Нова українська культура між провокацією, іронією та карнавальністю

Невидимі книжки та підземні майстерні

(или Розмова Юрія Андруховича з Александром Гаталіцею. Спеціально для газети “Данас”, 2002)

Пане Андруховичу, невдовзі Ваші твори з`являться на сербському книжковому ринку, і Ви прийдете до сербських читачів. Чого Ви очікуєте від середовища, де щороку пишеться і виходить друком більше ста двадцяти романів, і на яку читацьку аудиторію розраховуєте, зважаючи на факт, що в Сербії пишуть романи від суто національних до абсолютно інтернаціональних?

Навряд чи я очікую чуда. В такій насиченій доброю літературою країні, як ваша, мені йдеться, безумовно, не про “завоювання ринку”. Буду цілком задоволений, якщо вдасться привернути увагу бодай незначної кількісно, але вирозумілої групи людей. Загалом я звик до становища т. зв. “культового письменника”. Це становище переважно характеризують як “надзвичайно широка популярність у надзвичайно вузьких колах”. Отже, ці “надзвичайно вузькі кола” і є моєю сталою аудиторією: якісь студенти, богема, всілякі дивні дівчата або ще дивніші жінки, інтелектуали молодшого й середнього поколінь – усі вони становлять єдиний тип людей, представників якого я часто впізнаю навіть зовні. Припускаю, що так само у Сербії цей тип людей може і мусить водитися. Крім того, мені залишається гаряче солідаризуватися з ідеєю, що доброї літератури не буває забагато, отже, на тлі ста двадцяти нових сербських романів один український не кане в безвість.

Чи не могли би Ви трохи пояснити нам Ваші поетичні позиції у світлі розкриття мети й методів діяльності групи Бу-Ба-Бу, в творчості якої, як пише Деян Айдачич, багато в чому присутня ідентифікація з грою, в якій значне місце посідають десакралізація, провокація, іронія, карнавальність, використання жаргону, пародіювання, висміювання і насмішка?

Поетична група Бу-Ба-Бу, до якої я, її Патріарх, належу разом із Віктором Небораком, Прокуратором, та Олександром Ірванцем, Підскарбієм, – це насьогодні вже радше історія. Найактивніша смуга бубабізму – це приблизно десятиліття між 85 і 95-м роками, коли кожен з нас не тільки проголошував усі згадувані Вами естетичні орієнтири, але й намагався втілювати їх у живому поетичному дійстві, що ними – іноді це вдавалося! – ставали наші вечори. Так, ішлося передусім про гру, карнавал, сміх, рев і свист, ішлося про руйнування традиційно українських табу і провокування застиглих істин, часом це набувало форм підкреслено театральних, магічно театральних, зі світлом, музикою – як роковою, так і симфонічною, з акторами й декораціями. Частіше, однак, це були просто читання вголос перед живою публікою. Тобто без жодних special effects – тобі залишалися тільки голос, інтонація, жести, ну і слова, звичайно. Отже, тексти мали бути ефектними, дзвінкими, драстичними – щоб увесь час будити людей, які мають звичку засинати на літературних читаннях. З плином років стало остаточно зрозуміло, що Бу-Ба-Бу – це така спроба трьох українських хлопців запанувати над світом. Приречена на невдачу, але від того не менш прекрасна.

Ваш найвідоміший роман “Перверзія” приніс Вам успіх і в інших мовних середовищах. Як складається його життя серед іноземних читачів?

Це не зовсім так. На сьогодні роман вийшов лише у двох країнах – Фінляндії та Болгарії. В останній до того ж лише у журнальному, себто скороченому варіанті. Перепрошую, днями він так само з’явився в Росії, але висновки робити ще рано. Росія була й залишається загадковою у сенсі сприймання моїх творів. У серпні цей роман має вийти у США, на грудень планується його прем’єра у Польщі. “Перверзія” належить поки що до тих творів, про які існують всілякі розмови, якісь конференційні доповіді з дискусіями, примітки з коментарями в кінці рецензій та оглядів тощо – але її текст як такий лише починає свою – так і хочеться заявити – “тріумфальну ходу планетою”.

Це підштовхує мене до наступного питання. Останнім часом говорять про те, що в Європі існують по суті два види літератури: східноєвропейська (включаючи центральноєвропейську) та західноєвропейська. Існує також думка, що література, яка пишеться поза межами ЄС, продовжує спиратися на традиції міжвоєнної і середньоєвропейської літератури і так само як література, що писалася в Європі п`ятьдесят років тому, йде шляхом великих історичних та ідейних досліджень, які на Заході є переважно неприйнятними. Чи погоджуєтесь Ви з таким твердженням, а якщо ні, яким Ви бачите стан сучасної європейської літератури?

Я не став би ділити – дозвольте мені вжити це химерне поняття – європейський літературний процес кордонами ЄС. Щось у мені з таким поділом не погоджується, щось протестує. Вочевидь, я не можу уявити собі мого власного читацького і письменницького майбутнього без якихось нових і страшенно для мене близьких та важливих французьких, німецьких чи, скажімо, норвезьких книжок. Смію думати, що технологічно рафінована машинерія ЄС усе ж не порадить собі ані з любов’ю, ані зі смертю – себто я припускаю, що пронизливі, глибокі, провокуючі й невичерпно фантазійні романи і далі писатимуться як на Сході, так і на Заході. При цьому мені аж ніяк не йдеться про “великі історичні та ідейні дослідження”, зовсім ні, я говорив би радше про інтимні людські історії, про нескінченність індивідуального, про опір людини власній тимчасовості й тому подібні вузли сполучень фізики з метафізикою.

Останніми роками я найпильніше стежу за творчістю моїх літературних сучасників передусім у тій частині Європи, котру умовно прийнято називати Центрально-Східною. Гадаю, весь той екзистенційно-соціальний комплекс, що пов’язаний із “падінням Стіни” та його пізнішими наслідками, надзвичайно потужно спричинився до визрівання нової літературної якості, скажімо, в найновішій польській, литовській, чеській, угорській літературах. Переконаний, що так само і в сербській, румунській, болгарській. Мені здається, саме ця “найдивніша частина світу” перебуває нині на порозі своєрідного літературного лідерства – чогось, цілком порівнянного із латиноамериканським феноменом тридцятилітньої давності.

З іншого боку, інтеґраційні та міґраційні процеси всередині самої Європи спричинюють не тільки те, що її Схід робиться все західнішим але й навпаки – Західна Європа багато в чому східнішає. І це обіцяє безліч несподіванок, не в останню чергу літературних.

У зв`язку з цим природнє запитання: чого Ви очікуєте у майбутньому, як уявляєте літературну Європу в момент, коли і Сербія, і Україна будуть частиною ЄС і всі друкуватимуть книжки для спільного ринку - для 300 мільйонів читачів?

Як понуро жартував я в одному зі своїх есеїв, це майбутнє настільки далеко, що можна до нього й не дожити – принаймні у випадку з Україною. І все ж перспектива справді маячить.

Я не можу уявити собі 300 мільйонів читачів. Це щось наче відстань у 300 мільйонів світлових років. Єдине, що можна протиставити таким гігантським числам – це не думати про них. Натомість я маю надію, що в єдиному книжковому обігу майбутньої Європи обов’язково знайдеться місце і для українських книжок. Їх буде не так багато, як, наприклад, тих-таки французьких, чи знову ж польських. Можливо, дві-три назви двох-трьох авторів. Але це будуть цілком вагомі й активно присутні в літературній свідомості позиції.

Найболючішою проблемою щодо виходу української літератури у світ є відсутність належного рівня перекладачів, причому тих, для кого мова перекладу є рідною мовою, а не представників діаспори чи еміґрантів. Отже, наші перекладачі ще мусять вирости. Це відтинок часу, можливо, якраз адекватний для визрівання в самій Україні бажаної літературної якості. Наскільки я знаю, для сербської літератури ця проблема не є настільки гострою, хоч вочевидь існує також. Але прориви, здійснені хоча б у попередні десятиліття Мілорадом Павичем чи Данилом Кішем, не могли не мати продовження. Я переконаний, що книжки сербських авторів обов’язково впливатимуть на європейський літературний процес, як фільми того ж Еміра Кустуріци впливають на європейську кіносвідомість.

І на завершення розкажіть нам, що відбувається у культурному житті України? Яке місце для себе бачать письменники молодшої генерації?

Сьогодні, на одинадцятому році української юридичної незалежності, я все ще спостерігаю кричущу неоднорідність нашого культурного життя.

Сучасний культурно-мистецький процес в Україні я зважився би схематично поділити на три головні річища. Перше з них – найофіційніше, найтрадиційніше, зосереджене навколо “національних творчих спілок”, сяк-так підтримуване державою в особах її “гуманітарних міністрів”. Це переважно колишні діячі мистецтв УРСР, які навіть не скинувши з дещо потертих піджаків старих комуністичних нагород, без особливої внутрішньої боротьби зробилися діячами мистецтв незалежної України, підхопили націонал-патріотичну фразу настільки ж невимушено, наскільки без примусу свого часу жонґлювали фразою радянсько-патріотичною і навіть встигли вже поотримувати нові, українські нагороди. Це тип державників за суттю своєю – вони завжди є державниками, якою і чиєю б не була держава. Цей тип культури є найближчим до власне “старої естетичної якості” з її колоніальною змістовою наповненістю і вірнопідданчим пафосом, а оскільки в очах переважної більшості українського суспільства саме він продовжує найстійкіше асоціюватися з “українськістю” та “власне українською культурою”, то годі перебільшити його впливовість, на жаль, негативну, перевищити рівень компрометації ним всього українського в очах передусім молоді, себто майбутнього.

Друге з річищ є частиною мистецького процесу в Україні радше формально, а краще сказати за місцем проживання – це кількісно потужний, хоч і відчутно затінений відвертою вторинністю щодо московської метрополії фраґмент російсько-імперської культури, представники якої часом вдаються до цілком невиправданого “космополітичного” самоокреслення, вочевидь, не достатньо добре здаючи собі справу з того, що таке справжній космополітизм. Позаяк усередині цього річища панівною є тенденція до “України без українськості”, то й говорити про нього як про частину “української культури” можна хіба що з гіркотою врахування його колосального впливу на сьогоднішнє українське суспільство, передусім у сфері культури масової, на дев’ять десятих контрольованої саме ним.

Нова українська культура – щось інше, щось третє – постає на марґінесах цих двох потоків: невидимі книжки накладами в тисячу примірників, театральні вистави у пристосованих приміщеннях на кілька десятків глядачів, рок-концерти у клубах для сотні божевільних шанувальників, підземні майстерні, презентації “для своїх”, спілкування посвячених. Нечасті прориви у “зовнішній світ” можливі лише за допомогою медій, передусім телевізії, де в нової української культури завжди знаходяться нечисленні аґенти впливу.

Не беруся стверджувати, що це позірне аутсайдерство є таким уже й програшним – провідні ідеології та системи вартостей теперішнього світу теж починалися з катакомбів (чи, коли завгодно, з андеґраунду). Крім того, саме ця культура і тільки вона є по-справжньому нецензурованою і – наважуся вжити дещо зоскомлене слово – незалежною (часом залежною хіба що від фонду Сороса чи його аналогів, але це, сказати б, “нормальна залежність”, така, як у Решті Світу). Крім того, маю надію, що ця марґінальність насправді може виявитися чимось значно впливовішим від російськомовної масовості чи патріотичного офіціозу.

Місце в усьому цьому письменника? Хай воно буде там, де йому добре пишеться – чи в Нью-Йорку, чи в Києві, чи у Станіславі, чи в найглухішому поліському селі. У моїх молодших колег уже не має іншого виходу, як бути відкритими, сміливими, атракційними і писати добре.

Дякую за складні запитання.