Олена Концевич
студентка V курсу Філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка

Момо Капор – письменник двох міст

Протягом свого багатовікового перевтілення й численних видозмінень місто стало феноменом, котрим науковці та фахівці займаються ще з часів виникнення першого з них. Мегаполіс як унікальна тема для історичних, філософсько-соціологічних і мистецьких досліджень не розглядається однобічно, лише з наукової точки зору. Вона має своє віддзеркалення і в літературі. Всі докази вікового скульпторства і будівництва, докази, що були зведені з дерева, каменю, черепиці та скла у літературному доробку перетворюються на територію, де владарюють дух і думка. Поле для досліджень у цій царині є безмежним, і чимало сучасних письменників – як сербських, так і у всьому світі – обрали основною темою свого творчого доробку саме місто.

Однак, чи багато можемо назвати сербських авторів, в поле зору котрих потрапило не одне місто, а два, чи навіть кілька міст? На думку спадає феноменальний Іво Андрич, почесний мешканець одразу трьох держав – Сербії, Боснії та Хорватії. Його творчість охоплює навіть не міста, а цілі країни, і єдиним Вишеградом із уславленого "Моста на Дрині" ("На Дрини ћуприja") не обмежується. Окрім Андрича, варто згадати Мілоша Црнянського. Його Белград у "Лементі над Белградом" ("Ламент над Београдом") зміняє Лондон – місто втрат, місто вигнання Црнянського, і місто його болю, викладеного у автобіографічному "Романі про Лондон" ("Роман о Лондону"). Також Лондон є містом, якому присвятив свою увагу великий сербський мислитель Борислав Пекич. Мешкаючи й працюючи поперемінно то у Лондоні, то у Белграді, він знайшов у своїй душі і у своїй творчості місце для обох цих міст, хоч і не народився у жодному з них. Беручи до уваги генерацію молодих письменників, можемо відзначити також чимало таких, котрі пишуть про місто (нерідко це сербська столиця – Белград), а іноді їх творчість має й космополітичне спрямування (як, наприклад, у молодої володарки премії "Борислав Пекич-2000", Ани Вучкович, за її роман "Епоха липса jуче"). Проте, чим зумовлена їхня зацікавленість містом?

Момо Капор, автор популярної на Балканах "джинс-прози", зачинателем якої він є, демонструє нам яскравий приклад письменника "двох міст", про які він пише, і з якими його чимало пов’язує. Як один з найбільш читаних сербських авторів останніх двадцяти років, Момо Капор однією з головних тем своїх романів обрав ті два міста, із якими пов’язано його життя – це Сараєво, де письменник народився, і Белград, де він живе впродовж багатьох років.

Майбутній художник і письменник, Момо Капор народився 1937 року в столиці Боснії Сараєво – місті вічних воєн та кровопролиття. Коли хлопцеві було чотири роки, війна забрала життя його матері. Ця втрата поклала початок тому, що пізніше зробить Сараєво незабутнім гірким спогадом у житті письменника. У Сараєво Капор провів найменшу частину свого життя, але згадка про це місто, місто вічних воєн, болю, і місто його дитинства, залишило глибокий відбиток у пам’яті Момо Капора. "У моєму ставленні до Сараєво змішано любов і ненависть – каже сам письменник, - настільки сильні емоції, що я написав Сараєвську трилогію, яку подарував цьому місту – "Хранитель адреси", "Останній політ у Сараєво" і "Хроніка втраченого міста". Ці три вищезгадані романи є втіленням тих почуттів, що їх викликає Сараєво у автора – втілення страждань, дитинства і перших вражень. Кожен із цих романів – це своєрідний трактат про втрату. У них вчувається біль людини, біль героїв, що живе разом з ними і ходить вулицями вже неіснуючого Сараєва.

"Хранитель адреси" ("Чувар адресе") – це роман-спогад про дитинство письменника, його друзів, вулиці міста, які згодом назавжди зникнуть, людей, які загинуть. Решта два романи, "Останній політ у Сараєво" ("Последњи лет за Сарајево") і "Хроніка втраченого міста" ("Хроника изгубљеног града") – це данина Сараєву, це весь той біль, який пережив Капор, коли був змушений назавжди залишити місто, з яким його пов’язувало стільки речей, романи про місто, яке для багатьох його мешканців стало "втраченим містом".

Момо Капор - це письменник, якому часто закидають "несерйозність" його романів. Він жартує та розважає, його книжки належать до так званої "легкої літератури". Проте, його Сараєвська трилогія – це данина письменника його рідному місту, із яким його розлучили, і це, мабуть, єдині його романи, де Капор виливає своє наболіле, і де немає місця жартам. Сараєву присвячували свої рядки чимало митців, серед яких Іво Андрич, Тін Уєвич, Райко Петров Ного. Але найбільше гіркоти чуємо саме у Момо Капора, що важить іще більше з огляду на те, як нелегко було побачити її саме у розважального письменника.

Одразу після закінчення середньої школи Капор переїхав до Белграда, обравши фах художника. У Белграді він закінчив Академію образотворчих мистецтв, тут почав свою літературну кар’єру, і з того часу, як він вперше потрапив сюди, письменник вже багато років повертається у це місто, куди б не їхав.

Після розореного війною Сараєва Белград назавжди стає для Момо Капора домівкою – містом свободи і нових можливостей. Він не втомлюється повторювати, що закоханий у це місто, і той, хто прочитав бодай один роман Капора, присвячений Белграду (а таких романів у Капора кілька десятків) із легкістю може у цьому переконатися.

Лексикограф Света Лукич якось назвав Момо Капора першим і поки що єдиним "белградологом". Цей термін до неможливого точно відповідає родові занять Момо Капора і його способові описання цього міста. Тому що те, як Капор досліджує Белград – явище дійсно унікальне. Він не просто пише про події у Белграді, як роблять це багато письменників. Він не використовує Белград як ширму, на фоні якої розміщує своїх героїв, неначе у ляльковому театрі. Також не пише Капор і про Белград як про унікальне за своїм положенням та архітектурою місто, хоча, безперечно, цей момент теж вартий уваги – Белград стоїть на двох ріках, Саві та Дунаю, в тому місці, де Сава вливається в Дунай, і його географічне становище єдине в своєму роді, не кажучи про красу, яка панує в цьому місті. Не це цікавить Момо Капора. Його цікавить саме місто як живий організм, що живе власним життям, і є унікальним за своєю сутністю й філософією.

Як кожен мешканець Белграда, що любить своє місто, Капор пише про нього як про унікальне місто. Та він не залишається голослівним – він не втомлюється спостерігати за тим, що стається у місті, і перетворює на перший погляд звичайні речі на цікаві історії. Його персонажі – це люди, що нічим не вирізняються з-поміж інших, а ситуації з його романів та оповідань є повсякденними для кожного читача. Сам же письменник відвів собі роль певного спостерігача, який щодня пильнує вуличних подій. Він помічає те, на що можна не звернути увагу, але що має безперечну вагу для нього як для дослідника. Момо Капор пише про людей у Белграді, про звички й менталітет, про кав’ярні й крамниці, а не про пам’ятки архітектури чи музеї – ось що відрізняє його від решти. Капор не малює, подібно Мілораду Павичу чи Бориславу Пекичу історичний пейзаж давнього Белграда – він малює нам краєвиди Белграда сучасного. Як художник він робить це натхненно і, чи пише він про мальовничі береги Дунаю, чи про запилену бруківку Кнез-Михайлової вулиці, він додає до слів яскраву палітру барв художника. Як журналіст він пише гостро і точно, як фельєтоніст – із тонким гумором, і як белградець – з любов’ю.

Будучи мешканцем міста, про яке пише, Капор показує нам його як на долоні – адже за довгі роки, що він мешкає тут, письменник бездоганно знає усі його переваги. Він змальовує красу річок і неба, якого, за його власним виразом, "більше немає в цілому світі"; пише про головну вулицю Белграда, Кнез-Михайлову, де буває щодня, і де можна зустріти найрізноманітніших людей; він описує нам неповторність життя на Аді Циганлії – острові на Саві, зеленому острівцеві серед величезного модерного міста. Капор не втомлюється повторювати, що все, що є у Белграді – унікальне й неповторне. І той запал, з яким він розповідає про це, не дає змоги засумніватись у цьому.

Переживши чергову війну у своєму житті, і бомбардування Белграда у 1999 році, під час якого Капор працював на "гарячих місцях" репортером, письменник не зневірився у Белграді так, як у Сараєві, і це місто не стало для нього "втраченим". Навпаки – письменник написав цикл книг про воєнний Белград, де висловлював тверду впевненість у перемозі міста, що було йому дороге. Таким чином, протиставлення двох ключових міст у житті Капора відбулося задовго до його творчого переосмислення тих ролей, які ці міста відіграли у його житті.

Найвідоміші із романів Момо Капора про Белград – це "Облудники" ("Фолиранти"), "Ада" ("Ада"), "З сьомої до третьої" ("Од седам до три"), "011", "Привіт, Белград" ("Хало, Београд"), "Уна" ("Уна") та чимало інших. Читаючи ці романи, бачимо ту разючу різницю, що відрізняє їх від Сараєвського циклу. Про Сараєво Капор пише із болем й тугою, йому важко писати про місто, яке хоч і є його рідним містом, проте ним назавжди втрачене. Він пише про Сараєво із перспективи минулого – того, чого вже не повернути. Белград же – це суцільне натхнення для Момо Капора. Основним спрямуванням його уваги є даний відрізок часу, конкретний момент – тут і зараз. Місце колишнього змінює сучасне, місце жалю – гумор, місце ностальгії – захват. Ми бачимо два міста у житті Капора, однак бачимо, як вони відрізняються одне від одного – місце народження письменника окреслене смутком, а місто, що не є йому рідним, оповите вірою в життя, гумором та захватом. І мабуть невипадковим є те, що саме це останнє відіграло більш важливу роль у становленні Момо Капора як письменника, художника, і тонкого знавця менталітету сучасного великого міста.