Перша конференція молодих українських сербістів - Інститут філології, Кафедра слов'янської філології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка 10.05.2006.

Олеся Кривоніс
студентка ІV курсу Інституту філології КНУ Т. Шевченка

Лексичні особливості сучасного емігрантського роману (за мотивами роману”Снігова людина” Д.Албахарі)

Екзил виявився актуальною темою у сербській національній літературі, і якщо спочатку про це говорили поодинокі голоси, то сьогодення чує їх незрівнянно багато. Вперше це питання прозвучало з вуст культового сербського письменника Мілоша Црнянського, який зобразив весь внутрішній світ переселенців у епопеї "Сеобе" ("Переселення"). Розпад Югославії наприкінці століття пришвидшив хвилі еміграції, адже крім політичних факторів (ідеологічний тиск на еліту), з'явилися й економічні або соціальні.

Еміграція у творах Албахарі здавалася б ледве не прозорою та зрозумілою, проте якщо не зважати на один єдиний фактор: Албахарі не був вигнанцем як такий, він, за його ж словами, добровільно залишає Сербію, переїжджаючи до нової країни, де йому просто пропонують більш вигідні умови роботи та проживання. Можна навіть сказати, що було справжнє бажання переїзду. Проте далі ми спостерігаємо результат: одна за одною виходять твори письменника, сповнені суму та каяття, нерідко насичені страждання. В чому ж справа? Чим виявляється еміграція для особливого типу людей – письменників? Як це відбивається на полотні їхніх творів? Об'єктом дослідження стане перший значний твір ( за словами самого автора), написаний у еміграції, "Снігова людина". Нам необхідно зрозуміти чи є роман автобіографічним чи, може, типовим у зображенні образів емігрантів в умовах нових "Батьківщин".

Отже, першою книгою, яку Албахарі написав в Канаді, є роман "Снігова людина". З одного боку, як прийнято вважати (хоча за словами автора, він не визнає цього), це роман про ностальгію, про бажання повернутися додому, проте одночасно оповідь розказує про почуття, що одного разу ти змушений покинути те, що маєш, "ти не можеш більше повернутися додому". В романі "Снігова людина" немає імен, назв міст та країн, проте зрозуміло, що герой книги, що в свою чергу є письменником, приїжджає з країни, де велася війна, на новий континент, що насправді виявляється новим світом, іншою планетою, космосом, що існує виключно для себе. Не зрозумілий іншим, з розбитим серцем від ностальгії, герой рухається у дику природу, до білизни снігу, до пустки, на північ свого існування, до безкінечної полярної ночі.

Коли письменник опиняється в новому середовищі, це не може не зобразитися на його творчості. Адже, навіть якщо ти творець будь-якого літературного методу, в залежності від спирання на реальне життя чи вигадане, бажане (реалізм, романтизм), хай пріоритетами будуть особисті переживання чи емоції (експресіонізм, сентименталізм), незважаючи на всі ці –ізми, людина творить в певних умовах, що рано чи пізно відображаються у її творчості. Отже, зміну середовища можна назвати каталізатором у створенні нового.

Певна річ, глобально нового у роботі письменника побачити не вдасться, тому що сформована в одних умовах людина кардинально змінити себе, а отже і свій стиль не може. Якщо відбувається така зміна, творець втрачає себе, змиваються рамки ідентичності, і, мабуть, тоді і з'являється Снігова людина.

Роман Албахарі про письменника-емігранта вирізняється новою тематикою у творчості автора, проте індивідуальний стиль письменника неможливо сплутати з іншими. Взявши раз до рук Албахарі, потім з-поміж тисячі нових книг впізнаєш саме його, їх важко сплутати з іншими творами постмодерністів. Саме тут і слід говорити про індивідуальність, присутність автора, адже він завжди поряд, незважаючи на те, як старанно може завуальовуватися його постать.

У "Сніговій людині" видно певний алгоритм літературних та мовних засобів, до яких автор прибігає і тримається, ніби за соломинку. Саме ці особливості так довго тримають героя, самого оповідача, на плаву.

По-перше, людині, яка вперше бере до рук Албахарі, навіть не починаючи читання, кидається в очі, що цілий роман поміщається всього в одному абзаці. Точніше автор не бажає розбивати твір на частини, розділи та мінімальні абзаци. Цю техніку "одного абзацу" він використовує в шістьох своїх романах. Як він сам зізнається в одному зі своїх інтерв'ю: "Це частково стало наслідком впливу Вільяма Фолкнера, Томаса Бернарда та Хосе Сарамаго, які були схильними до довгих речень та великих абзаців. За допомогою цієї техніки я приворожую читача до лабіринту, єдиний вихід з якого – тільки наприкінці роману". До того ж, як вважає автор, це ідеальний формат для письменника п'ятдесяти років, який любить насичувати свої твори спогадами. Психологічно в нас прослідковується така тенденція: ми схильні відразу спертися на речення, знайти його підмет та присудок, і відразу розслабитися, буцімто головне схопили. Це ніби вдих – видих. Албахарієві ж речення – це двоххвилинний вдих, відбувається перенасичення організму киснем, і читач боїться втратити свідомість між всіма ідеями, ледве обмеженими розділовими знаками. Це і є стиль Албахарі.

Як для багатьох авторів-постмодерністів та модерністів, для Албахарі характерним є коливання у часі або взагалі позачасовість. Оця його манера перескакувати з однієї сюжетної лінії на іншу, його закоханість, уламки думок, несподівані сплески спогадів, заплутують читача, так що з самого початку він поринає у лабіринт, де немає чіткої підлоги, але все ж вихід є – і він в кінці роману. Ці міграції думок створюють враження, що потім епізод не пригадається. Так, спочатку оповідач опиняється в кімнаті, за мить – він вже в університеті, а потім повертається до аеропорту. Несвідомо автор повертається до речей, які вже мали місце в реальному житті, проте, здається, він про них спершу забув, але потім, щоб не пропустити щонайменшої деталі повертається до них. Такий формат зближує читача з твором і з самим письменником. Створюється сеанс інтимності, герой хоче все-все розповісти про себе, як старому другові, знаючи що той не буде скаржитися на непослідовність в його мові.

Отже, другим мовним формантом "Снігової людини" є деталізація. Так, згадуючи свій приїзд та аеропорт, оповідач коротко, але не пропускаючи жодну деталь згадує всіх приїжджих: "Перед одним з табло стояла індійська, а може й пакистанська, родина, чоловіки старанно звіряли свої папери з цифрами та літерами на блискучому табло. В кутку коридору, спираючись на стіну, якась жіночка похилого віку намагалася прикріпити каблучок до правої босоніжки. Інша жіночка, значно молодша, спиралася на стіл. Якийсь чолов'яга у капелюсі, поблизу тої мадам, зав'язував шнурівки. Інший чоловік, що точно не мав до них ніякого відношення, почісував собі потилицю". Така скрупульозність ще більше зближує читача та оповідача. Другий ніби відразу дає зрозуміти, що він tabula rasa, і все, про що йтиме мова має неабияке значення у його сприйнятті світу.

Дубравка Угрешич, хорватський літературознавець, у своїй роботі "Письменник у вигнанні" розмірковує з приводу „читач-оповідач” наступним чином: "Читач іде назустріч письменникові, а письменник-емігрант протягує свою руку читачеві. Письменнику навіть не приходить у голову, що він як-небудь дискредитує власну життєву оповідь, а це читач простити не може. Отже, автор із читачем разом створюють навколо теми екзилу ауру; так автор із читачем нерідко романтизують тему вигнання, ніби мова йде про якусь любовну пригоду. Та й справді, жанри любовної та вигнанської історії мають одне спільне: жодна з них не займається брудною білизною.

Справжній зміст любовної історії – жадання, а з виконанням того жадання історія закінчується. Любовна історія закінчується одруженням, а вигнанська – отриманням паспорта нової держави".

Герой "Снігової людини" є нещасним. Це полягає у тому, що він весь час після потрапляння в нове середовище намагається знайти себе, свій сенс, ідентифікувати себе, проте йому так це й не вдається. Протягом всього роману він намагається зачепитися за певні матеріальні речі, що б могли його витягти з духовного "багна". Таким рятівним кругом, певною мірою, є для нього помаранчевий сік. "Я ненавидів університет, ненавидів академічну еліту, і цю ненависть, котру вже не сприймав як ненависть, а як анти пристосованість, від якої нікуди дітися, в суміші із втомою, яка мучила моє тіло; і це міг втамувати лише помаранчевий сік". Цілий роман є сірою плямою, і лише єдиним яскравим контрастом є жовтогарячий колір соку. Сік зявляється у романі понад десять разів, і ,найважливіш, це відбувається у найкритичніших ситуаціях для героя. Таке враження, що автор грається із нашим відчуттям кольору, він ніби показує, що життя сіре, а ось колір – помаранчевий.

Ще однією "соломинкою" у творі є сніг – біла безвимірна маса, яка може вирівняти все. Давайте спробуємо зрозуміти причини наявності снігу, для цього можна просто створити першу асоціацію, що виникає при слові „сніг”. Це щось біле, чисте, холодне. Але це ще й тимчасове. Проте для героя роману тимчасовість не є важливою, головним аспектом для нього є білість (знову гра в кольори) та однаковість усього, що знаходиться під снігом. Сніг може стати для героя мостом телепортації із чужини на Батьківщину, саме тому сніг є таким важливим. Адже під снігом нічого не видно і не зрозуміло, яка це земля: рідна чи чужа. Саме тому, на нашу думку, герой наприкінці роману опиняється у снігу, де навічно засинає. Саме тому герой-емігрант повертається на Батьківщину. А ключем для виходу у новий простір є заєць, який ніби свідомо веде героя у снігову безодню, а, можливо, у спокій.

Як уже нами зазначалося, надзвичайно важливою у творі є кольористика. Так, ми вже згадували про білий та помаранчевий кольори. Як бачимо герой постійно в описах використовує колір: ніч, в яку він прибув до Нового світу, - чорна, небо над університетом – блакитне, трава – зелена, кров – червона. Здавалося б, очевидні речі,навіщо про них взагалі говорити, про те, що трава зелена, знають і діти трьох років. Проте для героя немає поняття очевидності в новому середовищі, він знову народжується, отже всьому треба давати свої нові імена, свої нові характеристики.

Герой постійно спирається на певні конкретні речі, і цю конкретність досить легко збагнути: серед світу з розмитою незрозумілою ідеологією, мусиш обирати щось очевидне.Такими очевидними речами можна назвати мапи, що висять в усіх (крім кухні та ванної) кімнатах, "Історичний атлас Середньої та Східної Європи", деканова секретарка – єдина людина, що здатна збагнути письменника, коліна дівчинки-сусідки та заєць, що виявився фінальним акордом у житті оповідача.

Формально Албахарі виділяє деякі слова (як правило, курсивом). Це показує важливість для автора поняття вираження. Він ставить акцент не лише на змістові, а й на формі.

"… А моє життя розпалося паралельно з історією мого краю, мого колишнього краю, мушу додати…" . Автор вважає за потрібне виділяти не лише певними мовними зворотами важливі для нього речі, а й формально підкреслювати їх, щоб навіть не досить уважний читач помітив біль і необхідність авторових зізнань. Знову, ми знаходимось на позиції інтимізації та відвертості оповіді.

Насамкінець, треба зауважити те, що можна сказати, відповідає канонам оповідної манери 20 століття – це використання I особи у творі. Як зізнається автор у особистій переписці, для нього така манера має трохи інше значення: у першому своєму романі, написаному на чужині, він відчував гостру необхідність писати від себе (назвімо це мемуарною роботою). Він не міг спинити себе до моменту, поки герой роману не здійснює акт переходу в нову реальність, а матеріально закінчує життя самогубством.