Герасим Зелич

Житіє Герасима Зелича

Прийшов Петрів пост, а мені, слава Богу, набагато легше; нехай так буде і надалі. Мій добрий Лазар відправляв воза з вином у Львів (Лемберг), у якому і для мене знайшлося місце. Шлях наш лежав через Мішковиці, де ми й зупинилися на два дні. Є тут церква православна, декілька Волохів і Сербів. Якісь їхні дворяни кликали мене, щоб я воду освятив, в свої погреби, чи то підвали, де в них стоять відбірні вина токайські, якими вони й торгують. Я туди пішов і всі два дні провів весело: в таку спеку вечеряти в холодних погребах, де п'єш найкраще витримане вино, було справжнім і нечастим задоволенням.

Звідти шлях лежить до Лемберга, через тотську гірську місцевість. Словаки (Угорці їх Тотами називають), справжні Слов'яни, досить добре розуміються з Сербами, але деякі з них, звані Рушняці які є уніатами, так само як і інші – римо-католиками, мають мову зіпсовану і відмінну від сербської, так само як відмінною є болгарська, покраїнська та мова деяких острів'ян адріатичних, від нашої в Далмації мови.

У Лембергу я зустрів декілька торговців Волохів, але без церкви і священика, які коли б забажали висповідатися і причаститися, чи дітей охрестити, мали б йти до православної церкви та священика вісім днів дороги на Буковину. Про те дізнався я з такої нагоди, що якось саме в цей час народилась була дитина, яка була нездоровою і померла б можливо й нехрещеною, не зберись я йти тим шляхом. З великими проханнями змусили мене ті християни охрестити дитя, якому я став і хрещеним батьком. Всі народи, хто як, непохитні в своєму законі, проте, не засуджуючи інших, після народу сербського найтвердішими та найгостиннішими є Македо-Волохи, які не є греками, проте македонцями з Москополя, які розсіялись по всій Європі подалі від турецького гноблення.

У Лембергу, де я три дні відпочивав, вони знайшли мені поляка, перевізника до Новомиргороду в Новій Сербії, містечка, що лежить на кордоні польському, який від Росії відділяє одна невелика річка. Ця область Польщі тоді була, князівством князя Любомирського, який на той час перебував на службі в імператриці Катерини Олексіївни і за дружину мав племінницю князя Григорія Потьомкіна. Найнявши вищезгаданого візника за 35 золотих венеціанських монет, поїхав я з Лвова, і напередодні свята Святого Петра приїхав до Польщі в монастир що зветься Почаїв, який знаходився на високому пагорбі і мав тоді словенську, київській подібну, книгодрукарню. То були уніати і звалися монахами базиліанами. Молодь голить бороди, а старці підстригають.

В цьому Почаєву, як мені розповіли, раніше за все інше в Польщі виникла унія і більшість людей перейшли до римо-католицької церкви, а люди, вірні нашому благочестю залишились лише в Україні, яка зараз підпала під імперію всеросійського самодержця Олександра Павловича. На свято Петра був я в Почаєву і в церкві, щоб побачити службу уніатську, яка крім згадування папи римського та додатку про символ віри, дуже різноманітна як і наша. В тій самій церкві бачив я одну вельми гарну ікону Богоматері, про яку кажуть Василіани, що це одна з тих чотирьох, яку написав святий євангеліст Лука.

Перехід через Нову Сербію та гостинність великих господарів єдинородних тамтешніх.

Наступного дня після Святих Апостолів продовжив я шлях свій з Почаєва і 30-ого червня 1782 року благополучно дістався Новомиргороду, що в Новій Сербії. Тут зустрів я і пана майора Йоана Скорича, мого найближчого сусіда з Меджедже в Далмації, і багатьох інших сербів.

Хто з Угорщини і Банату з різних тоді політичних причин, хто з Сербії, Боснії і Герцеговини від тягаря ярма турецького, хто з Далмації і Албанії, тікаючи від гонінь венеціанських в той час до Росії дійшли, і заселили ту, колись пустинну землю, і по ним вона й назву отримала – Нова(я) Сербія. І інше панство знатне зустрів я тут: славетного Текелію генерала, генералів Чорбу і Хорвата з Банату, графа Івана Подгоричанина з Чорногрії, генерала Пішчевича і князя Анту Стратимировича, генерала з Герцег Новог від Боки Которської. Від цього старинного сербського князівського роду Стратимировичів з Албанії, чиє коріння з Зети, походить і вельми благородна в Угорщині родина, нащадком якої є чинний, для всього народу сербського безсмертний, карловський архієпископ Стефан Стратимирович. І ще одна родина в Млєтках, що називається (за дурним звичаєм) іменем якогось нащадка, Йовович від Стратимирович, що доводить і родовід тієї ж родини, який знаходиться у пані Терезії в Трієсті, вдовиці покійного капітана Йоана Йововича від Стратимировича. З тієї ж лози імена, без всіляких прізвиськ, носять і інші Стратимировичі: в Млєтках господар Матео і в Шибенику його брат Богич, дружиною від першого шлюбу була та Єлена, яка стала причиною відомої Буквиці безсмертного Досітея.

Все вищезгадане панство в Новій Сербії було дуже гостинне до мене і в дорогу вельми благородно милостинею одарила. А найкраще од всіх генерал Анто Стратимирович, який приймав мене десять днів у володінні своєму – місті Дмитровці, частуючи мене з багатьма сербськими та руськими офіцерами з його регименти та полку, який звався «слов'яно-сербський полк». Задоволенням йому було потішатися та шуткувати з усього, а особливо причепити будь-що монахам при першій же нагоді. Бувало що набридне мені своїм жартом, як колись за столом каже мені: «Чому такий молодий і став монахом? Якщо б ти до Росії приїхав, вже б міг бути генералом». А я йому кажу, що коли я був малий в моєму домі було три священика, і частенько приходили і монахи, і я захотів піти до них в монастир Крупа. Хотів навчатися, як мені і мати моя будучи в тяжкій хворобі заповідала, і віддала мене у вісім років, ще не знаючи про всі тягарі та скрутності життя ченця у Далмації, і так мене остригли на сімнадцятий рік мого життя.

А потім питає мене: «А як же тебе, хай тобі грець, остригли, і чи існує за те якась церемонія?»

Я бачу, що він великий жартівник і все приймає у жарті, і тоді надумав сказати те, чого немає насправді, щоб його насмішити доволі. І тоді так йому сказав:

«Ось яка є церемонія (яку позичили від греків у Далмації), коли на Святій горі і по всій землі турецькій сербські ченці хочуть дяка остригти. Одного разу вранці чую як дзвін великий дзвонить, який всіх до церкви на зібрання кличе. Я і не знав до чого те зібрання буде, а побоявся як би в церкві не збиралися якомусь дяку чи парубку нам'яти боки, як то зазвичай роблять коли хтось не прийшов у церкву на вранішню. Тоді я як раз був у хліву з конем і не хотів до церкви йти. Але ось йде якийсь монах і каже мені: «Пішли, кличу тебе ігумен до церкви», - а я на то відповідаю: «Я був на вранішній. Що мені зараз там робити?», - а він мені: «Не знаю я, але хутко давай йди, тому що зібралися усі ченці, дяки і парубки і чекають саме на тебе».

Я й пішов, а коли прийшов до церкви питає мене ігумен: «Чи бажаєш ти, Кирило, залишитися при монастирі та стати ченцем?». Я йому відповів, що бажаю від усього серця. «Добре», - каже, - «а чи знаєш ти, синку, що той, хто хоче бути справжнім монахом повинен у всьому ігумену і старшому братству бути покірний і слухатися їх?». – «Знаю», - кажу я, - «я буду». Ігумен тоді каже: «Чи зможеш ти витерплювати все, що хтось погане про тебе скаже, і чи зможеш все, що почуєш в одне вухо через друге випустити?» Я: «Зможу».

Переклад Катерини Глушаєвої фрагменту з книги Житије Герасима Зелића. Београд, 1897 (Српска књижевна задруга, књ. 36).