АНТОЛОГИЈА УКРАЈИНСКЕ ПОЕЗИЈЕ

- уривок з поеми -

Видюща совість! Та нема страшнішого, коли її в кругопоручній тиші сотворені отарою кумири зуміють нишком підмінити вірою в непогрішимість будь-кого й коли: в Христа, стратега чи аятолли. Тоді у віру можна вже й сокирою загнати паству, як отару сіру. А хто відбився - голову сікти, оскільки не хотів до щастя йти у ногу з правовірною отарою.
Та ще страшніш, коли сама ж отара, у вірнопідданстві сліпа, як ніч, своїх, видющих, видає на кару, і тішиться, коли з невинних пліч зліта невинна голова. І щиро цілує окривавлену сокиру, саме заклання виправдавши вірою.
Не вірте вірі, що захланно прагне
Діла свої небесні чи земні
Собою ж виправдовувать у правді,
Інак вона таке привласнить право,
Що не присниться навіть сатані!
Бо лиш тоді її правдива міра
І праведна в самій своїй заснові,
Коли за віру кров’ю - не на віру -
Поручиться твоя видюща совість.
Вона - Учитель всім на світі учням.
Гряду у космос вашої душі.
Щоб кожен вічно нею жив і мучивсь
І в хтивості не перейшов межі
Поміж людьми і кублищем повзучим.
І не мандруй за мною в небовись,
Ти на землі, очистивчись у мислях,
У себе, в матір і віьця вдивись,
У всі на світі лики придивись -
І ти уздриш мене у їхніх рисах.
1989

Борис Олијник (1935)

ДОЛАЗАК

- одломак из поеме -
Видовита савести! Али нема ничег страшнијег него кад њу у тишини затвореног круга идоли, створени у стаду, успеју да неприметно замене вером у непогрешивост било чију, било када: Христову, стратегову или ајатолахову. Тада се паства може у веру да сатерује и секиром, као стадо сиво. А који се од стада одбије - руби му главу!
Али што је још страшније, кад то исто стадо у вероподаништву слепо као ноћ своје видовите шаље на губилиште, и радује се кад с невиних рамена лети невина глава. И искрено љуби окрвављену секиру, само клање правдајући вером.
Не веруј вери што жуди несито
Небеска своја и земаљска дела
Собом да оправдава и пред Правдом,
Јер ће присвојити толико право
Какво и Сатана само тек снева!
Јер тад му је само поуздана мера,
До сржи саме тад је истинита,
Кад се за веру у крв - не на веру -
Уздаје твоја савест видовита.
Свих ђака света она је учитељ
У космосу ваше душе гредем,
Да од ње свако живи и мучи се,
И да у жудњи границу не пређе
Између људи и змијскога легла.
И не иди за мном ка небесима.
На земљи, пречистивши мисли своје,
Завири у себе, у све које имаш,
Ликове гледај што на земљи стоје -
И црте ће моје видети у свима.
1989.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

Лікар зітхнув, окулярами блимнувши скісно:
- Слухай, маестро... Ми ж давні з тобою, як світ.
Отже скажу... навпростець, даючи собі звіт:
Жити тобі залишилось... не більш, як на пісню.
Хочеш іще протягти, то послухай менеІ
Скинь цього фрака. "Метелик" пошли
достобіса.
Звань найпрестижніших маєш, як листу у лісі!
Хто тебе, врешті, у шию на сцену жене?
Серце не зміниш, як платівку.
Серце - одне... -
Стиснув маестро в обіймах друзяку.
Листи
Нотні згорнувши, піднявся уріст. Прямовисно.
Рушив на сцену:
- Ну що ж, як вмирати, то в пісні!
Слухай! - спинивсь. - Не сприйми за
амбіцію, звісно:
Може, для того і жив я, щоб в пісню...піти?
1989

ЛАБУДОВА ПЕСМА

Лекар уздахну, и искоса окуларима блесну:
- Слушај, маестро... Ми смо познаници већ стари,
И отворено ћу ти рећи како стоје ствари:
Живећеш не дуже... од само једне песме.
Ако би хтео још да поживиш, рећи ћу ти цену:
Скини тај фрак... Призови се памети, ума.
Почасних звања имаш колико листова шума!
Ко тебе стално вуче за шију на сцену?
Срце се не мења као фрак:
нема смену... -
Загрли маестро другара. Узе фасциклу с нотама
Својим, па се усправи. И сасвим прибрано, свесно,
Оде на сцену:
- Ако већ мрем то, онда ћу с песмом!
Можда и живим, да бих извео њу само?
1989.

ЗА ТОБОЮ...

На човнах золотих
Заплива молодик
За тополю...
За тобою лечу
Журавлино ячу
За тобою...
А туман-ворожбит
Зав’язав мені світ
Ворожбою.
Тільки світить роса,
Як остання сльоза, -
За тобою.
За порошею літ
Пригасає твій слід,
За тужбою.
Тільки сніг, наче сіль,
Опадає на біль
За тобою.
Лиш надія світа,
Через межі пита
Із журбою:
Чи хоч в пам’яті ми
Торкнемося крильми
Із тобою?
1989

ЗА ТОБОМ...

Са златних лађа
Гре месец-млађак
За тополом...
За тобом летим
Као ждрал сетни
За тобом, холом...
А магла чара
Да ме завара
Опсеном житком.
Сјај росе блиста
К'о суза чиста
За тобом, витком.
Пахуље лета
Крију траг сетан
Тугованком.
Само снег, к'о сол,
Пада на бол
За тобом, санком.
Тек нада скрита
С размеђе пита
Брижно, у страху:
Хоћу л' у сну макар
Крилом да такнем
Тебе, плаху?
1989.

Василь Симоненко (1935-1963)

* * *

Все було. Дорога закричала,
Блиснули байдужі ліхтарі.
Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум’ї зорі.
Вибухали дні незрозуміло,
І життя котилося моє...
Але там, де ти тоді згоріла,
Кожен ранок сонце устає.


Васиљ Симоненко (1935-1963)

* * *

Све је прошло. Пут брзо запишта,
И блеснуше сијалице горе.
Ти отиде према пристаништу,
Па изгоре у пламену зоре.
Прскали су дани као врела,
Мој се живот котрљао даље...
Али отуд где си сагорела,
Сваког јутра сунце сјај свој шаље.

* * *

Заграє смерть заржалою трубою,
Та я, забувши, що минає строк,
На край світів блукати за тобою
Піду у жовтій куряві зірок.
Піду блукать по всесвіті широкім,
Незваним гостем побуваю скрізь
І десь знайду невблаганну, жорстоку
Тебе, богине радощів і сліз.
І під шатром розсипаного неба
Я поцілую очі твої злі -
Візьму я все, о блуднице, від тебе,
Чим ти людей обходиш на землі!

* * *

Дунуће смрт из зарђале трубе,
И ја, заборавив да пролази рок,
У лету за тобом, кроз светло ћу кубе
Поћи у жуте кудраве звезде ток.
У свемиру ћу његов бескрај таћи,
Као гост незван свуд ћу да пролећем,
И ту ћу неумољиву, чврсту наћи
Тебе, богињо и суза и среће.
Па ћу под шатром осликаног неба
Да пољубим твоје очи зле и худе -
Узећу све, о блуднице, од тебе
Чиме на земљи обилазиш људе!

Микола Вінграновський (1936)

* * *

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінях яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небоспад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову.
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
То кажани. То кажаниний ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі...
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.
1967

Микола Винхрановски (1936)

* * *

Хајдемо у врт. Да вам откријем
Где у крилу јабуке ветар спава.
А повијен свод небески сјај лије
Да мирисне очи цвати обасјава.
Показаћу вам шљиве на гранчицама,
Што се набодоше падајући ћутке,
Крушке што су стегле жутим песницама
Укусног сунца жуманца облутке.
Зора у пољу уснула под класом
И сунце слуша жита душу живу.
А тишина снена сањивим гласком
Шапуће врту успаванку сиву.
То су вам љиљци. Јато од љиљака
У снене власи уплело се ноћи ...
Хајдемо у врт. Открићу га збиља,
Показаћу вам његове свести очи.
1967.

* * *

Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.
Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.
Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад...
Сердець розбитих серцепад.
Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди...
1960.

* * *

Била је замишљена, као парк.
Била је црнпураста, као парк.
Била је узрујана, као парк.
Била је као парк и као непарк.
Била је свечана, као ноћ.
Била је сама, као ноћ.
Била је у пурпуру, као ноћ.
Била је, као ноћ и као неноћ.
Била је, као да није била.
Али је била! Била!
Љубави, не! не праштај, лети!
Несмели корак не ремети.
Несмели корак у ноћ и парк ...
Сломљених срца срцепад.
Несмели кораче мој, иди!
Несмели кораче мој, иди!!
Несмели кораче мој, иди!!!
Несмели кораче мој, немој ...
1960.

* * *

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі, на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни, із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.
1965

* * *

По плаветном небу ја посејах шуму,
По плаветном небу љубав моја нежна,
Ја посејах шуму од бреза и грмља,
По плаветном небу од грма и бреза.
По плавоме мору ја посејах снове,
По плавоме мору, по бљеску плавети
Ја посејах снове од пролети твоје,
По плавоме мору од твоје пролети.
Зашумиће шума, снови да наврну,
Проносиће тебе по небу и мору,
По плаветном небу, по плавоме мору...
Тебе да проносе, тако да утрну.
1965.

* * *

Коли моя рука, то тиха, то лукава
В промінні сну торкнеться губ твоїх,
І попливе по шиї і, небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг...
Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші, і коли мене
У темну глибину повергне темна слада -
У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо... Золоте кермо
Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться...
1967

* * *

Кад моја рука , и тиха, и снена,
У сјају сна крене ка твојој усни
И заплови вратом, да с рамена
Оде на груди, па се на струк спусти ...
Кад твоја рука разгрне ми тмину,
Зовну ме очи с прстију, црвене,
У лимунску тишину и кад мене
У дубину тавну сласти тавне рину -
Белом лађом ми пловимо тад
Водама љубави крај обала ноћи:
И стиша се цвркут што се точи
Из ластиних гнезда ... Крма златна
Уснулог облака изнад жудног поља,
Спи рука на руци,и на топлој усни
Капљица среће, као весник бола,
До јутра светлуца...
1967

Іван Драч (1936)

БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

В соняшника буки руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу і рвав за пазуху гнилиці.
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари в небі...
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
1962

Иван Драч (1936)

БАЛАДА О СУНЦОКРЕТУ

Сунцокрет је имао руке и ноге,
Кожа му је храпава, зелена била.
Играо се јурки са ветром,
Пео се на оскоруше и воће трпао у недра,
И купао се испод воденице, лежао у песку,
И врапце гађао из праћке.
Скакао је на једној нози
Да избаци из уха воду,
И изненада је угледао сунце.
Преплануло младо сунце
Преко златних увојака-превоја
Јурило је бициклом,
Заобилазећи рупе на облацима...
И укочио се сунцокрет занавек
У златном и немом усхићењу:
- Дајте ми, чикице, да се провозам!
А ако нећете - бар ме узмите на рам.
Шта, нећете, чико, жао вам је?!
Поезијо, сунце моје са стотину цветова!
Сваког тренутка по један малишан
Открива те за себе, да би се
Претворио у сунцокрет занавек.

1962.

ЇЙ

Ніби сон мені - ці горизонти,
Та принишкло чатую як слід
Дум твоїх похимерені контури,
Губ твоїх чорно-сонячний лід.
Вичатовую власним розп’яттям,
Вичатовую болем глухим,
Як навшпиньках прохопиться натяк,
Та й потане навшпиньках, як дим.
Той, що в нім не спізнати розради, -
Його овид обом недолуг:
Та зоря ти, якій не згоряти,
Та зоря ти, що стліє в золу.
Десь чужа ти, аж стогін чманіє,
Десь, як смерть, невблаганно своя,
І чигає нестримано, змійно
Сконденсований час - твій свояк.
Закигиче розлука над нами,
Розчахне двосистемно навкіс,
Замордується лихо ножами,
Чи зависне в петлі твоїх кіс,

Отоді ми жахнемось жорстоко,
Отоді ми впізнаєм ці дні
І твоє нерозгадане око
Спопелить мене в карім вогні...
1965

ЊОЈ

Ни сан чак, већ - сен слутње дуге...
Ал' као звер, љубоморно гледам
Тамни траг црно-сунчане туге
Са усне ти испуцалог леда.
Чувам, са прикривеним болом,
Чувам и, ћутке, с немиром примам
Сваки знак, невољан и вољан,
Што ти из ока суне попут дима.
Тај дим прети раздором жестоко
И предзнак је немилога дара:
Ти си зора са пламом за око -
Који неће донети пожара.
Наш је сусрет случајан толико,
Већ се раскид најављује тузи -
Прикрада се слепо, змијолико,
Чека трен кад може да испузи.
Растанак ће сузом да потече,
Судба нама свој колач већ меси,
Страст ће нашу ножем да посече,
Ил' на коси твојој да обеси.
Тек тад ћемо, с ужасом, побећи,
К'о сан тежак све ће да се отме
И очију твојих пламен смеђи
У срцу ће да ми букне опет...
1965.

БАЛАДА ПРО ДВОХ ЛЕБЕДІВ

Ой чи то я Леда, ой чи то я Лада,
Аж на мене біл лебедик з небесонька пада.
Пада він та й пада, впада до упаду,
Ой на Леду білопінну, ой на білу Ладу.
Ой чи пінна Леда, ой чи панна Лада,
Аж на мене чорен лебід з хмаровища пада.
Пада, паднем пада, не впиняє лету,
Ой на Ладу білопінну, ой на білу Леду.
Білоперса Леда, снігоперса Лада,
Ой чорнявич чи білявич зі мною ізвлада?!


1967

БАЛАДА О ДВА ЛАБУДА

Јој, јесам ли Леда, јој, јесам ли Лада,
Бели лабуд на срце ми паде, среће ли и јада.
Падао је, падао у стрмоме паду,
На к'о пена Леду, ил' на белу Ладу.
Је л' то била Леда, је л' то била Лада,
Црн лабуд на срце, срећа с љутњом пада.
Паде као камен, усред врелог лета,
На к'о пена Ладу, и на белу Леду.
Ој, ти, бела Ледо, ој, ти, снежна Ладо,
Црном или белим - коме да сам рада?
1967.

БАЛАДА ПРО ВДОВИННЯ

Сіли удови, крилонька ісклали,
А посередині - Вдовиння.
Вигнали б через вікно -
Рама хрещата, горішана.
Вигнали б через двері -
Вітер надворі, минувшина.
Вигнали б піснею -
У Вдовиння слуху нема.
Вигнали б рушниками -
У Вдовиння очей нема.
Вигнали б слізоньками -
У Вдовиння дна немає.
Сіли удови, крилонька ісклали.
А посередині - Вдовиння.
Одна - сива, друга - сама,
А Вдовиння - в фартушині...
1967

БАЛАДА О УДОВИШТВУ

Селе удовице, крила склопиле,
А Удовиштво - на средини.
Да га избаце кроз прозор -
Крст рама је превисок и чврст.
Да га избаце кроз врата -
Напољу је - оно што је било...
Да га избаце песмом -
Удовиштво нема слуха.
Да га избаце ручницима -
Удовиштво нема очију.
Да га избаце сузама -
Удовиштво нема дна.
Селе удовице, крила склопиле,
А Удовиштво - на средини.
Једна је - седа, друга - усамљена,
А Удовиштво - у кецељи...
1967.

ЛОША

За кохалась в лоша блискавка.
Вона - блискавка, а воно - лоша.
В нього грива з шовку чорного,
В неї груди з вогню білого.
В неї стан згоряє з шалу,
А воно - лоша незаймане.
Хтось тонкі копитця зранив,
Комусь в очі зазираючи.
Вони бігли небесами
І цілувались голосами.
- Так я тебе покохала,
Що на тебе з неба впала.
В неї - горло, громом вкутане,
В нього ж - яблука на совісті.
Вона тілом палахтіла,
Воно серцем цокотіло.

Криком кричу - вітер віє,
Було лоша та й немає...
1972

ЖДРЕБЕ

Заљубила се у ждребе - муња.
Она муња, а оно ждребе.
Његова грива од црне свиле,
Њене груди од белог пламена.
Њен струк пламти од помаме,
А оно - ждребенце невино.
Неко је израњавио копита танана
Некоме у очи завирујући.
Трчали су небесима
И љубили се гласовима.
- Тако сам те заволела,
Да сам на тебе с неба пала.
Њен врат - омотан громом,
Оно - носи јабуку на савести.
Она телом пламтела,
Оно срцем цептало.
Криком кричим - ветар вије,
Било ждребе, сад га није.
1972.

* * *

Дихали, дихали віхоли
В долині й на оболоні,
І губи посивілі дихали,
Як світ золотий, солоні,
А коні до прірви доїхали,
І в прірву пощезали коні,
А ми залишились у віхоли
На полі як на долоні.
Тополі там у небо вигули.
Де наші пропали коні,
З твоєї долоні, з моєї долоні -
Тополі на оболоні...
Поїхали в гості до віхоли!
Стогнуть застояні коні!..
Все ніколи, ніколи й ніколи
Поїхати в гості до віхоли
По губи її по солоні...
1974

* * *

Дахтале, дувале мећаве
На долине и на стране,
И усне оседеле дувале,
К'о злато сјајне и слане.
А коњи долетели до бездана,
Па се сурвали низа страну,
Нас бура замела разуздана
У пољу као на длану.
Тополе к небу узлетеле,
Где су се сурвали коњи доле,
С твог и с мог длана да се склоне -
Са руба обронка тополе...
Мећави би у госте хтеле!
Брекћу времешни коњи снени!...
И никад, никад неће, беле,
Стићи до вејавице смеле,
До усана јој осољених...
1974.

ІЗ ЦИКЛУ

ВІРШІ НА ПЕРФОКАРТАХ

*

Десь там далеко-далеко пилкою ріжуть.
Запах дикої груші плине мені у вікно.
Тирса жовтава сипле мені на сторінку.

*

Раніше, коли прав пелюшки,
Думав:
Ось повішу сушитись
Знамено своєї поразки.
Зараз, коли сушу пелюшку,
Думаю:
Напинаю вітрила майбутнього...

*

НАСТИРЛИВИЙ СОН

Біжу босоніж по асфальту,
Стаю на зелений квадрат газону,
Як чапля урбанізації...

*

Я блукав з нею торік
Цими вулицями, цими завулками -
Її поховали без мене.
Друга дружина вже рік
В мого прекрасного друга.
Чому я не можу простити їй
Ані посмішки, ані краси?!

*

Коли запливаю далеко-далеко в море,
Згадую батька-матроса;
Коли захояу далеко в праліс,
Бачу матір попереду з кошиком;
Коли пірнаю глибоко в сонце -
Тужу за тобою...

*

Лампа самотня,
Як свічка.
Свічка самотня,
Як стеблинка.
Стеблинка самотня
Вдвох із вітром.

*

У небі
в орла
перед орлицею
Гопак спітнілих крил,
У небі
в орлиці
перед орлом
Ромен сонця в губах...

*

БІЛИЙ ПОДИХ

Троянда білі пелюстки
Ронить на білий папір.
Хто білішого вірша напише?

*

НАРЕЧЕНА

Отака біла-біла хата
Серед білого-білого цвіту.
Біла фата, як біла вата
На ранах білого світу,
А юна - таку б і сам бог засватав,
Бог з Атомного завіту...
1976

ИЗ ЦИКЛУСА

ПЕСМЕ НА ПЕРФОКАРТАМА

*

Негде далеко-далеко тестера се чује.
Кроз прозор ми допире мирис оскоруше.
На страницу моју сипи трина жута.

*

Пре, кад сам прао пелене,
Мислио сам:
Ето, простирем да се суше
Заставе пораза мог...
Сада, кад сушим пелене,
Мислим:
Подижем једра будућности...

*

САН КОЈИ МИ НЕ ДА МИРА

Трчим босоног преко асфалта,
Заустављам се на квадрату травњака,
Као чапља урбанизације...

*

Шетао сам с њом лане
Овим улицама и пролазима -
Сахранили су је без мене.
Већ годину дана мој сјајни
Пријатељ има другу жену.
Зашто њој не могу да опростим
Ни осмех тај, ни лепоту?!

*

Кад отпливам далеко-далеко у море,
Сетим се оца-морнара.
Кад зађем дубоко у нетакнуту шуму,
Угледам испред мајку с кошем на леђима.
Кад зароним дубоко у сунце -
Тужим за тобом...

*

Лампа је усамљена
Као свећа.
Свећа је усамљена
Као травка.
Травка је усамљена
Удвоје с ветром.

*

На небу
у орла
пред орлицом
Плес зажарених крила,
На небу
у орлице
пред орлом
Бела рада у уснама...

*

Румени образи неба на истоку,
Румени образи сина на јастуку.
Судбино, спаси ме од румених снова...

*

БЕЛИ ДАХ

Ружа беле латице
Рони на бели папир.
Ко ће да напише бељу песму?

*

НЕВЕСТА

Скроз бела кућа у белом дану
Сред баште од скроз белог цвета.
Бели вео, к'о вате бели памук
На ранама белога света,
А она - и сам Бог би бацио око на њу,
Бог из Атомског Завета...
1976.

ТАЄМНИЦЯ ПОЧАТКУ

Початок в ячанні? Чи в чорному кремені?
У вітрі чи павітрі? В богові? В демоні?
Розчахнуто мисль, промисел почато -
Де ж той початок?
На вістрі зорі понад райдужним тоном?
Цей юний метелик колись був Ньютоном,
А нині лиш крильцями може ячати -
Де ж той початок?
Де ж та зоря, що зорю спородила?
Де ж той Ейнштейн, що візьме за вудила
Сферу буття, мов ту гриву лошати, -
Де ж той початок?
На кричаний крик мій - мовчазне мовчання...
Я ж прагну початку почути ячання.
І всесвіту розум поставлю на чати -
Я хочу спочатку початок почати...
1976

ТАЈНА ПОЧЕТКА

Је л' почетак у јеку? Можда је у семену?
Можда у Богу? А можда у Демону?
Чији је он подстрек, чији ли иметак -
Где је тај почетак?
Је л' у пламној зори на небу још мутном?
Зар смо младу птицу давно звали Њутном,
А ломна је крила сад лишила лета -
Где је тај почетак?
Где је сјај из којег и зора израња?
Где је Ајнштајн, који сферу постојања
Хвата као узду помамног ждребета -
Где је тај почетак?
На кликтави крик мој - само мук из мука...
Ја жудим да чујем први прасак звука,
И свемирски ум ћу послати да чека -
Хтео бих почетку да нађем почетак...
1976.

Петро Осадчук (1937)

ФОЛЬКЛОРНИЙ МОТИВ

Залетіла горлиця
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
- Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свож дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ -
До мене ніхто не горнеться
Сотні сирітських літ.
- Кохана моя, єдина,
В твоїм горі - моя провина.
Але як тебе маю любити,
Коли сам я давно убитий?!
Не вірить в слова мої
Горлиця -
Втирає сльози і горнеться.

Петро Осадчук (1937)

ФОЛКЛОРНИ МОТИВ

Долетела грличица
До мог коначишта,
Женским гласом рече, пуна јада:
- У песми сам одавно удата,
Ал' мој драги отиде у војну,
Заборави на девојку своју.
Верујте ми, ја нисам грлица,
Уплакану заточницу света
Не загрли нико већ сто лета.
- Ти си, мила, моја девојчица,
Твоја мука - моја је кривица.
Ал' како ћу, драга, да те љубим,
Кад ме давно душман црни уби?
Не верује тужна
Грличица -
Брише сузе, к мени крила пружа.

Лідія Кульбак (1936)

СУПЕРНИЦЯ

1

Спитала: ти німий? - озвався тільки вечір.
Спитала: ти не мій? - зітхнула ночі тьма.
Спитала жартома.
Чекаю заперечень.
Нема.

2

Гостями вересня ішли собі утрьох
гостинно обіймав нас вечір темно-карий,
коли зненацька мій чутливий крок,
мов промінь лазера ударив.
І далі не дають ні йти, ні зупиниться
холодні, наче ртуть, жахні твої зіниці,
такі довірливі, докірливі, суворі...
О ревність! Ти німа.
Зірка.
Короткозора.
О дика дівчинко, я твій удар ловлю.
Однак признайсь мені,
за котрого ця битва?
Одному я чужа,
другого - не люблю.
Виходить, дівчинко, твої вони обидва.

Лидија Куљбак

СУПАРНИЦА

1.

Упитах: јеси ли нем то? - одазва се вече муком.
Упитах: зар ниси мој? - утихну тама чиста.
Упитах из шале пуке.
Мислих, заклињаће се у Христа.
Али ништа.

2.

У госте септембру ишли смо утроје,
гостопримљиво нас грли тамно-сиви мрак,
кад, изненада, вал слутње моје
прониче, као ласерски зрак.
И не дају ми ни да се зауставим, ни да кренем
хладне као жива, прекорне твоје зене,
тако поверљиве, строге, без стида...
О, љубоморо! Муком слита.
Видовита.
Кратковида.
О, чудна девојко, под ударом сам твојим.
Признај, нашто битка,
шта иза ње стоји?
Једноме сам туђа,
другога - не волим.
Испада, девојко, обојица су твоји.

Васиљ Стус

* * *

Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать -
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув нарешті:
ота зоря - то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря - вістунка твого шляху,
хреста і долі, ніби віжна мати,
вивищена до неба (од землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити - то не є долання меж,
а навикання і самособою -
наповнення. Лиш мати - вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
1972-1976

* * *

Пробуди ме сјај звезде јутрос рано
у калупу од прозора. Тад трен
блаженства светлог осетих у души
умиреној и најзад спознах тајну:
та зорњача - је само гелер бола,
што вечношћу је прожет као плам.
Та зорњача - је пророк твога пута
и крста, и судбине, вечна мати
на узвишењу неба (од земље
на ниво правде успета), опрашта
ти све тренутке очаја и пружа
јачину вери - да бескрајни свемир,
твој тихи чувши зов, у мрак упути
скривеног сажаљења далек глас
и варницу неслагања високог,
јер живот - није циљева за себе низ,
већ навикавање и самимсобом -
испуњењење. Тек мати зна да живи,
да као зорњача нам шаље сјај.
1972-1976.

* * *

Усевитончуваний зойк,
крик крику, крику крик.
Задосить. Спекайся морок,
хоч як до них і звик.
Ці груди болю, біль грудей,
застрашених страждань -
нема їм жодних панацей,
все поглинає хлань.
Усевитончуваний біль -
із краю і на край,
ступай у паділ божевіль,
до відчаю рушай.
Усевитончуваний світ,
край краю, цятка зла,
ти в лютім леті, як стріла,
запущена в політ.
Усевитончувана мить
сподіянь і зневір.
І тільки серце стугонить
катам наперекір.

1972-1976

* * *

Све истанчанија вика,
крику крик, крик крику.
Доста. Отараси се брига,
ма колико на њих свико.
Ево груди боле, бол груди,
престрашених страдања -
нема им лека код људи,
све је то похлепа надвладала.
Све истанчанији бол -
с краја на крај сени,
иди у безумља понор
и према очајању крени.
Све истанчанији свет,
крај крају, тачко зла зрела,
у љутом лету си као стрела,
одапета у лету.
Све истанчанији трен
нада и њиховога пада.
И само срце бруји свима
у инат ветровима.
1972-1976.

Ганна Світлична (1939)
Хана Свитлична (1939)

ЧЕРНОБИЉСКЕ ШУМЕ

Ту већ нису шуме - само сенке шума,
Сећање на шуме што се ћутке њише.
Њихових славуја измењена грла
Не певају више, не певају више.
Ту већ није живот - само сенке клете,
Црне росе ноћи харају сад земљом.
Пупољак измењен, као мртво дете,
Из небића тога узвикује немо.
Ту су јади свуда, јади куд год кренеш,
Зло је дим занавек одатле истргло.
За те измењене, измењене шуме
И небо се у саркофаг вргло.

* * *

Заворожу і зачарую,
Твій світ собою заступлю,
Запаморочу, замилую,
Себе, шалена, загублю.
Заждусь, замучусь, у задусі
До тебе вітром залешу,
І захмелю, і засміюся,
І шепотінням зашепчу.
Захочу - сонця кину в очі,
Захочу - сором затоплю,
І зацілую, й заморочу,
А ще - тихенько заболю.
Скарай мене, про мене спомин
Спали у ятрищах вогню -
Я все одно устану з пломеню
Й до тебе сміхом задзвеню.

* * *

Зачараћу те, занећу те,
Твој свет ћу собом да обрубим,
Заклонићу, заволећу те,
Себе ћу, луда, да изгубим.
Сачекаћу те, сакривена,
К'о ветар у тебе да шинем,
И насмејана, омамљена,
Шапутаћу ти од милине.
Хоћу ли - засенићу ти очи,
Хоћу ли - утопићу те зеном,
И љубићу те сваке ноћи,
И све то - болом зачињено.
Казни ме, да сећање на ме
Сагориш на огњишту преком -
Ја ћу с ватре ипак да устанем,
Да ти зазвоним својим смехом.

Марія Влад (1940)

ВІРШ БЕЗ РОЗДІЛОВИХ ЗНАКІВ

Мій князь і пастух
Мій поклик і слух
Мій смуток і сміх
Єдиний з усіх
Нарешті ти є
Хай дощик снує білий світ
Павутинням тоненьким
Хай річка і хмара зіллються
В лісах воєдино
Хай все навкруги то шумить
То зникає беззвуко
Хай серпень по небу крутім
Калачами гуркоче
Хай буде що хоче
Хай буде як є
Я слухаю й чую лиш серце твоє
Нас двоє
Я серце твоє

Марија Влад (1940)

ПЕСМА БЕЗ ИНТЕРПУНКЦИЈЕ

Ти си ми кнез и пастир
Ти си ми позив и мир
И туга и смех си ми ти
Једини од њих
Свих
Нек снује киша бели сјај
Паучином танком
Нек се река и облак слију
У шуми тамо
Нек све около час шуми
Час пониче бешумно
Нек август на небу стрмом
Грми од злоће
Нек буде шта хоће
Ја чујем и осећам само срце твоје
Нас двоје
Срце сам твоје

* * *

"Солодка моя, яка ти солона,
Вся з піни морської, мабуть", -
Сказав і не знав,
Що вовік від сьогодні
Мені вже судилось
Русалкою буть.
І ятряться рани мої безупинно -
У муках за милим іду.
Коли ж перейду
Із русалки в хмарину,
Росою на любі уста
Упаду.

* * *

„Слађана моја, како си слана,
Сва си од пене морске, ваљда"-
Рекох и не знајући
Да одсад, па довек,
Већ је пресуђено да будем
Русалка млада.
Тиште ме ране непрерстано -
С болом, за драгим идем боса.
Ако постанем од русалке облак,
Пашћу на вољена уста
Као роса.

Роман Лубківський (1941)

КРЕДО

Не хочу аби
Замість мене думали
Не чхочу аби
Замість мене вирішували
Не хочу аби
Замість мене голосували
(Проти мене)
Хочу бути самим собою
Настільки
Аби до серцевини
Совісті

Роман Лубкивски (1941)

КРЕДО

Не желим
да мисле уместо мене
не желим
да одлучују уместо мене
не желим
да гласају уместо мене
(против мене)
Желим да будем сам свој
толико
да срж
савести свог народа
могу целивати
као крст
присежући.

* * *

Чистою-чистою, білою-білою
Рання зима була.
Кажуть, що біло ти зацвіла...
Не уявляю тебе посивілою.
Чи то прискорені, чи уповільнені
Кадри німого кіно...
Так це було давно,
Що ми нарешті від спогадів звільнені.
Деякі лишаться - непроявлені.
Причина - одна. Одна:
Засвічено їх: квітували яблуні.
Рання була весна...

* * *

Чиста-пречиста, бела-пребела
Била је зима рана.
Кажу да си бело пробехарила с грана...
Не прихватам да си оседела.
Јесу ли то успорени, или убрзани
Кадрови немога филма...
Тако је то давно било,
Да су ми ишчилели ти дани.
Ал' неки остане - неки се одбрани.
Само због једног. Због једног само:
Чува га сјај - јабука расцветаних.
Било је пролеће рано...

* * *

Прокидаюся в Београді...
Перший погляд: все ті ж дахи...
Незважаючи, хто при владі,
Владарюють вони...
- Хи-хи...
Так хихоче Десанка. Браво!
Ось квартал - баламут і сплюх
Спокій смогу втягнув. А вправо,
В півнебес її капелюх.
Куполи маркотної слави,
Глухомань дурноверхих призм...
Подивляю собору Сави
Енергійність і практицизм!
Домінує над містом, твороть
Горді контури. Обрис. Абрис,
Промовляє. Рече. Говорить
Голосніш від блокад і криз.
Голос нації - голос Бога.
Все це - тут.
За які ж гріхи
Ти покутуєш, моя вбога
Найбагатша земле?
Хи-хи...
1997

* * *

Опет будим се у Белом граду...
Старих кровова исти лик...
Не обазирући се на владу,
Влада њихов видик...
- Хи-хи...
Тако кикоће Десанка. Браво!
Ево кварт - хировит и снен
Мирним смогом ушушкан. А право -
У по неба шешир њен.
Бајне куполе празне славе,
Глуве забити преломљен свет...
Дичног храма Светога Саве
Практицизам видим и лет!
Доминира над градом, твори
Свет контура. Обриса низ.
Проговара. Изриче. Збори.
Изнад криза стреми увис.
Говор нације - говор Бога.
Све је ту.
Који грех свој зли
Ти испашташ, моја убога
Земљо богата?
- Хи-хи...
1997.

Оксана Сенатович (1941)

* * *

Щоб тебе переконати,
треба сто волів впрягти,
треба сто волів з мажею
вушком голки протягти.
Щоб тебе переконати -
розіб’ю зелену чашку
на червоні черепки.
Щоб тебе переконати -
Досить руки простягти.
Оксана Сенатович (1941)

* * *

Да се ти убедиш само -
сто волова да се дигну,
сто волова с караваном
да се продену кроз иглу.
Да се ти убедиш само -
разбићу зелену шољу
у комаде боје цигле.
Да се ти убедиш само -
треба руке да подигнем.

Ганна Чубач (1941)

* * *

Який цей світ прекрасний!
Свічок не задувайте...
Хуан Рамон Хіменес
Який прекрасний світ
На березі Любові:
То голуба політ,
То потаємне слово.
Який тривожний світ
На березі Розлуки:
О, як мені зуміть
Не заламати руки?!
Який похмурий світ
На березі Печалі:
Свічок не погасіть -
Най скапують помалу.

Хана Чубач (1941)

* * *

Како је тај свет леп!
Не дувајте у свеће...
Хуан Рамос Хименес
Какав прекрасан свет
На обали Љубави:
Час голубов лет,
Час тајна реч на јави.
Какав немиран свет
Из Растанка луке:
Шта да смислим да не
Кршим очајно руке?!
Какав смркнути свет
На обалама Жалост:
Не гаси свећа цвет -
Нека капљу помало.

* * *

Жінка без чоловіка -
сад без огорожі.
Словацьке прислів’я
Хоч я цвіту, як сад весною,
Але не треба так зі мною.
Ніяка в світі огорожа
Моїм тривогам не поможе.
Ламають цвіт - ламають віти.
І де той добрий чоловік,
Який спинив гараячий вітер
І власні груди не обпік?
А сад цвіте...
Вітри гуляють...
А я над мудрістю мовчу...
Всі огорожі поламаю,
Але нікуди не втечу.
Далеку пам’ять перетрушу,
Усі думки переберу
І знов погодитися мушу
На ту освітлену пору,
Де все мені цвіло тобою
І огорожа ніжних рук
Ще називалася любов’ю.

* * *

Жена без човека је
врт без ограде.
Словачка изрека
Иако цветам као врт у мају,
Све је друкчије у мом случају.
Ограда попут некакве страже
Немиру моме не помаже.
Ломе цветове - и бокор цели.
Где је тај човек што притече -
Да заустави ветар врели
И своје груди не опече?
А врт цвета...
Ветар мори...
На мудрост нећу ништа рећи...
Све ограде ћу да оборим,
Ал' нећу никуда побећи.
Стара ћу сећања да сјатим
И мисли којим нема краја,
Мораћу опет да се вратим
На оно време пуно сјаја,
Кад ми је башта тобом цвала
У огради од руку златних,
Што се љубављу називала.

Микола Воробйов (1941)

* * *

Ти не прийшла, бо трапляється дощ.
Ти завагалася, бо надходить осінь.
Ти запізнилась, бо річки течуть.
Ти не злякалась, бо ти забула...
Ти не прийшла тому,
що можна прийти,
можна згадати про це,
можна мріяти про це,
можна забути про це...
А було так синьо увечері,
що перехожі замість газет
несли білих гусей...

1985

Микола Воробјов (1941)

* * *

Ти ниси дошла, јер дешава се киша.
Ти си се мислила, јер долази јесен.
Ти си закаснила, јер теку реке.
Ти посустала ниси, јер ниси заборавила...
Ти ниси дошла зато
што може се доћи,
може се памтити ово,
може се сањати ово, може се заборавити на ово...
А било је тако сиње вече
да су пролазници уместо новина
носили беле птице...
1985.

* * *

Ніч горбами й долинами
прикрила квіти і траву
і срібні коси розплела
на спині.
Срібніють у сні
горби і долини з квітами,
темна трава
шелестить іскрами.
Ішов я до обрію
і боявсь розбудити її.
Випав із обрію промінь
і поранив тіло її.
І плакав я на зорі
один у полі...
1985

* * *

Ноћ је брдима и долинама
покрила цвеће и траву
и сребрну косу пустила
низ леђа.
Сребрено сјају у сну
брда и долине цветне,
тамна трава
шушти варницама.
Ходао сам ка небу
и стрепио да је не пробудим.
Паде са неба зрак
И рани јој тело.
И заплаках ја у зору
свм у пољу...

1985.

ТОНКА ОДІЖ

Пестячи розквітлі троянди
і нерозквітлі горбики
із рожевими шпилями,
відчуваю,
яка тонка одіж
на тілі молодої жінки.
1985

ТАНКА ОДЕЋА

Шарен расветали цвет руже
и нерасцветане грбе
њених бодљи
осећају
како је танка одећа
на телу младе жене.
1985.

ІЗ НИЗКИ МІНІАТЮР

БРУНЬКИ

* * *

Щілина - то звук.
Двері розчиняються, і відразу той звук,
і тоді ти виходиш.
Як це багато: однісінька щілина,
щоб відчути себе вільним
і зрештою - людиною.

* * *

Бути - це значить падати,
ми - це причини обріїв
кожного разу, як час нових зерен надходить...

* * *

Стеблина вітру
тремтить, нахиляюши світ.
І в тиші проступа стерня
усіх вітрів.

* * *

Спорожніли
кришталеві хатини квітів.
Залишилися зерна,
мов спогади
про заглиблення лету
від сонця до сонця
серед білих пісків життя.
1990

ИЗ ЦИКЛУСА МИНИЈАТУРА

ПУПОЉЦИ

* * *

Пукотина је звук.
Врата се отварају, и долази тај звук,
а тада ти наступаш.
Како је много - једина пукотина
да се осетиш слободан
и, најзад, - човек

* * *

Бити - значи падати,
постајемо разлози видика
поново, када долази време
новог зрна

* * *

Стабљика ветра
Трепери повијајући свет
и кроз тишину избија стрње
свих ветрова

* * *

Напуштене и давно празне
кристалне кућице цвећа.
Само шачица зрна -
као сећање
на дубине у лету
од сунца до сунца
пустиње беле живота
1990.

Данило Кононенко (1942)

* * *
Нини

Ці вечори, ці тихі вечори,
Коли сади плодами вщерть налиті,
Тоді я найщасливіший у світі,
Облиш усе. Присядь. Заговори.
Тремтять тополь зелені прапори,
Блищать зірки, мов вишні перемиті,
І ми удвох, розмовою зігріті,
У сяєві, що цідиться згори.
Рука в руці. І синій шал очей.
І ця земля, що нам повік належить,
Й твоє засмагле на вітрах плече
Мене хвилює, радує й бентежить.
А вечір в ніч відчутно так тече
І небеса супутники мережать.
Данило Кононенко (1942)

* * *

Нини

Тих вечери, тих тихих вечери,
Кад зреле воћке застану у лету,
Тада сам најсрећнији на свету.
И поред свега. Седни. Проговори.
Трепте јаблани, зелен-дрвореди,
Сијају звезде, к'о вишње опране,
А ми удвоје, у причи загрејани,
Под сјајем што се одозго цеди.
Рука у руци. Ока плавог пламен.
И земља која нам припада,
Твоје на ветру преплануло раме
Узбуђује ме, весели ме сада.
Вече се слива већ у ноћне таме,
На небо мрежа сапутника пада.

Марія Павленко (1944)

* * *

Прийми мене, як ти приймаєш матір,
І як її - нікому не віддай!
Бо і любов не можна вибирати:
Яка вже є, такою і приймай!
Навіщо так каратись і картатись,
Шукати у безмежжі, милий, меж.
В любові я не буду присягатись,
Я жінка, а любов - то жінка теж.

Марија Павленко (1944)

* * *

Прими ме, као што с мајком нађеш мира,
И не дај ме, к'о што се мајка не даје!
Јер ни љубав не може да се бира:
Ма каква да је - прихватај је.
Чему те распре ризика пуне,
И шта ће међе у пољу чистом.
Не желим да се на љубав кунем,
Она је, к'о и ја - жена исто.

Юрій Завгородній

***

волоокий вокзал
вузлом зав’язав
довгі колії
людських надій
переплетені лінії
людських доль
проштрикують
сірі вокзальні мури
і щезають за овидом
у серпанку димів
спалених слідів з молитов
1995

Јуриј Завхородни

***

станица буљава
у чвор смуљала
гвоздене пруге
људских нада
преплет линија
људских судбина
дотаћи ће
влажне станичне зидове
и нестати
у измаглици дима
речи спаљених
молитвених
1995

***

на часі проща
чистий плач
торкнеться верха вітражів
і світлим сяйвом
потече
на вкляклих...
1995

***

време је за хаyилук
чисти плач
дотаћи ће врх витража
и као светли сјај ће
потећи
ка онима на коленима...
1995

Василь Голобородько (1945)

* * *

Цибатий дощ
місить по калюжах болото
на гнізда ластівкам.
До річки бігає
- одна нога тут, друга там -
по воду, щоб поливати копицю сіна,
аби мак, бува, не запалив її.
І стомлений, лягає у траву
коло самих корінців.
1988

Васиљ Холобородјко (1945)

* * *

Дугоња пљусак
меси по барама блато
за гнезда ластама.
До реке трчкара -
- једном ногом овде, другом тамо -
по воду, да залије стог сена,
да га мак не би случајно запалио.
И уморан леже у траву
уз саме жилице.
1988.

ТЕРЕН ЦВІТЕ УДРУГЕ

Під білим каменем синя нитка жива
на ній намистинки дівочих поглядів
глибоко під землею два чоловіки
світять вогонь і розглядають сліди
босих ступок маленького хлопчика
який на камінь не наступає
чи перелітає
чи на той час перестає бути.
1988

ТРН ЦВЕТА ПО ДРУГИ ПУТ

Под белим каменом сиња нит жива
на њој су бисери погледа девојачких
дубоко под земљом два човека
пале ватру и посматрају на песку трагове
босих стопала малог дечака
који са камена слеће
или га прелеће
или за то време престаје да постоји.
1988.

НА КОСОВИЦІ

"Хмаро,
затули долонею сонце."
"А ти, дерево,
піди до криниці -
саме нап’єшся і мені принесеш".
"Хай пташка полетить,
їй нічого робити - співає,
а я тчу тіні з трави.
Хмара затулила долонею сонце.
Дерево виткало тіні з трави.
Пташка накрила крильцями пташенят у гнізді.
А я сходив до криниці по воду:
сам п’ю
і товаришам - косарям подаю.
1988

НА КОСИДБИ

"Облаче,
заклони дланом сунце."
"А ти, дрво,
иди до бунара -
само се напиј и мени донеси."
"Нек птица полети,
ионако дангуби - пева,
а ја ћу ткати сенке из траве."
Облак заклонио дланом сунце.
Дрво саткало сенке из траве."
Птица прекрилила крилима птиће у гнезду.
А ја одох на бунар по воду:
сам пијем
и пријатељима - косачима дајем.
1988.

ЧАКЛУН НЕСАМОХІТЬ

Він нахилився над криницею
а в ній плавав ріжок місяця
і, щоб не проковтнути його, він довго
думав, як напитися води,
а пити дуже хотілося,
і він рішуче нахилився над водою -
ріжок місяця обпік губи, язик
і застряг у горлі.
Він відійшов від криниці, а в горлі,
наче краватка-метелик на сорочці, світився місяць.
Коли ми підійшли за ним пити воду
то місяця у криниці уже не було.
1988

ЧАРОБЊАК НЕХОТИЦЕ

Он се наднесе над бунар,
а у бунару пливао месечев рог
и, да га не би прогутао, дуго се
мислио како да попије воде,
а био је жедан,
па се нагло сави над водом -
месечев рог му опече усне, језик
и застаде у грлу.
Он се одмаче од бунара, а из грла му,
као лептир-машна на кошуљи,
светлуцао месец.
Кад смо дошли за њим да пијемо воду
месеца у бунару већ не беше.
1988.

* * *

Хотів бути чоловіком
Щоб не танцювати - відрізав собі ногу
(перестав і ходити до друзів),
щоб не битися і не давати дулі - відкусив пальці
(не вмів і зірвати яблуко),
щоб не чути поганих слів - пообривав вуха
(не чув і гарних),
щоб не казали на нього носатий - викрутив носа
(став кирпатим),
щоб не бачити жаб - виколов очі
(але не бачив і троянд),
щоб раптом не бовкнути чого - відірвав язика
(не став казати і лагідних слів коханій),
Кожного дня він проводив
якусь пластичну операцію на своєму тілі,
щоб бути схожим на інших, на всіх.
1988

* * *

Пожели да буде човек
Да плесу одоли - одсече себи ноге
(па не долази другу у госте)
Да се никад не туче и шипак не пружи - одгризе прсте
(ни јабуку сад не убере)
Да не слуша ружне речи - откине уши
(не чује ни лепе)
Да му се "носати" не руга нико - уврне нос свој
(и доби прћаст)
Да не гледа крастаче - ископа очи
(али ни руже не види)
Да случајно не бубне нешто - језик ишчупа он
(престаде вољеној шапутати - "волим те")
Обави свакога дана
по једну пластичну корекцију
на сопственом телу
да буде налик на друге, на све.
1988.