, ведучи боротьбу за народну літературу і народну мову, М. Шашкевич і Я. Головацький намагались іти слідами Караджича, ім'я якого ставили як живий приклад прогресу. “Коли ближче пізнаємо історію сербського письменства, - писав В. Навроцький, - то будемо могли і в багато інших питаннях вказувати на сербський народ, де ті питання вже розв'язані в такому дусі, в якім ми їх у себе розв'язати намагаємось. Коли кажуть, що з історії давньої давнини можна багато навчитися придатного до теперішності, то чому би нам не мож стільки науки винести з події і перемін, через які переходив братній нам і під багато взглядами близький народ сербський в своїм духовнім житті майже перед нашими очима[6].

П. Тимошенко навів цікавий факт, а саме, що словник сербської мови Караджича став прикладом у лінгвістичній роботі для третього представника “Руської трійці” Івана Вагилевича, про що говорить лист Михайла Погодіна до Івана Вагилевича від 3. Х 1836 р. Вагилевич склав словник української мови і передав в Російську академію наук, але, на жаль, він і досі не надрукований. Опісля Караджичевим словником сербської мови користувались лексикографи К. Шейковський (його праця “Опыт южнорусского словаря”, 1861), Э. Желехівський (його праця “Малоруско-німецкий словарь. Уложили Е. Желеховский й С. Недільский. Л. 1886. Два томи”) та інші.

В 30-х рр. XIX ст. появились в Галичині і перші українські переклади сербських народних пісень.

Один з ранніх українських перекладачів сербських народних пісень, зібраних Караджичем, Яків Головацький, оцінюючи “тії самородні запахущії цвіточки”, що “виросли у душі буйного словенського народа”, писав про співанки братнього народу: “Слава їх уже давно разляглася по цілій Європі, на всі мови їх перекладено, розхвалювано і досить оцінено. Ба і другії словенськії наріччя присвоювали собі побратимську їх красоту до своїх зільників народної поезії”[7].

У 1837 р. в Будапешті Руська трійця - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький - видали альманах Русалка Дністровая - першу книжку в західних областях України, що була написана живою народною мовою. В цьому альманасі, який, до речі, був виданий за допомогою сербів, вміщено 8 перекладів сербських народних пісень (6 - Маркіяна Шашкевича і 2 - Я. Головацького), взятих із першого тому збірки пісень В. Караджича[8].

В 1846 р. в альманасі Вінок русинам на обжинки Я. Головацький надрукував 23 своіх переклади сербських народних пісень, зібраних В. Караджичем. Крім того, понад 20 зразків - перекладів сербських пісень Я. Головацького, ще не опубліковані, зберігаються у Відділі рукописів Львівської публічної библіотеки[9]. Тексти для цих перекладів Я. Головацький взяв не безпосередньо із збірок В. Караджича, а із трьохтомної збірки Ф. Челаковського “Slovanske narodne pisni” (1822-1827), де поряд з чеськими перекладами поміщені і оригінали сербських пісень. Це говорить про те, що збірки Караджича потрапляли на Україну досить різними шляхами.

У “Вінку русинам на обжинки” (ч. І) Я. Головацький опублікував також першу на Україні розвідку про сербський пісенний фольклор Народнії сербськії пісні. При цьому він фактичний матеріал для обгрунтування своїх положень взяв із зібрання пісень Караджича.

Підсумовуючи свої спостереження, Я. Головацький пише, чому взявся за переклади сербських народних пісень. “Я старався тут сими пісеньками показати краянам своїм чисте джерело народної поезії наших побратимців, - пише вчений, - де можна брати приклад для наслідування аби не казився чужеязичним духом” (стор. 160-161).

Торкаючись метрики сербських народних пісень, Я. Головацький також звертається до збірників сербських пісень. В. С. Караджича. Так, наприклад, підкресливши своєрідність метричної будови сербських і українських пісень, Я. Головацький вслід за В. С. Караджичем робить висновок, що наголоси в піснях можуть бути відмінні від наголосів тих же слів, які вживаються в розмовній мові.

“... Приглядімося ліпше составові (складові - М. Г.) наших народних пісень і співові їх, - пише Я. Головацький, - розберім слог за слогом, вникнім глубше в природу нашого язика, зрівняймо з побратимськими наріччями: а покажеся, що розмір прекрасних пісень наших не на гласоударению основан, але, як у чеській і сербській поезії, на природженій питомості согласних” (стор. 164-165).

Я. Головацький посилається на Вука Караджича і в своїх примітках до пісень, пояснюючи географічні назви, окремі вирази, слова тощо.

До багатого фольклорного зібрання В. С. Караджича звертається і брат Якова Іван Головацький (1814-1899). У другій частині “Вінка русинам на обжинки”, яку він видав у Відні 1847 р. і присвятив Карловецькому архієпископу Осипу Раячичу, поміщені фольклорні та оригінальні твори Я. Головацького, М. Устияновича, І. Вагилевича, А. Могильницького та інших. Тут знаходимо розвідку Я. Головацького Великая Хорватія або Галичско-Карпатская Русь, де зіставляються українські гайдамаки та опришки із сербськими ускоками (172-173).

Для нас цікава та частина “Вінка”, де вміщені загадки сербського народу (150), які Іван Головацький взяв з багатого фольклорного зібрання В. С. Караджича і порівняв їх із українськими загадками. Подібність їх він пояснює перш за все генетично-племінною слов'янською спорідненістю цих народів.

Іван Головацький перебував у постійних зв'язках із сербським вченим, переписувався з ним. З листів І. Головацького до Караджича і інших своїх друзів видно, що український вчений, проживаючи у Відні, був у дуже близьких відносинах з Караджичем[10], посилав його книжки своєму брату Якову та приятелям.

З працями Вука Караджича був обізнаний і український поет-романтик Амвросій Метлинський (1814-1870).

В 30-х рр. він здійснив перші на Східній Україні переклади сербських народних пісень із збірок В. Караджича. В 1839 р. у Харкові Амвросій Метлинський (під псевдонімом Могила) видав збірку Думки і пісні та ще дещо. Тут він помістив три свої переклади сербських народних пісень українською мовою (Кидав світ Конда, Під горою криниченька. Три туги, а четвертий (Припоминание) - російською. Всі ці пісні взяті з першого тому сербських пісень Караджича (Клетве дјєвојачке, № 368; Дјевојка и лице, № 395 та інші).

Діяльність В. Караджича та його збірки сербських і хорватських народних пісень були відомі також Тарасові Григоровичу Шевченку (1814-1861).

У вступному слові до нездійсненого другого випуску “Кобзаря” поет протиставляє псевдонародним писакам справді народних проводирів - борців за волю Сербії і Чехословаччини, кращих синів цих народів, що не пішли на службу до іноземних поневолювачів - В. Караджича і П. Шафарика.

Шевченкові вже у 40 роках були відомі передові діячі слов'янської культури, в тому числі і один з найвидатніших її представників В. Караджич, ім'я якого поет поставив на перше місце серед слов'янських вчених. В останні роки свого життя Шевченко звернувся і до збірок сербських і хорватських пісень Караджича. 4 травня 1860 р. поет написав прекрасний вірш Подражаніє сербському, який заснований переважно на ряді сербських пісень, взятих із першого тому збірки Караджича[11].

Особливо тісними і плідними були зв'язки Караджича з видатним українським славістом, членом-кореспондентом Наукового Товариства Сербської Словесності[12] Осипом Бодянським (1808-1877). В 30-х - на початку 40-х рр. Бодянський з науковою метою подорожував по південнослов'янських країнах, переїжджаючи і через Відень, де тоді жив Караджич, з яким, можливо, він і зустрічався.

Караджичем та його збірками пісень Бодянський захопився дуже рано. У листі із Праги за 24 серпня 1841 р. Вячеслав Ганка згадує, що через Шафарика для Бодянського виписав “екземпляр Вукових пісень”[13]. Про знайомство Бодянського із збірками сербських пісень ще в шкільні роки згадує Михайло Драгоманов: “Йосип Максимович Бодянський родився в 1808 р. в с. Варві Лохвицького повіту в небагатій попівсько-панській сім'ї і вчився вперше в семінарії Переяславській. Переяслав близький до Києва, де тоді було богато сербів в семінарії і в духовній академії, звідки виходила більша часть професорів Переяславської семінарії. До того ж в Переяславі вже здавна через рід Дмитрашок Раїчів, з котрих в ХVII-ХVIII ст. була козацька старшина Переяславського полку, а в XIX ст. професори семінарії, були зв'язки з сербством, в котрому Раїчі були не послідні люди. Звісно, що з початку XIX ст. професори семінарії переяславської, що пройшли київські школи, усі знали й польську мову. Бодянський розказував нам (в 1874 р.), що він ще семінаристом знав польську мову, а також сербську. Ще в Переяславі дістались до рук Бодянському сербські пісні, зібрані Вуком Караджичем, котрі він привіз в Москву і ними дивував і товаришів і начальство... Певно, Караджич підбив чи вбільшив охоту в молодому Бодянському збирати і наші українські пісні і казки, а за тим само собою мусила піти і охота самому писати по-українському і увага на других, що пишуть так. Так замолоду в Бодянського природною ходою виросла прихильність до власного народного слова і вкупі до слов'янських”[14].

Із словника сербської мови та збірок пісень Караджича О. Бодянський брав приклади для лекції із слов'янського мовознавства. Опираючись на праці Караджича, зокрема “Даницу” (1826 р.), О. Бодянський пояснює виникнення гайдуцького руху.

О. Бодянський склав підручник - порівняльну граматику слов'янських мов, де використав і праці. В. Караджича. В своїх записках - чернетках О. Бодянський часто посилаєтся на праці Караджича і підкреслює його важливу роль в розвитку культури свого народу (напр. в замітці “Словесность...”[15].

В програмі по кафедрі історії слов'янських мов та літератури на 1855-1856 рр. для студентів 2, 3 і 4-го курсів навчання зазначено, що заняття із сербської мови будуть по 1-2 години на тиждень по понеділках, а для перекладу обираються “Сербські народні пісні” Вука Караджича, видані у Відні 1841-1846 рр. В архіві О. Бодянського[16] зберігаються цілі рукописні збірки студентських робіт, де чимало місця займають переклади сербських пісень російською мовою часто з мовним аналізом та правками рукою О. Бодянського. Бодянський і сам переклав російською мовою (прозою) кілька сербських пісень із збірок В. Караджича. До праць Караджича О. Бодянський звертається часто в своїх лекціях з мови та літератури слов'янських народів.

Спираючись на лінгвістичні праці Караджича, О. Бодянський відзначає високу культуру мови простого сербського селянина, яка стоїть на рівні мов високоосвічених народів. Викликає подив, зазначає Бодянський, “что в языке сербском нет грубого и низкого наречия”.

О. Бодянський підтримував зв'язки з Караджичем, обмінюючись книжками. Відомо, що Бодянський був великим книголюбом, через руки якого переходили різні видання, які він пересилав вченим багатьох країн світу. В архіві Бодянського серед різних паперів зберігається аркуш, де записані прізвища адресатів, яким треба вислати різні книжки. Серед адресатів записано також ім'я Вука Караджича.

Називаючи праці, які треба післати різним вченим, тут говориться і про дисертаційну роботу История сербского языка в связи с историей народа Аполлона Майкова, яку треба переслати “через Н. Н. Булича в Петербург Гильфердингу Ф. И., а через него у Вену: М. Ф. Раевскому, В. С. Караджичу”[17].

Від книжки Майкова Караджич був просто у захопленні. З приводу цього Бодянський залишив нам таку замітку: “Благодарю Вас, - пишет мне на днях один из славянских ученых, - за книги, присланные вами, особенно же за сочинение Майнова. Последнее произвело здесь изумительное впечатление. Вук Караджич наотрез сказал, что здешним ученым и не приснится написать такое сочинение, и хочет послать Майкову все свои книги в знак сердечной признательности за его превосходный труд”[18].

О. Бодянський вів і листування з Караджичем. Нещодавно в Київ (відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) з Югославії надіслали фотокопії трьох листів О. Бодянського, писаних з Москви до В. С. Караджича 7. XII 1851, 6. XII 1854, 4. V 1855.

В цих листах йдеться про праці Караджича, які розповсюджував Бодянський[19].

Між паперами О. Бодянського[20] знаходиться віддрукований в топографії Соммера у Відні 10 липня 1867 р. лист-відозва до тих, хто бажає передплатити збірки пісень та інші праці В. Караджича, яку подала дружина В. Караджича Ганна.

Зокрема тут йдеться про вихід в світ у Відні нової посмертної книги Вука Караджича Живот и обичаји народа српскога (Описао их и за штампу приуготовио) Вук Стеф. Караџић”.

В архіві Бодянського зберігається копія листа Караджича до Милоша Обреновича за квітень 1832 р., знята рукою Бодянського.

Український вчений відіграв велику роль в популяризації праць Караджича. Про це якнайкраще свідчать і згадувані вже вище листи і каталог-список листування. О Бодянського. Цей реєстр листів і книжок говорить про тісні зв'язки українського вченого з Караджичем[21].

О. Бодянський як ніхто з діячів культури українського народу перебував в тісних зв'язках із В. Караджичем та популяризував його праці.

З В. Караджичем в тісних стосунках перебував і визначний славіст Ізмаїл Срезневський (1812-1880). Відправляючись з науковою метою по слов'янських землях, як і О. Бодянський, І. Срезневський в 1841 р. відвідав Відень, де і познайомився із В. Караджичем. Караджич став для. І. Срезневського вчителем і натхненником в його праці, за науковою діяльністю якого він уважно стежив.

І коли в 1844 р. у Бечу (Відні) вийшла Друга књига српских народних пјесама, І. Срезневський тоді ж відгукнувся схвальною рецензією на неї у журн. “Москвитянин” (1844 р., ч. 4, № 8, стор. 400-402). З Караджичем Срезневський підтримує листовні зв'язки, а в 1846 р. у Москві видає цікаву працю про сербського вченого “Вук Стефанович Караджич”[22].

В дещо зміненому і доповненому вигляді Срезневський пізніше надрукував цю працю в книзі Братская помощь пострадавшим семействам Боснии и Герцеговины (СПБ, 1876, 337-364).

В 1876 р. під час національно-визвольної боротьби балканських слов'ян проти турецького панування із друку в Києві виходить книжка перекладів Сербські народні думи і пісні Михайла Старицького (1840-1904), тексти для якої поет взяв здебільшого із збірок епічних пісень Караджича.

Видання Сербських народних дум і пісень Старицького мало громадсько-політичне та культурне значення. Книжка супроводжується передмовою, в якій порівнюються доля сербського і українського народів та їх пісні. Гроші за видання, як вказано на титульній сторінці її, пішли на користь південнослов'янських братів, що виборювали собі тоді волю[23].

У 1881 р. М. Старицький видав ще одну свою збірку “З давнього зшитку”[24], куди ввійшло біля 50 перекладів сербських ліричних пісень із першого тому В. С. Караджича. Свої переклади сербських пісень із збірок Караджича М. Старицький продовжував і далі друкувати в періодичній пресі (львівському журн. “Зоря” за 1882 р.). Переклади Старицького відзначаються високими художніми якостями. Вони були визначним явищем у громадському і культурному житті українського народу. Під впливом “Сербських народних дум і пісень” Старицького видатна українська письменниця Леся Українка (1871-1913) написала чудову поему “Віла - посестра” (1911 р.), звертаючись і до оригіналів-збірок Караджича[25]. Збірками перекладів М. Старицького захоплювався І. Франко, ними користувався Максим Рильський та ін.

З В. С. Караджичем був добре знайомий західноукраїнський прогресивний письменник і художник-реаліст Корнило Устиянович (1839-1903). Про це довідуємось з його книжки, виданої у Львові 1884 р., “М. Ф. Раєвський і російський панславізм. Спомини з пережитого і передуманого, списав Корнило Устиянович”.

К. Устиянович познайомився з В. С. Караджичем у Відні під час свого навчання. Знайомство відбулося в 1858 р. в родині Раєвських, - російського протоєрея при посольстві у Відні.

“У него - писав К. Устиянович, - побачив я старих ветеранів сербських Вука Караджича і генерала Стратомировича” (стор. 12). У Раєвського Устиянович познайомився з багатьма чорногорцями та вченими різних слов'янських країн.

З Вуком Караджичем листувався український діяч П. Мерчинський[26].

До багатого фольклорного зібрання В. С. Караджича звернувся і український фольклорист, діалектолог і громадський діяч народовського напрямку Мелітон Бучинський (1847-1903). Збираючи скарби народної творчості в Галичині для збірників В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Рудченка та ін[27].

М. Бучинський проявив глибоку любов і до сербського та хорватського народів і їх епосу. В 1876 р. він, як і багато інших діячів Росії та України, матеріально допомагав потерпілим родинам з Герцеговини. Бучинський залишив нам кілька перекладів сербських пісень із збірок Караджича. У Відділі рукописів Львівської публічної бібліотеки АН УРСР (фонд М. Бучинського) знаходимо переклад сербської пісні Дума про Кралевича Марка (з другого тому збірки В. С. Караджича, де її заголовок Марко Кралевич й Арапин - № 65), Марко Кралевич й Муза (з II тому В. Караджича - Марко Краљевић и Муса Кесеџија - № 66), Смерть Івана і Марії, Жалост Јова и Марије, текст якої Бучинський взяв з багатого фольклюрного зібрання Караджича.[28]

На зворотній стороні аркуша, де поміщено переклад пісні Смерть Івана і Марії, маємо сербський оригінал Жалост Јова і Марије. Це є наочним доказом, що і Я. Головацький, і М. Бучинський перекладали сербські пісні з оригіналу, що стосується М. Бучинського, то він деякі переклади робив також з перекладів. На одному з листів, які знаходимо в паперах М. Бучинського у Львівському архіві, написано “Таlvі, І, стор. 82”. Далі йде текст пісні, в якому вбачаємо український переклад сербської ліричної народної пісні.

Як відомо, Тальві, німецька письменниця, яка народилась і певний час жила на Україні (в Харкові), свого часу дала найкращі переклади сербських пісень німецькою мовою (перекладала і французькою), які ввійшли навіть в німецькі шкільні хрестоматії. Сербські пісні із збірників Караджича в перекладі Тальві були відомі й на Україні. Власне через переклади Тальві ів сербськими піснями, зібраними Караджичем, познайомився український прогресивний письменник XIX ст. з Буковини Юрій Федькович (1834-1888), про що він сам писав в одному з листів до Данила Танячкевича[29]. До речі, Ю. Федькович жив певний час у Сербії, зазначав, що його батько походженням із Сербії; писав у 60-70-х рр. XIX ст. патріотичні твори на південнослов'янську тематику: “З-під Юга”, “Сербські ваї”, “Празник у Такові” тощо, де використані і пісенні образи сербського і хорватського фольклору. Далі, збірки перекладів сербських народних пісень Тальві неодноразово перевидавались з доповненнями. Одне з цих видань зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (Київ).

Як свідчать автографи, М. Бучинський знав переклади сербських пісень, здійснені Тальві, і перекладав деякі з них на українську мову. І коли переклади М. Бучинського з оригіналу точні і поетичні, то цього не можемо сказати про ті переклади, які зроблені з перекладів Тальві. Вони прозаїчні. Це пісня Три туги, яка в Караджича називається Три највеће туге (т. І, №№ 542, 543) та Смерть милого і милої, яка теж поміщена в збірці Караджича (т. І, № 341) під назвою Опеш смрт драге и драгога. Ні перша, ні друга пісня у М. Бучинського не мають заголовків. Пісня Три туги була дуже популярною на Україні: її перекладали чи переспівували Я. Головацький, М. Старицький, І. Воробкевич, В. Поліщук та Л. Первомайський, пісню Смерть милих теж переклав Я. Головацький, а згодом М. Старицький.

Переклади сербських народних пісень, рукописи яких зберігаються у Львові, М. Бучинський зробив десь в 70-х рр. XIX ст.

Сербські народні пісні зацікавили також українського письменника XIX ст. Олександра Навроцького (1823-1892), якому належить до 20 переспівів і перекладів їх. Очевидно, він користувався одним із видань збірок В. Караджича.

Вуком Караджичем та його працями захопився і маловідомий український письменник, перекладач, автор переспівів сербських народних пісень Косове поле та Сон царици Милици Осип Барвінський.

О. Барвінський у сербів бачив аналогічне національне становище. Ведучи боротьбу проти москвофілів і польських шовіністичних елементів в мовно-правописних питаннях, Осип Барвінський звернувся і до наукового авторитету В. Караджича та його видань. Про це яскраво свідчать його листи до рідних, де подана і велика бібліографія літератури про Вука Караджича, що стосується мовно-правописних принципів та боротьби навколо них, розпочатої Хаджичем[30].

Галичани систематично стежили за культурним життям південних слов'ян, за діяльністю Караджича. Осип Барвінський, зокрема, був обізнаний з мовознавчими працями сербського вченого. Він зацікавився сербським словником Караджича і користувався ним в своій лексикографічній праці[31].

Про працю над словником Караджича свідчить лист Осипа Барвінського до рідних зі Львова від І. І. 1870 р. (ф. 135, од зб. 290). Ось що тут пише Осип Барвінський: ... Я зачав робити словарь український; роз'яснюю слова латинськими і німецькими на спосіб Караджичевого сербського”. Проте, мало підготовлений до такої величезної праці, О. Барвінський не склав словника української мови і зібрані матеріали передав-українському лексикографу Євгену Желехівському. Ось чому на словнику Желехівського[32] помітні сліди впливу Сербського рјечника Караджича.

Вуком Караджичем та його працями, зокрема збірками народних пісень, захоплювався і видатний український вчений і письменник революціонер-демократ Іван Якович Франко (1856 -1916). Ще в студентські роки 17-річний юнак Іван Франко в пояснювальній статті до своїх перекладів “Слово про полк Ігоря”, “Краледворський рукопис” та інших творів, яким він дав високу оцінку, відзначав, що хвалиться і “сербин своїми богатирськими думами”[33].

Це свідчить про те, що на той час Франко уже мусив знати про В. Караджича, про його збірки сербських пісень. В листі І. Франка до Володимира Давидяка від 27 травня 1874 р. вже маємо конкретні згадки українського вченого про Вука Караджича, яким він захопився. “...Так само рад бим прочитати збірник пісень сербських Вука Стефановича Караджича або інших, - писав Іван Франко Давидяку, - бо слов'янська поезія народна мене найбільше занимає... Маю вправді у себе збірники галицькі Жеготи Павлія і Вацлава з Одеська, але в тих собрані тільки думки і пісні дрібнішії, а мені передо всім ходить о народну епіку”[34].

Збірки пісень, які видав В. Караджич, Франко, очевидно, мав в руках ї читав ще таки в 70-х рр. XIX ст. Захоплювався ними і пізніше. Про це свідчать його фольклористичні праці і особливо лист до М. Драгоманова від 22 серпня 1891 року, де читаємо: “Хотілось би мені роздобути Новаковича “Історію сербської літератури” і видання пісень Вука Караджича, те, що тепер почало виходити”[35]. На це М. Драгоманов дав таку відповідь: “Новаковича і Караджича розшукаю вже в Софії. А може, коли мені поліпшае, то вертаючись у Софію, спинюсь в Белграді[36]

Очевидно від М. Драгоманова і одержав І. Франко деякі збірники сербських пісень В. Караджича. В особистій бібліотеці І. Франка, що знаходиться в Києві[37], зберігаються три збірки сербських пісень Караджича - перший том - видання 1887 р. і перший на третій з дев'ятитомного видання (1891 і 1894 рр.), які й просив у М. Драгоманова надіслати йому. Від М. Драгоманова, очевидно, одержав І. Франко Исторію сербської літератури Стояна Новаковича, яка теж зберігається в бібліотеці І. Франка. Серед різних збірок пісень народів сьогоднішньої Югославії, які є в бібліотеці Франка, тут знаходимо чимало і сербських пісень і, зокрема, книжок, де дано переклади фольклорних творів різними мовами із збірок В. Караджича. Із збірок сербських пісень в перекладі німецькою мовою в бібліотеці І. Франка зберігається двотомне видання Тальві Volkslieder der Serben, Лейпціг, 1853; є тут і книги з перекладами та дослідженнями сербських пісень на основі збірок. В Караджича російською, польською, чеською та іншими мовами світу. В особистій бібліотеці Франка знаходиться також словник сербської мови В. Караджича і відбитка статті П. Кулаковського “О новом издании сочинений и сборников Вука Караджича” тощо. Все це промовляє за те, що І. Франко цікавився В. Караджичем та сербськими народними піснями. В 1877 р.[38] він пише рецензію на Сербські народні думи і пісні М. Старицького, які були здійснені, як вже зазначалось, на основі пісень із збірок Караджича; друкує оригінальний вірш Задунайська пісня, навіяний власне піснями, поміщеними в Караджичевих збірках.

Напевне під впливом пісень із збірок Караджича І. Франко у своїй статті Як виникають народні пісні, надрукованій в 1887 р., писав:

“Сербські пісні, т. зв. юнацькі, що оспівують боротьбу за народну незалежність, бої на Косовім полі, вчинки Марка-Кралевича і т. п., набирають європейської слави, стають матеріалом, на основі якого Енгель майже дослівно оповідає Європі історію падіння сербської самостійності”[39].

В 1893 р. І. Франко публікує в ж. “Народ” (№№ 16, 18, 21, 23, 24) статтю “Слов'янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер”, написану з приводу ювілейного Колларівського збірника “Jan Kollar”, 1793-1852”, Sbornik stati o zivote, pusobeni a literarni cinnosti...” (Відень, 1893). В цій праці І. Франко називає ряд вчених - славістів, серед яких знаходимо і ім'я В. Караджича.

Про В. Караджича як лінгвіста, вплив якого позначився і на Галичину, говорить Франко і в статті “Літературне відродження полудневої Русі і Ян Коллар”, яка була надрукована у згадуваному вже ювілейному збірнику, присвяченому Яну Коллару 1893 (стор. 268-276). Характеризуючи культурне життя в Галичині на початку XIX ст., де йшла завзята боротьба в галузі мови, “Спори правописні та азбучні”, і відзначаючи низький рівень цього культурного життя, Франко зазначає, що вже тоді виступили прогресивні діячі, що почали звертатись не до польської, латинської чи німецької мов, а до рідних джерел. З таких, власне, він відзначає прогресивного галицького письменника Маркіяна Шашкевича, який перший в західних областях України писав чистонародною мовою і своїм твором “Azbuka i Abecadlo” виступив у боротьбі проти Лозинського, що радив друкувати українські речі латинською азбукою. А на Шашкевича, як і на інших прогресивних діячів культурного відродження в Галичині, великий вплив мав Караджич, про що й говорить І. Франко: “Та все таки, - пише Франко, - примір Вука в Сербії впливав на молоде покоління галицько-руських письменників. Сам Шашкевич завів у “Русалці Дністровій” правопис, значно відмінний від того, якого вживають книги церковні, а Йосиф Левицький видав один із своїх “тезоіменитих” віршів на честь Снігурського в 1841 році мовою народною і правописом радикально фонетичним, скопійованим з Вукового”[40].

Ім'я Вука Караджича та інших діячів культури народів Югославії, їх пісні часто зустрічаємо в наукових працях І. Франка. Так, в своїх Студіях над українськими народними піснями (Київ-Львів, 1913 р.) Франко неодноразово цитує місця з багатого зібрання сербських і хорватських пісень Вука Караджича. На фольклорні збірки Караджича посилається Франко і в своїй праці “Przyczynki do podan o Mahomecie u Slowian”[41]. Про Вука Караджича згадує Франко і в статті “Осип Бодянський”, яка була вперше надрукована при збірці “Наські українські казки” О. Бодянського, виданої в серії “Літературно-наукова бібліотека”, Львів, 1903 р. Відзначивши Бодянського як “одного з перших піонерів українського письменства 19-го віку і одного з найзаслуженіших діячів на полі слов'яно і спеціально українознавства в Росії”, Іван Франко цитує тут думки з праці М. Драгоманова “Україна і центри”.

До Вукових збірок пісень звертався І. Франко і в зв'язку із своєю перекладницькою діяльністю. Як відомо, І. Франко надавав великого значення перекладам, в яких він вбачав міцні “підвалини власного письменства”. Шістдесят письменників світу збагатили скарбницю української культури своїми кращими творами завдяки перекладам І. Франка, який умів відібрати для перекладу як і з ідейного, так і художнього боку найкращі твори. Із збірок Караджича І. Франко переклав одинадцять творів, з них: Мајка светог Петра (Мати святого Петра), Највећи гријеси (Найбільші гріхи), Неблагодарни син (Невдячні сини), Ђакон Сшефан и два ангела (Диякон Степан), Ропство Јанковића Стојана (Неволя Стояна Янковича), Љуба богатога Гавана (Жінка багатого Гавана), Невјера Љубе Груичине (Зрада жінки Гру я Новаченка), Љуба змаја Огњенога (Жінка огняного змія), Јунак вилу устријели (Юнак застрілив вілу), Преља и цар (Пряха і цар}, Крштење Христово (Як Христос хрестився).

Всі пісні перекладені з першого та третього томів сербських пісень Караджича. Переклади пісень “Неволя Стояна Янковича” та “Як Христос хрестився” досі не опубліковані і зберігаються у Відділі рукописів державної публічної бібліотеки АН УРСР (ф. І, од. зб. 4932 б), вони викінчені. Переклади “Жінка огняного змія”, “Юнак застрілив вілу”, “Пряха і цар” опубліковані в збірнику “Міжслов'янські фольклористичні взаємини”[42].

Переклади зроблені в 90-х рр. XIX ст. Деякі з них, як: “Жінка огняного змія”, “Юнак застрілив вілу”, “Пряха і цар”, “Як Христос хрестився” позначені 1893 роком.

До речі, нагадаємо, що якраз в той же час Франко сильно захоплювався не лише лірикою, а й епікою різних народів, в тому числі і сербського та хорватського. Це тоді (28. І-1893 р.) І. Франко пише в листі з Відня до свого приятеля М. Драгоманова: “Перечитую тепер річники Romania” і роблю з них виписки. Гарний журнал, на яку широчезну перспективу великої, довговікової літературної праці відслонює він! Страшно робиться, коли подумаєш об тім, щоб обгорнути, опанувати ... хоч би таке поле, як “народні епопеї”, починаючи з “Іліади”, чи, коли хочете, з “здубара”, а кінчаючи хоча б нашими та сербськими юнацькими думами! Яка маса інтересних фактів і уваг про тисячні явища культурного та соціального, про творчість і психологію мас та одиниць, про метод і історію критичних поглядів[43]!

Тоді ж в 90-ті роки Франко із захопленням читає праці В. Караджича. Особливо він захоплюється гайдуцькими і ускоцькими піснями, оскільки в них відбита героїчна боротьба південнослов'янських народів проти турецької неволі, що дуже нагадувало поету аналогічну боротьбу українських опришків проти іноземного гніту.

Сербські гайдуцькі пісні із збірок В. Караджича частково були вже відомі українському читачеві із книжок М. Старицького “Сербські народні думи і пісні” (Київ, 1876) та “З давнього зшитку” (Київ), 1881. В першій вміщено дві пісні Осман Шевич і Одруження Павла Плетикоси, у другій - Предраг і Ненад (переклад М. Старицького). Перечитуючи збірки пісень В. Караджича, Франко вирішив розширити знайомство українського читача з піснями про сербських гайдуків. В листі до М. Драгоманова від 13. VІ-1893 р. Франко писав з Відня: “... в вільних хвилях упиваюся сербськими піснями Вука і перекладаю з них, що мені особливо сподобаєсь. Хотів би я перекласти і з часом видати усі легенди сербські, а надто вибір з пісень гайдуцьких, полишених на боці. М. Старицьким; в деяких дуже інтересні новелістичні теми”[44]. Про це свідчить і другий лист І. Франка, писаний до М. Драгоманова 6. X. 1893 р. в зв'язку із задумом видати спеціальний літературно-фольклористичний журнал, в якому поряд з іншими матеріалами мав намір помістити в українському перекладі і сербські народні пісні.

1895 р. в ж. “Життє і слово” (т. III, стор. 326-333) поет надрукував в своєму перекладі сербську гайдуцьку пісню Зрада жінки Груя Новаченка [Невјера Љубе Груичине). Пісня взята з III книжки пісень В. Караджича Српске народне пјесме (Београд, 1894), що зберігається в особистій бібліотеці Франка. Франко її оцінив як одну з найкращих перлин сербської народної творчості[45]. Цю пісню, як і інші, Франко розглядав у своїх “Студіях над українськими народними піснями в порівняльному плані з іншими піснями слов'янських народів, зокрема українською піснею Іван і Мар'яна. Правда, розглядаючи пісню Іван і Мар'яна на широколїу історичному тлі, І. Франко прийшов до висновку, що вона виросла не на українському грунті, а занесена до нас південнослов'янськими гуслярами, які заходили на Україну ще в XVII-XVIII ст., і що вона виникла в Болгарії або Сербії.

Поміж недрукованими ще перекладами сербських пісень І. Франка - цікавий переклад сербської народної балади Неволя Стояна Янковича (Ропство Јанковића Стојана), яка належить до циклу ускоцьких пісень. Пісня зацікавила І. Франка рядом мотивів: захоплення в полон, неволя, втеча з полону, непізнання, чоловік на весіллі своєї дружини, вірність в коханні, раптова смерть з радощів тощо.

Коли 1897 р. з Відня в Бєлград перевезли тіло Караджича, то в числі запрошених з України на ці похорони був і Іван Франко. В архівах Франка (Київ) зберігається запрошення з Бєлграда, адресоване на його ім'я. Та з різних причин Франкові не пощастило побувати на Бєлградських похоронах Караджича.

Про Вука Караджича появились на Україні і нариси, зокрема, ім'я славного Вука Караджича популяризував тут український громадський діяч Олександр Борковський (1841-1921). У львівському журналі “Зоря” за 1888 р. він опублікував досить широку розвідку про життя і творчість Вука Караджича, в якій дав захоплену оцінку його діяльності та видатних заслуг в галузі культури свого і всіх слов'янських народів.

Як свідчить ця стаття, Вук Караджич служив прикладом для галичан і як лінгвіст і як фольклорист та громадський діяч ще навіть в другій половині XIX ст. 1899 р. у Львові той же О. Борковський видає книжку “Про славного сербського ученого Вука Стефановича Караджича (з додатком про слов'янське письмо і слов'янські правописи)”.

В цій праці О. Борковський не тільки подає біографію В. Караджича, але й коротко знайомить українського читача з історією, географією та культурою сербського народу в аналогічному плані з українським. Ця книжечка дала канву для нарису А. Веретельника Оповідання про Вука Караджича, що його в 1906 р. видало в Петербурзі “Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг”.

Ця книжечка популяризувала серед українського народу ім'я Караджича та розповідала про його заслуги перед своїм народом.

Нарис Веретельника про Караджича, як і праці Борковського, зіграв чималу роль на Україні, де мова і культура в той час ще переслідувалась царизмом. І Хоч Веретельник, як слушно підкреслює П. Тимошенко, розповідає про переслідування, яких зазнавала народна сербська мова, розповідає “про невтомну діяльність Вука Караджича, жодним словом не згадуючи про українську мову”, але й так “для кожного, хто читав цю брошуру, ставало ясно, що вона була своєрідним протестом проти неодноразових жорстоких репресивних заходів царського уряду щодо українського слова”[46].

Про популярність Караджича і, зокрема, його праць на Україні в XIX та на початку XX ст., переконливо свідчить той факт, що велика кількість книжок сербського вченого, переважно збірок пісень (деякі навіть з автографами) знаходяться у великих бібліотеках України. Так, наприклад, близько 30 праць, зокрема фольклорних збірок Караджича, в тому числі і дев'ятитомне видання, знаходимо в бібліотеках Львова. В бібліотеках Києва, Харкова та інших міст України теж зберігається по кілька десятків книжок Караджича. Тут маємо різні збірки пісень Караджича в тому числі і першу Віденського, Лейпцігського та Бєлградського видань. На Україні зустрічаємо і Вукові фольклорні зібрання прози, його граматику та словник сербської мови. Праці Караджича були і є в особистих бібліотеках українських вчених. До його праць часто зверталися в своїх дослідженнях вчені Ю. Венелін, М. Драгоманов, О. Потебня. М. Халанський, Філарет Колесса, К. Студинський та інші. Книжки Караджича зараз у великій пошані серед українських дослідників та поетів, які часто в своїх роботах звертаються до пісень чи лінгвістичних праць сербського вченого.

Постать В. Караджича не перестає цікавити і радянських вчених та письменників. Українські поети нашої доби продовжують славні традиції минулого і звертаються до безсмертних поетичних скарбів сербського та хорватського народів, зібраних В. Караджичем.

Першим з українських радянських перекладачів сербських народних пісень із збірок В. Караджича був Валеріан Поліщук (1897-1942). В архіві[47] поета зберігаються автографи-переклади дванадцяти сербських ліричних пісень. Переклади здійснені, як свідчить паспорт під ними, в с. Лаврів, 22. XI-1918 р. Взяті вони з книжки Караджича Српске народне пјесме. Скупио их и на свијет издао Вук Стеф. Караџић, књига прва, у којој су различне женске пјесме”, у Бечу, 1841. Переклади В. Поліщука не зовсім викінчені. Але й вони говорять, що ще на зорі радянської літератури українські поети звертались і до сербських та хорватських пісень, щоб знайомити з ними свій народ і збагачувати його культуру.

Вуком Караджичем та його працями, зокрема збірками епічних пісень, захопився великий майстер художнього слова радянський поет-академік Максим Рильський (1895-1964).

Свою любов і повагу до сербського вченого він виражає словами: “Я низько схиляю чоло перед життєвим подвигом Вука Караджича - основоположника сербської літературної мови, невтомного збирача скарбів народної творчості”[48].

Про Вука Караджича Рильський знав ще в молодості, ознайомившись із Сербськими народними думами і піснями М. Старицького. Коли ж саме у Рильського виникла думка самому взятися за переклади сербських і хорватських народних пісень із збірок Караджича, з яким захопленням він працював над ними і як оцінював їх, якнайкраще сказано в автобіографічному вірші Рильського, написаного під враженням перебування поета в Югославії (перший раз 1945 р., другий - 1946, третий - 1962).

Не пам'ятаю вже - чи влітку це було,
Чи взимку, восени, чи, може, і весною:
П'ятнадцять років лиш відтоді перейшло,
А от забулося, мов понялось водою.

Із Югославії вернувся я тоді.
Це по війні було, і духом героїчним
В повітрі віяло. По муках та біді
Народ одужував, живий диханням вічним.

Книжки Караджича з собою я привіз,
Вони Старицького колись духотворили,
В них стільки мужності і благородних сліз,
В них стільки ніжності, і глибини, і сили![49]

В 1946 році в Києві М. Рильський видав збірку своїх перекладів під назвою Сербські епічні пісні. Ця невеличка, але цінна книжечка, передмову до якої написав академік Л. Булаховський, охоплює дев'ятнадцять сербських і хорватських народних пісень із багатого фольклорного зібрання В. Караджича. В кінці книжки дано словничок-пояснення. Тут появились і нові зразки раніше вже відомих перекладених пісень і зовсім таких, які до цього часу ще не перекладались українською мовою. Переклади Рильського точні і художньо довершені.

12 лютого 1947 р. у залі музею В. І. Леніна в Києві М. Рильський виступив з публічною лекцією Сербські епічні пісні, яка в скороченому вигляді тоді ж (1947 р.) була опублікована лекційним Бюро в справах вищої школи при Раді Міністрів УРСР. Тут Рильський поруч з іншими питаннями окремо зупинився і на характеристиці Караджича: “Виконуючи обіцянку, дану Лаличеві та іншим моїм приятелям у Белграді, - говорить поет, - я для своїх перекладів користувався саме збірником Вука Караджича, звідки, до речі, переклав три пісні й великий Пушкін. Збірник цей уперше явив світові чудесні скарби сербської народної творчості, він і досі переважає всі інші видання такого типу багатством матеріалу”.

Показавши заслуги перед світом В. Караджича як фольклориста, із збірок якого перекладали пісні письменники з різних країн, М. Рильський коротко схарактеризував Караджича як видатного лінгвіста та теоретико-філолога.

В зв'язку з 90-річчям з дня смерті Караджича М. Рильський відгукнувся статтею про сербського вченого, помістивши її у журналі “Славяне” (1954, № 1, стор. 50-51). Український поет тут розказав про життя та діяльність великого сина сербської землі Караджича, підкресливши його заслуги в галузі фольклористики, лінгвістики та інших ділянок науки.

М. Рильський підкреслив головну рису в діяльності В. Караджича, - це його тісний зв'язок з народом, з його життям. Особливо високо оцінює М. Рильський боротьбу В. Караджича за незалежність свого народу та його заслуги в галузі реформування мови і введення в літературу живої народної.

В 1946 р., в рік видання перекладів епічних пісень Рильським, інший український радянський письменник - Л. Первомайський видав у Києві книжку перекладів і переспівів під заголовком “Слов'янські балади”. В збірник ввійшло 15 балад та ліричних пісень, взятих з фольклорного зібрання В. Караджича.

Згодом, коли доробок перекладів балад зріс, Леонід Первомайський в 1956 році видав книжку “З глибини. Балади народів світу”, де помістив і переклади двадцяти чотирьох сербських та хорватських народних пісень, взятих із цього ж зібрання.

Найкращим радянським виданням перекладів сербських та хорватських народних пісень українською мовою, взятих із збірок пісень Караджича, є книжка “Сербська народна поезія”, впорядкована Л. Первомайським і М. Рильським і випущена в світ в Києві в 1955 році. Збірка супроводжується передмовою Л. Булаховського. Всіх перекладених пісень в збірнику 71. Сюди ввійшло 17 пісень, перекладених М. Рильським, 23 - Л. Первомайським, 3 - І. Франком, а решта М. Старицьким. Щодо розміщення матеріалу всередині збірника, то вони розбиті по циклах. Така циклізація сербських пісень в українських перекладах дана вперше. Пісні охоплюють всі цикли.

Докосівські пісні - їх в збірці - 3, але третю пісню “Предраг і Ненад” треба було помістити до гайдуцького циклу, оскільки вона розповідає про гайдуків.

Цикл косівських пісень охоплює - 12 пісень, “Про Mарка Королевича - 18, про якшичів - 4, про гайдуків - 5 та три пісні входить в ускоцький цикл. Решта - балади та ліричні пісні.

В 1956 році в Києві з друку вийшла остання збірка поезій радянського поета Ярослава Шпорти (1922-1956) Дубове листя. Тут опубліковано п'ять перекладів сербських епічних пісень: Марко і віла, Марко і Лютіця Богдан, Марко Королевич і орел, Смерть воєводи Приєзда і Джюрджева Ірина.

Пісні для перекладу взяті із другого тому сербських народних пісень Вука Караджича. Сучасні переклади сербських та хорватських народних пісень українською мовою, зокрема переклади М. Рильського, становлять новий етап в розвитку художньої перекладницької майстерності пісенної творчості сербського народу.

В цьому році, коли все прогресивне людство вшановує світлу пам'ять В. Караджича, в періодичній пресі та наукових збірниках на Україні появляються статті українських вчених про великого діяча народів Югославії Караджича (П. Тимошенко, І. Ющук та ін.). Як Т. Г. Шевченко, ювілей якого відзначає в цьому році весь світ, близький народам Югославії, так і Караджич, пам'ять якого в цьому році теж вшановує все прогресивне людство зеліної кулі, дорогий українському народу.

Додаток № 1 Милостивый государь,

Йван Николаевич!

Обещанные мною для Вас письма в Вену и Прагу я не мог вручить Вам в Москве по той причине, что узнал после о намерении ехать вместе с Вами туда же г. Катранова, которому теперь изготовил и передал для доставления по принадлежности. Они писаны для обоих Вас совместно. Вместе с тем я вручил г. Катронову еще пятьдесят рублей серебром, прося его по приезде в Вену, отыскать в ней сербского писателя Вука Стефановича Караджича и сплатить ему сумму, следуемую за те сербские книги, которые он послал мне сюда прошлым летом. Жилище же г. Вука каждому славянину в Вене известно; впрочем адрес его выставлен мною на письме моем к нему: Я уверен, что и Вы, по расположению своєму ко мне, не откажетесь пособить ему советом, как это получше и надежнее исполнить. Мне хотелось бы о получении г. Караджичем отсюда денег иметь расписку или, по крайности, извещение от него в виде письма.

Желаю Вам от всей души счастливого и благополучного пути туда и обратно, остаюсь Вашим покорнейшим слугой.

Осип Бодянский.

Октября 7-го дня, 1852 года, Москва[50].

Додаток № 2

1848 року, жовтень. Говориться, що О. Бодянський від В. Караджича одержав збірку (третю частину) сербських народних пісень.

13. VI-1849 р. Бодянський посилає першу і другу частину першого видання сербських народних пісень Караджича Товбичу. 27. IV-1849 р. Бодянський відправляє першу частину першого видання сербських пісень Караджича захопленому від фольклору, зокрема українського народу, Миколі Гоголю, а 6. V -1849 - Аксакову. Словник сербської мови Караджича разом із своєю працею “О народной поэзии славян” Бодянський відсилає 6. VII-1850 р. Прейсу, 9, VI-1850 р. - І. Глєбову. Васильєву (1850) відправляє першу, а 1851 другу частини сербських пісень Караджича, а 7. XII-1850 р. сербські прислів'я і 22. XII-1850 р. першу і третю частини сербських пісень Караджича Бодянський відправляє Миловану Протичу. Чимало праць Караджича вислав Бодянський Борису Залєському - 8. VII-1851 - словник сербської мови, 10. VIII-1851 р. Вукову “Даницю” (року видання не зазначено), 25. IX-1851 р. “Прислів'я...”, 10. XII -1851 р. першу частину сербських народних пісень. 12. Х-1851 р. студенту Біляєву Бодянський висилає 2 екземпляри “Даниці” (року видання теж не зазначено). 6 грудня 1851 р. Бодянський посилає листа Караджичу. 1852 р., червень. Згадується сербський словник В. Караджича (20 екз.). Тут же О. Бодянський пише про те, що 26 своїх праць (разом з листом, очевидно) він відсилає у Відень Караджичу.

30 жовтня 1852 р. О. Бодянський одержує листа від Караджича, а 8 грудня 1852 р. він дає відповідь Караджичу у Відень, переславши йому вексіль на 53 крб. сріблом (очевидно за книги).

1853 р. 14 квітня О. Бодянський одержав листа від Караджича з Відня. 13. ХІ-1853 р. Бодянський посилає третю частину першого видання пісень сербських Петрові Безсонову. 22. III-1855 р. О. Бодянський посилає А. Майкову працю Караджича “Montenegro und Montenegriner. Ein Beitrag zur Kenntniss der euroaeischen Tuerkei und des serbisches Volkes”, Stuttgart 1837. 1855 р. 6 та 19 квітня Бодянський одержує листи від Караджича, а 5 травня 1855 р. він посилає відповідь Караджичу у Відень. 15. V-1857 р. - “Примјери српско-славенског језика”, і 20. VI-1858 р. “Словник сербської мови” Караджича О. Бодянський надсилає Дм. Корякину.

Для перекладу сербських пісень, як зазначено в паперах О. Бодянського, він вислав 1. VІ-1866 р. по екземляру Караджичевого словника сербської мови (другого видання) студентам Кочубинському, Лебедєву та Висоцькому. 21. VІІ-1866 р. О. Бодянський разом з листом посилає в Харків М. Артемьєву три частини (1, 2, 3) останнього видання пісень Караджича, а 30. ІХ-1875 р. Караджичів словник сербської мови.

1. Див. Українські пісні, видані М. Максимовичем. Фотокопія з видання 1827 п. Підготовка видання і розвідка члена-кореспондента АН УРСР. П. М. Попова, К., Вид-во АН УРСР, 1962, стор. 10.
2. Там же, стор. 303.
3. Зберігається у Відділі рукописів Державної публічної бібліотеки АН УРСР, ф. Ш, од. зб. 5282, м. Київ.
4. Книжка Српске народне пјесме, књ. І. з дарчим написом Караджича Платону Лукичу Тутківському зберігається у Відділі рукописів Державної публічної бібліотеки АН УРСР. У книгосховищах Державної публічної бібліотеки АН УРСР зберігається і книжка “Српске народне пјесме. Скупио их и на свијет издао Вук Стеф. Караџић, књига прва, у којој су различне женске пјесме”, у Бечу 1841 р. із дарчим написом Караджича “Его сиятельству графу Димитрию Николаевичу Блудову в знак глубочайшего почтения. Собиратель, Вена, 2 октября (І) 846”.
5. Див. про це: Петро Тимошенко, Вук Караджич і Україна, газ. Літературна Україна, 24 січня, 1964 р. (№ 7, 1976).
6. В. Навроцький. Твори, т. І, Львів, 1884, стор. 190-191,
7. Вінок русинам на обжинки. Уплів Іван Б. Ф. Головацький, ч. І, Відень,1846, стор.153.
8. Див. І. Брик, Переклади сербських народних пісень у “Русалці Дністровій”, Записки наукового товариства ім. Шевченка, т. ХСІХ, 1930, стор. 213-231; М. Гольберг, Південнослов'янські зв'язки “руської трійци”. З історії перших українських перекладів сербських народних пісень. В. кн.: “Міжслов'янські літературні взаємини”, в. 2, К., 1961, стор. 225-237.
9. Відділ рукописів Львівської публічної бібліотеки, № 753, Петр. С УП-26.
10. Сербський літературознавець Владан Недич у своій цікавій статті Везе Вукове са Украјинцима, опублікованій в книзі “Ковчежић, Прилози и грађа о Доситеју и Вуку”, кіь. 1, Београд, 1958, 153 навів два листи І. Головацького один від 10 грудня 1851 р. до Караджича, а другий, де йдеться про Караджича, - до Анастаса Михайловича від 10 листопада 1863 р. Тут наведено лист писаний до Караджича в кінці жовтня або на початку листопада 1857 р. Михайлом Раєвським. Цей лист говорить про зв'язки Караджича з українськими вченими, зокрема видатним істориком України Миколою Маркевичем. Всі З листи для публікації взято з Архіву Сербської Академії Наук.
11. Детальніше про це див. праці Владана Недића Један српски мотив у Шевченка, Зборник Матице српске за књижевност и језик, књ. 3, 1955, 216-218; Ієремії Айзенштока Подражаніє сербському Т. Шевченка, Збірник праць восьмої наукової Шевченківської конференції, К., 1960, 96-114; Івана Ющука Шевченкове Подражаніє сербському, журн. “Радянське літературознавство”, № 2, 1964, 112-116.
12. У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 99, од. зб. 20, лист 132, зберігається документ про обрання О. Бодянського членом-кореспондентом “Друштва српске словесности”. Під документом стоїть підпис голови Товариства Стефана Марковича.
13. Письма Вячеслава Ґанки к О. М. Бодянскому, М., 1887, стор. 19.
14. М. Драгоманов, Україна і центри, “Громада”, ч. П, 1878, стор 514-515.
15. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 99, од. зб. 35, лист 349.
16. Зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 99, од. зб. 208-809, 209-816, 213-825 і т. д.
17. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 99, од. зб. 34, лист 212.
18. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 99, од. зб. 34, лист 212.
19. Текст одного з листів О. Бодянського до І. М. Денкоша друкуємо в додатку до цієї статті № І.
20. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 99, од. зб. 64, лист 21.
21. Короткий зміст окремих записів цього списку-реєстру подаємо 8 додатку до статті № 2.
22. Срезневский, Вук Стефанович Караджич. Очерк биографический и библиографический, “Московский литературный и ученый сборник”, М., 1846, стор. 341-369.
23. Сербські народни думи і пісні, корпус пер. М. Старицький. Чиста виручка на користь бргтів-слов'ян Київ, 1876.
24. 3 давнього зшитку. Пісні і думи. Переклав М. Старицький, Київ, 1881. Див. ще “Архів Драгоманова”, т. І, Варшава, 1937-1938 (стор. 173-181 і ін).; В. К. Зайцев, Балканські події 70-х рр. XIX ст. у творчості М. Старицького. В. кн.: “Міжслов'янські літературні взаємини”, випуск 2, Київ, Вид. АН УРСР, 1961, стор. 238-246; В. В. Коптілов, Відображення стилістичних особливостей мови сербського фольклору в перекладах М. П. Старицького. В кн.: Славістичний збірник, Київ. Вид. АН УРСР, 1963, стор. 171-187.
25. Леся Українка, Твори в пяти томах, т. І, Київ, Держлітвидав, 1951, 387-394. Див ще М. Драй-Хмара, “Поема Лесі Українки “Віла-посестра” на тлі сербського та українського епосу”, Київ, Вид. Всеукраїнської АН, 1929; Б. Галащук, Леся Українка і сербський фольклор. В. кн. Міжслов'янські літературні взаємини, Київ, вид. АН УРСР, 1958, стор. 306-313.
26. У відділі рукописів Інституту- літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігаються два листи П. Мерчинського до В. Караджича. Один з них датований ЗО травня 1852 р., а другий без зазначення дати написання. В першому листі згадується книжка М. Гоголя Мертві душі, яка, до речі, зараз зберігається у Музеї Вука Караджича. Другий лист теж важливий і цікавий для нас, бо і в ньому йдеться про книжки.
27. Див. Переписка Драгоманова з М. Бучинським 1871-1877, Львів, 1910. У Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (Київ) у фондах І. Франка зберігається його автограф перекладу сербської народної пісні Кралевич Марко та Мерлявчевичі й Урош Недолітній, яку він взяв для перекладу, як тут зазначено, із книжки В. Караджкча, Српске народне пјесме, књ. 2, 1823 (Урош и Мрљавчевићи). Пісня опублікована у кн. “Міжслов'янські фольклористичні взаємини, К., Вид-во АН УРСР, 1963, стор. 182-187. У Відділі рукописів Львівської бібліотеки АН УРСР (архіві Бучинського) між паперами Бучинського знаходимо замітку, яка, очевидно, є історичним поясненням пісні Кралевич Марко та Мерлявчевичі й Урош недолітній.
28. Вук Стеф. Караџић(Српске народне пјесме из Херцеговине (п. Женске),... у Бечу, 1866.
29. Юрій Федькович, Твори в 2-х томах, II. К., Держлітвидав, 1960, стор. 427.
30. Див. лист від 7. V-1869 р. (ф. 135, од. зб. 273).
31. Див. лист Осипа Барвінського від 6. УІ-1863 р. (ф. 135, од. зб. 275).
32. Євген Желехівський (1844-1885) виданий український лексикограф, Його “Малорусько-німецький” словник, в основі якого положено фонетично-етимологічний принцип (так звана желехівка), став основою шкільної орфографії в Галичині, заведеної в 1893 р. Як і Караджич, Желехівський відкинув непотрібний в кінці слова знак ъ (замість нього він поставив апостроф) тощо. Словник Желехівського досі не втратив своєї наукової вартості.
33. Іван Франко, Твори в 20-ти томах, том XIV, Київ, Держлітвидав України, 1955, стор. 436.
34. Іван Франко, Твори, том XX, Київ, 1956, стор. 8-9.
35. Там же, стор. 427.
36. М. Драгоманов. Листи до І. Франка і інших, Львів, 1908, стор. 193.
37. Особиста бібліотека Франка знаходиться у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, вона складається з понад 6 тисяч книжок. Див. ще працю М. Гольберга “Південні слов'яни в особистій бібліотеці І. Я. Франка, “Радянське літературознавство”, 1960, № 2, стор. 120-126.
38. І. Франко. Сербські народні думи і пісні (з приводу перекладів М. Старицького). В кн.: Іван Франко, Вибрані статті про народну творчість, Київ, Вид-во АН УРСР, 1955, стор. 219-227.
39. І. Франко. Як виникають народні пісні. В кн.: Іван Франко, Вибрані статті про народну творчість, К., Вид-во АН УРСР, 1955, стор. 52.
40. І. Франко, Літературне відродження полудневої Русі і Ян Коллар. В кн.: Твори, том XVIII, стор. 260.
41. Праця надрукована у польському журналі “Wisla”, що виходив у Варшаві, за 1894 р., т. VIII, стор. 70-96.
42. Міжслов'янські фольклористичні взаємини, Київ, Вд-во АН УРСР, 1963, стор. 194-195.
43. І. Франко, Твори, т. XX, К., 1956, 475-476. Див. М. Гольберг, Іван Франко про героїчний епос народів Югославії, “Наукові записки Дрогобицького педінституту”, в. 2, 1957, 92-106; Олексій Дей, Іван Франко і народна творчість, К., Держлітвидав, 1955, стор. 22, 38-39, 43, 69, 81.
44. Іван Франко, Твори, т. XX, К., 1956, стор. 485.
45. Іван Франко, Студії над українськими народними піснями, Київ-Львів, 1913, стор 23.
46. Петро Тимошенко, Вук Караджич і Україна, газ. “Літературна Україна”, 24. І-1964 р.
47. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 136, од. зб. 15.
48. Максим Рильський, Подорож до Югославії, газ. “Вечірній Київ”, № 41, 17. II-1962.
49. Максим Рильський, Зимові записи, К., 1964, стор. 35-37.
50. Відділ рукописів Інституту літератури ім Т. Г. Шевченка, АН УРСР, ф. 99, од. зб. 64, лист. 27.