Перша конференція молодих українських сербістів - Інститут філології, Кафедра слов'янської філології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка 10.05.2006.

Ірина Яцишин
студентка V курсу Філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка

Філософія історії у збірці оповідань "Новий Єрусалим" Борислава Пекича

Борислав Пекич є одним з тих письменників, чиї історіософські ідеї можна прослідкувати в його творчості, а разом з тим ідеї філософів і письменників, що вплинули на нього. "Захоплений сучасною історією, до якої він і сам долучився, Пекич не писав історію політичних подій в Сербії і на Балканах. Його відчуття історії та історичних процесів, політичних потрясінь і революційних кипінь не було фактографічним, а спекулятивним і антропологічним..."[1] В його творах можна спостерігати за циклічним бігом цивілізацій, історичних періодів. І сам Пекич, називаючи своїх духовних батьків, зазначає, що ідею "про неминучість повної матеріалізації життя аж до його всезагального омертвіння"[2], ідею про те, що наша історія нам нав`язана помилковим вибором напряму еволюції вже на зорі цивілізації, він засвоїв "завдяки Бердяєву, К`єркегору, Хайдеггеру, Ніцше, Шпенглеру і сучасній антропології, а не Марксу, Адаму Смітту або Веберу..."[3] Серед цих імен бачимо імена таких філософів, як Бердяєв і Шпенглер, які хід історії вбачали в циклічному круговороті.

Лінійній традиційній схемі єдиного світового еволюційного, культурно-історичного процесу, Стародавній світ – Середньовіччя – Новий час, О. Шпенглер протиставляє підхід, що називається підходом замкнутих та відокремлених один від одного культурних циклів, в якому історія конкретизується в понятті культури. На його думку, кожна культура у своєму поступі переживає декілька стадій – ранню (міфосимволічну), високу (метафізично-релігійну) і пізню, яка переходить у цивілізацію. Цивілізація для О. Шпенглера є симптомом відмирання цілого культурного світу як організму, затухання культури. Ознаки таких симптомів Шпенглер знаходить у "фаустівській" культурі Заходу, серед яких передусім виділяє надлишок техніки, гіперурбанізацію, війни, підкорення людиною всієї природи, тобто ті риси, ті ідеї, які ми згодом побачимо і у Б. Пекича. Та, на відміну від Шпенглера, Пекич наближення до кінця бачить вже на самому початку. Розрив з природою у нього неминуче супроводжується непорозумінням між людьми. Та, зрештою, чого очікувати в майбутньому, якщо вже спочатку зроблений неправильний вибір. В романі Борислава Пекича "1999" ("1999", 1984) людство безліч разів йде протоптаним шляхом в надії змінити кінець. Та все завершується однаково: наступає фатальний 1999 рік, коли в романі відбувається загибель цивілізацій. Та люди по-іншому не можуть жити: "В моєму уявленні, - каже Пекич, - навіть перше колесо з`являлося, як фатально катастрофічний винахід, яким закладається наше рабство матерії. Колесо, між іншим, а й ми на ньому, докотилося до атомної бомби. А я до тем "Сказу", "1999" і "Атлантиди"..."[4]

"Новий Єрусалим" ("Нови Јерусалим", 1989) продовжує тему "запрограмованої загибелі матеріалістичної цивілізації". У цій книзі Борислава Пекича можна простежити певну модель історичного розвитку, яка перегукується в певних аспектах з моделлю історичної діалектики в творі "1999". Та не варто беззастережно зараховувати письменника до якогось одного з історіософських підходів. Прочитання історії Б. Пекичем все-таки є дещо відмінним. Якщо "1999" – це роман про циклічну зміну цивілізацій, то в "Новому Єрусалимі" цивілізація лише одна, а циклічність історичних змін полягає в постійному повторенні "готики" людської історії. Події у творі, точніше події, пов`язані з життям Кір Ангелоса, розпочинаються у 1347 році: саме так датована перша оповідь "Мегалос Масторас і його твір, 1347". Та у "передоповіді" письменник дає значно ширшу історичну картину, згадуючи події, які відбулися задовго до цього часу і в значно віддаленіших місцях. Останнє оповідання "Сяйво Нового Єрусалиму, 2999" датоване кінцем третього тисячоліття. Свою часову детермінанту отримують і три інших оповідання: "Слід серця на стіні, 1649", "Людина, яка їла смерть, 1793", "Музикант зі Золотих часів, 1987". Перед нами розгортається історичне полотно тривалістю в 17 століть: від завоювання мусульманами Константинополя, через Середні віки і період Другої світової війни, аж до далекого майбутнього – 2999 року. Проміжок між подіями, описаними в різних оповіданнях достатньо великий, та ці події схожі між собою не за часом та місцем, а за тим, що змальовують людей, певну суспільну групу загалом, "екзистенційний" період існування, коли панують голод, пошесті, хвороби, смерть, війна, "апокаліптичний табун", як говорить Б. Пекич, тобто тоді, коли страждання переповнюють чашу, і коли знову стає важливо не як помирати, а як до того часу жити. "Всередині циклічно усвідомленого статичного часу, всередині незмінного плану, змінюються історичні декорації, йдуть одна за одною дати "прогресу" від палеолітської колиски до своєї гробниці, народжуються і помирають народи, культури, цивілізації, віддаляються, наближаються, хитаються в просторі гілки гуманності, будуються і руйнуються людські поселення і витвори наших рук, одна ідея світу змінює іншу, одне страждання інше, а людська доля, (...), по своїй суті не змінюється, і над нею, незважаючи на весь прометейський опір, панує сізіфівський принцип повної беззмістовності, забуття, уподібнення всього в чорній космічній ямі даремності".[5] В таких умовах головним персонажем кожного оповідання стає Людина, а точніше її внутрішній світ, її ставлення до історії. Автор представляє п`ять різних людських типів, як психологічних, моральних, так і соціальних. Ці типи у творі ототожнюються з п`ятьма елементами, які за своїми властивостями наближаються до цих людей. Це елементи Вогню, Землі, Повітря, Води, Металу. Та якщо в перших чотирьох оповідях письменник показує повторювану картину життя людей, війни, страждання, хвороби, які завжди повертаються, подібно до людської цивілізації у "1999" Б. Пекича, долею якої є насилля і жорстокість[6], то в "Сяйві Нового Єрусалиму, 2999" дослідник, представник елемента Металу, сам їх шукає в минулому, звертаючись до нього в пошуках основних істинних цінностей, на яких зросло людство, відкидаючи цим самим майбутнє і нівелюючи ідею прогресу.

Таку нівеляцію можна простежити, розглянувши на прикладі твору "Новий Єрусалим" парадигму "міф" – "легенда" – "історія". На відміну від легенди, міф не має історичного підгрунтя. Як правило, він є повністю фантастичним і акумулює в собі знання людства, набуті в давній період розвитку, співвідносний з типом міфологічної свідомості людей. Міфи є носіями архетипних образів, одним з ключів до розв`язання культурного коду. До "міфу" Б. Пекич звертається у кожному з оповідань, але для того, щоб розвінчати його. В основі усіх оповідань лежить міф про Надзвичайну людину, лише інтерпретований і розказаний Б. Пекичем в інакший спосіб, а у "Сяйві Нового Єрусалиму, 2999" додається ще й міф про ідеальне життя людей, ідеальне суспільство. "Надлюдина" намагається не перетворювати те, що створив Бог, а творити сама, бути рівнею Богові: Мегалос Масторас хоче створити бездоганний стілець, хоча насправді перетворює одну форму в іншу, а науковець з оповідання "Сяйво Нового Єрусалиму, 2999" намагається "створити" власний міф історії, він хоче переписати її своїми ж руками.

Міф і міфологічна свідомість є первинними по відношенню до легенди і історії та відповідно до релігійного і філософського типу свідомості. Пройшовши довгий період розвитку, від "міфології" до "філософії", люди знову повертаються в минуле, їм вже потрібен цей міф про Надлюдину, про ідеальне суспільство, для того, щоб відновити сенс буття.

В своєму розвитку людина, здавалось би, досягає найвищої точки – техногенної цивілізації. Побіч природних елементів, Вогню, Води, Повітря, Землі, ідея про які ймовірно виводиться автором з античної філософії, з`являється новий – Метал, який людство навчилося виплавляти, і який у Б. Пекича є символом цієї цивілізації.[7] Та, рухаючись вперед, в постійному "прогресі", людина втрачає сенс буття: вона стає занадто індивідуалізованою, егоїстичною, що призводить до непорозумінь з навколишнім світом і, як наслідок, замкнутості в собі, "коли люди одні другими не цікавляться, і давно забули, коли останню тварину зустріли і вбили, а ті, які є закритими в зоопарках голограмних симуляторів, вже бліднуть, і тому гострий зір і знавцю потрібний, щоб колишню кішку відрізнити від пса."[8]

Можна припустити, що саме це духовне спустошення, брак спілкування, приводить науковця з оповідання "Сяйво Нового Єрусалиму, 2999" до створення міфу про "ідеальне життя" людей в концтаборах, в даному випадку в ГУЛАЗі, який є насправді жахливим епізодом людської історії. Це оповідання можна розглядати як спробу Б. Пекича показати, на які вигадки здатна людина, щоб довести свою ідею; що історія – це не завжди істина, у ній є багато домислів, вона є суб`єктивною, як і кожна людська думка. В залежності від епохи, потреб історію можна переписати відповідним чином, так, щоб вона влаштовувала всіх. Та це оповідання можна трактувати і по-іншому: суспільство, яке зросло в техногенній цивілізації, потрібно було повернути до основ людськості. Люди, здається, вже мають все, що можливо, та вони не мають того, що є підвалинами буття – взаєморозуміння та спілкування. Досягнення цих цінностей, та навіть будь-яка можливість це зробити, є для них раєм. Науковець намагається знайти цей рай в далекому минулому. Таким чином, ілюзорний прогрес насправді перетворюється в регрес людства. "Новий Єрусалим", який для науковця є найвищим щаблем розвитку, виявляється "фабрикою смерті".

Що стається далі з техногенною цивілізацією, до яких абсурдних висновків приходить науковець, автор нам не показує. "Готичну хроніку" він завершує словами: "Коли я закінчив рукопис, мені пощастило ще в одному. Це не є виключно науковим, цьому тут не місце, але згадую заради курйозу. Я очистив сопілку, яку знайшов біля скелетів людини, пацюка і крота. Виманив з неї і перші звуки. Це ще не пісня, тим більше магічна, що колись з неї було чути. Все-таки я гордий. З цією роботою почуваю себе як Музикант зі Золотих часів, який вийшов з казки, щоб в неї людей тією піснею повести."[9] Б. Пекич запитує читача, куди ж заведе наука і що далі буде з людством, яким буде цей 2999 рік. "Але це вже є роботою майбутніх людей, нових Новоєрусалимлян. Бо я сподіваюся, що ми одного дня знову житимемо з пацюками"[10], каже, ніби попереджаючи, науковець зі "Сяйва Нового Єрусалиму, 2999". Саме тому можна вважати, що "Новий Єрусалим: готична хроніка" – це ще й твір-пересторога, антиутопічний в своїй основі.

У своєму дослідженні ми спробували реконструювати Пекичеве розуміння поняття "історії" на прикладі збірки оповідань "Новий Єрусалим". І, як підсумок, варто навести слова самого ж письменника: "Історія мені видається дуже подібною, повторення в історії теж дуже подібними. Так, ніби вона розігрується не вперше, а як і зйомки фільму декілька разів, тому що нам ніколи не вдається зіграти так, як вона в міфі, отже, як вона в сценарії задумана. Чи ми хоча б її граємо краще, чи ніколи до того задуманого ідеального повторення не дійдемо?"[11] Життя людей в оповіданнях "Нового Єрусалиму" залишається "готичним", а змінюються лише історичні декорації. Такий підхід Б. Пекича до історичної дійсності можна назвати песимістичним втіленням циклічного розвитку. Він грунтується на сприйнятті історії як повторення вже пройденого шляху, та на запереченні всього матеріалістичного, яке неминуче повинно привести людство до загибелі.

1. Азімов, Айзек. Я, робот. // Азімов, Айзек. Кінець вічності: Вибр. твори. – К.: Дніпро, 1990. - С. 198-365
2. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: "Золоті литаври", 2001. – 636 с.
3. Palavestra, Predrag. Poetički uglovi kritičke književnosti. Kritička shvatanja Danila Kiša, Borislava Pekića i Slobodana Selenića. // Anali Borislava Pekića II. / urednik Gojko Božović. – Beograd, 2004. – S. 144-159
4. Пекић, Борислав. Нови Jерусалим: готска хроника: Лондон, 1988. – Београд: Народна књига, 2004. – 201 стр.
5. Пекић, Борислав. 1999: антрополошла повест. – Београд: “Нолит", 2001. – 488стр.
6. Радуловић, Милан. Естетичке и аутопоетичке контемплације Борислава Пекића. // Споменица Борислава Пекића: поводом седамдесетогодишњице рођења: (1930-2000) / уредник П. Палавестра. – Београд, 2002. – С. 1-38
7. Pekić, Borislav. Mit književnosti i mit stvarnosti (Kolaž 1968 - 1984). // Odabrana dela Borislava Pekića. – Knj. 1.–Beograd, 1984. - S. 67-96
8. Pekić, Borislav. Rađanje Atlantide. – Beograd, 1996.

Примітки

1. Palavestra, Predrag. Poetički uglovi kritičke književnosti. Kritička shvatanja Danila Kiša, Borislava Pekića i Slobodana Selenića. // Anali Borislava Pekića II. / urednik Gojko Božović. – Beograd, 2004. – S.154
2. Pekić, Borislav. Mit književnosti i mit stvarnosti (Kolaž 1968 - 1984). // Odabrana dela Borislava Pekića. – Knj. 1.–Beograd, 1984. - S. 83
3. Там же. – S. 83
4. Pekić, Borislav. Mit književnosti i mit stvarnosti (Kolaž 1968 - 1984). // Odabrana dela Borislava Pekića. – Knj. 1.–Beograd, 1984. - S. 83
5. Pekić, Borislav. Mit književnosti i mit stvarnosti (Kolaž 1968 - 1984). // Odabrana dela Borislava Pekića. – Knj. 1.–Beograd, 1984. - S. 77
6. Роботи лише тоді змогли стати антропоїдами, коли їм відключили Закон А.З.І.М.О.В.а. Цей закон отримав свою назву від імені Айзека Азімова, який у романі "Я, робот" сформулював три закони роботехніки: 1. Робот не може завдати людині шкоди або через свою бездіяльність допустити, аби людині було завдано шкоди. 2. Робот повинен коритися командам, які дає людина, крім тих випадків, коли ці команди суперечать 1-му законові. 3. Робот повинен дбати про свою безпеку, наскільки це не суперечить1-му і 2-му законам. Ці закони стали універсальними в науковій фантастиці. Творчо інтерпретує їх у романі "1999" Б. Пекич. (Азімов, Айзек. Я, робот. // Азімов, Айзек. Кінець вічності: Вибр. твори. – К.: Дніпро, 1990. С. 198-365; Волков, А. Попов, Ю. Наукова фантастика. // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: "Золоті литаври", 2001. – С. 363-364)
7. Радуловић, Милан. Естетичке и аутопоетичке контемплације Борислава Пекића.// Споменица Борислава Пекића: поводом седамдесетогодишњице рођења: (1930-2000)/ уредник П. Палавестра. – Београд, 2002. – С. 24
8. Пекић, Борислав. Нови Jерусалим: готска хроника: Лондон, 1988. – Београд: Народна књига, 2004. – С. 157
9. Пекић, Борислав. Нови Jерусалим: готска хроника: Лондон, 1988. – Београд: Народна књига, 2004. – С. 198
10. Пекић, Борислав. Нови Jерусалим: готска хроника: Лондон, 1988. – Београд: Народна књига, 2004. – С. 159
11. Pekić, Borislav. Rađanje Atlantide. – Beograd, 1996. – S. 265