Наталія Білик

Іво Андрич в українських перекладах (80-ті - 90-ті роки ХХ ст.)

Творчість Іво Андрича визначає епоху в історії сербської літератури ХХ сторіччя.

З ім’ям Іво Андрича відомий сербський літературознавець Джуза Радович пов’язує прогрес оповідного жанру, до скарбниці якого проза Андрича привнесла новий зміст, нову проблематику і якісно нове мистецьке слово, наділене інакшою емотивністю та інтонацією. Саме з Андричем “сербське оповідання досягло того інтелектуального і духовного рівня, на якому змогло більшою мірою звільнитися від відомого примітивізму думки, анекдотизму та фабульності… Йдеться не тільки про іншу, новішу і сучаснішу психологію, якою він наділив утворені ним особистості…, але і про духовну потребу знайти і відкрити у цілком конкретних ситуаціях та людських характерах більш глибоке і, разом з тим, узагальнююче значення” [11, 79]. Так, започаткована митцем “найсуцільніша думка про життя” [16, 305] стала одним із вершинних здобутків у царині художньої культури південних слов’ян.

У своїх оповіданнях, новелах і романах Андрич розповідає як про людей свого покоління, так і про історичні постаті. Митець, “що був пов’язаний з мотивами народних легенд і саме у їх межах шукав можливість для втілення власної поетики …, змальовує історію, автентичну у нормативному і достовірному відношенні, історію, яка відтворюється через певний образ, стан, або деталь, котру він з давнини переніс у наші дні” [12, 154]. У цьому ракурсі письменник подає мистецький літопис реальних подій та особистостей і передусім – літературно-художню хроніку Боснії від часів турецької навали до сьогодення. Причому, Андрич відкриває нове, особливе обличчя Боснії, гостро і влучно фіксуючи психологію, менталітет і - головне - глибокий моральний неспокій, що народжується на межі страху перед життям і страху перед смертю. Проте, всупереч логіці, всі змальовані Андричем особисті трагедії та історичні лихоліття не утворюють песимізму, а підносять і оспівують силу духу людини. З ним, майстром психологічно-реалістичної оповіді, пов’язані вершинні здобутки у світовій історичній прозі.

1961 року Іво Андрич був удостоєний Нобелівської премії у галузі літератури, що підтвердило світове значення творчого доробку митця. Твори письменника добре відомі поза межами його батьківщини. Україномовні переклади доповнюють географію поширення і глибокого вшанування таланту цього видатного літературного діяча. Як відомо, ознайомлення з іншомовною літературою в основному здійснюється не безпосередньо, через звернення до оригіналів, а за допомогою їх художніх перекладів. Твори Андрича перекладено майже п’ятдесятьма мовами світу, однією з яких є українська.

Приналежність Іво Андрича “до плеяди найвідоміших письменників як сучасної, так і всієї югославської літератури” [5, 42], пов’язана з існуванням великої кількості перекладів та широкого читацького інтересу до творчості митця. Крім України, письменник відомий своїми книгами у багатьох країнах світу, де вони виходили і продовжують виходити після його смерті десятками мов. Популярність його, судячи з інтенсивності появи іншомовних версій, продовжує зростати. Так, наприклад, з 1919 року, коли була перекладена чеською перша книга І. Андрича “Ex ponto”, до 1971 року його твори було адаптовано майже п’ятдесятьма мовами. Як зазначає М. Шамич, лише роман “Міст на Дрині” у згаданому періоді зазнав 93 видання 33 мовами, у тому числі китайською, тамільською й хінді. Наступними за кількістю видань у цьому хронологічному проміжку є романи “Травницька хроніка”, видана 54 рази 21 мовою, “Проклятий двір”, який нараховує 46 видань 22 мовами, “Панянка”, що з’являлась 29 разів 13 мовами світу [13, 671–672]. Уже ці статистичні відомості дозволяють уявити масштаби участі Іво Андрича у розвитку світової художньої культури.

За кількісними показниками україномовні переклади творів Андрича посідають друге місце порівняно з перекладами іншими мовами народів Східної Європи [8]. Ця статистика свідчить про наявність процесу асимілювання мистецьких надбань Андрича в українській культурі.

Дослідження механізму цього процесу є частиною більш повного і поглибленого вивчення творчості Іво Андрича в цілому, може дати значний матеріал і доповнити загальну картину розвитку українсько-сербських міжлітературних взаємин. Проте, переклади творів Андрича досі не підлягали розгляду і систематизації в україномовному дискурсі з точки зору кількісного та якісно-адаптаційного параметрів.

Запропонований огляд не претендує на всебічне висвітлення цієї проблеми. Його мета – дати основні відомості про динаміку, репрезентативність перекладів творів Андрича українською мовою, що з’явилися у 80 – 90-х роках ХХ сторіччя.

Так, на початку 80-х років ХХ сторіччя з’являються нові переклади суб’єктивної лірики Андрича. Твори цього жанру друкуються переважно у збірках. 1981 року до складу збірки З. Гончарука “Злагода” [6], до якої було вдруге залучено україномовні переклади лірики “Ex ponto” та “Кого нині цілує ота жінка молода…”, уперше увійшла україномовна версія лірики “Що мрію, що збувається”, перекладеної З. Гончаруком. Навколо твору, який представляє другий період творчості письменника, було сформовано один з визначних циклів митця, перші п’ять творів з якого були опубліковані 1922 року, згодом було доповнено і посмертно видано під назвою “Про що мрію і що зі мною відбувається”. Переклад демонструє присутній у цьому циклі відгомін імпресіоністичної спрямованості, властивої для початкового етапу творчості митця, основу якої складають роздуми ліричного героя над законами навколишнього світу через споглядання своїх суб’єктивних, внутрішніх вражень від нього. Тут відображено надзвичайно важливий компонент, який додається до лірики Андрича у період написання першої частини зазначеного циклу і його програмного твору “Що мрію, що збувається…” і на наступних творчих етапах, особливо у “Проклятому дворі”, відіграє провідну роль. Йдеться про ідейну канву твору, котра полягає у підкресленні Андричем різниці між внутрішнім світом людини й оточуючим середовищем, за рахунок чого утворюється розмежування психологічного плану на контрастивні полюси органічного відчуття індивідуальних, суб’єктивних рис і усвідомлення відмінних від них зовнішніх, що викарбовуються в емоційній сфері. Такий контраст між об’єктивною і суб’єктивною сферами існування ліричного героя, що є домінантним у тематиці усієї збірки, був репрезентований перекладом твору українському читачеві.

Цього ж року у видавництві дитячої літератури “Веселка” виходить збірка новел під назвою “Оповідки з дитинства” [4] у перекладі ученого-славіста Є. Пащенка, здійсненому за одноіменним виданням “Приче из детињства” 1967 р. Важливість її появи полягала у тому, що вона уперше продемонструвала в Україні автобіографічний напрямок у літературному доробку Андрича. До її складу увійшли переклади трьох оповідань: “Уперше в цирку” (“Први пут у циркусу”, 1967), що змальовує перші дитячі уявлення про закони великого “дорослого” світу; “Уперше і востаннє на сцені” (“Први и последњи пут на позорници”, 1959), у якому йдеться про невдалий виступ у студентському спектаклі; “Перші кроки у світ книги та літератури” (“Први кораци на путу у свет књига и књижевности”, 1953), присвяченого спогадам про шкільні роки, проведені у м. Сараєво, про перші прочитані книги. Переклади цих творів розкрили емоційні переживання дитячих і юнацьких років, котрі закладають підвалини світоглядної концепції особистості. Саме тому адаптація цих творів відіграла важливу роль у розумінні життєвих і творчих переконань, що були екстрапольовані у твори митця. Отже, видання представило третій та четвертий періоди творчості І. Андрича, доповнило його літературний портрет, висвітлило ключові моменти у художній концепції письменника.

У 1983 році у складі збірки “Книга пригод” [9], до якої увійшли пригодницькі оповідання таких видатних письменників, як П. Меріме, Дж. Лондон, Б. Брехт, Е. По, було втретє надруковано переклад оповідання “Велетовці”. Це була версія І. Ющука, вперше опублікована у збірці “Притча про візирового слона” та інші новели” у 1973 році.

Цього ж року на сторінках газети “Літературна Україна” з’явився україномовний переклад твору “Аска і вовк” [2] (“Аска и вук”, 1953), здійснений славісткою Л. Канцедал. Новела демонструє ідею захисту від зла у житті, від душевних страждань і загибелі – у мистецтві, у втіленні творчої думки. Йдеться про споконвічну боротьбу за життя, у якій поразка є страшною, і тому кожен докладає інколи навіть надмірних зусиль аби творити, поки живе, і у своїх витворах жити після смерті, зберігши все те, що є у ньому найкращого. Ця ідея вже розроблялась Андричем за допомогою образу мосту, водночас у творі “Аска і вовк” він обирає дещо інший ракурс, запроваджуючи персоніфікацію витвору мистецтва.

Новела “Аска і вовк” є першою репрезентацією цілком автономної реалізації зазначеної ідеї у творчості Андрича, без її поєднання з будь-якими іншими, як це було в романі “Міст на Дрині”. Переклад демонструє використання Андричем для втілення цієї ідеї, на відміну від образу-символу, такого типу металогічного образу, як алегорія. У творі її функцію виконують відомі ще з часів Езопа образи вівці й вовка. Водночас у Андрича вони набувають іншого смислового звучання. Традиційно опозицією вовку, що уособлює смертельну загрозу, виступає вівця-балерина Аска. Водночас зміст цього образу визначає не генетична, а функціональна його приналежність. Вівця Андрича – акторка, блискуча танцівниця – є алегоричним втіленням не слабкості, а беззахисності, витонченості, краси і сили мистецтва. З позначенням специфічності такого предмету зображення пов’язана сюжетно-фабульна площина твору. Одного разу, зустрівшись з вовком у лісі, Аска опинилась перед обличчям смерті. Але, всупереч очікуваній жертовності і неминовній загибелі, вона знайшла в собі сили звернутися до того прекрасного, чому належала її душа, – до мистецтва, її останнім рухом був танець. Аска почала танцювати і робила це так зворушливо, так самовіддано і палко, що зачарувала вовка. Він дивився на неї, заполонений прекрасним видовищем, і не помітив, як прийшли мисливці. Так у зіткненні зі смертю, під її тиском народжується остання надія і найсвітліша спроба – мистецтво, яке піднімає творця над безоднею небуття. Як можна побачити з цієї новели, будь-яка і будь-чия творчість максимально зміцнює ті життєдайні сили, які допомагають живій істоті перевершити найжорстокіших її ворогів – безглуздя, хаос і смерть, аби віднайти своє місце у світі, зрозуміти сенс буття.

Таким чином, новела демонструє реалізацію ідеї непереможності сили мистецтва у подоланні минущості буття шляхом створення алегоричного типу металогічного образу. Видання висвітлює третій, пізній, період творчості митця і розширює репрезентацію жанрового підтипу алегоричної новели в мистецькому доробку І. Андрича.

У 1986 році у збірці антологічного характеру “Ядран” [14], присвяченій поезії народів Югославії, з незначним авторським редагуванням вдруге з’являється переклад З. Гончарука лірики Андрича “Про що мрію і що збувається” і втретє публікується твір “Кого нині цілує та молода жінка…”.

1991 року славістом А. Шпаковатим було перекладено збірку Андрича “Знакови поред пута” [3], котра, як наголошує П. Милосавлєвич, “зробила Андрича іще величнішим, ніж ми його знали” [15, 111]. Перше оригінальне видання книги було здійснене наприкінці 1924 року і по мірі доповнення мало кілька перевидань, зокрема у 1933, 1936, 1952 роках, але у повному вигляді публікувалося лише після смерті митця. Ця книга, що репрезентує таке ліро-епічне жанрове утворення, як щоденник, побудована у вигляді роздумів і нотаток. Деякі з них означені часом написання: серед них є такі, що датовані 1916 роком, інші – 1973 роком, на підставі чого можна стверджувати, що Андрич писав їх протягом майже всього життя. А гтже, вони відображають становлення творчої концепції письменника.

Відповідно до класичних жанрових ознак, у книзі відсутні єдиний сюжет та ідея. Натомість існує концепція ідейного задуму, пов’язана з образом автора, навколо якого концентруються ті думки митця, які були знаковими впродовж його життєвого шляху. Як зазначено у примітках до сербського видання 1978 року, певні фрагменти з-поміж записів у цій книзі являють собою уривки з незавершеного роману “Омер-паша Латас”, новели “Дім на пагорбі” та інших [1, 607]. Крім того, у творі Андрич фіксував об’єктивні події й власні мрії, спостереження, переживання, міркування і, що нехарактерне для Андрича, як зазначає П. Палавестра, власні сновидіння, у яких він відчував наявність містичних знаменувань [10, 35]. У зв’язку з цим твір сповнений відвертих роздумів про існування і дивний, фантастичний устрій іншої, безпредметної реальності, здогадавшись про яку через сни і марення можна відкрити невідомі істини про людину. У “Знаках…” Андрич також звертався до власних дитячих спогадів, аналізуючи витоки страху і неспокою, що вони згодом відбилися як у лірико-медитативній прозі, так і у багатьох новелах, з числа яких в Україні були представлені новели збірки “Оповідки з дитинства”.

Крім того, до видання увійшла низка коротких есе, котрі визначаються відсутністю гібридних жанрових рис, які спостерігалися у деяких творах попередніх періодів літературної діяльності митця. Жанрово витримані фрагменти були надзвичайно показовими щодо ознайомлення з творчою постаттю І. Андрича, що обумовлюється особистим ставленням письменника до функції есеїстичних творів у корпусі літератури. Зокрема, як зазначає сербський дослідник Р. Іванович, Андрич вважав есе компліментарним типом літературної творчості і відносив його до діяльності секундарної, внаслідок чого довго був проти окремої самостійної публікації своєї есеїстики, і цей сегмент його творчого доробку став доступним у цілісному вигляді лише у 1976 році, у посмертній публікації зібрання творів І. Андрича [7, 457]. Тематичні обрії, до яких лине письменникова думка, надзвичайно високі. Сьогодення, плинність життя, краса, біль поразки, сором, заздрість, мудрість, випадок, радість життя, тайна, щастя, доля, творчість, мудрість, досконалість, пізнання істини, спокуса, образа, гідність, духовність – ці етичні й естетичні категорії являють собою далеко не повний перелік тем, яким Андрич приділив у збірці окрему увагу. Саме ці знаки бачив він вздовж свого життєвого шляху. Водночас книга означена однією загальною спрямованістю – незмінним прагненням письменника до поєднання суб’єктивного чуттєвого досвіду із загальними законами буття.

То був останній україномовний переклад з мистецького спадку Андрича, здійснений у ХХ сторіччі.

Отже, за останні двадцять років ХХ сторіччя, українськи переклади творів І.Андрича представили концентрацію усіх чотирьох періодів творчості Андрича у жанрі новели та в такому ліро-епічному міжродовому утворенні, як щоденник. Особливої уваги заслуговує те, що кожен з перекладів розкриває нові грані й відтінки творчості митця, в Україні представлені твори, які були носіями будь-яких коливань і змін у художній системі І. Андрича, завдяки чому надбанням української художньої культури стало осяжне бачення мистецького спадку Андрича. Водночас, переклади цих творів представили своєрідну творчу лабораторію, завдяки чому Андрич-письменник і Андрич-людина став читачеві ближчим і зрозумілішим.

1. Андрић И. Знакови поред пута. – Београд, 1978. – 609 с.; 2. Андрич І. Аска і вовк // Літературна Україна. – 1983. – 12 травня; 3. Андрич І. Знаки вздовж дороги. – К., 1991. – 222 с.; 4. Андрич І. Оповідки з дитинства. – К., 1981. – 12 с.; 5. Библиографски подаци // Иво Андрић. Изабране приповетке. – Нови Сад, 1956. – С.42; 6. Гончарук З. Злагода: Поезії. – К., 1981. – 159 с.; 7. Ивановић Р. Есејистика и критика Иве Андрића // Дело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе. – Београд, 1981. – С. 455–466; 8. Иво Андрич. Библиографический указатель. – М., 1974. – С. 96–99; 9. Книга пригод. – К., 1983. – С. 259–267; 10. Палавестра П. Елементи поетске фантастике у Андрићевом реализму // Дело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе. – Београд, 1981. – С. 7–54; 11. Радовић Ђ. Игра за живот//Критичари о Андрићу. – Београд, 1962. – С.79; 12. Џаџић П. Андрић као приповедач//Српска књижевност у књижевној критици: Књижевност између два рата. – Београд, 1972. – С.154; 13. Шамић М. Француски превод “Травничке хронике” Иве Андрића и неки проблеми у вези превођења овога дела на француски // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979. – С. 671–698; 14. Ядран: Збірник з мов народів Югославії. – К., 1986. – С. 9–11; 15. Milosavljević P. Pripovedački postupak Ive Andrića i Momčila Nastasijevića // Poetika srpske književnosti: Zbornik radova. – Beograd – Sarajevo, 1989. – S. 107–112; 16. Selimović M. Celovita misao o životu//Ivo Andrić u svetlu kritike. – Sarajevo, 1981. – S. 305.

Наталія Білик.Іво Андрич в українських перекладах (80-ті - 90-ті роки ХХ ст.) // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. Пам’яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2006, вип. 5. – с. 174-181.