Вероніка Ярмак

Відтворення в художньому перекладі стилістичних особливостей сербських часових форм на позначення минулого у світлі концепцій академіка Л. А. Булаховського

Як відомо, чимала кількість наукових робіт академіка Л. А. Булаховського присвячена комплексному дослідженню різних видів художнього дискурсу, здебільшого, прозового та поетичного. Причому навіть поверховий аналіз студій ученого свідчить про те, що практично усі його спостереження й концепції, зокрема, щодо теорії художньої мови, надалі плідно розвивалися багатьма генераціями славістів. Крім того, варто звернути увагу й на те, що сам підхід Л. А. Булаховського до осмислення та висвітлення мовних явищ завжди відзначався новизною та оригінальністю. Так, зокрема, учений підкреслює, що “стилістична майстерність автора в першій-ліпшій галузі слова – художнього..., ораторського, наукового і т. д. – сприймається як доконечна, і високі вимоги, які звичайно ставляться до авторського стилю, випливають із самої природи цієї діяльності. Значно простішими здаються багато кому стилістичні завдання перекладу. Гадають, - і великою мірою справедливо, - що перекладати легше, ніж творити, бо перекладач вільний від великої праці, що припадає на автора. Проте щодо мовного стилю, тобто вибору та реалізації засобів вираження, праця перекладача не поступається перед працею автора, не менша за неї, принаймні в галузях, особливо чутливих до засобів вираження, - всього, що стосується сфери стилю художньої мови” [1, 243].

У напрямі аналізу, окресленому Л. А. Булаховським, особливо актуалізуються діалогічні пасажі прозового гумористичного дискурсу, релевантні нюанси конфігурації часових параметрів тексту, просторово-часові координати і, відповідно, специфіка ролі дієслів, - перш за все, дієслів мовлення та дієслів мислення (розумової діяльності) як опорних елементів так званого “перемикання” реплік персонажів. Адже саме дієслово є основним, хоча безумовно, й не єдиним, семантико-морфологічним засобом вираження темпоральних відношень. Беручи до уваги факт, що категорія часу є традиційно невіддільною від категорії простору й, незважаючи на різні можливі трактування взаємовідношення простору й часу в інших науках, зазначимо, що “сьогодні в лінгвістиці панує уявлення про те, що часові відношення в мові являють собою метафоризацію просторових відношень” [15, 43]. Як влучно зазначає академік В. М. Русанівський, дієслово “покликане відтворити весь світ, бо дієслово – це рух, а в світі немає нічого, крім рухомої матерії” [6, 110].

Повертаючись до тези Л. А. Булаховського про важливість емоційного компоненту мови, зазначимо, що своєрідність часових параметрів прозового дискурсу випливають насамперед із його всеохоплюючої діалогічності, а також з жанрових особливостей самого прозового твору. Тому для аналізу стилістичних особливостей сербських часових форм на позначення минулого ми не випадково обрали гумористичну повість відомого сербського письменника С. Сремаца “Піп Чира і піп Спира” як приклад виразно емоційно забарвленого прозового тексту, а також її український та російський переклади, які, ніби своєрідні індикатори, не лише вказують на специфіку часових параметрів, а й часто-густо актуалізують і “витягають” на поверхню конотації, заховані в художній тканині твору. Крім того, переклад художнього дискурсу завжди вимагає певної компенсації, яку неминуче треба шукати в арсеналі засобів мови перекладу.

Як відомо, гумористичний дискурс являє собою текст, дія у якому відбувається за умов жартівливого спілкування. Характерними ознаками такої ситуації є наступні моменти: 1) комунікативний намір учасників спілкування уникнути серйозної розмови, 2) гумористична тональність спілкування, тобто прагнення скоротити дистанцію й критично переосмислити у м’якій формі актуальні концепти, 3) наявність певних моделей поведінки в рамках гумористичного дискурсу, зрозумілої у даній лінгвокультурі. Комунікативний намір відіграє надзвичайно важливу роль у побудові гумористичного дискурсу, при цьому суттєвим виявляється протиставлення спонтанного й підготовленого мовлення [див. 3, 305-306]. Таким чином, у даному контексті великої актуальності набуває також гумористична інтенція, “превербальний, осмислений намір адресанта в дискурсі, що детермінує внутрішню програму мовлення і спосіб його здійснення” [8, 321].

Якщо говорити про переклад сербського гумористичного прозового тексту українською і російською мовами, то переклад на східнослов’янські мови насамперед вимагатиме своєрідної компенсації чотирьохкомпонентної системи минулих часів сербського дієслова, що представлена двома аналітичними формами (перфекта і плюсквамперфекта) та двома синтетичними – виразно емоційно забарвленого аориста (котрий досить широко вживається в мовленні, а особливо в художній літературі й, на думку деяких учених, навряд чи взагалі має індикативне значення [див., напр., 9; 16]) та імперфекта, що на сучасному (певна річ, в широкому розумінні цього слова) синхронному зрізі сербської літературної мови має статус часової форми, що демонструє виразну тенденцію по поступового зникнення, зокрема з мови засобів масової інформації. У російській же мові, так само, як і в усіх східнослов’янських, синтетичні форми претерита рано зникають з ужитку, а на зміну їм приходить єдина часова форма із значенням минулого, що являє собою дієприкметникову частину старої аналітичної форми перфекта, за допомогою якої (а також реліктів плюсквамперфекта), фактично, й виражаються всі відтінки значень дії минулого часу. Адже “більшість типологічних ознак, спільних для темпоральної системи дієслівної словозміни аналізованих слов’янських мов, сягає індоєвропейської мови-основи, менше спільних рис успадковано з праслов’янської мови; зустрічаються також типологічні подібності, що виникли в період самостійного функціонування цих мов. Типологічні відмінності в темпоральних системах аналізованих слов’янських мов виникли в процесі діалектного членування праслов’янської мови і самостійного історичного розвитку кожної із слов’янських мов” [14, 151].

Тут обов’язково слід мати на увазі висловлювання Л. А. Булаховського про те, що “навряд чи існує мова, в якій час морфологічно був би виражений в його чистому значенні... Емоція (почуття) та афект (збудження) нерідко викликають зсуви “точних” значень, які первісно належали відповідним формам. Під впливом емоції або афекту певні форми розширюються в ужитку, дістаючи нові функції з більш або менш гострим психологічним забарвленням” [1, 193].

Тож звернімося до конкретних прикладів, оскільки це мовне явище особливо яскраво простежується в перекладах художнього тексту з сербської мови українською і російською. Спершу розглянемо різні зразки перекладу форм аориста (доконаного минулого часу) стилістично нейтральних сербських дієслів мовлення (verba dicendi) рећи (сказати) [13, 517] та говорити (1) говорити; вести бесіду; 2) виголошувати промову) [13, 68] українською та російською мовами. На думку дослідників, “у тематичній групі дієслів, що включають вказівку на процес мовлення, слід розмежувати дві основні лексико-семантичні групи: 1) дієслова, що позначають власне процес мовлення, його основні функції (повідомлення, запитання, відповідь, бесіда, розповідь...); 2) дієслова, що позначають якусь іншу дію, котра може бути реалізована в процесі мовлення (усного або писемного)” [2, 3].

Дієслова говорити і рећи якраз і є одними з найрепрезентативніших лексем, що ілюструють першу групу. Дієслово рећи, зокрема, цікаве ще й тим, що форма 3 особи однини теперішнього часу і форма 3 особи однини аориста згаданого дієслова збігаються і часто-густо навіть мікро контекст не дає чітких вказівок на визначення його часового значення. Більше того, інколи й переклад на близькоспоріднені мови не лише не проливає світло на його семантику, а й демонструє можливості доволі вільної його інтерпретації. Так, наприклад, синтетична сербська темпоральна конструкція рече (форма 3 особи однини аориста) українською мовою передається як промовив, тобто формою дієслова доконаного виду минулого часу, а в перекладі повісті російською мовою натрапляємо на форму дієслова теперішнього часу восклицает: “– Ал’ и јесам био ирош, ао, дука му ! – рече и лупи о сто” [12, 260]; “- Але ж і був я гуляка, ох, побий мене господи! – промовив старий і вдарив кулаком об стіл” [10, 181]; “- Ну и козырем же я ходил, черт побери! – восклицает старик, ударяя кулаком по столу” [11, 199]. Необхідно також підкреслити, що російський відповідник восклицает значно підсилює семантику стилістично нейтрального сербського дієслова, а переклад від цього тільки виграє, оскільки весь мікро- і макроконтекст буквально побудований на емоціях. “Коли оповідач прагне не стільки розповісти щось, скільки висловити своє ставлення до того, про що він розповідає, це підвищує емоційність мовлення. Проте, говорячи про художній текст, необхідно з обережністю оперувати психологічними термінами, такими як “емоційність”, під якою може матися на увазі як схильність до емоцій (“емоційна людина”), так і апеляція до емоцій (“емоційне висловлення”). Не випадково в англійській стилістиці вживається термін еmotive (емотивний), за якими закріпилося друге значення – “який викликає емоції”, що протиставляється, таким чином, терміну emotional (емоційний) – “який виражає емоції” [5, 131].

Взагалі подібні приклади, коли в перекладі східнослов’янськими мовам первісна семантика стилістично нейтральних сербських дієслів рећи та говорити значно посилює, аж ніяк не можна назвати поодинокими. Навпаки, вони є досить частотними і свідчать про намір перекладачів актуалізувати деякі латентні семи дієслів оригіналу: “– Код мене је то правило – говори поп Спира - да је човек весео” [12, 91]; “- У мене таке правило, - розводився він, - людина повинна бути весела” [10, 55]; “- По-моему, - разглагольствовал он, - человек должен жить весело” [11, 66]; “– Та … знам, ал’опет … - рече Геценица па се прекрсти од чуда” [12, 188]; “Та знаю... знаю, але... – каже, хрестячись від здивування, Гециха” [10, 128]; “- Да … знаю, но все же … мямлит госпожа Гециха и оторопело крестится” [11, 144]; “– Зови ми одма’ госпоју и госпојицу! – рече и тресну ногом љутито” [12, 202]; “- Клич мені сюди негайно матушку й панну Юлу! – наказав він, тупнувши люто ногою” [10, 138]; “- Позови сейчас же госпожу и господжицу! – заревел преподобный отец, топнув сердито ногой” [11, 155].

Отже, сербські дієслівні конструкції на позначення минулого і їхні українські та російські відповідники з наведених прикладів можна представити наступним чином: говори (серб.) – розводився (укр.) – разглагольствовал (рос.); рече (серб.) – каже (укр.) – мямлит (рос.); рече (серб.) – наказав (укр.) – заревел (рос.). Усі приклади об’єднує тенденція до посилення первісної семантики сербських дієслів у перекладах, а також до вживання форм теперішнього часу замість претеритальних форм в оригіналі.

Емоційно ж забарвлені сербські претерити здебільшого вимагають так само виразно емоційно маркованих відповідників у перекладах, як, наприклад, у наступній низці уривків: “– Па и биће и рата и батина! – дрекну поп Спира љут као звер, и полете на противника…” [12, 171]; “- Буде війна, і будуть биті! – гаркнув піп Спира, лютий, як звір, і ринувся на свого супротивника” [10, 116]; “- Быть войне – быть и палкам! – ревет поп Спира, словно дикий зверь, и бросается на противника…” [11, 131]; ” – То је лаж! – грмну поп Спира” [12, 170]; ]; “- Це брехня! – спалахнув піп Спира” [10, 115]; “- Это ложь! – негодует поп Спира” [11, 130].

Особливо цікавими у семантико-емоційному пані є варіанти й нюанси перекладацької інтерпретації дуже важливого елемента з синонімічного ряду сербських дієслів мовлення: йдеться про так зване “недостатнє” дієслово велим, вељу (говорити [13, 49]), яке в сучасній сербській мові вживається лише в формах теперішнього часу та імперфекта. Як не парадоксально, але гама його потенційних значень найбільше розкривається саме в перекладі: при цьому перекладачі абсолютно виправдано вдаються відповідно до інтерпретації значення сербської форми теперішнього часу українською мовою за допомогою форми минулого часу (в другому прикладі) й до форми теперішнього часу в російському перекладі: “– О молим, молим … ви ме прецењујете, - вели задовољно поп Спира” [12, 87]; “- Та що ви, що ви! Не треба перебільшувати, - запротестував задоволений піп Спира” [10, 51]; “Ну, что вы, что вы ... не надо преувеличивать, - протестует довольный отец Спира” [11, 62]; “Свакојако, свакојако… Кажем вам, формално сам се у уво претворио слушајући – вели господин Пера” [12, 87]; “- Аякже, аякже. Признáюся, я був просто зачарований, - промовив пан Пера” [10, 51]; “Разумеется, разумеется… Говорю вам, просто заслушался, - твердил господин Пера” [11, 62].

Три наступні приклади також можуть кваліфікуватися як випадки дуже “прогнозованого”, логічно виправданого перекладу сербського аориста східнослов’янськими мовами, проте, якщо в сербському тексті й в українському перекладі вжито форми доконаного виду дієслів минулого часу, то в російському перекладі фігурує відомий прийом – інтерпретація форми минулого часу за допомогою форми теперішнього часу, що в емоційно-стилістичному плані є абсолютно виправданим, оскільки така транспозиція штучно ще більше наближає дію до ситуації мовлення: ”- Ију! – кликну Меланија... “ [12, 98]; “- Ого! - вигукнула Меланія....” [10, 61]; “ - Ах! – восклицает Меланья... “ [11, 72]. І, якщо у вищенаведених прикладах дієслова мовлення (кликнути (серб.); вигукнути (укр.); восклицает (рос.) відповідно в сербській, українській і російській мовах є опорними елементами “перемикання” реплік персонажів, то в першій парі речень ключова функція належить не самим дієсловам (упасти (серб.); вменшаться (рос.), а саме найвужчому оточенню, в якому їх ужито: іменникам реч і разговор, - контекстові, де виходять на поверхню відповідні дієслівні семи, безпосередньо пов’язані з мовленням: “– А то вино, - упаде му гђа Сида у реч, - решио сам мој супруг отворити кад узудајемо нашу Јулу” [12, 94]; “- Це вино, - втрутилася в розмову матушка Сіда, - мій чоловік припас на Юцине весілля...” [10, 59]; “- Это вино, - вмешалась в разговор матушка Сида, - мой супруг решил почать когда будем выдавать замуж нашу Юцу” [11, 69].

За образним висловом О. В. Сахарової, “Особливості динаміки діалогів полягають у тому, що в кожному ілокутивному акті закладено обмеження на вибір релевантних ілокутивних актів-реакцій. Розмова подібна до гри: вона продовжує та, водночас, обмежує спектр припустимих контр кроків для кожного мовленнєвого акту ” [7, 35-36]. Цей момент варто виразно проілюструвати наступними прикладами, де опорними елементами дискурсу виступають уже дієслова (јадати се (серб.), поскаржився (укр.), сетует (рос.), котрі позначають не безпосередньо мовлення, а якусь іншу дію, що може бути реалізована в процесі мовлення: “- … да се не мучим и злопатим на овом свету кад сам сваком на терету и на путу! – јада се бојтар…” [12, 258]; “- ... щоб не мучитися мені й не поневірятися на цьому світі, коли я нікому не потрібний, усім заважаю! – поскаржився погонич...” [10, 179-180]; “… чтобы не мучиться мне, не страдать на этом свете, ежели я всякому в тягость, всякому поперек дороги встал, - сетует погонщик…” [11, 198].

Наведені приклади свідчать також і про те, що ця, здавалося б, на перший погляд чисто лінгвістична проблема, пов’язана з відтворенням у художньому перекладі на близькоспоріднені мови стилістичних особливостей часових форм зі значенням минулого, має цікавий філософський контекст: адже часові межі будь якого дискурсу – відносні, доволі розмиті, причому часто-густо не лише в межах мікро-, а й у рамках макроконтексту твору. Ось як про це непрямо, але дуже образно сказав відомий поет і публіцист В. Коротич: “Якось я два роки викладав у Австралії, і мені розповідали, що в них, виявляється, була вічна морока з аборигенами. На цьому континенті немає такого чіткого, як у нас, розподілу пір року: там евкаліпти усякі, все вічнозелене, зима й весна відрізняються мало – трохи тепліше-холодніше, й аборигени, у яких така періодизація відсутня, вважають час простором, де всі ходять. Хтось далі зайшов, хтось ближче, але всі залишаються там вічно: і ті, хто помер, і ті, хто народжується” [4, 7]. Більше того, іноді немає потреби дотримуватися точного відбиття формальних часових показників оригіналу в перекладі, якщо це, звичайно, не призводить до перекручення сенсу, до появи різних небажаних “нашарувань” тощо. Перекладацька практика, свідчить, що чисто формальна відповідність – це лише один з необхідних кроків до адекватного відбиття дієслівної семантики, якою перекладач художнього твору, певно, не може знехтувати. З іншого боку, єдиного рецепту повноцінного перекладу не було й немає: відбиваючи авторський задум, перекладач не може працювати, не збагачуючи сенс дієслова конотаціями емотивного характеру. Розробляючи й поглиблюючи теоретичні підвалини теорії перекладу, академік Л. А. Булаховський справедливо зауважував, що “для теорії та практики перекладу потрібне вірне уявлення про засоби (насамперед лексичні і синтаксичні), що є в розпорядженні певної мови в зіставленні з іншими. Правильна та корисна теорія перекладу базується в цілому та в деталях на знанні природи слова в його найрізноманітніших функціях: на вірному врахуванні ролі власне-смислового та емоціонально-афективного забарвлення, що відрізняє один від одного синоніми в кожній з мов, з якої і на яку виконується переклад; на розрізненні сфер уживання тих або інших слів; на розумінні природи властивих кожній мові ідіом..., не кажучи вже про абсолютне володіння нормою – про правила вживання слів та граматики, обов’язкові для мови, на яку роблять переклад” [1, 244].

1. Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства. – К., 1955. – 247 с.; 2. Бондарь И. П. Глаголы речи в старославянском, русском и болгарском языках (в историко-сопоставительном плане). Автореферат дисс. … канд. филол. наук. – Саратов, 1969. – 30 с.; 3. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс. – М., 2004. – 390 с.; 4. Коротич В. Интервью с Виталием Коротичем // Бульвар Гордона, 2007, сентябрь; 5. Михайлов Н. Н. Теория художественного текста. – М., 2006. – 224 с.; 6. Русанівський В. М. Дієслово – рух, дія, образ. – К., 1977. – 110 с.; 7. Сахарова О. В. Вступ до психолінгвістики. – К., 2001. – 71 с.; 8. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. – К., 2004. – 336 с.; 9. Стевановић М. Начин одређивања значена глаголских времена // јужнословенски філолог. – ХХІІ. - Књ 1-4. – Београд, 1957-1958. – С. 19-48; 10. Сремац С. Піп Чира та піп Спира. – К., 1979. – 255 с.; 11. Сремац С. Поп Чира и поп Спира. – М., 1957. – 283 с.; 12. Сремац С. Поп Ћира и поп Спира // Сабрана дела у 6 књига. – Т. І. – Београд, 1977. – 626 с.; 13. Толстой Н. И. Сербскохорватско-русский словарь. – М., 2001. – 731 с.; 14. Чумак В. В. Темпоральні форми слов’янського дієслова і сербськохорватсько-східнослов’янський граматичний контекст // Мовознавство. - № 2-3, 2003. – С. 151-157; 15. Antonić I. Vremenska rečenica. - Sremski Karlovci – Novi Sad, 2001. – 409 s.; 16. Ćorac M. Stilistika srpskohrvatskog književnog jezika. – Beograd: Naučna knjiga, 1974. – 915 s.

Ярмак В.І. (Київ, Україна). Відтворення в художньому перекладі стилістичних особливостей сербських часових форм на позначення минулого у світлі концепцій академіка Л. А. Булаховського // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. – Киів, 2008. – Ювілейний випуск (до 120–річчя з дня народження). – с. 248–255