М. Старицкий

Сербскі Народні Думи і Пісні

1876

Одружіння короля Вукашина

Старицкий, стор. 11-22. (Вук Стеф. Караџић Женидба краља Вукашина >>)

Пише лист король Вукашин Жура ^[1]
В білім Скадрі ^[2], на Бояні річці;
Шле той лист він на Герцеговину,
В біле місто, славну Перлітору ^[3],
Перлітору біля Дурмітора, -^[4]
Відосаві, Момчіловій жінці;
Нишком пише, нишком посилає,
І в листі до неї так мовляє;

“Відосаво, Момчілова жінко!
Що там робиш у снігах, у кризі? -
Чи поглянеш з свого міста вгору -
То краси ніякої не вбачиш:
Одно-білі Дурмітора гори,
Оповиті кригою та снігом,
Як у зіму, так і серед літа.
Чи поглянеш з свого міста долом -
Вбачиш Тари коломутну воду;
Рвуть дерева і каміння хвилі,
Там нема ні мосту, а ні броду,
Тільки скелі та бори навколо.
Ти отруй Момчила воєводу,
Хоч отруй, хоч видай мині его;
Та над море, на долини рівні,
В білий Скадер ти до мене лини!
Я візьму за жінку тебе вірну; ^[5]
Будеш в мене, господине-крале,
На злотистих веретенах прясти,
Шовком прясти, на шовку сидіти,
Оксамити, та парчу носити,
І ходити в перлах та дукатах.
А який той Скадер на Бояні!
Кинеш оком з міста ти на вдалю -
Все укрили фикги та оливи,
Та роскішні лози-виногради;
Кинеш оком з міста ти до долу -
Спіють ниви білої пшениці,
А навкруг - зелені все левади,
Протіка там синяя Бояна,
А в Бояні плава риба всяка -
Коли схочеш, можна їсти свіжу!^”

Одібрала Момчилова жінка
Лист од Жури,- дивиться; читає;
Прочитавши, другий дрібен пише:
“Ой, королю, пане Вукашине!
Не так лехко видати Момчила,
А ні видать, а ні отруїти:
У Момчила-сестра Єхросина,
Сама їжу братові готує,
Кожну страву перед ним куштує;
У Момчила-братів милих девьять,
А по них дванадцять ще небожів:
Вино красне наливають дядьку,
Кожну чашу пригубляють зперше.
Момчил має коня Ябочила ^[6],
Ябочила з дужими крилами-
Куди схоче полетіти зможе!
Момчил має шаблю-блискавицю...^[7]
Не боїться нікого, пріч Бога!
Слухай же, королю Вукашине!
Підійми ти вельми сильне війско,
Веди просто на озера гладкі,
Та й засядь з ним за зелену гору.
У Момчила - звичай особливий:
Він що-ранку, у святу неділю,
Їде світом до озер на влови;
За ним їде братів милих девьять,
Та дванадцять ще небожів з ними
Й вояків із міста сот чотирі.
Як зайде неділонька святая,
Попалю я крила Ябочилу,
Затуплю я шаблю-блискавицю,
Її вмажу геть у крів солону ,
Щоб навіки до пахви пристала:
Тоді зможеш загубить Момчила!”

Як дійшов той лист до Вукашина
Прочитав він, що письмо те каже,
І та вістка - ёму люба стала.
Підійма він вельми сильне військо,
Веде військо на Герцеговину,
Веде просто на озера гладкі
Й засідає за зелену гору.

По вечері, як зайшла неділя,
Йде Момчило до своёго ліжка,
І лягає на постіль пухову.
Незабаром жінка йде до ёго,
Не лягає тільки на перини,
А над чолом ёму слёзи ронить.
Пита в неї Момчпл воєвода:

“Відосаво, жінко моя вірна!
Та яка-ж пригода тобі сталась,
Що ти слезп наді мною рониш?”

Одрікає Відосава юна:

“Ой, Момчиле пане-господарю!

Я не маю жодної пригоди,
Тільки чула про чудове диво,
Тільки ж чула, бачить не приміла:
Кажуть - маєш коня Ябочила,
Ябочила з дужими крилами.
Я в коня ще крил не добачала
І на слово не діймаю віри,
То й боюся, що погинуть маєш!”

Мудрий був Момчило воєвода,
Мудрий був, а дався на дурниці -
Одрікае так він своїй жінці:

“Відосаво, жінко моя вірна!
Твою тугу я розважу з хіттю:
Ти побачиш Ябочила крила.
Як уперше заспівають півні,
То біжи ти до нової стані:
В той час кінь мій розпускає крила,
Їх розгледіть тоді добре зможеш!''

Те промовив і заснув безпешно.
Спить Момчило; жінці не до сону, -
Молодиця на постілі слуха,
Прислухає, чи не крикнуть півні?

Скоро півні перші заспівали,
Молодиця скочила з перини;
Запалила світло у лихтарні,
Взяла потім лою і смолиці,
Та й побігла до нової стані.
Щиру правду їй сказав Момчило:
Ябочило розпускає крила,
Розпустив широкі до копитів.
А вона-ж то узяла ті крила,
Намастила лоєм і смолою,
Та після вогнем ще й підпалила -
І спалились Ябочилу крила....
Що-ж вогнем достанку не згоріло,
Під попругу придавила міцно.
А звідтіль пішла ще до збройниці,
Взяла гостру Момчилову шаблю,
Умочила її в крів солону,
Та й вернулась на постіль пухову.

Як порану забіліли зорі,
Устає Момчило воєвода,
Та й говорить жінці Відосаві:

“Відосаво, жінко моя вірна!
Чуден сон я бачив сеї ночі:
Наступає ніби чорна хмара
З Васаёва ^[8], проклятого краю,
І ляга навколо Дурмітора.
Я ударив а ту чорну хмару
Із рідними девьятю братами -
І дванадцять ще небожів з нами,
Та вояків добрих сот чотирі...
В хмарі тій ми, жінко, розлучились,
Розлучились, більше не злучились!
Боронь Боже - сон віщує лихо!”
Молодиця одріка на теє:
“Не лякайся, господарю милий!
Юнакові кожен сон на руку:
Сон-мара, а Бог єдиний- віра!”

От, убравсь Момчило воєвода,
Внхожае з білої світлиці;

Его ждуть братів там девьять милих,
Та дванадцять ще небожів з ними
Й вояків із міста сот чотирі,-
А коня виводить ему жінка.
Посідали всі на добрих коней
Тай побрались до озер на влови.

От, туди як стали надъїзжати,
Обступило скрізь їх сильне війско.
Як забачить війско те Момчпло,
Та мерщі до боку за шаблюку....
Але марно: а ні зрушить шаблі -
До пахви неначе прикипіла!

Обізвавсь Момчило воєвода:
“Ой, чи чули, мої рідні браття?
Ізрадила Відосава-сука!
Тале-ж дайте шаблю мині тяжку!”

Вони зараз ёго волю чинють,
Дають шаблю братові найтяжчу.
До братів Момчило знов мовляє:

“Слухайте-ж, мої брати кохані!
Ви ударьте ворога по крилах,
А я сам в середину ударю!”

Було-ж дива і страху там, Боже!
Дивувався-б, чудовався кожен,
Як січе Момчило воєвода,
Як шаткують під горою другі.
Ябочило ще толочить більше,
Ніж Момчпло шаблею рубає.
Так коневі-ж сталася пригода:
Повертався він до Перлітора,
Коли се - назустріч девьять коней
Вороних, а брата - ні єдина!

Як побачив воєвода теє,
Жаль стиснув ёго юнацьке серце:
По братах, по рідних своїх з жалю,
Ёму руки білії помліли -
Не здолає вже рубати більше.

Він тоді ударив Ябочила,
Острогами гострими ударив,
Щоб летів до міста Перлітора;
Одже кінь летіти вже не зможе!
Заклина Момчило воєвода:

..Ябочило! тебе-б вовки ззіли!
Перше з жартів завжди ми літали,-
Без потреби, а з завзяття тільки,
А тут з лиха винести не хочеш!”

Але стиха кінь ёму на теє:

-“Ой, Момчило, пане воєводо!
Не клени, не бий мене даремно,
Вже тепер летіти я не зможу:
Карай Боже Відосаву люту,-
То вона спалила мої крила!
Що-ж вогнем до'станку не згоріло,
Під попругу придавила міцно.
Вже тепер рятуй себе, як знає!”

Як те вчув Момчило воєвода;
Змив дрібними вид юнацький, білий,
З Ябочила скочив він до-долу,
Тричі скочив, города доскочив;
Але там зачинена вже брама,
Ще й замкнута на залізні крюки.

Момчил бачить свою тяжку долю,
Сестру кличе, Зхросину милу:

“Зхросино! Сестро моя рідна!
Ти спусти-ж полотен мині з муру,
Щоб по них я переліз за браму!'“
Сестра брату одмовляе з плачем:

“Ох, мій брате, Момчил-воєводо!
Не спущу полотен тобі з муру,
Бо мині-ж невістка Відосава -
Братова моя, твоя зрадниця -
До колоди привъязала коси!“ -

Та сестра-ж та жалібниця чула!
Шкода стало їй своего брата:
Зашипіла, мов гадюка люта,
Головою з всеї сили бъеться,

Рве волосся на собі до'дного:
На колоді погубила коси,
Полотна вхопила шмат великий
І спустила з муру аж до-долу.
Взяв обіруч шмат той воєвода,
По ёму на мур високий пнеться;
Долізає до кінця вже муру...
Коли це - де візметься зрадниця,
В руці шаблю гострую тримає,
Полотно зверх рук ёму втинає.

З муру на-діл падає Момчило,
З муру-на-діл, на погонне військо,
На мечі, на списи довжелезні,
На сокири, на тяжкі булави ^[9].
Надбігає сам король Вукашин,
Та й ударив ёго списом довгим,
Та й ударив в саме серце наскрізь!
Застогнав Момчило воєвода:

“Я тобі прощаю, Вукашине!
Не бери ти Відосави тільки,
Відосави, лютої зрадниці,
Бо й твою вона погубить душу:
Мене нині зрадила для тебе,
Для другого-тебе завтра зрадить!
А бери-ж сестру ти мою милу,
Мою милу, Зхросину рідну:
Вона-ж буде вірною до віку,
Тобі зродить, як мене-юнака!”

Так мовля Момчило воєвода,
Так мовляє, борючись з душею,
А промовив-оддав Богу душу.

Ледве вмер Момчило воєвода,
Зараз браму одчинили в місті.
Вийшла з неї Відосава-сука
Королю назустріч, Вукашину.
От, ёго проводить до світлиці,
За злотистий стіл ёго сажае,
Вином, медом зрадника частує,
Ёму ставить всяку ласощ паньську;
Іде потім у збройницю мужню,
Та й приносить Вукашину шати,
Момчилові шати і оружжа.

Але що-ж за невидале диво?
Що Момчилу до колін сягало -
Те Вукашин по землі волочить;
Що Момчилу шлик був саме вміру -
Вукашину аж на плечі пада;
Що Момчилу чобіт був помалий -
А Вукашин дві ноги взуває;
Що Момчилу золотяй був перстінь -
В Вукашина три персти влізає;
Що Момчилу шабля була зруча -
В Вукашина по землі на локіть;
Що Момчилу броня була дехка -
Вукашин в їй... а ні зворухнеться!

Як сплесне-ж король тоді Вукашин:
“Милий Боже! Лихо-ж мині тяжке!
Ну та й сука-ж Відосава цягі!
Та коли вже лицаря такого,
Що нема й на світі, - загубила,
Що-ж мині на завтра заподіє?!”

Та й покликав слуг своїх вірненьких,
Ухопили Відосаву-суку,
Привьязали до хвостів конячих,
Тай пустили з Перлітора в поле:
Так живцем і розірвали коні!

Взяв король достатки всі Момчила,
Взяв сестру Момчилову з собою,
По названню - Єхросину красну,
Взяв, одвіз до Скадру на Бояні,-
Та й повів мерщі її до шлюбу.
Гарний рід сплодила Єхросина,
Породила Марка ^[10] і Андрія.
Марко вдавсь цілком у свого дядька,
В юнака, Момчпла воєводу.

1. Жура-знач. щуплий, малий на зріст. Вукашин-той самий, ще будував Скадер.
2. Скадер, або як всім більше відоме-Скутарі, місто в північній Албанії, неподалеку од Чорногорії, стоїть і по сей день над Бояною річкою, поблизь самого вливу її в Адріатичеське море.
3. Перлітор - по инших Пірітор, руйновище цёго міста й досі ще є.
4. Дурмітор-гора на грякіщі Герцеговини з Чорногорією.
5. Із першої думи видно, що при закладинах Скадру Вукашин уже був жонатим; то тут треба розуміти, - або що Вукашин овдовів, або що народ змішав уремья. Здається остатнє ймивірнійше.
6. Ябочил - себ то ябковатий. Оповідають про ёго так: в озері, коло якого Момчилові кобили паслися, водивсь якийсь огирь крилатий. Момчил якимись хитрощами злучив его з кращою кобилою, котра і привела Ябочила. Крила у Ябочила були невидимі, і тільки він розпускав їх у глупу ніч або у потребі.
7. У сербскій думі стоїть - “шаблю із очима”; але і сам Караджич не розуміє, щоб воно визначало?!
8. Земля ця лежить між Чорногорією і річкою Лімом. То було пробування роду Васоєвичів.
9. По сербські-буздовани. Оружжа це зовсім схоже на нашу булаву; тільки булава у нас вживалася, як клейноди, а буздован був завжди оружаам: ним трощили з руч і кидали на-оддаль.
10. Марко-той самий, що звався потім Марком королевичем, про якого народ сербський зложив найбільше дум.

Урош і Мрлячовенки

Старицкий, стор. 103-113. (Вук Стеф. Караџић Урош и Мрљавчевићи >>)

На широкім, на Косовім полі,
Коло церкви білої Самдрежі,
Стали разом табори чотирі:
Один табір Вукашина кроля,
Другий табір Углиша державця,
Третій табір Гойна воєводи, ^[1]
А четвертий - Уроша царенка.

Завелися сподарі за царство,
Проміж себе вже готові битись,
Хоч на смерть, ножами золотими:
Чіє царство - згодитись не можуть.

“Мое єсть!” - гука король Вукашин;
Собі й Углиш: “не твоє, мое-бо!”
Гойко пробі: “ні, моє - не ваше!”
Слуха теє, молодий царенко,
Слуха теє,- бє промовить слова,
Бо супроти трех братїв не сміє,
Не насміє проти трех Мрляченків.

От і пише лист король Вукашин,
Пише лист і посила чаушом
Аж до міста білого Призрена,
До'дного Неделька протопопа:
Хай прибуде на Косове рівне
І повіда, кошу стать на царство,
Бо він сам царя на смерть готовив,
Сповідав і причащав Дарами,

Та в ёго і книга староставна.^[2]

Другий лист державець Углиш пише,
Пише лист і посила чаушом
Теж до міста білого Призрена,
До того-ж Неделька протопопа.
Пише третій-воєвода Гойко,
Шле і він чауша запального;
А царенко Урош ще четвертий
Пише лист і посила чаушом.

Всі чотирі дрібні листи пишуть,
Посилають запальних чаушів;
Ще-ж усі-один другого потай.
Збіглось разом вершника чотирі,
Збіглось разом у Призрену білім,
Попід двір Недельки протопопа.

Протопопа не застали дома,
Бо у церкві вутриню він правив,
А по їй і святу службу Божу.
Ну, та й смілі-ж; ті чауші в біса,
Із завзятих найзавзяті певне:
Не зхотіли позлізати з коней,
А так верхи й затурили в церкву;
Повиймали канчуки плетені, -
Та й ну бить Неделька протопопа!

“Гей! хапайсь, Недельче протопопе!
Гайда зараз на “Косове рівне,
Та скажи, кому на царство стати:
Бо ти сам царя на смерть готовив,
Сповідав і причащав Дарами,
Та в тебе-ж і книга староставна.
Ну, мерщі-ж, як голови ще шкода!

Ой заплакав протопоп Неделько,
Слёзи ронить, промовля чаушам:

“Одступіться, посланці від дужих,
Поки в церкві не одправлю служби:
Тоді взнаєм, кому стать на царство.”

Схаменулись, виїхали зараз.
А як служба покінчилась Божа,
Вийшли люде перед Білу церкву.
От Неделько протопоп і каже:

“Мої діти, четверо чаушів!
Правда ваша, - я царя на смерті
Сповідав і причащав Дарами;

Талеж в ёго не питавсь за царство,
А питався за гріхи, що вдіяв;
Ви-ж простуйте до Прилипа міста,
Аж до двору Короленка Марка,
До самого Марка, мого вченя:
Він од мене вивчився письменству.
Марко був за писаря цареві,
У его-ж і книга староставна,
Ёму й знать, кому спадає царство.
Ви покличте на Косове Марка-
Щиру правду він вам оповіда,
Бо нікого не боїться Марко,
Опріч Бога одного, святого!”

От, побрались четверо чаушів,
Їдуть просто до Прилипа міста,
До оселі Короленка Марка.

Як були вже перед білим двором,
У ворота брязнули залізом,
“Те зачула Єхросина мати,
Кличе зараз сина свого Марка:

“Сине Марку! чадо моє любе!
Хтось ударив брязкалом в ворота:

То, здається, батькові посланці!”

Встає Марко, одчиня ворота.
Уклонились Маркові чауші:

“Помогай-Бі, господарю Марку!”
“На те Марко їх віта рукою:

“Бью чолом вам, мої діти любі!
Чи здорове пак лицарьство сербське
І шановні королі та князі?”

Уклонились посланці низенько:
“Господарю, короленку Марку!
Всі здорові, та немає згоди,
Бо велика між сподарів звада:
На Косовім, на широкім полі,
Біля церкви білої Самдрежі,
Завелися сподарі за царство;
Проміж себе вже готові битись,
Хоч на смерть, ножами золотими:
Кому царство-згодитись не можуть.
Тебе кличуть на Косове рівне,
Щоб сказав ти, кому стать на царство?”

Іде Марко до господи зараз,
Зве на раду Єхросину матір:

“Єхросине, моя ненько рідна!
Між сподарів стала тяжка звада:
На Косовім, на широкім полі,
Біля церкви білої Самдрежі,
Завелися сподарі за царство;
Проміж себе вже готові битись,
Хоч на смерть, ножами золотими:
Кому царство-згодитись не можуть.
Мене кличуть на Косове поле,
Щоб сказав їм, кому стать на царство?”

Як сам Марко дбав о щирій правді,
Так благає й Єхросина мати:

“Слухай Марку, мій єдиний сину!
Заклинаю молоком матернім:
Не скривди ти, не скриви душею,
А ні батька, а ні дядька ради;
Кажи правду, як кохаєш Бога.
Гляди-ж, сину, не згуби душі ти:
Бо вже краще голівоньку стратить,
Ніж свою пак огрішити душу!”

Узяв Марко староставну книгу,
Осідлав строкатого Шарина; ^[3]
Сам на спину коню Шарцю скочив,
Та й поїхав на Косове рівне.

Як надъїхав Марко уже близько
До шатра, де був король Вукашин,
Обізвавсь тоді король до ёго:

“Хвала Богу, доля-ж моя щасна:
Ото їде син мій рідний Марко:
Він присудить мині царство певно,
Бо ёму й спаде воно по батьку.”

Марко чув, а й слова не промовив,
На шатер не скинув навіть оком.

Як державець Угліш Марка вбачив,
То до ёго й закидає словом:
“Моє щастя, то небіж мій їде:
Він присудить мині царство певно!
Скажи, Марку, що моє це царство,-
Будем спільно, як брати, царити!”

Мовчить Марко, не промовить слова,
На шатер не скине навіть оком.

Вбачив Марка воєвода Гойко,
Та до его й закидає словом:
“Мое щастя, то небіж мій їде!
Він присудить мині царство певно:
Бо як був ще невеличким Марко,
Пестував я его сам кохано,
Пригортав до лона під аксампт,
Мов найкраще яблуко злотисте;

Як було це їду куди верхи,-
Садовлю з собою завжди Марка...
Скажи, Марку, що моє це царство:

Царювати сам ти будеш справжнє,
А я буду по тобі лиш первим!”

Мовчить Марко, не промовить слова,
На шатер не скине навіть оком.

Їде просто до шатра ясного,
До шатра Уроша молодого:
Догнав Шарця до шатра царенка,
Та і зскочив із коня тут Марко.

Як угледів ёго хлопець Урош,
Схопивсь зараз з подушок шовкових,
Схопивсь хутко, радісно говорить:

“Слава Богу: то ж хрещений батько,
Мій хрещений короленко Марко:
Він по правді скаже, кому царство?”

Кинувсь він-та й обвились руками,
Білий вид цілують брат у брата,
О здоровьє лицарське питають;
На мьяких подушках потім сіли.

Не багато уточилось часу,
Як по дневі, темна ніч настала.
От, по-рану почало світати,
В церкві білій задзвонили в дзвони, -
Добродійство рушило до церкви.
Як скінчилась вже свята одправа,
Вийшли всі добродії із церкви
Й посідали в цвинтарі за столи;
Пьють горілку, заїдають цукром.
Бере Марко книгу староставну,
Подивився в книгу ту і каже:

“Батьку мій, короле Вукашине!
Та невже-ж пак королевства твого
Тобі мало? - Бодай ёго стратив! -
Коли хочеш, ще й чуже одняти!
А ти, дядьку, господарь-Углишу !
Та невже-ж пак господарьства твого
Тобі мало? - Бодай ёго стратив! -
Коли хочеш, ще й чуже одняти!
А ти, дядьку, воєводо Гойку!
Та невже-ж пак воєводства твого
Тобі мало?-Бодай ёго стратив! -
Коли хочеш, ще й чуже одняти!
Подивіться-ж (хай вас Бог скарає!):
Книга пише, що Урошу царство,
Сироті, по батькові спадає,
Бо ёго це батьківщина власна.
Царь і сам в о статнюю годину
Одказав се царство свому сину.”

Як зачув король Вукашин теє,
Одним скоком він схопивсь на ноги,
Витяг потім золотого меча,
Щоб забить ним сина свого Марка;
Кинувсь Марко од отця втікати,
(Бо, звичайно, не впада дитині
З своїм батьком, з своїм рідним битись), -
Утіка він по-за білу церкву,
Кругом церкви білої Самдрежі:
Біжить Марко, а король-по пьятах;
Уже тричі обернули коло,
Кругом церкви білої Самдрежі;
Уже мало не піймав він Марка, -
Коли з церкви щось загомоніло:

“Ховайсь в церкву, Короленку Марку!
Чи не бачиш, що погинуть маєш,
Ще й погинуть од своёго батька,
А за правду пресвятую Божу.”

Одчинились тут церковні двері,
Марко вбіг у білу церкву зараз,
А за нпм і зачинились двері.
Добіга до тих дверей Вукашин,
Як ударить мечем прямо в двері,-
Аж звідтіль червона кров капнула.
Схаменувсь тоді король Вукашин
І промовив жалібно словами:

“Ох і Боже, лихо мині тяжке!
Загубив я свого сина Марка!”

Але з церкви щось ему на теє:

“Ой чувай, королю Вукашине!
Ти забив не сина свого Марка,
А забив ти янгола святого.”
Як король на Марка був сердитий,
То й почав его тут проклинати:

“Бодай Хрест тебе убив, мій сину!
Щоб не мав могили, ні нащадку!
Та бодай ти не діждався й смерти,
Поки в турка за слугу не станеш!”

Клене батько, - величає Урош:

“Батьку Марку! Бог тобі оддячить!
Хай твій розум світить всім на раді!
Хай твій меч не вищербиться в січі!

Хай не буде над тебе юнака!
Хай живе про тебе слава в світі
Поки стане місяця і сонця!”

Як вістилось, так усе й справдилось.

1. Углиш, Вукашин і Гайко-три брати із роду Мрлячовичів, ті я: самі, що будували Скадер на Бонні.  Род Мрлячовичів з родом Неманичів ворогував завади за панування; по смерті як Душана всі вони напали на молодого плохенького Уроша, та до їх пристав і Юг-Богдан з синами і з своїм зятем Лазарем.
2. Староставна-значить стародавня. Шукай пояснення назад.
3. Шарин або Шорець - так звався славутний кінь Марка короленка; ц^е назвище ему надано за шару его масть, чи як у нас кажуть-строкату.

Дівчина Косовка

Старицкий, стор. 103-113. (Вук Стеф. Караџић Косовка девојка >>)

Рано встала дівчина Косовка,
Раннім ранкові у святу неділю,
У неділю до схід-сонця встала:
Засукала рукава біленькі,
Засукала аж до білих локтів;
Білий хліб несе вона на плечіх,
А в руках дві золоті конівки:
У одній-холодная водиця,
У другій-вино червоне, добре.
От, іде з тим на Косове рівне,
Боёвищем молоденька бродить,
Боёвищем пречесного князя,
Розглядає по крові юнаків;
Де надиба юнака живого.
Умива хйлодною водою,
Напува ёго вином червоним,
Нагодує потім хлібом білим.

От, її пригода там наводить
На юнака Орловенка Павла,
Що хорунжим молодим був в князя;
Знайшла ёго ще живим дівчіна:
Руку праву ёму чисто втято,
А ногу-ж-то-по коліно ліву;
Перебито ёму ребра круглі,
Що аж видко із під ребер легке.

Піднімає лицаря дівчина,
Витяга з крівавої калюжі,
Умива холодною водою,
Напува ёго вином червоним
І до вуст ёму дає хліб білпй.
Як серденько в юнака заграло,
То й питає Орловенко в неї:

“Люба сестро, дівчіно Косовко!
Що тобі пак за неволя нагла
По крові перевертать юнаків?
І кого ти, молода, шукаєш
На цім смутнім боёвищі-полі:
Чи рідного, чи у других брата;
А чи батька по гріху ^[1] старого?”

Одмовляе дівчина Косовка:
“Милий брате, лицарю незнаний!
Я нікого не шукаю з кревних:
Ні рідного, а ні в других брата,
А ні батька по гріху старого.
А чи знаєш, лицарю незнаний,
Як царь Лазарь готувався з військом,
Як у пишній Самодрежкій церкві
Аж три тінждні протопопів тридцять
Сповідало й причащало всіх їх?
Причастилось усе сербське військо,
На останку - воєводів троє:

А що перший - Милош воєвода,
А що другий - то Іван Косанчич,
А що третій - то Милан Топлиця.

“Я була на той час коло брами...
Коли йде це воєвода Милош,
А юнак-же, на ввесь світ хороший!
Ему шабля по каміннях брязка,
Шлик шовковий, в срібло пера взяті,
По-за плечі плащ крапчастий, пишний,
А на шиї єдвабова хустка...
Озирнувсь він, подививсь на мене, -
Скида зараз плащ крапчастий, пишний,
Скида з себе й простяга до мене:

““На, дівчино, оцей плащ крапчастий,
Хай тобі він на незабудь буде:
Хоч по ёму ти мене згадаєш!
Я ж іду погинуть, моє серце,
В таборищі пречесного князя.
Моли Бога, дівчинонько люба,
Щоб здоровим я вернувсь до-дому,
То й для тебе щасна доля буде:
Бо тебе я одружу з Миланом;
Із Миланом побратимом в Бозі,
Що зі мною побратався Богом,
Вішнім Богом та святим Іваном;
А я сам весільним батьком буду!”“

“За Милошем йде Іван Косанчич,
А юнак же, на ввесь світ хороший!
Ёму шабля по каміннях брязка,
Шлик шовковий, в срібла пера взяті,
По-за плечі плащ крапчастий, пишний,
Коло шиї єдвабова хустка,
А на пальці щирозлотий перстінь.

Озирнувсь він, подививсь на мене, -
Здійма зараз щирозлотий перстінь,
Здійма з пальця, простяга до мене:

““На, дівчино, щирозлотий перстінь;

Хай тобі він на незабудь буде,
Хоч по перстню ти мене згадаєш!
Я-ж іду погинуть, моє серце,
В таборищі пречесного князя.
Моли Бога, дівчинонька люба,
Щоб здоровим я вернувсь до-дому, -
То й для тебе щасна доля буде:
Бо тебе я одружу з Миланом,
Із Миланом побратимом в Бозі,
Що зі мною побратався Богом,
Вішнім Богом та святим Іваном;
Я ж тобі боярином вже буду!”“

“3а Іваном йде Милан Топлиця,
А юнак же, на ввесь світ хороший!
Ёму шабля по каміннях брязка,
Шлик шовковий, в срібло пера взяті,
По-за плечі плащ крапчастий, пишний,
Коло шиї єдваббва хустка,
На руці-ж платок парчовий чисто...
Озирнувсь він, подививсь на мене, -
Скида зараз той платок парчовий,
З руки скинув, простяга до мене:

““На, дівчино, цей платок парчевий
Хай тобі він на незабудь буде:
Хоч по ему ти мене згадаєш!
Я-ж іду погинуть, моє серце,
В таборищі пречесного князя.
Моли Бога, дівчинонько люба,
Щоб здоровим я вернувсь до дому-
Й тобі, серце, щасна доля буде:
Візьму тебе за дружину вірну!”“

І на тім пішли три воєводи...
Їх-то я й шукаю тут по полю.”

Але їй на те Павло Орлович:
“Сестро люба, дівчино Косовко!
Глянь-но, серце, бачиш списів гору?
Де найгуще і найвище списів,
Там лилася тепла кров юнацька;
По стремена доброму коневі,
По стремена й по вузду сягала,
А юнаку - по шовковий пояс:
І твої там полягли всі троє.
Не крівав же рукавів даремно,
А вертайся до своёго двору.

Як ті речі дівчинонька вчула,
Вид свій білий слізоньками вмила,
Повертає до своёго двору,
Та голосить, як зозуля бьється:
“Лихо ж тяжке, нещаслива доле!
Як торкнусь я і до сосни, бідна,
То і сосна зелененька всохне!“

1 Народ сербський, як часом і наш, вважа і освячений шяюб все-ж таки за гріх, хоч і неминучий. Для того він і узива иноді: “батько по гріху, син по гріху.”

Банович Страхиня

Старицкий, стор. 201-230. (Вук Стеф. Караџић Бановић Страхиња >>)

Був собі колись-то бан Страхиня,
Жив собі в однім маленькім банстві,
В землі банській, край Косова поля,-
Та такого вже орла й не буде!
Раз у ранці до-схід-сонця встав він
І гукнув, покликав слуг до себе:
“Слуги вірні! Біжіть хутко в станю,
Осідлайте румака прудкого,
Приберіть ёго в найкращу зброю,
Підтягніть ему мицніш попругу;
Бо я, діти, лагожусь в дорогу:
На який час кину край свій банський,
І поїду румаком далеко,
Аж у місто у Крушевець білий,
До старого Юг-Богдана, тестя,
І до любих шуряків Югенків;
Бо вони вже скучили за мною!

Слуги зараз панську волю чинють,-
Осідлали огиря прудкого.
Бан Страхиня сам прибрався пишно,
Сам прибрався у шарлат-аксамит:
Взяв на себе кармазову чоху, ^[1]
Що чистіша од води прудкої,
Червоніша од ясного сонця.
Приодягся сивий сокіл сербський,
Сів-упав на огиря-зміюку,
І полинув в тестівщину птахом;
Прилетів до білого Крушевця
Де з недавна зачалося царство.
Ёго любо стрів Богдан-Юг сивий,
З девъятьма своїми соколами,
З шуряками, дорогими бану,-
Обнімають, пригортають зятя;
Взяли слуги огиря у станю,
А сазі бан пішов в світлицю пишну:
Посідали за накриті столи
І розмову завели розумну.
Позбірались і слугині й слуги,
Той слугує, той вином частує;
Що було там господарства-панства -
Посідали всі вино кружати:
На чолі сів сам Богдан-Юг сивий,
По право-руч, коло себе поруч,
Посадив він свого зятя бана,
За ним сіло й Юговенків девъять,
А ще далі-усе инше панство.
Хто мододчий слугував старійшин:
А найбільше Юговенків девьять
Припрошали й частували щиро
Попереду Юг-Богдана батька,
По Богдані усе панство инше,
А найщирше дорогого зятя;
Раз-у-раз слуга вино розносив,
Частував всіх з золотої чаші,
Що вбирала ок напевно з девъять;
А другий приніс наїдки різні,
І павидла й солодощі всякі, -
Ну вже, брате, був царський то бенькет!

От, гостює, бенькетуе в тестя
Бан Страхиня день по дневі довго,
Запишався, одцурався й дому.
Що було у тім Крушевцю панства,
Аж обридло Юг-Богдану діду,
Просячи і рано й вечір Юга:

“Господарю, сильний Юг-Богдане!
Ми цілуєм твій припіл шовковий
І правицю твою біду й дужу;
Пошануй же, господарю, й ти нас,
Потруди свою царську величність:
Заверни й до нас у хату з зятем
З дорогим бановичем Страхинем,
Хай его ми привітаєм чесно!”
І ходив по всіх дворах Юг з зятем.
А поки-ж то обійшли всіх по-ряд,
Проминуло щось чи-мало часу,
І таки Страхиня бан загаявсь;
Коли це-зненацька лихо впадо!

Раз у ранці, ледве сонце встало,
Листоноша лист приніс дрібненький
Із малого господарства-банства,
Од старої банової неньки,
І поклав Страхині на коліна;
Подививсь той, прочитав писаннє, -
Негаразд-же у листі стояло,
Повіщав він, що конає ненька:

“Де ти, синку, Страхиничу бане?
Ой на лихо пив вино в Крушевці,
Ой на горе в тестівщині бавивсь!
Прочитай, яке нещастя сталось:
Із полудня встала сильна сила -
Із Єдреня царь турецький з військом,
Та й упала на Косове поле;
Наступив царь і навів визірів,
Ще лихих побічників і беїв.
Скільки є в царя країв і земель,
Всю з собою зняв турецьку силу
Всю згромадив на Косовім полі,
Захопив обидві наші річки-
І Ситницю, і холодну Лабу,
Та й обсів Косове поле ціле.
Кажуть люде, повідають, синку:
Шо од скелі аж по явір всохлий,
Од сухого ж до Сазлії, сину,
Од Сазлії аж по міст залізний,
Од моста аж до Звечана, сину,
Од Звечана до Чечана, кажуть,
Од Чечана до планини вгору -
Все укрила геть ворожа сила,
І злічити її, сину, трудно!
Кажуть люде у царя-невіри
Є сто тисяч з самих беїв війська,
З панів-беїв, дідичів краёвих,
Що по краї розібрали землі
Й проживають на царському кошті;
Під панами сильне-дужі коні,
А при боці щось оружжа мало -
Одна шабля-дамашовка тільки;
Іще-ж кажуть, що в царя-султана
Є й друге завзяте вельми військо-
Запальнії яничари-турки,
Що в Єдрену двір царський вартують;
Яничарів, кажуть, те-ж сто тисяч.
Повідають іще, сину, люде,
Що в Турчина єсть і третє військо
Та якогось Тука і Мантука:
Що захоче, те побье й потопче...
Всякого є в того турка війська:
От іще є одно військо сильне -
Самовольний Влах-Алія турчин,
Що не слуха і царя-султана,
А не то що визірів та беїв:
Iх вважа він з їхнім цілим, військом
За мурашок по землі нікчемних;
Оттакий-то той Валах Алія!
Не схотів з царем іти він чесно,
Без розбою на Косове поле,
Повернув Валах шляхом ліворуч,
Та й ударив він на наше банство:
Рідну землю нашу всіяв горем,
Сплюндрував, вогнем злизав все чисто,
І каміння з будівлів роскидав;
Розігнав твою всю челядь вірну,
І зневажив твою матір сиву,
Їй конем переламав сурелі;
Силоміць взяв твою жінку вірну,
Взяв й собою на Косове поле,
Й під шатром її тепер милує!
А я, бідна, тут сама лишилась,
На руїнах голосю ридаю,
Як зозуля, - а ти пьеш-гуляєш,
Бенькетуєш у Крушевці білім:
Ой на лихо-ж те гуляння вийшло!

Коли лист той прочитав Страхиня,
Ёго сердце обняв жаль пекучий,
І на виді лягла туга-мука:
Він насупив свої чорні брови,
Чорні вуси аж на груди впали,
Зморщив чоло, втирив в землю очі,
А в очах гірка слёза блиснула.

Як побачив свого зятя бана
Юг-Богдан старий таким у ранці,
То спалахнув, як живе багаття,
І до зятя обізвався прикро:

“Бог з тобою, мій коханий зятю!
Ти чого схопивсь сёгодні рано,
Чого вид твій невеселий, смутний?
Хто тебе роздратував, образив,
На кого ти розлютився, зятю?
Чи бува не насміялись гостро
Шуряки в размовоньці з тобою?
Чи своячки частували мало?
Чи чого в моїм дворі бракує?
Кажи, зятю, все по правді чисто!“

Спахнув бан і одповідав тестю:
“Ет, не те, старий Богдане Югу!
З шуряками я в найліпшій згоді,
А своячки - господарські дочки
І витають і частують добре,
Та й в дворі всего у тебе досить;

Але от-що засмутило душу:
Мині лист прийшов з малого банства,
Од моєї од старої неньки.'“
Тут про все він росказав Богдану,
Як ёму геть сплюндрували двори,
Як ёму всю розігнали челядь,
Як ёго скалічили матусю,
Як у ёго і дружину вкрали”:

“Ох мій тестю, Юг-Богдане сивий!
Де-ж теперь моя дружина дюба,
Моя жінка, твоя дочка рідна?
Нам обом і сором, і неслава!
Але слухай, мій коханий тестю:
Чим жаліть мене по смерті маєш,
Пожалій, поки живу я в світі:
Я прошу тебе, благаю щиро
І цілую твою руку білу,-
Ой пусти твоїх синів зі мною,
А моїх же шуряків-Югенгів:
Я поїду на Косове з ними,
Розшукаю ворога своёго,
А царського гультяя лихого,
Що добро й сімью мою роспудив.
Ти не бійся, даде-Бі, мій тестю,
Й не лякайся за синів рідненьких;
Шурякік передягну я хитро,
Скину з них рідну, краёву одіж,
Приберу їх у турецьке вбрання:
Вберу чола у завої білі,
Дам на плечі долами зелені,
А на ноги-шаравари пишні,
А до боку-блискавиці-шаблі;
Ще-ж до того накажу я слугам,
Щоб юнакам осідлали коней
По-турецькі, підтягли-б їх міцно
І поклали-б зверх ведмеді чорні:
З синів вийдуть яничари чисто!
Я ще любим шурякам пораю,
Що, коли ми на Косовім станем
І поїдем через військо турське,
Я пашу вдавати буду з себе,
А вони нехай з страхом поводють
І мене за старшину вважають;

А коли хто у царському війську
Нас спитає, заговорить з нами
По турецькі й на мановське ^[2] зверне,
То я з турком говорити можу
По-турецькі й по-мановські рівно,
Розумію і арапську мову,
Та утну й по-арнаутські дрібно.
Проведу їх так Косовим полем,
Одурю усе турецьке військо
І знайду я ворога лихого,
Дужого турчина Влах-Алію,
Що моє добро й сімью роспудив.
Шуряки мині в пригоді стануть,
Не дадуть турчину на поталу,
А без них я сам напевно згину,
Бо не трудно одного й потяти!

Як зачув старий Богдан те слово,
Весь сполохнув, мов живе багаття,
Й одказав Страхині-зятю згніва:

“Любий зятю, мій Страхиню бане!
Ти сегодні бачця розум стратив,
Що прохать синів у мене зваживсь,
Щоб вести з собою на Косове,
Аби їх там покололи турки!
Про се більше а ні слова, зятю!
Не пущу моїх синів з тобою,
Хоч би а не взрів дочки й до смерти!
Але слухай, мій Страхиню зяте,
Та чи варт себе так гризти дуже?
Чи ти знаєш, чи не знаєш може,
Що колії хоч одну нічку дочка
Ночувала під шатром з турчином,
Ти тобі вже не годиться в жінки:
Що скарав Бог, те вже кляте вічно!
Хай невірі вона краще буде;
Цур їй, пек їй! Хай з нечистим гине!
Я тобі ще висватаю кращу,
Ще напьюся на весіллі добре
І до віку приятелем буду;
А дітей все не пущу з тобою!“

Запалився бан Страхиня гнівом,
Але й слова не промовив тестю,
Не покликав ёго слуг до себе,
Не покликав конюхів він навіть:

Пішов сам до огиря у станю;
Але як-же осідлав доладно,
Як коня свого підпружив міцно!
Загнуздав у сталёві заліза,
Та й повів коня до двору з стані;
Став при кганку на біленький камінь.,
Скочив з его на коня легонько
І зирнув на девьятех Югенків,-
Шуряки-ж спустили в землю очі;
Кинув бан на свояка ще оком,
Свояка якогось Неманича,
Так свояк похнюпив очі в землю.
Як пили вино й горілку вкупі,
Всі хвалились по-юнацькі добре,
Присягались святим Богом зятю:
“Ти любіший нам, Страхиню бане,
За все царство, за всю нашу землю!“
А тепер, коли скрутило лихо,
То нема вже й товариша бану,
Ні с ким їхать на Косове поле.
Глянув бан, що друзяка немає,
Сам поїхав сиротою з двору.

Їде просто Крушевецькня полем;
Як проїхав уже геть тим полем,
Позирнув він на Крушевець ще раз,
Чи не їдуть шуряки по-заду,
Чи не стало шуряка їм шкода?
Аде дарма: зрозумів він добре,
Що в біді не буде ёму друга!
Тут у смутку пригадав Страхиня,
Що хорта він залишив у дворі,
І хорта-ж лихого Карамана,
Що ёму і за коня вірніший,
Та й гукнув він голосно та гучно
До хорта, що залишивсь у стані;
Ледве вчув хорт господарський голос,
Ісхопився, та й чкурнув по полю,
Наздігнав мерщі коня прудкого,
Круг его став з радощів скакати,
Брязкотить лиш зодотим ошийком,
В очі зорить, мов балака з баном.

Веселіще бан конем поїхав:
Пробігає і степи й планнші,
Добігає до Косова поля:
Як побачив ворогів там силу,
Аж на серці похололо в бана,-
Помъянув він праведного Бога,
Та й ударивсь між турецькі орди.
Ото їде по Косовім полі,
Їде полем на чотирі краї,
Шука всюди турка Влах-Алію,
Так ніде-ж ёго знайти не може.
От спустивсь бан до Ситниці річки
І забачив якесь дивне диво:
Ой на кручі край річеньки саме
Розмъято там намет зелений,-
Аж пів поля захопив широкий.

На наметі золотая банька,
Горить-сяє, ніби ясне сонце;
При наметі вбито спис у землю,
А до списа вороний привъязан, -
У коня на морді є торбина,
Бъе ногами він у землю люто.

Як забачив бан Страхиня теє,
Зміркував він і розмислив-певно,
Що намет той Влах-Алія, турка;
Поганя мерщі коня прудкого,
Скида з пліч на руки спис довженний,
Й одкидає ним приполи на-бік,
Аби глянуть, хто сидить в наметі?
Не сидів там дужий Влах-Алія,
А сидів якийсь старенький дервиш, -
Борода ёму за пояс біла;
І сидів один собі в наметі
Бідолашний дідуган той, турчин,
Б самотині пив вино червоне,
Наливав сам, вихиляв сам чашу,
Аж-но очі налилися крівью!

Як угледів бан Страхиня діда,
Поздоровкавсь по-турецькі з турком,
Пъяний дервиш звів на ёго оком
І пробовкнув ёму важко слово:
“Будь здоров і ти, Страхинє бане,
Із малого банства край Косова!”

Іспалахнув, розлютивсь Страхиня,
Дервишові по-турецькі гримнув.

“Брешеш, діду, лихо твоїй неньці!
Ти чого тут пропиваєш розум,
З очей пъяних біси-знать-що мелеш,
І кгауром величаєш турка?
Про якого поминаєш бана?
Зовсім я не бан якийсь Страхиня,
А конюший при царських румаках;
От розбіглись румаки цареві
По турецьких нещислених ордах,
То ми всі тепера і ганяєм,
Щоб царських переловити коней.
Гляди-ж, діду, як твої я речі
Роскажу візіру чи цареві,
То вже лиха не минеш ти певно!”
Засміявсь, зареготався дервиш:
“Ти не хто, як бан Страхиня справді!
Знаю сам, бодай ёго не знати! -
Хоч би був я на Голеч-планині
Й тебе звідти в царськім війську вгледів,
То пізнав би і тебе, й коняку,
І хорта твоёго Карамана,
Що тобі і над коня дорогший.
Знаєш, бане із малого банства?
Я пізнав обличчя твоє зразу,
По чолу, по очіх твоїх грізних,
І по вусах довжелезних чорних.
Памъятаєш, - пробач тобі Боже!
Як попався я колись в неволю?
Сердюки твої мене схопили
У Сухарі, в верхівъях планини,
Й оддали до рук твоїх залізних:
Ой закинув ти мене в темницю!
Девьять років я в деху пролежав,
Девьять років я терпів там муки;
Наступав уже був і десятий,
Так тебе здається жаль взяз, бане,

Що звелів темничареві Раді
Вивести мене на світ до себе.
Памъятаєш, чи забув, Страхине,
Як мене тоді ти став питати:
““Гей ти, брате, лютий гаде турський!
Пропадеш ти у моїй темниці!
Чи ти зможеш одкупитись, хлопче?””
“Ти спитав, я одказав по-правді:
”“Одкупив-би з радістю я волю,
Як би ти пустив мене до дому,
У мій рідний край, до батьківщини:
Є у мене там добра чи-мало,
І кгрунтів, і левів^[3]є багато,
Ще-б спромігся тобі викуп дати;
Так мині-ж ти не повіриш, бане,
І не пустиш б білий двір на віру!
Тільки дві заруки є у мене -
Вічний Бог та свята віра Божа:
Присягаюсь, їх у свідки кличу,
Що тобі я принесу свій викуп і” -
“І мині поняв ти віри, бане,
Одпустив у білий двір мій зараз,
У мій край, у батьківщину рідну.

“Але я; вернувшись до родини,
Тільки лихо своє тяжке вгледів:
По дворах у батьківщині в мене
Перейшла якась зле-тяжка пошесть,
Поморила і жінок, і хлопів,
Не лишила у селі ні духа;
Всі двори спустошились у мене,
Зруйнувались на пустки негожі,
Аж бурьян попробивався з мурів;
Що було добра і левів дома-
Захопили собі турки в спадок!

“Як побачив я забиті хати,
Що нема вже ні добра, ні друга,
Думав, думав, та одно надумав:
Ухопив поштарського коня я
Та й побіг ним до Єдрена міста,
Вдаривсь просто до царя й визіра.
Вбачив впзір, росказав цареві,
Що який юнак завзятий з мене:
Одягли ото мене в убрання,
Визір дав намет крім того добрий,
А султан коня ще вороного
Та до того і оружжа добре;
Наказали візіри султанські,
Щоб за те повік служив цареві.

“Ти прибіг оце до мене певно,
Щоб тобі я заплатив свій викуп?
А я, бане, і шага не маю!
Гей, Страхинє, стережися, лиха, -
Щоб бува тут не погинув люто
На Косовім, у султанськім війську!”

Придививсь бан і пізнав старого,
Зараз скочив з огиря прудкого,
Кинувсь діда пригортати щиро:

“Брате в бозі, мій старий дервишу!
Не нагадуй про колишній викуп:
Я тобі ним кланяюся, друже;
Не за грішми я сюди приїхав,
Не шукаю я твоёго довгу,
А шукаю дужого Алію,
Що мині розруйнував всі двори,
Що украв-пограбив в мене жінку!
Ой скажи-ж, мій сивий друже, правду,
Де-б мині надибать лиходія?
Ще-ж тебе благаю по-братерські,
Ти мене не вияви пак війську,
Щоб в полон не захопили турки!”

Але дервиш став клястися Богом:
“Ой ти, орле-соколе, Страхинє!
Моя вірність твердіша над камінь:
Хоч візьми ти оце зараз шаблю
Й нею витни половину війська,
А тебе я все таки не зражу,
Не зневажу твого хліба-соли:
Бо як був я у темниці в тебе,
Годував ти мене хлібом білим,
Напував вином червоним досить,
Вивожав на сонце грітись часто
І з неволі ще пустив на віру;
То й тебе я не скривджу ніколи,
Не продам, не видам тебе зроду, -
Так чого-ж мене лякатись, бане?

“А що ти питаєш мене, бане,
Про турчина дужого Алію, -
То ген-ген ёго намет біліє
На горі високій, на Голечі...
Одже слухай ти моєї ради:
На коня сядь і втікай з Косова,
Як не хочеш тут загинуть марно:
Не зважайся на себе, юначе,
Ні на руку, ні на шаблю гостру,
Ні на спис твій, мочений в отруті!
Хоч і дійдеш ти до Влаха в гору,
Та назад вернутись буде тяжко:
Він захопить тебе в дужі руки
Із конем, з оружжам твоїм ясним,
Твої руки назад скрутить-зломить
І живому вийме очі з лоба!”

Засміявся бан Страхиня діду:
“Брате в бозі, дервишу старенький!
Не журись іще за мене, брате,
Тільки війську не скажи, не видай!”

Одказав на це Страхині дервиш:
“Чи ти чуєш, мій Страхинє бане!
Не зламаю я своєї віри,
Що міцніша у мене над камінь:
Хоч візьми ти розжени коня це,
Вийми зараз свою шаблю гостру
Й в царя витни половину війська, -
Не зроблю я тобі кривди, брате,
Не продам я тебе турку словом.”

На коня сів бан рушати ранком її
Й обернувся на прощанні ще раз:

“Гей, мій брате, дервишу старенький!
Ти пак поїш коня рано й вечір,
Напуваєш на Ситниці річці,
Скажи-ж мині щиру правду, друже,
Де тут брід через холодні хвилі,
Щоб коня я не загнав у глибінь?”

Старий дід ему по правді й каже:
“Гей ти, бане, соколе ти сербський!
Та такому юнаку й коневі
Що не річка-то й усюди броди!

Гикнув бан і перебрів ту річку.
Та й полинув на коню прудкому,
Та й полинув на Голеч-планину:
Низько бан, а сонце вже високо
З неба сяє на Косове поле,
Освіча усе цареве військо.

Але що-ж тобі Алія дужий?
На планині під наметом всю ніч
Милував він Страхинёву жінку.
Вже у турків такий завжди звичай:
Любить кожен попоспати в ранці,
Поки добре не угріє сонце.
Склепив очі й спить собі Алія.
Закохався у свою рабиню,
У рабиню Страхинёву жінку,
Голову схилив їй на коліна;
А вона рукою огорнула
Свого пана дужого Алію,
Одхидила у шатрі приполи,
Та й любує на Косове поле,
Озирає всю турецьку силу,
Розглядає, де які намети,
Розглядає юнаків і коней.
Тільки зирк у-низ Годеч-планини -
Аж летить юнак і кінь знаёмий.
Ледве теє вона оком взріла,
Будить стала господаря турка,
Торка стиха по щоці рукою,
І торкає, і шепоче словом:

“Господарю, дужий Влах-Алію!
Уставай-бо, підведи голівку!
Підперізуй свій коштовний пояс,
Приберись в своє ясне оружжа:
Бо до нас біжить он бан-Страхиня, -
Голову тобі він зітне, скине,
А мині обидва ока вийме!”

Влах спалахнув, мов живе багаття,
Кинувсь з гніва, поглядає оком,
Та як присне од сміху зненацька:

“Моє серце, Страхинёва жінко!
Ну, тебе знать налякав твій сподарь!
Вже нагнав жаху тобі, сердезі!
Як з тобою у Єдрен поїду,
То і там вбачаться буде певно!
То не бан Страхиня, моя любко,
А то, рибко, посланець султанський;
Шле до мене ёго царь турецький,
Або може Махмед, перший визір:
Щоб піддавсь я самохіть цареві,
Щоб бува я не роспудив війська...
Ізлякались бач царські везіри,
Наполохав знати меч мій добре!
Ти не бійся, не тримти, кохана,
А поглянь своїм хорошим оком,
Як смикну я свою шаблю гостру
Й посланця опережу царського! -
Хай другого вже не шлють до мене!”'

Такт ему-ж на те коханка каже:
“Господарю, дужий Влах-Алію!
Чи не бачиш, чи осліп на очі?
Не вояка то султанський зроду,
А господарь бан Страхиня певно:
По чолу я чоловіка бачу,
Я по очіх его взнала здалі,
І по вусах довжелезних чорних;
Он і кінь під ним той самий, дужий,
І рудий хірт Караман зле-лютий...
Не жартуй своєю головою!^”

Коли-ж вчув те турчин Влах-Алія,
Затрусила его зразу трясця;
Ісхопивсь він на легенькі ноги,
Поясом, підперезавсь коштовним,
За ёго заткнув кінджал сталёвий,
Причепив до боку шаблю гостру,
З вороного все не зводить ока.

У ту мить і бан туди наскочив,
Та не здержав ёго гніву й розум:
Не сказав він туркові й добридень,
Не промовив по-турецькі селам^[4],
Але гримнув псові грізне слово:

“А! ти тут, собачий син, харцизник,
Розбишака, бунтовник султанський?
А чиї ти попустошив двори?
Чиїх слуг порабував ти хижо?
Чию жінку під шатром цілуєш?
Ну виходь тепер на герць юнацький!^”

Здрігнувсь турчин, мов шалений скочив,
Одним скоком до коня доскочив,
Другим скоком на коня плигонув,
І обидва поводи притиснув.

Не трива хвилини й бан Страхиня,
Розігнав на ворога коня він,
Швиргонув на его спис убійний;
Тут юнак наскочив на юнака,
Але Влах розставив дужі руки
І вхопив у руки спис Страхинів,
Та до ёго й покрикопув слово:

“Гей кгауре, гей Страхине бане!
Що ти це собі єси замислив?
Чи тобі-ж я Шумадійська баба,
Що яку ти одним оком гониш?
Я-ж не хто, як дужий Влах-Алія;
Та мині визір і царь - не сила!
Та мині й усе султанське військо,
Хоч яка-б там не зібралась сила,
Все їдно, що по траві мурашки!
А ти, лихо, мене звеш до бою?!^”

На цім слові й Влах двигонув списом.
Хотів зразу простромить Страхиню,
Але Бог вже захистив тут бана:
Був у бана кінь до бою звиклий,
Він припав, мов сокіл той, до-долу,
Ледве вчув що спис загув ворожий, -
І над баном просвистів спис далі,
Та й ударивсь об холодний камінь,
Аж розбився, розщіпивсь на троє, -
На державі і на галці саме.
Погубивши свої списи довгі,
Ухопили вояки булави:
Як ударить дужий Влах-Алія,
Як ударить по шелому бана, -
Аж ёго з кульбаки сіпонуло,
І схиливсь він до коня на шию;
Але й тут Бог допоміг Страхині -
Та і кінь у ёго був розумний,
Не було й не буде вже такого
Ні у сербів, ні у турків певно:
Махонув він передом і задом,
Та в кульбаку знов і вкинув пана.

От ізваживсь бан Страхиня знову
І лусонув дужого Алію:
Не здолав пак вибити з кульбаки,
А коня таки угнав у землю
Но коліна на усі чотирі.
Поломивши перначі й булави,
Узялися вороги за шаблі -
І счепились знов в юнацькім бої.

Ну, та й шабля у Страхині бана -
Було глянуть, надивитись чуду!
Ковалів два ту кували шаблю,
Ковалів два й коваленків троє,

Од неділі до неділі саме;
Викували з дорогої криці,
Вигострили на точилі страшно.
Замахнувся на Страхиню турчин,
Бан прийняв на шаблю ёго шаблю,
І розсік турчинову на двоє;
Як побачив те, зрадів бан дуже,
Одважніше на Алію кинувсь,
Его тисне звідтіля, то звідсіль,
Ему хоче голову одтяти,
Або руку урубати праву.
Юнаки два знов стялися люто;
Так біда - не подається турчин,-
Половинкою боронить себе добре,
Не дає ні голови зрубати,
Ні правиці у себе одтяти;
Затуляє шматком криці шию,
Підставляє ёго всюди зручно
Під банову блискавицю-шаблю,
Одбивае, її щербить що-раз,
Тільки приском одлітає криця.

Як посікли-ж вороги шаблюки,
Покришили геть до перехрестя,
Кинули й недодамки на землю;
Сплигонули з сильне-дужих коней,
Учепились один-дному в горло,
Ізплелись руками, мов гадюки,
Борючись по Голечу-планиці:
І носились по планині вітром'

Поки сонце на полудні стало,
Аж у турка виступила піна,
Біла піна, немов сніг горянський,
А у бана-біла, та крівава:
Покрівавив він на грудіх кунтуш,
Покрівавив чоботи обидва;
Допекла страшенно бану мука
Й обізвавсь він до своєї жінки:

“Карай Боже тебе, жінко люта!
Ти чого на нас байдуже зориш?
Підніми поломок в шаблі краще
Та ударь ним чи мене, чи Влаха:
Кого більше тобі, жінко, шкода!”'

Але й .турчин став ЇЇ благати:

“Моє сердце, Страхинева жінко!
Ти мене не бий, моя голубко,
А ударь ти чоловіка бана,
Бо ему не будеш зроду мила,-
Він тебе картатиме до смерти,
Дорікати буде рано й вечір,
Піп зі мною під наметом спала;

Я-ж тебе кохатиму до віку:

Повезу з собою до Єдрену,
До тебе приставлю тридцять служок
Хай тобі приполи суконь держуть,
Хай годують цукером та медом;

Закрашу тебе усю я злотом

З голови аж до трави рясної:
Пу, ударь-бо ти Страхиню бана!¹'
Стать жіночу й підвести не штука:
Ісхопидась, мов скажена, зразу,
У траві знайшла поломок з шаблі,
Обвинула у шовкбву хустку,
Щоб не врізав її білу руку;

Кинулась ото до перебійців,
Заміряє то звідтіль то звідсіль-
Стереже-ж-но голову Алії,
А чига на свого господаря,
Господаря своего Страхиню...
Як ударить его зверху в чоло ,
По шлику через пірнач срібряний,
Та по білім дорогім завою,-
Пересікла і пірнач срібряний,
Пересікла і завій коштовний,
Зачепила навіть трохи й чола:

Кров побігла по юнацькім виду,
Заливає юнакові, очі.

Здрігонувсь бан в своїм лютіш горі,
Що вже має погибати марно,
Та й надумавсь про своего друга;

Як криконе своїм біляш горлом
На хорта-друзяку Карамана,
Що до вдовів призвичаїв добре,
Як криконе, як присвисне вдруге,-
Вірний хорт до пана миттю кинувсь

І вхопив зрадницю-жінку в зуби.
А жінки-ж ті полохливі звісно,-
Всяку жінку наляка собака:

От і ця покинула шмат шаблі,
Завизчала аж луна озвалась,
Ухопила кудлая за вухи
Й покотилась разом з ним з планиші.

Глянув турчин, що таке вчинилось,
І коханки ему жадко стадо,
Все зорить, що робиться там з нею;

Але в бана розпалилось серце,
Закипіла нова сила й звага,
Сюди-туди тріпонув Алію,
Та й звалив его таки на землю.
Розлютивсь, посатанів Страхиня,
Не шува ніякого оружжа,
А насів невірі він на гордо
І зубами перегриз горлянку,
Наче вовк той барану у лісі.

Скочив потім бан крівавий з місця,
Став гукати на хорта рудого,
Щоб покинув его жінку зараз;

А зрадниця й кинулась на-втеки,
Із гори до турків простяглася,-
Так не дав їй бан Страхиня ходу,
Ухопив меріці за праву руку
Т привів до огиря прудкого.
Скочив бан тут на хребет коневі,

Потім жінку по за себе скинув,
І побрався манівцем по полю,
Скоком, боком од ворожих турків,
Та й доїхав до рівнот Крушевських,
До Крушевця рідного щасливо.

Стрів его старий Богдан-Юг радо,
Й шуряків коханих девьять стріло,
Пригортають, у лице цілують,
Про здоровья лицарське питають.
А коди старий Богдан-Юг вгледів,
Що в крові чоло і шлик у зятя,
Вид свій панській змив дрібними слізьми:

“Ох і горе-ж нашій всій державі!
Привітали ми тебе мій зятю!
Знати е в турецького султана
Юнаків чимало сяльне-дужих,
Що й мого соколонька підбито,
Над якого нема в цілім світі!”

її шуряки злякалися за зятя,
Так Страхиня так їм одповідав:

“Не картай себе даремне, тестю.
Не бентежтесь, щурики кохані:

Не знайшлося юнака в султана,
Щоб мене переборов, поранив!
А сказати, хто мене скрівавив,
Од кого я дістав рани люті?
Коди я з турчином, Вдахом бився.
Любий тестю, старий Юг-Богдане,

То розсікла мині чоло жінка,
Моя жінка, твоя дочка люба:
Не схотіла стать за чоловіка,
А пішла невірі помагати!^”

Юг спалахнув, мов живе багаття,
Крикнув грізно девьятем Югенкам:
“Гей виймайте ножі гострі, діти,
Пошаткуйте на шматки зрадницю!^”

Сини дужі чинють батька волю,
Посипнуднсь до сестри з ножами;
Так Страхиня заступив сердегу
І промовив їм такеє слово:

“ПІуряки ви, Юговенків девьять!
Чи не сором, чи не гріх вам, браття?
На кого ви витягди кінджали?
Коди ви такі юнаки люті,
То чому з ножами і з шаблями
Ви не йшли зі мною на Косове?
Там було-б вам з ким у бої стятись,
Там змогли-б ви рятувати брата,
Од неволі од тяжкої муки!
Не посмійте-ж ви сестри й торкнути:

І без вас би я упоравсь з нею,
Так прийшлося-б вас усіх тут знищить,
Не було-б з ким і по чарці випить;
А я жінці сам вину дарую І^”-

Мало в світі е таких юнаків,
Яким був наш сокіл бан Страхиня.

ff

1 Чоха - плащ, галунами шнуркований.

2  Мсіновську.-мало-айій&ька мовгі.

3 Лева- монета у 10 коп., і тепер так дічуть па Подолії.

Селам значить потурецькі “здоров був!” Так турки завжди вітаються

Марко^[1] і віла

Старицкий, стор. 103-113. (Вук Стеф. Караџић Марко Краљевић и вила >>)

Ой по горах, по красі-Мирочу,^[2]
Собі їдуть побратимів двоє:
Один юнак-Марко короленко,
Другий юнак-Милош воєвода.
Добрі коні виступають пб-ряд,
Довгі списи нахилились рівно;
Побратими з щирої приязни
Один 'дного в білий вид цілують...

Задрімав щось на Шарацю Марко,
Далі й каже до свого побрата:

“Гей, міїї брате! Милош-воеводої
Сон тяжкий стуляє мині очі:
Заспівай-но, та розбий дрімоту!”
Обізвався воєвода Милош:
“Ох і брате, короденку Маркуй
Рад би, брате, я тобі співати,
Так і сам я сеї ночі в горах

Пив вина із вілою багато:
Равійола ^[3] й заказала строго,
Що як часом голос мій почує,
То мене дострелить вона зараз
І у гордо, і в живе серденько!”

Одповідав короленко Марко:
“Співай, брате, і не бійся віли,
Поки в світі дороденка Марка,-
Поки в мене уродливий Шарець,
Поки в мене шестопер злотистий!”

От, на те заводить пісню Милош,
Та і пісню-ж голосну та дивну:
Про всі наші стародавні туги,
Хто і як тут господар ив, правив
Нашим славним Македонським краєм,
І які лишив хто задушниці.
Засмутила пісня тая Марка-
Він схилився на сідло обличчям,
Та й заснув, а Милош все співає.

Як те вчула Равійода віла,
Завзялась его переспівати:
Співа Милош-веде пісню й віда;
Так в царя-ж Милоша кращий голос,
Ніж у неї, Равійоли віди.

Злютовалась на Милоша віла,
В ліс Мирочин поскакала миттю,
Ухопила дві стріли і лука:
Як ударить-однівю в горло,
А другою-в серденько юнацьке!

Крикнув Милош: “Ох і ненько ж рідна!
Лихо тяжке, побратиме Марку!
От і вбила мене віла з лука!
Чи тобі-ж я не казав, мій брате,
Що мині по горах Мирочбвих
Не впадало б та заводить пісні?”

На той крик з дрімоти кинувсь Марко,
Зараз скочив з вороного Шарця,
Підтяга попругу на коневі,
Обіймає та цілує Шарця:

“Шарцю мій, моє крило-правице!
Дожени-ж мині ти тільки віду,-
Підкую тебе я чистим сріблом,
Чистим сріблом ще-ж і щирим злотом;
По коліна-шовком, аксамитом,
По копита-китицями вкрию;
Заплету тобі я здотом гриву,
Нанижу вкрай неї дрібних пердів.
Як мині-ж ти не здогонеш віли,
Тобі очі виколю обоє,
Тобі ноги поламаю всі я.
Та й покину серед лісу-бору:
Тут плазуй од сосни до ялини,
Як по світу без Милоша Марко!”

Скочив Марко Шарцеві на спину,
Та й попудив по горі Мирочу.
Летить віла по верхівьях лісу,
Біжить Шарець гущиною низом:
А ні вбачить, а ні вчути віли.
Як забачив же ту вілу Шарець,
По три списи він за ввишки скаче,
По чотирі-перед себе садить;
Не забаром наздігнав і вілу.

Бачить віла, що неволя-скрута,
Плигонула аж під хмари, бідна,
А за нею Марко булавою
Як потурить з усієї сили,-
Як улучить межі плечі вілу:
Так і впала на сирую землю.
Заходився Марко її бити:
Булавою пірчив її, пірчив,
На другий бік перекинув віду,
Шестопером зодотнм ще гатить:

“3а-що, віло, бий тебе хрест Божий,
Ти мого забила побратима?
Знайди зараз юнакові зілля,
Бо не підеш з моїх рук живою!”

Его віда, ну благати Богом:
”Сгляньсь на Бога, ігороленку Марку,
Сгляньсь на Бога й на святого Йвана!
Одпусти живою мене в гори,-
Назбіраю по Мирочу зілля
І погою юнакові рани.”

Зглянувсь Марко на святого Бога,
Змилосердивсь серденьком юнацьким;
Одпуска живою її в гори.
Бере зілля по Мирочу віда,
Бере зілля, окликає щб-раз:
“Зараз вийду, їй-же Богу, Марку!”

Назбірала вона зілля в лісі,
Юнакові згоїла дві рани:
Краще горло у Милоша стало,
Надто краще, ніж було у перше;
Здоровіще серденько ще стало,
Ніж було до того у юнака.

Повернулась в ліс Мирочин віла;
Рушіїв Мйдош з побратимом Марком:
Проминають Пбрепкі країни,
Через річку Тімок перебродість,
Край села великого, Брегова,
Та й вернулись у Видинську землю.

Другим вілам потім віла й каже:
“0й, чувайте товаришЕїі віли!
Не стріляйте по горі юнака,

Поки в світі короленка Марка,
Поки в его-уродливий Шарець ,
Поки в его-шестопер злотистий:

Що-ж сама я мала муки, бідна,-
Ледве вийшла з его рук живою!”

ff

1 Марко короленко по переду уже зустрічавсь, у двох думах: в “Уроіп і Мрлячовенки” і в “Одружінні Юрка Смедеревца”.

2 Мироч-так зветься гора над Дунаєм.

3 Равійола (віла) заздра бу”ла завади на голов Милошів, ніколи вона ^Респівати его не преміла; от, з тої заздрости і заборонила вона Милошові

^іватв.