Деян Айдачич

Сербська етнолінгвістика та використання сербського матеріалу в слов’янських етнолінгвістичних працях

Етнолінгвістика як наука, яка вивчає народні культури крізь призму мови, отримує найцікавіші результати, коли аналізує усні твори, звичаї та мову до моменту закріплення їхнього спадку в писемній формі. Слов’янські народи – як лише небагато європейських народів – можуть пишатися багатством записів, які документують безперервний зв’язок сучасності з джерелами культури в її найстарших покладах. Завдяки історичним обставинам серби є народом, який зберіг у деяких регіонах дуже архаїчні шари народної культури. Південна та південно-східна Сербія та Герцоговина – це регіони з найстаршою культурою, а тому, подібно, як російська Північ чи Полісся, є особливо цікавими для дослідників слов’янських старожитностей. У зв’язку з цим вивчення сербського фольклору важливе з точки зору слов’янської етнолінгвістики.

Особливо цінними є численні, багаті й детальні матеріали, зібрані Вуком Караджичем, Вуком Врчевичем, Павлом Ровінським, Іваном Ястребовим, Тихомиром Джорджичем, Татомиром Вукановичем, Міленком Філіповичем та ін. Ці збирачі у своїх публікаціях наводили коментарі, цінні для етнологічно-фольклористичних і лінгвістичних досліджень. Записи сербської культури публікувалися також у періодичних виданнях: “Гласник Етнографског музеjа”, “Гласник Земаљског музеjа”, “Зборник за народни живот и обичаjе jужних Словена”. За етнолінгвістичними вимогами матеріали з фольклору в Сербії почали збирати тільки в другій половині дев’яностих років ХХ століття на підставі питальників, укладених Анною Плотніковою, дослідницею з Інституту славістики РАН, доповнених і використовуваних Біляною Сікіміч з Балканологічного інституту САНУ та групою молодших працівників. Біляна Сікіміч також уклала питальних для вивчення національних меншин з етнолінгвістичною метою.

Не можна оминути внесок до етнолінгвістичних досліджень, зроблений численними роботами фольклористів, етнологів, етимологів і діалектологів,які роглядали народну культуру в межах своєї основної дисуиплвни. У розвідках Олександра Веселовського, Олександра Потебні, Тихомира Джорджевича, Сіми Трояновича, Веселіна Чайкановича, Мілки та Павла Івічів, а також у матеріалах колекції “Сербський діалектологічний збірник” та “Сербський етнографічний збірник” знаходяться етнолінгвістичні коментарі, які стосуються народної культури. Ареально-картографічний підхід у деяких своїх працях використовував етнограф Петар Костич.

Сербські фольклорні записи з’явилися до того, як етнолінгвістикою почали займатися сербські дослідники. Засновник московської школи етнолінгвістики академік Микита Ілліч Толстой народився у Вршаці в 1923 році й жив у Сербії у роки своєї молодості. Він постійно підкреслював свою симпатію до країни, в якій народився, та до сербського народу. До своїх славістичних студій Митита Ілліч залучав етнографічні, мовні та текстові записи з території Сербії, яка в деяких його працях займає центральне місце. Можна згадати хоча б його праці про поховання під назвою “Переворачивание предметов в славянском погребальном обряде” або “Глаза и зрение покойников”, роботи про способи захисту від зливи, граду і т. п. (“Защита от града в Драгачеве и других сербских зонах”), або працю про значення звороту здоровий як риба (“здрав као риба”). Слід назвати також праці Світлани Михайлівни Толстої, які враховують сербські матеріали. Доповіді Микити й Світлани Толстих могли чути учасники белградських конференцій “Наукові зустрічі славістів у Вукові дні” (“Научни састанак слависта у Вукове дане”). Сербська Академія Наук надала цим двом славістам своє членство, виявляючи таким чином визнання їхньому доробку.

Любінко Раденкович, перебуваючи в Москві в якості лектора сербської мови, став учнем Толстого, він користувався знаннями й методами російського дослідника та прийняв його концепцію, готуючи докторську дисертацію. Як редактор журналу “Расковник” Любінко Раденкович публікував переклади робіт Микити Толстого, а пізніше – також його співробітників із відділу етнолінгвістики Інституту славістики РАН.

Наукова робота Павла і Мілки Івічів із відділу сербської мови та літератури Сербської Академії Наук принесла свої плоди у вигляді великої кількості текстів та готувала в галузі діалектології й ономастики покоління лінгвістів, які включають до своїх досліджень досягнення московської, а також люблінської школи етнолінгвістики.

Балканологічний інститут організував у 1995 році міжнародну конференцію “Нижча міфологія балканських слов’ян” (“Нижа митологиjа балканских словена”). Це була нагода для сербських дослідників, аби особисто познайомитися з колегами з відділу етнолінгвістики РАН.

У виникненні сербської етнолінгвістики, у зближенні фольклористики й лінгвістики в семіотичному розумінні не можна недооцінювати структурально спрямованих теорій. У зв’язку з цим необхідно згадати праці Проппа, але й Пєрмякова, Іванова й Топорова, а також неславістично орієнтовані дослідження французьких семіотиків і структуралістів, які були досить добре відомими в Югославії.

Для історії етнолінгвістики в Сербії важливе значення має формування наукової етнолінгвістичної термінології. Значущим з багатьох точок зору був 1996 рік – тоді вийшов перший том щорічника “Коди слов’янських культур” (“Кодови словенских култура”), а також були опубліковані чотири книжки, безсумнівно пов’язані з етнолінгвістикою: дві монографії Любінка Раденковича “Символіка світу в народній магії південних слов’ян” (“Симболика света у народноj магиjи Jужних Словена”) та “Народні замовляння у південних слов’ян” (“Народна баjања код Jужних Словена”), монографія Біляни Сікіміч “Етимологія й малі фольклорні форми” (“Етимологиjа и мале фолклорне форме”) та книжка Мір’яни Детеліч “Пристріт і наречена. Поетика епічної формули” (“Урок и невеста. Поетика епске формуле”).

Щорічник “Коди слов’янських культур” є єдиним періодичним виданням у Сербії, повністю пов’язаним з етнолінгвістикою. У вступі до першого тому журналу редактори писали:

Щорічник присвячений духовній культурі слов’янських народів, передусім традиційній, яка звичайно визначається назвою фольклор. Ми обрали й підкреслили в назві журналу один методологічний підхід, який ми вважаємо не тільки сучасним – в сенсі модного “тренду” – але й таким, що відкривє найкращі перспективи для дослідження внутрішніх правил культури та її розвитку в просторі й часі. Цей підхід сприрається на закріплене в структуралістському методі та розвинуте передусім в працях російської семіотичної школи усвідомлення того, що народні традиції, у нашому випадку слов’янські, організовані згідно з кодами, тобто системами умовних знаків (по-сербськи це можна було б назвати сазначjе, по-російськи – созначье), які у своїй сукупності виражають духовний світ даного суспільства, його бачення сіту (Weltanschauung, мировоззрение). Усвідомлення змінності та взаємозамінності цих систем значень викликало те, що в назві йдеться не про одну єдину слов’янську культуру, а про слов’янські культури. Водночас у цій синхронічній перспективі не втрачається з поля зору спільне походження слов’янських культур, які пов’язані між собою і сьогодні, а їхні історичні зв’язки є головною метою діахронічних реконструкцій.

Віддання переваги кодовому прочитанню фактів фольклору не виключає інших підходів: філологічного, культурно-історичного і т. п.,– а дозволяє об’єднати їх усі й доповнити завдяки баченню їхньої сукупності як функціональної цілісності, окремі елементи якої існують, виникають і зникають у часто складних, однак як правило в таких, що піддаються науковому описові, відношеннях взаємозалежності.

Починаючи з 1996 року вийшло 9 томів міжнародного журналу “Коди слов’янських культур”. В них міститься 121 текст, 68 з яких видані по-сербськи, а 53 – по-російськи. Автори статей походять з одинадцяти країн: Бельгії, Білорусії, Болгарії, Німеччнини, Польщі, Росії, Сербії та Чорногорії, Словаччини, Словенії, України та Хорватії. У “Кодах слов’янських культур” опублікували свої тексти 14 сербських авторів: Деян Айдачич, Марта Бєлетич, Ясна Влаїч-Попович, Мір’яна Детеліч, Даніца Джокіч, Мілка Івіч, Зоя Каранович, Александер Лома, Весна Мар’янович, Снежана Петрович, Таня Петрович, Людмила Попович, Любінко Раденкович та Біляна Сікіміч. Членами редакційної колегії від початку до останнього тому є Анна Плотнікова, Тетяна Агапкіна і Деян Айдачич (головний редактор). Членами редакторського колективу були також Біляна Сікіміч (т. 1–3) та Александр Лома (т. 1–4). Починаючи з 10-го тому, редакційна рада буде розширена. Її членами стануть також Єжи Бартмінський (Польща), Рачко Попов (Болгарія) та Міріам Менцей (Словенія).

Томи “Кодів слов’янських культур” мають тематичний характер. Попередні номери були присвячені таким темам, як: рослини (1/1996), їжа та напої (2/1997), весілля (3/1998), частини тіла (4/1999), землеробство (5/2000), кольори (6/2001), діти (7/2002), птахи (8/2003), смерть (9/2004). Кожен том містив також тематичну бібліографію, пов’язану з темою номеру. В центрі уваги авторів журналу перебувала складна система знаків та багатобічні зв’язки між висловлюваннями. Журналові присвячено рецензії в багатьох країнах, як слов’янських, так і неслов’янських, він також став одним із джерел енциклопедії “Слов’янські старожитності” (“Славянские древности”). Видані в “Кодах” мовознавчі праці представлені у світовій Лінгвістичній бібліографії (“Bibliographie linguistique”) та польській Бібліографії славістичного мовознавства (“Bibliografia Językoznawstwa Slawistycznego”).

Етнолінгвістичні праці, крім інших, публікувалися також у журналах “Південнослов’янський філолог” (“Jужнословенски филолог”) та “Расковник” (“Расковник”, поки він видавався). Тексти сербських етнолінгвістів виходять також іншими мовами та в інших країнах (переважно слов’янських).

Найбільша кількість сербських етнолінгвістів зосереджена в двох наукових інститутах – в Інституті Сербської мови САНУ (відділ етимології) та в Балканологічному інституті САНУ. До складу Етнолінгвістичної комісії при Міжнародному Комітеті Славістів, створеній на З’їзді Славістів у Любляні 2003 року, входять чотири учені з Сербії: Деян Айдачич, Марта Бєлетич, Любінко Раденкович, Біляна Сікіміч.

Сербська етнолінгвістика розвилася на базі когнітивно спрямованих досліджень сербських мовознавців, а також на базі етимологічніх розвідок.

Когнітивні підвалини сербської етнолінгвістики були закладені в роботах Мілки Івіч, Людмили Попович і Предрага Піпера. Мілка Івіч, академік сербської та декількок інших академій, авторка багатьох монографій з різних галузей мовознавства, опублікувала також кілька етнолінгвістично спрямованих праць про кольори в сербській мові. Людмила Попович, мовознавець і літературознавець, опублікувала декілька порівняльних текстів про кольори в сербському, російському та українському фольклорі. Предраг Піпер, мовознавець, дослідив відношення мови й простору в сербській мові.

З етимологічного кола Інституту сербської мови виходить низька науковців, які займаються й етнолігвістичними проблемами. Александар Лома, академік, ономаст, етимолог, класичний філолог, є головним редактором сербського етимологічного словника, автором текстів і книги про трансформації міфів та обрядів праслов’янського періоду під час перебування давніх слов’ян у Причорномор’ї та степовому поясі на індоєвропейському та балканському тлі. Марта Бєлетич, етимолог, в етнолінгвістичному аспекті розглядала назви рослин, які мотивуються назвами спорідненості. Ясна Влаїч-Попович є автором книги “Історична семантика дієслів биття у сербській мови” (“Историјска семантика глагола ударања у српском језику”, 2002). Снежана Петрович досліджує тюркізми в сербській мові. Біляна Сікіміч, етимолог, авторка книги про етимологію й малі фольклорні форми, зараз досліджує культуру національних меншин та прихованих меншин на Балканах. Молоді співробітниці Біляни Сікіміч збирають польові матеріали за етнолінвістичними питальниками і досліджують такі теми: Марія Вучкович – таємні мови, Марія Мандич-Іліч – риси нареченої з вадами у традиційних народних уявленнях. Драгана Мршевич-Радович, мовознавець, дослідник сербської фразеології, використовує й етнолігвістичні методи та літературу.

Шлях від фольклористики до етнолінгвістики пройшло кілька авторів. Любінко Раденкович, багаторічний редактор журналу “Расковник” та співредактор енциклопедичного словника “Слов’янська міфологія” (“Словенска митологија”)– розширеної версії російського словника “Славянская мифология”,– автор книг про символіку світу в народній магії південних слов’ян та народні замовляння у південних слов’ян, тепер досліджує демонів південних слов’ян у загальнослов’янському контексті й планує видання відповідного енциклопедичного словника. Деян Айдачич, літературознавець і фольклорист, головний редактор журналу “Кодови словенских култура”, редактор збірників про еротичний фольклор, диво у слов’янських культурах, фольклорні легенди Старого Заповіту й двох книг вибраних авторських статей про фольклор та про слов’янські літератури, досліджував семіотично-семантичні аспекти реалій в обрядах і міфології традиційного та сучасного фольклору південних слов’ян. Мір’яна Детеліч, редактор кількох збірників, автор книги про міфічний простір та книги про формули в сербському, хорватському й мусульманському епосі, досліджує поетику простору та формули епосу.

Етнолінгвістам, які цікавляться сербським мовним, фольклорним та етнографічним матеріалом, обов’язково треба познайомитися з класичними творами О. Потебні, О. Веселовського, вже згаданими працями Микити Ілліча Толстого та Світлани Михайлівни Толстої. У ще не закінченому словнику “Славянские древности. Этнолингвистический словарь / под редакцией Н.И. Толстого” представлено багато сербського матеріалу. Цей словник дає найкращі можливості порівняння різних слов’янських традицій. Величезний внесок до ареального представлення народної культури південних слов’ян зробила Анна Плотнікова книгою “Этнолингвистическая география Южной Славии”. Використовуючи величезну джерельну базу опублікованих і власних записів, авторка показала на картах візуально, а текстуально в тематичних розділах (народний календар, родинна обрядовість і народна міфологія) південнослов’янські арели на основі етнолінгвістичних рис. Ученицею й дисертанткою Микити Ілліча Толстого була також українка Оксана Микитенко. Її книга “Сербські голосіння. Поетичний та історико-географічний аналіз” є найповнішим і найглибшим дослідженням цього жанру в сербській культурі. Розширюючи дослідження голосінь впровадженням порівняльного аспекту та висвітленням інших фольклорних елементів поховального обряду, Оксана Микитенко продовжила займатися сербською культурою. Андрій Мороз, російський фольклорист, досліджував сербські календарні пісні та календарну обрядовість з етнолінгвістичної точки зору. Бельгійський славіст Пітер Плас вивчав символіку вовка, його пащі та лап у сербських і хорватських звичаях, віруваннях і фольклорних текстах, показуючи їхні значення та використання. Радост Іванова, Петко Хрістов, Вероніка Ярмак, Александр Гура, Тетяна Агапкіна, Андрій Соболєв у своїх працях також враховують сербський матеріал, висвітлюючи його в етнолінгвістичному аспекті.

Невичерпне поле етнолінгвістичних досліджень заслуговує нових досліджень, спрямованих на вивчення давньої сербської та інших слов’янських культур, віднайдення слідів давніх культур у сьогоденні та їх декодування.

Література

• Ајдачић Д. Прилози проучавању народне културе балканских Словена. – Београд, 2004.
• Ајдачић Д. Славистичка истраживања. – Београд, 2007.
• Влајић-Поповић Ј. Историјска семантика глагола ударања у српском језику. Преко етимологије до модела семасиолошког речника. – Београд, 2002.
• Детелић М. Митски простор и епика. – Београд, 1992.
• Детелић М. Урок и невеста. Поетика епске формуле. – Београд, 1996.
• Ivić M. O zelenom konju. Novi lingvistički ogledi. – Beograd, 1995.
• Лома А. Пракосово. Словенски и индоевропски корени српске епике. – Београд, 2002.
• Микитенко О.О. Сербські голосіння. Поетичний та історико-географічний аналіз. – К., 1992.
• Пипер П. Језик и простор. – Београд, 1997. – (Библиотека XX век, књ. 91).
• Плотникова А.А. Этнолингвистическая география Южной Славии. – М., 2004.
• Плотникова А.А. Словари и народная культура. Очерки славянской лексикографии. – М., 2000.
• Раденковић Љ. Народна бајања код Јужних Словена. – Београд, 1996.
• Раденковић Љ. Симболика света у народној магији Јужних Словена. – Београд, 1996.
• Sikimić B. Etimologija i male folklorne forme. – Beograd, 1996.
• Славянские древности. Этнолингвистический словарь / под редакцией Н.И. Толстого в пяти томах. – М., 1995–2004. – Т. I–III.
• Толстой Н.И. Язык и народная культура. Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике. – М., 1995.
• Толстаја С.М. Трагови старе српске о старе руске апокрифне традиције у фолклору Полесја // Научни састанак слависта у Вукове дане. – 1985.– Књ. 14. – С. 237–247.

Автор представляет историю использования сербских диалектологических, фольклорных и этнографических источников, а также наиболее значительные издания в области этнолингвистики. Также сообщаются данные о релевантных научных институтах, периодических изданиях, в частности о журнале “Коды славянских культур”, о сербских и зарубежных этнолингвистах, которые исследуют материалы сербской народной культуры.

The author presents the history of compiling the dialectological, folkloristic and ethnographic archives, as well as of the most important Serbian and foreign publications in these fields. It also provides information about the relevant institutions and periodicals, in particular about the magazine “The Codes of Slavic Cultures”, and generally about Serbian and foreign ethnolinguistics who analyse material of the Serbian folk culture.