Мирослава Карацуба

Українські художні переклади І.Франка з сербської народної поезії у світлі позицій Л.А.Булаховського

Сербська народна поезія, розглянута в різних її аспектах по відношенню до України, безперечно є одним з найважливіших інослов’янських чинників, що сприяли розвитку української культури ХІХ-ХХ ст.

У вигляді перекладів і переспівів вона поповнює ідейно-естетичні уявлення українського читача, входить у вигляді тематичних і образних звернень до поетичного слова таких видатних українських поетів минулого століття, як Тарас Шевченко і Леся Українка, а в нашу добу – до творчої спадщини Максима Рильського і Леоніда Первомайського. Переклади і переспіви талановитих українських митців сприяли не тільки збагаченню образного світу українського красного письменства, а й української літературної мови, її лексики, покликавши до життя і різноманітного відновлення українські та інослов’янські фольклорні джерела. Причому це сприйняття в Україні сербської народної поезії відбувалося у виразній еволюції. Спочатку по лінії діяльності „Руської трійці” як перших кроків в ознайомленні, потім художніх переспівів українських романтиків в особі Амвросія Метлинського, потім цікавих художніх перекладів Михайла Старицького й Івана Франка як дуже обдарованих оригінальних митців і здібних, вдумливих перекладачів. Про ці переклади можна говорити вже як про вагомий внесок сербського художнього слова (хоч і фольклорного походження) до скарбів української літератури. Переклади і видання за діяльною участю Максима Рильського і Леоніда Первомайського – ще один активний і вагомий крок у цьому напрямку.

Сербська народна поезія репрезентує ґрунтовний матеріал і для типологічних зіставлень з фольклором українським і українською художньою літературою, яка спирається на народнопісенні джерела, що, як відомо, дуже показово для української літератури. Ті зіставлення, які пропонуються у цьому дослідженні, слід розглядати, мабуть, як окремі спроби у цьому напрямку. Взагалі проблему „сербська народна поезія” не можна вважати закритою і вичерпаною, навпаки, вона належить до відкритих і перспективних наукових тем.

Зупинимось конкретно лише на перекладах Івана Франка як видатного мистецького явища у сфері українсько-сербських літературних зв’язків минулого століття.

Іван Франко звертався до народного сербського епосу і як дослідник-вчений і як митець-перекладач. Одразу зазначимо, що зацікавлення Івана Франка в галузі південнослов’янського фольклору, зокрема, сербського, не належать до провідних у його творчому доробкові, проте, дуже показових. Наприклад, у статті „Поступ славістики на віденськім університеті”, він серед видатних учених у галузі слов’янської філології й історії виділяє Ватрослава Облака (1854-1896) – словенського вченого, лінгвіста й літературознавця, дослідника південнослов’янських мов; Іванова Йордана (1872-1917) – болгарського вченого, історика, етнографа, літературознавця, академіка Болгарської Академії наук (з 1909 року); Джорджовича Йована (1826-1900) – сербського славіста-історика; Стояновича Любомира (1860-1929) – сербського філолога-славіста, професора бєлградського університету, який опублікував у 1896 році „Мирославове Євангеліє сербське” та „Старі сербські написи і записки”, а також хорватського філолога Решетара Мілана (1860-1942), члена-кореспондента Петербурзької Академії наук (з 1902 року), професора віденського університету з 1904 року. Скажімо, у своїй гостро негативній рецензії на „Очерк по истории южнорусского фольклора Юльяна Яворского „Громовые стрелки” І.Франко, виявляючи глибокі знання в галузі народних вірувань, насамперед українських, висловлює побіжно цікаві думки щодо вірувань південних слов’ян. Набагато більше конкретного матеріалу знайдемо в його роботі „Із секретів поетичної творчості”, де український дослідник, посилаючись на вірші Ф.Міклошича, говорить про особливості постійних епітетів у сербському й болгарському фольклорі у порівнянні з епосом російським і українським і дає розгорнуте порівняння в цьому розрізі на підставі пісень сербських і українських. Основний наголос І.Франко робить на зорових уявленнях (оскільки ці приклади наводяться у розділі роботи „Із секретів поетичної творчості” під назвою „Змисл зору і його значення в поезії”): „Сербська народна пісня порівнює молодого парубка до гарної китиці квітів; дівчина називає любка своїми гарними очима. ...Королевич Марко – бовдур мряки; Мілош виїжджає на поле, „мов яркеє із-за гори сонце”. Дуже гарно малює наша пісня похід юнаків: „Он то суне хмара від Котара. А крізь хмару блискавки блискочуть, так блискочуть зброї на юнаках” (зазначимо побіжно, що переклад сербської пісні робить сам дослідник і робить майстерно в стилі сербського і українського фольклору) [1, 15]. І.Франко наводить ще один приклад сербської пісні про красуню-дівчину, яку можна порівнювати із українською щедрівкою: „На горі, на горі сніги, морози, а на долині руженька цвіте” і коломийкою: „Молодиці, як зірниці, дівчата, як сонце, ой, напишу, намалюю, поставлю в віконце”; „ой, упала зоря з неба, та й розсипалася, а дівчина позбирала та й підтикалася”. Тут Франко наводить численні постійні і водночас дуже образні у даному разі епітети і порівняння, подібні у фольклорних піснях – сербській і українській: дівчина тонка і висока, личком біла-рум’яна; очі в неї – два щирі клейноти; брівки – морські веселки, а рісниці – ластів’ячі крила; русі коси – шовкове повісно; устонька – цукровий замочок; білі зуби – бісеру дві низки; груди – два голуби сиві; слово мовить, мов голуб воркує, а посміхнеться, мов сонечко гріє. До цього безпосереднього портрету дівчини-красуні, написаного в традиційно фольклорному стилі, але при цьому індивідуально-образного, можна ще, на думку І.Франка, додати і відповідний „пейзажний антураж”: чисте поле; зелений явір; бовдур мряки (пилюка); платити по червоному, по-золотому тощо.

Однією з найцікавіших праць І.Франка (крім цитованої та праці „Студії над українськими народними піснями”, де український письменник твердить, що окремі пісні були занесені в Україну південнослов’янськими гуслярами ще в ХVI-XVII століттях), є франкова рецензія на „Сербські народні думи й пісні” М.П.Старицького, вміщена в перших номерах журналу „Друг” за 1877 рік. Як і М.Старицький, Франко переконливо вказує в цій рецензії на деяку подібність історичних доль українського і сербського народів, що відбилося безпосередньо в їхньому героїчному епосі. Але, разом з тим, саме Франко підкреслює національну своєрідність як сербських епічних пісень, так і українських народних дум. Проте, популяризував І.Франко сербську народну творчість серед українського читача, насамперед, шляхом художніх перекладів. Ці переклади посідають неабияке місце у величезній творчій спадщині поета.

Франком було перекладено загалом 13 творів із сербської народної поезії, зокрема, „Мати святого Петра”, „Найбільші гріхи”, „Невдячні сини”, „Диякон Степан і два янголи”, „Жінка багатого Гавана”, „Зрада жінки Груя Новаченка”, „Жінка вогняного змія”, „Пряха і цар” – з першого і третього томів Вука Караджича. За життя Франка вийшли друком всі його переклади. У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР було виявлено ще сім невідомих досі перекладів сербських народних пісень І.Франка. Серед них „Юнак застрелив вілу”, „Жінка вогняного змія”, „Пряха і цар”, „Неволя Стояна Новаковича”, „Як Христос хрестився”, „Змій-королевич”, „Як Юг Богдан свою жінку продав”. Франко вдався до перекладу сербських народних пісень, мабуть, тому, що вони привернули його увагу своїм яскравим суспільним змістом і художнім втіленням, їхньою близькістю до українських народних пісень, адже Франко перекладав далеко не все, а саме ті твори з сербського фольклору, які особливо відповідали вимогам часу і які мали на меті виконати певну громадсько-виховну й естетичну функцію, скажімо, такий твір, як „Пряха і цар”, де на противагу вбогим духом чиновникам, показано у позитивному світлі просту людину – кмітливу і дотепну – улюбленого героя чи героїню фольклорної творчості. На думку Л.Булаховського як автора Передмови до першого українського видання „Сербської народної поезії”, „Перекладацький хист Івана Франка репрезентується у збірці два невеликим зразками-баладами „Мати святого Петра”, побудованою на відомому апокрифі, та „Невдячні сини”. Цікавим є для смаків великого письменника, що зовсім мало перекладав сербську народну поезію (Л.Булаховському не були тоді відомі всі франковські переклади з сербського фольклору – М.К.) вже вибір для перекладу – саме цих пісень, сповнених своєрідної, ще напівдикої сили уяви – моці фантомів, які постають із звичайних сумних побутових речей, але сповнюють того, хто слухає про них, мертвущим страхом перед жахливою карою винних” [2, 14].

До цього можна ще додати, що в баладі „Неволя Стояна Янковича” присутнім є традиційний для сербського й українського героїчного епосу мотив: полон, неволя, втеча, але при цьому й яскраво виявлене ліричне забарвлення у змалюванні головних дійових осіб. Якщо ж говорити про тематичні зацікавлення Франка, то він особливу увагу приділяв перекладам із сербського, хорватського й болгарського гайдуцького епосу, тобто тим пісням, де описувалася визвольна боротьба проти турків-поневолювачів. Франко був першим, хто познайомив нашого читача з ідейно-художніми особливостями гайдуцьких пісень. Спочатку увагу Франка привернули гайдуцькі пісні із збірки болгарського письменника Любена Каравелова і лише в 90-х роках український письменник звернувся до сербських гайдуцьких та ускоцьких пісень. На відміну від Старицького, Франко перекладав лише пісні Косовського циклу й переклав усього три гайдуцькі пісні, які залишилися, проте, поза увагою М.Старицького.

Зробимо спробу проаналізувати тепер три переклади І.Франка з сербської народної поезії: „Зрада жінки Груя Новаченка”, „Мати святого Петра” і „Невдячні сини”, тобто ті, що увійшли до друкованої збірки 1955 року „Сербська народна поезія”. Найдовшою, найепічнішою і такою, що має декілька дійових осіб, є „Зрада жінки Груя Новаченка”, де насправді говориться про свідому зраду й підступництво розбещеної красуні-жінки самовідданого борця з турками-поневолювачами – Максимії, яка заради власного добробуту, розкішного життя, яке їй обіцяли турки, зрадила й свого чоловіка-бійця, і свого маленького сина – Степанчика, котрому загрожував життєвий полон і майбутнє потуречення; і про самовідданість самого Груя Новаченка, сповненого патріотичних настроїв і любові до своєї дитини; і про сміливість малого хлопчика; і про самовідданість та патріотичні почуття простої сербської жінки-корчмарки Марії – „груйової в бозі посестриці”. Як бачимо, незалежно від того, що тут йдеться про ситуацію типову в плані історичному і про типових загалом дійових осіб з їхнім виразним поділом на позитивних і негативних, у творі присутня безперечна індивідуалізація характерів героїв, і безперечне, хоч і приховане, ліричне забарвлення. Цей твір І.Франко перекладає для українського читача, отже, він вносить навмисну українську стилізацію під знаний тому читачеві український фольклор: ім’я головного героя Новаченко; його маленького сина – Степанчик; взагалі чимало реалій саме українського колориту при загальному збереженні похмурого колориту і похмурої, жорстокої героїки сербського героїчного епосу (в українському фольклорі весь колорит, хоч і трагічний, та не такий похмуро-жорстокий).

Франко вживає у своєму перекладі постійні епітети і визначення: жінка-молодиця; срібло-золото носити; дитятко кохане; сльози ронити; сивий коник; чисте поле; земля чорна; білі руки; чорна кров; гадюка люта; шовковий пояс; різати по білому горлі; облив воском і смолою; порох сірковий; чорні очі; коси русі, проте й вирази українського походження (булава, шатро-шатровище; лицарські ноги-руки (у розумінні благородні), ласкаве звернення – „леле” і жорстку презирливу лайку: „а ти сука, собачого роду”. Зміст сербської народної поезії Франко передає, безперечно, у фольклорній стилізації, але робить з неї твір художній, для сприйняття. Тут привертає увагу майстерне оперування цифрами-повторами – три й чотири, скажімо: „Три турчини піддвигнув на себе, а четверту жінку Максимію”; „три здорових вилетіли зуби, а чотири з місця захитались”. Непомітно для глядача Франко вводить і образні слова-вирази: „Моє дитя турки заневолять, моє дитя турки побусурманять”; іноді навіть такі, що звучать афористично: „Тричі мя визволяв з неволі, тричі мя рятував в пригоді”; „а як стало з ночі й опівночі”; „попадали на землю чорну та й поснули, наче повмирали”; „із трьох турків (порізаних навпіл – М.К.) шестеро зробилось”; „та ж від Груя кінь втекти не може, де ж втекти тут жінці слабосилій”; „то живії турки тебе вчарували, а мертві тя до мене прислали”; „його жінка, мов свіча падає” – та цілий ряд інших. Такими образними висловами, стилізованими зовні під фольклор, а насправді глибоко художніми й індивідуалізованими, сповнено весь переклад І.Франка. Є тут і лексика західноукраїнська (наприклад, звучання дієслів: ізлякаєсь, ізховаєсь – така форма є тільки у перекладах І.Франка, її не зустрінеш у М.Старицького, тим більше М.Рильського і Л.Первомайського, проте, тут присутній подих власної образності великого українського поета з його оригінальної творчості, надзвичайне почуття руху й протиставлення: два різних намети – шовковий, багатий, де турки-поневолювачі влаштували зрадницю – жінку Груя, свою майбутню коханку, і бідний, пошарпаний намет, куди вони ж вмістили зв’язаного Груя та його маленького сина; опис того, як поступово горить покарана жінка Груя за свою зраду, як горять її „білі руки”, потім, як горять її „білі груди”, потім горить її „біле личко” й „русяві коси”, але коли вже горіли її „білі груди”, і хлопчик Степанчик плакав, що вона ними його вигодувала, то заплакав і суворий месник Груй – отже, весь твір проникнутий гострим болем, він і читача не залишає байдужим не тільки переказом свого змісту, а й художнім образним втіленням. Рух відчувається і в тому, як роздумує зрадлива жінка про те, що не зможе вона втекти від кари свого чоловіка, бо навіть прудкий кінь не втече від цієї людини, а не те, що вона – звичайна жінка. Той страшний рух постає перед нами і в зображенні того, як турки-поневолювачі карають маленького хлопчика: „канчуками б’ють помежі очі”, або у такому порівнянні сили Груя й сил природи: „та не трафив мене, ні конини, але трафив ту круту ялицю вдарив, аж ялицю із корінням вирвав, аж гілками та на землю впала”. Звичайно, у цьому перекладі відповідно до змісту й стилю твору в його сербському оригіналі є чимало казково-гіперболічних визначень, є й сербська „орнаментуюча” термінологія (турки-поневолювачі; канчук; дукати; ага тощо), проте, фольклорна стилізація – південнослов’янська і українізація – літературна в цьому творі поєднуються дуже майстерно – адже це переклад сербського твору фольклорного походження, і український читач має його сприйняти саме в такому вигляді, запропонованому видатним українським перекладачем.

Вірш-притча „Мати святого Петра” – набагато коротший і простіший за змістом: мати святого Петра, незважаючи на своє егоїстичне життя („ні голодних не кормила, ні прагнучих не поїла, ні ти голих зодягала, ні ти босих зобувала, ні сліпому не вділила, ні за душу приносила”), хоче слідом за своїм сином Петром теж потрапити до Раю, але Петро каже, що вона має дістатися туди „своїм шляхом”: „зв’язуй кожне волоконце, зв’язуй одне за другеє та лізь по них аж до неба”. Нічого не вийшло з того в матері святого Петра, і впала вона вниз, не лише не потрапивши до раю, а „прорвалося волоконце, впала мати на дно пекла”. Весь цей твір, таким чином, хоч і повчально-релігійного змісту, але побудований у навмисно знижено-бурлескних тонах. Лексика тут суто побутова, конкретна, навіть брутальна, презирлива, і Франко у своєму перекладі досягає того ж ефекту, застосовуючи успішно наочні контрасти – мати лізе на небо, вгору, дуже поволі, а падає стрімко вниз: і не на землю, а у самісіньке Пекло, що є логічною антитезою Раю.

Поетична замальовка морально-побутового, теж повчального змісту „Невдячні сини”, навпаки, трагічна. У центрі її уваги – постать простої, працьовитої й люблячої матері, яка, будучи удовою, виростила аж дев’ять синів, віддала їм усі свої фізичні і духовні сили. Але сини виявилися невдячними і жорстокими, усі вісім синів одружилися, стали на ноги, проте нічим не допомагають старій хворій матері, якій небагато й треба. Але, коли вже одружується дев’ятий син, він не просто кидає матір напризволяще, а відводить її до лісу, щоб її там з’їли дикі звірі. Однак, доля карає невдячних і жорстоких синів – усі вони перетворюються на каміння. Цю поетичну замальовку Франко закінчує образною картиною: казковою метаморфозою – „А як мати назад повернулася – дев’ять синів, то дев’ять каменів, а невістки лютії – гадюки, а гадюки по каменях в’ються”.

Про переклади Франка з сербського народного епосу можна з певністю сказати, що вони поповнили культурну скарбницю українського народу і не тільки за часів створення. Франко не випадково відбирав ті сербські фольклорні мотиви, що порушували важливі соціально-політичні й моральні проблеми, а також несли у собі ідеї нехай суворої, але глибокої й справжньої гуманності.

1. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко Іван. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 31. – С. 8–124; 2. Булаховський Л.А. Сербський народний епос // Сербська народна поезія. – К., 1955.

Мирослава Карацуба. Українські художні переклади І.Франка з сербської народної поезії у світлі позицій Л.А.Булаховського // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. – Киів, 2008. – Ювілейний випуск (до 120–річчя з дня народження). – с. 313–320