Перша конференція молодих українських сербістів - Інститут філології, Кафедра слов'янської філології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка 10.05.2006.

Оксана Литвин
студентка V курсу Філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка

Ерос в оповіданні “Шлях Алі Джерзелеза” Іво Андрича

Не обійшов своєю увагою проблему відносин між чоловіком та жінкою найтитулованіший югославський письменник, академік, перший і єдиний лауреат Нобелівської премії Іво Андрич. В історії сербської літератури є багато письменників, які різним проявам любові присвятили свої найкращі твори . Але жоден з них не показав драму кохання в такій мірі, як Іво Андрич. Особливість андричівського погляду на світ полягає в тому, що він сприймає передусім трагедію існування людини, тому кохання розуміє як біль , розчарування. Для Андрича ерос нерозривно пов'язаний з образом вродливої жінки, яка здатна приносити зміни в життя чоловіків, “змушуючи” цим їх страждати.

1920 року І. Андрич закінчує роботу над своїм першим оповіданням – “Шлях Алі Джерзелеза”- твором, якому судилося відкрити нового письменника. Це оповідання привертає увагу критиків не лише тому, що це перший твір Андрича виданий у формі книги, а й тому, що він означає перехід письменника від лірично-прозової форми до прозової, тобто трансформацію суб'єктивного способу відтворення дійсності, змінених у власній свідомості автора в об'єктивізоване бачення.

Однак, якщо у перших ліричних спробах (“Ex Ponto” і “Неспокоях”) Андрич схильний до патетики, то у першому оповіданні вона набуває іронічного звучання. Це стосується створення образу головного персонажа Джерзелеза, який “проїздив верхи” всю свою молодість в пошуках абсолютної, трансцендентної жіночої краси, через які стає предметом насміхань.

У даному оповіданні Андрич зображує падіння ідеалізованого персонажа в намаганні досягнути ідеальну красу. Це прагнення трансформоване на рівні еротики, що робить можливим процес іронізації. Головний персонаж оповідання Алі Джерзелез – постать із усної народної творчості. На думку Мілана Богдановича, Джерзелез „(...) є перш за все символом . Він є втіленням тієї вічної і починаючи від Дон Кіхота багаторазово описаної боротьби між людським стремлінням до вищого, кращого, світлішого, і дійсністю, яка те стремління жорстоко спутує тисячами дрібних і неминучих обставин”[1].

Письменника не захоплювала легендарно-міфологічна постать Джерзелеза, а лише його душевне та інтимне життя. Тому це оповідання можна трактувати як твір про остаточну втрату чоловіком ідеалу жінки.

Твір складається з трьох відносно самостійних частин: „Джерзелез на постоялому дворі”, „Джерзелез у дорозі”, „Джерзелез у Сараєві”, – кожна з яких має свої, незалежні від інших, просторові й часові межі. У цілісність вищого рівня вони об'єднуються за допомогою образу головного персонажа, який у кожній з цих частин закохується у жінок. Алі Джерзелез, за словами Андрича, „носить славу багатьох перемог і силу, яка наводить страх”. Та прибуття легендарного персонажа в чужий для нього період часу перекреслює наше первісне сприйняття фолькльорного героя. Причиною цього стала нещаслива закоханість. Першою, хто зробив його слабшим і вразливішим перед людьми, виявилась дівчина-венеціанка, яку він зустрів на постоялому дворі.

У ситуації, яку описує Андрич у першій частині оповідання, цілком очевидною є суперечність між внутрішнім станом Джерзелеза та його об'єктивним становищем, суперечність, яка простежуватимесь у пізніших творах Андрича (наприклад „Чоркан і німкеня”). Вона зводиться до пошуків героєм краси й усвідомленням її недосяжності. Роз'язка першої частини наступає, коли один з підбурювачів Джерзелеза, знущаючись, пропонує розіграти, кому дістанеться венеціанка, а Джерзелез – цілком серйозно, бо його світ не є адекватним реальності – погоджується на це. Ставши посміховиськом у очах людей Джерзелез покидає двір.

Алі Джерзелеза можна віднести до одного з основних архетипів андричівської прози – до „(…) чоловіка, який тягнеться до жінки”[2]. На мою думку, спостереження П. Джаджича дуже влучне, оскільки Андрич, згодом, поповнить ряд розчарованих чоловіків у пошуках жінки і кохання героями інших творів (Чоркан з оповідання „Чоркан і німкеня”, Михайло з „Анічиних часів”, Федун з твору„Міст на Дрині”).

Друга частина оповідання, яка теж присвячена відносинам чоловіка і жінки, не дуже відрізняється від попередньої. Красиву венеціанку замінює циганка Земка, про яку відомо лише те, що вона „(...) була тричі розведеною, стрункою з зеленими очима і білою з-поміж інших циганок.” Вона як і венеціанка впливає на Джерзелеза з відстані, як візія, яку не можна досягнути.А він перед таким чужим і далеким абсолютизованим ідеалом губить здоровий глузд і особисту гідність, а разом з цим набуває комічного вигляду: „короткі ноги виглядають ще коротшими і грубшими”. Перед таємницею жінки й усього, що з нею пов'язано, як справедливо зазначає Павло Рудяков, „герой, навіть якщо це герой легендарний, перестає бути героєм. Він вступає в сферу життя, де немає героїв чи паяців, немає великих чи малих, є тільки Чоловік та Жінка. Стосунки між ними це завжди боротьба і насолода, розчарування і радість. Джерзелезові не дано збагнути цього. Та й якби він навіть зміг це зрозуміти, що з того? Його шлях тривав би, як триває він і зараз.”[3]

Однак, незважаючи на чергові розчарування, потрапивши до Сараєва, Джерзелез почувається „у розквіті сил, які під осінь накопичуються в кожній людині (…) Всі йому місця милі, на нього чекає багато радощів, багато обіцяють дні й люди.” Нове захоплення прекрасним створінням пов'язане із Катинкою з якою міняється картина „ідеальної” жінки в очах Джерзелеза. До створення цього образу Андрич підійшов дещо по-іншому порівняно з попередніми жіночими образами. Вперше Андрич дає трагічне забарвлення прекрасному сотворінні: жінка є самотньою і нещасною “через свою вроду” „Катинка часто плакала, не знаючи, що робити із свїм життям і проклятою вродою. Вона проклинала себе і мучилась (…).”

Розв'язка останньої частини незмінна - розчарування героя (дівчину перевезли в інше місце). Джерзелез знову „залишається на самоті із своїм смішним гнівом і непотрібною силою (…)”. Великі і обнадійливі пошуки приводять Джерзелеза до безвідмовної Катерини (повії). „Тільки до Катерини можна прийти, ідучи навпростець”, – робить для себе висновок Джерзелез. І тут, біля жінки, йому приходить думка, з якою він безліч разів засинав і прокидався: „ чому шлях до жінки такий складний і таємничий , і чому він, із власною славою і силою, не може його пройти, а, натомість, проходять всі гірші від нього?”

М. Богданович стверджує: „(…), як і всі люди, Алі Джерзелез має свого ідола, і тоді, як інші поклоняються Богові, або славі, або багатству, то для нього єдиним смислом життя стала жінка! Він був рабом жіночої краси (…) і, відчуваючи в собі величезне бажання і силу, він вважав, що має на все право.” Найкращим підтвердженням слів Богдановича можна запропонувати уривок з твору Андрича: „Як завжди, коли б не побачив жіночу красу, він одразу втрачав будь-яке уявлення про час і справжні відносини та будь-яку здатність розуміти дійсність, яка розлучає людей.”

Отож шлях Алі Джерзелеза – це не лише шлях від постоялого двору, де читач вперше знайомиться з ним, до Сараєва, а, перш за все, шлях, який присвячений пошуку чарівної жінки, яка здатна розбудити в ньому відчуття кохання, цілісності, повноти і гармонії.

Кохання в даному оповіданні Андрича показане, як коротке і сильне піднесення , яке, у всіх випадках, завершуєтьзя розчаруваням і стражданням одного з коханців. Тут письменник не вдається до зображення тривалої любові, яка б переросла у нерозривні і постійні відносини. Вона, швидше, схожа на пристрасть душі і тіла, яка здатна підштовхнути людину на такі вчинки, на які б вона в іншому випадку не наважилась. Тому еротична любов, зображена в оповіданні виключно як духовне почуття, не переросла у вищі свої прояви як любов-цілісність.

Примітки

1 Богдановић М.: Иво Андрић: Пут Алије Ђерзелеза // Зборник о Андрићу.- Београд: Српска књижевна задруга, 1999. – С. 24

2 Džadžić P. Hrastova greda u kamenoj kapiji: Mitsko u Andrićevom delu.-Beograd, 1984.- S. 146.Цит. за: Рудяков П. Між вічністю і часом: Життя і творчість Іво Андрича. – К.: Український центр духовної культури, 2000. – С. 34.

3 Рудяков П. Між вічністю і часом: Життя і творчість Іво Андрича. – К.: Український центр духовної культури, 2000. – С. 37