Є. П. Кирилюк

Вук Караджич і українська культура

Народна творчість та етнографія, 1978, 2, стр. 29-40.

Історія взаємозв'язків культур слов'янських народів має давні традиції. Щоб пересвідчитися в цьому, варто згадати хоча б Києво-Могилянську академію (1632-1817), в якій здобували вищу освіту, крім синів українського, російського та білоруського народів, студенти з Сербії, Чорногорії, Болгарії та інших країн [1] Історики літератури називали Київську академію установою міжнаціональною. Вперше таку думку висловив М. Петров в «Известиях отделения русского языка и словесности» Петербурзької Академії наук 1904 року. Рецензуючи статтю, І. Франко приєднався до цієї думки: «На підставі рукописних джерел Петров констатує, що Київська... академія в XVIII ст. в значній мірі була установою інтернаціональною, якої вплив протягався далеко за межі України» [2].

Випускники Академії брали активну участь, зокрема, у розвитку шкільництва в Сербії [3]. Сербський митрополит Вікентій Іованович у лютому 1733 року звернувся до київського митрополита Рафаїла Заборовського з проханням відрядити до Сербії для викладання випускників Академії. 4 квітня того ж року він звернувся з аналогічним проханням безпосередньо до ректора Академії. Тоді ж до Сербії відряджено шістьох вихованців Академії: М. Козачинського, П. Казуновського, Т. Климовського, Г. Шумляка, Т. Левандовського та І. Минацького. Разом з ними виїхав ще один вихованець Академії С. Залуцький, який раніше уже жив у Сербії,- був проповідником при попередньому сербському митрополиті Мойсеї. Всі вони виїхали з Києва навесні 1733 р. Того ж року в м. Карловці почала функціонувати школа, перенесена з Бєлграда, ректором і префектом якої був український письменник і педагог М. Козачинський (1699-1755), а викладачем піїтики й синтаксими П. Казуновський. Школа була організована на зразок Київської академії.

Для шкільного театру в Карловці М. Козачинський у червні 1733 р. написав свою «Трагедію», що тоді ж була поставлена учнями школи. Текст її вперше опублікував 1798 року видатний діяч сербського національного відродження, історик і письменник Й. Раїч (1726-1801). Народився він у Карловці в Сербії, навчався чотири роки в Києво-Могилянській Академії, користуючись допомогою М. Козачинського. Після повернення на батьківщину, він учителював, мандрував, став відомим ученим і письменником. За чотири роки до своєї смерті Раїч опублікував у Будимі (давня назва частини Будапешту) п'єсу Козачинського під назвою: «Трагедіа сирЕчь печалная повЕсть о смерти послЕднего царя сербскаго Уроша Пятаго и о падении Сербскаго царства». У передмові до публікації трагедії він зазначив, що переписав цей твір ще в юнацькі роки й «частократно увеселения ради прочитивах», шо трагедія створена 1733 р. в Карловці Сремському, а «нынЕ прочищена и справлена предлагается трудом и тщанием І. Р. ... Печатано при Кралевск. Універ. Письмени Славено-Сербскія Печатни. 1798» [4].

Акад. О. Соболевський опублікував удруге цей текст по примірнику, що зберігся в Бєлградській народній бібліотеці[5]. При цьому він торкнувся питання про мову трагедії. «Мы не знаем, какова была орфографія в оригинале «Трагедии» Козачинского (вчиню, зведу, как и мушу, пан і т. п., конечно, принадлежат ему). В исправлении Раича она - обычная славяносербская, та самая, которую мы видим в сербских печатных книгах XVIII и начала XIX веков... Впрочем число сербских слов и форм в «Трагедии» вообще очень невелико, так невелико, что ее может свободно понимать совершенно незнакомый с сербским языком русский читатель»[6]

Акад. І. Білодід пояснює ці факти впливом продукції Київської академії: «Київський ізвод» або варіант слов'яноруської мови був добре відомий в Сербії, Далмації та інших південнослов'янських країнах. Ним користувалися в своїй роботі, в своїх працях, поширювали його південнослов'янські вчені, що побували в Києво-Могилянській академії, а також її вихованці - серби, хорвати, далматинці, які повернулися після навчання до своїх країн; сприяли цьому й запрошені з Києва вчені, викладачі, діячі культури. Поширенню цієї мови сприяла книжна продукція Києво-Могилянської академії, друкована чи рукописна» [7].

Новий етап у розвитку культурних взаємозв'язків слов'янських народів починається в кінці XVIII - на початку XIX ст. Він пов'язаний з розкладом феодалізму, зростанням в його надрах буржуазно-капіталістичних відносин, впливом визвольних ідей буржуазних революцій у Північній Америці (1775), у Франції (1789). У слов'янських країнах внаслідок соціально-економічних причин, під впливом просвітительських ідей починається процес національного відродження, пов'язаний з піднесенням національної самосвідомості, творенням національної культури. Найраніше він виявляється в промислово більш розвиненій Чехії (Й. Добровський, Й. Юнгман, П. Шафарик та ін.). Поступово процес цей охоплює усі слов'янські країни, зокрема й Сербію, де розгортається діяльність Досифея Обрадовича (1739-1811) і особливо Вука Караджича (1787-1864).

Обидва вони основи науки сприйняли ще традиційною слов'яно-руською мовою. Знали вони й окремі твори українських письменників, що були написані цією мовою. Так, Г. Венцлович перевидав у Сербії полемічний твір Лазаря Барановича «Меч духовний», пристосувавши текст до сербської мови. Граматика М. Смотрицького була перевидана у валаському місті Римніку спеціально для сербів (1755). Використовував її й Караджич, складаючи свою оригінальну граматику - «Письменицу»... (1814).

Уже в перших книжках виданих Д. Обрадовичем у кінці XVIII - на початку XIX ст., виявилося прагнення писати мовою, зрозумілою простому сербському народові, але здійснив таку реформу тільки Вук Караджич, який був уже знайомий з ідеями перших чеських будителів. Порадником його був В. Копітар (1780-1844), учень Й, Добровського.

Ще змалку Караджич знав безліч сербських народних пісень. У передмові до першої збірки пісень він розповів, як під час навчання в карловецькій школі учитель Лукіан Мушицький (1777-1837), - до речі, сам поет, - пропонував школярам збирати народні пісні, але Вук жодної не записав, бо гадав, що учитель глузує з мужицьких дітей, які виросли в лісі, пасучи худобу. Трохи пізніше, працюючи писарем в одного із соратників Кара-Георгія Я. Ненадовича, великого аматора народних пісень, який раз у раз закликав до себе співців, Вук почув тут дуже багато пісень, з яких можна було б укласти не одну» а дві збірки.

Тільки через кілька років, познайомившись з друкованими записами народних пісень іншими мовами, зокрема збіркою словенського фольклориста Качіча, надрукованою латинкою, Караджич зрозумів велике значення народних пісень, їх збирання та публікації. Так з'явилася перша його збірочка, видана у Відні 1814 р.,- «Мала простонародньа Славено-сербска песнарица, издана Вуком Сгефановичем». У передмові він проспівав гімна народній пісні: «Тут нема жодної пісні, яку б дух уяви, збагачений читанням книжок, вигадував за правилами піїтики, але всі вони проспівані серцем у простоті й цнотливості».

Одночасно з першою фольклорною збіркою Караджич видав і першу граматику, яка відіграла ще більшу революцюнізуючу роль у розвитку нової сербської культури,- «Писменица сербокого језика по говору простого народа написана Вуком Стефановичем Сербијанцем».

1815 р. Караджич видав свою другу фольклорну збірку «Народна србска пЕснарица, издана Вуком Стефановичем», що поділена на дві групи - жіночі та юнацькі пісні. Зокрема, тут було вміщено пісню про повстання 1804 р. В. Копітар у рецензії на ПЕснарицу» порівнював сербські пісні з епосом Гомера, кілька їх зразків переклав німецькою мовою й вмістив у додатку до рецензії.

Наступні роки Караджич присвятив укладанню словника сербської мови, що побачив світ 1818 р. Його вихід став визначною подією в житті усього слов'янського світу. Словник відкривався великою змістовною передмовою, в якій узагальнено цінний матеріал не лише до вивчення сербської мови, але фольклору та етнографії. Тут була переконлива аргументована відповідь консерваторам, які глузували з реформи Караджича [8]. Він, зокрема вказував, що школа з чужою архаїчною мовою викладання гальмує культурний розвиток народу. Дитина, юнак, навчаючись по школах 10-15 років, забуває й думати посербському. Караджич одверто й рішуче ставив питання про вживання сербської народної мови як мови літературної.

Наприкінці 1818 року Вук Караджич, узявши з собою сто примірників щойно виданого й нерозісланого ще передплатникам словника, вирушив у подорож по слов'янських країнах, під час якої відвідав і деякі українські міста. Маршрут його подорожі відомий нам тільки приблизно: Відень-Краків-Варшава (прибув туди 20.12.1818) - Вільно-Псков-Петербург (прибув туди 25.02.1819 і пробув три місяці, зокрема відвідав Кронштадт) - Твер-Новгород-Москва-Орловська губ.-Київ-Кишинів-Чернівці-Львів-Відень[9]. У цьому маршруті не згаданий Харків, хоч про нього йдеться в деяких працях. У Харкові Караджич не був; почесним членом Ради Харківського університету він був обраний значно пізніше (восени 1846 р.). Свідчення про це є в автобіографічній записці Караджича, написаній у кінці життя [10]. Зазначимо, що на Східній Україні про фольклористичну діяльність Караджича стало відомо дуже швидко. Так, видатний вітчизняний учений-славіст О. Бодянський (1808-1877) ще в юнацькі роки, навчаючись у Переяславі, мав у себе збірник пісень Караджича. Про це свого часу писав М. Драгоманов: «Ще в Переяславі дістались до рук Бодянського сербські пісні, зібрані Вуком Караджичем, котрі він привіз у Москву і ними дивував і товаришів, і начальство» [11]. Очевидно, це було видання 1814 або 1815 року.

У біографії Караджича докладно говориться про відвідини Києво-Печерської лаври, але невідомо, з ким саме він зустрічався. Про перебування Караджича у Львові свідчить його лист перед поверненням додому. Можливо, тут він зустрічався з українським ученим Іваном Могильницьким (1877-1831), який жив поблизу в Перемишлі й заснував тут просвітнє товариство. Ще свого часу В. Щурат зазначав, що польський фольклорист у Галичині Лях Ширма позичав у Могильницького збірку сербських народних пісень Вука Караджича й розбуджував у Могильницького зацікавлення народними піснями: «Як корисно було б,- писав до нього,- якщо б зібрано подібні пісні на всіх слов'янських говірках» [12].

Караджич був задоволений прийомом у Росії. «Московское общество любителей русской словесности» обрало його своїм членом, а Академія наук у Петербурзі 31.VII. 1819 р. присудила йому за словник срібну медаль [13].

Після повернення з Росії Караджич видав «Народне српске приповијетке» (1821 р.), згадавши в передмові про свій задум збирати все, що створив сербський народ. Ще через два роки виходять у світ друга й третя книжки народних сербських пісень (1823). Четверта книжка вийшла в світ 1833 р.

Ці видання Караджича були відомі на Україні, зокрема в Харкові. 1839 р. в університетській друкарні Харківського університету видано збірку поезій Метлинського «Думки і пісні та ще дещо Амвросія Могили» (псевдонім Метлинського). Вихованець Харківського університету, його професор Метлинський (1814-1870) належав до харківського гуртка поетів-романтиків, що його заснував Ізмаїл Срезневський (1812-1880), пізніший біограф Караджича. Другу частину книжки «Думки і пісні...» складали переклади «Луна із Словенії» (в розумінні Слов'янщини). Один із циклів «Із Сербії» містив переклад трьох пісень [14]. Усі вони взяті з першого збірника Караджича видання 1824 р. [15]. Перша пісня «Кидав світ Конда, текли сльози в матки» є перекладом пісні, що має в сербському оригіналі назву «Клетве дјевојачке» [16].

Переклади Метлинського вміщені в загальному розділі «Переклади». Порівняння з оригіналами показало, що поет передав зміст сербських пісень, але стан тодішнього перекладацького мистецтва не дозволяв ще точніше відтворювати оригінал. Переклад першої пісні дещо скорочено - у Метлинського 14 рядків, в оригіналі - 15. Власне, не відтворено те, що Конда єдиний син у матері і що шкода матері поховати його далеко від двору. Інші найважливіші деталі збережено: поховали сина в зеленім садочку під померанцем (помаранчевим деревом). До речі, в академічному «Словнику української мови» слово це зареєстроване саме з першим прикладом з Метлинського. Пізніше його вживали Нечуй-Левицький, Леся Українка, О. Донченко. Не відтворив Метлинський лише деякі дрібні деталі. Поет, як нам здається, вдало розкрив назву пісні («Прокляття дівоче») рядком: «Як вона горе своє проклинає»). У цілому переспів відповідав оригіналові й разом з тим був близький до українських народних пісень.

Другий переклад «Під горою криниченька» - в оригіналі має назву «Дјевојка и лице»[17]. Хоча в оригіналі - 18 рядків, а в перекладі - 24, він художньо точніший, ніж перший. Збільшення кількості рядків перекладу відбулося за рахунок появи деяких нових деталей у кінцевих рядках. В оригіналі дівчина хотіла б для молодого трояндовим соком умиватися. У переспіві Метлинський розширює цю кінцівку в стилі українських народних пісень:

Квіточок би назбирала,
Із них сок повидавляла
Пахученький солоденький,
Своє личко б їм вмивала:

Як прийшов би молоденький
Та зі мною цілувався,
Йому б медом одзивався,
Медом поцілунок кожний!

І, нарешті, третій переклад має назву: «Три туги» (в оригіналі: «Три највеће туге» [18]). Метлинський зберіг ту ж кількість рядків - 14, композицію, основні мотиви, деталі: там і тут - юнак, соловейко, вороненький коник, ружа (у Метлинського «рожа», хоч в українській мові є й «ружа»).

Таким чином, Метлинський як перекладач уважно, сумлінно поставився до оригіналу й художньо відтворив основний зміст трьох сербських народних пісень, але на його перекладах помітні риси стильових засобів українського фольклору.

Особисті контакти Караджича з львов'янами під час відвідин міста 1819 р. нам лишилися невідомі, але вже через чотири роки етнограф та історик Д. Зубрицький у статті «Про простонародні пісні», вступі до публікації галицько-українських народних пісень у польському календарі на 1823 р. «Pielgrzym Lwowski», називає Караджича як громадського діяча й фольклориста. Не виключена можливість, що» вони могли познайомитися у Львові. Як зазначено вище, І. Могильницькнй популяризував збірки пісень Караджича [19].

Під впливом Д. Зубрицького та І. Могильницького гурток молодих львівських письменників, що згодом дістав назву «Руська трійця» (М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич), знайомиться з виданнями Караджича, бере його діяльність собі за взірець. Упорядковуючи альманахи «Син Русі» (1833), «Зоря» (1834) і «Русалка Дністровая» (1837), учасники цього гуртка перш за все повинні були вирішити питання, якою мовою, яким правописом його видавати. Про дискусії навколо цього питання пізніше згадував Я. Головацький: «На счет правописания происходили долгие споры. Я предлагал правописание Максимовича; мои сотоварищи требовали применения (по мнению Копитара и Гримма, самого логического) сербского правописания Вука Стефановича Караджича» [20].

Про орієнтацію на правопис Караджича свідчить передмова до «Русалки Дністрової»: «Сказати нам дещо о правописі сей книжочки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, яке теперішньому язикові істинноє лице; за-для того держилисмо-ся правила: «пиши як чуєш, а читай як видиш». Із сего огляда приймилисмо сербское џ (виџу-виджу)...» (стор. V).

Цей момент ще свого часу підкреслив І. Франко: «Та все-таки примір Вука в Сербії впливав на молодече покоління галицько-руських письменників. Сам Шашкевич завів у «Русалці Дністровій» правопис, значно відмінний від того, якого вживають книги церковні, а Иосиф Левицький видав один із своїх «тезоіменитих» віршів на честь Снігурського в 1841 році мовою народною і правописом радикально фонетичним, скопійованим з Вукового» [21].

Як відомо, вихід основного тиражу «Русалки Дністрової» був затриманий львівською цензурою. Нелегально поширилося тільки двісті примірників. Але й вони відіграли велику революційну роль у розвитку культурного процесу в Галичині. Нас цікавить у даному разі розділ «Переводи». Починався він підрозділом «Пісні народні сербськії». Шість перекладів належить Шашкевичу, два - Головацькому, п'ять підписані ініціалами «Р. Ш.», останній - «Руслан Шашкевич».

Слід пояснити, чому члени «руської трійці» та їхні однодумці, прибрали собі старослов'янські імена. Я. Головацький згодом пригадував: «...всякий... вступающий в наш... кружок, должен подать руку й заявить честным словом, что он обещает всю жизінь дейст'вовать в пользу народа... Чтобы освятить то обещание, мы приняли славянские имена: Шашкевич - Руслана, Вагилевич - Далибора, я - Ярослава. Затем явились Велимир - Лопатынский, Мирослав - Илькевич, Богдан - мой брат Иван, Ростислав - Бульвинский... явились Всеволоды, Мстиславы, Володари и пр.[22]».

Із збірками сербських народних пісень члени «Руської трійці» познайомились через брата Якова Головацького - Івана, який часто бував у помешканні Караджича у Відні й пересилав сербські книжки до Львова [23].

Шість перекладів у «Русалці Дністровій» належать Шашкевичу. Є припущення, що їх зроблено ще на початку 30-х рр. і було включено ще до збірки «Зоря» (1834), яку заборонила цензура[24]. До перекладів Шащкевич поставився сумлінно. Так, перша пісня «Дівчина і риба» відома в двох редакціях[25]. Перекладач змінив трохи назву (в оригіналі «Риба і дівчина» [26], але зміст передав точно. Коли в першій редакції він залишив без перекладу сербське слово «будало» («Дівчино мила, будало»), то в другій редакції змінив: «Дівчино! Мало ти знаєш» [27].

На стилі перекладу помітно позначився вплив української народної поезії, яку добре знав Шашкевич.

Другий переклад «Дівчина до рожі» (в оригіналі «Дјевојка ружици»[28] досить точний. Третій - «Пуста дівчина» теж точно передає зміст і структуру оригіналу [29], хоч (тут у ритміці є елементи української коломийки). Четвертий переклад - «Дівчина лице миюча». Цікаво, що Шашкевич за об'єкт перекладу бере ту саму народну пісню, що її переклав трохи пізніше й Метлинський, але в іншому варіанті[30]. Так само, як і Метлинський, він трохи збільшує розмір пісні (в оригіналі - 19 рядків, у Шашкевича - 21). Очевидно, другий варіант привабив його деякими деталями, яких не було в першому:

Волю з молодим на камені спати,
Як зо старим на мягенькім шовку.

П'ятий переклад «Ангелчині ворота» (в оригіналі «Ангя привратниця). Крім заміни імені (Ангелка), переклад адекватний - точно шість рядків і ті ж образи: сокола, сонця, місяця, зірок (звізди). Так само точний шостий переклад пісні «Знатель»[31]. До речі, цей шестирядковий віршик став однією з причин заборони «Русалки Дністрової». Львівський цензор В. Левицький визнав цей твір «аморальним». Віршик пробував захистити В. Копітар, але безнадійно [32].

Не був свого часу надрукований переклад ще однієї пісні «Јелен и вила» [33].

Далі в «Русалці Дністровій» вміщено два переклади із збірника Караджича «Ярослава» (Якова) Головацького: перший підписаний ініціалами «Я. Г.», другий - повністю. Знаменно, що перший переклад «Три тузі» об'єктом має ту ж саму народну пісню «Три највеће туге», що її трохи пізніше переклав А. Метлинський. Знову нагадуємо, що перекладач не міг бачити «Русалку Дністровую». Я. Головацький, як і Шашкевнч та Метлинський, взяв цю пісню з першого видання 1824 р.[34].

Слід зазначити, що Я. Головацький знав сербську мову. Навчаючись деякий час у Пешті, він познайомився з хорватом Куреляцом, сербом - Георгієм Павловичем, з яким згодом листувався.

«Я найшовся, - пригадував він - зовсім у своїм елементі, читав сербські, словацькі, чеські книги і вправлявся в слов'янських мовах... Спершу ми не розуміли один одного або розуміли зле, особливо як хто говорив скоро; але згодом що раз більше привикали до вимови і мало-помалу я довів до того, що міг розмовляти по сербські...» [35].

Не раз у дослідників з'являлася думка, чи не користувалися Шашкевич і Головацький польськими або чеськими перекладами, що побачили світ раніше[36].

Пісня «Три тузі» перекладена досить точно, але конфігурацію рядків Головацький дав нову. У Караджича кожен рядок має дванадцять складів. У Головацького кожен рядок має по шість складів, причому кожен парний рядок поданий з уступом.

Другий переклад «Смерть милих» - досить точний. Головацький обрав для відтворення другий варіант сербської пісні «Опет смрт драге и драгог» [37], зберігши образність, ритміку, кількість складів у рядку (10) й конфігурацію.

Інтерес до сербської пісні Головацький зберігав і пізніше. У цьому йому сприяв брат Іван, який навчався у Відні й підтримував контакти з Караджичем. 4 квітня 1845 р. Іван писав братові: «Вукових пісень II том вийшов із друку - либонь 1 т. маєш, то пізніше може пришлю тобі сей другий»[38]. (Йшлося, очевидно, про видання 1845 р.).

Брати Головацькі підготували й видали у Відні два збірники «Вінок русинам на обжинки» (1846, 1847), що за своїм задумом мали продовжувати славетні традиції «Русалки Дністрової». У першому збірнику подано великий цикл «Сербські народні пісні», якому передувала вступна стаття «Народнії сербськії пісні». Яків Головацький по суті проспівав величний гімн слов'янському епосові: «Сербськії народнії пісні, тії самородні запахущії цвіточки возникли під теплим полудневим небом, виросли у душу буйного словенського народу. Слава їх уже давно розлягалася по цілій Європі, на всі язики їх перекладено, розхвалювано і досить оцінено. Ба і другі словенські нарічія присвоювали собі побратимську їх красоту до своїх зільників народної поезії: читалисмо красні переводи сербських пісень по-чеськи, по-польськи і по-великоруськи. Але ледве хто удасть так переложити їх, щоб зовсім задержалася краса первісна. Не на уйму високих дарованій переводителів то сказано, но думаю, причина тому є в самім язиці, в ступені і роді єго образованія. Словенськії нарічія, книжно образуючися при розвиванню і зрості своїх словесностей, підлягали впливові різних сторонських язиків і переймали багацько чужого, несловенського, і так одні більше, другі менше насякали чужими ізворотами, ненаським духом. Насупротив, сербське нарічіє, подібно малоруському, ні книжно образоване, ні ученими витребеньками перекрашуване, ні на чужий лад пристоюване, заховало свою старосвітськую стать, свою природную красоту. Для того, думаю, ледве котре із словенських нарічій є спосібніше до перевода сербських пісень, як наше[39]. Малорусчина одна годна перейняти тії краснозвучні народнії утвори та й разом заховати вірно тую простую красу без всякої принуди» [40].

Ясна річ, що в цьому пристрасному гімні молодого поета-романтика виявилось певне перебільшення: і російські, і польські, і чеські, і німецькі переклади, залежно від таланту, обдарованості перекладачів, відтворювали неповторну красу сербського народного епосу. Але Головацький перший серед своїх сучасників віддав належне талановитому подвижникові, збирачеві народних скарбів - Вуку Караджичеві.

Я. Головацький у цей час не встиг ще використати другий том збірки «Сербські народні пісні», що з'явився 1845 року. Весь цикл, поданий у збірнику «Вінок русинам на обжинки» складається з творів, що входили до 1 тому, виданого Караджичем 1841 р.

Першим перекладено пісню «Вівчар та дівчина» [41]. Як і всі попередні переклади, вони досить точні. В третьому рядку знизу до рядка «А ти молод ладної напився», що адекватно відтворює сербський оригінал: «и ти си лађане напио», Головацький дав примітку: «Ладна вода, гожа вода» звичайно у нас говориться. Кажуть, що не годиться казати на воду «добра». Ледве чи не є то збиток із дохристиянського богослуження, відав, вода Ладі богині посвящена була? Може, в сербськім «ладна водица» не походить від «хладна», але також, як у нас,- від Лади» [42].

Пісня «Оден милий, та і той далеко» також узята з 1 книжки[43]. Щоб не відступати від ритміки оригіналу, Головацький в одному рядку допустив форму «вден», пояснивши у примітці: «Вмісто оден - вден, так як вна, вно замість она, оно говориться».

Третя пісня «Нема гаразду з вдовицею» («Младожења с удовицом», 1, стор. 172, № 326). До рядка: «Було ж мені за тобою боле» додано примітку: «Боле значить тілько що добра, від того походить рос(ійське) і слов(ацьке) боліє, болій, лучше, лучший. У нас лишень одно нарічє заховалося в первіснім значеню, бо більше, більший значить множоє, в'яше» [44]. Зроблено це лише для рими: «доле-боле», хоч в оригіналі тут немає римування.

Четверта пісня «Заручена з воєводою Степаном» є перекладом другого варіанту пісні «Опет заручница ерцега Стјепана». Тут точно відтворено зміст, хоча текст на один рядок коротший. Географічний термін «Ерцеговина» Головацький передав «Герциковина» і дав у примітці мотивування походження терміну.

П'ята пісня «Знаки чемної дівчини» є перекладом «Знаци добријех дјевојка». Переклад на один рядок більший, причому зроблено це на користь змісту та ідеї пісні:

Не дивися, чи головка гладка,
Лиш дивися, чи метена хатка. (стор. 189).

У примітці Головацький зазначав: «Послідні 3 стихи із нашої народної пісні» (стор. 582).

Так само дещо вільний переклад шостої пісні «Вихованє» (в оригіналі: «Дјевер и сноха»). Перш за все він замінює основний образ оригіналу - ялину на «іву», слово, незареєстроване в словниках української мови. В оригіналі основні персонажі: дівер (брат чоловіка), і «сноха» (в значенні-дружина брата»). Головацький залишає дівера в значенні «мужів брат» (примітка на стор. 582), а сноху заміняє на слово «свість» у дуже широкому значенні: «сестра мужа, сестра жінки, сестра брата», хоча ні одне з цих значень тут не підходить. Правда, далі сказано: «взагалі своячица» (стор. 582), хоч у сербському оригіналі точно: «дружина брата». (Він каже: «мога брата», а вона: «твога брата»). У дальшому контексті Головацький зберігає також: «брата мого», «брата твого». Загалом переклад дає уявлення про оригінал, хоч і оминає деякі деталі (21 рядок замість 23 в оригіналі), допускає діалектизми, пояснені в примітках: «Сночи, сночики (серб. синоћ) - пізно ввечір: спішний - вчорашній, вечерішній».

Восьма пісня «Що кому до уподоби» є перекладом «Шта би која најволила». Тут вдало перекладено назву, збережено відповідність рядків, суттєві деталі (перстень, пояс), але замінено тополю на явір.

Десята пісня «Котра неньки не послухає» (Која мајке не слуша»). Переклад досить точний, однакова кількість рядків, збережено зміст, деталі, крім останнього рядка, де в оригіналі Томаш каже Марі, що вона буде «двори замітати». Головацький, очевидно, для римування змінив останній рядок:

Там ти милов мені будеш,
Там о матері забудеш (стор. 192).

До слова «коло» Головацький дав примітку, в якій пояснив різницю між українським і сербським танцем (стор. 582). Є поодинокі діалектизми («гнеть» у значенні «геть»).

Одинадцята пісня «Рада милій» не є, власне, перекладом, а переспівом. В оригіналі пісня «Ајде, душо, да се милујемо!» має 17 рядків, а переспів Головацького містить лише 9 рядків, хоч найосновніші композиційні елементи збережено. Деякі реалії оригіналу перекладач змушений був відтворювати діалектизмами й пояснювати їх у примітках. Сербське «рекнемо» він передав «зірчемо» і пояснював: «В горах говориться, рчу, рчю, рчемо замість реку речемо» (стор. 582). Сербське «бела лептира» передано діалектною назвою «бабочка божа», що також перекладач змушений був пояснити в примітці.

Більш точно відтворено зміст дванадцятої пісні «Згадка» («Опомињање») - така ж кількість рядків, збережено основні мотиви, але з двома діалектними формами.

Дуже своєрідним переспівом є тринадцята пісня «Шкода час марновати» («Не ваља губити вријеме»). В оригіналі пісня має лише п'ять рядків (чотири десятискладових і один п'ятнадцятискладовий), в переспіві-17 (п'ятискладових). В оригіналі приспів «душице моjа» вжито лише один раз, у переспіві - п'ять разів, але зміст, основний мотив відтворено вдало.

Досить точним є переклад чотирнадцятої пісні «Дівочий суд» («Суд девојачки»), в ньому лише на один рядок більше, ніж в оригіналі. Збережено основні мотиви, лише замінено назви квітів, що їх сіють дівчата: рутка замість «безсмертник» і мак замість «васильки» - в оригіналі.

Так само точним є переклад п'ятнадцятої пісні «Дам'ян і его любка» («Дамљан и љуба његова»), з одним лише діалектизмом - «право» в значенні: «прямо, просто».

Точним є переклад і шістнадцятої пісні «Уволена воля» («Готов посао»). Трохи більший на один рядок, але точний переклад сімнадцятої пісні «Нещасна» («Несрећна дјевојка).

З другого тому пісень, виданих Караджичем 1845 р., Головацький переклав вісімнадцяту пісню, властиво, поему «Зависть» (в оригіналі «Бог ником дужан не остаје»). Збережено сюжет поеми, але замінено деякі реалії (в оригіналі - росли дві сосни, а між ними - ялина. В перекладі два явори, а між ними сосна). Таку заміну слід виправдати, бо в сербській мові сосна чоловічого роду, тим більше, що далі розкривається алегорія-то два брати Павло й Радуло. В перекладі в основному точно відтворено трагічні події, але перекладач посилює негативне ставлення до злочинів дружини Павла, зокрема в назві поеми «Зависть» і в кінцівці, де її названо «сукою».

Дві наступні пісні: «Три тузі» й «Смерть милих» передруковано з «Русалки Дністрової», оскільки основний її тираж не вийшов у світ.

Останнім перекладом з сербської є «Асан-Агиниця» («Далматинська пісня»).

Підсумовуючи розгляд здійснених Головацьким переклади народних пісень, зібраних і виданих Караджичем, слід відзначити досконале знання перекладачем сербської мови, в основному адекватне відтворення оригіналів, хоч у поодиноких перекладах він допускав відступи і окремі діалектизми. Я. Головацький перекладав сербські пісні із збірників Караджича й пізніше, але вони лишились неопублікованими [45].

Видатні вітчизняні славісти О. Бодянський та І. Срезневський під час тривалих відряджень у слов'янські землі в кінці 30-х років (Бодянський з 1837 р., Срезневський з 1839 р.) познайомились з Караджичем і встановили з ним дружні контакти. Про це свідчить біографічний нарис Срезневського, опублікований у московському збірнику «Братская помочь» (1846) і виданий тоді ж окремою книжечкою. Нарис Срезневського написано з великою симпатією до Караджича.

Автор розповів його біографію, дав стислу, але влучну характеристику його творчої діяльності. У відступах він подав яскраві деталі, епізоди, які свідчать про дуже близькі, дружні, братерські взаємини з Караджичем. Шкода, що цей яскравий нарис Срезневського ніколи не передруковувався, не ввійшов до зібрання його творів.

На жаль, ми не маємо такого документа про взаємини Бодянського і Караджича, але є всі підстави припускати, що й вони були близькими й дружніми. Мабуть, саме Бодянський познайомив Шевченка з життям і творами Караджича (хоча можливо, що поет міг прочитати й нарис Срезневського). Не випадковою нам здається згадка Шевченка про сербського вченого в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року. Накреслюючи широку програму дальшого розвитку української літератури по шляху справжньої, глибокої народності, великий поет послався на великих слов'янських будителів: «Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали?» [46]. Те, що Шевченко називає Караджича попереду Шафарика, про якого він знав дуже багато, якого оспівав у своїй творчості, свідчить, що він так само досконало знав і про діяльність Караджича.

На жаль, арешт, десятилітнє заслання не давали змоги Шевченкові ще докладніше познайомитися з діяльністю й творчістю Караджича. Але повернувшись до Петербурга, він знову згадав його. Про це свідчить «Подражаніє сербському» (4.05. 1860, II, 382). Про цей переспів існує дуже велика література, як з югославського[47], так і з нашого боку [48].

Нагадаємо, що Шевченко високо оцінив значення Караджича ще до арешту й заслання. Повертаючись з заслання, поет відвідав у Москві свого давнього друга О. Бодянського й записав 18.03. 1858 р. в «Журналі»: «Вечером был у О. М. Бодянського. Наговорились о славянах вообще й о земляках в особенности» (V, 213). Нема сумніву, що в цих розмовах згадувався й Караджич, з яким Бодянський листувався ще на початку 50-х рр.[49]. До переспівів пісень із збірника Караджича зверталися і російські поети А. Майков, М. Щербина [50].

Основою для переспіву Шевченка послужили дві пісні «Дјевојка и коњ момачки» (І, стор. 217, № 407) і «Будљанка дјевојка и коњ» (І, стор. 217-218, № 408). До речі, вони й опубліковані Караджичем поруч на одній сторінці. В обох піснях є два мотиви: сватання й розмова дівчини з конем. Перекладом назвати це не можна. Тому й Шевченко, як і в багатьох інших випадках, назвав свій вірш «подражанієм», тобто наслідуванням. До речі, мотиви ці є й у деяких інших піснях жіночого циклу в першому томі збірника Караджича. Запозичивши мотиви з сербської народної поезії, Шевченко передав їх засобами української народної пісні. Тому й «Подражаніє сербському» можна сміливо приєднати до тих, за виразом М. Рильського, шедеврів «жіночої» лірики, які свідчать про «незвичайну чутливість і ніжність начебто перевтіленого поета» [51].

Виявом пошани вітчизняної наукової громадськості до Караджича є обрання його дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей на засіданні 22 січня 1842 р.[52].

Обмежені певним розміром статті, ми змушені висвітлити дану тему лише в хронологічних межах життя самого Вука Караджича.

Українська радянська література, продовжуючи традиції класичного письменства в галузі перекладів сербської народної поезії, підносить їх на новий, ще вищий ідейно-художній рівень. У цій справі особливо значні заслуги належать поетові-академікові М. Рильському.

1. Див.: Тітов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні кінця XVI - початку XIX ст. К., Вид-во УАН, 1924; Шевченко Ф. П. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у XVII-XVIII ст. К„ Вид-во АН УРСР, 1963; Хижняк 3. І. Києво-Могилянська Академія. К., Вид-во Київського університету, 1970.
2. Франко Iв. (Рецензія на працю: Петров Н. Воспитанники Киевской академии из сербов...).-«Записки Наукового товариства імені Шевченка», т. XIV, 1905, кн. 2. стор. 33.
3. Високо оцінює значення Київської академії для слов'ян сучасний югославський дослідник М. Іованоівич: «Якщо взяти до уваги все, що Києво-Могилянська академія зробила для тієї доби..., для розвитку науки і духовного зближення слов'ян, то можна з повним правом назвати її всеслов'янською академією» (цитуємо за статтею Є. Пащенка «Українське барокко в Сербії».- «Всесвіт», 1977, № 12, стор. 175). Див.: Петров Н. Воспитанники Киевской Академии из сербов с начала синодаљного периода и до царствования Екатерины II (1721-1762), стор. 1-16.
4. «Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца», кн. 15. К., 1901, стор. 58.
5. Неизвестная драма М. Козачинского... Текст с предисловием А. И. Соболевского.- «Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца», кн. 15, стор. 49-87. За останні роки югославський вчений д-р Властимир Єрчич підготував академічне видання драми М. Козачинського за всіма відомими нині списками твору. Вік написав також ґрунтовне дослідження про життя і творчість Козачинського на підставі архівних матеріалів, відшуканих ним в СРСР і СФРЮ. Книга ця незабароммає вийти в світ у Белграді. За інформацію в цьому питанні висловлюю вдячність О. В. Мишаничеві.
6. «Чтения...», кя. 15, стор. 52.
7. Білодід І. К. Вук Караджич в історії українсько-сербських наукових зв'язків. К., «Наукова думка», 1965, стор. 9.
8. Дет. див.: Кулаковский Платон. Вук Караджич. Его деятељность и значение в сербской литературе. М., 1882, стор. 70.
9. Див.: Стојановић Љуб. Живот и рад Вука Стеф. Караџића. Београд-Земун, 1924, стор. 183. За сприяння в ознайомленні з маршрутом подорожі Караджича висловлюю подяку М. Я. Гољбергові та М. И. Шалаті. Такий самий маршрут вказаний і в найповнішій біографії Караджича. Див.: Поповић Миодраг. Вук Стеф. Караџић. 1787-1864. «Нолит». Београд, 1964, стор. 125-133. За можливість ознайомитися з цією працею висловлюю подяку С. В. Мишаничеві.
10. Пушкаревич К. А. Автобиографическая записка Вука Ст. Караджича.- «Труды Института словяноведения», 11. М., 1934, стор. 157. У листі до В. Ґанки від 15. III. 1847 р. І. Срезневський докладно описує засідання Ради Харківського університету, що відбулося восени 1846 р. під головуванням ректора П. Гулака-Артемовського, на якому В. Караджича одноголосне обрано почесним членом Ради. Див.: Материалы для истории славянской филологии. Письма к Вячеславу Ганке из славянских земель. Издал В. А. Францев. Варшава, 1905, стор. 1054-1055.
11. Драгоманов М. Україна і центри.-У зб.: Громада, т. 2. Женева, 1878, стор. 514.
12. Щурат В. Г. Вибрані праці з історії літератури. К., Вид-во АН УРСР, 1963, стор. 112.
13. «Јавор», 1877, стор. 86.
14. Перша спроба аналізу перекладів Метлинського з сербської мови належить фољклористам. Див.: Гуць М. В. Сербо-хорватська народна пісня на Україні. К., «Наукова думка», 1966, стор. 34-37.
15. Народне српске пјесме. Скупио и на свијет издао Вук Стеф. Караџић... Књига прва, у коjој су различне пјесме. У Липисци, 1824.
16. Ми користувалися фототипічним виданням «Српске народне пјесме... књига прва... 1841. Див.: Српске народне пјесме... књига прва у којој су различне женске пјесме». «Нолит». Београд, 1969, стор. 199.
17. Српске народне пјесме..., стор. 211, № 395.
18. Српске народне пјесме... књига прва... «Нолит». Београд, стор. 279, № 542.
19. Див.: Щурат В. Г. Вибрані праці з історії літератури, стор. 112.
20. Головацкий Я. Пережитое й перестраданное.-«Литературный сборник издаваемой Галицко-русской Матицею». 1885-1886.-Цит. за вид.: «Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст.». К., «Дніпро», 1965, стор. 232.
21. Франко Іван. Твори в двадцяти томах, т. 18. К., Держлітвидав, 1955, стор. 260.
22. Головацкий Я. Пережитое й перестрадаиное.- «Письменники Західної України 30- 50-х років XIX ст.», стор. 231.
23. Недић Владан. Везе Вукове са украјинцима. «Ковчежић», књига прва Београд 1958, стор, 151-153.
24. Див.: ЗНТШ, т. ХСІХ, стор. 10-11.
25. Писання Маркіяна Шашкевича. Видав Михайло Возняк. Љвів, 1912, стор. 22.
26. Српске народне пјесме... књига прва... 1841. Ми користувалися фототипічним виданням: «Нолит». Београд, 1969, стор. 145, № 285. Шашкевич, очевидно, користувався першим виданням «Народне српске пјесме..., 1824».
27. Русалка Дністровая (фотокопія з видання 1837 р.). К., Держлітвидав 1950 стор. 103.
28. Српске народне пјесме... Београд, 1969, стор. 169, № 319.
29. В оригіналі: «Жеља обога».-Там же, стор. 302, № 592.
30. В оригіналі: «Опет дјевојка и лице».-Там же, стор. 211-212, № 396.
31. В оригіналі: «Знање», стор. 297, № 582.
32. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49. Видав др. Кирило Студинський. Љвів, 1909, стор. XXXVII.
33. Писання Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Голоівацькото. Љвів, 1884, стор. 379. Див.: «Српске народне пјесме...», 1969, стор. 200-201, № 370.
34. Для порівняння ми користувалися фототипічним виданням: Београд, 1969, стор. 279, № 542.
35. ЗНТШ, т. ХСІХ, стор. 13.
36. ЗНТШ, т, ХСІХ, стор. 13-18. Розшукані М. Гуцем та М. Шалатою я архіві Я. Головацького зошити свідчать, що він користувався інколи чеськими перекладами Ф. Челаковського.
37. Див.: Српске народне пјесме..., 1969, стор. 178-1789, № 341.
38. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49, стор. 146.
39. На малоруське переклав сербські пісні А. Могила (Метлинський.- «Думки, пісні та ще дещо Амвр. Могили». Харків, 1839). У нас був переложив кіљка пісень покійний М. Р. Шашкевич». (Прим. Я. Головацького).
40. «Вінок русинам на обжинки», частина перша. Відень, 1846, стор. 153-154, Цит. за виданням: «Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст.», стор. 211-212.
41. Головацький обрав для перекладу другий варіант пісні «Опет овчар и дјевојка».- Див.: «Српске народне пјесме...». Београд, 1969, стор. 126-127, № 253.
42. Див.: «Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст.», стор. 581.
43. «Једно драго, и то на далеко».-«Српске народне пјесме...», І, 1969, стор. 169, № 318.
44. «Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст., стор. 581.
45. Перший зошит з неопублікованими перекладами розшукав М. Гуць в архіві Я. Головацького. Другий зошит Я. Головацького, що є продовженням першого, розшукав М. Шалата в архіві М. Шашкевича (див. «Радянське літературознавство», 1965, № 2; 1968, № 9).
46. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у шести томах, т. VI. К., Вид-во АН УРСР, 1964, стор. 315. Далі посилання на це видання подаються в тексті скорочено.
47. Недић В. Један српски мотив у Шевченка.- «Зборник Матице Српске за књижевност и језик», 1955, кн. З, стор. 216-218.
48. Айзеншток І. Я. «Подражаніє сербському» Т. Шевченка.- «Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції», 1960, стор. 96-104; Ющук І. П. Шевченкове «Подражаніє сербському».-«Радянське літературознавство», 1964, № 2, стор. 111-114; Прийма Ф. Я- Джерело Шевченкового «Подражанія сербському».- «Радянське літературознавство», 1964, № 6, стор. 54-59; Гуць М. В. Сербо-хорватська народна пісня на Україні. К., «Наукова думка», 1966, стор. 39-49; Айзеншток І. Я. «Подражаніє сербському». - «Шевченківський словник», II, стор. 119.
49. Про це свідчить неопубліковане листування О. Бодянського.
50. Переклад М. Щербини з'являється в друку в другій половині 1860 р. Переспів Шевченка датований 4.V. 1860 р.
51. Риљський Максим. Поезія Тараса Шевченка. К., Держлітвидав, 1961, стор. 11.
52. Див.: Отчет... Одесского общества истории и древностей за 1901 год. Одесса„ 1902. Приложение: Состав... Одесского общества истории и древностей в 1839- 1902 годах, стор. 16. За цю довідку числовлюю вдячність Г. Д. Зленкові.