Наталія Білик

Іво Андрич в українських перекладах (І половина ХХ сторіччя)

Творчість видатного сербського письменника, лауреата Нобелівської премії І. Андрича традиційно вважають явищем “особливим” у світовій літературі [29, 77].

У вітчизняних друкованих виданнях І.Андрич перший свій вірш опублікував у 1911 році і у 1926 році вже був обраний членом-кореспондентом Сербської академії наук. У період міжвоєнного двадцятиріччя було опубліковано його збірки “Ex Ponto” (1918), “Неспокої” (1920), “Оповідання” (1924).

Обсяг художньої спадщини Іво Андрича є значним. Вона охоплює широкий спектр тем і проблем. Як зазначає М. Богданович, твори Андрича “пов’язані між собою внутрішньою єдністю, втіленою у такій світоглядній концепції, котра утворює цілісність з відокремлених витворів мистецтва… і водночас наділяє їх зовсім новим філософсько-психологічним сприйняттям світу та життя” [4, 28]. Подібна спільність, а також художні способи її втілення, на думку Д. Живковича, зумовлюють необхідність розглядати літературний доробок письменника у його мистецькій цілісності [10, 279].

У межах цієї цілісності розрізнюють окремі класифікаційні групи. М. Селімович виокремлює у творчому розвитку Іво Андрича чотири періоди, чотири фази, чотири літературних проміжки: початковий, ранній, середній та пізній, кожен з яких відрізняється своїми мистецькими засобами, композицією, нюансами творчої концепції [23, 4]. За типологічним принципом М. Пантич окреслює у доробку письменника кілька груп відповідно до жанрових ознак [16, 7–8].

Цей величний літературний здобуток І. Андрича широко відомий поза межами його батьківщини. Так, наприклад, з 1919 року, коли була перекладена чеською перша книга Андрича “Ex ponto” до 1971 року, його твори, було адаптовано майже п’ятдесятьма мовами [26, 671-672].

Водночас, зважаючи на те, що вже у міжвоєнному літературному житті ангажованість митця була досить значною, українські читачі знайомляться з творчою постаттю І. Андрича досить пізно [5, 866].

Мета запропонованого огляду – дати основні відомості про репрезентованість в україномовному дискурсі творчості митця в контексті динаміки, обумовленості здійснення перекладів українською мовою творів Андрича на початковому етапі, який припадає на І половину ХХ ст.

Так, у період між двома світовими війнами, ні у ІІ половині 40-х років, коли вийшли друком романи Андрича “Міст на Дрині, “Травницька хроніка”, “Панночка”, в Україні літературна діяльність письменника представлена не була. Східна Європа й радянські читачі знайомляться з І. Андричем лише починаючи з п’ятдесятих років ХХ сторіччя. Безумовно, окремі діячі української культури мали змогу дізнатися про творчість письменника через посередництво перекладів новел І. Андрича на французьку, німецьку, польську, чеську мови, але про знайомство з творами письменника до 50-х років можна говорити тільки гіпотетично.

Зазначений факт може бути пояснений тим, що в цей період був у цілому відсутнім загальноприйнятий обсяг перекладних творів з літератур народів Югославії, оскільки українські перекладачі не мали необхідного доступу до відповідних літературних творів. Передусім тому, що до 1940 року Україною, яка підпорядковувалась тенденціям зовнішньої політики Росії, не підтримувались дипломатичні стосунки з правлячими колами країн, частина яких з 1918 року утворювала Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (СХС), а саме установлення дипломатичних відносин, як відомо, відіграє вирішальну роль у розвитку культурних і літературних контактів [18, 195]. Крім того, після Першої світової війни і Жовтневої революції, як зазначає С. Шерлаїмова, “у слов’янських літературах… різко зросла роль політичного фактора” [27, 266]. Ця ситуація зберігалась також у відносинах правонаступників зазначених держав, якими були СРСР та ФНР Югославія, і тривала протягом першої половини ХХ ст., коли “зв’язки були обмежені внаслідок політико-ідеологічних відносин” [17, 10] і твори Андрича були недосяжні для українського літературного світу. Поряд із цим, констатована П. Рудяковим відсутність достатньої інформації про тогочасну ситуацію в літературах народів Югославії [21, 71], котра виникла через ті самі обставини, призвела до слабкої обізнаності українських авторів із творчістю літературних діячів зазначених країн, котрі уже посідали, або тільки займали провідні позиції у літературному мистецтві і, разом з тим, здобутки яких неможливо було своєчасно залучати до української культурної сфери.

Слід зауважити, що у період міжвоєнного двадцятиріччя “переконання, що переклади іноземної літератури повинні робитися з оригіналів, не було визначальним і не поширювалось на літературу, запропоновану для широкого загалу” [2, 600-602]. А відтак на другий план відходила і потреба оригінальних текстів і спеціалістів, котрі могли б адаптувати ці тексти до мовних і культурних можливостей українського споживача.

За цих умов, як наголошує О.І. Білецький, “необхідно було зважати… на наявність письменницьких сил, здатних взятися за переклади” [2, 602]. Так, наприклад, за свідченнями Т.П. Агапкіної, у ті часи не були здійснені і плани щодо видання російськомовного перекладу роману Андрича “Міст на Дрині”: “як випливає з листування ряду видавництв і журналів, у Москві на той час не знайшлося кваліфікованого перекладача з сербохорватської мови” [1, 234]. Причиною цього, знову ж таки, були обставини державно-політичного характеру. Так, наприклад, “Київський університет фактично припинив своє існування в середині 1920 р… З ним пішла в небуття і українська славістика з її багатими науковими традиціями. Репресії радянських властей проти інтелігенції довершили її розгром. Коли у 1933 р. Університет у Києві знову було відкрито, викладати славістику було нікому” [7, 10]. А у 1934 році, коли було завершено сфабриковану так звану “справу славістів” [8, 22], припинив своє існування Інститут слов'янознавства, створений в Ленінграді у 1932 році [9, 469].

Безперечно, певний культурний обмін відбувався і в той період, але носії художньої інокультури, які мали потрапити до України, стикалися на своєму шляху з вагомими перешкодами.

Так, зазначені принципи зовнішньої політики обумовили відсутність можливостей для книгообміну Сербії з Радянським Союзом. Як випливає зархівних матеріалів, винятком було прохання Всесоюзного Товариства Культурного зв’язку з закордоном надіслати до СРСР “книги з питань сучасної югославської… культури, а також зразки творчості кращих письменників Югославії” [24, 350]. Ця подія відбулася у 1940 році, до цього ж часу подібних офіційних звернень не зафіксовано.

Цю ситуацію мало б поліпшити встановлення радянсько-югославських дипломатичних відносин, яке відбулося у червні 1940 року, проте Друга світова війна не дозволила навіть визначитись становленню культурних та літературних контактів.

Рубежем між двома етапами в історії суспільно-політичних і державних відносин, що обумовило інтенсивність і характер подальших культурних і наукових зв’язків – став 1945 рік. Для України він знаменував закінчення Великої вітчизняної війни, для Сербії він збігається з переломним моментом у соціально-історичному розвитку СФРЮ: кінець війни став початком нової історії Югославії. Формуються нові соціальні відносини, починають визначатися нові напрямки політичного, економічного та культурного співробітництва з іншими країнами, в тому числі і з СРСР.

Водночас слід зазначити, що шлях розвитку повоєнних зв’язків народів Югославії та СРСР, у тому числі і міжлітературних, був неоднозначним. І хоча загалом у цей період співробітництво носило поступальний характер, цей процес не був однорідним і рівномірним. Так, 1948 рік ознаменувався погіршенням політичних стосунків між СРСР та Югославією: дійшло до фактичного розриву відносин між СРСР і країнами соціалістичного табору – з одного боку, і Югославією – з іншого.

Саме за цих умов, і далі, як підтверджує Ю. Беляєва, не всі новіші твори сербських письменників потрапляли до книгосховищ: багато з них залишались недосяжними для перекладачів [3, 70]. Навіть за умови стабілізації відносин, подібну тенденцію не можна було подолати миттєво. Наприклад, український літературний діяч С. Панько у своєму листі І. Андричу, датованому 1963 роком, з приводу підготовки перекладу його роману “Травницька хроніка” наголошував на неможливості його здійснення через відсутність оригіналу. “Просять мене також перекласти “Травницьку хроніку”, – пише С. Панько, – але я, на жаль, не маю оригіналу. Намагався у нас дістати, але поки безрезультатно. Забрало у мене видавництво і не повернуло навіть оригінал “Мосту на Дрині”. Тобто я, на жаль, не маю в оригіналі ні Ваших чудових оповідань, ні великих творів” [22].

Разом з тим, як стверджує М. Досталь, закінчення Другої світової війни, “розподіл сфер впливу серед великих держав, висувало перед радянським урядом нові ідеологічні завдання об’єднання переважно слов'янських країн навколо СРСР… Ці обставини, безсумнівно, обумовили створення координаційного центру слов'янознавства у Москві, хоча офіційно про це ніоли не заявлялось” [8, 23]. Зміна соціально-політичної структури світу і поява країн соціалістичного табору зробила насущною потребою науки включення до сфери досліджень літератур європейських соціалістичних країн, і 1946 року, зазначає О. Паламарчук, “була відновлена кафедра слов’янської філології Київського університету” [15, 14].

Нові тенденції у взаєминах між українською і сербською літературами, з’являються у 50-х роках ХХ сторіччя. Важливе значення у розвитку культурного і наукового співробітництва мала підписана 17 травня 1956 року у Москві Конвенція про культурні зв’язки між СРСР і НФРЮ. Це співробітництво охоплює різноманітні напрямки наукової діяльності обох країн, сферу мистецтва та літератури. А. Федоров наголошував, що саме “розширення і зміцнення культурних зв’язків Радянського Союзу з закордонними країнами викликало відповідне пожвавлення роботи над перекладами сучасних творів і розширення кола авторів, що перекладались” [25, 90].

Дійсно, як можна побачити з описання виставки славістичної літератури, яку було організовано під егідою IV Міжнародного з’їзду славістів, “стенди Югославії були одними з найобширніших… великий обсяг займали твори класиків художньої літератури” [13, 321].

Тоді ж, у 50-і роки в Україні з’являється 8 перекладів з сербохорватської мови [12, 186]. Серед них, уже на цьому початковому етапі, майже одночасно, і це надзвичайно важливо, з’являються три видання перекладів творів Іво Андрича – котрі були сприйняті в Україні як значний крок уперед у літературних взаєминах України і Югославії.

Першим із творчого доробку письменника в перекладі українською мовою було видано оповідання “Дрівця”, (“Снопићи”, 1954), надруковане в журналі “Україна” у 1956 році. Початковим репрезентативним кроком на українських теренах представлено групу творів з “міщанського” циклу, означену однією з найбільш поширених проблем так званої “малої” людини, у межах якої створено реалістичну типізацію, у якій образ головного героя набуває типового сенсу особитості, зломленої труднощами внаслідок духовної слабкості. Видання представлений жанровий підтип новели із фресковою структурою, внутрішнья форма якої передбачає сконцентрованість певних хронологічно розмежованих сюжетних дій навколо одного центрального образу, стрижневої дійової особи сюжетної побудови твору. У новелі ним виступає головний герой – Ібро Солак, мовчазний п’яничка, що кожного дня штовхає перед собою по вулицях містечка візок із дрівцями і від їх продажу заробляє собі на хліб. Ібро – це не особистість, це – голос, який вимовляє – нехай з різними модуляціями – одне тільки слово: “дрівця”. Вся мозаїчна структура твору побудована навколо цього слова, котре має величезне смислове навантаження, а у структурі твору – ключове значення. Передусім тому, що цей вигук символізує “єдність місця”, точку з’єднання, на якій замикаються всі сюжетні відгалуження роману. Композиційно усі сюжетні події обертаються навколо образу головного героя, скеровані визначенням того, який він, і головне, чому він таким став. Слід окремо наголосити, що на початку ознайомлення з творчістю Андрича українськими перекладачами було обрано твір, котрий представив пізній, третій період літературної діяльності митця, для якого були характерні мистецька зрілість і довершеність.

Роком поспіль, у 1957 році, в Україні вийшли друком два прозових твори Андрича.

Один із них – написаний протягом Другої світової війни роман “Міст на Дрині. Вишеградська Хроніка” (“На Дрини ћуприја. Вишеградска хроника”, 1945). Переклад твору мав велике значення, оскільки вперше репрезентував в Україні великий епічний жанр, а також “боснійську” групу” у творчості І. Андрича. Крім того, визначна роль цього перекладу обумовлюється кількома змістовими і формальними ознаками твору.

По–перше, твір представляє магістральну розробку ідеї, тотожної споконвічній людській меті подолання знищенності людини, яка кореспондує у творі з проблемою минущості людського буття. Цю безмежну перспективу філософія відкрила іще за часів Античності й Відродження і розвинула у метафізиці Ніцше. У романі Андрича ця ідея, обриси якої почали з’являтися у другому періоді його творчості, набула особливої значущості. На рівні ідеї письменником введена складна форма багатоплановості, у якій можливість подолання знищенності людини у вирі забуття тлумачиться через створення нею чогось корисного для людства і чогось прекрасного, що залишилося б після неї. Поєднуючи таким чином в одному образі ключові поняття етики й естетики, Андрич створює наскрізну філософську перспективу у вирішенні означеної проблеми.

По–друге, як наголошує відомий сербський дослідник Д. Єремич, роман є хронікальним, оскільки у зображенні подій минулого Андрич звертається до життя пересічних, іноді анонімних, громадян, які існують в історії, але не “створюють” її [11, 136–137]. Дійсно, всі персонажі виконують епізодичні функції: Андрич пише хроніку, в якій імена й характери неважливі, оскільки важливим є лише хід історії, в якому вони існують і який визначає їх долю. Водночас письменник посилює звучання поняття історії за рахунок змістового боку твору, у межах його внутрішньої форми. Через змалювання дійових осіб Андрич показав не тільки проблеми певної епохи, але й історію взагалі як процес, у якому беруть участь всі люди без винятку. У такий спосіб письменник вводить до структури роману образ історії. Використання такого підходу демонструє амбівалентне розуміння історії у її протиріччі – як реалії надлюдської, але визначеної завдяки розвитку людства. Отже, переклад продемонстрував концепцію образу історії і реалізацію категорій вічності й часу.

По-третє, видання представило мистецьке досягнення, яким, за словами відомого сербського літературознавця і критика В. Глігорича, письменник увів у літератури народів Югославії жанр історичного роману-хроніки із фресковою структурою [6, 31]. Переклад цього твору демонструє використання письменником складної сюжетної організації, архітектоніку, відмінну від традиційної для жанру роману в літературах народів Югославії, а саме – фрескову структуру, принцип побудови якої полягає у концентрації навколо одного образу, який має з’єднувальну функцію, що у межах малого епічного жанру була представлена в Україні новелою “Дрівця”. Так, осяжне історичне полотно “Міст на Дрині” охоплює величезний часовий простір, низку сюжетних ліній, які композиційно не мають між собою жодної точки перетину, крім однієї – кожна з них, як і кожна дійова особа, пов’язана з мостом, для кожного з галереї персонажів він виступає основою особистого буття, визначає сферу існування: біля нього люди народжувались, по мосту проходили, рятуючись від пошестей, військових дій, повеней та інших об’єктивних загроз – усі події відбуваються на ньому або навколо нього.

Таким чином, в Україні було розширене репрезентування третього періоду творчості І. Андрича.

Наступним твором, що цього ж 1957 року з’явився в україномовному дискурсі, був “Проклятий двір” (“Проклета авлија”, 1954). Тематично пов’язаний з історією батьківщини письменника (а отже з "боснійською групою"), цей текст, на думку В. Глігорича, є квінтесенцією мистецтва Андрича [6, 15]. Переклад репрезентує існування у творчості Андрича ідеї єднання часів, з якою кореспондує проблема місця людини у плині часу. У романі демонструється дещо інший авторський підхід до категорій вічності й часу, а також до символу сталості: на відміну від роману “Міст на Дрині”, еталоном тривалості при їх констатації виступає не предметне неорганічне явище, а ті морально-етичні цінності, котрі, незалежно від епохи, є незмінними у свідомості людини. Андрич прагне визначити те, що у людській психології та стосунках є константним. У цих пошуках “Проклятий двір”, на думку М. Павловича, є найекзотичнішим твором Андрича [14, 206]. Переклад демонструє введення Андричем персонажа, який означив тип людини, що знаходиться між розмежованими світами, приреченими на вічне протистояння, неприйнятої жодним із них, такої, що, на думку Д. Реджепа, не прийняла бік жодного і страждає на цьому розп’ятті, і надто гордої, аби зріктись своєї долі [19, 519]. Герой твору страждає від власної хоробрості і власного страху, від пристрасті і від самотності, від довірливості і від невір’я. У кореляції цих переживань продукуються сила духу і гідність – ті моральні якості, які одвіку були ядром етичних канонів, як і споконвічне тяжіння до щастя й гармонії, що є незмінними, сталими супутниками кожної людини. Твір також представляє зміну концепції образу історії шляхом її розукрупнення, деталізації. Тепер вона по своїй суті являє не плин людських доль взагалі, а нескінченний потік типових ситуацій, які повторюються, у яких змінюються лише люди – учасники того, що відбувається, так само, як відбувалось колись і завжди. Завдяки цьому історія, перетворюючись на явище "абсолютного" буття, опиняється поза часом.

З точки зору сюжетної організації роман репрезентує приклад складної прози з символістичними проекціями минулого у сьогодення. Письменник через події окремих сюжетних площин, через розкриття окремих людських доль, у межах яких відбувається тонке переплетіння сюжетних часів, через екстраполяцію історичного минулого вибудовує вертикаль значень, що забезпечує у творі ефект констатованого П. Рудяковим “зв’язку часів”, котрий досягається передусім тому, що синхронні події, розмежовані значним часовим відрізком, раптом набувають нового, діахронного виміру шляхом ідентифікації одного з персонажів – представника більш пізнього історичного періоду – із середньовічним султаном і підключення до оповіді про певну часову площину історичної проекції [20, с. 68–69].

Отже, виданням перекладу роману “Проклятий двір” в Україні було розширено коло третього періоду літературної діяльності І. Андрича.

У 1958 році виходить збірка “Зеко”. До неї увійшли новели Андрича, з-поміж яких була надрукована друга версія оповідання “Дрівця”: “Зеко” (“Зеко”, 1954), “Трактир “Титанік” (“Бифе “Титаник”, 1950), “Велетовці” (“Велетовци”, 1928), “Неспокійний рік” (“Немирна година”, 1953), “Знущання” (“Злостављање”, 1946), “Знаки” (“Знакови”, 1951), “Книга” (“Књига”, 1946), “Спрага” (“Жеђ”, 1934), “Притчі про слона візира” (“Прича о везировом слону”, 1947), “Анікіни часи” (“Аникина времена”, 1931), “Під грабочком” (“Под грабићем”, 1951). Слід передусім відзначити включення до складу публікації двох творів – “Кохання в містечку” і “Рзавські пагорби”, які було надруковано у першій книзі новел Андрича, що була відзначена премією Сербської королівської академії.

Твори, які увійшли до цього видання, почали демонстрування другого і доповнили репрезентацію третього періоду творчості І. Андрича. Ними представлені жанрові підтипи новели-притчі, новели із фресковою структурою, лірико-філософської, жанр алегоричної новели, котра, як свідчить Й. Деретич, домінувала у другому періоді творчості Андрича [28, 289], а також тип новели із масштабними психологічними вимірами. У межах “боснійської” групи вони ілюструють цикли “міщанський”, “сільський”, “жіночий” і “новели про дітей”, а також тематичну групу, котра була визначена як “новели про селянина Вітомира”. Новели розкривають притаманні творчості Андрича ідеї пізнання історії через легенди і перекази як споконвічну пам’ять людства, можливості подолання минущості людського життя, визначної ролі сміливості та величі духу у намаганні людини змінити своє життя. Переклади продемонстрували схильність І. Андрича до розкриття проблем життя дитини у жорстокому світі дорослих, “малої” та “маргінальної” людини, трагізму суб’єктивної самотності, підвладності людської долі вищим силам буття, минущості людського життя, осягнення історії. Вони представили реалізацію митцем цих елементів змісту і шляхом реалістичної типізації, з набуттям окремим образом типового сенсу, і за допомогою алегорії, коли окремому образу надається значення умовне. Так, новели репрезентують створення письменником, поряд із образами автологічного типу, металогічних образів, а саме таких їх типів, як символ, а наскрізним образом-символом у творчості Андрича став "міст", та алегорія, що традиційно для письменника, відтворена в образі будинку. Крім того, новели репрезентують введення до системи образів тих персонажів, художня функція яких означена суб’єктом свідомості, а також його поєднанням із суб’єктом дії, які виступали носіями загальнолюдського (психологічного) та соціально-історичного характерів, серед яких були тип “зломленої” людини; людини, здатної на самопожертву; людини, що живе у нею ж створеному оманливому світі; тип мудрого селянина; тип жінки, що пішла на конфронтацію з суспільством заради врятування власної гідності; жінки, духовно і фізично знищеної жорстокістю суспільства. Видання також розкриває властивий для створених Андричем характерів дисонанс у зовнішніх та внутрішніх проявах морально-етичних рис, що було продемонстровано типом слабкої духом, але соціально впливової людини і типом сильного духом “малого”, пересічного громадянина. Добір новел демонструє одну важливу особливість творчості Андрича: митець у різні періоди життя повертався до втілених раніше ідей і структурно-образних елементів, але кожного разу він розглядав їх у іншому аспекті, під іншим кутом зору. Ця риса спостерігається в реалізації у межах ідеї подолання минущості людського життя, категорій вічності й часу людського життя через їх співвіднесення із металогічним образом, а саме таким його типом, як символ, в основу семантики якого на ранніх етапах письменницької діяльності Андричем було покладено сталість творіння людського розуму, розробка якої тривала протягом усього творчого шляху митця і до якої поступово додавались повторюваність певної життєвої ситуації, психологічного стану, а також тривалість творіння природи. Такий підхід до вибору творів для перекладу виявився надзвичайно продуктивним, оскільки дав змогу представити в Україні авторську концепцію Андрича та варіативність її втілення у кожному з творів. Наявність таких художніх рис творчості Андрича репрезентує на українських теренах збірка “Зеко”.

Таким чином, перегляд хронології публікування в Україні І половини ХХ сторіччя творів Іво Андрича у контексті міжнародних взаємин дозволяє відмітити, що найістотнішими факторами, які регламентували зазначені форми міжлітературних контактів Іво Андрича з Україною, можна вважати не суб’єктивні, а об’єктивні – характер, форми та інтенсивність міждержавних українсько-сербських відносин, міжнародну політичну ситуацію. Незважаючи на наявність ряду несприятливих факторів, є підстави констатувати, як за життя Іво Андрича, так і після його смерті, значну включеність творчого доробку письменника в український літературний процес.

Розглядаючи перекладацький доробок творчого спадку Іво Андрича в цілому, як культурне явище, котре репрезентує творчу постать літературного діяча, потрібно відмітити, що перші репрезентативні кроки на українських теренах, перші україномовні переклади творів видатного сербського письменника, котрі започаткували залучення творчого доробку митця до української художньої культури, мета яких полягала в ознайомленні українського читача з його літературною спадщиною у її характерних зразках, представили другий і третій – найзмістовніші та найплідніші періоди його письменницької діяльності. Вибір творів дозволив широко продемонструвати жанровий спектр, притаманний творчості письменника – ті жанрові віхи, які означили перетворення суб’єктивної ліричної художньої думки на велику епічну картину світу. Значна увага приділялась перекладанню творів, котрі ілюструють гібридні форми у цьому розмаїтті, а також схрещення жанрово маркованих елементів у межах малого епічного жанру.

Перекладами в Україні були представлені магістральні напрямки, котрі повною мірою репрезентували систему ідей, основні русла тем і проблем, притаманних для творчості Андрича, за допомогою яких у сербській літературі була створена “найсуцільніша думка про життя” [23, 5], причому суцільний перекладацький доробок, по відношенню до специфіки мистецтва Андрича, набуває в україномовному дискурсі значення парадигми.

У сюжетно-фабульному плані твори демонструють схильність Андрича до орієнтації на фрагмент, до утворення хронологічно дистанційованих сюжетних площин, поєднаних спільним елементом внутрішньої форми твору, до проекціювання певної сюжетної ситуації у різні часові сюжетні площини, до залучення формули, яку можна визначити як “розповідь про розповідь”, що дозволило митцеві відтворювати діахронну часову вертикаль і преломляти дійсність через свідомість.

Показовою особливістю засвоєння творів Андрича в Україні виявився той факт, що переклади найзначущих здобутків Андрича були зроблені до цієї визначної події, а це, у поєднанні з іншими ознаками контактування письменника з українською художньою культурою, свідчить про безперечне визнання українським світом письменницького генія Іво Андрича.

В українській художній культурі були продемонстровані характерні риси художнього змісту та елементів внутрішньої форми творів Андрича, визнання новаторства яких у сербській літературі констатував М. Богданович [4, 7].

Отже, у І половині ХХ ст. було на високому професійному рівні започатковано ознайомлення україномовного читача з мистецтвом Іво Андрича. Романи й новели, перекладені українською мовою, відтворили “поліфонічну” картину художньої творчості митця і відіграли важливу роль в увиразненні її цілісності в Україні.

1. Агапкина Т.П. Распространение и изучение в СССР после 1945 г. современных литератур европейских социалистических стран // Современные литературы европейских социалистических стран 1945-1980: Историография, периодизация, методология исследования. – М., 1986. – С.232-256; 2. Белецкий А.И. Переводная литература на Украине // Білецький О.І. Зібрання творів: У 5-ти т. – Т.5. – К., 1966. – С.591-607; 3. Беляева Ю. Д. Сербская литература в русской науке и критике последней четверти ХІХ – начала ХХ века // Русско-югославские литературные связи: Вторая половина ХІХ – начало ХХ века. – М., 1975. – С. 35–81; 4. Богдановић М. Иво Андрић // Критичари о Андрићу. – Београд, 1962. – С. 3–56; 5. Вулетић В. Иво Андрић на руском језику//Дело Иве андрића у контексту европсек књижевности и културе. – Београд, 1981. – С.866; 6. Глигорић В. Иво Андрић // Андрић Иво. Изабране приповетке. – Нови Сад, 1956. – С. 5–43; 7. Досталь М.Ю. До історії становлення і розвитку славістики в Київському університеті Святого Володимира // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип.4. – К., 1993. – С.3-11; 8. Досталь М.Ю. Институт славяноведения и балканистики РАН (К 50-летию его создания) // Славістичні студії. – Т.1. – Львів, 1997. – С.22-27; 9. Дьяков В.А., Марков Д.Ф., Мыльников А.С. Некоторые узловые методологические вопросы истории мировой славистики // История, культура, этнография и фольклор славянских народов. VIII Международный съезд славистов. Загреб – Любляна, сентябрь, 1978 г.: Доклады советской делегации. – М., 1978. – С.456-490; 10. Живковић Д. Епски и лирски стил прозе Иве Андрића // Живковић Д. Европски оквири српске књижевности ІІ. – Београд, 1977. – С. 277–307; 11. Јеремић Д. Човек и историја у књижевном делу Иве Андрића // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979. – С. 131–162; 12. Моравець Я. Слов’янська література в українських перекладах (1946 – 1958 рр.) // Вітчизна. – 1958. - № 9. – С.186-188; 13. Описание выставки славистической литературы на IV Международном съезде славистов // IV Международный съезд славистов: Отчет. М., 1960. – С. 317-327; 14. Павловић М. Један поглед на Андрићево дело // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979. – С. 203–208; 15. Паламарчук О.Л. Слов’янська філологія в Київському університеті (в повоєнні роки) // Славістичні науково-освітні центри в Україні (вчора-сьогодні-завтра): Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м.Київ, 25-26 травня 1994 р.). – К., 1995. – С.14-17; 16. Пантић М. Иво Андрић: Чаробњак приче // Најлепше приповетке Ива Андрића. – Београд, 2002. – С. 7–14; 17. Панцырев Ю.А. Предисловие // Международные связи ученых СССР между Первой и Второй мировыми войнами (Научная библиография). – М., 1990. – С.7-26; 18. Писарев Ю. А. Образование Югославского государства (Итоги изучения и новые материалы) // Балканские исследования. – 1984. – Вып. 9. – С. 186–198; 19. Реџеп Д. Иво Андрић: Између Истока и Запада (варијација на тему: трећи свет) // Дело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе: Зборник радова са међународног славистичког скупа одржаног у Београду од 26. До 28. Маја 1980. – Београд, 1981. – С. 517–522; 20. Рудяков П. Н. История как роман: Андрич, Селимович, Крлежа, Црнянский. – К., 1993. – 220 с.; 21. Рудяков П.М. Українсько-хорватські літературні взаємини в ХІХ-ХХ ст. – К., 1987. – 136 с.; 22. Српска академија наука и уметности. Архива. – Фонд “Иво Андрић”. – Кутија 48. – јед. 3552. – С.5; 23. Селимовић М. Између Истока и Запада // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979. – С. 3–10; 24. Советско-югославские отношения 1917 – 1941 гг.: Сб. документов и материалов. – М., 1992. – 413 с.; 25. Федоров А. В. Основы общей теории перевода. Лингвистические проблемы. – М., 1983. – 303 с.; 26. Шамић М. Француски превод “Травничке хронике” Иве Андрића и неки проблеми у вези превођења овог дела на француски // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979. – С.671-698; 27. Шерлаимова С. А. Славянские литературы в общеевропейской литературной системе. Проблема традиций и современное состояние // Славянские литературы. Культура и фольклор славянских народов. ХІІ Международный съезд славистов (Краков, 1998): Доклады российской делегации. – М., 1998. – С. 261–274; 28. Deretić J. Kratka istorija srpske književnosti. – Beograd, 1987. –343 s.; 29. Lacroix J. Pour une definition de la nouvelle: le cas Ivo Andrić // Äело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе: Зборник радова са међународног славистичког скупа одржаног у Београду од 26. до 28. маја 1980. – Београд, 1981. – С. 75–93.

Білик Н.Л. (Київ, Україна). Іво Андрич в українських перекладах (І половина ХХ сторіччя) // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2008. – вип. 7. – с. 320–332.