Олена Дзюба-Погребняк

Косовська (Відовданська) ідея та Перша світова війна

Косовська битва 15/28 липня 1389 року ("символ і знамення сербської історії", за висловом Д.Богдановіча) міцно увійшла до національної, історичної, культурної свідомості сербів. Про неї зазвичай говорили як про поразку на Косовому полі, в народній свідомості вона асоціюється з втратою сербською державою самостійності, хоча історичні факти свідчать про те, що насправді битва не завершилася перемогою жодної з сторін, а сербська середньовічна держава зникає з політичної карти Європи лише після падіння останнього свого форпосту Смедерева у 1459 році, а перед тим ще зазнає, хоч і короткого, періоду розквіту за часів правління деспота Стефана Лазаревича.

Смерть на полі бою князя Лазаря (його схоплено в полон і страчено під час Косовської битви) та загибель його війська в історичній свідомості сербського народу стали символом не лише мученицької смерті за "царство небесне", але й духовного тріумфу народу в боротьбі за свободу. Вже невдовзі після цих подій розпочався процес укладання Косовського культу в літературній та усній творчості народу. Ідея визволення Косова і помсти за нього століттями жила в думках народу. Косовський/а (відовданський/а^*) ідея/ легенда/ міф/ традиція/ свідомість/ заповіт (всі ці означення в літературі вживаються як синоніми) впродовж історії ставали не лише джерелом натхнення для створення непересічних мистецьких творів, а й благодатним ґрунтом для різного роду політичних та ідеологічних спекуляцій, містифікацій, шовінізму та ксенофобії, хоча в основі відовданської ідеї було закладено перш за все культ віри, свободи та людської гідності.

До вивчення цього феномену (можна сказати, унікального в європейській історії та культурі) неодноразово зверталися історики, філософи, політики, літературознавці. Метою нашої статті буде показати специфіку функціонування Відовданського міфу в творах сербської і хорватської літератури, пов'язаних із Першою світовою війною.

Балканські війни на початку 20 ст., а згодом і Перша світова, як ніколи до того, актуалізували тему Косова^**. Ще до початку цих війн Косовський міф відігравав неабияку роль у зміцненні національної свідомості, вихованні патріотизму як у самій Сербії, так і серед сербів на території Австро-Угорської монархії^***.

Однією з найцікавіших і неординарних постатей передвоєнного та повоєнного політичного і культурного життя югослов’янських народів був Дімітріє Мітріновіч, безперечний чільник революційно настроєної молоді, поет-авангардист і містик, критик і філософ. Практично вся його діяльність передвоєнних років підпорядкована одній великій меті – об'єднанню югослов"ян. "Югослов"янство передової сербської та хорватської молоді, в перших рядах якої було революційне покоління Молодої Боснії, до якого й належав Д.Мітріновіч, вливалося в загальний клімат бойовитості молодого інтелектуального покоління, що надихалося високими ідеалами свободи і братства, осяяного світлою візією майбутнього" [8, 51]. Виступаючи апологетом революційної догми наперекір негероїчному часові, Д.Мітріновіч був непохитним у переконанні, що "мистецтво народу повинне мати свою національну етику, і в бурхливі вирішальні часи глибоких змін та історичних перетворень національне мистецтво повинне стояти на службі народу як носій ідей свободи, єдності, і загального культурного прогресу" [8, 52]. Таким утіленням національної етики стала для нього творчість видатного скульптора І.Мештровіча. Діяльність Д.Мітріновіча неабияк сприяла зростанню популярності хорватського митця. З 1910 по 1913 рік Д.Мітріновіч написав понад десять статей про творчість скульптора, вбачаючи в ньому не просто талановитого митця, а "пророка визволення". Виставки робіт І.Мештровіча у Відні 1910 року, потім у Римі 1911 р., Бєлграді 1912 р., на венеціанському бієнале 1914 р., у Великобританії 1915 р., 1917р., 1918 р., у Парижі 1919 р. викликали захоплення європейської мистецької еліти. На виставках І.Мештровіч презентував серію скульптур Косовських героїв і проект свого величного задуму – Відовданського храму, над яким скульптор починає працювати з 1907 р. А 1915 р., перебуваючи в Лондоні, Іван Мештровіч так пише про своє бачення "Косовського храму": "Відовданський Храм – це храм релігії крайньої жертовності, релігії Царя Лазаря. … Священиком храму є Сліпий, який, ходячи землею, дивиться у царство Вічності. … Фундаментом храму – безмежні праведні жертви нашої раси, стовпами його – всі, хто страждають, литанії у ньому – співи людських мук, ладан у нім – любов, свята вода – сльози принижених і спраглих правди. Верхівка храму – очищені душі, … а дзвони в ньому – величний голос, що промовляє: Живіть у мирі і любові з людьми і зі всіма створіннями Господніми, вдосконалюйтесь безперервно, щоб стати рівними Йому, а Він – незмірний" [опубл.: Savremenik, XIV, 1919, s.273-275. Цит. за: 5, 313-314].

У своїх "Спогадах про людей політики та події" Іван Мештровіч два невеличкі розділи присвячує ідеї будівництва Відовданського храму. Переказуючи свою розмову з Ніколою Пашічем, прем'єр-міністром Сербії, 1912 р., скульптор пояснював свій задум: "я уявляю, що ця споруда зводилася б поволі, кількома генераціями, це був би спосіб колективної мистецької роботи за єдиним планом, так, як у старі часи будували кафедральні собори" [7, 25]. З розмов і дискусій, що точилися навколо проекту серед можновладців, принаймні так, як це подає у спогадах автор, стає зрозумілим, що практично ніхто з урядовців по-справжньому не зрозумів його задуму – одних лише цікавила і лякала вартість його втілення, інші ж просто не сприйняли незвичного мистецького втілення споруди.

З початком Першої світової війни громадська та мистецька діяльність хорватського скульптура І.Мештровіча великою мірою сприяла популяризації відовданських маніфестацій закордоном (що покликані були підживлювати патріотичні почуття та бойовий дух сербів у вигнанні і зацікавленість сербським і югослов"янським питанням у країнах-союзницях).

Складні національні відносини на Балканах, питання договору сербів, хорватів і словенців щодо майбутнього об'єднання згодом призводять до розчарування в ідеалах югослов’янської єдності І.Мештровіча (а така доля чекала майже всіх представників покоління романтичної націоналістичної молоді), - це можна було відчути ще в період його роботи над проектом Відовданського храму. Плітки, інсинуації навколо його зведення призвели до того, що автор "побачив, що з усією тією публікою я не маю нічого спільного, окрім національного ідеалу" [7, 27]. Але, судячи з усього, навіть ті, здавалося б спільні, національні ідеали кожна з сторін бачила по-різному. Дистанціюється від проектів національного масштабу під час війни і Д.Мітріновіч, вочевидь, розчарувавшись у тому, якого характеру набули об'єднавчі процеси. Тоді, звертаючись до І.Мештровіча, він пише гіркі слова: "Мій обрій світиться, хоча й пекельно страшний, поки глибоко вірую; Твій обрій затулений, не Югославією, а безсоромністю дипломатії і дурістю політиків, які її руйнують ще до її створення^*. (…) Ти більше загруз у Югославії та болючому матеріалі й техніці, якими вона створюється, а я – більше в Нову Європу" [цит. за: 8, 77].

І.Мештровіч дуже добре бачив усі цинічні спекуляції навколо югослов"янського питання, всю розбіжність поглядів на неї серед представників різних політичних кіл, про що свідчать його мемуари. Але, вочевидь, великий ідеалізм і фанатична захопленість своєю ідеєю, перешкоджали тверезішому поглядові на реалії. Хорватський письменник М.Крлежа, з властивими йому максималізмом і категоричністю, полемізував з ідеями скульптора: "Іван Мештровіч… заснував справжню малу релігію, релігію Відовданської Містерії" [5, 318.]; "Було вже багато дурних фетишизмів на цьому світі, але національні релігії належать до найнеінтелігентніших", - стверджував письменник [5, 37]. Заради об'єктивності слід зазначити, що критики та безкомпромісні негатори відовданської ідеології (скажімо, М.Крлежа, А.Цесарец), які вступали в жорстку полеміку з її прихильниками, брали до уваги на той час те, на що була перетворена відовданська ідея політиками, їхньою ідеологією та практикою. І сам М.Крлежа, який чи не найзапекліше розвінчував відовданську ідеологію, зізнавався, що в юнацькі роки певний час був захоплений нею ("Мені … 1912-1913 в голові диміло Мештровічеве кліше націоналістичної ідеї…." [5, 68], але дуже швидко позбувся власних оман.

Критичні ноти щодо апологетики відовданської ідеї починають лунати ще паралельно з наростанням романтичних настроїв серед антиавстрійськи настроєної частини людності Австро-Угорської імперії (натхненої, після балканських воєн, проектами створення хорватсько-сербської коаліції, мріями про національне визволення та об'єднання, відовданської ідеологією^*).

1911 року молода сербська письменниця Ісідора Секуліч пише статтю "Відовданська ідея" (опубліковану в щотижневику "Словенски југ" за 18 червня 1911 року), в якій виділяє головне на її думку в косовській традиції – досягнення єдності та міцності сербів, що ґрунтувалася б на загальнолюдських цінностях та ідеалах (вузькогрудий націоналізм був неприйнятним для письменниці) [21-22]. Вже у цій статті письменниці звучать мотиви, які в значно радикальнішій і різкішій формі висловить по війні М.Црнянскі в своїй відомій "Ліриці Ітаки". "Ми не лише нащадки Душана і Марка, ми діти голого і непросвіщенного народу, який через душевну темряву гріхом і дикунством каляється", - каже І.Секуліч [22]. Балканські війни не залишають байдужими письменницю, але її реакція – не захоплено-патріотична, а для більшості парадоксальна – "відчуття розгубленості, переможеності, відкидання і детронізація ключових національних цінностей" (як-от Відовданський культ) [167].

Викривлення і спотворення Косовської ідеї, повна її дискредитація внаслідок зловживання нею політиками найрізноманітнішого штибу, які за національною (націоналістичною) риторикою повністю забували про злободенні, насущні проблеми народу, - викликало спротив у тих передових діячів культури, яким ейфорія навколо здійснення багатостолітньої мрії звільнення Косова та об'єднання югослов’ян у спільну державу не завадила тверезо дивитися та оцінювати реальний стан речей в суспільстві. Саме їхня позиція виявилася далекогляднішою, прозірливішою.

Націоналістична романтика після війни перетворилася на офіційну ідеологію, що панувала на сторінках преси, в культурних установах, різних товариствах, мистецтві. "Ідеалізація, а властиво викривлення традиції Косова, Відовдана, Куманово і народної епічної традиції… від загибелі царя Лазаря і до смерті Гаврила Принципа, вживання, тобто зловживання фольклором і "селянською" культурою, набрало ненормальних обертів, все це перетворилося на формальне, шалене сповідання якоїсь віри в туманні, п'яні, викривлені поняття про народ і націю, про народний "міф" і національну історію. А за всім цим, як за багатою кулісою, ховалася молода, дика, зажерлива, реакційна буржуазія, дурість королівських генералів, партій при владі, повоєнне процвітання "переможців", інтереси клеру, королівської династії …" [12, 26].

Саме з таким розумінням проблеми вже тоді, відразу по війні, підходили до неї М.Крлежа та А.Цесарец, у своїх гострих публіцистичних виступах на сторінках преси.

Пишучи про проблему косовської традиції та косовської ідеї, виходячи з таких самих позицій, як і М.Крлежа (Югославія як державне утворення доцільна і потрібна лише за умови не тільки національного, а й соціального визволення, демократичного федеративного устрою), – А.Цесарец у статті "Містифікація однієї етики" (1919) заявляє про марність "національних плачів" і декларацій без важкої та самовідданої праці на розбудові "ще чогось більшого, ніж держава: гармонією правди облагородженого суспільства; ще чогось більшого, ніж суспільство: гармонією краси звільненого індивідуума” [1, 35]. Август Цесарец порушував у ній питання про недоречність апологетики національних страждань давно минулих днів на тлі катастроф сучасності: „Що означає захоплюватися Косово у час, коли не лише один народ, а й усі народи, все світове покоління, включаючи нас, пережили набагато кривавішу та страшнішу косовську загибель? Для воскресіння з тієї прірви смерті недостатньо наслідувати матір Юговіча, бо таких матерів сьогодні в Європі можна знайти тисячі; недостатньо наслідування косовських героїв, бо таких героїв сьогодні всюди можна знайти тисячі й тисячі....” [1, 36].

А.Цесарец виявив прозірливість і в тому, що добре розумів хибність шляхів, якими політики заходилися створювати нову державу: завжди, коли народ об'єднується методом війни і посередництвом королів, завжди це повертається проти нього самого, пише він в есе "З приводу найбільшого і найсумнішого святкування". Наше нещастя в тому, продовжує Цесарец, що визволення наше не є результатом єдиного револьту самого народу [1, 24]. І ще різкіші передбачування: коли минеться апофеоз перемоги і народ тверезими очима подивиться на ціну перемоги, він вжахнеться [1, 31].

У літературі художній бунт проти відовданської етики чи не найяскравіше прозвучав у творах сербського письменника з Воєводини Мілоша Црнянського. 1919 р. він публікує свою першу поетичну збірку "Лірика Ітаки" – повернення Одіссея 20 століття з бойовищ світової війни важке і трагічне. Значна частина поезій написана під час війни, коли автор був офіцером австро-угорської армії (і впродовж 1916-1919 рр. публікувалася в загребському часописі "Savremenik"). 56 віршів, що складають збірку, поділені на три цикли. Відкривають її "Відовданські пісні/вірші" (14 поезій), які можна означити як громадянську патріотичну лірику, хоча насправді вона немає нічого спільного з патріотизмом у тогочасному офіційному потрактуванні. "Його намір, у тих віршах, був тоді патріотичний, політичний, анархічний", а відчуття повернення з війни було головним її змістом, - писав згодом про себе поет у "Коментарях до Лірики Ітаки", надзвичайно важливих для повнішого і глибшого розуміння не лише лірики, а й усієї творчості письменника [2, 103-104]. Вихід книги, як ніяка інша подія, розбурхав літературне життя повоєнної столиці, викликавши гострі полеміки та найширший діапазон реакцій – від захоплення молодого радикального крила літераторів до повного несприйняття й особистих образ на адресу письменника. Серед найвідоміших негативних рецензій на книгу "Лірика Ітаки" – стаття авторитетного критика Бранка Лазаревіча в „СКГ” [6, 529-535]. Порівнюючи письменника з людиною, що йде вулицею і лає, руйнує все навколо себе, трощить вітрини, змінює назви вулиць, міняє вивіски, штовхає людей, критик видає гнівні пасажі про ставлення Црнянського до національних святинь: мовляв, заважає йому "Відовданська Етика, і то особливо вона йому заважала десь між 1916 і 1918 роками, і він накинувся… прямо на її вівтарі. Але, оскільки та етика велична, й І.Мештровіч зробив її ще величнішою, і, разом із народною піснею, дав їй і естетику", то поет, вважає Б.Лазаревіч, зазнав цілковитого фіаско в цій своїй спробі руйнування справжніх національних цінностей.

Позиція М.Црнянського щодо „відовданської етики” зближує його з М.Крлежею, за всієї несхожості їхніх темпераментів, стилістики, творчої манери та доль. М.Црнянскі не був комуністом, як М.Крлежа і А.Цесарец, проте разом із значною частиною інтелігенції свого часу, на певному етапі симпатизував ідеям соціалізму [2, 200]. У „Коментарях до Лірики Ітаки” М.Црнянський писав, що постріл Гаврила Принципа вперше поділив сербський народ на класи – „вбивство австрійського престолонаступника схвалювали лише так звані нижчі класи, буржуазія і церква вбивство не схвалювали” [2, 134]. Саме про Принципа, Гачіновіча та інших написав М.Крлежа таке: "Югослов"янські трагедії у в'язницях і на місцях страти символізують одухотворене зречення всіх індивідуальних інтересів і перспектив"; у в'язницях "зітхало і стогнало справжнє і не спотворене романтичне югослов"янство! Все решта – дурість і інтерес!" [5, 151].

За гучномовним патріотичним фразерством політики та правлячі кола новостворюваної держави не хотіли помічати реальних проблем народу – економічних, соціальних, культурних. Благородні ідеали єдності й братерства перетворилися на предмет політичних спекуляцій. Звідси – всі оті різкі та гіркі слова "Гротеску" та інших поезій Відовданського циклу. Розуміли й відверто наважувалися говорити про справжній стан речей у державі лише одиниці, бо нелегко було протистояти панівному настрою і традиції.

Як приклад "брудного цинізму" М.Црнянського в його ставленні до „національних святинь”, Б.Лазаревіч цитував вірш "Гротеск" (1918) – справді, один із найпоказовіших для поета:

Цей вірш – своєрідний відгук на широку суспільну дискусію про спорудження Відовданського храму („Наприкінці війни всі в нас говорили лише про потребу зведення велелепного Косовського храму за проектом Мештровіча” [2, 133]). Рік написання вірша – рік, коли, за свідченням автора, він "поїхав із Загреба виснажений. Відчував, що одна Європа повністю зникла, але з'являється нова, така само кривава. Все ж, як і кожна молода людина того часу, я думав, що тепер, або ніколи, пробив час створення Югославії, яка була б нашою". "Я, зі своєю селянською простотою філософування, прийшов до твердого переконання…, що найкращі ліки для всіх негараздів нашого народу – своя держава. Звідти в мене той патріотизм, тоді, мов якесь шаленство" [2, 186]. Тож можемо зрозуміти пізніше розчарування молодого неофіта.

Про реальне обличчя цієї "своєї" держави так писав М.Крлежа ("Давні дні"): "Наш народ вперше в історії об'єднався в єдиній державі, але не визволився" [4, 537]; з цієї країни "створили "буцегарню", арештантську і "каталажку", яких кожен порядний югослов"янин соромиться…" [4, 542]. Порівняймо поетичні узагальнення дійсності М.Црнянського в поезії "На згадку про Принципа" (1919): "Голодний і кривавий народ мій"; „Плач і цвинтар – народ мій”; "А величне минуле – брехня"; "Мій народ ... мати збезчещена. Піт і злидні, і ненависть, що тліє в соромі згарищ”.

1920 року виходить друком книга оповідань М.Црнянського "Приче о мушком" (у перекладі: Оповіді про чоловіків, або ж Оповіді про чоловіче), що поділяються, як і поезія, на цикли (їх два; у пізніших виданнях поділу на цикли нема). Перший цикл називається "За відовданської завісою", до якого увійшло три оповідання – "Апофеоз", "Великий день" і "Свята Воєводина". Жодна з цих пафосних назв не вжита в прямому значенні. Навпаки – у кожній гірка іронія, а відтак і біль, і розчарування: насправді, в повсякденному житті, мов за кулісою, за гучними виразами, фразами, уявленнями криються трагедії, фальш, брехня, ошуканство, примітивізм мислення, почувань.

Знаменна довгоочікувана подія – омріяний прихід сербського війська до воєводинських сіл та містечок ("Великий день") – перетворюється на фарс: ошалілий натовп збиткувався з градоначальника-мадяра (на ньому верхи їздив місцевий цирульник), а в домі ґазди Пере Грека споювали сербських офіцерів, що першими увійшли до містечка. Не вдаючись до жодних коментарів, автор кількома влучними штрихами малює картину патріотичного екстазу, щирість якого лише увиразнює моральний нетакт і світоглядний примітивізм сербської воєводинської обивательщини:

Цей сатиричний гротеск найвиразніше засвідчив тверезий погляд тієї частини сербської інтелігенції, яку невтішне становище батьківщини схиляло до суворої національної самокритики.

Отже, тема Відовданського міфу і Першої світової війни – складна і неоднозначна, а його функціонування в літературі віддзеркалює весь спектр неоднозначних процесів, що супроводжували народження і становлення нового державного утворення на Балканах. Якщо одна частина суспільства під час війни і відразу по ній ідентифікувала його з патріотизмом, інша експлуатувала його ідеологеми в своїх корисливих політичних цілях, - то найпрозірливіші з діячів культури усвідомлювали загрозу перенесення розуміння поняття патріотизму з площини вирішення комплексу нагальних проблем соціального, економічного, політичного, національного характеру в площину голої ідеологічної риторики.

1. Cesarec, A. Djela Augusta Cesarca. Svezak četvrti. Rasprave, članci, polemike [Ňекст]. – Zagreb: Zora,1971. – 538 s.; 2. Црњански, М. Лирика Итаке и коментари [Текст]. – Нови Сад: Светови, 1993. – 272 с. – ISBN 86-7047-147-7; 3. Црњански, М. Приче о мушком [Текст]. – Београд: Издавачка агенција “Драганић”, 1993. – 202 с. – ISBN 86-441-0044-0; 4. Krleža, M. Davni dani. Zapisi 1914-1921 [Текст]. – Zagreb: Zora, 1956. – 578 s.; 5. Krleža, M. Deset krvavih godina: Eseji i članci, 4 [Ňекст]. – Sarajevo: Oslobođenje, 1979. – 392 s.; 6. Лазаревић, Б. Лирика г.Црњанског [Текст] / Б.Лазаревић // СКГ. – 1921. – књ.ІІ, № 7б. – С.529-535; 7. Meštrović, I. Uspomene na političke ljude i događaje [Текст]. – Zagreb: Nakladni zavod Matice Hrvatske, 1993. – с.381. – ISBN 86-401-0248-1; 8. Палавестра, П. Догма и утопија Димитрија Митриновића [Текст]. – Београд: Завод за уџбенике и наставна средства, 2003. – с.379. – ISBN 86-17-10758-8; 9. Секулић, И. Записи о моме народу. Сабрана дела. Књ.5. [Текст]. – Нови Сад: Stylos 2001. – 484 с. – ISBN 86-7473-062-0; 10. Стояновіч-Пантовіч, Б. "Супутники" Ісідори Секуліч і експресіоністський духовний простір. Ісідоріана. Літ збірник. Г.ІІІ. - №3. – 1997. – С. 167; 11. Трговчевић, Љ. Косовски мит у Првом светском рату [Текст] / Љ. Трговчевић // Књижевне новине. – 1997. – 15.05.1997. С.1; 12. Vučetić, Š. Hrvatska književnost 1914.-1941. [Ňекст]. – Zagreb: Lykos, 1960. – 165 s.

Дзюба-Погребняк О.І. (Київ, Україна) Косовська (Відовданська) ідея та Перша світова війна // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2009. – Спеціальний випуск – с. 264–274.