О. М. Посунько

Запорізьке відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Історія Нової Сербії та Слов’яносербії.

Запороіжжя: РА "Тандем-У", 1998. – 80 с.

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1 СТВОРЕННЯ І РЕОРГАНІЗАЦІЯ СЕРБСЬКИХ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОДИНИЦЬ
• РОЗДІЛ 2 АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ ТА ГОСПОДАРСТВО НОВОЇ СЕРБІЇ ТА СЛОВ'ЯНОСЕРБІЇ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
  • Архівні джерела
  • Опубліковані джерела
  • Література

Нова Сербія (1752-1764) аутор Володимир Іванович МІЛЬЧЕВ, Запорізьке відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Слов'яаносербія (1753-1764) аутор Володимир Іванович МІЛЬЧЕВ, историчар, Запорізьке відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

ВСТУП

Генерал-лейтнант и командир Новосербского корпуса, полковник поморіської міліції Іван Самійлович Хорват (Пашутин А.Н. Исторический очерк г. Елисаветграда.-Елисаветград,1897.-175 с.)

Південна (Степова) Україна — в багатьох відношеннях унікальний регіон нашої держави. Довгий час територія носила назву "Дике поле", що вказувало на її недостатню заселеність. Початок активної і регульованої урядом колонізації цих степів припадає на XVIII ст. Хід заселення краю обумовив певні особливості національної та соціальної структури населення.

Багатство природних ресурсів, відсутність соціального гніту заохочували приплив на Південь великої кількості люду з інших частин України, внутрішніх губерній Росії. З іншого боку — активна колонізаційна політика уряду спричинила появу тут представників різних етнічних та конфесійних груп з країн Європи. Так поступово формувався багатонаціональний склад населення краю. Іншою особливістю є прикордонне положення Південної України. Тому навіть у середині ХІХ ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем^[1]. Все це в свою чергу відобразилось на розвитку економіки і культури реґіону.

Незважаючи на пожвавлення наукового інтересу до минулого краю, мало дослідженими залишаються різноманітні питання історії етнічних спільнот, які проживали і проживають нині на Півдні України, військових формувань, існування яких тут було характерною ознакою життя регіону. У зв'язку з цим інтерес представляє історія національно-військових і адміністративно-територіальних одиниць Нової Сербії та Слов'яносербії (1751-1764).

Виникнення їх зумовлено такими обставинами. З середини XVIIIст. найважливішим завданням зовнішньої політики російського уряду було захоплення Північного Причорномор'я і Приазов'я, ліквідація турецько-татарської загрози і забезпечення надійної оборони південних рубежів Російської імперії. Щоб мати можливість вести боротьбу за вихід до південних морів, уряд планував створити систему прикордонних укріплень і організувати мобільні військові формування для несення прикордонної служби. Дещо раніше таку функцію мала виконувати Українська лінія (будівництво її розпочалося у 1731р. і тривало декілька десятиліть) та її ландміліцькі полки.

Нагальними для самодержавної Російської імперії у середині XVIII ст. були, крім зовнішньополітичних, і певні внутрішні проблеми. Одна з них — існування на південних рубежах держави автономної Запорозької Січі з республіканським устроєм і хутірським характером господарства, яке набувало все більшого розвитку. Актові остаточного знищення Запорозької Січі у 1775 р. передував ряд заходів. Це проявилося, насамперед, у активному наступі на її територіальні володіння — "Вольності Війська Запорозького", які займали великий простір Степової України південніше річок Тясмину і Орелі. Обравши курс на ліквідацію Січі, російський уряд розпочав на її території спорудження фортець і впровадження іноземних поселень, які відмежовували Запорожжя від Лівобережної та Правобережної України. Поселення мали військовий характер і на них покладалися великі надії. Крім несення прикордонної служби, вони повинні були стати провідниками урядової політики в регіоні. Їх обов'язком стала боротьба з масовими втечами селян на Запорожжя та з гайдамаччиною. Переслідуючи саме такі цілі, російський уряд погодився на переселення з Австрії сербів-граничар, які зазнавали там релігійних та національних утисків. Так на початку 50-х років було організовано Нову Сербію та Слов'яносербію, землі для яких значною мірою були вилучені з запорозьких володінь.

Отже, історія Нової Сербії та Слов'яносербії пов'язана з такими процесами і явищами, як колонізація Південної України, складання національної структури населення ряду нинішніх областей даного реґіону, формування загальноросійського ринку і входження до нього південних територій, боротьба запорожців проти наступу царизму на їх вольності, гайдамацький рух.

Історія сербської колонізації Південної України в середині XVIII ст. не знайшла достатнього відображення у науковій літературі. Початком розробки даної проблематики стали, в першу чергу, "Геродота Новоросійського краю", члена Одеського товариства історії та старожитностей, співробітника Головного Статистичного комітету Новоросійського краю А.О.Скальковського, зокрема, його "Хронологічний огляд історії Новоросійського краю"^[2]. Описуючи сербську колонізацію, автор використав в основному офіційні документи уряду — височайші укази про організацію нових адміністративно-територіальних одиниць, сенатські укази, які регламентували їх життя, статистичні матеріали тощо.

Питанням взаємовідносин Нової Сербії та Слов'яносербії з Військом Запорозьким присвячені три розділи найбільш відомої праці А.Скальковського "Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького", яка витримала три видання ще за життя автора (Одеса, 1841, 1846, 1885—1886), одне в наші часи^[3]. Значною заслугою А.О.Скальковського є введення до наукового обігу великої кількості архівних джерел, але його оцінка доцільності сербських військових формувань на Півдні України досить непослідовна. А.Скальковський говорить про них то як про дисципліноване військо, то як про частини, які не відзначаються високим рівнем підготовки, де панує безлад і хабарництво. Все ж і нині "Історія Нової Січі" — одне з найбільш ґрунтовних досліджень, в якому описано історію порубіжних стосунків між сербськими полками і Січчю. Деякі відомості про південнослов'янську колонізацію містяться і в окремих статтях А.О.Скальковського.

Історія Нової Сербії та Слов'яносербії з офіційної точки зору розглянута також у праці визначного російського історика С.М.Соловйова "Історія Росії з найдавніших часів" (1851-1879 рр.)^[4]. У 23-26 томах, які охоплюють часи царювання Єлизавети Петрівни, Петра ІIІ, Катерини ІІ, послідовно описується хід сербської колонізації. Автор ґрунтується на матеріалах вищих державних установ — указах Сенату, Військової колегії, Колегії іноземних справ, документах Синоду, що призвело до однобічного висвітлення подій.

У 1879 р. з'являється спеціально присвячена сербській колонізації стаття професора Московського університету М.О.Попова в журналі "Вестник Европы"^[5]. М.Попов детально зупиняється на історії переселення сербів з Австрії до Росії. Він вперше використав мемуари учасника подій — сербського офіцера С;Пишчевича, які на той час ще не були видані.

У другій половині ХІХ ст. було опубліковано ряд робіт, присвячених іноземній колонізації Росії взагалі і питанням заселення Новоросійського краю зокрема. В них автори побіжно торкаються історії Нової Сербії та Слов'яносербії. Такими є дослідження П.К.Щебальського, А.Клауса, Д.І.Багалія^[6].

Свій внесок у вивчення даної проблематики зробило Одеське товариство історії та старожитностей. На сторінках його "Записок" публікувались досить цікаві замітки з питань сербської колонізації. Частіше вона розглядалася у зв'язку з дослідженням історії Запорожжя та Новоросійської губернії. Особливої уваги заслуговує вступна стаття відомого дослідника історії Новоросії і, зокрема, Єлисаветградщини, В.Ястребова до опублікованих ним деяких документів з "Архіву фортеці Святої Єлисавети"^[7]. Пояснюючи їх зміст, В.Ястребов описує головні епізоди з життя колоністів. Вперше він розглядає взаємовідносини сербів з місцевим населенням і ставить питання про доцільність цієї колонізації.

Чимало статей з даної тематики друкувалось на сторінках журналу "Киевская старина". Одна з найґрунтовніших належить співробітникові журналу, редакторові неофіційної частини "Киевских губернських ведомостей" О.О.Андрієвському^[8]. Матеріал для неї взято автором з документів київського генерал-губернаторства. О.Андрієвський висловлює думку схожу із судженнями В.Ястребова: "Після оприлюднення записок Пишчевича не залишається ніяких сумнівів в тому, що колонізація ця була одним з невдалих заходів уряду...^[9]"

Першою спробою зробити цілісний опис сербської колонізації, різних аспектів життя Нової Сербії та Слов'яносербії була стаття професора історії Одеського університету Є.О.Загоровського^[10]. Автор намагався розглянути вказані процеси комплексно, він вперше описав адміністративну систему поселень. Ним використано лише опубліковані урядові документи, тому чимало питань внутрішнього життя поселенців не знайшли відображення у статті.

В історіографії ХІХ ст. визначилось два погляди на сербську колонізацію. Прихильники першого, які стояли на позиціях монархізму та великодержавності, позитивно оцінювали дії уряду в організації південнослов'янської колонізації (А.О.Скальковський, С.М.Соловйов). Іншу думку висловлювали дослідники, які вважали переселення сербів недоцільним і висловлювалися на захист інтересів місцевого населення, яке зазнавало утисків з боку нових сусідів (В.Ястребов, О.Андрієвський, Д.Багалій). Однак ґрунтовних досліджень, які б охоплювали всі аспекти переселення сербів до Росії, влаштування їх на новому місці, труднощі і прорахунки даної колонізації і при цьому спирались на опубліковані та архівні джерела, у вказаний період немає.

У радянській історіографії можна виділити два періоди піднесення інтересу до вказаних питань і , відповідно, появи публікацій. Перший період охоплює 20-30-ті рр., коли за ініціативою академіка Д.І.Яворницького та Д.І.Багалія група молодих учених була залучена до вивчення історії Південної України. Результатом цієї роботи стали статті Миколи Ткаченка та Сергія Шамрая^[11]. Проте, основна увага дослідників акцентована на інших проблемах історії реґіону, пов'язаних з виникненням тут Нової Сербії і Слов'яносербії.

Найбільш вагомим внеском у вивчення південнослов'янської колонізації у цей період був ряд робіт Н.Д.Полонської-Василенко. Досліджуючи історію Південної України і Запорозької Січі, вона не могла оминути питань сербського переселення до Росії. Є свідчення, що поряд з іншими роботами, в кінці 20-х рр. Н.Полонська-Василенко підготувала статтю "Сербська колонізація Степової України"^[12]. Пов'язуючи історії Сербії та Слов'яносербії з долею Запорожжя, вона згадує колонізацію й у працях, присвячених Січі^[13]. Згодом основну увагу дослідниця починає приділяти проблемам заселення Південної України в цілому. Узагальненням усіх здобутків Н.Полонської-Василенко стала докторська дисертація "Нариси з історії заселення Південної України в середині XVIII ст. (1734—1775 рр.)". Пізніше за кордоном побачили світ україномовне та англомовне видання цієї роботи^[14].

Важко переоцінити значення вказаної монографії Н.Полонської-Василенко. Вперше вона цілісно охопила всі аспекти колонізаційного процесу на території Південної України в другій половині XVIII ст. На основі великого комплексу джерел, переважно статистичного характеру, дослідниця висловила досить критичний погляд на офіційну колонізацію, зробила припущення, що народна колонізація мала б набагато більший успіх, хоча б при найменшому сприянні уряду. Але як і більшість попередників, Н.Полонська-Василенко не залучила всі існуючі комплекси документів, які стосуються безпосередньо історії Слов'яносербії. Розглядаючи різні аспекти історії сербських колоній, вона говорить, в основному, лише про Нову Сербію.

Тема сербської колонізації знову виринула в радянській історіографії у зв'язку з вивченням історії Запорозької Січі в 60-х рр. Мова йде про дослідження відомого історика Запорожжя В.О.Голобуцького^[15]. Однак стосовно саме сербських адміністративно—територіальних одиниць автор ґрунтується у більшості випадків на роботах А.Скальковського.

Багатий статистичний матеріал знаходимо в працях сучасного російського дослідника В.М.Кабузана. В монографії "Заселення Новоросії у XVIII—першій половині XIX ст." він аналізує дані загальноросійських ревізій, порівнюючи їх з різноманітними документами статистичного характеру, які подавались сербськими військовими формуваннями у вищі інстанції^[16].

Деякі питання сербської колонізації знайшли своє рішення у монографії вченого-філолога В.М.Шишмарьова, статтях А.П.Бажової, О.В.Павлюченко, Є.І.Мітельмана^[17].

Цінним внеском у вивчення сербської колонізації є робота македонського дослідника А.Матковського "Македонський полк в Україні"^[18]. Основну увагу автор зосередив на визначенні ролі македонського елементу в складі полків І.Хорвата, І Шевича, Р.Прерадовича. Він вводить до наукового обігу нові джерела з державних архівів Австрії, порівнює їх дані з документами Слов'яносербської комісії.

Дані до історії Нової Сербії та Слов'яносербії містять роботи останніх років. Найбільш вагомою стала докторська дисертація донецького дослідника В.О.Пірка, присвячена проблемам освоєння реґіону у XVII—XVIII ст.^[19]

Отже література 60—90-х рр., присвячена досліджуваній нами темі, значно доповнила історіографію сербської колонізації Південної України. До наукового обігу введено певну кількість джерел, звернено увагу на нові аспекти існування сербських адміністративно-територіальних одиниць. Проте, вказані роботи переважно продовжують історіографічну традицію, за якою історія Нової Сербії та Слов'яносербії розглядалася лише у зв'язку з іншими крупними проблемами, як то: освоєння земель Південної України; історія Запорозької Січі тощо.

Слід також коротко охарактеризувати джерельну базу дослідження, оскільки в історіографії довгий час побутувала думка, що дана тематика недостатньо забезпечена джерелами.

Джерела з даної тематики за формальними ознаками можна поділити на опубліковані та архівні. Публікації переважної частини джерел було здійснено у ХІХ ст. Основна маса опублікованих документів — це матеріали державних установ, різноманітних канцелярій. Найбільш вагомими є видання: "Повне зібрання законів Російської імперії (XIII-XIV томи); "Сенатський Архів".

Цінність для дослідження представляють окремі тематичні публікації, як-то: "Серби в Києві",—документи канцелярії київського генерал-губернатора, зібрані О.О.Андрієвським; "Архів фортеці Святої Єлизавети", підготований до друку В.Ястребовим.

Виключне значення має мемуарна література, яка суттєво доповнює та урізноманітнює інформацію документів офіційних установ. Пріоритет мають спогади сербського офіцера С;Пишчевича, який був свідком досліджуваних подій^[20]. Окремі штрихи до історії Нової Сербії та Слов'яносербії отримуємо з мемуарів нащадків колоністів — О;Пишчевича, О.Гангеблова^[21].

Проте основний масив джерел з даної теми знаходиться у фондах різних архівосховищ України та Росії. За невеликими виключеннями це документи, які не використовувалися дослідниками або використовувалися частково. Архівні фонди можна розподілити на основні і ті, що лише дотично відносяться до досліджуваної теми. До основних належать: "Слов'яносербська комісія" (Центральний державний історичний архів у м. Києві, ф.1413); "Архів фортеці Святої Єлизавети" (Інститут рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, ф.ІХ); окремі збірки документів з канцелярії Новосербського корпусу (Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І.Яворницького, КП-38211/Арх.-222; КП-38212/Арх.-223; КП-38299/Арх.-309); Державний архів Дніпропетровської області, опис справ Новосербського корпусу).

Значна частина документів з історії сербської колонізації зберігається у фондах "Київська губернська канцелярія" і "Архів Коша Нової Запорозької Січі" в ЦДІА м. Києва (відповідно: фф. 59, 229).

РОЗДІЛ 1
СТВОРЕННЯ І РЕОРГАНІЗАЦІЯ СЕРБСЬКИХ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОДИНИЦЬ

Південна Україна являє собою велику степову територію, яка зараз включає південну частину Луганської, майже всю Донецьку, Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, північну частину Херсонської та Запорозької областей. Освоєння цих земель почалося ще в XVI ст. з виникненням запорозького та донського козацтва. Однак довгий час воно відбувалося повільними темпами і лише на певній локальній території. Однією з причин цього були постійні напади турецько-татарських орд, що ускладнювало життя в степу і робило його небезпечним.

Перший етап інтенсивної колонізації вказаної території припадає на 30-40-і роки XVIII ст. Він був зумовлений посиленням міграційних процесів в Україні. Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини і Правобережжя, селяни йшли в Запорозьку січ або оселялися слободами. Крім втікачів, територію на правому березі Дніпра, біля рік Орелі і Самари навпроти володінь Полтавського і Миргородського полків освоювали також козаки і посполиті. Одні потім поверталися на зиму додому, інші оселялися хуторами на постійно, поступово просуваючись все далі на південь.

Одним з районів активного господарчого освоєння стали так звані "задніпровські місця" - землі на південь від р. Тясмин між річками Дніпро і Синюха. Наплив сюди переселенців збільшився після війни з Туреччиною 1735-1739 рр. Війна довела економіку України до розорення, а населення - до зубожіння, тому селяни тікали навіть на землі, які були під владою Польщі [48;194].

Однак найбільш значну роль у заселенні Південної України в першій половині XVIII ст. відіграло запорозьке козацтво, яке у 1734 р. повернулося під протекторат Російської держави. Населення Запорожжя досить швидко зростало. Якщо в 30-40-х рр. Січ мала п'ять паланок, то в 50–60-х рр. їх було вже вісім [45;495]. За підрахунками А.О.Скальковського в 60-х роках тут проживало 100 тисяч козаків [79;120]. В 1766 р. за свідченням старшини В.Чернявського на Запорожжі було 4 тисячі зимівників і це лише ті, які добре упорядковані [92;282]. Посполиті проживали в Кодацькій, Самарській, Орільській та Протовчанській паланках, тому, окрім зимівників, тут було по 15-20 населених пунктів [50;343].

Дозвіл на перехід в межі Російської імперії запорожці отримали у зв'язку з підготовкою до нової війни Росії з Туреччиною. Ще раніше (у 1731 р.) з метою попередження можливих нападів татар на південь Росії розпочалося зведення Української укріпленої лінії. Це також до певної міри сприяло притоку населення в межиріччя Дніпра і Сіверського Дінця.

Повернувши втрачені за Прутським договором землі, Росія вдається до більш енергійного їх освоєння. У 1741 р. указом імператриці Анни втікачам з Росії та Гетьманщини, які були в молдавських і польських володіннях, дозволено повертатись в Росію і селитись в задніпровських степах [80;309]. В 1743 р. офіційно дозволялося козакам і посполитим Лівобережжя переселятись за Дніпро [87;236]. Аналогічні заходи проводилися і по відношенню до розкольників. Указами 1734 і 1755 рр. їм також надавалась можливість повернутись в Росію і заснувати поселення на південних землях [55;587].

Та вказаних заходів для освоєння такої великої території виявилося недостатньо. До того ж в результаті умов, що склалися, на даних землях підданими Російської держави в основному були запорожці, розкольники, селяни-втікачі. Такий склад населення не давав царському урядові впевненості у своїй владі на півдні України. Також занепокоєння викликали спроби Польщі поширити свій вплив на ці землі. Вихід Росії до північних морів змушує Польщу шукати ближчих економічних стосунків з Україною. М.Ткаченко вказує на особливу роль польських князів Потоцьких, які намагалися встановити постійні зв'язки із Запорожжям і в такий спосіб шукали можливості виходу до Чорного моря [8.Арк.5]. Таким чином, в 40-х роках Південна Україна до певної міри стала центром зіткнення інтересів декількох держав. Для Росії, якій належала дана територія, нагальним стало завдання зміцнення тут своїх позицій. Саме в цей час в правлячих колах Російської імперії з'являється ідея про переселення сербів з Австрії.

Ще в 90-х роках XVII ст. близько 70 тисяч сербів перейшли з окупованих Османською імперією земель в габсбургські володіння в Угорщині. Поселенці отримали назву "серби-граничари", оскільки саме вони стали основною складовою частиною військ на новому кордоні з Туреччиною вздовж річок Сави, Дунаю, Тиси і Мориша. Територія називалася Потисько-Поморіською і Посавсько-Подунайською військовими Границями [56;263].

Оселившись на землях Австрійської імперії, серби îòðèìàëè ряд привілеїв. Але згодом, особливо за правління Марії-Терезії їх становище значно погіршилося. У 40-50-х роках XVIII ст. більша територія їх місце проживання опинилась далеко від нових кордонів з Туреччиною. Сербам було запропоновано або переселятись в прикордоння, де спостерігався великий вплив Порти, або прийняти угорське підданство [64;102]. Залишитись в Угорщині стало неможливо через надзвичайно неприязне ставлення місцевого населення і релігійний гніт з боку католицької церкви. О.Пишчевич писав, що сербські офіцери могли отримати лише чин капітана, а далі зростання по службі було можливим лише за умови зміни віросповідання [29;113].

За таких обставин серед сербського офіцерства поширився рух за переселення в Росію. До того вже були відомі поодинокі випадки переходу сербів в російське підданство. В Росії на той час служили відомі сербські вихідці: М.Милорадович (полковник Гадяцького полку), І.Стоянов, генерал П.Текелі, С.Віткович. Всі вони мали високі військові чини [64;102].

Дослідження македонського вченого А.Матковського свідчать, що ініціаторами переселення в Росію серед сербського офіцерства стали брати Микола, Іван та Федір Чорби. Але, оскільки всі вони брали участь у повстаннях проти австрійського панування, то дозволу на виїзд з певною кількістю людей Чорби не отримали б. Тому очолив переселенський рух полковник поморіської міліції Іван Самійлович Хорват фон Куртич (Horwat od Kurticz) [60;171].

В 1750 р. І.С.Хорват звернувся до російського посла у Відні обергофмейстера графа П.М.Бестужева-Рюміна з проханням про переселення в Росію. Разом з ним були його брати Михайло та Дмитро Хорвати, Федір Чорба, племінник Самійло Хорват та інші офіцери [33. С.87; 83.Т.23;128]. Вони пропонували вивести два полки (всього 3000 чол.) за свій рахунок до Батурина. Натомість І.Хорват бажав мати звання полковника російської служби [74;598].

У травні 1751 р. імператриця Єлизавета Петрівна отримала листа від графа П.М.Бестужева-Рюміна з пропозиціями сербських офіцерів. Посол радив селити сербів не біля Батурина, як того вони бажали, а на кордоні і на тих умовах, що і в Австрії, оскільки сербські війська мали досвід боротьби з турецькою експансією. Граф вказував, що новим поселенцям слід видати матеріали для будівництва, платити утримання протягом року, а далі вони вже самі будуть себе утримувати і нести військову службу [70.Ч.І;59].

11 липня імператриця дала відповідь: "Коли справа дійшла до того, що віденський двір самовільно позбавляє себе хороброго сербського війська, то нам належить старанно домагатись, аби його собі придбати..." [83.Т.23;125] В цьому ж листі Єлизавети наказувала П.М.Бестужеву-Рюміну розпочати переговори з австрійським урядом. 13 липня того ж року посла сповістили, що всі приведені І.Хорватом люди будуть прийняті в російське підданство [74;599].

В Росії прийняття у підданство сербів сприймалося сучасниками як акція надання допомоги єдиновірним народам. К.Р.Дашкова писала, що імператрицею Єлизаветою "керувало релігійне почуття, яке змусило її взяти під своє покровительство православних, яких переслідували за віру" [20;37]. Таке сприйняття подій було вигідне для Росії і на міжнародній арені, особливо у стосунках з Австрійським урядом, який обов'язково б висловив незадоволення з приводу втрати своїх підданих.

Отже, на початковому етапі переселення сербів, російський уряд в першу чергу мав на меті забезпечити охорону південних кордонів імперії, створити надійний тил у подальшій боротьбі з Туреччиною за вихід до Чорного та Азовського морів.

Отримавши дозвіл на пересування, І.С.Хорват з людьми вирушив до Росії. До міста Токая їх супроводжував конвой австрійських військ [60;172]. Перша валка сербських емігрантів прибула до Києва восени 1751 р. З цього приводу у вересні з колегії іноземних справ до київського генерал-губернатора було надіслано рескрипт. В ньому говорилось, що слід направити для зустрічі сербів "добрих гусарів", а потім розмістити новоприбулих до весни по квартирам довкола Києва, який являвся збірним і розподільним пунктом для всіх чужоземців [41;129].

Тим часом Сенат доручив Колегії іноземних справ вирішити з Австрією питання про подальше переселення сербів. 7 січня 1752 р. Колегія повідомляла, що віденський двір незадоволений виїздом своїх підданих і урядом переслідується відкрита агітація за переселення до Росії. Сенат наказував шляхом дипломатичного листування вказати Австрії на вигідність для неї справи, розпочатої І.Хорватом та іншими офіцерами [51;92]. Адже в такий спосіб віденський двір спростувати думку про те, що православні тут переслідуються владою.

І.С.Хорват же, прибувши в Росію, одразу ж подався до Петербурга, де виклав детальніше свій план. Він пропонував вивести вже 16 тисяч чоловік, з яких мало б сформуватись 4 полки (по 4 тис. чол. кожний) - 2 гусарські і 2 пандурські (піхотні). Хорват просив надати їм такі привілеї: вільна торгівля з Західною Європою і Росією; пенсії вдовам; збереження за сербами тих офіцерських звань, які вони мали в Австрії; виплата утримання полкам - гусарам повністю, пандурам в розмірі двох третин; вимагав побудувати фортецю силами російських підданих; забезпечення для себе і своїх синів спадкового полковництва в одному з полків та дещо інше. І.Хорват планував виводити в Росію не лише сербів, а й волохів, македонців, чорногорців та інших православних [70.Ч.І;61].

Височайшим указом від 24 грудня 1751 р. наказано Сенатові разом з Військовою колегією розглянути справу відносно переселенців. Хорватові необхідно було з'явитися до київського генерал-губернатора М.Леонтьєва і там на місці сформувати 2 гусарських і 2 пандурських полки, по 20 рот у кожному. Розмістити їх у вигляді міліційного війська наказувалося вздовж кордонів від фортеці Кам'янки праворуч (на захід) до польського кордону, включаючи Чорний ліс, а ліворуч - до запорожців і до кордонів турецьких і татарських [28.Т.13. №9919]. Таким чином, даний указ лише приблизно вказував місце розташування сербських полків.

Вирішуючи питання про територію, яку слід надати переселенцям, Сенат користувався картою, складеною в 1740-х роках інженер-полковником Даніелем де Боскетом разом з миргородським полковником В.Капністом. На карті було зображено, що вказана територія частково вже залюднена і має певну кількість населених пунктів, про що і сам де Боскет пізніше повідомляв Сенат [80;332]. Та на це не звернули уваги. Указ Сенату і Військової колегії від 29 грудня 1751р. так окреслював територію розселення сербів в місцях за Дніпром: від гирла р. Кагарлик до ріки Тури, а від її верхів'їв до гирла р. Кам'янки, потім у верхів'я р. Березівки на вершину р. Омельник і по ній вниз, де вона в Дніпро впадає, відступивши від польського кордону на двадцять верст [28.Т.13.№ 9921]. Такий нечіткий опис в майбутньому давав підстави для численних непорозумінь на пограниччі між новими поселенцями і їх сусідами - поляками та запорожцями.

Жалуваною грамотою від 11 січня 1752 р. предводителю сербських переселенців дозволялось формування полків, а в одному з них Хорватові, який вже отримав чин генерал-майора і його нащадкам надавалось спадкове право бути полковниками; полкові командири прирівнювалися до військових чинів російської армії, їм належала ділянка землі, річна платня; захищалися права дітей і сиріт; дозволялась вільна торгівля. Вказане поселення названо Новою Сербією. Для його захисту наказувалось розпочати будівництво фортеці Святої Єлисавети [28.Т.13.№ 9924]. Тут же зазначалось, що в полках офіцерами дозволено призначати лише тих осіб, які приведуть з-за кордону певну кількість людей. Пізніше навіть було встановлено, що за виведення 100 чоловік офіцери отримували чин капітана, за 75 чоловік- поручника, 50 - прапорщика, 30 - вахмістра [88;38]. Звичайно, при такому вирішенні питання з військовими кадрами для Нової Сербії, вже можна було сумніватись у професійності офіцерів.

Ще докладніше регламентовано організацію Нової Сербії в "Інструкції головному командирові Нової Сербії", виданій 3 лютого 1752р. У ній визначено територію розселення, розмір земельної ділянки кожному службовцю, суми грошей на утримання полків. Відстань між гусарськими ротними поселеннями (сербська назва - "шанці") мала бути 8 верст, а між пандурськими - 6. В степу гусарська рота займала 30, пандурська - 25 верст. Земельні наділи по чину становили: капітану - 100, поручнику - 80, підпоручнику - 70, прапорщику - 50 і рядовим від 20 до 30 четвертей на кожного. Взагалі на організацію поселень виділялось 50 тис. рублів [28.Т.13.№ 9935].

Тим часом у Відень за прикладом І.Хорвата прибули депутати від 2228 родин на чолі з полковниками Іваном (Живаном) Георгієвичем Шевичем і Райком Прерадовичем (Депрерадовичем). А.Матковський зазначає, що їх заагітував Микола Чорба. Але через обставини, про які сказано вище, він не міг очолити переселенців [60;213]. Всі ці військові були з ліквідованих прикордонних поселень. Вони просили видати їм паспорти для виїзду до Росії.

Вихід такої кількості емігрантів стурбував цісарський уряд. Марія-Терезія видає указ про заборону вербування сербів, про посилення нагляду за кордонами. Віденський двір пообіцяв ряд пільг сербам, проте все одно залишалось чимало охочих виїхати до Росії [56. С.266]. Тоді уряд заборонив видавати сербам документи на виїзд; деяких офіцерів, в тому числі і Р.Прерадовича, навіть заарештували. Згодом Р.Прерадовича звільнили, але не дозволили взяти в Росію свою сім'ю. Вислали без родин також двох братів Чорб [22;357].

Всі ці обставини змусили російський уряд замінити М.П.Бестужева-Рюміна на посту російського посла у Відні як одного з ініціаторів сербського переселення. На його місце призначили графа Кейзерлінга [83.Т.23; 129, 132]. Виникли певні непорозуміння і в дипломатичних колах обох країн. Російський двір направив восени 1752 р. у Відень протест з приводу заборони сербам на виїзд до Росії. Щоб не дати розгорітись конфлікту, австрійський посол Претлак в жовтні 1752 р. просив аудієнції з російським канцлером. Виправдовуючи дії свого уряду, Претлак вказував, що в Росії склалась несправедлива думка, ніби серби мають право йти куди забажають, і що до Росії виїхало вже близько 2 тис. чоловік, замість дозволених 500. Аби довести прихильність Марії-Терезії до Росії посол повідомив, що з І.Шевичем в дорозі вже 800 чоловік, відпустили і сім'ю Прерадовича. Натомість Претлак просив, щоб Єлизавета Петрівна забрала назад промеморію до Марії-Терезії з висловленням незадоволення відносно сербського питання. Однак послу було відмовлено, хоча і складено інший документ з висловленням дружби і поваги до віденського двору. А на першій промеморії російська імператриця написала: "Великодушною бути хочу, але підступності не люблю..." [22;358]

Та конфлікт не було вичерпано. Коли в 1754 р. російський посол граф Кейзерлінг звернувся з проханням про дозвіл на виїзд до Росії дружин і родичів сербів, які вийшли з І.Шевичем, було дано відповідь, в якій зазначалося, що Австрія має зацікавленість в "іллірійцях" (сербах) і тому уряд дає дозвіл на виїзд лише дружинам і дітям, які ще не вступили в шлюб [51;95].

А.Матковський у своїй монографії вказує, що в урядових архівах Відня зберігається чимало листів від сербських офіцерів з Росії, які розповідали про своє життя в достатку в межах Російської імперії, про пільги, які вони там мають [60;201]. Всі ці листи вилучались австрійською владою, оскільки вони могли викликати новий сплеск переселенського руху.

Навіть в 1761 р. в Сенаті обговорювалась нота віденського двору з приводу постійних поїздок в Австрію офіцерів з полків Хорвата, Шевича, які агітували сербів на виїзд [30.Т.ХІІ;7].

Отже, наприкінці 1752 р., подолавши безліч перепон, І.Шевич і Р.Прерадович прибули зі своїми командами до Києва. Р.Прерадович одразу ж направився в Петербург, де йому запропонували поселитись або в Оренбурзькій губернії, або в Україні в "порожніх місцях" біля Тору і Бахмуту [30.Т.VIII;681-691]. Такий план сербів не задовольнив. Прерадович бажав отримати землі понад Дніпром, від Орелі до Кінських Вод і до р. Бахмуту (майже до самого центру Запорожжя), а Шевич просив північну частину Нової Сербії, незалежну від Хорвата [30.Т.ІХ;35,36].

31 березня 1753 р. відбулось засідання Сенату, на якому остаточно вирішилась доля полків І.Шевича та Р.Прерадовича. На засіданні були присутні представники Військової колегії і колегії закордонних справ, а також головний командир Нової Сербії генерал-майор І.Ф.Глєбов, генерал Толстой, полковник І.О.Бібіков. Вимоги І.Шевича і Р.Прерадовича Сенат визнав за надмірні і дав таку відповідь: землі, які просив Шевич, вже заселив Хорват; що ж до претензій Прерадовича, то дати йому таку велику кількість землі не можна. Для обох полковників досить земель між ріками Бахмутом і Луганню, де можна поселити 5 тисяч чоловік. Таким чином, І.Шевичу велено селитись від Лугані, а Р.Прерадовичу від Бахмуту через вершину р. Сенжарівки до верхів'я річок Міуса і Білої, не переходячи Донець, всього на відстані близько 100 верст [28.Т.13.№ 10104]. Отже, І.Шевич та Р.Прерадович отримали землі не лише незалежні від І.С.Хорвата, але і відокремлено один від одного.

Олександр Пишчевич з цього приводу писав, що, мовляв, сербські офіцери з самого початку були ображені російським урядом, який поселив їх всіх порізно. Але документи Сенату свідчать, що І.Шевич та Р.Прерадович ні в якому разі не бажали бути під проводом І.Хорвата, посилаючись на те, що в Австрії вони мали вищі чини, ніж він. С;Пишчевич, який був свідком подій, підтверджує цей факт. Він також згадує про постійні непорозуміння між самими Шевичем і Прерадовичем, внаслідок яких вони не бажали підлягати і один одному. Можливо, з цієї причини "особливих привілеїв", як пише Пишчевич, їм не було надано [23;176-178].

Нове поселення Шевича і Прерадовича названо Слов'яносербією, хоча офіційного документу про присвоєння такої назви нами не виявлено.

Лише через рік 31 березня 1754 р. з'явився сенатський указ, за яким І.Шевичу і Р.Прерадовичу надавалось право приймати на поселення як сербів, болгарів, волохів, македонців, так і албанців, далматинців, чорногорців, боснійців, хорватів та представників інших народностей, які сповідують православ'я. Також їм обом дозволяють сформувати по одному полку в дві тисячі чоловік [31;135-136].

До цього часу команди обох полковників знаходились у Києві. Про їхнє перебування там розповідають матеріали Київської губернської канцелярії [9.Спр.2186,2188,2387,2470]. Невелику їх частину опублікував О.О.Андрієвський у "Київській старовині" [13].

Сербів розквартирували в Києві у міщан, що одразу викликало обурення останніх. Негативне враження від сербських постояльців залишилось у киян ще від постою в Києві команди І.Хорвата. Наприклад, добірка документів з архіву Київської губернської канцелярії присвячена розбору непорозумінь між гусарами Хорвата і ченцями Києво-Печерського монастиря у квітні 1752 р. Новоприбулі влаштували напад з метою пограбування на служителів Лаври, застосовуючи навіть зброю. Сам київський генерал-губернатор був змушений займатися даною справою [9.Спр.2103].

Перебування команд Шевича і Прерадовича взагалі відзначилось постійними сварками як між офіцерами, так і між рядовими. Оскільки Прерадович нікого, крім своїх родичів не зумів вивести, то в Києві почалася справжня боротьба за кожного новоприбулого. "Діяв" тут і І.Хорват. Під виглядом купців він посилав до Києва агентів, які зманювали людей у Шевича і Прерадовича [23;177-178]. Останні ж весь час надсилали скарги до Військової колегії один на одного. Кількість переселенців була такою малою, що вже в Києві полковники почали ігнорувати сенатські укази, в яких обумовлювався склад полків - в "новобранні серби" почали записувати місцевих жителів, в основному збіднілих ремісників [36;394].

Протягом трьох років київський магістрат звертався до Сенату з проханням про звільнення міста від квартирантів, які магістрату і міщанам чинять образи і різні незручності. А в травні 1753 р. магістрат навіть спорядив особливу депутацію до Петербургу, яка подала скаргу в Колегію іноземних справ. В ній, зокрема, вказувалось, що серби самовільно займали і спустошували міські сіножаті і замість вдячності кияни та магістрат мають лише образи і розорення [13;506].

У відповідь на таку поведінку постояльців кияни виказували їм своє презирство. В губернську канцелярію надходили скарги від сербів, що обивателі глузують з їх вбрання, особливо докучають сербському жіноцтву: "... обивателі з Подолу і студенти значне глузування їм чинять і з великим глумом називають їх дружин циганками, тому що вони мають на голові убір, шпильками защепнутий, і нібито приїхали сюди шпильками торгувати". Сама генеральша Хорватова вимагала, аби жіноча стать була захищена від таких лайок. Київський магістрат за наказом генерал-губернатора М.Леонтьєва розіслав по всім цехам і сотням особливі розпорядження, щоб міщани ставились до сербів приязно [13;506].

Коли ж серби в кінці кінців залишили Київ, до генерал-губернатора пішли скарги з інших міст, де зупинялись нові поселенці по дорозі. Полковник переяславський С.Сулима і лубенський - П.Апостол доповідали, що команда Р.Прерадовича чинила в містах різні безчинства, а переяславський магістрат навіть не захотів видати довідку, в якій мало значитись, що серби ніяких образ і збитків не завдали [13;509-510].

За розпорядженням І.Бібікова слов'яносербські поселенці спочатку розмістились на зиму по слободам Бахмутської провінції. Лише навесні 1755 р. Бібіков, який керував поселенням, відправив офіцерів межувати землі для полків І.Шевича та Р.Прерадовича. Всі плани надсилались до Військової колегії, яка так затягла справу, що заселення довелось відкласти на 1756 р. [23;184-185]. І лише навесні 1756 р. почалось розміщення сербів по шанцям в межах Слов'яносербії.

З перших кроків південнослов'янської колонізації почала відчуватись нестача колоністів. Тут зіграли свою роль заборони австрійського уряду, а також ті чутки, що розповсюджувались про постійні сварки між керівниками переселення, про труднощі, з якими зіткнулися емігранти на новому місці, особливо в Слов'яносербії.

У 1753 р. російський уряд підготував заяву з даного приводу, в якій говорилось, що у Київській губернії отримані відомості, що ніби-то в Польщі і Угорщині поширились чутки про відміну привілеїв для сербів в Росії. Насправді ж поселенці отримують грошове жалування, мають ряд привілеїв і живуть спокійно [41;129]. Все ж надалі не доводилось покладати надії на самостійну еміграцію. Все активніше починають діяти агенти з числа сербських офіцерів, які відкрито чи таємно їздили за кордон з метою виводу людей.

У 1754 р. І.Шевич відправив секунд-майора Петровича в Чорногорію набирати людей в свій полк. Австрія, через кордони якої вони повинні були пройти, вказувала Росії на можливі непорозуміння з Туреччиною з даного приводу. Але царський уряд відповідав, що вважає чорногорців вільними людьми [51;96]. В 1757 р. від І.Шевича в Польщу для вербування охочих відправлявся прапорщик Мілютінов [12.Спр.10.Арк.72-76]. Документи свідчать, що своїх офіцерів за кордон відряджав і Р.Прерадович. Так, в 1756 р. він дозволив поручнику Поповичу виїхати "на вербунг в Цесарію", але натомість і сам Попович пропав і оголошувались його пошуки [7.Спр.847.Арк. 1-1зв.]. Навіть син Прерадовича в 1764 р. нагороджувався чином майора за певну кількість виведених іноземців [12.Спр.42.Арк.799-801].

В 1754 р. в Сенат звернувся Василь Петрович, який назвався "чорногорським владикою" і обіцяв вивести з Чорної Гори декілька тисяч чоловік [23;179]. Насправді ж він виявився звичайним пройдисвітом, а та мізерна кількість людей, що з ним вийшла, була, за словами С;Пишчевича, "всі підряд грабіжники і п'яниці гіркі, наволоч така була, що гірше і не знайти ніде, між ними були озброєні справжні лісові розбійники" [23;247].

Сам С.Пишчевич добре знав стан справ, оскільки входив до складу створеної тоді так званої "Чорногорської комісії", яка мала приймати новоприбулих. З ним співпрацювали полковник Пучкович, майор Петрович, поручник Ездемович [23;180]. Згодом вказана комісія приймала вже сербів з Боснії та інших областей, що перебували під владою Порти. В 1757 р. вийшло до тисячі чоловік, в результаті чого Османська імперія почала висловлювати незадоволення [51. С.96]. В 1758 р. комісію закрили.

Проблемам, які виникли при переселенні чорногорців, присвячена ціла добірка документів зі Слов'яносербської комісії. Справа в тому, що І.Хорват примусово відправляв в Нову Сербію чорногорців, які збирались в Москві. У зв'язку з цим призначено розгляд даного питання в Сенаті, після чого в 1760 р. частину емігрантів з Чорної Гори відправили в оренбурзькі степи, а частина бажаючих могла переселитись в Нову Сербію [41;130].

В 1759 р. за домовленістю з Сенатом єпископ Симон Концаревич разом з сином поручником Концаревичем вивели невелику кількість людей з Далмації, яка була під владою Венеціанської республіки. Вони спочатку поселились в Новій Сербії, але згодом перейшли в Слов'яносербію, оскільки були незадоволені порядками І.Хорвата [70. Ч.І;134].

Досить значну кількість емігрантів становили болгари, молдавани і волохи. Спочатку вони прибували з Польщі, куди вийшли ще до 1752 р. За час перебування там більшість з них втратила свої національні особливості [86;37]. В 1752 р. переселено з Польщі 620 болгарських родин, які розмістилися біля Новоархангельська, в Синюшиному Броді та інших шанцях. Частина Новомиргороду, яка знаходилась біля озера Лунго навіть мала назву "Болгарія" [76;3].

У вересні 1752 р. Сенат дізнався про приїзд в Нову Сербію "молдавського шляхтича" Манолакія Замфіраковича, який запевняв, що велика кількість молдаван, румунів, греків бажає переселитись з Молдавії в Росію на початку зими. Обговорюючи питання з Колегією іноземних справ, Сенат вирішив, що Порта має повне право вимагати повернення самовільних вихідців назад як перебіжчиків на основі восьмої статті Бєлградського трактату 1739 р. Тому Сенат вирішив взяти від Замфіраковича пояснення про умови, за яких емігранти збираються здійснити перехід, про ступінь їх свободи, а допоки ці питання не проясняться бажаючих переселитися не приймати [30.Т.8;691-692]. Однак, незважаючи на рішення Сенату, Хорват прийняв до себе М.Замфіраковича з капітанським чином, зобов'язавши його вербувати волохів [30.Т.8;708-709].

Сенат не схвалив таких дій з боку І.Хорвата. Але М.Замфіракович пояснював, що вже чимало емігрантів вийшло з Молдавії в Польщу і Угорщину і їх повернення Туреччина не вимагала. До того ж бажаючі переселитися в Росію будуть йти таємно через Польщу. Потреба в людях була такою, що Сенат змінив своє рішення з даного приводу. Зіграла роль і позиція О.М.Обрєзкова - російського посла в Константинополі. Він писав, що чекати від Порти дозволу на переселення нічого, тому нехай бажаючі виходять самовільно, але невеликими групами без огласки. В кінці кінців Сенат погодився на еміграцію молдаван за умови, що вони повинні обов'язково реєструватися на кордонах Нової Сербії [30.Т.9;718-720]. Виводом молдаван займались сербські офіцери Василь (Лупул) Звєрєв та І.Штерич.

Частина молдаван потрапила в полк І.Хорвата, частина - в Новослобідський козачий полк, яким деякий час командував серб М.Одобаш [7.Спр.405.Арк.48; Спр.459.Арк.5]. Саме молдавани складали основу всіх іноземних переселенців в Новій Сербії.

В 1761 р. з території Польщі вийшла партія волохів. Цікавий той факт, що вони не бажали йти до І.Хорвата. Тому комендант фортеці Святої Єлисавети просив Сенат від імені бажаючих переселитися, щоб їх влаштували в Новослобідському полку. Сенат дозволив селити і волохів, і українців з Правобережної України в козацьких слободах [7.Спр.1143.Арк.20].

Отже, навіть ті не досить значні переселення, що мали місце, не завжди поповнювали новосербські полки. Самоуправство І.С.Хорвата було відоме далеко за межами Нової Сербії і тому досить часто новоприбулі відмовлялись служити в його полках. Однак Хорват мав широкі повноваження і завжди намагався затримати бажаючих виїхати до Слов'яносербії навіть якщо йому доводилося застосовувати силу. С.Пишчевич згадує, що командир Новосербського корпусу не видавав документи бажаючим піти в полки І.Шевича та Прерадовича, відбирав людей, яких приводили інші офіцери [23;178].

Нестача поселенців призводила до того, що використовувалася найменша можливість аби поповнити полки. В 1754 р. І.Хорват доповідав в Сенат, що в його відомство просяться дезертири Угорського і Сербського полків, яких за наказом Військової колегії слід було відправити назад в частини. Про них генерал-лейтенант довідався з донесень прапорщика його полку Арнаута, який їздив в місто Умань і бачив там близько п'ятидесяти чоловік - колишніх військових. Сенат Хорватові оголошував, що дезертири помилувані і мають право йти на службу в Нову Сербію [28.Т.14.№ 10228].

Того ж таки року видано ще один сенатський указ, в якому дозволялось приймати сербів, що не придатні для служби - осіб похилого віку (також малолітніх). Їм надавалась ділянка землі і одноразова грошова допомога у розмірі 10 рублів. Військова колегія, якій підпорядковувались полки І.Шевича та Р.Прерадовича, повинна була за наказом Сенату віддати аналогічні розпорядження в Слов'яносербію [28.Т.14.№ 10272].

Існували дві категорії людей, яких заборонялось приймати на поселення: українців і тих, хто не сповідував православ'я. Наприклад, в 1755 р. генерал-майор І.Ф.Глєбов, який займав посаду головного командира новосербського поселення повідомляв Сенат, що в Нову Сербію з Угорщини прибув капрал Гашпар Юн з чотирма гусарами. Сенат наказував відправити їх в Київ, оскільки католики повинні служити в Угорському полку [28.Т.14.№ 10491].

Коли було прийнято рішення про створення Нової Сербії, головному командирові новосербського поселення генерал-майору І.Ф.Глєбову наказали зробити перепис місцевих жителів. Донесення Глєбова показували, що на вказаній території проживали: "сходці", які вийшли з Гетьманщини, Слобідських полків та Запорожжя (3710 дворів); старожили (642 двори); українці з території Польщі і Молдавії (195 дворів). 20 листопада Сенат наказував вислати всіх, крім старожилів на попередні місця проживання [30.Т.8;726-727]. (Щодо кількості старожилів, то згідно списків Переволочанської і Келебердянської сотень Полтавського полку, тут знаходилось 642 двори, а не 643 [4.Спр.59307.Арк.9-18; Спр.59308.Арк.19-27]). І.Ф.Глєбову також доручалось провести "дослідження" старожилів - чи не будуть вони заважати в майбутньому поселенцям [30.Т.8;732].

Підрахувавши загальну кількість дворів, про які рапортував І.Ф.Глєбов, О.Шмідт у своїх дослідженнях стверджував, що виселено було населення з 4008 дворів [89;29]. Але це було не так. По-перше, залишились старожили (642 двора). По-друге, указом від 1 вересня 1754 р. І.Хорватові дозволено не висилати ремісників і майстрів, яких не вистачало в нових поселеннях [28.Т.14.№ 10288]. Крім офіційно дозволених категорій населення залишились і ті, яким слід було повернутися на старі місця проживання. Одним не дали виїхати сербські офіцери, до яких посполиті йшли в найми, інші залишались самі.

В 1760 р. гетьман України граф К.Разумовський повідомляв Сенат, що в Новій Сербії приймають вихідців з Гетьманщини. З цього приводу Сенат надсилав накази генерал-лейтенанту І.Хорвату та комендантові фортеці Св.Єлисавети М.Муравйову, в яких знову говорилось про заборону прийому осіб з Гетьманщини, Слобожанщини, Запорожжя і наказувалось виявити винних у таких правопорушеннях [28.Т.15.№ 11048].

Проте, І.Хорват відчував потребу в людях і тому такі укази Сенати залишались поза увагою. В Сенаті ж добре знали з різноманітних джерел про те, що в Новій Сербії поселилось чимало втікачів і посполитих з інших регіонів України. Тому і в 1761 р., коли до І.Хорвата з інспекцією відправлено полковника Спічинського, в одному з пунктів інструкції, даної йому, вказувалось про необхідність виявити всіх осіб, які не мають права там перебувати [28.Т.15.№ 11108].

Документи свідчать, що і в полки І.Шевича та Р.Прерадовича також приймались місцеві жителі, посполиті зі слобідських полків [12.Спр.6.Арк.12,19].

Випадки прийому українців в якості гусарів в сербські полки ще раз доводили, що сербська колонізація не виправдовувала сподівань уряду. Тому, беручи до уваги необхідність інтенсивного заселення Південної України, царизм деякий час мирився з втечами селян безпосередньо у вказану місцевість. Незважаючи на укази і розпорядження, представники влади на місцях не застосовували ніяких заходів для пошуків втікачів. А ті втікачі, які поверталися з-за кордону, зокрема з Польщі, офіційно звільнялись від кріпацтва, отримували землю і певні пільги [28.Т.15.№ 11265].

Був, звичайно, і відтік населення з території, яку відведено під Нову Сербію. Так, в Новоархангельську в 1745 р. проживала 381 особа чоловічої статі, а в 1757 - 290; в Олександрії (Усівка) в 1752 р. було 256 жителів, а в 1761 - 182 [84;127-128]. Значна кількість жителів зовсім залишила дану територію, інші пересунулись на південь і саме "сходці" з Нової Сербії склали основу Новослобідського козачого полку. В 1755 р. їх нараховувалось тут 3211 родин з 4198 особами чоловічої статі [84;128]. Таким чином, певна частина населення пішла з земель Нової Сербії і оселилась у регіонах, розташованих південніше. Якщо в 1745 р. на території Нової Сербії проживало 9660 осіб обох статей, то в 1754 - 3989 осіб [57;256]. Аналогічно йшли справи і полках Шевича і Прерадовича на початку заселення. В 1755 р. в Слов'яносербії проживало 1513 осіб обох статей, а в 1763 р. - 3992 особи чоловічої статі, але слід підкреслити, що лише 378 з них серби [57;88,256].

Взагалі, досить складно визначити кількість жителів регіону до поселення сербів і в період з 1752 до 1764 р., оскільки І-ІІІ всеросійські ревізії охоплювали невелику кількість населення, а пізніше національність населення не фіксувалась. Приблизну кількість військових і цивільних у полках можна визначити за відомостями, які подавали командуючі полками, а пізніше з моменту організації Новоросійської губернії генерал-поручник О.П.Мельгунов. Згідно них, за підрахунками В.М.Кабузана в Новій Сербії 1757 р. всіх іноземних переселенців було 5482 особи обох статей. З них молдаванів - 75,33%, сербів - 11,56%, інших націй - 13,11% [57;88].

У Слов'яносербії у національному відношенні ситуація склалася дещо інакше. За нашими підрахунками, здійсненими на основі рапортів І.Шевича, в 1756 р. у його полку серби становили близько 38%, волохи - 23%, угорці - 9%, македонці - 8%, інші - 22% [12. Спр.6.Арк.42-74зв.].

Новоприбулі спочатку розселялись по домівках посполитих у вже існуючих селах. Лише людям І.Шевича довелось скрутніше, тому що землі, відведені для його полку, знаходились далеко від обжитих місць. С.Пишчевич згадує, що більшість офіцерів були незнайомі з будівельною справою. Сам автор мемуарів спорудив собі плетений з лози будинок, який перші ж вітри розкидали вщент. Про труднощі влаштування на нових землях С.Пишчевич пише: "...на цій землі коли наші вихідці Шевич і Прерадович зі своїми колоніями туди прийшли, було спочатку скорботи доволі" [23;185-186].

Збереглись досить точні відомості відносно розміщення рот Новосербського корпусу. Гусарський полк Хорвата складався з таких поселень (нумерація рот іде відносно порядку перерахованих селищ) [24;6-8,15; 79;41-43]:

1) Новомиргород (до серб.переселення Трисяги) 11) Сентов (Могилів)

2) Печка (Коробчино) 12) Вуковар

3) Петроострів (Давидівка) 13) Федвар

4) Надлак 14) Суботці (Мала Аджамка)

5) Калніболот (Ганівка) 15) Цибулів

6) Семлик (Скелева) 16) Мошорин (Некрасовське)

7) Новоархангельськ17) Дмитрівка

8) Мартонош (Єрмина Балка) 18) Самбір (Диківка)

9) Панчов (Ольховатка) 19) Глинськ

10) Каніж (Три Байраки) 20) Бершац (Нестерівка)

Пандурський піхотний полк мав такі села і слободи:

1) Крилов 11) Беча (Усівка)

2) Табурище 12) Вараджин (Протопопівка)

3) Крюків 13) Глаговац (Косівка)

4) Кам'янка14) Янів (Пантазіївка)

5) Зимунь (Плахтіївка) 15) Шалмош (Стецівка)

6) Чанад16) Чонград (Андрусівка)

7) Пілажниця 17) Павлиш (Бутівка)

8) Ковин18) Мандорлак

9) Благоват (Онуфріївка) 19) Сантомаш

10) Сланкамінь 20) Вілагош (Деріївка)

Є відомості, що принаймні 26 з цих сорока поселень існували ще до прибуття сербів. Більшість з них були засновані козаками і посполитими Келебердянської, Переволочанської, Орлянської сотень Полтавського полку і Кременчуцької, Власівської, Потоцької сотень Миргородського полку. В північній частині Нової Сербії в таких селах як Бутівка, Плахтіївка, Манзурівка, Деріївка, Мишурин Ріг, Порохнівка, Кам'янка, Калуханівка (належали до Полтавського полку) на початку 50-х років XVIII ст. проживало 975 родин. 560 родин прийшли сюди на початку століття, решта 415 родин говорили ревізорам, що не пам'ятають, з яких часів тут живуть їх предки. За становою належністю населення поділялось на: козаків - 295 дворів, посполитих - 233, підсусідків - 97, робітників - 17 [8.Спр.18258.Арк.19-20]. Посполиті і підсусідки належали полковій старшині, сотникам, духівництву.

Гетьманський уряд негативно відреагував на появу сербів. Адже полковники Гетьманщини теж мали намір поширити свій вплив на Запорожжя і за його рахунок розширити свої володіння. Ще в 40-х роках полтавський полковник В.Кочубей почав втручатися в старосамарські вольності. Тоді ж миргородський полковник В.Капніст спорудив на запорозьких землях з боку польського кордону укріплене містечко Новоархангельськ на р.Синюсі і Орловський шанець на Бузі біля запорозької "садиби" Орла [18.Т.ІІ;1336,1730; 80;310].

9 вересня 1751 р. грамотою уряд повідомляв гетьманові К.Розумовському про поселення сербів [92;22]. Гетьман одразу ж надіслав листи з цією звісткою полтавському полковникові А.Горленкові і миргородському - Ф.Остроградському [4.Спр.59303.Арк.1]. Затим старшина та Розумовський подали до Петербургу заяву про скасування наказу щодо створення нової Сербії на правобережжі. Вони зазначали, що землі належать до Гетьманщини за царськими указами 1741 і 1744 рр., що ними старшина і козаки володіють практично всі на підставі гетьманських універсалів та царських грамот і "давніх урядових записів" [30.Т.8;661]. Сенат же відповідав, що запорожці права свої на ці землі вже втратили, а Полтавському і Миргородському полкам заселяти їх не дозволялось [8.Спр.18258.Арк.18,22].

Новосербські поселення, такі як Трисяги (Новомиргород), Коробчино, Бутовська слобода, Онуфріївка, Усиківка (Усівка - пізніше Олександрія), Протопопівка, Андрусівка були засновані запорожцями [53;488,524,601,630,647,659]. Окремі українські назви сіл і слобід серби замінили на свої. Ольховатку було названо Панчов, Стецівку - Шалмош, Нестерівку - Бершац, Андрусівку - Чонград, Плахтіївку - Зимунь [78;224]. Новостворювані поселення називались в пам'ять про батьківщину, як от Панчов було однойменним з невеликим містечком Банатської землі Австрійської імперії [23;250].

Згодом, коли у 1784 р. Новоросійську і Азовську губернії об'єднали у Катеринославське намісництво, більшість поселень перейменували. Назви давались за місцевими ріками і урочищами, на честь козаків, з іменем яких пов'язана поява багатьох населених пунктів. Так, Самбір - Диківка, оскільки засноване сотником Миргородського полку Яковом Диком; Беча - Усівка, бо тут був колись зимівник козака Уса; Благоват - Онуфріївка, де в кінці XVIII століття оселився козак Онуфрієнко та ін. [53;324,601,647] Мемуарист О.Пишчевич це передав у такий спосіб: "забажали більше залишити пам'ять про звичайних козаків, можливо розбійників, а не про народ, який заселяв дикий край" [29;118].

Нагадують про існування Нової Сербії назви таких населених пунктів нинішньої Кіровоградщини: Надлак, Мартоноша, Панчеве, Каніж, Мошорино, Павлиш, Аджамка [53;326,329,463,512,524,526, 659]. Ще наприкінці XIX ст. залишились серед населення найменування Аджамка Гусарська (сучасне с.Суботці Знам'янського району) і Аджамка Пікінерна (зараз Аджамка). Маючи схожу назву, ці два поселення знаходились в різних полках Новосербського корпусу.

У яких населених пунктах розміщувались роти з полків І.Шевича та Р.Прерадовича не зовсім ясно. В їх полках, на відміну від Хорватових, було не по 20, а по 16 рот. У полку Шевича знаходились такі шанці [11.Спр.18.Арк.58; 70.Ч.І;93]:

1) Серебрянка 9) Жовта

2) Красний Яр 10) Кам'яний Брід

3) Верхня 11) Черкаська

4) Вергунка 12) Хороша

5) Привольне 13) Калинівка

6) Кримська14) Троїцька

7) Нижня 15, 16) Луганська

8) Підгородня

Щодо полку Р.Прерадовича відомості показують, що його штаб розташовувався у м.Бахмуті, що ж до розміщення рот - свідчень обмаль. Серед документів Слов'яносербської комісії нами виявлено рапорт Прерадовича за 1755 р., в якому він повідомляє, що перша рота знаходиться біля р.Дінця неподалік слободки Серебрянки (поруч з ротою Шевича), третя - на р.Верхній Біленькій, шоста - на р.Нижній Біленькій, сьома - на р.Камишеватій, восьма - між ріками Верхньою та Нижньою Біленькими навпроти Боровського мосту. А друга, четверта, п'ята, дев'ята і десята ще не розміщені, оскільки не прибули офіцери, які відповідають за межування земель [12.Спр.4.Арк.284]. Відомо, що п'ята рота згодом знаходилась на території сучасної Горлівки [52;268].

У Слов'яносербії нові поселенці для проживання обирали місця по річках Лугані і Сіверському Дінцю через нестачу води в степу. Хоча тут було мало поселень, однак деякі, в яких поселилися серби, засновані ще до їх приходу. Село Калинівка (тепер Калинове Лисичанського району Луганської області) згадується в документах з 1720 р.; у Вергунці (на місці сучасного Луганська) запорожці жили ще з XVII ст.; Черкаське (до 1764 р. Черкаський Брід, а зараз - с.Зимогір'я Слов'яносербського району) також заселено запорожцями в XVII ст.; на території Підгірного (нині Слов'яносербськ) з 40-х років XVIII ст. були зимівники і хутори Запорозької Січі [54;66,489,790,802].

Деякий час села, в яких розміщувались серби, мали назви за нумерацією рот - Луганське до 1923 р. називалось 15 Ротою, Жовте - 9 Ротою, Хороше - 12 Ротою [52;188; 54;66,489].

Пізніше нащадки сербів, які жили біля Бахмуту, домоглись у Олександра І права переіменування с.Підгірне в Слов'яносербськ, який став повітовим містечком [29;119]. Нині це - районний центр Луганської області.

Інші села не були місцерозташування сербських рот, а виникли на території рангових наділів сербських офіцерів і належали їм. Серед таких: Сентянівка (в наш час - Фрунзе Луганської області), засноване офіцером гусарського полку Сентянином; Іванівка, Красний Кут, Штерівка, Біле, які належали полковнику І.Х.Штеричу [54. С.175,416,814; 62;120].

Сербські селища називались шанцями, що означало "укріплене поселення". У кожному полку знаходились укріплені містечка, чи фортеці. В Слов'яносербії розмістилася Бахмутська фортеця [11. Спр.18.Арк.53; Спр.92.Арк.8; 62;119].

Ще в 40-х роках XVIII ст. інженер де Боскет і полковник В.Капніст спорудили Петроострівський шанець на р.Висі, Новоархангельський на р.Синюсі і укріплення в Крилові [84;39]. З моменту організації Новосербського поселення на його південному кордоні розпочалось будівництво фортеці Святої Єлисавети. Пізніше було укріплено Глинськ, Крюків [29;114]. Інші шанці Нової Сербії як правило являли собою бастіонний чотирикутник, в якому сторона по фронту мала 100 сажень. Кожен з них обнесений земляним валом [43;7; 59;83-84].

Новомиргородське укріплення за спогадами С;Пишчевича мало п'ятикутну форму, в ньому було двоє воріт. Все це обнесено земляними валами і ровами [23;201].

З самого початку між І.С.Хорватом та І.Ф.Глєбовим виникли непорузуміння стосовно того, які селища і укріплення слід будувати в Новій Сербії. Хорват хотів мати багато невеликих укріплених поселень. Глєбов же вказував, що зважаючи на незначну кількість переселенців, для їх безпеки доцільне невелике число шанців, де буде 100 і більше дворів. Думку І.Ф.Глєбова підтримав Сенат. Будівельні матеріали видавав уряд, а роботи повинні були вести козаки з Гетьманщини в кількості 100 чоловік. Хорват постійно наполягав на збільшенні цього числа [51;126]. Крім допомоги у будівництві житла для сербів на козаків покладалися обов'язки заготівлі лісу для фортеці Святої Єлисавети, охорони поселень. В 1754 р. І.Ф.Глєбов доповідав в Сенат, що козаки майже всі розбіглися - втекли в свої полки. Сенат наказував переслати в Колегію закордонних справ розпорядження, щоб звідти веліти графу К.Розумовському виділити козаків в Нову Сербію для "закриття" і виконання робіт [28.Т.14.№ 10186]. По черзі направлялись в полки Слов'яносербії козаки Бахмутського кінного полку, Харківського слобідського полку для несення охоронної служби [12.Спр.8.Арк.66; Спр.24.Арк.381].

Поява фортеці Св.Єлисавети викликала непорозуміння між Новою Сербією і сусідніми державами. Хоча сама фортеця не була у відомстві І.Хорвата і серби не входили до складу її гарнізону, але вона призначалась для охорони новосербського поселення.

С.М.Соловйов на підставі ділових матеріалів Колегії іноземних справ пише, що звістка про будівництво фортеці Св.Єлисавети справила на Порту велике враження. Коли російський посол у Константинополі О.М.Обрєзков повідомив про плани російського уряду, то рейс-ефенді відповів, що це суперечить Бєлградській домовленості між Росією і Туреччиною 1739 р. [83.Т.24;229]. В серпні 1754 р. київський віце-губернатор І.Костюрін змушений був написати листа до очаківського паші з поясненням ситуації. Він писав, що "...та фортеця призначена лише для охорони і захисту від своєвільних людей гайдамаків російських кордонів" і сама вона "...не поблизу турецького кордону, а досить віддалена від нього безпосередньо в російських володіннях..." [87;241]

На вимогу Порти російський уряд мусив пообіцяти, що фортеця буде залишена в тому вигляді, що і в 1754 р. [80;316] Однак у Оттоманській Порті постійно отримували звістки про зміцнення південних кордонів Росії і тому Порта вирішила відправити в Нову Сербію свого посланця. В серпні 1755 р. листа з такою вимогою отримав комендант фортеці бригадир О.І.Глєбов [7.Спр.188.Арк.110]. Після переговорів О.Обрєзкова з О.Глєбовим уповноважений від Туреччини Девлет-Алі-Сеїд-ага прибув до фортеці і все оглянув. Своїм донесенням останній заспокоїв Константинополь. Він писав, що фортеця хоч і будується міцно і надійно, але вали її невисокі. За літо нічого не зроблено, лише намагаються зберегти те, що вже збудовано. Новопоселян біля неї небагато, а лежить вона близько до турецьких кордонів - кіньми їхати 37 годин [80;316].

Згодом Росія стала почувати себе впевненіше на території Південної України і фортецю було закінчено. Французький резидент при ханові барон де Тотт писав в своїх мемуарах, що під час останнього татарського набігу на Україну в 1769 р. багато сіл Єлисаветградщини були порожніми, оскільки їх жителі встигли добратися до фортеці Св.Єлисавети і сховатися там. Військо хана Крим-Гірея двічі підходило до фортеці, але брати її так і не наважилось, хоч там був і не досить сильний гарнізон [21;168].

Своє незадоволення з приводу будівництва фортеці Св.Єлисавети та деяких інших укріплених місць висловлювали і поляки. У зв'язку з цим Сенат навіть заборонив називати укріплені шанці "фортецями" [30.Т.8;674].

Нова Сербія на півночі і заході межувала з Польщею. Територіально вона була мало зв'язана з Росією, тому на початку існування цієї адміністративно-територіальної одиниці зносини з Києвом досить часто велись через польські володіння. В 1753 р., збираючись в Нову Сербію з Києва, генерал-майор І.Ф.Глєбов просив через київського обер-коменданта дозволу польського уряду проїхати через польські землі [30.Т.12;10-11].

Однак кордони між Польщею і Новою Сербією не були чітко розмежовані, що спричиняло конфлікти і навіть збройні сутички. Обидві сторони намагались захопити більше землі. 9 лютого 1761 р. в Сенаті розглядалося питання з цього приводу. І.Хорват доповідав в Колегію іноземних справ (яка в свою чергу звітувала перед Сенатом) ніби-то поляки зайняли землі на кордоні, які за 7 артикулом Вічного миру (1768 р.) мали бути незаселеними. Хорват представляв і карту з зазначенням цих місць. Колегія іноземних справ висловлювала таку думку: землі не відбирати, оскільки за 3 артикулом трактату кордони повинні проходити від гирла р.Тясмину вверх прямою лінією до Чорного лісу, а І.Хорват провів на карті лінію аж за Синюхою, де вже знаходилися польські містечка. А стосовно земель, які повинні були заселятися, то дану справу буде вирішувати колегія, а Хорват має слідкувати за спокоєм на кордонах [70.Ч.І;70].

Про постійні непорозуміння на кордонах новосербців з графами Потоцькими, Браницькими і князем Любомирським доповідав у Сенат і полковник Спічинський, який перебував в той час з інспекцією в Новій Сербії [30.Т.12;73]. Зокрема, І.Хорват погрожував Любомирському, що відбере в нього Смілу [30.Т.12;87-88].

Того ж року загострились відносини з Польщею у зв'язку з будівництвом фортеці в Умані графом Потоцьким, про що сповіщали в Сенат і Хорват, і граф К.Розумовський [30.Т.12;88]. Ще раніше Сенат висловлював своє незадоволення з приводу укріплення Умані [30. Т.11;358]. Для розв'язання цих суперечок указом Сенату від 17 жовтня 1762 р. в шанці Архангельському було організовано прикордонну комісію [7.Спр.1683.Арк.1].

Але більшість непорозумінь з поляками виникала з приводу обопільної боротьби за поселенців. Поляки вчиняли наїзди і на зворотньому шляху забирали новосербських жителів в Польщу. Хто не бажав іти, того брали силою, а іноді і вбивали [32;554]. Новосербці і козаки Новослобідського полку відповідали тим же. Перші скарги з приводу розбійницької поведінки гусарів І.Хорвата почали надходити у київську губернську канцелярію в 1755-1756 рр. [10.Спр.2854.Арк.9]. Сам Хорват досить часто намовляв своїх офіцерів і рядових їхати таємно до Польщі і "налякати" поляків. В 1757 р. з допитів гайдамаків стало відомо, що І.Хорват доручив сотнику Ю.Табанцю зібрати загін і відправлятися в Польщу [51;66]. Того ж року у вересні граф К.Розумовський доповідав у Сенат про напад запорожців на польських обивателів. Керував ними сотник Савранський, якого направили генерал-лейтенант Хорват і комендант фортеці Св.Єлисавети бригадир О.І.Глєбов. Мовляв, І.Хорват наказав Савранському привести з Польщі людей на поселення. Сотник перевів 35 родин. На все це Сенат відповідав, що, оскільки Савранський раніше був спійманий на крадіжках, то йому вірити не можна. А Хорват за такі вчинки своїх офіцерів жорстоко карав, тому йому доручалось розслідування даної справи [19;149-150]. Сенат наказував командирові Новосербського корпусу ставитись до поляків "по сусідньому дружньо", адже наслідки тих неприємностей, що він чинить "поправити досить важко і дорого буде" [70.Ч.І;72].

Тоді новосербці і козаки Новослобідського полку почали діяти інакше. В "Архіві фортеці Св.Єлисавети" зберігається донесення ротмістра Дмитра Попова в канцелярію фортеці. Він просив виписати паспорт його козакові Єфрему Полякову, який відправлявся на 4 місяці за кордон в Польську область для виводу звідти великоруського народу на поселення". Але їхав він туди "під виглядом власної його потреби" [7.Спр.412.Арк.58]. Проте, траплялись окремі приклади і добросусідських відносин керівництва Нової Сербії з поляками. Їх намагався підтримувати губернатор Сміли Добрянський, який неодноразово надавав І.Хорватові різні послуги, обмінювався з ним необхідними товарами [70.Ч.І;74]. Економічні потреби змушували сусідів вести активну торгівлю.

Особливим приводом для незадоволення польських магнатів були наїзди гайдамаків на їх володіння. Оскільки в Новій Сербії діяли слідча комісія у гайдамацьких справах, управителям маєтків Потоцьких, Любомирських, Браницьких неодноразово доводилося звертатися до представників влади в Новій Сербії з цього приводу. В грудні 1759 р. гайдамаки вчинили напад на Смілу. Через рік 19 грудня 1760 р. вони здійснили новий наїзд на місто. За два наїзди нанесено збитків до двох мільйонів злотих. Смілянські жителі після останнього нападу відправились за гайдамаками, але через кордони Нової Сербії їх не пропустили сербські військові 8-ї і 9-ї рот. Дружина смілянського комісара двічі зверталася до І.Хорвата з проханням про надання допомоги загонові зі Сміли. Та І.С.Хорват не лише не прийняв листів, але й не допустив посланців у Новомиргород. Така позиція командира Новосербського корпусу не дивна, адже в цілому він ставився вороже до поляків. До того ж, знаючи про його зв'язки з гайдамаками, можна припустити, що частину здобичі якимсь чином отримував і він.

Всю цю історію виклав у своєму листі до київського губернатора князь Любомирський. Послання в Київ привіз шляхтич Казимир Скелмовський, який просив дати охорону і дозволити проїхати в Січ для пошуків гайдамаків [15;297]. Таким чином, більш дієву допомогу польські жителі отримували, звертаючись до київського генерал-губернатора або ж безпосередньо в Січ. А І.Хорват не докладав особливих зусиль для забезпечення спокою в регіоні, хоча від гайдамацьких нападів потерпали і жителі Нової Сербії.

Організовуючи на території Південної України такі поселення як Нова Сербія та Слов'яносербія, російський уряд покладав на них великі надії. Однак факти свідчать, що сербське керівництво в першу чергу дбало про своє благополуччя і достаток, а інтереси населення не завжди брались до уваги. Особливо великі зловживання своєю владою були з боку генерал-лейтенанта І.С.Хорвата, який фактично одноосібно розпоряджався всім у Новій Сербії. Майже з самого початку сербського заселення офіцери Пандурського піхотного і Хорватового гусарського полків почали висловлювати незадоволення керівництвом Хорвата.

У 1755 р. на генерал-лейтенанта в Сенат було подано донос полковнича Перича. В ньому говорилось про гоніння на офіцерів з боку командира Новосербського корпусу, про незаконні вирахування з жалування нижніх чинів, використання військових для виконання різноманітних робіт в своєму господарстві. І.Хорват також підбурював офіцерів до сварок, в результаті чого в полках спостерігалась постійна ворожнеча. Перич вказував, що генерал-лейтенант не виконує наказів Сенату - приймає людей недозволених категорій, найбільший шанець Крюків віддав своєму малолітньому синові. Хорват також примушував місцеве населення працювати задарма, захоплював сіножаті, а постачання харчових припасів віддав на відкуп, що викликало велику дорожнечу [30.Т.9;232-327,332-333].

Таких звинувачень мало б бути достатньо для влаштування слідства чи інспекції в Новій Сербії. Сенат же лише викликав командира Новосербського корпусу для пояснень ситуації. Але генерал-лейтенант всі звинувачення відкинув і навіть зумів повернути справу проти самого Перича. Оскільки І.Хорват, завдяки дорогим подарункам, зумів заручитись підтримкою обер-секретаря Івана Єрмолаєва, секретаря Олексія Донського та інших впливових осіб, Сенат став на його бік. Врешті-решт Перич був змушений публічно просити у Хорвата вибачення [23;199-201]. Сенат не лише виправдав командира Новосербського корпусу, а навіть доповідав імператриці про необхідність нагородження його за "труди і образу через наклеп" [23;349].

А в 1759 р. проти І.Хорвата виступив прем'єр-майор П.Шміт, який стояв на чолі рахункової комісії і таким чином знав про всі його махінації. Шміт розпочав справу легальним шляхом - подав Хорватові заяву про неправильне ведення рахунків, про помилки в грошових справах і т.п. І;Ховат наказав арештувати Шміта, останній втік, почувши про це. В 1760 р. П.Шміт і кригцалмейстер Я.Браїлов подали доповідну на Хорвата М.Муравйову [70.Ч.І;118]. Генерал-лейтенант теж часу не гаяв і направив у Сенат рапорти із звинуваченням проти М.Муравйова і Шміта. І хоч М.Муравйова відкликали з Нової Сербії, справу все ж не залишили без уваги. Слідство на місці було доручено новому комендантові дійсному статському раднику Г.П.Толстому. Шміт, однак, вимагав призначити генеральне слідство, яке і очолив генерал-аншеф Стрешнєв [30.Т.11;458-460]. Згідно архівного опису цьому присвячена окрема справа № 676 з архіву Новосербського корпусу [1;97].

В січні 1761 р. з інспекцією в Нову Сербію відправили полковника Спічинського. Інструкція, яку йому дав Сенат, складалась з 10 пунктів з докладним описом, яким чином діяти в Новій Сербії. Спічинський повинен був взяти у Хорвата іменні списки його полків і Новомиргородського гарнізону і первірити наявність всіх військових, оскільки до Сенату дійшли відомості, що багато звітів Хорвата про кількість людей в полках фіктивні. Необхідно також було перевірити укомплектування полків і їх військову готовність, опитати офіцерів і рядових чи вони не мали образ від І.Хорвата, чи немає утисків представникам різних національностей. Результати перевірки Спічинський мав представити в Сенат. Окремо вказувалось, що для допомоги полковник міг брати офіцерів Пермського драгунського полку, який перебував на той час в Новій Сербії [28.Т.15.№ 11198].

В ході первірки виявилося, що звинувачення П.Шміта цілком достовірні. І.Хорват наділяв своїх малолітніх синів високими чинами, отримував гроші за "мертві душі", навіть, купуючи коней та амуніцію для полків, завищував у відомостях ціну, аби мати для себе зиск [23;440].

13 березня 1762 р. за іменним указом Петра ІІІ при дворі було створено особливу комісію для розгляду скарг на І.С.Хорвата. Його викликали до Петербурга [30.Т.12;175-176]. Туди ж приїздили і офіцери Новосербського корпусу, які свідчили проти Хорвата [7. Спр.1659.Арк.7-8].

Прибувши до столиці, генерал-лейтенант почав обходити з дарунками своїх знайомих, які мали вплив у Сенаті. Такі сановники як Л.Наришкін, О.Мельгунов та І.Глєбов доповіли про це Петру ІІІ. Як згадує Катерина Дашкова, імператор схвалив дії останніх, забрав собі половину хабарів (кожний з них ортимав по 2 тисячі дукатів), а потім сам відправився в Сенат і вирішив справу на користь Хорвата [20;37].

Однак, коли того ж року на престол зійшла Катерина ІІ, вона веліла князеві Г;Мещерському, який саме заміняв І.Хорвата, залишитися в Новій Сербії розслідувати справу. Г.Мещерський, розглянувши на місці скарги і донесення, персвідчився, що Хорват дійсно винен і рапортував імператриці [51;76]. Після цього Катерина ІІ звернулася до київського генерал-губернатора І.Ф.Глєбова: "...повеліли ми до вас відправити з Сенату Наш указ, щоб Ви провели слідство над Хорватом для зручності в самій Новій Сербії і що по тому буде відбуватись рапортувати в Наш Сенат... не дивлячись ні на які симпатії, ні задля догодити кому-небудь, але лише задля виявлення правди справжньої і Наш особистий у цій справі інтерес, те слідство так провести і закінчити, щоб Нам після цього нічого не залишалося як з твердою впевненістю дати останню конфірмацію в чому Ми на Вас і покладаємось" [35;3]. "Особистий інтерес" імператриці дехто з сучасників пояснював навіть тим, що Хорват, дізнавшись про переворот Катерини ІІ, немовби оголосив себе і свої війська прихильниками Петра ІІІ [35;3].

Після вищезгаданого листа до комісії, яка розслідувала справу у Новій Сербії, ввійшли І.Ф.Глєбов, О.П.Мельгунов. До фортеці Св. Єлисавети викликали всіх офіцерів, які мали скарги на Хорвата. Про ці події згадується в справі Йосипа Олішевського, який також їздив до фортеці, а потім був обраний депутатом до Петербургу у зв'язку зі справою Хорвата [7.Спр.1662.Арк.12].

Та до завершення слідства було ще довго. У вересні 1762 р. помер князь Мещерський і всі справи тимчасово перейшли до І.Ф.Глєбова, а головування в канцелярії Новосербського корпусу тимчасово прийняв полковник Станіславський [30.Т.11;268-269]. До складу канцелярії входив родич Хорвата надвірний радник Акацатов і капітан Булацель, який також звинувачувався як спільник І.Хорвата [16]. Не дивно, що через деякий час на комісію Станіславського почали надходити скарги в Сенат, в яких вказані особи звинувачувались у тому, що прикривають колишнього командира Новосербського корпусу і переслідують П.Шміта [30.Т.11;310].

У зв'язку з цим в 1763 р. комісію по розслідуванню було передано генерал-майору В.Наришкіну разом з бригадиром князем О.Грузинським [30.Т.12;276]. Під час слідства виявилося, що І.С.Хорват розтратив 64999 руб., вимагав гроші з офіцерів нібито для хабарів в Сенат для вирішення справи з використанням українців в якості денщиків, давав гроші новосербських полків купцям під великі проценти, які забирав собі [51;76]. Коли оголосили про прийом скарг на генерал-лейтенанта І.Хорвата, то, за словами С;Пишчевича, здавалось, що немає в Новій Сербії людей, яких би не скривдив командир Новосербського корпусу. Скаржились і офіцери, і поселенці, і купці, і духовенство [23;440]. Ці слова мемуариста підтверджує значна кількість скарг на І.С.Хорвата, перелік яких вказується в описі справ Новосербського корпусу [1.Арк.96зв.,97-97зв,98 зв.,114,144, 163,171].

Командуючий Нової Сербії довго сподівався, що і на цей раз йому вдасться відвернути від себе звинувачення, він засипав Сенат донесеннями про неправильне ведення слідства, вимагав перенести його в Петербург, де мав надію через старих знайомих припинити справу [79;62]. Але ставлення до генерал-лейтенанта було вже не тим, що раніше, і Сенат не пішов йому назустріч.

Іменним увазом від 11 червня 1763 р. Хорвата звільняли з посади, на його місце призначався генерал-поручник О.П.Мельгунов, якому повинен був допомагати сербський офіцер Зорич. Слідча комісія від В.Наришкіна переходила під керівництво О.Мельгунова. Ще до завершення слідства за цим же наказом необхідно було повернути всі гроші, які І.Хорват дав під проценти купцям [28.Т.16.№ 11861].

6 травня 1764 р. генерал-поручник О.Мельгунов доповідав Катерині ІІ про всі злочини І.Хорвата [51;77]. Після цього видано було іменний указ, за яким все майно І.Хорвата повинні конфіскувати. Великих збитків зазнавали села, які розміщувались на території Новосербського поселення - "взяті в казенне відомство села обкласти грошовим податком; вирахувати в казенну уплату проценти за арештованими векселями; землю, якою володів Хорват, роздати іншим за умови виплати в казну вартості тієї роботи, що на землі проведена" [17;270]. Діти Хорвата виключалися з військової служби. Вказувалось, що боржники І.Хорвата повинні протягом чотирьох місяців все повернути в казну. Генерал-лейтенанта І.С.Хорвата передавали військовому суду під керівництвом генерала і кавалера Оліца, сам звинувачений мав утримуватися в Білгородській фортеці [17;271].

Вирок колишньому головному командирові Новосербського корпусу був таким: смертна кара через повішення, яка пізніше замінена на заслання до Вологди [51;78]. Згодом після 1775 р. генерал П.Текелі особисто випросив пом'якшення вироку для Хорвата і останній повернувся до дітей, а в 1780 р. помер [60;238].

І.С.Хорват відзначився великими зловживаннями. Але слід поглянути на цей факт і з іншого боку. Чи зміг би він так поводити себе, якби не відчував за собою підтримку Сенату? Розглядаючи справу Хорвата, ні в Сенаті, ні в слідчій комісії, ні на суді нічого не було сказано про безвідповідальність російських чиновників, які повинні були контролювати адміністрацію Нової Сербії. Російський історик права В.Грибовський вказує, що сенатори мали особисті інтереси, затримуючи слідство над "вдалим вихідцем і пройдисвітом" [46;119].

В якійсь мірі повинні були відповідати і ті особи, які перебували на посту коменданта фортеці Св.Єлисавети, адже саме вони довгий час тримали в своїх руках "новосербську суму" - ті гроші, які виділялися на Нову Сербію. Відомості про видачу грошей з цієї суми за травневу третину 1762 р. свідчать, що 10% від загальної суми витрачалося на фортецю Св.Єлисавети - на дачу жалування гарнізону, задоволення різноманітних потреб [7.Спр.1598.Арк.1-33].

Таким чином, самі урядовці значною мірою винні в тому, що історія Нової Сербії закінчилася саме так.

Ще до остаточного вирішення справи І.Хорвата, було створено комісію, яка мала обмірковувати шляхи реформ у Новій Сербії. До її складу входили: сенатори графи М.І. та П.І.Паніни, київський генерал-губернатор І.Ф.Глєбов та генерал-поручник О.П.Мельгунов [70. Ч.ІІ;2]. За даними цієї комісії організація Нової Сербії коштувала близько 700 тис. рублів за 12 років існування [51;72]. Тому члени комісії пропонували створити тут губернію, в якій планувалося зберегти напіввійськове управління. 22 березня 1764 р. опубліковано "План про поселення в Новоросійській губернії" [28.Т.16.№ 12099]. С.М.Соловйов вказує, що брати Паніни пропонували назвати губернію Катерининською, але Катерина ІІ написала: "Називати Новоросійська губернія" [83.Т.26;348]. До її складу ввійшли територія Нової Сербії, Новослобідського козачого поселення. Вищезгаданий план мав 8 розділів з докладним описом становища вказаної території і розпорядженням відносно реформ краю. Згідно ІІ розділу Новосербське поселення поділялося на 70 округів - 52 військових, 16 цивільних і 2 міських. Підкреслювалася необхідність заселення краю і знов таки іноземці отримували перевагу перед місцевим населенням. За вивід людей з-за кордону давались чини: за 300 чоловік майора, 150 - капрала, 80- поручника, 60 - прапорщика, 30 - вахмістра. Якщо нововиведені не йшли у військову службу, то їх мало бути вдвічі більше [28.Т.16.№ 12099]. Гусарський Хорватовий полк переіменовано на Чорний, а Пандурський піхотний - Жовтий полк, в кожному з них по 16 рот. Тут же були Пікінерний Єлисаветградський полк і Молдавський, які розмістилися частково на бувших новосербських землях, частково на землях запорожців [79;72].

В травні комісія у складі генерал-фельцехмейстера Вільбоа, сенатора М.І.Паніна, віце-президента Військової колегії З.Черникова розглянула проект О.П.Мельгунова про реорганізацію Слов'яносербії. 11 червня 1768 р. "План про заселення Слов'яносербії" затвердила Катерина ІІ [28.Т.16.№ 12180]. Згідно нього сербські поселення та Українська лінія стали складовими частинами Катерининської провінції, що ввійшла до Новоросійської губернії: Катерининська провінція також поділялась на 140 округів - 108 військових, 32 - для поселян. Офіцери, лікарі, військові чиновники отримували "рангові" землі. Поручник, прапорщик, полковий аудитор, лікар отримували по 4 двори чи ділянки (104-120 десятин); капітан, ротмістр - по 6 ділянок (260-300 десятин); полковник - 16 (416-480 десятин). З полків І.Шевича та Р.Прерадовича створювався гусарський Бахмутський полк, до якого додавались пікінерні - Луганський, Донецький та Самарський. Таким чином, Новоросійська губернія охопила територію Нової Сербії з Слобідським полком, Слов'яносербії з Українською лінією і землями позаду неї, які належали Полтавському та Миргородському полкам [69;131].

Сербські офіцери за браком російських кадрів ще довго відігравали значну роль в житті краю. При головному командирові, який стояв на чолі канцелярії Новоросійської губернії була посада "довіреної особи із сербів". Її обіймав бригадир Зорич, дядько фаворита Катерини ІІ Семена Гавриловича Зорича [29;117]. Командиром Чорного гусарського полку був прем'єр-майор Лазар Серезлій, Жовтого полку - полковник Федір Чорба. Молдавським гусарським полком керував полковник Василь (Лупул) Звєрєв, Єлисаветградським пікінерсним - Миколай Одобаш, Волошським гусарським - Григорій Булацель. Першим воєводою Єлисаветградської провінції став секунд-майор Миколай Черніков, колишній ад'ютант Хорвата [17;267; 70.Ч.ІІ;21-22]. Офіцери з полків Шевича та Прерадовича несли службу в Ізюмському, Ахтирському, Харківському полках [23;465].

О.Пишчевич вказує, що коли в кінці XVIII ст. в Росії ліквідовувались гусарські полки, сербське офіцерство розійшлось по всій армії [29;119]. Деякі з них мали визначні заслуги перед Росією. Портрети героїв Вітчизняної війни 1812 р. М.В.Вуїча, М.Д.Депрерадовича, І.І.Дибича, П.І.Івеліча, М.А.Милорадовича, І.Є.Штерича знаходяться у Військовій галереї Зимового палацу у Санкт-Петербурзі [62;122].

Що ж стосується нащадків І.С.Хорвата, то відомостей про них небагато. Синам його все таки дозволили залишитися на військовій службі. Князь Дабіжа, який передав частину канцелярської переписки Волоського гусарського полку Одеському товариству історії та старожитностей, стверджував, що син Івана Самійловича Іван служив у вказаному полку в чині підполковника і жив у Крилові [17;267]. Але папери родинного архіву племінника Івана Самійловича Хорвата - Самуїла Марковича свідчать, що у Волоському полку служив син Дмитра Самійловича - брата командира Новосербського корпусу [33;87]. Другий син Йосип мав чин генерал-майора, в другій половині XVIII ст. займав посаду правителя Катеринославського намісництва [91;97]. Останній прямий нащадок І;Ховата, про якого є якісь відомості - правнук Микола Іванович мав маєток в Головщино Курської губернії. Сучасники згадували, що Хорвати ці мали прекрасний струнний оркестр і театральну трупу [63;244]. Але Микола Іванович дітей не мав і помер в самотності [25;135].

Перед керівниками сербського поселення уряд ставив два основні завдання: захист південних кордонів Російської імперії і заселення відведених їм територій. Ні перше, ні друге завдання практично не були виконані.

Новосербські полки, які мали б захищати територію Нової Сербії і навколишні землі, самі потребували допомоги. Неодноразово генерал-лейтенант І.С.Хорват в перші роки існування Нової Сербії звертався до генерал-лейтенанта І.Ф.Глєбова з вимогами збільшити кількість "закритних" козаків, оскільки "новосербський народ... від нападів і грабунків гайдамацьких в крайнє розорення приходить" [7. Спр.241.Арк.4; Спр.251.Арк.6]. В Архіві коша Нової Запорозької Січі зберігається чимало звернень з проханням про допомогу в пошуках і втікачів з полків, і гайдамаків [5.Спр.5844.Арк.1; 11.Спр.44. Арк.36,77]. Сюди, в Кіш, зверталася і адміністрація Слов'яносербії з тими ж проблемами [11.Спр.18.Арк.53,58,60,67; Спр.92.Арк.8].

Таким чином, новосербські і слов'яносербські полки не були в змозі забезпечити спокій у вказаних регіонах навіть, якщо мали за противника незначні гайдамацькі угруповання. До того ж сама система організанізації служби не сприяла підвищенню боєздатності полків. Оскільки рядові роками не отримували жалування, зазнавали утисків з боку вищих чинів, керівництво відчувало постійну загрозу бунту. Тому зброя знаходилася в арсеналі, її видавали лише у зв'язку з якимись бойовими операціями або ж, коли доходили чутки про можливий напад татар [41;134]. Звісно, що коли зненацька гайдамацькі загони нападали на сербські шанці, поселенці не могли чинити їм опір. На перших порах були і перебої з постачанням. В листопаді 1755 р. І.Хорват звертався до командування Пермського драгунського полку з проханням позичити три тисячі патронів [7.Спр.241. Арк.4].

Крім того, що така ситуація не слугувала зміцненню оборонних позицій Новосербського корпусу, вона не сприяла і притоку іноземного населення, до якого доходили чутки про незадовільний фінансовий та матеріальний стан сербських полків. Це стало однією з причин відсутності нових переселенських хвиль в дані регіони.

Полки І.Хорвата, І.Шевича, Р.Прерадовича були абсолютно неукомплектовані. На основі документів Новосербського корпусу Н.Полонська-Василенко наводить такі дані. Станом на 1762 р. Хорватовий гусарський полк був укомплектований на 41,3%, а Пандурський піхотний - на 9,1% [70.Ч.І;142]. Полки Р.Прерадовича, І.Шевича в 1764 р. укомплектовано лише на 31,4%[51;83].

Українське населення на даних територіях переважало. Якщо за відомостями 1763 р. в шанцях гусарського Хорватового полку було військових 1844 особи, то селян - 3490 осіб чоловічої і жіночої статей [70.Ч.І;195-196,142]. Як тільки реорганізували нову Сербію і Слов'яносербію, одразу ж збільшився потік переселенців, які йшли в ці регіони. За відомостями О.П.Мельгунова в Нову Сербію в 1764 р. прийшла 10291 особа обох статей [69;44].

Таким чином, сербська колонізація як складова частина руху іноземних переселенців, не може зрівнятися з тим напливом українського та російського населення, що розпочався з 60-х років XVIII ст. До того ж, говорячи про кількісні дані стосовно полків І.Шевича, І.Хорвата, Р.Прерадовича, не можна всіх службовців рахувати за іноземців. Як вже вказувалося вище, в полки "записувались" часто українці, молдавани, росіяни, які потім у відомостях рахувалися як сербські поселенці.

Незважаючи на невдалу сербську колонізацію, уряд все ж не відмовився від ідеї залучення іноземців для заселення Новоросійської губернії. Подальшими маніфестами Катерини ІІ декларується намір уряду використовувати чужоземну колонізацію з метою господарчого освоєння краю. Г.Писаревський вважає, що тут зіграв певну роль приклад інших європейських держав [68;29]. Чутки про користь, яку принесли французькі емігранти промисловості Голандії та Англії; про колонізаційні заходи Прусії, Данії, Австрії справили на Росію чимале враження. Особливо відчутні результати принесла іноземна колонізація в першій половині ХІХ ст., коли на території Південної України організовуються великі німецькі, болгарські, грецькі колонії.

Як національний елемент серби досить швидко втратили свої особливості, асимілювалися з українським населенням. Цьому, зокрема, сприяло те, що переважаюча більшість сербських вихідців - чоловіки у віці 20-40 років, які створювали сім'ї вже на новій батьківщині.

Влаштування таких адміністративно-територіальних одиниць як Нова Сербія та Слов'яносербія слугувало в першу чергу політичним інтересам Російської імперії. В такий спосіб зміцнювалися позиції царського уряду в Україні; південні регіони втягувалися в систему всеросійського адміністративного підпорядкування; готувалися міцні позиції для остаточного завоювання земель Північного Причорномор'я та Приазов'я.

1 Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.-К.: Генеза, 1996.-С.19.

2 Скальковский А.А. Хронологическое обозрение Новороссийского края 1731-1823.-Одесса,1836.

3 Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького/Переклад з рос.-Дніпропетровськ,1994.

4 Соловьев С.М. История России с древнейших времен.-М.,1964.-Т.23;М., 1965.-Т.25, 26.

5 Попов Н. Военные поселения сербов в Австрии и России//Вестник Европы.- 1879.-№ 6.-С.567-620.

6 Щебальский П. Потемкин и заселение Новороссийского края.-М., 1869; Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России.-СПб.,1869.-Вып.1; Багалей Д. Колонизация Новороссийского края и его первые шаги по пути культуры.-К.,1889.

7 Ястребов В. Архив крепости Святой Елизаветы//Записки Одесского общества истории и древностей.-1889.-Т.15.-С.548-593.

8 Андриевский А. Сербы в Киеве//Киевская старина.-1885.-Февраль.-С.381-395; Июль.-С.505-511.

9 Там же.-Июль.-С.505.

10 Загоровский Е. Очерки по истории славянской колонизации в Новороссии в XVIII веке//Военно-исторический вестник.-1912.-Кн.I.-С.87-99;Кн.IV.-С.125-148; 1913.-Кн.I.-С.63-85.

11 Ткаченко М. Утворення Нової Сербії на запоріжських землях в 1572 р.//Україна.-1926.-Кн.17.-№ 2-3.-С.154-158; Шамрай С. До історії залюднення Степової України в XVIII ст.//Записки історико-філологічного відділу ВУАН.-1929.-Кн.XXIV.-С.207-302.

12 Ульяновський В. Наталія Полонська-Василенко: штрихи до портрета//Полонська-Василенко Н.Д. Історія України.-К.,1992.-Т.1.-С.XXVIII.

13 Полонська-Василенко Н. З історії останніх часів Запоріжжя//ЗІФВ.-1926.-Т.9.-С.278-299; Вона ж. Історики Запоріжжя//Збірник на пошану академіка Д.І.Багалія.-К.,1927.-С.811-820.

14 Полонська-Василенко Н.Д. Заселення Південної України в половині XVIII ст. (1734-1775).-Мюнхен,1960; Polons'ka-Vasylenko N.D. The Settlement of the Southern Ukraine (1734-1775).-N.Y.,1955.

15 Голобуцький В.О. Запорозька Січ в останні часи свого існування, 1734-1775.-К.,1961.

16 Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII - первой половине XIX века (1719-1858).-М.,1976.

17 Шишмарев В.Ф. Романские поселения на юге России.-Л.,1975; Павлюченко О.В. Сербські військово-землеробські поселенці на Україні у XVIII ст.//Український історичний журнал (далі - УІЖ).-1981.-№ 2.-С.101-108; Бажова А.П. Из югославянских земель - в Россию//Вопросы истории.-1977.-№ 2.-С.124-137; Мітельман Є.І. Сербські емігранти Штеричі в Росії//УІЖ.-1989.-№ 4.-С.119-123.

18 Матковски А. Македонскиот полк во Украини.-Скопjе,1985.

19 Пірко В.О. Освоєння Півдня України в XVII-XVIII ст.: Автореф. дис. ... докт. іст. наук.-К.,1996.

20 Известие о нахождении Симеона Степановича Пишчевича 1731-1785/Под ред. Н.Попова. -М., 1884.

21 Примечания Александра Пишчевича на Новороссийский край//Киевская старина.-1884.-Т.8.-С.112-128; Воспоминания декабриста А;Гангеблова.-М., 1888.

РОЗДІЛ 2
АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ ТА ГОСПОДАРСТВО НОВОЇ СЕРБІЇ ТА СЛОВ'ЯНОСЕРБІЇ

Адміністративний устрій Нової Сербії та Слов'яносербії унікальний з самого початку. Система управління цими територіальними одиницями заплутана і відрізняється від стандартної на інших територіях Росії, що відобразилось і на темпах заселення регіону, і на долі місцевого населення.

Заселяючи простори Південної України як складової Російської імперії, необхідно було створити чітку систему управління краю. Це диктувалось, в першу чергу, стратегічними інтересами держави - потребою створити умови для завоювання виходу до Чорного і Азовського морів. Відсутність зручних природних рубежів для оборони вимагала зведення системи прикордонних укріплень і організації мобільних військових формувань для забезпечення прикордонної служби. Саме з цих міркувань насамперед виходив царський уряд, вводячи не цивільне, а військове адміністративне управління краєм і створюючи систему військово-землеробських поселень, таких як Нова Сербія і Слов'яносербія.

Декрет від 24 грудня 1751 р. передавав сербські колонії під юрисдикцію Військової колегії, а полковникові австрійської служби І.С.Хорвату надано чин генерал-майора [28.Т.13.№ 9919]. Сенат доручав Військовій колегії розмістити згідно з наказом сербські полки і заснувати в новому поселенні земляну фортецю Святої Єлисавети.

За спогадами учасника подій сербського офіцера С;Пишчевича "Хорват не забажав бути під Військовою колегією, а випросив залежність прямо від Сенату" [23;178].

Згідно з іменним указом від 15 березня 1753 р. Нова Сербія підпорядковувалась безпосередньо Сенатові до тих пір, поки генерал-майор І.С.Хорват не візьме на службу обіцяну кількість людей [31. С.121]. Тобто планувалось, що за умови повного укомплектування полків вони знову перейдуть під керівництво Військової колегії. Але оскільки І.Хорват повного комплекту так і не набрав, то з підпорядкування Сенату Нова Сербія і не вийшла.

Велика кількість сенатських указів щодо сербських колоній, свідчить про значну увагу Сенату до цієї справи. Ним вирішувались питання про штат і керівництво колоній, проблеми життєзабезпечення поселенців, включаючи господарчі дрібниці.

Проте, Хорват не відчував особливого тиску влади. В Сенаті через підкупи він мав постійних прихильників і захисників і зумів поставити себе вище свого безпосереднього керівництва на місці [83.Т.25;239]. Це проявлялось в ігноруванні багатьох указів, зловживанні владою на місці.

Незважаючи на увагу Сенату до сербського переселення, контроль над даною справою був недостатнім. Функції адміністрації на місці визначались нечітко. Влада розподілялась між кількома особами і їх вплив залежав більше не від посади, а від особистих якостей і зв'язків.

Теоретично найбільшу владу мав Київській генерал-губернатор, якому підпорядковувалися всі прикордонні військові формування. В його відомстві знаходились дипломатичні справи, йому доручалась розвідка про плани татар і турків [70.Ч.І;99]. Але чіткого формулювання прав і обов'язків генерал-губернатора уряд не давав, тому між посадовими особами, які мали відношення до Нової Сербії постійно виникали непорозуміння. В сенатських інструкціях говориться, що і командуючий Новосербським поселенням, і сам І.Хорват повинні "в усьому зноситись" з Київським генерал-губернатором [30. Т.9;182].

Пізніше, коли було створено Слов'яносербію, генерал-губернатор займався розподіленням прибуваючих поселенців між колоніями. Іноземці спочатку приїздили до Києва, де приймали присягу на вірність російському престолу, а вже потім отримували призначення до одного з трьох сербських командирів - Хорвата, Шевича чи Прерадовича [9.Спр.2387.Арк.3; 36;381]. Йому ж командири цих полків доповідали про прибулих іншим шляхом, не через Київ [9.Спр.2146.Арк.1].

Документи свідчать, що саме генерал-губернатор очолював боротьбу з гайдамаками в регіоні [11.Спр.77.Арк.11]. У зв'язку з цим йому підпорядковувалась заснована в 1756 р. Новосербська слідча комісія у гайдамацьких справах [30.Т.9;484,515]. Київський генерал-губернатор був також вищою апеляційною інстанцією для Нової Сербії [28.Т.15.№ 11312].

Вплив на справи з боку саме цієї посадової особи був неоднаковим і пов'язано це, в першу чергу, з особистими якостями того, хто в даний момент обіймав вказану посаду. Після смерті у 1753 р. генерал-губернатора Михайла Івановича Леонтьєва, який був владолюбним, але компетентним і авторитетним у своїй справі, до 1762 р. генерал-губернатор не призначався. Його обов'язки виконував спочатку віце-губернатор І.І.Костюрін (до 1758 р.), потім генерал-аншеф Лопухін, затим генерал-майор Чичерін [70.Ч.І;101]. Саме в цей час роль і вплив І.С.Хорвата значно зросли. У 1762 р. на посаду генерал-губернатора Києва призначено колишнього командира Новосербського поселення генерал-аншефа І.Ф.Глєбова [51;141]. З цього часу стан справ змінюється, оскільки Глєбов дуже добре знав життя Нової Сербії, взаємовідносини її адміністрації. Та і становище І.Хорвата на даний момент стає досить хитким.

В Новій Сербії було три головних представники влади: головний командир Новосербського поселення, командир Новосербського корпусу і комендант фортеці Святої Єлисавети. Посада головного командира Новосербського поселення впроваджувалась сенатським указом від 29 грудня 1751 р. [28.Т.13.№ 9921]. Функції командира формулювались нечітко, не розмежовувались докладно сфери впливу його і командира Новосербського корпусу. Багато справ вони повинні були вирішувати за спільною угодою. В загальних рисах головний командир поселень мав призначати землі для поселенців, слідкувати, щоб на поселення приводили людей православного віросповідання, дозволених імператрицею націй. До даних питань мав відношення і І.Хорват. Разом з ним головний командир повинен був чинити суд над невійськовим населенням колоній до тих пір, поки не почне діяти гарнізонний суд [70.Ч.І;101]. Але лише головний командир Новосербського поселення вів дипломатичне листування, керував всіма військами, зібраними за Дніпром, займався будівництвом військових укріплень та фортеці Св.Єлисавети, вирішував питання стосовно переселення місцевих жителів. Йому ж підпорядковувалась і особлива фінансова комісія, яка розпоряджалась коштами Нової Сербії [7. Спр.145.Арк.27-29; Спр.187.Арк.109; 28.Т.13.№ 9935,9966; 30.Т.9. С.96].

Про широкі повноваження цієї посадової особи свідчить і велика кількість документів канцелярії Новосербського корпусу, які знаходяться в "Архіві фортеці Св.Єлисавети". На ім'я генерал-майора І.Ф.Глєбова (який свого часу перебував на цій посаді) надходили листи від кошового Запорозької Січі і старшини, київського генерал-губернатора, гетьмана К.Розумовського, військових керівників різних рангів, які узгоджували з ним господарчі, військові і політичні проблеми. Саме через нього на початку існування Нової Сербії І.С.Хорват вирішував різноманітні питання, які регулювались в Київській губернській канцелярії. Дипломатичне листування представлене листами від турецького султана, кримського хана, польських магнатів [7.Спр.167.Арк.79; Спр.187.Арк.109; Спр.188.Арк.110]. Так, у 1755 р. саме І.Ф.Глєбов спільно з російським послом у Константинополі М.Обрєзковим вирішували з Портою проблему відносно будівництва фортеці Св. Єлисавети [7.Спр.188.Арк.110].

Незважаючи на таку роль головного командира поселення і на те, що він мав виконувати ще і контролюючі функції стосовно командира Новосербського корпусу, І.С.Хорват все ж зумів на місці поставити справу так, що поселенці, як згадував С.Пишчевич, сприймали І.Глєбова як генерала для особливих доручень при І.Хорватові [23. С.176]. Навіть деякі формулювання в рапортах і донесеннях І.Глєбова свідчать про те, що Хорват вважав себе можновладним господарем в Новій Сербії. Так, у донесенні на ім'я київського генерал-губернатора М.Леонтьєва від 25 березня 1752 р., передаючи прохання командира Новосербського корпусу переправити до нього декількох новоприбулих, І.Глєбов пише: "Хорват через повідомлення вимагає..." [9.Спр.2147.Арк.1]

Обговорюючи в грудні 1751 р. кандидатуру на посаду головного командира Новосербського поселення, Сенат запропонував призначити генерал-майора Чернцова. Але при спільному з Військовою колегією розгляді даної справи у січні 1752 р. було вирішено, що поселення повинно контролюватись людиною, компетентною в інженерній справі. З цієї причини і призначався генерал-майор І.Ф.Глєбов [28. Т.13.№ 9924]. Він обіймав вказану посаду до 1756 р., коли був відкликаний до Петербурга в зв'язку з новим призначенням. Свої справи І.Глєбов тимчасово передав комендантові фортеці Святої Єлисавети [21;140]. Але заступника головному командирові Новосербського поселення так і не прислали.

У 1758 р. в Сенаті знову підняли питання про заміщення кимось вільної вакансії головного командира. Згадали про цю необхідність у зв'язку з обвинуваченнями проти І.Хорвата, який нібито мав якісь стосунки з гайдамаками. Тому для нагляду за І.С.Хорватом слід було відправити в Нову Сербію людину в одному чині з ним, яка мала б контролюючі повноваження. Але при обговоренні питання Сенат, посилаючись на заслуги Хорвата у справі колонізації краю, "не розміркував за потрібне іншу з Генералітету персону призначити; щоб він (Хорват - О.П.) ображений не був" [30.Т.10;565].

Лише у 1762 р. І.С.Хорвата було викликано для звіту про свої справи до Петербурга. За рішенням Сенату від 23 червня того ж року в Нову Сербію відправили генерал-поручника Григорія Семеновича Мещерського в якості тимчасового командира не лише над колонією, а й над фортецею Св. Єлисавети і над Новослобідським поселенням [30.Т.12;176-177]. Князь Мещерський влаштував ревізію в Новій Сербії, але, не закінчивши справи, 3 вересня того ж року помер. Його повноваження перейшли до київського генерал-губернатора І.Ф.Глєбова. Зважаючи на величезний простір ввіреної йому території, Глєбов неодноразово просив Сенат призначити когось замість Г;Мещерського [51;142].

Протягом 1762-63 років головні командири змінювали один одного дуже швидко: спочатку генерал-поручник Лачінов, потім генерал-майор Щетнов, з січня 1763 р. - генерал-майор В.Наришкін [30. Т.12;276]. Весь цей час на своїй посаді перебував і І.С.Хорват. Коли ж його у 1763 р. звільнили, то замість нього і В.Наришкіна призначили генерал-поручника О.П.Мельгунова, якому підпорядковувались Нова Сербія і Новослобідський полк з поселенням. На допомогу О.П.Мельгунову посилався бригадир С.Г.Зорич, як той, хто знав звичаї і потреби вихідців, оскільки він сам - серб за походженням [28. Т.16.№ 11861].

Пізніше в документах канцелярії Новосербського корпусу в якості командира Нової Сербії згадується генерал-майор О;Ісаков, який перебував на цій посаді до березня 1764 р., коли Нова Сербія ввійшла до складу Новоросійського губернії [7.Спр.2038.Арк.4].

При головному командирові Новосербського поселення була спеціальна фінансова комісія, про яку згадувалось вище. До її складу входили голова і декілька офіцерів, які повинні були здійснювати контроль над розподіленням коштів Нової Сербії. Комісія приймала на облік всі кошти, які виділялись на дану адміністративно-територіальну одиницю, контролювала ведення фінансової документації. Саме голова даної комісії П.Шміт виявив зловживання І.Хорвата і в зв'язку з цим порушив судову справу [30.Т.11;458]. Коли в 1756 р. І.Ф.Глєбова на посаді головного командира Новосербського поселення ніхто не замістив, комісія перейшла у відомство Хорвата. Пізніше вона підпорядковувалась комендантові фортеці Св.Єлисавети. Про це свідчать урядова інструкція полковнику Спічинському, який у 1761р. направлявся в Нову Сербію з інспекцією; рапорти офіцерів на ім'я коменданта з проханням виплати жалування з так званої "сербської суми" [7.Спр.378.Арк.13; Спр.1777.Арк.1; 28.Т.15.№ 11198].

Комендант фортеці Святої Єлисавети згідно сенатських указів був другою особою, що представляла владу в регіоні. Як і головний командир Новосербського поселення він підлягав безпосередньо Сенатові, що надавало його особі значної ваги [31;121]. Цілком логічно, що комендант мав такий вплив, адже і самій фортеці в той час надавалось виключне значення.

Крім того комендантові підпорядковувались всі військові формування, які розміщувались на території Нової Сербії (крім самих сербських полків); цивільне населення, яке не проживало в новосербських шанцях; всі форпости, а також військові команди, що тимчасово перебували тут. У випадках коли головний командир Новосербського поселення або командир Новосербського корпусу виїздили за межі Нової Сербії, всі повноваження вони перекладали на коменданта фортеці [31;121].

Однак, як і у випадку з головним командиром Новосербського поселення, вплив коменданта на справи Нової Сербії залежав більш від особистих якостей останнього як керівника. Між ним і І.С.Хорватом відкрито велась постійна боротьба за владу, за сфери впливу. Незважаючи на те, що на посаді змінилось багато людей, майже кожен з них конфліктував з Хорватом (перелік осіб, що перебували на посаді коменданта фортеці дивись у додатку). Наприклад, у 1757 р. проти нього зібралось чимало свідчень про зв'язки з гайдамаками, а також про те, що він посилає своїх підлеглих з наїздами до Польщі для переманювання місцевих жителів. Справу мав розслідувати комендант Ф.Юст, який вимагав від І.Хорвата, щоб останній направляв у фортецю своїх офіцерів для допитів. Натомість Хорват звинуватив Юста у відсутності контролю над його підлеглими, які також мали стосунки з гайдамаками [51;75]. Розгляд справи передоручили київському обер-коменданту генерал-майору Лопухіну, але потім знову передали комендантові фортеці Св.Єлисавети, на посту якого вже був М.Муравйов [30.Т.11;414].

З М.Муравйовим у І.Хорвата сталося найбільше сутичок. Муравйов вважав, що саме комендант має більше повноважень в краї. Коли в 1759 р. він обіймав вказану посаду, то сповістив про це голову Слов'яносербської комісії таємному радникові А.Фліверку. У листі бригадир зокрема наказував, щоб у разі потреби звертались лише до нього [12.Спр.15.Арк.431-432]. Саме М.Муравйов у 1760 р. прийняв від Шміта донос на Хорвата і дав хід справі. Хорват проти Муравйова, якого на певний час звільнили з посади, висунув контрзвинувачення [30.Т.11;367-372; 73;87]. В 1762 р. конфлікт повторився, але і тоді, після розслідування, коменданта було виправдано [30.Т.12. С.173].

Такі непорозуміння не йшли на користь справі. З рук в руки переходили кошти Нової Сербії, військові формування, як-от Новослобідський полк, який у 1759 р. віддано під управління І.Хорватові, а у 1761 р. - знову повернуто у відомство Муравйова [89.Ч.ІІ;784].

Неприязнь командира Новосербського полку до комендантів фортеці Святої Єлисавети пояснювалась тим, що коменданту формально надавались більш широкі права і повноваження. Значна роль відводилась йому у стосунках Росії з Польщею і Туреччиною, оскільки фортеця мала тоді прикордонне положення. У зв'язку з цим комендант мав право навіть вести дипломатичне листування. Очевидно, таку можливість він отримав після того, як була незаміщена посада головного командира Нової Сербії. З огляду на дані обставини, саме комендантові повідомляли різноманітні відомості, які стосувались прикордонних справ. Так, у жовтні 1758 р. комендант Ф.Юст листом сповіщав І.Хорвата, що кошовий Запорозької Січі Г.Федоров подає деякі відомості про стратегічні плани кримського хана [2.Кп-38211/ Арх.222.Арк.15]. Отже, в першу чергу, кошовий направляв повідомлення саме комендантові фортеці Св.Єлисавети.

Хорват же постійно намагався взяти цю справу в свої руки і за указом від 28 лютого 1760 р. комендант повинен був радитись з ним у дипломатичних справах [30.Т.12;93]. Повторне підтвердження даного указу у вересні 1761 р. свідчить про те, що Муравйов намагався все, що стосується закордонних проблем, вирішувати особисто[30. Т.12;95].

Велику увагу комендант приділяв господарчим справам. Доказом цьому є численні ордери Ф.Юста і М.Муравйова з приводу будівельних робіт, що велись тут; найму ремісників; купівлі-продажу будівельних матеріалів, військового обладнання, коней і рогатої худоби тощо [7.Спр.270.Арк.18;Спр.1777.Арк.1-1зв.; Спр.1778.Арк.3].

До 1757 р. є свідчення про існування при комендантові фортеці Святої Єлисавети особистої канцелярії [7.Спр.251.Арк.1]. Пізніше вона була перетворена на гарнізонну, що передбачалось указом від 29 грудня 1757 р., тому всі документи, датовані пізніше 1757 р., виходили з гарнізонної канцелярії [7.Спр.412.Арк.58; Спр.169.Арк.10; Спр.1777.Арк.1-3]. До її складу, наприклад, у 1762 р. входили сам комендант, радник О.Яковлєв, аудитор Гаврило Попов, колезький регістратор Василь Вєшняков, два канцеляристи, підканцелярист, писар, чотири копіїсти, лікар Петро Волков, перекладач Федір Семенов, гарнізонний квартирмейстер Єгор Арапов (відомий автор багатьох карт Південної України) [7.Спр.1598.Арк.32]. Канцелярія повинна була вершити суд над цивільним населенням, але пізніше ці функції виконувала "військово-судна комісія Нової Сербії" [70.Ч.І;113]. Вищою інстанцією для канцелярії фортеці вважалась київська губернська канцелярія [28.Т.15.№ 11312].

Крім членів комісії в штабі фортеці перебували й інші службовці. Зокрема, інженери, які вели будівництво фортеці і військових укріплень в регіоні. Керував ними інженер-підполковник Людвіг Менцеліус. У його розпорядженні знаходились чотири інженера і дев'ять геодезистів, крім того їм допомагали військові з Київського, Глухівського гарнізонів [7.Спр.1598.Арк.2,7].

Третім представником адміністрації в Новій Сербії був її засновник генерал-лейтенант І.С.Хорват. спочатку він був командиром гусарського полку, а з 1757 р. отримав звання командира Новосербського корпусу, до якого входили гусарський і пандурський полки, Новомиргородський гарнізон. Титул його звучав так: "Його високопревосходительство пан генерал-лейтенант, при гусарських полках Новосербського корпусу, який засновується головний командир і першого гусарського Хорватового полку полковник Іван Самійлович Хорват"[2.КП-38211/Арх.-222.Арк.3; 30.Т.10;563].

Повноваження Хорвата не можна розглядати як обов'язки і права звичайного командира. З самого початку існування Нової Сербії І.Хорват повинен був більшість справ вирішувати спільно з головним командиром Новосербського поселення, комендантом фортеці Св.Єлисавети. В указі від 11 січня 1752 р., зокрема, говорилось: "З людьми, що не перебувають на службі, поки дійсно поселенням влаштуються і гарнізонна канцелярія заснована буде, суд і розправу чинити генерал-майорам Глібову і Хорвату спільно, в необхідних випадках з київською канцелярією зносин мати" [30.Т.11;79-81].

З часом І.С.Хорват виборював собі все нові й нові права і привілеї. У 1753 р. генерал-лейтенант скаржився, що не може виконувати свої обов'язки через те, що не має права вести закордонне листування. Тому Сенат постановив - важливі і секретні справи залишити у відомстві головного командира Новосербського поселення, а менш значимі, які стосуються лише питань заселення, дозволити вести Хорватові [28.Т.13.№ 9924].

Командир Новосербського корпусу не лише через Сенат домагався для себе нових прав, але і на місці намагався поставити справи таким чином, аби мати вплив на вирішення всіх питань. Коли у 1756р. була незаміщена посада головного командира Новосербського поселення, І.Хорват поспішив розширити межі своєї влади - під його керівництво тимчасово перейшла фінансова комісія. Цьому сприяли різні фактори: по-перше, нечіткі формулювання прав і обов'язків посадових осіб Нової Сербії, по-друге, сам Хорват був досить неординарною впливовою людиною, якщо зумів підпорядкувати собі cтільки інстанцій і установ.

Як вказувалось вище, спочатку нових поселенців приймав і розподіляв між полками київський генерал-губернатор. Хорват завжди домагався якимсь чином відношення до вирішення даних питань, щоб отримати змогу залучити до себе більшу кількість новоприбулих. Сенатським рішенням від 3 березня 1759 р. він отримує право приймати емігрантів [30.Т.11;33]. Таке рішення викликало обурення у І.Шевича та Р.Прерадовича, оскільки І.Хорват і без цього перехоплював людей, що направлялись в Слов'яносербію.

Якщо у 1752-1753 рр. головний командир Новосербського корпусу звертався до київського обер-коменданта за дозволом відправити своїх підлеглих за кордон, то згодом він особисто видавав дозволи на виїзд [9.Спр.2187.Арк.1].

1759 р. генерал-лейтенанту доручили формування ще двох полків - Македонського і Болгарського, що давало йому можливість розширити коло своїх повноважень [65;7]. До того ж на цю справу виділялись значні кошти, якими Хорват розпоряджався фактично безконтрольно [7.Спр.732.Арк.1-3].

І.С.Хорватові належав пріоритет у вирішенні господарчих проблем Нової Сербії. Він здавав в оренду гарнізонні землі. Займався питаннями придбання амуніції і військового обладнання для полків [28.Т.14.№ 10610; Т.15.№№ 11346,11363].

9 березня 1759 р. вийшов указ про створення в Новомиргороді канцелярії Новосербського корпусу. Вона мала вплив на всі сфери життя регіону. Мета її створення - "дотримання і виконання всіх, як військових, цивільних, політичних і економічних справ, також внутрішніх і зовнішніх різного звання розпоряджень" [28.Т.15.№ 10933]. Їй підпорядковувались полкові канцелярії. До її складу входили: сам Хорват, як голова; командуючий Новосербським гарнізоном як заступник голови; по одному офіцеру від кожного полку, які змінювались кожного року. Надалі кількість членів канцелярії доведено до 6 чоловік штаб- і обер-офіцерів [23;404]. При канцелярії знаходились обер-аудитори, секретар і декілька канцеляристів. За підписами на документах можна дізнатися прізвища деяких членів комісії в різні роки її існування. В її складі перебували у 1759-1760 рр. підполковник Антон Хорват, секретар Данило Іванов, майор Лазар Серезлій; в 1761-1762 рр. капітан Самійло Хорват, підполковник Антон Хорват, секретар Данило Вайда, радник Лука Акацатов, капітан Григорій Булацель, обер-аудитор Максим Нелюбов; у 1763 р. - О.П.Мельгунов як голова, полковий квартирмейстер Кирило Лобов, канцелярист Федір Панков [7.Спр.896.Арк.7; Спр.1660.Арк.4,20,30; Спр.1667. Арк.14; 11.Спр.114.Арк.25].

Канцелярія підпорядковувалась "особливому відомству" Сенату у вирішенні цивільних справ, а у військовому відношенні підлягала Військовій колегії. Здавалось, що вона створена, аби обмежити сваволю Хорвата. Насправді ж він себе поставив вище канцелярії. Крім того, що до її складу входили його малолітні діти, яким до школи носили папери на підпис; родичі; Хорват мав також вплив на вибір кандидатур у члени канцелярії. Як пише С.Пишчевич, генерал-лейтенант не рахувався з думкою і рішенням цієї установи. Якщо щось його не влаштовувало, він рвав папери і примушував секретаря писати так, як сам вважав за потрібне [23;404-405].

Пізніше (у 1761 р.) юридичні функції канцелярії перейшли до спеціально створеного трибуналу під керівництвом полковника Цвєтіновича. З цього часу на ім'я Цвєтіновича надходять і скарги від поляків на незаконні дії гусарів Новосербського корпусу [4.Арк.1-3].

Членами даного трибуналу були Антон Хорват, Йосип Хорват, Григорій Булацель, Лазар Серезелій [70.Ч.І;123]. Тобто, бачимо знову ті ж прізвища, що і у складі канцелярії. Таким чином, Хорват мав вплив на всі справи в регіоні. 1759-1762 рр. стали періодом найбільшої його могутності, яку здавалось ніщо не може порушити.

В документах зустрічаємо згадку про похідну канцелярію при І.С.Хорватові як при командирові Новосербського корпусу [2.КП-38211/Арх-222.Арк.3; 5.Арк.1зв.]. Але нічого певного про її склад та роботу не можна сказати. Очевидно, вона складалась з секретаря і канцеляристів, які були при Хорватові під час його відряджень.

З самого початку існування Нової Сербії створено особливу фінансову (розрахункову) комісію, яка займалась коштами Новосербського корпусу. Про її діяльність мало що відомо. Судячи з документів, в 1760 р. до її складу входили прем'єр-майор П.Шміт і кригцалмейстер Я.Браїлов, який вів облік виплати грошей [7.Спр.1597. Арк.1; 30.Т.11;367].

В Новій Сербії працювали і деякі інші установи. Документи свідчать про активну роботу Новосербської слідчої комісії у гайдамацьких справах. До її складу у 1759-1760 рр. входили капітан П.Максутов, поручник М.Нелюбов [11;77.Арк.8,18]. Комісія координувала діяльність розрізнених військових формувань, які займались пошуком і винищенням гайдамацьких загонів. Сюди присилали арештованих гайдамак, тут вирішувались питання щодо їх покарання. Комісія підлягала владі київського генерал-губернатора [30.Т.9;484,515].

В новосербському містечку Новоархангельську працювала Брацлавська прикордонна комісія, де розглядались справи прикордонних зносин з Польщею [7.Спр.1683.Арк.1]. Але прямого відношення до Нової Сербії вона не мала, хоча жалування члени комісії отримували з новосербської суми [7.Спр.1598.Арк.7].

Є відомості про активну діяльність лікаря Новосербського корпусу німця Лау. Його прізвище зустрічається у фінансових паперах кригцалмейстера Я.Браїлова про виплату платні, у рапортах самого Лау, який їздив до Польщі за ліками [1.Арк.18зв.; 2.КП-38212/Арх-223.Арк.81].

Оскільки Новосербський корпус складався з двох полків, то наступними за значенням посадовими особами є полкові командири. Вони виконували ті ж функції, що і Хорват, лише в межах полків і населення території, де вони розміщувались. Оскільки полкові командири часто змінювались, то вони не встигли зміцнити своє становище на вказаній посаді (перелік вказаних осіб див. в додатках). Зауважимо, що у Хорватовому гусарському полку, незважаючи на зміну командирів, вся влада фактично належала самому І.С.Хорвату. Адже за указом від 11 січня 1752 р. він і його нащадки отримували право спадкового полковництва в даному військовому формуванні [28.Т.13.№ 9924]. В Пандурському полку командири мали більше значення, але полк був недоукомплектованим і тому його командир не мав якогось впливу на справи Нової Сербії. При полкових командирах знаходились полкові канцелярії чи правління [28.Т.13. №10114; Т.15.№ 10933].

Полки в свою чергу поділялись на роти, на чолі яких стояли ротні командири з ротною канцелярією. За спогадами О.Пишчевича в кожному шанці ротний командир був "керівником поселення і родин ввіреної йому роти" [29;115]. Цікавий той факт, що не лише полкові командири займались вербуванням людей в полки, а і ротні командири приводили в свої роти нових поселенців. Показовою тут є справа капітана Пандурського полку Йосипа Олішевського, який у 1762р. скаржився на І.С.Хорвата, котрий забрав у нього половину людей, що їх капітан привів в Нову Сербію за свій кошт для поселення в підпорядкованій роті [7.Спр.1658.Арк.1].

Немає ніяких відомостей про цивільне управління поселеннями. Відомо лише, що в Єлисаветграді ще у 1755 р. почав діяти міський магістрат [65;16]. Першим бургомістром міста був Григорій Звенигородський, про що свідчать його донесення комендантові фортеці Святої Єлисавети [7.Спр.251.Арк.1; Спр.459.Арк.5].

Дещо інакше було влаштовано життя Слов'яносербії. Адміністративний устрій теоретично мав бути аналогічним з Новою Сербією. Проте, тут можна відмітити більш упорядковану організацію системи і деякі відмінності в порівнянні з вище описаною адміністративно-територіальною одиницею.

Перша і головна відмінність полягала в тому, що Слов'яносербія підпорядковувалась Військовій колегії. Про чітку регламентацію у вирішенні всіх справ з боку Військової колегії свідчать документи Слов'яносербської комісії [12.Спр.6.Арк.8; Спр.8.Арк.178-179].

А.О.Скальковський звертав увагу на особливу залежність керівництва Слов'яносербії від генерал-фельдцехмейстера, на посаді якого до 1762 р. перебував П.І.Шувалов [79;31].

Як у Новій Сербії був генерал-майор І.Ф.Глєбов, так в Слов'яносербії "персоною з російських" призначався інженер-полковник Ілля Олександрович Бібіков, який мав влаштувати сербів на тих засадах, що й у І.Хорвата [28.Т.13.№ 10104]. З 1756 р. він згадується вже в чині генерал-майора [12.Спр.6.Арк.12,15]. І.О.Бібіков обіймав дану посаду до 1757 р., коли його замінив таємний радник Андрій Фліверок. Він очолював Слов'яносербську комісію до кінця її існування, коли вказана адміністративно-територіальна одиниця ввійшла до складу Новоросійської губернії [12.Спр.12.Арк.17].

Керуючий Слов'яносербською комісією вирішував фактично всі питання і проблеми, які стосувались полків І.Шевича та Р.Прерадовича. Обидва командири полків доповідали йому регулярно про склад своїх частин, про прибуття нових людей, про всі події у полках [12. Спр.6.Арк.33,42-74зв.]. В його руках знаходились всі кошти, що виділялись на Слов'яносербію - на ім'я І.Бібікова та А.Фліверка постійно надходили рапорти від кригцалмейстера про стан фінансових справ. Тому, на думку С.Пишчевича, тут не було таких грошових махінацій, як в Новій Сербії [23;217-218].

Сама Слов'яносербська комісія знаходилась в Бахмуті. Не вдалось відшукати документи, які б дали відомості про склад комісії. Проте, можливо, крім керуючого нею, канцеляристів і писарів більше ніяких посадових осіб у складі комісії не було. Зустрічається лише згадка про канцеляриста Петра Погожева в листах зі Слов'яносербії за 1758 рік [11.Спр.77.Арк.58зв.].

При Слов'яносербській комісії перебувала розрахункова комісія, яку очолював кригцалмейстер Іван Челіщев. Під його керівництвом знаходились канцелярист і два писарі. В 1756 р. писарями були Михайло [Щелівський] та колишній писар Київського гарнізону Ніжинського полку Петро Плєщеєв [12.Спр.6.Арк.8]. Є ще відомості про існування військового суду в Бахмуті, який розглядав справи про втікачів з сербських полків [11.Спр.92.Арк.8].

Безпосередніми керівниками на місцях були командири полків - І.Шевич та Р.Прерадович. Вони не залежали один від одного. Штаб Р.Прерадовича знаходився в Бахмуті, а І.Шевича, очевидно, в шанці Червоний Яр, оскільки саме сюди він просив запорозьку старшину присилати втікачів з його полку (інших вказівок в документах не знаходимо) [11.Спр.18.Арк.58]. Обидва командири полків мали чин генерал-майора [12.Спр.6.Арк.29,42]. Вони були незмінними на своїх посадах.

Між цими командирами були постійні непорозуміння, особливо з приводу розподілення новоприбулих. Почались вони ще з Києва, де спочатку перебували обидва полки. Надалі ці суперечки продовжувались. Так, у квітні 1755 р. Р.Прерадович писав І.О.Бібікову, що чергова команда новоприбулих за рішенням Слов'яносербської комісії має йти у відомство І.Шевича. Але, оскільки, такого наказу з Військової колегії немає, то чому він не має права взяти їх собі в полк [12.Спр.4.Арк.13]. Таких донесень в справах Слов'яносербської комісії з обох сторін чимало.

При полках І.Шевича та Р.Прерадовича (на відміну від Новосербського корпусу) перебували російські чини, вакансії яких вводились Військовою колегією. Вони так і називались "аудитор із російських", "комісар із російських" [12.Спр.6.Арк.44]. Це ще раз свідчить про більш суворий контроль над полками Слов'яносербії з боку Військової колегії в порівнянні з ситуацією в Новій Сербії, яка підпорядковувалась Сенатові.

Коли у 1764 р. Нова Сербія і Слов'яносербія увійшли до складу Новоросійської губернії, адміністративна система управління придбала зовсім інший вигляд. Всі відмінності у становищі місцевого населення і сербських поселенців скасовувались, численні військові формування, які тут перебували, майже всі переформували.

Нова Сербія в церковно-адміністративному відношЎнні підпорядковувалась київському митрополиту [49;107]. Ще до заснування Нової Сербії на вказаній території за різними джерелами було 10-15 церков, які залежали від гетьманського правління [37;273]. Сербські переселенці забажали мати своїх священиків. З цим проханням вони звернулись до київського митрополита Тимофія Щербацького. Мотивом було те, що серби не розуміють російських та українських священиків, які їх сповіді також не сприймають. У 1753 р. в Нову Сербію направлявся сербський ігумей Афанасій Милутінович, а у 1756 р. архімандрит Софроній Добрашевич [37;281-282]. Того ж таки 1756 року рішенням Синоду від 1 липня фортецю Святої Єлисавети і 24 новосербські с«ободи переведено з відомства киЅвської єпархії в переяславську [37;282].

У 1758 р. І.Хорват їздив до Петербургу, маючи на м…ті домогтися, ааи в Новій Сербії була заснована своя єпархія. Для цього він навіть викликав з Далмації єпископа Симона Концаревича. З тим же проханням звернулись до Сенату всі новосербські офіцери: 17 прапорсиків, 14 поручників, 5 капітанів, 3 прем'єр-майори і 1 підполковник [37;301]. Сам факт такого офіцерського зібрання говорить про те, яку пильну увагу приділяли вихідці даній снраві. Очевидно, таке серйозне ставлення до церкви зумовлювалось тим, що на батьківщині серби переслідувались за православну віру. Ця обставина була однією з головних причин, щж штовхала їх на шлях переселення в "єдиновірну" Росію. Про це свідчать і листи, які сербські офіцери надсилали родичам в Австрію. Один з них писав, що в Росії вони живуть в своїй вірі, ніхто Іут про уніатство, що їм нав'язували, і не чув. "Не залишайтесь в такій землі, де ви у вашій вірі потривожені буваєте" - заключав автор листа [41;132].

В Сенаті також підтримали І.Хорвата, однак священний Синод не задовольнив прохання командира Новосербського корпусу і його офіцерів [28.Т.15.№ 11106].

Майже в кожному шанці знаходилась церква, жалування церкоbні служителі отримували з новосербської суми [7.Спр.1598.Арк.5]. За ті кошти,  що виділялись на Новосербський корпус, побудована Святотроїцька церква у фортеці Св.Єлисавети, а в Новоархангельську - Миколаївська церква зведена самими новоприбулими [24;6,13].

І.С.Хорват же збирався своїм коштом побудувати монастир. Справа ця, однак, затяглася через непорозуміння між Хорватом і Софронієм ДобрашеВичем, який скаржився на постійне втручання командира Новосербського корпусу в цЕрковні справи. В кінці кінців монастир добудовувався Добрашевичем практично за рахунок свого жалування [37;302].

Конфлікт між І.Хорватом і С.Добрашевичем свідчить, що взаємовідносини між сербським офіцерством і духовенством були не завжди доброзичливими. Незважаючи на ту увагу, яку ўони приділяли питанням віри, вище офіцерство вважало себе повноправними господарями на виділених землях, яким повинне було підкжрятись і духовенство. Про такий стан справ згадує у своїх мемуарах і декабрист О.Гангеблов, бабуся якого походила з роду Чорб. З розповідей своєї матері він дуже добре знав побут перших сербських вихідців, та і сам бачив життя їх нащадків. Гангеблов пише: "Всі ці вихідці з Цесарії керували своїми володіннями з нещадним деспотизмом. Вони підкоряли своїй волі не лише селян, але і місцеве духовенство. Священик починав обідню не інакше як за наказом власника; мало того, він схилявся перед його владою і в справах совісті" [14;231].

Слов'яносербія ж за наказом Сенату від 3 жовтня 1756 р. підпорядковувалась Білгородському архієреєві [28.Т.14.№ 10618]. В усіх табелях і списках на отримання жалування в документах Слов'яносербії обов'язково вказувались полкові священики. Їх у полку було по 2-3 [12.Спр.6.Арк.74зв.,99]. Жалування вони отримували нарівні з комісарами з російських чинів - 134 рублі 20 копійок щорічно [9.Спр.2186.Арк.40].

Вище описана система управління всіма сферами життя Нової Сербії мала забезпечувати організацію і несення прикордонної служби на місцях. Згідно з штатом в роті повинно було бути 200 рядових. Та в жодному полку кількість військових у підрозділах не була сталою. Н.Полонська-Василенко в монографії "Заселення Південної України в половині XVIII ст. (1734-1775)" подає таблицю укомплектування новосербських полків станом на 1763 рік [70.Ч.1;141]. Складена вона на основі донесень і звітів ротних командирів Новосербського корпусу. Найменша кількість у 13 роті Пандурського полку - 6 чоловік, найбільша у 5 роті Хорватового полку - 126 чоловік. Тут таки вказано за які кошти вивезено свого часу поселенців. Привертає увагу той факт, що в Хорватовому полку і більша кількість людей, ніж в Пандурському, і переважна частина їх переселена на казенний кошт. Натомість в Пандурському полку більшість колоністів прибували самі або коштом своїх офіцерів. Тобто І.Хорват, в першу чергу, дбав про укомплектування свого полку, в якому його нащадки мали право спадкового полковництва.

За документами в 1762 р. в Новосербському корпусі разом з Новомиргородським гарнізоном нараховувались 1792 особи, тоді як кожен полк повинен був мати мінімум 2000 чоловік [2.КП-38299/ Арх.-309.Арк.Арк.5].

Не краща картина була і в формуваннях Слов'яносербії. В іменних списках за 1756 р. в полку І.Шевича були 534 чоловіка [12.Спр.6.Арк.74зв]. За звітами Р.Прерадовича у нього в 1755 р. нараховувалось 413 чоловік [12.Спр.4.Арк.246зв.]. Пізніше ситуація не змінилась на краще, оскільки з роками вихід іноземців зменшився.

Поселенці в ротах поділялись на три категорії: І - "служилі люди", тобто ті, які мали нести безпосередньо військову службу; ІІ - резерв, які справляли службу на місці, коли перші виходили в похід; ІІІ - так звані "фаміліати" (члени родин перших двох категорій), які обробляли землю свою і вже вказаних підрозділів, якщо ті несли службу [58;6]. Так планувалось проектом Сенату. Насправді ж справа була поставлена зовсім інакше. Наприклад, в листопаді 1760 р. І.Хорват клопотав перед Військовою колегією про відставку офіцерів Болгарського та Македонського гусарського полків. В офіцерських чолобитних, які Хорват додавав до свого донесення вказувалось, що за станом здоров'я прохачі не можуть нести і польову, і гарнізонну службу одночасно [28.Т.15.№ 11143]. Очевидно, за браком людей у полках одні і ті ж особи виконували обов'язки і першої, і другої категорій поселенців. Оскільки Болгарський і Македонський полки влаштовувались на тих засадах, що і новосербські, то цілком ймовірно, що так справи йшли і в Новосербському корпусі.

В документах Новосербського корпусу, Слов'яносербської комісії не зустрічається і згадки про "фаміліатів". В першу чергу це, очевидно, зумовлено тим, що в основному лише офіцери перейшли в Росію зі своїми родинами, більшість же сербських вояків була неодруженою. Тому в джерелах часто зустрічаються вказівки на те, що і місцеві жителі, і навіть деякі рядові Новосербських полків ішли в найми до сербських офіцерів [23;185,193]. У 1760 р. І.Хорват в результаті двох своїх донесень домігся, аби офіцерам, які не мають денщиків, дозволили виводить українські сім'ї з Правобережної України (з польських володінь) для ведення свого господарства. Дозволялось викликати: полковникам - 12 дворів, підполковникам - 8, прем'єр-майорам - 6, капітанам - 4, іншим офіцерам - 2 [28.Т.15.№ 10958]. Селяни, які переходили в Росію коштом офіцерства ставали тут наймитами, а згодом кріпаками заможних сербських землевласників.

Проблема недостатньої кількості людей змушувала сербське керівництво приймати українців і росіян в гусари або пандури (солдати піхоти). Такі вчинки заборонялись Сенатом ще на початку сербського заселення. Проте, у 1760 р. Сенат змушений знову видати наказ про заборону таких дій з боку сербських офіцерів [28.Т.15.№ 10948]. Вказаний документ з'явився в результаті численних повідомлень з цього приводу, зокрема, донесення українського гетьмана графа К.Розумовського.

Про недостатній контроль над прибуваючими свідчить такий факт. У 1756 р. І.Шевич доповідав І.О.Бібікову, що в його полку виявлено кріпака-втікача Б.Лукіна, який видавав себе за болгарина. За вимогами Чугуївської воєводської канцелярії його відіслано назад до поміщика В.Шидловського [12.Спр.6.Арк.19]. Тобто не було проблемою стороннім записатись в сербські полки.

В полках не вистачало не лише рядових, а й офіцерів. У відомостях за 1762 р. вказується, що в гусарському Хорватовому полку за штатом мало бути 102 офіцера, а було - 70; в Пандурському відповідно 98 і 32 [70.Ч.1;142].

В силу місце розташування Новосербського корпусу його формування мали нести прикордонну службу, вирішувати можливі конфлікти на пограниччі з Польщею і Кримом. Особливо напруженими стали стосунки з Польщею. Вони відзначались цілою низкою збройних сутичок. Сам І.Хорват наказував своїм офіцерам їхати з загонами в Польщу, щоб захопити там людей на поселення. Наприклад, в 1761 р. він послав сто гусар з офіцерами в ліс "Болтишу" і наказав напасти на польський загін на чолі з чигиринським полковником, в результаті чого вбито і поранено 50 поляків, взято в полон полковника, хорунжого і підхорунжого [23;426-427; 30.Т.12;78].

На початку існування Нової Сербії там дуже уважно відносились до чуток про можливі татарські напади і остерігались конфліктів з Кримом, про що свідчать матеріали засідань Сенату, документи Новосербського корпусу [2.КП-38211/Арх.-222.Арк.3-15; 2.КП-38299/Арх.-309.Арк.1а-8; 30.Т.8;358; Т.12;87]. Але пізніше новосербські поселенці стали почувати себе вільніше. У 1759 р. в Сенаті розглядалась справа за донесенням коменданта фортеці Св. Єлисавети М.А.Муравйова про те, що Хорват наказав своїм гусарам організувати напад на отару татарського "гетьмана" в Дубосарах в помсту за образу новосербців. Загін відбив 1400 овець, яких пригнано до Новомиргороду. До того ж по дорозі гусари влаштували стрілянину з карантинною охороною. Сенат доручив Хорвату розслідувати справу, а про вину самого командира Новосербського корпусу не сказано нічого [30.Т.11;329].

Військові Хорватового гусарського полку і Пандурського піхотного входили до складу загонів, які формувались в Новій Сербії для боротьби з гайдамаками, як конвоїри відправляли арештованих до Києва [7.Спр.241.Арк.4; 11.Арк.85; Спр.58.Арк.23].

У воєнних діях Росії в Семилітній війні (1756-1763 рр.) були зайняті формування гусарського полку генерал-лейтенанта І.Хорвата, ескадрон І.Шевича, Р.Прерадовича [1.Арк.52; 64;108]. Новосербські частини, які брали участь у військових діях очолював прем'єр-майор Цвєтінович [1.Арк.52]. Але це лише окремі епізоди майже двадцятилітнього існування сербських полків.

Про спорядження полків І.Шевича і Р.Прерадовича дбала Військова колегія, оскільки їхні підрозділи підлягали саме їй. А в Новій Сербії І.Хорват мав самостійно забезпечувати свої полки амуніцією, збройними припасами.

Cпоряджені сербські формування були на зразок австрійських, їх форма відрізнялась від російської. Амуніцію, обмундирування І.Хорват виписував спеціально з Австрії, що викликало протест з боку Сенату, який вважав, що все це можна придбати в Росії, не витрачаючи стільки коштів [28.Т.15.№ 11363]. О.Пишчевич же наголошував, що в Росії на той час "про пандурів і гусарів не мали ніякого уявлення" і потрібні речі тут знайти було неможливо [29;115].

Описуючи втікачів з полків Шевича і Прерадовича, А.Фліверок зі Слов'яносербської комісії називає серед предметів їх одягу гусарські чоботи, ківер, гусарський пасок, ментик зеленого кольору з гудзиками в п'ять рядів, штани червоні. Волосся заплітали в косу "на угорський манер", при собі мали гусарські карабіни і шаблі [11.Спр.18.Арк.58]. Полки Хорвата споряджались в мундири блакитного кольору з позолотою [23;401].

В шанцях рядові і офіцери мали своє житло, а в укріплених фортецях, таких як Новомиргородська, Новоархангельська було побудовано казарми [84;40].

Жалування в Слов'яносербії отримували від Військової колегії, а в Новій Сербії - з так званої "сербської суми", яка виділялась Сенатом. Стосовно виплат військовим Новосербського корпусу зберігся лише один документ - відомість кригцалмейстера Я.Браїлова про прибуток і видатки сербської суми за травневу третину 1762 р. Офіцерське жалування складали виплати "необхідні по чину і штату", на денщика (124 рублі на рік), на харчування, так звані "соляні", на обмундировування [7.Спр.1598.Арк.2-34]. Встановити сталу суму жалування офіцерам певного звання досить важко, оскільки іноді воно виплачувалось за 2, а то і 3 роки. Наприклад, І.Хорват за три роки по генеральському чину лише отримав 581 рубль 75 копійок, капітан-лейтенант Михайло Чорба за три місяці - 65 рублів. А рядовому Пандурського полку Г.Липці з серпня 1758 р. по січень 1762 р. виплатили 10 рублів 13 копійок [7.Спр.1598.Арк.11,12,15]. Виплата жалування дуже затримувалась. Як видно з відомості, деякі підрозділи не отримували його по 2-4 роки. В мемуарах С.Пишчевича сказано, що поселенці, які жили за рахунок жалування "страшенно мучились" [23;185]. Можливо, саме таке становище змушувало сербів займатись розбоєм по відношенню до місцевого населення, або навіть йти на крайні вчинки - втечі в Росію, назад на батьківщину, а іноді і на Запорожжя [6.Арк.1; 11.Спр.18.Арк.53,58]. Але найчастішими з Новосербського корпусу втечі були до Слов'яносербії [12.Спр.6. Арк.15-15зв.,115].

Відносно фінансових справ Слов'яносербії, збереглося набагато більше матеріалів. Крім регулярних фінансових звітів кригцалмейстера Челіщева, книг прибутку-видатків, збереглася відомість, яка фіксувала розмір жалування різних чинів. В ній, зокрема, є наступні дані [7.Спр.2038.Арк.39зв.-40].

За рік різним чинам слід було виплатити таке жалування:

полковнику - 836 рублів 58 копійок;

підполковнику - 585 рублів 92 копійки;

прем'єр-майору - 427 рублів 29 копійок;

секунд-майору - 288 рублів 46 копійок;

капітану - 288 рублів 46 копійок;

капітан-лейтенанту - 243 рублі 3 копійки;

поручнику - 208 рублів 63 копійки;

прапорщику - 144 рублі 23 копійки;

комісару з російських - 133 рублі;

аудитору з російських - 128 рублів 23 копійки;

полковому обозному - 144 рублі 23 копійки;

попу - 134 рублі 20 копійок;

лікарю - 206 рублів 23 копійки; підлікарю - 120 рублів;

полковому писарю з російських - 74 рублі 30 копійок;

літаврщику - 47 рублів 10 копійок;

трубачу - 32 рублі 40 копійок;

ротмістру - 74 рублі 30 копійок;

ротному квартирмейстеру - 74 рублі 30 копійок;

капралу - 47 рублів 10 копійок;

ротному писарю - 35 рублів 10 копійок;

рядовому - 32 рублі 40 копійок.

Очевидно, це жалування, яке включало всі доплати, оскільки у відомостях Р.Прерадовича вказував, що жалування "згідно штату" для різних чинів нижче на 20-150 рублів [12.Спр.4.Арк.246].

Хоча в Слов'яносербії не було такого безладу, як в Новій Сербії, все ж і тут траплялись М.Перич скаржився, що не отримав жалування за січневу третину того ж року [12.Спр.4.Арк.327]. Отже, певні непорозуміння з фінансами були і в Слов'яносербській комісії, але таких затримок з виплатами як в Новій Сербії не припускалось.

Не дивно, що незадоволення з цих причин виливались часто в крайні форми. У 1760 р. через невиплату жалування, невидачу провіанту в Новомиргороді серед команди чорногорців піднявся бунт. Капралів Степана Вукотича і Спасоє Цвєтковича підтримали 200 чоловік, які зайняли оборону і заявляли, що не здадуть зброю, поки їм не виплатять жалування. Хорват при використанні гармат придушив виступ бунтівників, 58 чоловік арештували. Капралів Філіповича та Цвєтковича бито кнутом, вуха відрізано, ніздрі вирвано, на лобі і щоках поставлено тавро. Вони були вислані на каторгу. А мертве тіло головного зачинщика Вукотича на колесо покладено [23;425]. Всі ці дії І.Хорвата схвалено Сенатом [30.Т.11;340].

Про ставлення деяких офіцерів до рядових говорять документи справи Йосипа Олішевського, який подав скаргу на незаконні дії поручника Пандурського полку Карачуна. Описуючи ставлення Карачуна до своїх підлеглих, Олішевський вказує: "Пандура Івана Смоляна невідомо за що нехристиянськи бив і зв'язавши в Крилов послав той Смолян до дому свого і сім'ї більше не повернувся з Росії за кордон втік. Пандура Василя Бузиновського без жодної вини перед Преображенієм в два дні два рази, а в сам день Преображенія господнього ще до початку господньої літургії покликавши в свій будинок знявши з шаблі паски бив його по щокам і потім повалив його на землю став бити палицею поки мало дух в ньому залишався а потім майже мертвого віддав під караул і так його калічив, що не лише в минулі часи але і тепер вже служби пандурської нести не може через слабке здоров'я і завжди хворіє" [7.Спр.1658.Арк.4-5].

Сам Олішевський також постраждав від Карачуна, який у відсутність першого побив дружину капітана, вчинив бескеття на подвір'ї. Те, що і командир Новосербського корпусу зневажливо і грубо ставився до офіцерів, підтверджує С.Пишчевич. Він пише, що Хорватові нічого не коштувало прилюдно побити будь-кого з офіцерів [23;426].

Навіть вищі офіцерські чини не лагодили між собою. Перебуваючи в Києві зі своїми командами в 1752-1754 рр. генерали І.Шевич та Р.Прерадович на все місто "прославились" своїми сварками. Між ними були постійні непорозуміння через те, що офіцери переманювали один у одного гусарів [36;382,395].

Були у новосербців постійні непорозуміння і з місцевими жителями. Серби, вважаючи себе повноправними господарями в регіоні, лише за плату дозволяли косити сіно, випасати худобу, рубати ліс. Вже згаданий поручник Карачун з слободи Троїцької взяв 14 рублів за випас худоби, а на друге літо - вже 23 рублі [7.Спр.1669.Арк.2]. Посполиті за право користуватись випасами і землями безкоштовно косили для полків сіно, обробляли землі. Ліс також призначався для будівництва шанців, будинків для сербів, а місцеве населення платило за право його використання. Таке право їм давали "білети" і розписки, отримані від сербських офіцерів.

Про роботу посполитих на користь Новосербського корпусу свідчить і відомість кригцалмейстера Я.Браїлова за 1762 р. Тут, зокрема, вказується про видачу платні українцям, які працювали "на казенних роботах" [7.Спр.1598.Арк. 22].

Крім цього новосербці часто насильно відбирали у місцевих жителів їх сіно, худобу. В.Ястребов опублікував у "Записках Одеського товариства історії та старожитностей" документи з "Архіву фортеці Святої Єлисавети", що стосуються саме цієї проблеми [32]. Траплялись випадки, коли серби захоплювали навіть самих слобожан і змушували їх працювати на себе. Щоб звільнитись, необхідно було внести викуп. Про такий вчинок гусарів Суботцівського шанця доповідав аджамський сотник Кирило Вовк [32;568].

В ордері Новослобідської канцелярії до сотників слободи Мурзинки вказується, що селянам в Чорний ліс дозволено їздити лише двома дорогами і заборонено ні під яким приводом з'являтись в "новосербських дачах" [7.Спр.901.Арк.11]. Тому сербські ротні командири наказували своїм підлеглим переймати вози селян, які йшли не тим шляхом. Все це призводило до того, що з регіону, який мав достатньо лісу через неможливість його використання посполиті повертались назад на території, підвладні Польщі [32;580].

Така ж ситуація складалась і в Слов'яносербії. У 1756 р. в Слов'яносербську комісію звернувся Бахмутський провінційний магістрат з заявою про неправомірні дії поручника І.Брайковича з полку Р.Прерадовича, який забрав 12 кіп хліба з поля купця Болотова [12.Спр.8.Арк.83]. Тим же роком датовано донесення від Ф.Погрібняка, який сповіщав, що йому все таки повернули 7 волів, яких забрали гусари 4 роти полку Прерадовича [12.Спр.8.Арк.98]. Про вирішення непорозумінь такого порядку з жителями Старого Айдара свідчать і донесення І.Шевича [12.Спр.7.Арк.52].

Всі ці факти представляють інтерес і з іншого боку. Вони вказують на те, яким чином господарювали нові поселенці. В великій мірі це зумовлено тим, що емігранти раніше не займались сільським господарством, а з покоління в покоління жили за рахунок служби. Самі серби неодноразово підкреслювали, що вони справні вояки, а з землеробством і тваринництвом мало знайомі. С.Пишчевич з даного приводу писав: "Ми серби за природою нашою ні до чого більше нахилу не мали як до військової справи" [23;6].

Місцеве ж населення склало чимало прислів'їв та приказок про безпорадність новосербців у господарстві, про їхні лінощі і зневагу до праці землеробів [27;164,178]. Цікава в даному відношенні і "Пісня про серба", записана В.Ястребовим в Єлисаветградському повіті. Про господарство серба говориться:

Ой сербине, сербиночку
Годі сербувати:
Бери серп, та йди в степ
Пшениченьку жати!
Сербин того не злюбив,
Тільки вусом закрутив...
У сербина чужа хата,
Бо й сам сербин, як гармата,
Худибоньки тільки в нього
Серп, та плахточка картата.
Чом сербина не любить,
Чи не подобонька?
Як сів на коня
То й вся худибонька [34;757].

Дана пісня - яскраве свідчення відношення місцевого населення до новосербців, які не викликали поваги через своє неробство ("За сербином добре жити, що нічого не робити..."), зневагу до селян.

Серед новоприбулих було також мало людей, обізнаних з ремеслами. Коли засновано Нову Сербію, Сенат вирішив територію її розташування звільнити від місцевих жителів, за виключенням старожилів [30.Т.8;727]. Але пізніше в 1754 р. видано указ, який дозволяв залишати в Новій Сербії місцевих ремісників до "розмноження таких серед сербів". Таке рішення приймалось в результаті численних прохань І.Хорвата [28.Т.14.№ 10288].

В Новій Сербії склались більш сприятливі умови для влаштування новоприбулих аніж в Слов'яносербії, адже вона розмістилась на території достатньо заселеній. Слов'яносербія ж знаходилась майже в голому степу і людям з полків І.Шевича та Р.Прерадовича довелося перемагати чимало труднощів, щоб обжитися на новому місці. С.Пишчевич писав з цього приводу: "Ми взнали яке тяжке життя. Пустеля, де ніде голову схилити" [23;185-186]. Рядові Шевича і Прерадовича жили спочатку в землянках. Пишчевич згадує, що ніхто не був обізнаний з столярною справою, не мали уявлення і про будівництво житла. Сам автор мемуарів побудував для себе плетений з верболозу курінь, який при першій негоді розвалився. Тому серби, особливо офіцери, намагалися взяти в найми когось з місцевих жителів, щоб якось влаштувати своє життя на новій батьківщині.

Господарство сербів відрізнялось у заможних офіцерів і у рядових, у жителів Нової Сербії і Слов'яносербії, оскільки ці адміністративно-територіальні одиниці мали певні відмінності, пов'язані з кліматом, географічними умовами. Наклали свій відбиток і різні традиції господарювання в даних регіонах.

Основним заняттям сербів було тваринництво, переважно розведення коней. Оскільки серби здавна несли військову службу, то самі забезпечували себе кіньми. Про їх обізнаність у цій справі говорить той факт, що у 1752 р. сербські офіцери секунд-майор Дмитро Перич і капітан Петро Текелі відряджались в Трансільванію, щоб купити коней для двору імператриці Єлизавети Петрівни [9.Спр.2100.Арк.1].

За 1754 р. збереглися відомості з полків І.Шевича і Р.Прерадовича з вказівками числа офіцерів та рядових у полках і кількістю коней, яких вони мали. В підрозділах І.Шевича половина рядових не мала коней, а в формування Р.Прерадовича їх мали всі [12. Спр.1.Арк. 69зв.-70].

Традиційно так склалось, що на території Південної України табунами гарних коней, які користувалися попитом, володіли і запорожці. З появою сербських поселенців з'явились і нові породи, що сприяло розвитку даної галузі тваринництва. Тому цілком закономірно, що в першій половині ХІХ ст. на ярмарки в Єлисаветград за кіньми приїздили промисловці з Москви і Петербурга [82;58].

Заняття тваринництвом, а також особисті потреби мали забезпечувати земельні наділи, які отримали колоністи: на капітана - 100 десятин, на поручника - 80, підпоручика - 70, прапорщика - 50, рядові отримували від 10 до 15 десятин [254;6]. З цього приводу один з переселенців писав на батьківщину у Воєводину: "Вести торгівлю і худобу розводити дозволяється, а орати хто скільки зможе" [41. С.132].

Більшість рядових жили за рахунок спільних припасів роти. Разом повинні були заготовляти сіно, хліб, частина яких направлялась і в розпорядження полкових канцелярій для потреб полку. Жалування йшло на харчування і амуніцію, яку вони мали самі оплачувати. Тому коштів на худобу і знаряддя праці не вистачало. У відомостях зі Слов'яносербії за 1757 р. про господарства рядових часто сказано, що або "нічого з обзаведення не має", або коня чи корову [41;133].

Зовсім інакше жили заможні офіцери. За вищезгаданими відомостями у генерал-майора І.Шевича налічувалось 170 коней, тоді як гусари їх не мали [12.Спр.1Арк.69зв.].

У 1762 р. у прем'єр-майора Серезлія (з Хорватового гусарського полку) купували будинок в Новоархангельську для Брацлавської прикордонної комісії. Складений кошторис докладно описує дворище Серезлія. Будинок покритий ґонтом, цегляний фундамент, груби викладені кахлями; окремо зведено покої для челяді, погріб, сарай і стайня (всі будівлі також покриті гонтом) [7.Спр.1687.Арк.5-6].

Досить яскраво описав життя "вихідців з Цесарії" О.Гангеблов, який був близько знайомий з родиною Текелі. Він згадував, що жили сербські поміщики в дерев'яних будинках, які з пихою називали "палацами", мали безліч прислуги. В кожному "палаці" був свій мундир і напіввійськовий статут. Ввечері господар виходив "до зорі", а челядь з музикою та барабанним боєм крокувала по двору. Такі порядки були заведені у Лазаря Абрамовича Текелі (молодшого брата відомого генерал-поручника Петра Абрамовича). Виїздив він в дорогій кареті з трьома парами коней в угорській упряжі, кучер і два гайдуки, що стояли позаду карети, одягнуті в мундири. Гангеблов наголошує, що Лазар Абрамович був ще відносно небагатий, бо мав не більше, як п'ять-шість тисяч десятин землі [14;228,231].

Але такий опис зроблено дещо пізніше, наприкінці століття. За часів існування Нової Сербії і Слов'яносербії сербські офіцери лише розпочинали влаштування свого господарства. Проте, вже в 1758 р. генерал-майор І.Шевич мав будинок, млин, 20 табунів коней, 1365 голів рогатої худоби; його ж полку секунд-майор Г.Філіпович - будинок, слободу, 15 коней, 20 голів рогатої худоби [41;132].

І.Хорват неодноразово звертався до запорожців з проханням відшукати коней, які викрадено гайдамаками з його хутора. Серед них - породисті скакуни, привезені з Австрії, ціна яких на той час доходила до 150 рублів [11.Спр.99.Арк.124,127]. Про заможність Хорвата свідчить і той факт, що він хотів своїм коштом побудувати в Новій Сербії монастир [28.Т.15.№ 11106]. За спогадами С.Пишчевича Хорват мав гарний дерев'яний будинок, флігелі для челяді, надвірні будови зі стайнею більш як на 50 коней. Садиба оточена липовими алеями з великим садом [23;401].

Відомості про прекрасний Хорватовий сад підтверджуються таким прикладом. В 1762 р. на прохання гетьмана К.Розумовського командир Новосербського корпусу через свого підданого посилав до графа 30 тисяч виноградних лоз, які посланець мав би посадити, за що і отримає винагороду [2.КП-38299/Арх.-309.Арк.1].

Незважаючи на судову справу над Хорватом, після якої його родина майже все втратила, нащадки генерал-лейтенанта мали чималі володіння. Так, Самійло Іванович володів п'ятьма поселеннями в Олександрійському повіті [33;88].

Мати гарні садиби і господарство офіцерам дозволяло жалування, яке вони отримували. Крім того, як вже було сказано, вони насильно примушували працювати місцеве населення на себе, а пізніше за чини отримували цілі села з кріпосними. Як пише македонський дослідник А.Матковський, сербські офіцери стали поступово перетворюватись на панство [60;202].

А І.Хорват, який був фактично повновладним господарем в Новій Сербії, збагачувався і за рахунок махінацій з коштами Новосербського корпусу, поборів зі своїх підлеглих і місцевого населення. В сенатському указі від 11 червня 1763 р. про слідство над Хорватом, зокрема говорилось, що він утримував на свою користь з жалування офіцерів і рядових, часто позичав у місцевих купців гроші на рахунок своїх офіцерів [28.Т.16.№ 11861]. У відомостях Я.Браїлова за 1762 р. неодноразово згадується про видачу невідомо кому певних сум "на секретні витрати" [7.Спр.1598.Арк.12,15]. Не виключено, що це справа рук Хорвата, бо саме в цей час в Новій Сербії працювала комісія полковника Спічинського і командир Новосербського корпусу неодноразово відвозив в Сенат різним чиновникам подарунки, щоб владнати справу.

У 1755 р. І.Хорват вніс до Сенату пропозицію: дозволити в Новій Сербії винокуріння і оптовий продаж горілки усім жителям, а роздрібну торгівлю віддати на викуп або обкласти податком. Прибутки з цього передавати на потреби Нової Сербії. Тут же Хорват вказував, що і йому як полковникові гусарського полку слід відраховувати частину прибутків з шинків, які знаходяться в Новомиргороді. Сенат вказаний проект затвердив [28.Т.14.№ 10610]. Таким чином, в руках генерал-лейтенанта опинився один з самих вигідних промислів, який давав чималі прибутки.

За тим же сенатським указом дозволялось винокуріння і соляні промисли в Слов'яносербії "без підриву бахмутському винокурінню" [28.Т.14.№ 10610]. Як і в Новій Сербії дозволялось здавати на відкуп шинки і роздрібну торгівлю. Проте, в Слов'яносербії за пропозицією І.О.Бібікова податки з продажу горілчаних виробів мали йти на потреби полків І.Шевича та Р.Прерадовича [12.Спр.8.Арк.214].

У Слов'яносербії важливу роль відігравало видобування солі. Соляні промисли базувались тут на традиціях солеваріння в Бахмуті і Торі.

Із зростанням міст виникає необхідність у будівельних матеріалах. Тому з'являються цегельні "заводи". О.Пишчевич згадує, що за часів І.Хорвата в Чутівському лісі існував і скляний завод [29;120].

Досить розвиненим було млинарство. Млини будували вітряні, водяні і земляні, коли механізм приводився в рух за допомогою тяглової сили.

На початку ХІХ ст. в одному лише Єлисаветграді нараховувалось 5 цегельних, 7 шкіряних, 12 салотопних, 4 мильних, 3 свічкових і 1 пивоварний "заводи" [81;390]. Проте, згадані підприємства промисловості мали більш кустарний характер. Отже, всі промисли і ремесла, що розвивались на території Нової Сербії та Слов'яносербії були в основному пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції.

Сільське господарство, як і на інших територіях України, залишалось основою економіки у вказаних регіонах. Однак, в умовах Південної України йому притаманна своя специфіка.

Більшість населення віддавала перевагу тваринництву, оскільки воно не вимагало такої кількості робочих рук, як землеробство. Розводили коней, рогату худобу, особливо волів, що були основною тягловою силою в господарстві. Молдавани і волохи, які разом з сербами переселились в Нову Сербію, займались вівчарством, що давало непогані прибутки. Пізніше воно стане однією з найбільш розвинутих галузей тваринництва на території Південної України. Особливо цінною породою будуть тонкорунні іспанські мериноси, яких розводили тут з середини XVIII ст. [82;59]. Про поширення тваринництва говорить і такий факт. В 1769 р. кримський хан Крим-Гірей з кіннотою напав на Нову Сербію. Французький резидент барон де Тотт, який був при ханові в цьому поході, згадував, що кожен татарин гнав з собою в середньому 60 овець і 20 волів [21;169].

Землеробство в сербських поселеннях, як і в цілому на Півдні України мало досить низький рівень розвитку. Навіть говорячи про рільництво Південної України в середині ХІХ ст., А.Скальковський називає його напівдиким в порівнянні з сільським господарством країн Європи [79;163]. Сербські поселенці були мало обізнані з сільськогосподарською працею, тому перейняли від місцевого населення культуру обробітку землі. У даному регіоні землю орали переважно важким українським плугом "сабаном" з залізним ралом, у який впрягали волів [55;595]. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, льон, коноплі. Але всі перераховані культури, крім жита і пшениці, займали мізерні площі.

У 1752 р. царський уряд дозволив переселитись в Нову Сербію разом з підлеглими І.Хорвата і болгарам, які до того вийшли в Польщу [28.Т.13,№ 9919]. Це було започаткування численних болгарських колоній, які засновано пізніше в першій половині ХІХ ст. Саме болгари принесли досить високу культуру садівництва і городництва. Їх городники використовували навіть штучне зрошування - велике колесо з підвішеними відрами, які черпали воду з річки і наливали в корита [38;68]. Болгари користувалися великою повагою серед місцевих жителів за свою працелюбність і майстерність. Значення культурного впливу цього народу на землеробство Південної України підкреслював і Д.І.Багалій у своїй роботі, присвяченій заселенню краю [40;83].

Займалось населення і допоміжними галузями господарства - рибальством, бджільництвом. В одному з донесень І.С.Хорвата про розбій гайдамак згадується про існування великих пасік в Чорному лісі біля п'ятнадцятої роти [7.Спр.242.Арк.5].

Звичайно, що сільське господарство і промисли не могли розвиватися без торгівлі. Сербські колонії, а особливо Нова Сербія, мали виключне положення для ведення торгівлі. Ще в іменному указі від 11 січня 1752 р. про заснування Нової Сербії тут дозволялось вести внутрішню торгівлю і прикордонну - з Кримом, Молдавією і Польщею, а товари, які будуть вивозитись в Росію чи інші регіони України обкладались митом [28.Т.13.№ 9924]. Того ж року в Нову Сербію відпускались російська монета і вказувалось, що від мита звільнялись товари, що йшли з Гетьманщини і Слобожанщини, які були необхідні для харчування і господарства новосербців [28.Т.13. №10013]. Тобто уряд в торгівлі створював сприятливі умови для сербських поселенців та іноземних купців, які торгували в Новій Сербії, але не бажав, щоб тут зміцнили свої позиції купці з інших регіонів України. Така тенденція збереглася і надалі. В 1762 р. указом підтверджувались виключні права на торгівлю біля Єлисаветграда розкольників [28.Т.16.№ 11683]. За царським маніфестом 1784 р. саме російські та іноземні купці дістали право на необмежену торгівлю в містах Південної України [75;310]. Пізніше, коли територію, де розмістилась Нова Сербія, Росія стала рахувати остаточно своєю, було вирішено встановити митні кордони за межами Нової Сербії [30. Т.12;153].

Про тісні торгові зв'язки Нової Сербії з Польщею, Молдавією, Кримом говорить чимало документів. В 1754 р. Сенат дозволяє приходити на ярмарок у фортецю Святої Єлисавети турецьким підданим. Особливо наголошувалось, що необхідний суворий контроль, щоб останні не пішли в Росію, минаючи митниці [28.Т.14.№ 10303].

Вказані питання на місці повинен був вирішувати головний командир Новосербського поселення І.Ф.Глєбов. До нього в 1755 р. звертався Ібрагім-паша для вирішення проблеми забезпечення недоторканості на кордонах купців обох сторін [7.Спр.180.Арк.97]. Глєбову ж повідомляли про жителів Гетьманщини, які йшли через Нову Сербію торгувати в різні місця Криму [7.Спр.149.Арк.32-34].

Сюди ж в Нову Сербію російські купці сповіщали у 1762 р., що Очаківський паша за наказом хана не дозволяє вивіз деяких товарів (наприклад, коси, з яких ніби-то роблять шаблі - з ними затримали два кораблі [2.КП-38212/Арх.-223.Арк.17]). А в 60-х роках єлисаветградський купець Семен Сенковський відправляв товар в Константинополь через Хаджибейську пристань [81;395].

Торгували жителі Нової Сербії деякими мануфактурними товарами, продуктами сільського господарства. Одним з найбільш прибуткових промислів була торгівля худобою. Її скуповували у селян і відганяли до Польщі. В Новій Сербії попитом користувались тканини, вироби з металу, посуд, льон [87;286]. З-за кордону (зокрема з Польщі) заборонялось ввозити лише горілку, оскільки і новосербці, і козаки свого часу отримали право вільного винокуріння. До того ж в такий спосіб в Польщу вивозились російські гроші [28.Т.16. №11686].

Важливою формою внутрішньої торгівлі були ярмарки, на які приїздили іноземні купці, а також купці, міщани, чумаки з Росії, Лівобережної України, Запорозької Січі. В Єлисаветграді у 80-х роках XVIII ст. організовувалось чотири ярмарки на рік: Середпостна, Георгіївська, Семенівська і Спиридонівська [65;45]. Ярмарки Новомиргороду та Єлисаветграду мали не лише місцеве значення, вони обслуговували значну територію Південної України. Таким чином, вказаний регіон включався в систему всеросійського ринку, що починав створюватись.

Крім ярмарок постійно збирались торги і базари. У 1757 р. в Єлисаветграді було вже 14 постійно діючих крамничок, які міщани відкривали у себе вдома, або орендували для цього приміщення. Серед них дві крамниці належали відставним військовим з сербських полків. Ці дані повідомлялись бургомістром Єлисаветграду комендантові фортеці Святої Єлисавети О.І.Глєбову [7.Спр.252.Арк.5].

Деякі купці та міщани брали казенні підряди і забезпечували всім необхідним військові формування, яких було вдосталь в Новій Сербії. У відомостях про витрати з новосербської суми за травневу третину 1762 р. вказується, зокрема, про видачу міщанину Івану Масленникову за папір для гарнізонної канцелярії; греку Тимілею за 49 листів скла; калужському купцю Науму Денисову за куплені для фортеці Святої Єлисавети цвяхи і паклю [7.Спр.1598.Арк.15,27,32].

Примітний той факт, що більшість купців Єлисаветграду, Новомиргороду, Новоархангельська були росіянами, переважно старообрядцями. Досить часто в різних відомостях згадуються купці-греки [7.Спр.1598.Арк.1-33].

Про розвиток торгівлі в Слов'яносербії даних мало. Зовнішня торгівля тут регламентувалась указом від 25 липня 1755 р. [28.Т.14.№ 10437]. Згідно нього організовано головну митницю в Бахмуті, а також в Луганській станиці. В Слов'яносербії були інші умови для зовнішньої торгівлі. Це пов'язано з тим, що дана адміністративно-територіальна одиниця розміщувалась неподалік кордонів Російської імперії, а уряд надзвичайно пильнував, щоб іноземні купці не могли йти в Росію, минаючи митниці.

В "Архіві фортеці Святої Єлисавети" збереглись деякі відомості про позики під проценти церковних грошей. Практично лише дві категорії населення брали позики - купці і офіцери сербських полків [7.Спр.248.Арк.6]. Таким чином, функції банку своєрідно виконувала церква.

Російський уряд був зацікавлений у розвитку зносин з іншими країнами. Особливе місце у цих планах відводилось Південній Україні, зокрема, Новій Сербії, яка мала кордони з Польщею. У березні 1762 р. в Сенаті заслухали доповідь надвірного радника Лодигіна, якого було відряджено на Південь "для комерційних приміток". Лодигін пропонував вести торгівлю з Туреччиною, Німеччиною і навіть Італією через Нову Сербію, минаючи землі Польщі. Можна було йти двома шляхами: через Нову Сербію і невелику частину Польщі від Торговиць; або ж з Нової Сербії через Слобідський полк на р. Синюшин Брід, взагалі не торкаючись Польщі. І.Хорват, мовляв, обіцяв купцям охорону, щоб останні не боялись нападів гайдамак [30.Т.12. С.135]. Проте, до якої думки дійшов Сенат з цього приводу - невідомо.

Отже, сербські колонії Нова Сербія і Слов'яносербія в середині XVIII ст. являли собою унікальні адміністративно-територіальні формування. З огляду на стратегічні інтереси Російської імперії, уряд був зацікавлений в організації чіткого управління на вказаних територіях. З цією метою дані адміністративно-територіальні одиниці підпорядковувались безпосередньо установам центральної влади: Нова Сербія Сенату, Слов'яносербія - Військовій колегії. Однак, така система виявилась недієвою. Органи контролю знаходились надто далеко, а функції місцевих керівників, особливо в Новій Сербії, нечітко окреслені, що викликало постійні непорозуміння. Саме з цих причин стали можливі зловживання місцевої адміністрації.

Намагання уряду заселити край без участі місцевого населення і у зв'язку з цим надання іноземним поселенцям більших прав і привілеїв призвело до конфліктів між посполитими і козаками з одного боку і новими жителями регіону з іншого.

Поселяючи сербів на території Південної України, російський уряд, в першу чергу, переслідував мету зміцнення південних кордонів. Але згодом саме життя вже підказувало необхідність господарчого освоєння краю. Цій нагальній потребі і слугували закони про торгівлю і промисли на пільгових умовах в Новій Сербії та Слов'яносербії.

Розглядаючи розвиток торгівлі, промисловості і сільського господарства на вказаних територіях, неможливо виокремити частку, яку внесли саме сербські колоністи. Поодинокі відомості про їх господарство не дають змоги зробити певні висновки про розмір і силу впливу сербських чинників на життя краю у даній сфері. Але, безсумнівно, саме іноземці привертали увагу уряду, який створював сприятливі умови для життя і господарювання. І якщо не колоністи, то досить часто місцеві купці, ремісники, селяни використовували їх на свою користь, а значить і на користь економіки регіону.

Нова Сербія в 50-60-х роках XVIII ст. займала більш вигідне положення, ніж Слов'яносербія. Маючи тісні відносини з Кримом, Молдавією, Польщею, тут склались сприятливі умови для розвитку торгівлі. Це викликало зростання міст - Єлисаветграду, Новомиргороду, Новоархангельська, Глинська та інших. Але згодом, коли Росія отримає вихід до Чорного та Азовського морів, територія ця втратить значення. До того ж в Новій Сербії основою економіки було сільське господарство. Жителі міст інших регіонів України вже починали втрачати свої зв'язки з землею, міщани ж Єлисаветграду, Новомиргороду на життя заробляли в основному, займаючись сільським господарством [81;390].

Слов'яносербія ж не мала таких сприятливих умов для землеробства. Тому ще в 50-60-х роках XVIII ст. тут віддається перевага племінному тваринництву, соляним та іншим промислам. На початку 90-х років Петро Іванович Штерич, син одного з перших сербських поселенців, відкрив на даній території багаті поклади вугілля і залізної руди, за що отримав в нагороду орден Св. Володимира 4 ступеня [30;121]. З цього часу розпочалася нова сторінка в історії регіону.

Чимало сербських офіцерів стали заможними землевласниками. В Слов'яносербії це були Штеричі, Войковичі, Прерадовичі, Шевичі; в Новій Сербії - Хорвати, Чорби, Текелії.

Соціально-економічні зміни в Південній Україні у другій половині XVIII ст. певною мірою викликані заснуванням Нової Сербії та Слов'яносербії. За допомогою даних адміністративно-територіальних формувань вказаний регіон входив у систему загальноросійського адміністрування, що поступово стирало відмінності у становищі Південної України в складі Російської імперії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Архівні джерела

1. Державний архів Дніпропетровської області.-Ф.52.- Канцелярія Новосербського корпусу. Опис справ.

2. Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І.Яворницького (далі - ДІМ).-Ф.13. Канцелярія Новосербського корпусу.-КП-38211/ Арх-222; КП-38212/Арх-223; КП-38299/Арх-309.

3. Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського. Інститут рукописів (далі - НБУ.ІР).-Ведомости по истории городов и селений Екатеринославской, Херсонской и Таврической губерний.-І.8109. Херсонская губерния. Александрийский уезд.

4. НБУ.ІР.-Ф.І (63). Збірка О.М.Лазараевського.-Спр.59303; Спр.59307; Спр.59308.

5. НБУ.ІР.-Хронологічний каталог (50-60 рр. XVIII ст.).-ІІ.5844.

6. НБУ.ІР.-Ф.V.Балканістика.-Спр. 847. Отношение Райка де Прередовича бригадиру Сомову о поимке и доставке в крепость Св.Анны сбежавшего. 1756 г.

7. НБУ.ІР.-Ф.IX. Архів фортеці Святої Єлизавети.-Спр. 145, 149, 167,180,187,188,241-243,248,251,252,270,378,405,412,459, 732, 896, 901, 1143, 1597, 1598,1658,1660,1662, 1667,1669,1683, 1687, 1777,2038.

8. НБУ.ІР.-Ф.Х.Архів журналу "Україна".-Спр.18258-18259.

9. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІАК).-Ф.59. Київська губернська канцелярія.-Оп.1.-Т.2.-Спр.2100,2103, 2146,2147,2186-2188,2387,2470.

10. ЦДІАК.-Ф.59.-Оп.1.-Т.3.-Спр.2505,2854.

11. ЦДІАК.-Ф.229. Архів Коша Нової Запорозької Січі.-Оп.1.- Спр.18,44, 58,77,92,99,114.

12. ЦДІАК.-Ф.1413. Слов'яносербська комісія, керована таємним радником Фліверком у справах сербських переселенців в м.Слов'яносербську.-Оп.1.-Спр.1,4,6,8,10,12,15,24,42.

Опубліковані джерела

13. Андриевский А. Сербы в Киеве//Киевская старина.-1885.- Т.12.-С.505-511.

14. Воспоминания декабриста А;Гангеблова.-М.,1888.-240 с.

15. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів.-К.:Наукова думка,1970.-658 с.

16. Грибовский В.М. Высший суд и надзор в России в первой половине царствования императрицы Екатерины II.-СПб.,1901.-Ч.II (приложения).-190 с.

17. Два указа отысканы в канцелярской переписке бывшего в 1777 г. Волошского гусарского полка//Записки Одесского общества истории и древностей (далі - ЗООИД).-Т.8.-С.267-271.

18. Эварницкий Д. Источники для истории запорожских казаков.-Владимир,1903.-Т.1.-1072 с.; Т.2.-1892 с.

19. Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских казаков.-СПб.,Тип.И.Н.Скороходова,1888.-XIX+248 c.

20. Екатерина Дашкова. Записки. 1743-1810 гг.-Л.,Наука, 1986.-299с.

21. Записка барона Тотта о татарском набеге 1769 г. на Ново-Сербию//Киевская старина.-1883.-Кн.10-11.-С.134-193.

22. Записка о сербском деле 1752 г./Сообщ.Д.Ч.О. С.В.Сафоновым//ЗООИД.-1860.-Т.4.-С.355-358.

23. Известие о нахождении Симеона Степановича Пишчевича 1731-1785/Под ред. Н.Попова.-М.,1884.-561 с.

24. Историко-хронологическое описание церквей епархии Херсонской и Таврической/Сост. Гавриил [Розанов].-Одесса,1848.-71 с.

25. К истории заселения и обустройства Екатеринославской губернии / Сообщ.И.А.Горновским // Киевская старина.-1903.-Кн.3. С.131-135.

26. Материалы для местной истории//ЗООИД.-1867.-Т.6.- С.647.

27. Материалы по этнографии Новоросийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии В.Н.Ястребовым.-Одесса,1894.-202 с.

28. Полное собрание законов Российской империи.-СПб.,1830.-Изд.1-е.-Т.13-16.

29. Примечания Александра Пишчевича на Новороссийский край//Киевская старина.-1884.-Т.8.-С.112-128.

30. Сенатский Архив.-СПб.,1907.-Т.8-12.

31. Сборник военно-исторических материалов.-СПб.,1904.- Вып.16.

32. Ястребов В. Архив крепости Святой Елизаветы//ЗООИД.- 1889.-Т.15.-С.548-593.

33. Ястребов В. Дополнение к родословной Хорватов//Труды VI археологического съезда в Одессе (1884 г.).-Одесса,1889.-С.87-91.

34. Ястребов В. Песня о сербе//Киевская старина.-1884.-Т.10.- С.757.

Література

35. Адрес-календарь и справочная книга "Елисаветград" на 1888 год/Издание под ред. М.Голденберга.- Елисаветград, 1887.

36. Андриевский А. Сербы в Киеве//Киевская старина.-1885.-Т.11.- С.381-395.

37. Архимандрит Арсений. Софроний Добрашевич - архимандрит Новой Сербии// Киевская старина.-1884.-Т.10.-С.276-304.

38. Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края.- Екатеринослав,Тип. губ. земства, 1905.-144с.

39. Багалей Д. Колонизация Новороссийского края и его первые шаги по пути культуры.-К.,Тип. Г.Т.Корчак-Новицкого,1889.-115с.

40. Багалій Д.І. Заселення Південної України і перші початки її культурного розвитку.-Харків,Вид-во "Союз",1920.-102с.

41. Бажова А.П. Из Югославянских земель - в Россию//Вопросы истории.-1977.-№2.-С.124-137.

42. Бокий Н.М., Горбул Г.П. Болгарские поселения на Кировоградщине//Первая Правобережная научная конференция по историческому краеведению, посвященная 225-летию начала изучения древностей края: Тезисы докладов.-Кировоград,1988.-С.43-45.

43. Г.А.Т. и К.[Гавриил Розанов]. Отрывок повествования о Новороссийском крае из оригинальных источников почерпнутый.-Одесса,1851.-53 с.

44. Голобуцький В.О. Запорозька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775.-К., АН Української РСР,1961.-415 с.

45. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво.-К.,Вища школа, 1994.-539с.

46. Грибовский В.М. Высший суд и надзор в России в первой половине царствования императрицы Екатерины II. Историко-юридическое исследование.-СПб.,1901.-349 с.

47. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.-К.,Генеза,1996.-360 с.

48. Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х томах.-К.,Глобус,1992.-Т.2 (від половини XVIII століття).-349 с.

49. Д-ский В. Сербские выходци в Новороссии и их духовенство//Киевская старина.-1904.-Кн.3.-С.107-108.

50. Ефименко А. История украинского народа.-К.,Лыбидь, 1990.-512 с.

51. Загоровский Е. Очерки по истории славянской колонизации в Новороссии в XVIII веке//Военно-исторический вестник.-1912.- Кн.1.-С.87-99; Кн.4.-С.125-148; 1913.-Кн.1.-С.63-85.

52. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т.-Донецька область/Редкол. тому П.О.Пономарьов та ін.-К.,Вид-во АН УРСР, 1970.-992 с.

53. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т.-Кіровоградська область/Редкол. тому Д;Сиволап (гол.ред.) та ін.-К.,Вид-во АН УРСР,1972.-817 с.

54. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т.-Луганська область/Редкол. тому Ю.Пономаренко та ін.-К.,Вид-во АН УРСР, 1968.-940 с.

55. История Украинской ССР. В 10 т.-К.,Наукова думка,1983.- Т.3. Вторая половина XVII-XVIII в./Отв.ред. Г.Я.Сергиенко.-720 с.

56. История Югославии/Под ред. Ю.В.Бромлея.-М.,Изд. АН СССР,1963.-Т.1.-763 с.

57. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губернии) в XVIII - первой половине ХIX в. (1719-1858 гг.).-М.,Наука,1976.-306 с.

58. Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России.-СПб.,1869.-Вып.1.-114 с.

59. Ласковский Ф. Материалы для истории инженерного искусства в России.-СПб.,1865.-Ч.2.-1016 с.

60. Матковски Александар. Македонскиот полк во Украина.- Cкопje,Мисла,1985.-288 с.

61. Методичні поради вчителям по вивченню історії Кіровоградської області (край у другій половині XVIII - першій половині ХІХ ст.).-Кіровоград,КДПІ,1988.-28 с.

62. Мітельман Є. Сербські емігранти Штеричі в Росії//УІЖ.- 1989.-№ 4.-С.119-123.

63. Очерки русской культуры XVIII века. Ч.4/Под ред. Б.А.Рыбакова.-М.,Изд-во МГУ,1990.-382 с.

64. Павлюченко О.В. Сербські військово-землеробські поселення на Україні у XVIII ст.//УІЖ.-1981.-№ 2.-С.101-108.

65. Пашутин А.Н. Исторический очерк г. Елисаветграда.-Елисаветград,1897.-175 с.

66. Пірко В.О. Освоєння Півдня України в XVI-XVIII ст.: Автореф. дис. ... док. іст. наук.- К.,1996.-36 с.

67. Пирко В. Заселения Донетчины в XIV-XVIII вв.//Летопись Донбасса. Краеведческий сборник.- Донецк, Изд. Донецкого краеведческого музея.-1992.-Вып.1.-С.10-18.

68. Писаревский А.О. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в.- М.,1909.-522 с.

69. Полонская-Василенко Н.Д. Заселение Южной Украины в середине XVIII ст.//Историк-марксист.-1941.-№5.-С.30-46.

70. Полонська-Василенко Н.Д. Заселення Південної України в половині XVIII ст. (1734-1775).-Мюнхен,1960.-Ч.1.-221 с.; Ч.2.- 186 с.

71. Полонська-Василенко Н.Д. З історії останніх часів Запоріжжя//ЗІФВ.-К.,1926.-Т.9.-С.278-299.

72. Полонська-Василенко Н.Д. Історики Запоріжжя//Збірник на пошану академіка Д.І.Багалія.-К.,1927.-С.811-820.

73. Polons'ka-Vasylenko N.D. The settlement of the Southern Ukraine (1734-1775).-N.Y.,1955.-293 с.

74. Попов Н. Военные поселения сербов в Австрии и России// Вестник Европы.-1879.-№ 6.-С.597-620.

75. Рибалка І.К. Історія України.Ч.І.Від найдавніших часів до кінця XVIII ст.-Харків,Основа,1995.-446 с.

76. Скальковский А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае.-Одесса: Тип. Г.Неймана и К0,1848.-156 с.

77. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Извлечено из собственного Запорожского архива.- Одесса,1841; 2-е изд.-Одесса,1846; 3-е изд.-Одесса,1885.

78. Скальковский А. Опыт Статистического описания Новороссийского края. Ч.1. География, этнография и народоисчесление Новороссийского края.-Одесса,1850.- 366 с.

79. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края, 1731-1823.-Одесса: Гор. типогр, 1836.-Ч.І.-300с.

80. Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького/Пер. з рос. Т;Завгородньої.-Дніпропетровськ:Січ, 1994.-678 с.

81. Соколов К. Историческая и статистическая записка о военном городе Елисаветграде//ЗООИД.-1848.-Т.2.-С.386-395.

82. Соловьева Т.Н. Экономическое развитие Херсонской губернии в первой половине ХІХ в.//Первая Правобережная научная конференция по историческому краеведению: Тезисы докладов.-Кировоград: КДПИ,1988.-С.58-59.

83. Соловьев С.М. История России с древнейших времен.-М.,1964.-Т.23.-715 с.; - М.,1965.-Т.25,26.-646 с.

84. Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII в.-К.,Наук. думка,1984.-219 с.

85. Ткаченко М. Утворення Нової Сербії на запоріжських землях в 1752 р.//Україна.-1926.-Кн.17.-№ 2-3.-С.154-158.

86. Ульяновський В. Наталія Полонська-Василенко: штрихи до портрета//Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: У 2 т.-К., Либідь,1992.-Т.І.До середини XVIII ст.-С.V-LVI.

87. Шамрай С. До історії залюднення Степової України в XVIII ст. (Крилівщина і Лизаветщина)//ЗІФВ.-1929.-Кн.XXIV.-С.207-302.

88. Шишмарев В.Ф. Романские поселения на юге России.-Л., Наука,1975.-245 с.

89. Шмидт А. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами генерального штаба. Херсонская губерния.- С.-Пб.: Военная типография, 1863.-Ч.1.-603 с.; Ч.2.-810 с.

90. Щебальский П. Потемкин и заселение Новороссийского края.-М.,1869.-21 с.

91. Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава.-2-е изд., доп.-Днепропетровск,Проминь,1989.-200 с.

92. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І.І.Сварника.-Львів,Світ,1990.-Т.1.-319 с.

[AK1]