Йован Дучіч.

Блакитні легенди.
(Плаве легенде)

Переклала з сербської Олена Дзюба.

Отрута

Сатрап наказав блудниці отруїти поета із Сусіяни, який глузує з нього.

- Отруї його, жрице кохання, бо глузує з мене. Якщо отруїш його, дам тобі золотий пояс, і сім найкрасивіших пав із мого парку, і мого коня, і мого кухаря. Він хоче одягнути мені на голову паперовий ковпак і повісити прапорці блазня. Він збиткується з мого шолома і мого щита. Коли я промовляю до народу, який плаче від зворушення, він один сміється з мене. Отруї його, жрице кохання, і я дам тобі галеру на морі та палаци на суходолі. Бо коли звертаю свій гнів на народ, щоб показати свою силу, щоб покарати його, проливши кров, підпаливши врожай, відібравши його жінок, відчуваю на собі погляд гордої зневаги лише того чоловіка. Отруї його, я дам тобі ціле місто і найкрасивіший самоцвіт із мого жезла.

Але та жінка не вміла отруювати.

Тоді сатрап сказав:

- Обманюй його. Кажи йому, що ти жінка, яку прогнали через її доброчесність із якоїсь далекої країни, де доброчесність переслідується, і він жалітиме тебе. Поглянь на нього своїми моторошними очима і покажи йому своє красиве тіло, і він снитиме тебе. Візьми свої туніки, і свої гривни, і свої парфуми, танцюй перед ним, і він хотітиме тебе. Але не зупиняйся, обманюй його й далі, обманюй безупинно, обманюй завжди.

І він помре від самої думки: чому нас обманюють не лише ті, хто нас ненавидить, але й ті, кого ми любимо.

Байдужість

Тієї ночі на дзвіниці одного кафедрального собору коло готичних дзвонів сидів Мефістофель – блідий і німий. Його холодні металеві очі дивилися на величезне місто, заледеніле у якомусь страшному сні. Сотні порожніх мостів висіли над білою рікою, в якій тліло кілька зірок. Ніч була холодною і сумною.

Мефістофель сидів грізний і блідий, так само, як колись над Тібром, над Вавілоном і Єрусалимом у часи їхнього занепаду. У темному та непорушному повітрі навколо навколо нього височіли тонкі готичні церкви, у яких тієї ночі був ув"язнений немічний Бог. Але Мефістофель не наважувався чинити нове зло.

Чи, може, в ньому прокинувся голос колишнього доброго херувима, голос любови? І він, хто стояв поза всім і проти всього, відчув тепер, як нарешті повертається у вічну, тиху й теплу Гармонію? Чи, навпаки, тієї ночі придумував свою найстрашнішу оргію, свою найвеличнішу поему Руйнування.

Ні, нерухомий і німий, у холодній ночі без неба, коло оглухлих дзвонів, він відчув серце – порожнє і мале. У ньому не було більше ні любови, ні ненависти, у ньому була тепер лише холодна Байдужість, мов зелене море отрути і жовчі. І Мефістофель пізнав те невідоме відчуття байдужости, якого ніколи не мали ані Бог, ані Сатана і яке притаманне лише людині.

Тоді бог зла осягнув усю глибину приниження і відчув найлютіший біль.

Людина

На п"єдесталі сидить мати з бронзи і годує сина своїми великими темними грудьми. Чути, як залізне молоко ллється у дитяче металеве тіло і як дитина росте й дужо розвивається.

Яке дивне немовля! Коли воно зійде з рук материних і стане людиною, яку величність сили покаже в житті. Його залізне серце задзвенить у дотику з горем тріумфально, як звучать мечі. Його шляхами співатимуть хори шанувальників.

Одного дня дитина стала чоловіком. У його венах бурхала дужа залізна кров. Об його груди розбивалися біди і падали розчавлені йому під ноги. Переможно і гордо стояв він між натовпами. Люди його боялися, бо він був страшним, а жінки любили, бо був лютий.

Це був єдиний чоловік, що не скуштував горя. Але, оскільки він його не зустрів поза собою, він його знайшов у собі, він відчув, що має душу. Вона його мучила своїми нездоланними питаннями і роз"їдала його металеве серце. Думки линули глибинами його духу, залишаючи сліди отрути, холодні, як змія.

У нього була душа, і вона гнала його, як усіх смертних і мізерних. Сильний між іншими, він був дрібним перед собою...

Тоді він відчув, скільки страшного болю у цьому: не бути, як інші, але бути все ж таки лише людиною.

Пророки

Перед селом з"явився пророк із якоїсь іншої країни. Навколо нього зібралася дітвора, собаки і курки. Сільський блазень був при тій зустрічі і побіг у село сповістити про прихід пророка. Він розповів, що пророк має бороду, яка сяє, мов сонце, і очі, мов у вовка, і ноги, мов у качки, і що ніхто не розуміє, про що він говорить.

Але в селі був уже один пророк, який мав кращий вигляд краще, і якого розуміли діти і тварини.

Сільський блазень тоді запропонував звести двох пророків, мов двох півнів, які мають битися перед людом. Усі сказали, що це справді буде смішно, бо їхній пророк із села не зможе дивитися на сонячну бороду того іншого, і перелякається його вовчих очей, і буде розтоптаний ногою, що схожа на ногу качки.

Але пророки не побилися, мов півні.

Обидва говорили про Добро і обидва щиро вірили: вони зустрілися на шляху істини, що завжди єдина. А була неділя, і люд посходився посміятися, а не мудрувати, і нічого іншого й не очікував. Хотів бачити лише, як один пророк падає в порох під ноги іншому, того, що має ногу , як у качки, і хотів сміятися з обох.

Пророки й далі розмовляли на перехресті перед селом, але обидва швидко зосталися самі. Першим звідти втік блазень, побігши до села найкоротшою стежкою навздогін якомусь песеняткові.

Увесь люд швидко подався за блазнем.

Світлість

Той чоловік чекав у обсерваторії, коли в зодіаку блисне одна зірка, яку він спіймає своїми дзеркалами і яка стане його відкриттям.

Вона понесе його ім"я крізь простори неба так, як би його дитина носила вулицями міста.

Кожного року, в ті ж самі ночі, чекав він, щоб пролилося світло того невідомого нічного сонця, яке він відчував і в яке лише він вірив, яке пройде тим шляхом, що ним дотепер пройшла лише його неспокійна душа.

Роки й зірки пролинали, а його дух був залишався зачарований тим світлом зірки, що не хотіла зраджувати своєї таємниці. Його очі були засліплені тією синьою планетою, яка десь купалася у морі власного сяйва, безтурботно, мов молода жінка у хвилях, яких ніхто не бачить і ніхто не вистежує. Але він чекав, щоб та зірка зійшла на одну певну точку у всесвіті, мов на сходи свого престолу.

Так минуло все життя того чоловіка, закоханого в зірку.

Але він помер щасливим, бо все життя прожив у світлі зірки, яка була кращою і більшою, ніж усі інші зірки: бо вона світила, хоч навіть не існувала.

ЇЇ сяйво було таким, що той чоловік ніколи в житті нічого не знав ні про темний ліс, ні про темну стежку.

Насіння

Він сіяв і співав, і сіяв, і співав. Він сіяв чорне і біле насіння свого сну. Теплі весняні вітри несли пахощі, і легкі квітневі дощі поїли його срібні борозни. Пустеля після цього вкриється квітами і рум"яними плодами. Всюди ростиме колосся до пояса і ліси до неба.

І він ішов усе далі за сонцем і зірками, і сіяв у пустоші, і співав у тиші. Не озирався назад і не знав більше дороги, щоб повернутися на своє вогнище.

Не думав, чи вітер не віднесе насіння у ріку і чи вранішній мороз не поб"є молоді пагони. Не думав, чи не прилетять чорні й білі птахи і чи не поклюють у сяючих борознах чорне й біле насіння. Він ішов усе далі, і сіяв, і співав.

Та коли його голос погас, і рука ослабла, і коли вирушив туди, звідки прийшов, то заблукав у морі свого колосся, яке сам посіяв, і у темряві лісів, які сам посадив. Між ним і всім світом здіймалася тепер, високо до неба, отруйна вегетація його сну.

Старий запис

Море тобі говоритиме про Безмежність, небо – про Чистоту, а похмурі кипариси – про Тугу. – А ти скажеш морю, небу і кипарисам: "Моя любов містить у собі і вашу безмежність, і вашу чистоту, і вашу тугу. Бо моя душа вас обожнювала і створена з того, що обожнювала".

Зірки тобі говоритимуть про Вічність, а світанки – про Світлість. – А ти відповіси зіркам і світанкам: "Із мого кохання народжуються Чумацькі шляхи, і Небесні кола, і мирні світанки в горах. Бо ваша вічність і ваша світлість – ніщо інше, як атрибути кохання."

Вечірні сутінки говоритимуть тобі про Смерть, а тиша – про Забуття. – А ти відповіси сутінкам і тиші: " Є щось таке, що не вмирає для людського серця, і це – безрозсудна, але нездоланна віра в нереальне і неможливе. І є щось таке, що стоїть над долею людини, а це – Кохання, що, як і Смерть, завжди є сліпою силою природи, а не метою людського щастя чи нещастя".

Пісня Христу

Ти залишишся самотнім на озері, на якому проповідував убогим рибалкам, що щастя – у бідності, а спасіння – в любові. Зникнуть християни у світі. Твоє ім"я не вимовлятиметься більше у церквах, і ніхто тебе ні про що не проситиме. Від сходу до заходу співатимуть хори новому синові небесному, який принесе нову істину для нових людей.

Але ти залишишся і тоді, коли не стане християн на землі. І коли поростуть терном шляхи всіх твоїх мучеників, ти єдиний житимеш, світловолосий і симпатичний юначе, бо ти перший вказав на шляхи серця як на шляхи божі.

Залишишся, але збагнеш, що євангелія було недостатньо. Бо Бог для людей – не в пізнаній істині, а у вічному пошуку. Тебе всі покинуть, бо ти вірив, що знайшов його. Бог страшний лише у передчутті і безмежний лише в очікуванні.

І коли тебе зречуться всі люди, і коли тебе ще раз усі висміють, залишаться ще поети, щоб дивуватися тобі. І вічна Магдалена й далі витиратиме своїм волоссям твої закривавлені ноги. Бо залишиться в пам"яті лише те, що залишилося в людському серці.

Ти своєю істиною лише обмежив щось таке, що безмежне, і висловив те, що є невимовним. Але своїми ранами ти показав те, що є в людині від Бога. І тому, хоча й не відкрив Бога, ти його посвідчив.

Острів папуг

Безлюдний острів, у тій частині моря, куди кораблі ніколи не діставалися. На тому острові сяють ліси, мов широкі пломені в небі. Це – через безліч зграй папуг з вогненними барвами, чиє вимахування крильми надає острову вигляду страшної пожежі. Увечері, ті зграї сидять непорушно на гілках і на землі і дивляться своїми холодними очима на підпалений обрій, де сходять і заходять байдужі сонця.

Корабельна аварія викинула на той острів лише двох закоханих. Вони були першим людством і першою королівською парою того Нового світу. На острові вона стала його дружиною, віддавши йому свої тіло й душу. Але чоловік сказав: "Жінка має душу, тіло і минуле. Дай мені й минуле!"

Та чоловік ніколи не міг дізнатися про її істину, бо між ними і старою вітчизною було тепер нездоланне море. Його сумніви зростали з кожним днем. На всіх перехрестях мертвого острова шикувалися фантоми її минулого. Незабаром ними наповнилися всі ліси, немов військом, і всі води, немов примарами, і цілий острів став для нього тісним, немов фортеця. Тоді він почав їх відганяти, вдень і вночі, по полянах і горах, своїм королівським мечем і своїм довгим списом дикого борця. Скидав їх натовпами в прірви, заганяв у воду і в ній топив, зачиняв у печери і в них замуровував, і падав знесилений, обличчям до землі, з закривавленими руками і з затупленою зброєю.

Сонця заходили перед холодними зіницями папуг, від гарячого пір"я яких усі ліси здавалися охопленими пожежею. Але перша людина і перший король острова збожеволів від страху.

Творіння

Дивлюся, як чорний лісовий павук усе пополудня тче на темному крижлявому старезному дереві свою широку павутину. Він тче невтомно і безперервно. Дрібні нитки, які пряде, виходять із його грудей, із серця, і його прядіння стає чимраз міцнішим і красивішим.

Ліс повен тепла і звуків. По ньому зеленувата сонячна світлість лине з екстазом. І цілі малі хори з листя ритмічно супроводжують того похмурого митця, того невтомного ткача. А він пряде дедалі веселіше, дедалі пристрасніше, дедалі нетерплячіше, вплітаючи у своє ткання незрозумілі і дивні фігури.

Чорний лісовий павук, чи знає він, що означає його мистецтво? Чи знає, що пряде пастку? Хто зна. Але не в змозі стриматися, знесилюється на хвилину. Так той малий мистець пряде одержимо зі своїх грудей, із серця, із болючого й туманного сну та волі до творіння.

Він у своє прядиво вплітає ниточки, що звиваються з тонких голосів із гнізд... І вплітає у свою мережу сяючі сонячні нитки, що падають з неба... І вишиває свої малюнки, що виходять із його похмурої та неперевершеної енергії, яка прагне досконалости і останнього слова мудрости й форми...

А коли все було готове, він – як Творець колись – блаженно задивився на своє шовкове Творіння.