Світлана Пастух

Югославський роман про війну 1980-90-х років: oсобливості нарації

Початок 1980-х років можна вважати початком нового періоду у висвітленні подій НВБ та війни. У багатьох творах про війну спостерігається зростання самосвідомості людей, втягнених у вир історичних подій. Герої з народних глибин починають все більше усвідомлювати свою відповідальність за долі не тільки своєї країни, але й всього людства. Варто зазначити, що, починаючи з другої половини 70-х ХХ ст., при загальному збереженні інтересу до минулого, відбувається помітне “вирівнювання” й навіть переорієнтація на сучасність [1].

На відміну від попереднього періоду, у літературі 1980-90-х років створюються нові форми, які цікаво поєднують досвід авангарду та архаїчність, модерні прийоми органічно вписуються у класично струнку композицію [2, 102].

Сучасний югославський роман здатний вмістити на невеликому обсязі багатство роздумів про розвиток людської душі, а короткість та гармонійна ясність побудови, що йому притаманна, досягається за допомогою давньої символіки, експресивно загострених образів національного фольклору [3, 7].

Варто згадати, що 1980-ті роки – це перші роки без Й.-Б.Тіто. Раніше серби, хорвати, словенці, боснійські мусульмани, македонці, чорногорці жили в одній державі під гаслом “братства та єдинства”, а згодом всі старі образи вийшли назовні. Югославська федерація почала руйнуватися з середини, хоча формально, як політична конструкція, продовжувала існувати. Нове розміщення політичних сил у країні стало причиною переосмислення досвіду та цінностей недавнього та більш далекого минулого, це час переосмислення власної історії.

Літературний процес цього періоду зазнав значних змін [1, 53]. Тут можна говорити про зміни на рівні тематики та проблематики. Тематика югославського роману розширюється за рахунок того, що стали відкритими матеріали, які були раніше з цілого ряду причин заборонені або приховані, з’явилися нові аспекти у відображенні тем, а це, в свою чергу, приводить до їхнього поглиблення.

Протягом 80-90-х років ХХ ст. суттєвих змін досягла і проблематика югославського роману про НВБ. Життя висувало нові конфлікти та нові проблеми. Змінювалися ракурси, зміщувалися акценти у висвітленні багатьох вже відомих тем. Література пропонує нетрадиційні рішення, підходи, узагальнення.

Югославське мистецтво в 1980-ті роки частіше апелює до глибоко прихованих шарів історичної пам’яті сучасника [4, 45]. Оскільки, як пише М.Павич, “не існує чіткої межі між минулим, яке поширюючись вростає в теперішнє, та майбутнім, яке, судячи по всьому, не безкінечне та не безмежне і тому володіє здатністю стискатися та руйнуватися.” Саме ця усвідомлена нами крихкість майбутнього і викликає тривогу письменників, примушує їх зіставляти минуле з швидкоплинним сучасним життям, шукаючи відповіді на загадки природи та людини.

1980-ті роки відзначаються тим, що з’являється новий незвичний для югославської літератури ракурс змалювання Другої світової війни: роздуми про неї та про НВБ. Можливо, вперше після 1950-х років письменники з такою послідовністю повертаються до теми громадянської війни. Розкол народу, розпад традиційних зв’язків постає в романах як трагедія.

У 1990-ті роки творів про війну з’являється менше, ніж у попередні роки. Війна та її наслідки залишаються серед провідних тем югославської літератури, які тісно переплітаються з історичною тематикою, щоб згодом стати історією.

Письменники так само виявляють загострену увагу до людської особистості, прагнуть досягти поглибленого психологічного аналізу, який дозволяє різнобічно дослідити процес формування людини, розкрити образи героїв в усій їх складності й глибині.

Звертаючись до подій НВБ, сучасні автори намагаються не повторювати того, що вже було сказано їхніми попередниками, охопити ті сфери воєнної дійсності, ті проблеми особистості на війні, які ще не ставали предметом художнього осмислення або залишалися в тіні, зрозуміти про війну щось таке, що могло б бути корисним для сучасної людини.

Літературу зараз цікавлять не тільки війна, але й пам’ять про неї. “Немає забуття. Було, є і має бути добре сусідство, взаєморозуміння, родичання. Все має право на існування, крім забуття!” [5, 344] Сьогоднішнє звернення до минулого викликане не приступом своєрідної “ностальгії”, а необхідністю спертися на все істинне в духовному та моральному досвіді народу. Пам’ять передає естафету людського духу, який йде крізь століття, створює внутрішнє з’єднання найрізноманітніших життєвих пластів, передає зв’язок часів, допомагає вловити складне переплетення причин та наслідків. Минуле – це не тільки те, що було до нас, минуле – це і те, що є в нас.

Так, серед великої кількості сучасної літератури привертає до себе увагу остання збірка оповідань письменника, який не тільки був свідком та учасником подій НВБ, але й все своє життя писав про них. Ця збірка – “Прощання не було” (1994) М.Лалича^* - значно відрізняється від його попередніх творів [6, 22]. На рівні тематики та проблематики автор, мабуть, вперше за все своє довге літературне життя замислюється над причинами появи четників і розглядає їх як повноправних учасників подій НВБ, не засуджуючи їхніх вчинків; а на жанровому рівні новаторство цієї збірки полягає в тому, що оповідання можна називати хроніками, біографічно-мемуарною прозою, щоденниковими записами, виписками з архіву тощо, тобто вони відносяться до документальної прози, на відміну від попередніх творів письменника.

Всі ж інші сучасні автори не були безпосередніми учасниками тих далеких подій, тому для них вони є історією [7]: романи В.Драшковича “Ніж” (1982), “Молитва-1” та “Молитва-2” (1985), “Російський консул” (1986), “Ніч генерала” (1991), трилогія В.Лубарди “Преображення” (1979), “Покаяння” (1987), “Вознесіння” (1989), роман Й.Радуловича “Брати по матері” (1986) та збірка новел “Далі від олтаря” (1988), роман Ж.Команина “Господар над військом” (1995).

В.Лубарда відрізняється від інших письменників свого часу тим, що у своїх романах він поєднує дві науки: літературу та історію. Він показує, таким чином наслідуючи І.Андрича та М.Селимович, як конфлікт віри та націй на югославських територіях перетворюється у лиху долю одного народу. Не однозначно та не однобічно твори В.Лубарди змальовують, як цей конфлікт кривавою стіною розділив югославську національну цілісність, як історія проростала крізь життя людей, ламаючи його або навпаки звеличуючи, та в який спосіб кращі люди і кращі людські наміри перемагали своїх кривдників та їхні плани.

Ж.Команин відноситься до зрілих письменників, які звертаються до теми НВБ у розквіт своєї письменницької діяльності. Він намагається у романах показувати тільки правду: “...я не хочу засуджувати, а тільки свідчити.” [8, 7] У його книгах перегукуються три часові пласти: минуле, теперішнє та майбутнє, а згодом перетворюються у четвертий, у внутрішній плин часу.

На відміну від попередніх письменників твори Й.Радуловича виокремлюються тим, що у них він змальовує місце (Далматинська загора), де сам народився. У своїй творчості він використовує легенди та анекдоти свого краю. У книзі “Далі від вівтаря” письменник звернувся до подій новітньої історії. У самій людині він шукає корені зла, у людських муках, які тягнуться від Першої світової війни, він бачить продовження у Другій. Саме цим Й.Радулович схожий до І.Андрича: він закликає спочатку оглянутися назад, щоб побачити, де ми та хто ми.

У кінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. багато письменників пишуть про НВБ 1941 – 1945 років, паралельно змальовуючи трагічні події війни 1990-х років в Югославії [9]. Використовуючи досвід історії, вони намагаються відповісти на питання сьогодення, засудити воєнні дії та примирити ворогуючі сторони, закликають до припинення війни у будь-якому її прояві.

Прикладами можуть бути романи Б.Кривокапича “Дахауські процеси” (1986), Ж.Лебл “Фіалка біла” (1990), М.Данойлича “Визволителі та зрадники” (1997), “Балада про бідність” (1999) тощо. Не можна залишати поза увагою екранізацію роману Вука Драшковича “Ніж”, сценарій до якого написав сам автор. Художній фільм відрізняється від роману тим, що в ньому подаються події 1990-х років, якими автор наче продовжує історію свого літературного героя.

Для сербської та хорватської романістики 90-х років ХХ ст. був характерним поворот до життєво важливої проблематики. Звичайно, цьому процесові сприяла передусім війна та суспільно-політичні зміни, до яких вона призвела. Література кинула сильний виклик дійсності; культурні, політичні, ідеологічні та суспільні зміни вплинули на існування людей: потрібно було вирішити ряд питань у той момент, коли основні події ще не закінчилися, та були невідомі їхні наслідки. Саме тому у більшості творів письменники намагаються вирішити реальні проблеми, наприклад: війна як екзистенцій на драма колективу та індивідуума, поняття свободи, правди, національної гордості та жертовності, моральна криза перехідного суспільства та її наслідки тощо.

Під час війни на території Югославії в 90-х роках ХХ ст. основну масу творів складали романи-хроніки про воєнні страхіття, в яких авторська свідомість часто з’являється у фікції безпосередніх свідків, очевидців та коментаторів події. Важливим є те, що перед читачем постає світ, який письменники відчули, що надає дискурсу війни особливої сили та ваги. Ці романи-документи та романи-хроніки запозичують наративну стратегію так званого нового журналізму у моделюванні своєї дійсності. У цьому тематичному зрізі буде доцільним згадати роман-хроніку “Голосом проти зброї” (1997) А.Марковича про облогу та падіння Вуковару, в якому військова інформаторка детально описує події у місті, починаючи з весни 1991 р. до 18 листопада того ж року. У цьому романі реальні події та особи включаються у літературно-оформлену розповідь про злочин над містом та його мешканцями. Багато письменників, які знаходилися на лінії фронту або в містах, написали шокуючи воєнні щоденники з різним ступенем белетризації, тому ці твори ми не можемо назвати романами, наприклад: “Літній щоденник війни” (1992) В.Стойсавлевича, “Розповідь про Павла” (1993) С.Стояни, “Вуковарський щоденник” (1995) З.Шимуновича , “707 днів пекла” (1995) З.Врболича, “Хто зі мною палив кукурудзу” (1996) В.Барбіері, “Коротка екскурсія” (1997) Р.Цветнича, “Автобусні люди” (1999) В.Биги.

Цікавим, на нашу думку, є той факт, що мало романів, які тематично пов’язані з війною на території Югославії 90-х років ХХ ст., змальовують конкретні воєнні дії чи операції. Це відрізняє воєнний роман про НВБ (на першому етапі його розвитку переважали твори описового характеру, в яких в основному увага читача зосереджувалася на військових операціях, що проводили ворогуючі табори) та сучасний воєнний роман. Серед таких романів варто виділити “ТГ-5” (1995) І.Петрика – це зворушлива розповідь про подвиг “тактичної групи – 5” на Велебіту, що схожий на американські фільми про війну чи романи Н.Маклера та роман “Коли розсіється туман” (2000) Й.Млакича про війну у Боснії, який вражає жорстокою натуралістичністю. Близькість воєнних подій та їхній ідеологічно-емоційний вплив на деякі романи стали перешкодою для досягнення більших мистецьких горизонтів: “Чотири водії в апокаліпсисі” (1994) Ф.Шеховича, “Сербський бог Марс” (1995) С.Томаша, “Хорватська Богородиця” (1996) Х.Хитреця і т.д.

Досвід війни у кількох випадках автори уміло об’єднали з особистим життям (“Ангел моєї війни” (1992) Б.Яна, “Танок на попелі” (1994) Н.-М.Блажевич) чи навпаки: особиста сімейна історія переплітається з колективною, тобто національною (“Liber memorabilium” (1993) І.Ловреновича, “Подібна людина” (1995) І.Горозовича, “Як ми ламали ноги” (1995) М.Гаврана).

Існує кілька романів про війну, які оформлені як софістичні інтертекстуальні твори у дусі постмодерної поетики. Таким є, наприклад, романи “Партитура для чарівної сопілки” (1999) Л.Багера, в якому автор використовує музичні коди, та “Смерть Вронського” (1994) Н.Фабріо, де письменник дописує дев’яту частину “Анни Кареніної” Л.Толстого.

Поки тривала війна, у суспільстві відбувалася драма, що позначилася муками перехідного процесу зі всіма його негативними наслідками: процвітання криміналу, соціальне розшарування, перерозподіл влади, корупція, загальна криза правової держави, моральна розруха тощо. Похмура суспільна дійсність 90-х років ХХ ст. – це тема багатьох творів. Так, наприклад, М.Кошчец у романі “Острів під морем” (1999) критично відноситься до дійсності із відстані, яка позначена ідеологічною відносністю, використовуючи іронію; варто виділити романи “Гіпсові вівці” (1997) та “Тижневий друг” (1999) Ю.Павичеча, де автор уміло пов’язує напружену трилерську фабулу з суспільними проблемами. Спустошений Спліт – епіцентр бурхливих подій у цих романах, а наративні ситуації наче запозичені з місцевої “чорної хроніки”.

Особливу увагу привертає творчість М.Данойлича. Він виділяється серед ряду інших авторів своїм стилем, у якому переплітаються старі та нові традиції Шумадії. Проза М.Данойлича виразно чуттєва: вона охоплює картини та звуки, запахи квітів тощо. Ліричний бік його творчості часто базується на ефектних порівняннях, наприклад: хлопчик, який йде у школу, схожий на черв’яка, що вилазить з нори; слово, яке біжить поперед ганчірки, наздоганяють у кінці шкільної дошки як блоху і т.д.

У романах, написаних у 90-х роках ХХ ст., часто з’являються заборонені теми, до яких не зверталися письменники за часів соціалізму через ідеологічні причини та цензуру. У хорватській літературі такою є тема Bleiburga. Першим до неї звернувся Д.Хорвати у новелі “Свинцева долина” (1989), а згодом були надруковані романи: “Труба для Блейбурга” (1997) М.Зурла, “Чотириряд” (1997) І.Араліци, “На сході заходу” (1997) М.Саболовича.

Ж.Лебл, відома сербська романістка, прожила дуже важке життя, більшість якого провела у таборах. Мабуть тому її творчість і пов’язана з їхнім змалюванням. Вона стверджує, що почала писати тільки тому, що ще ніхто не писав правди про Голий острів та острів Святого Гргура. Та й сама наважилася взяти до рук перо тільки після того, як виїхала далеко за межі Югославії. Тематика та проблематика її романів перегукується з романами відомого російського письменника О.Солженицина та сербського Б.Кривокапича.

У деяких романах, які з’являються у цей час, розкриваються брутальні механізми тоталітарного режиму: “Триптих” (1992) М.Брандта, “Мати Марія” (1992) І.Араліци, “Страх” (1994) Д.Хебранг, “Тиха кімната” (1995) В.Андриловича, “Звинувачення” (1995) Т.Анковича, “Хорватське питання” (1999) Д.Ірвина.

Варто виділити у сучасній прозі про НВБ і романи, що змальовують життя мирного населення під час війни та в роки окупації: “Долі” (1984) М.Поповича; “Гец та Маєр” (1998), “Темрява” (1997), “Приманка” (1996) Д.Албахарі; “Остання субота” (1992), “Характеристика” (1999) М.Еренрайха-Остоїча.

М.Поповича мало цікавить історичний бік змалювання людських страждань під час Другої світової війни. Його увага звернена далі, вона знаходиться над історичним аспектом розповіді. Те, що письменник у своєму романі “Долі” змальовує два часових пласти, які сильно відрізняються один від одного, дає йому змогу показати дві уяви про людське щоденне життя. Перше – це те, яке розвивається лінеарно, воно ідентичне щоденному буттю людини; і друге, в якому час представлений як мить, яка може змінити все, це безкінечна мить, яка замість щоденного життя приносить порожнечу. Тематично роман відноситься до історичної прози, а точніше, то у ньому змальовується життя німців та євреїв, злочинців та жертв у Другій світовій війні.

Цікавим також є роман “Totenwande” (2000) Д.Дундич, в якому авторка розповідає про переслідування євреїв під час Другої світової війни та про їхню трагічну долю у нацистських концентраційних таборах.

Романи Д.Албахарі написані у цей же період відрізняються від інших тим, що у них автор найбільше використовує різні документальні дані: виписки з архівів, енциклопедій, журнальних фельєтонів, книг, досліджень, монографій (М.Колянина “Німецький табір на белградській площі 1941 - 1944” (1992), Х.Браунінга “Кінцевий вирок у Сербії” (1992). У них він змальовує життя мирного населення під час окупації.

Отже, прозу М.Еренрайха-Остоїча можемо назвати цикловою, бо в основному його творчий доробок складають цикли оповідань, які об’єднує спільна тема – тема життя мирного населення під час окупації (1941 – 1944). Звертаючись до цієї теми через півстоліття, письменник доносить до читача ту історичну цінність, яку мали згадані події у долі одного народу. У цих творах він змальовує страждання поодиноких людей, показує ті звірства, які чинили німці по відношенню до євреїв. Все, що говорить автор, зводиться до одного: до тієї миті, коли людина отримає наказ з’явитися у табір. Саме у цей момент людина має визначити, що їй далі робити, хоча який би вибір вона не зробила, все рівно вже спокійного, безтурботного та вільного життя у неї більше не буде. Якщо вона вирішить піти у табір, то цим прирече себе на рабство або смерть, або ж може втекти після чого залишиться без усього, що складало її життя до сьогодні.

Світлана Пастух. Югославський роман про війну 1980-90-х років: oсобливості нарації // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. Пам’яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2006, вип. 6. – с. 270-277.