Джюра Харди

Наступники Києва між королівською короною і татарським ярмом

Студії про державно-правове становище галицького та галицько-волинського князівства до 1240 р. (Резюме книги - Ђура Харди : Наследици Кијева између краљевске круне и татарског јарма Студија о државно-правном положају галичке и галичко-волинске кнежевине до 1264. године, Нови Сад, Филозофски факултет у Новом Саду, 2002.)

РЕЗЮМЕ

На зламі XII й XIII століть два великі історичні центри, – Візантійське царство й Київ, столиця східнослов'янського світу, – які в періоді, котрий тоді завершувався, диктували правовий та ієрархічний устрої, Візантія на території південно-східної Європи, а Київ на просторах руських земель, зазнають невідворотній занепад. Процес їх занепаду призводить до порушення політичної рівноваги між європейським Сходом та Заходом, а також рівноваги в специфічному руському державному устрої. В бурхливій епосі дві руські землі, Галичина й Волинь, 1199 р. з'єднуються і з нового південноруського центру галицько-волинські володарі визначають своє право стати правонаступниками Києва і його державності. Проте внаслідок зникнення європейської рівноваги та у зв'язку з внутрішніми галицько-волинськими процесами, вони зіткнулися з кількадесятилітньою експансією західних сусідів. Через своє географічне положення Галицько-Волинське князівство стало кордоном між Сходом та Заходом Європи. Згідно з духом нової епохи західні державно-правові концепції знайдуть своє місце й на руському тлі. Щойно поява монголів й заснування Золотої Орди в сорокові роки XIII ст., як нових політичних констант на просторі східної Європи, відновлять втрачену рівновагу сил в регіоні. Це визначить майбутнє міжнародне правове положення Галицько-Волинської держави. В історіографії є чимало праць, присвячених Галичині й Волині в згаданому історичному періоді, але в них лише частково розглянуто проблему державно-правового статусу тих земель. Це стало основним приводом до написання цієї праці, яка розглядає проблему в її історичній безперервності.

Для розуміння бурхливих подій на південному заході руських земель, що відбувалися в першій половині XIII століття, необхідно розглянути державно-правове становище Галицького князівства, яким протягом XII століття правив князівський рід Ростиславичів. Статус незалежної землі Галичина розбудовує в час успішного правління Ярослава Осмомисла (1153-1187). Позиція Галича стосовні столиці, тобто Києва, центра до якого все ще політичне тяжіли всі руські землі, стала й формально суверенною. Київський князь більше не був спроможний військовою силою приборкати Галичину й вимагати її васального підпорядкування. Ієрархічне положення Галичини між руськими державами піднімається. Нові стосунки можна пояснити невідворотнім процесом слабшання Києва з одночасним зростанням Галицького князівства, яке розпочалося під час влади попередника Ярослава, Володимирка Володаревича (1124 -1199). Це час, коли Галичина стає однією з нечисленних руських земель, які подолали систему удільної роздрібненості. Наступник Ярослава Володимир Ярославич (1187 – 1199), щоби втриматися на престолі перед загрозою сусідів та власних бояр, стає формальним васалом німецького короля Фрідріха І Барбаросси й сильного володимиро-суздальского князя Всеволода Велике Гніздо. Угорщина в 1188 р. вперше вживає заходи, щоби заволодіти престолом Галичини. Такий статус не сприяв внутрішнім можливостям Галичини. Це стане очевидним в час коли в ній прийде до влади новий князівський рід, волинські Мономаховичі (1199 р.).

Під династією Комненів Візантійське царство до останньої чверті XII століття диктувало політичний та ієрархічний устрої народів й володарів на просторі південно-східної Європи. В той час доля кола слов'янських країн, а поряд з ними й Угорщини, була переплетена з інтересами візантійського василевса. Стосовно цього, з-поміж руських земель Галичина має найтривкіші зв'язки з Візантією. Галицьким князям з роду Ростиславичів стосунки з Царством давали підтримку, ймовірно й формальний сюзеренний захист у прагненні звільнитися з-під впливу Києва.

Від середини XII століття Київ, найбільше руське місто, символ старшинства (сеніорату) руської держави домонгольського періоду, внаслідок процесу феодалізації й дезинтеграції почав втрачати політичну вагу. Довготривалий процес міжруських усобиць створив два релятивно нові руські центри, які через контроль над Києвом висунили претенсії на своє ієрархічне першенство в руському порядку. Першим з них було Володимиро-Суздальське князівство на північному сході, другим -Галицько-Волинське на північному заході колишньої Київської держави. Творцем південноруського центру був князь Волині Роман Мстиславич, який 1199 року, коли вимерли законні представники галицьких Ростиславичів, владу своєї династії переніс до Галичини. Ставши галицьким князем, Роман швидко заволодів Києвом й Руською землею (1200 або 1201 р.). Колишня периферія в той час піднялася над давнім центром держави. Роман Мстиславич, внук Ізяслава Мстиславича Київського, був типом володаря старої епохи, яка кінчалася, й спирався на київські та візантійські традиції. Руський літопис його вірно називає "великим князем Романом самодержцем всея Руси", господарем Києва, а візантійське джерело його зображає як володаря, який допоміг Царству перед загрозою болгар та половців. У боротьбі за всеруський сеніорат з Рюриком Київським й Всеволодом Велике Гніздо, Роман, так само як і його конкуренти, ймовірно й формально представляв себе як "великий князь". Так його називали й сучасники.

Нестримне слабшання Візантії й падіння Царгороду 1204 року стало поворотом у розкладі сил в Європі. Початок нового століття сповістив про вторгнення Заходу в східну частину континенту в час коли візантійський й київський устрої відходили з історичної сцени. Ця зміна співпала із загибеллю Романа Мстиславича у війні з поляками 1205 року. Галицько-Волинське князівство залишилося без володаря й з огляду на внутрішні обставини – самовілля галицької шляхти – опинилося в кількадесятилітній смуті (1205 – 1245). Тоді Угорщина та її союзниця Польща вдираються до Руської землі. Угорщина в той час стала однією з країн регіону, яким вдалося заповнити порожнечу, що з явилася після зникнення колись недоторканної Візантії. Факт, що Роман залишив по собі двох неповнолітних нащадків, Данила й Василька, які згідно з традиційною руською концепцією успадкування влади не мали першості у порівнянні з повнолітніми членами руського князівського роду, дала угорському королеві Андрієві II нагоду накинутися сеніором і Романовичів. В середині XII століття у "візантійському устрої" народів й володарів грецький письменник Кінам угорському королеві й князеві Галичини стосовно візантійського короля дає той самий статус "upospondoi", а тепер землі Романовичів потрапляють в титуль угорських володарів (rex Galiciae Lodomeriaeque).

Роз'єднані руські князі не змогли дати сильної відповіді на угорсько-польську експансію. Для цього вони не мали підтримки крупних галицьких бояр, суспільної верстви, яка фактично від 1205 р. мала право обирати й міняти володаря. Їхньою волею галицький престіл здобували слабкі руські князі-претенденти або угорські принци з династії Арпадовичів, оскільки галицькі олігархи майже постійно були союзниками Угорщини. Вторгнення Заходу до руської землі в першій половині XIII ст., виразом якого були завойовницькі походи Угорщини, Польщі та й Тевтонського рицарського ордену на Балтиці супроводжувала підтримка папства, зацікавленого поширити свою зверхність на Схід, що зовсім погоджується з духом епохи, розпочатої 1204 року. До того духу належить й невдала спроба Арпадовичів створити Королівство Галичину в 1214 році.

Спадкоємцю Романа Данилу Романовичу (1205-1264) в наполегливій й довготривалій боротьбі з галицькою шляхтою вдалося відстояти спершу перед польскими, а 1245 й перед багато небезпечнішими угорськими ударами. Романовичі під своєю владою знову об'єднали Галичину й Волинь. Щойно поява монголів на європейському просторі в середині сорокових років XIII ст., відновила в руському випадку розхитану рівновагу стосунків між двома європейськими сферами держав, яка триватиме приблизно наступних сто років. Через монгольський верховний сюзеренітет, який фактично запроваджено 1259 року, було визначене формальне міжнародне становище Галицько-Волинської держави. Після монгольського спустошення Київ, символ руського старшинства й кількастолітнього ладу, відходить з історичної сцени. Данило Романович як господар Галицько-Волинського князівства бере на себе й державно-правові здобутки Києва й давні традиції предків. Цю ідеологічну володарську концепцію найпослідовніше визначає галицько-волинський літописець, сучасник Данила Романовича. З іншого боку, вплив і політична думка, які в попередньому періоді поширювалися із Заходу, залишили глибокі корені в середовищі галицько-волинських Романовичів. В час татарської небезпеки й шукання допомоги на Заході Данило прийняв королівську корону від папи й таким чином в очах Заходу як "Rex Ruscie" проголосив свою суверенну владу. Данило був єдиним руським володарем, який коронувався папською короною. Цей акт не слід розглядати ізольовано. В першій половині XIII ст. під впливом епохи й нового розкладу сил в тій частині Європи, королівські символи влади від пап прийняли й болгарський та сербський володарі, а також суперник Данила, литовський князь Міндовг. Під татарською загрозою Угорщина зрікається претенсій на Галичину, хоча з формально-правової точки зору Галичина й Волинь і пізніше мали місце в титулі угорських королів. Можливо це було додатковим мотивом для Данила, щоби свою владу підняв на королівський ранг і так з ієрархічного аспекту вирівнявся із західним сусідом. Йдеться про період, коли зростає володарська репутація галицько-волинського князя на Заході. Держава Романовичів формально мала легший васальний статус щодо татар у порівнянні з іншими руськими землями. Створення Золотої Орди, хоча це було сюзеренним обмеженням для Романовичів, відновило рівновагу сил в тій частині Європи.