| |
|
АНТОЛОГИЈА УКРАЈИНСКЕ ПОЕЗИЈЕПавло Грабовський (1864 - 1902)ДО Н.К.С. Такої певної, святої, Такої рідної, як ти, Такої щирої, простої, - Вже більше, мабуть, не знайти. Таку не часто скинеш оком, Такою тільки що марить... А раз зустрінеш ненароком, - Навіки долю озарить! Павло Храбовски (1864-1902) ЗА Н. К. С. Толико лепу, свету, ведру, Толико драгу, к'о ти што си, Толико једноставну, штедру - Век ником двапут не доноси. Таква пред очи не излази, Такву ти сан тек може дати... А ако је случајно кад спазиш - Целог живота ће ти сјати! СОН Зелений гай, пахуче поле В тюрмі приснилися мені, І луг широкий, наче море, І тихий сум по кружині. Садок приснився коло хати, Весела літяна пора; А в хаті... там знудилась мати, І знудьгувалася сестра. Поблідло личко, згасли очі, Надія вмерла, стан зігнувсь... І я заплакав опівночі, І, гірко плачучи, проснувсь. САН Зелени луг, мирисно поље, Усних у затвору свом клетом, Широки пашњак, као море, И све уоквирено сетом. Усних и врт, надомак кући, Лето у јеку - радост права. Ал' се у кући мајка мучи, И сестра моја очајава. Бледо јој лице, очи згасле, Умрла нада снагу точи... Бризнух у плач сред ноћи јасне, И, у сузама, из сна скочих. Володимир Самійленко (1864-1925) НАЙДОРОЖЧА ПЕРЛИНА Бачив я усякі перли І коштовні самоцвіти, Але єсть одна перлина, Що з усіх найкраща в світі. Купувать її не можна Або нею торгувати; ЇЇ часто мають бідні І частіше, ніж багаті. Ту перлину не дістати Ні з печер землі, ні з моря; Тільки той її знаходить, Хто чутким родивсь до горя. Одібрать її не зможе Ніяка злоба несита, Перла та - сльоза святая, За нещасний люд пролита. ?олодимир Самијленко (1864-1925) НАЈСКУПЉИ БИСЕР Видех многи бисер, Много скупог цвета, Ал' постоји један Најскупљи од свега. Није за продају, Нит' је за карташа. Сиромах га има Пре од богаташа. Нити се из земље, Нит' из мора вади. Налази га онај Ко зна шта су јади. Неће га отети Зло што ствара ране. Бисер је тај - суза За народ што кане. Леся Українка (1871-1913) CONTRA SPEM SPERO!* Гетьте, думи, ви, хмари, осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! Я на вбогім, сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть - і настане Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать І, несуіи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну Не зтулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні! 1890 *Без надії сподіваюсь! (Лат.) Лесја Украјинка (1871-1913) CONTRA SPEM SPERO!* Оставите се, мисли, јесењих облака! Јер сад је пролеће, позлаћена машта! Зар да ми у жалости и у плакању Прођу најлепше године младалаштва? Не, ја желим да се и кроз сузе смејем, Да и у злу певам својим гласом чистим, Да ме нада и у безнађу још греје, Хоћу да живим! Доста је тужних мисли! На тужној овој и на убогој груди Сејаћу цветове шарене свих боја, Сејаћу цветове по мразу и студи, Заливаћу их горким сузама својим. Моја ће суза са слеђене земље Покорицу тврду можда и да скине, Можда ће нићи цвеће - да и на мене Пролеће ведро своју радост лине. Ја ћу уз стрмен горе окамењене На врх да носим камен неразрушив И, док носим своје претешко бреме, Веселу песму желим да певушим. Током дуге, непрозирне ноћи мрачне, Држаћу стално отворене очи, Тражећи одсјај прозирне звезде зрачне, Владарке светле затамњених ноћи. *Без наде надам се! (Лат.) Па ћу да се смејем и кроз сузе јада, Да и у злу певам својим гласом чистим, Да ме и у безнађу још греје нада, Хоћу да живим! Доста је тужних мисли! 1890. EPPUR TI TRADIRO* Тебе я, може, зраяу. - В ту годину, як таємницею весь світ укриє мла, приникне геній з поглядом огнистим і з поцілунком до мого чола. І я тоді бліда й тремтяча встану, покину ліжко і піду за ним. Крізь темряву піду за гордим і величним таємним генієм моїм. Моїм устам свої слова надасть він, одкриє всі дива, що знає сам. Із серця глибини тоді полинуть к широким, вільним небесам нестримані, одважні, вільні співи. 1904 * А все-таки я тебе зраяу (італ.) EPPUR TI TRADIRO* Изневерићу те, можда. - Оног часа, кад падне тајно магла преко света целог, и геније ми дође ока пламенога да пољубац ми утисне у чело. И тад ћу се, бледа, устрептала, подићи из постеље, да пођем путем несазнајним. Кроз таму да кренем за гордим, величајним генијем својим, духом тајним. Он ће ми дати с усне своје речи несне, разјасниће ми тајне, открити чудеса, Из дубина мог срца полетеће тада до бесконачних, широких небеса неспутане и смеле слободне песме. 1904. * А ипак ћу те изневерити! (итал.) * * * За горою блискавиці, а в долині нашій темно. У затоці чорні води плещуться таємно. Блискавиця в небі лине, а в затоці потопає, в чорний гріб вода понура ясную ховає. Аж тоді скориться світло темноводная затока, як звоює небо ціле буря ясноока, як прониже блискавиця води срібними мечами і на саме дно загляне бистрими очами. Аж тоді на світло світлом відповість поця затока, як висока блискавиця стане ще й глибока. 1907 * * * Иза гора муње блеште крај долине наше тмуште. У заливу црне воде тајновито пљуште. У висини муња плане, па у заливу потоне, у гроб црни воде мрке осветљену склоне. Сјају ће се покорити мрки залив тамна тока кад освоји цело небо бура светлоока, Кад му сребрн-мачем муња воде потпуно раскроји, па до самог дна проникне бистрим оком својим. Јер ће одговор да блесне оца залива из тмине кад висока сјајна муња дође у дубине. 1907. Олександр Олесь (1878-1944) АЙСТРИ Опівночі айстри в саду розцвіли... Умились росою, вінки одягли, І стали рожевого ранку чекать, І в райдугу барвів життя убирать... І марили айстри в розкішнім півсні Про трави шовкові, про сонячні дні, - І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не вґянуть, де вічна весна... Так марили айстри в саду восени, Так марили айстри і ждали весни... А ранок стрівав їх холодним дощем, І плакав десь вітер в саду за кущем... І вгледіли айстри, що вколо – тюрма... І вгледіли айстри, що жити дарма, - Схилились і вмерли... І тут, як на сміх, Засяяло сонце над трупами їх!.. 1907 Олександар Олесј (1878-1944) ЛЕПЕ КАТЕ Лепе кате у цвећњаку стоје раскриљене... Росом умивене, у венце сплетене, Чекале су рујног јутра безбрижну свежину Да са дуге животворне боје скину... Сневале су лепе кате, као из нирване, Свиленасте траве и сунчане дане - Чекајући у сну бајку с дивним крајем, Где цвеће не вене, и пролеће траје... Сањале су тако из јесењег врта, Сниле да пролеће зором стиже с пута... А јутра их кишом хладила све јаче, Уз јецаје ветра што у жбуњу плаче... И схватиле кате де су заробљене... Да не вреди живот који тако вене - Па умреше... А тад, к'о груб подсмех гласан, На њихова мртва тела сунце засја!... 1907. Микола Зеров (1890-1937) ОВІДІЙ Суппозитум стеллис нунљуам тангентибус аељуор... Овид., Трист. III, 10,4 Братерство давніх днів! Розкішне, любе гроно! Озвися ти хоч раз до вигнанця Насона, Старого, кволого, забутого всіма В краю, де цілий рік негода та зима, Та моря тужний рев, та варвари довкола... Убогий, дикий край! Весною бруд і холод; Улітку чорний степ... Ні затишних гаїв, Ні виноградників, ні золочених нив. А там морози знов і небо в синій ризі. І от риплять вози, копита б’ють по кризі, Вривається сармат і все руйнує вкрай І бранців лавами вигонить за Дунай. 1935 Микола Зеров (1890-1937) ОВИДИЈЕ Суппозитум стеллис нунљуам тангентибус аељуор... Овид., Трист. III, 10,4 Минулих дана братство! Грозде свежином овит! Назону прогнаном се бар једном одазови, Старом и немоћном, к'о успомена бледа, У крају где студ му ни тренут мира не да, И мора тужни јек, у крилу варварске груде... Убоге, дивље степе! И упролеће студен; Пужевка степе црне... Ни гајеви оливе, Ни виногради, ни позлаћене њиве. Па зима опет и, с ризом плавом, небо гледа. Из колске шкрипе, бата копита с леда, Улеће Сармат што све пред собом ломи И људе преко Дунава на брвнима гони. 1935. Павло Тичина (1891-1967) НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН... Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух - Лиш Сонячні Кларнети. У танці я, ритмічний рух, В безсмертнім - всі планети. Я був - не Я. Лиш мрія, сон. Навколо - дзвонні звуки, І пітьми творчої хітон, І благовісні руки. Прокинувсь я - і я вже Ти: Над мною, підо мною Горять світи, біжать світи Музичною рікою. І стежив я, і я веснів: Акордились планети, Навік я взнав, що Ти не Гнів - Лиш Сонячні Кларнети. 1918 Павло Тичина (1891-1967) НИ ЗЕВС, НИ ПАН... Ни Зевс, ни Пан, ни Голуб-Дух - Већ Сунца Кларинети. У игри ја, ритмички дух, На бесмртној планети. Бејах - не ја, већ машта, сан, Са одзвонима звука, И хитон стваралаштва сâ м, И благотворна рука. Пробудих се - и већ сам Ти: И испод мене, и нада мном Светови горе, јуре сви, Музичка река сама. И пратих ја, уз птичји пев: Акорде од планета, Знао сам сад, Ти ниси Гнев - Већ Сунца Кларинети. 1918. ВІТЕР З УКРАЇНИ Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння. Чортів вітер! Проклятий вітер! Він замахнеться раз - рев! свист! кружіння! і вже в гаю торішній лист - як чортове насіння... Або: упнеться в грузлую ріллю, піддасть вагонам волі - ух, як стремлять вони по рельсах, аж нагинаються тополі!.. Чортів вітер! Проклятий вітер! Сидить в Бенгалії Рабіндранат: "Нема бунтарства в нас: людина з глини". Регоче вітер з України, вітер з України! Крізь скельця Захід, мов з-за грат: то похід звіра, звіра чи людини? - Регоче вітер з України, вітер з України! Чортів вітер! Проклятий вітер! Він корчувату голову з Дніпра: не ждіть, пани, добра: даремна гра! Ах, нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою. 1923 ВЕТАР ИЗ УКРАЈИНЕ Ништа тако не волим као ветра дување. Ђавољи ветар! Проклети ветар! Кад он дахне само - урлик! звиждук! ковитлац! и већ лањски лист у гају - као ђаволово семе... Јер: улети у ораницу влажну, вагонима дâ слободу највећу - ух, како по шинама они јуре, тополе се само накрећу!... Ђавољи ветар! Проклети ветар! Седи у Бенгалу Рабиндрат: „Код нас бунyијства нема: човек је од глине." Пуца од смеха ветар из Украјине, ветар из Украјине! Кроз стене Запад, као кроз решетке: је л' то ход звери, зверка ил' човек то мине? - Пуца од смеха ветар из Украјине, ветар из Украјине! Ђавољи ветар! Проклети ветар! Кад кудраву главу помоли из Дњепра: не чекајте, људи, добра: узалудна је игра! Ах, ништа тако не волим као ветра дување, његове стазе, и боли, и земљу, земљу своју. 1923. Клим Поліщук (1891-1937) * * * Проклятого віку музична струна, Далека і близька чудова мана, Сміється промінням жадобних очей, Палає горінням кривавих ночей, - Про неї легенди снує сатана... Не знав я ніколи імення її, Та з нею єднались жадання мої. Без неї про щастя я мріять не смів, А з нею вмирає натхненний мій спів, Як гинуть під стужу в гаях солов’ї. Самотній блукаю на чорній стерні, В стерні догоряють забуті вогні, - Вона ж, як проклятого віку мана, Моїми слідами слідкує подна І знає про неї один сатана... Клим Полишчук (1891-1937) * * * Проклетог века струна одјекује, Далека и чудна опсена ту је, Смеју се зрацима жудне очи, Пале ватрама крвавих ноћи - О њој легенде Сотона снује... Не знајућ' имена струни што бруји, Ја жеље стопих с њом у олуји. Без ње о срећи не смедох снити, А с њом ће спев мој убијен бити, Као што гину на мразу славуји. Ја се дотичем црне струне, Жар заборављени у њој трне - К'о проклетог века опсена мутна, Она се само држи мог пута, А њу само Сотона чује. Олекса Слісаренко (1891-1837) ПОСУХА Огняний звір пожер вогкі тумани, Косою вбивчою нестигле жито косе. Потріскалась земля, - ятряться чорні рани... Гудуть у маревах молитви стоголосі - То йдуть з корогвами збентежені селяни, А вітер ні хитне засохле в полі просо... Огняний змій полотна огнетканні По травах розстеля і п’є жадібно роси, І глушить на устах молитви показнні. А жито засиха... Давно посохло просо. Чорніють пащами землі прокляті рани, Коса ж огняна косе, косе! Олекса Слисаренко (1891-1837) СУША Огњени змај прогута магле усијане, Убитачном косом скресане жита косе. Испуцала земља - зјапе црне ране... Молитве стогласе суве магле носе - Сељаци с рипидлама траже кишне дане, А ветар с поља сувог разбацује просо... Огњени змај што платна огњем ткана Простире по трави да се напоје росом, На усни гуши молитве покајања. А жито вене... Одавно је сув просо. Црни се рана, пољана испуцана, Пониче, пада све под огњеном косом! Яків Савченко (1890-1937) * * * Ранок - Стремління. Південь - Розпука. Вечір - Вмирання. Зустрічі Мертвих. Вічна розлука. Смертне співання. Ждання покою. Сум. Безнадійність. Туга жорстока. Регіт безжальний, злобний, єхидний Білого Ока. Східці таємні. Тиша. Мовчазність в круглій Печері. Підеш у Вічність сонно-безгласний. Замкнуться Двері. Підеш од Сонця. Там не досягне Соняшна Влада. Будеш дивитись вічно на себе в Чорні Свічада. Јакив Савченко (1890-1937) * * * Јутро. - Урвине. Југ. - Растанак. Вече. - Умирање. Сусрети Мртвих. Растанци занавек. Самртно певање. Жеља за миром. Јад. Безнађе. Туга жестока. Кикот немилосрдан, злобан, отрован, Белог Ока. Тајне степенице. Мук. Ћутљивост у кружној Пештери. Пођеш у Вечност снено-немушт. Затворе ти се Двери. Пођеш од Сунца. Ка Сунчевој Власти далеком пределу. Вечно ћеш даље свој лик гледати у Црном Огледалу. ХРИСТОС ОТАВУ КОСИВ Танцювали за вікном чотири кущі, Тоді, як не стало вже сліз. Згинув син у боях революцій - І ніхто чутки не приніс. Носила осінь сонце в золотих відрах, А мужик переплакував журбу сліпу. Тату! осідлайте не коня, а вітра, Пошукайте ще раз у степу. Може він спочиває в знемозі, Або на грудях Великдень несе, Не в степах на небитій дорозі - На споришах коня пасе. І полетіли - Долинами, Ярами Та лісами. А вгорі На високій брамі Самотній місяць Грає-виграє, Жалібно промовляє: - Ой туго, туго мужикова, Червона, як кров, Як трава шовкова! Та не пить тобі, туго, Води з криниці - Бо вже ж тобі, туго, Страшне сниться. Та не милувать тобі, туго, Русявого сина Парчева домовина... А як повертались: Упав мужик на торішніх покосах: Аж сто зірок цвіте. Глянув: - Христос отаву косить І в колиці кладе. Глянув прострелено: хто се? Чи ти, мій синочку, чи ти, Христосе, Обірваний, босий? Хто се? Ой, зацвіли в степах слова зоряно, Ой, заплакав смуток нив. - Давно вже людське поле зорано А ти й отави не скосив... Підвівся мужик. Не ніч. Журба синя. Став тонути в Христових очах. - Я прийшов косить тобі за сина, Твій син - на моїх жнивах. Ой, полетів вітер До мужикової хати, Упав на призьбі: - Добривечір! Радій, Маріє! Та збирай барвінок, Стели лепехи На помості: Іде в степу твій батько, А з ним - Христос у гості... ХРИСТОС ОТАВУ КОСИО За окном четири грма заиграла хучније Онда кад суза престаде да лије. Син се изгубио у биткама револуције - И нико о њему ништа знао није. Пронела јесен сунце на дну златног ведра, А сељак преплакао бригу слепу. Оче! Немој седлати коња, но узјаши ветар, И још једном претражи степу. Можда је сео негде уморно, измождено Од Ускршње тежине што му груди млави, У степи пустој, стазом нетрвеном, Пустио коња да пасе у отави. И полетели - Кроз долине, Кроз дубодолине И дубраве. А горе, На високој капији Самотни месец Игра-изгрејава, Жалостиво проговара: - Ој, туго сељачка, туго стужена, Црвена као кров, Као трава свилена! Нећеш са извора, туго, Хладне воде пити! - Него ћеш, туго, Страшан сан снити. Неће ти миловати, туго, Плавога сина У лесу чојана постељина... А на повратку: Пао по прошлогодишњој сељак косидби. А кад сто звезда поче да изгрева, Погледао: - Христос отаву коси И у стогове здева. Стреловито погледа: ко си? Јеси л' то ти, мој сине, ил' ти, Христосе, Подерани и боси? Ко си? Јој, процвале у пољу речи звездано, Јој, туга њива одавно сузе носи. - Давно је већ људско поље узорано А ти још отаву не покоси... Сељак устаде. Није ноћ. Туга сиња. Поче да тоне у Христовим очима. - Ја дођох да косим уместо твог сина, Твој син је на мојим житиштима. Ој, полете ветар Пут сељакове куће, Пред њу притече: - Добро вече! Радуј се, Маријо! И скупљај зимзелен, Нађи и лишће Да се простре: Долази степом твој отац, А за њим - Христос у госте... Михайль Семенко (1892-1937) ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ Кохання, кохання - Що за штукенція? Молекул, атомів прочування, Одухотворена інтерференція. Заздрість, заздрість - Що за оказія? Ніч, убивча безпорадність, Глуха, жорстока Азія. Обоє - вмісці. Щасливі - вмісці! Цілують ноги! Що за вакханалія при розкладаючім місяці? Психопатологія! 1917 Михајљ Семенко (1892-1937) ИНТЕРФЕРЕНЦИЈА Вољена, вољена - Каква лукава превенција? Молекулски, атомски огољена, Одуховљена интерференција. Наздравље, наздравље - Каква се згода указала? Ништа, убиствен хаос направљен, Глува, жестока Азија. Обоје - скупа. Срећа је - стапање! Љубим ти стопе ја! Какве баханалије под луном на расклапање? Психопатологија! 1917. МІСЬКИЙ ПАРК Буду ходити у міський сад. Там кабаре і фарс. Люблю, коли в душу просковзує гад - Тоді так багато фраз. Ха. Збоку червона карусель Серед общипаних запльованих кущиків. Хрипить катеринка, скільки п’яних трелів Ніби зграя веселих маленьких цуциків. На веранді струнний квартет. Я - поет. 1917 ГРАДСКИ ПАРК Ићи ћу у градски парк. Тамо су кабаре и фарсе. Волим кад ми душу прожима мрак- Као и богате фразе. Ха! Са стране црвени рингишпил Међу очерупаним упљуваним жбуњем. Одзвања песма, пијаним триолама грува Као раздрагане штенади чопор збуњен. На веранди гудачки чопор чудесни. Ја сам - песник. 1917. ХВИЛЯ Як скеля - гордий я стояв, А навкруги шуміло море. Не знав про скруту я і горе, Доки її не покохав. Вона із простору з’явилась, До мене тихо припливла І повна сяйва і тепла, Уся пестлива - прихилилась. Пухнаті хмари мовчазні У морі плавали й сміялись. Щось розлилося у мені, Як вперше ми поцілувались. Своє життя я б їй оддав - Аби ще раз мене торкнулась. Нащо я хвилю покохав! Вона у море повернулась. ВОЛНА Бејах као стена - горд и висок, Окружен морем које хучи. Не знах за тугу која мучи, Све док се заљубио нисам. Дошла је из далеких лука, Пришла ми нежно са пучине И, пуна сјаја и топлине, Обујмила ме око струка. Облаци, уз смех једва чујан, Пловили преко неба чистог. Нешто кроз мене скроз проструја Кад се први пут пољубисмо. Поклонио бих живот цео - Да ми још једном то учини. Зашто сам волну заволео! Нестаде она на пучини. ЗУБИ ГАЛІ Білі білі як коралі білі зуби зуби Галі тіло біле все у неї тіло білої лілеї вона вся така пестлива повна чарів повна дива біла вся душа її в ній жартують солов’ї я коханням ясномилим розстилаю білий килим і до ніг її кладу і схилюся й упаду у бажанні буйноносмілім у єднанні чистобілім в білосерденько загляну жити далі ні не стану тіло біле все у неї тіло білої лілеї серце в неї із кришталю Галю! Галю! ГАЉИНИ ЗУБИ Беле беле од корала беле зубе има Гаља тело бело она има тело бело као љиљан сва је мазна нежна свуда пуна чари пуна чуда белином јој душа бруји из ње певају славуји драгањима светлим милим распростирем бели ћилим испред њених ногу витих спустићу се поклонити и у жудњи бујно смело и зближењу чисто белом да белину срца схватим макар одмах умро затим тело бело она има тело бело као љиљан срце има од кристала Гаља! Гаља! Максим Рильський (1892-1937) * * * Слава тим, хто прагне волі, Хто весь вік живе в борні, В кого в серці вічні болі І душа горить в огні, Хто з калюжі випливає В море світлеє ідей, Хто і серцем всім кохає, І ненавидить людей. Слава тому, хто шляхами, Вже протертими, не йде, А між скелями й тернами Новий, кращий шлях кладе. 1911 Максим Риљски (1892-1937) * * * Славим оног ко слободу воли, Ко се целог живота свог бори, Кога срце без престанка боли, Коме душа непрекидно гори, Ко исплива из мучне каљуге У заветних идеала море, Ко ће знати и да воли људе И да мрзи кад мрзети мора. Славим оног који путевима Утрвеним да пролази неће, Трновитим ко ће пределима Увек нове и боље да сече. 1911. * * * Спинилось літо на порозі І дише полум’ям на все, І грому гордого погрози Повітря стомлене несе. Умиється зелене літо І засміється, як дитя, - Весни ж і весняного цвіту Чи я побачу вороття? Чи весняні здійсняться мрії? Чи літо не обманить їх? Чи по степу їх не розвіє, Мов пух на вербах золотих? 1911-1918 * * * Стаде на прагу лето јасно, Пламеном дува на све овде, И грома охолог опасност Доносе хучне непогоде. Хоће л' се умити тад лето, Па да се насмеје к'о дете - Хоћу ли пролеће у цвету Ја тада поново да сретнем? Да се остваре сни пролети? Да лето не сруши сне њене? Да широм степе све полети, К'о маце с врбе позлаћене? 1911-1918. * * * Забула про мене давно ти, Про тебе давно я забув! У тебе є нові скорботи, Я в радощі нові пірнув. Коли ж тобі доля засяє, І смуток мене обів’є, - Нам щось, може, знов нагадає Про щастя - твоє і моє. 1911-1918 * * * Ти си ме давно заборавила, И ја сам тебе исто тако! Нова те брига већ савила, А ја сам нову радост так'о. Ако шта твоју судбу текне, И нада мном се туге склопе - Неко ће, можда, да урекне Теби и мени срећу опет. 1911-1918. * * * Сніг падав безшелесно й рівно, Туманно танули огні, І дальній дзвін стояв так дивно В незрозумілій тишині. Ми вдвох ішли й не говорили, Ти вся засніжена була, Сніжинки грали і зоріли Над смутком тихого чола. І люди млисто пропливали, Щезали й гасли, як у сні, - І ми ішли й мети не знали В вечірній сніжній тишині. 1911-1918 * * * Снег пада бешумно, полако, Тонуле ватре у маглини, Удаљен звон је чудан тако У неразумљивој тишини. Две прилике смо занемеле, Ти си сва засута у бело, Пахуље играле и зреле Над твојим тихим, брижним челом. Људи у магли лелујали И нестајали у сна тмини - А ми смо бесциљно шетали По снежној вечерњој тишини. 1911-1918. ДОЩ Благодатний, довгожданний, Дивним сяйвом осіянний, Золотий вечірній гість Впав бадьоро, свіжо, дзвінко На закурені будинки Зголоднілих передмість. Відкривай гарячі груди, Мати-земле! Дощ остудить, Оживить і запліднить, - І пшеницею й ячменем Буйним повівом зеленим Білі села звеселить. 1925 ДАЖД Благодатан, дуго чекан, Светли сјајем издалека, Гост вечерњи, сав од злата, Пада свеж, одзвања, бућка Преко задимљених кућа Гладних насеља крај града. Откриј своје топле груди, Мајко земљо! Дажд ће студни Да те прене и оплоди - Јечмом, пшеничицом новом, Бујним зеленим покровом Села да ти препороди. 1925. * * * Збирають світлі, золоті меди Веселокрилі та прозорі бяоли. Поглянь, людино, і спокійно йди На вулиці, на площі, в гай, у поле. Неси в щільник свій мозок, кров і плоть. Таких, як ти, кипучі міліони Ідуть, щоб світ востаннє розколоть На так і ні, на біле і червоне. 1925 * * * Медове светле и златне купе Веселокриле и прозирне пчеле. Гледај, човече, и слободно ступај Улицом, тргом, преко њиве зреле. Свој мозак, крв, плот у саћу замути. Таквих к'о ти милиони већ пене, Иду, да свет се сасвим располути На да и не, на беле и црвене. 1925. * * * Піднялися крила Сонних вітряків, І черешню білу Вітер розбудив, І війнув на книги, Розметав листи... Серце! Ти не з криги? Не з заліза ти? 1926 * * * Крилима разма'ну Поспан вИгор сетан, Белу трешњу рану Пробуди тај ветар, Па у књигу дуне, Да се разлистава... Срце! Јеси л' леда грумен? Ил' си од метала? 1926 Євген Маланюк (1897-1968) ПОРТРЕТ Так, ти - не май. Твереза осінь. І герб твій - рівні терези, Але твоя скептична просинь Є глибша за наївну синь. Дарма, що досвід і пізнання Незрілий стримують порив, Та лиш в тобі любов остання Достиглі простяга дари. Ти не приваблюєш, не кличеш, Але осяює життя Яоконди усміх таємничий Крізь гіркість мудрості й знаття. Не дівчина, що вся - чекання Й кантястих ліній гострий лет, - Довершеність і спокій пані, Корона літа й сяйво мет. 1954 Јевген Малањук (1897-1968) ПОРТРЕТ Да, ти ниси мај. Јесен си трезна. Твој грб су, знам - равне теразије, Али је сјај твоје скептичности Дубљи од плавети наивности.. И узалуд искуство и знање Утуљује недозрели порив. Јер љубав последња твог саздања Постаје дар што пламено гори. Ти не изазиваш, и не позиваш, Али прожима до самих кости Ђокондин осмех који се скрива Горчином знања и све мудрости. Ниси девојка, пуко - чекање, Линија трептава, лет маглине - Већ пуни лик, мир праве даме, К'о круна лета, и сјај суштине. 1954. ВІЧНЕ 1. Досі сниться метелиця маю, Завірюха херсонсіких вишень. Золоті її очі впивають Степовий необмеженуй день, Що зростає у небо, у вічність... Плине вітер крізь села, сади, Золоті її очі й ритмічні Сині хвилі річної води. 2. Як забути? Яка ж гадюка З серця вижерти спогад могла б: Зір – пекучий, як мука й розлука, Мову – мед тих пахучих силаб. В прибережне нагріте каміння Б’ється з плюскотом зимна вода, Незабутньо співуча і синя, Несмертельна й повік молода. І на тлі її - тіло дівоче, Заціловане сонцем... Верни! Поверни золоті її очі, Сині хвилі і вітер весни. 3. А сад вирує в хуртовині цвіту, Бушує біла буря пелюстків. Крізь чари весняного ненаситу, Мов полум’я блакитне, лине спів. То вже вертаєшся з Синюхи. Плине Знайомий голос. Плине і пече... Повік, повік не згасне й не загине Той сніг вишень, те золото ошей. 1934 ВЕЧНО 1. Ја још сањам мећаву у мају, Вејавицу херсонских вишања. Њене златне очи упијају Безгранични простор степског дана Што у бескрај небеса отиче... Плави ветар кроз села, воћњаке, Њене очи златне и ритмичне Плавих вала из речних брзака. 2. Шта заборав? Која гуја-брука Да утули пламен оног жара: Поглед врео - к'о растанак, мука, Језик - мед од слогова бехара! У обалске стене врелих глава Пљускајући бије вода хладна, Нечувено распевана, плава, Бесмртна и непрекидно млада. А с њих - тело девојачко сене, Изљубљено сунцем... Дај, полако Врати мени златне очи њене, Плаве вале и пролећни лахор. 3. Из вишњика који сав бехари Латицама белим буре бесне. Кроз пролећне несистости чари К'о да сукља плам из плаве песме. Већ се враћаш са Сињухе. Слеће Познат глас, што бол неки точи... Никад, никад - да нестане неће Ни снег вишње, ни те златне очи. 1934. СЕРПЕНЬ Херр. ес ист Зеит! Р. М. Рільке Час, Господи, на самоту й покору. Все про цей час нагадує: вага Знекриленого тіла, перше срібло На скронях та пооране чоло. І під чолом ті, що колись горіли, А нині глибше й глибше западають І пригасають - ті неситі очі... Бо зір звертається до себе, внутр, З переситом від людського й земного. Час, Господи, на самоту й покору. Найперше - це покора. О, навчи В ночах безсонних, в бичуваннях долі, У дрібничковій помсті днів і діб, В безсиллю немощів - навчи, навчи покори, Найпершої чесноти початок. Ті дарував її надміру гойно Твоїм численним найгіднішим слугам, - Подай її найнижчому - тепер. Час, Господи, на самоту й покору. Смирися, духу, гордий і невдячний - Збунтованого ангела насліддя! О, кожен день життя жагуче пив І все шукав - але не те, що треба, Все пізнавав, але недовідоме, І все стримів, але незрячим серцем, І не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишались пелюстки. Час, Господи, покори й самоти. О, самото, ти, знаю, найтрудніша, Тебе навчитись тяжче, ніж покори, Ти вимагаєш скупчених зусиль, Як іскра, що рождають криця й кремінь, Як скорч останній м’язів переможця, Як крок кінцевий того, що дійшов Вершини. Бо - якщо покора мудрість, То самота - є завжди висота. Час, Господи! 1951 АВГУСТ Herr es ist Zeit! Р. М. Рилке Време је, Господе, за осаму и кајање. Све наговештава тај час: тежина Обескриљеног тела, прво сребро На слепоочницама и избраздано чело. А испод чела оне што гореху А сада све дубље и дубље тону И гасну - оне несите очи... Јер поглед се окреће у себе, унутра, Презасићен од људског и земаљског. Време је, Господе, кајања и осаме. На првом месту је кајање. О, научи нас У ноћима бесаним, под бичем судбине, У ситничавости спојених дана и доба, У немоћи болести - научи, научи нас кајању, Најдубљег поштења почетку. Ти си га подарио прекомерно штедро Својим безбројним најдостојнијим слугама - Дај га најнижем - сада. Време је, Господе, кајања и осаме. Смири се, душе охоли и незахвални - Анђела побуњеног наследниче! О, сваки дан живота испијах жудно И све тражих - али не оно што треба, И све сазнавах, али несхватљиво, И све стремих, ал' срцем што не види, И не приметих да под ходом дрским Нестајаху латице изгажене. Време је, Господе, кајања и осаме. О, осамо, ти си, знам, најтежа, На тебе се теже но на кајање навикава, За тебе морају да се упру све снаге, Као што су за искру потребни труд и кремен, Као грч последњи мускула победника, Као последњи корак оног што стиже До врха. Јер, ако је кајање - мудрост, Осама је увек - висост. Време је, Господе! 1951. АНГЕЛ СМЕРТІ ІІ І коридором - літака кадлуб, І водоспадом - рівний шум моторів. І забуваєш, що ти - серце хворе, Дивак, самотник, вічний однолюб - Усе життя. І сецем воював ти, І серцем думав, що лиюе воно Було яерелом сил... На долі дно Землі: оселі, вулиці та авта. А над тобож нежива блакить, Воздушних рік недовідомі плеса. І раптом мисль: ічи не надходить мить? Схилився ангел. - Ні, то стюардеса. І знов життя гримить грозовий гімн, І усміх (майже ляльки!) зустрічаю Теж усміхом заучено-німим, І звично кажу: "Ні, не кави, - чаю." 1965 АНЂЕО СМРТИ II И ходником - у авионској труби. И водопадом - зујање мотора монотоно. И заборављаш да ти је срце болно, Чудак, самотњак, што само једном љуби - У животу. И срцем си ратовао много пута, И срцем мислио, и само оно је Било твој извор снаге... А доле дно је Земље: насеља, улице и аута. Одозго нежива плавет се ниже. Језера невиђена реке небеса. Ненадна помисао: да л' задњи трен стиже? Наднео се већ анђео. - Не, то је стјуардеса. И опет живот олујној химни стреми, И срећем осмех (као у лутке!) сјајан Такође осмехом научено-немим, Па кажем: „Немојте кафу, ја бих - чаја." 1965. Володимир Сосюра (1898-1965) ВАСИЛЬКИ Васильки у полі, васильки у полі, а у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй. Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може ми квітками, може, васильками станем - я і ти. Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас. Володимир Сосјура (1898-1965) РАЗЛИЧАК Различак у пољу, различак у пољу, различак, мила, под веђама твојим, и шуме се плаве, ено, са видика, и плава је срећа што у души стоји. Одсијаће лета, к'о облаци ови, к'о и сада, двоје у пољу ће бити, ал' нас неће бити. Можда ти цветови, постаћемо, можда, различак - ја и ти. Поље ће, к'о сада, исто да се плави, облаци да лете у незнани час, и други неки, срећни, лепршави, с очима ће драгим да пореде нас. Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) СЕЛО Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом. Від воза місяць відпрягають. Широке конопляне небо, Овіяна далінь безкрая, і в сивім димі лісу гребінь. З гір яворове листя лине. Кужіль, і півень, і колиска. Вливається день до долини, мов свіже молоко до миски. 1934 Богдан Игор-Антонич (1909-1937) СЕЛО Јутром се краве сунцу моле Што булкама у пламен ниче. Ту јаблан руке пружа горе и увис лебди летом птице. Из кола испрежу пун месец. Широко конопљаво небо. Даљине овејане ресе, У сивом диму шуме гребен. Са гора лети лишће рујно. И колевка, и певац, прело. Долину дан пенушав пуни К’о свеже млеко плитку зделу. 1934 ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ Весна - неначе карусель, на каруселі білі коні. Гірське село в садах морель, і місяць, мов тюльпан, червоний. Стіл ясеновий, на столі словґянський дзбан, у дзбані сонце. Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей! 1934 ЗЕЛЕНО ЈЕВАНЂЕЉЕ Пролеће - као рингишпил, На рингишпилу коњи бели. Салаш марела њише тил. К’о рујна лала месец врели. Сто јасенов, на столу, гле, ћуп словенски, у ћупу - сунце. Ти љуби само ово тле У овом сну шареном бунцај. 1934 ДНО ТИШІ Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта, природи дно - дно таємниці й неба синє лоно, лящить у вухах сон - зім’ята та подерта плахта, і дзвонить в темряві співуче серце телефону. Так будиться хаос забутий літ дитячих світу, з-поза свідомості запони дивиться прадавнє, мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом проломаний удвоє місяць на долівці в’яне. І темне місячне ядро з твердої шкаралущі вилускують долоні тиші, що усе загорнуть. Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить, лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні. 1936 ДНО ТИШИНЕ Заслепљив црни угаљ ноћи, јаз и срца окно, дно природе - дно тајне и небеса плаво звоно; на уво вришти сан - и зија рупом платно, у мраку звони распевано срце телефона. То буди се хаос заборављен дечјих дана света, из подсвести прастаро кришом диже крајичак мрене, дах застаје од сјајног стакла сале и плавим цветом на поду блиставом преполовљени месец вене. И тамног месечевог језгра тврду љуску тишина љушти загрљајем - длановима крњи. Зов палог анђела, таштину време дроби људску, тек трубе мегафона зраче попут лала црних. 1936 Микола Руденко (1920) ЛОТОС Где се над земљом небески свод повио, Где замире птичији глас из клена, Између латица је лотос испловио Ко бели сиријус из облака зелених. Ал’ да би људски дух у немирима Црпао снагу из цветања горе - У муљу и у љигавој трулини Мора се, с муком, покорити корен. Још пре, далеко од људског ока, Из корена цвет узме душу белу - Само ће тако намера висока Испловити на површинузрелу. Нек’ тамо, где сунце слободно греје, Некажњиво где људи дела творе, Мој духовни цвет сјај искри посеје - Јер сада рађа само црни корен. 1980. Богдан Бојчук (1927) ДИВИСЯ В ОБЛИЧЧЯ МЕРТВИХ ПОЕТІВ де витикаються вулиці де западають ями очиць дивися в порожні роти де вапніють на яснах слова дивися в чашки де булькочуть застиглі води дивися в обличчя поетів бо треба збагнути очі залиті більмом треба збагнути вуха залиті тишею треба торкнути волосся без шкіри ноги і руки без руху заниклі жили і нерви відвернений рух клітин треба пропхатись крізь мертві обличчя поетів треба пройти до несутності крові треба спинитись на другому березі костей щоб бачити їх як тиснуться в пам’ять з одчаю з богами з жахом голих жінок з дивоквітами марень тиснуть слова щоб просвердлити діри крізь смерть а ти дивися в їхні обличчя обмацуй ситих жінок давися хлібом ГЛЕДАЈ У ЛИЦА МРТВИХ ПЕСНИКА где се ваљају вилице где се налазе дупље очне гледај у празна уста где вапе с десни речи гледај у чашице где бућкају охладнеле воде. гледај у лице песника јер треба видети очи са беоњачама треба видети уши што их окова тишина треба дотаћи косу без коже ноге и руке без покрета увеле вене и нерве поремећени тонус ћелија треба се пробити кроз лица умрлих песника треба проћи до протока крви треба се домоћи друге обале костију. да би их видео како се утискују у сећање са боговима са ужасом нагих жена са дивном цветовима снова. утискују речи да би пробили отворе кроз смрт а ти гледај у њихова лица опипавај женице сите гуши се хлебом. Дмитро Павличко (1929) * * * Я буду на світі, Допоки незнанесвітло В обличчі твоєму світить. Я житиму доти Допоки горіти буде Долоні твоєї дотик. 1973-1974 Дмитро Павличко (1929) * * * Бићу на свету, Све док незнано светло У том обличју светли. И живећу дотле, Док твој длан ме Греје кад ме дотакне. 1973-1974. * * * Найдовша з усіх доріг - Дорога твого приходу. Найбільша з усіх таємниць - Таємниця твого обличчя. Ми прощаємось на день, Ніби розходимось на віки. І твій слід на моєму серці Поглиблюють кожні очі. 1973-1974 * * * Најдужи од свих путева То је пут твог доласка. Највећа од свих тајни То је тајна твог лика. Ми се опраштамо на један дан, Као да се разилазимо занавек. И твој траг у срцу мом Продубљују сваке очи. 1973-1974. ЛУК Вона лежала навзнак у траві, Розкинувши долоні для обіймів. А лінія грудей і рук її Творила образ лука в ту хвилину. Я на запґястя тятиву напнув, Здавивши пружну непокору лука. Живої зброї вигини тугі Я гладив, наче перед поєдинком. Замало стріл в моїм сагайдаку - А ворог наступає і сміється, Та я повинен виграти двобій. Тому свій лук на вірність заклинав я, Чимраз коротшу міряв тятиву, Аж поки він не закричав із болю. ЛУК Она је лежала ничице у трави, Раширених руку за загрљај. А линија њених грудију и руку Била је лик лука у том трену. Ја сам тетиву затегао чврсто Надјачав отпор еластичног лука. Оружја живог напети превој Као пред двобој гледајући. У тоболцу ми је мало стрела- А душман наступа и смеје ми се, Док ја морам двобој да добијем. Зато тај лук заклињах на верност, Док сам затезао његову тетиву - Све до трена кад он крикну од бола. ДИВО Курилась ватра, я лежав, як дим. Твого волосся золота колиба Ласкаво намагалася мене Всього-всього вмістити під собою. Супутник, як допитлива зоря, Летів поволі, щоб не пропустити Того, що статись мусило внизу, - Вже наближалася хвилина дива. В твоїх очах я оленя уздрів - Він розігнавсь і гострими рогами Нас пригвоздив до каменя обох. Сплітались болі, і земля взяла В свої глибини твій гарячий подих - Майбутніх весен молоду теплінь. ЧУДО Димила ватра, ја лежах к'о дим. Твоје се косе колиба од злата Надносила нежно изнад мене Да ме сасвим, сасвим наткрили собом. Сапутник, као радознала звезда, Летео је споро, да му не промакне Оно што мора да се деси доле - Приближио се већ тренутак чуда. У оку твоме јелена угледах - Он се залете и роговима оштрим Прикова нас обоје за камен. Уплете се бол, и земља узе У своје дубине топли твој дах - Будућих пролећа топли вал. Ліна Костенко (1930) * * * Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хтось загинув. В цю мить. В цю саме мить. У кожну із хвилин. Розбився корабель. Горять Галапагоси. І сходить над Дніпром гірка зоря-полин. Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада. Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить: "Не стріляй!" Не знає вже казок Шехерезада. Над Рейном не співає Лореляй. Летить комета. Бавиться дитя. Цвітуть обличчя, острахом не стерті. Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті! Лина Костенко (1930) * * * Страшан калеидоскоп: у овом трену негде неко мре. У овом трену. Баш у овом трену. Јер тако се мора. Па бродоломи. И пламте Халапагоси. На Дњепру се мрешка горка пелин-зора. Ту земљотрес. Тамо вулкан. И свуда се страда. Неко циља. Неко пада. „Поштеди ме!" - моли неко тајно. Више не зна приче ни Шехерезада, И не пева Лорелај над Рајном. Дечја игра. Комета се мота. Цвату лица, неће их страх стрти. Благословен ли је сваки трен живота на земаљском косилишту смрти! * * * Шукайте цензора в собі. Він там живе, дрімучий, без гоління. Він там сидить, як чорти у трубі, і тихо вилучає вам сумління. Зсередини, потроху, не за раз. Все познімає, де яка іконка. І непомітно вийме вас - із вас. Залишиться одна лиш оболонка. * * * Потражите цензора у себи. Он се у вама, бунован, прикрива. Ту, као ђаво крај оyака, седи и стално сумње у вас хладно слива. Утробу биште, тихо, растежући. Чистећи све, у икону вас гура. Неприметно ће вас - из вас извући. И остаћете једино љуштура. * * * І дощ, і сніг, і віхола, і вітер. Високовольтна лінія Голгоф. На біле поле гайвороння літер впаде як хмари, цілі хмари строф. Нове століття вже на видноколі, і час новітню створює красу. А ритми мчать - як вершники у полі. А рима віршам запліта косу. І в епіцентрі логіки і стресу, де все змішалось - рідне і чуже, цінує розум вигуки прогресу, душа скарби прадавні стереже. * * * И дажд, и снег, олује судњег дана. Високонапонска линија Голгота. На бело поље слова црних врана, Попут облака слећу, облака строфа. Нови век већ је на видику сасвим, и дани лепоти нови белег носе. А ритам лети као јахач красни. А рима стиховима плете косе. У епицентру логике и стреса све се измешало - туђе и своје, поштује разум позиве прогреса, исконске туге у душама стоје. * * * Шалені темпи. Час не наша власність. Фантастика - не мріяв і Жюль Верн. Кипить у нас в артеріях сучасність. Нас із металу виклепав модерн. Душа належоть людству і епохам. Чому ж її так раптом потрясли осінні яблука, що сумно пахнуть льохом, і руки матері, що яблука внесли?! * * * Луде брзине. Време не припада нама. Фантастично - шала су снови Жила Верна. Садашње доба тече у нашим венама. Саздала нас је од метала модерна. Душа припада епоси и народу. Што су је тако силно потресле беле јесење јабуке, што миришу на подрум, и руке мајчине, што су их изнеле?! * * * Стоїть у ружах золота колиска. Блакитні вії хата підніма. Світ незбагненний здалеку і зблизька. Початок є. А слова ще нема. Ще дивен дим, і хата ще казкова, і ще ніяк нічого ще не звуть. І хмари не прив’язані до слова, от просто так - пливуть собі й пливуть. Ще кожен пальчик сам собі Бетховен. Ще все на світі гарне і моє. І світить сонце оком загадковим. Ще слів нема. Поезія вже є. * * * У ружама су кочије од злата. Плаветни пути крећу с кућног трема. Одасвуд сјај који се не схвата. Почетак је. Још ни речи нема. Још чудан дим, и дом из бајке рани, И још се ништа никако не зове. Облаци нису за реч привезани, па једноставно - само плове, плове. Сваки се прст још равна с Бетовеном. Још све на свету као своје примам. И сунце сија загонетном зеном. Још нема речи. Поезије има. * * * Ті, що нарояуються раз на століття, умерти можуть кожен де3нь. Кулі примхливі, як дівчата, - вибирають найкращих. Підлість послідовна, як геометрія, - вибирає найчесніших. В’язниці гостинні, як могили, - вибирають неприборканих. Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність. Тріпочуть під вітром короткі обривки життя. І тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя. * * * Они што се рађају једном у столећу, могу да умру сваког дана. Куршуми, ћудљиви као девојке - бирају оне најлепше. Подлост, доследна као геометрија - бира оне најпоштеније. Тамнице гостољубиве, као гробови - бирају оне несаломљиве. Крваве георгине расту крај пута до вечности. На ветру трепере одломци живота кратки. И само подвиг човековог духа До бесмртности ће их догурати. * * * Стояла груша, зеленів лісочок. Стояло небо, дивне і сумне. У груші був тоненький голосочок вона в дитинство кликала мене. Ми з нею довго в полі говорили, не чули навіть гуркоту доріг. Мої важкі, мої щоденні брили старий Сізіф тим часом постеріг. Стояли ми одна супроти одної. Ні з чим не крились, не хотіли йти. Вона боялась осені холодної, а я боялась шуму й суєти. Удвох ми з нею слухали зозульку. І хмари йшли, як нетутешній дим. Сізіф курив свою гіркущу люльку, йому хотілось бути молодим. * * * Стајала крушка, и шума расцветана. Стоје небеса, чудно, сетно стоје. У крушке гласак био тако танак, она ме звала у детињство моје. Испричасмо се, без бриге за време, заборависмо непријатне ствари. За моје тешко, свакодневно бреме Побринуо се дотле Сизиф стари. Стајасмо тако једна поред друге. Хтеле смо да то никада не мине. Она страхује од јесени дуге, а ја се бојим трке и таштине. Чуле смо како кукавица поје. Облаци плове к'о дим неовдашњи. А Сизиф вуче из горке луле своје, и он би хтео да буде младић красни. * * * На конвертики хат літо клеїть віконця, як маки. Непогашені марки - біда ще не ставила штамп. Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки. Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там. Опускаюсь на землю, на сизий глобус капусти. На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін. Під склепінням печалі така хороша акустика. Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін. Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик. Ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні. Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик. Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні. * * * Лепи лето на коверте кућа прозоре као марке. Још непогашене марке жигом сиромаштва чистог. Изнад њих лете векови, дани зла и спарине жарке. И ја летим такође тамо, и ја одлећем исто. Па ћу на сиви глобус купуса да се спустим. На сам пол, где као пингвин тетура већ гундељ. Под сводовима туге толико је добра акустика. Само дотакнеш, и све већ звони, све тутњава буде. Иде мајка по башти. Плишано пашче блешти. И нико још није убијен, убијен у рату на страни. Пролећу дивље гуске. Пролеће Ивасик-Телесик. Још су мостови од кленовине. И коњи су сви врани. * * * Мабуть, ще людство дуже молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці,- XX вік! - а й досі де-не-де трапляються іще неандертальці. Подивишся: і що воно таке? Не допоможе й двопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла. * * * Можда је свет наш још одвише млад. Ма колико ми викали у глас - ХХ век је! али и сад неандерталци су свуд око нас. Погледаш боље: да бруке те! Чак им на око изглед није лош. Као прави људи, на месту им све, но душе с гране нису сишле још. * * * Яка різниця - хто куди пішов? Хто, що сказав, і рима вже готова. Поезія - це свято, як любов. О, то не є розмовка побутова! І то не є дзвінкий асортимент метафор, слів, - на користь чи в догоду. А що, не знаю. Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу. * * * А зар је важно - ко полази куда? Неко чим рекне, полети рима-птица. Поезија је - света, као љубав. О, није то свагдашња размирица! И није пуки асортиман звучни метафора и речи - које служе. Што, не знам. Ја сам тек инструмент мучни На коме снови мог народа туже. ПАПОРОТЬ Птиці зелені у пізню пору спати злетілись на свіжий поруб. Тихо спустились на жовту глицю птиці зелені, зелені птиці. Крилами били, пера губили, голови сизі низько хилили. Пні навкруги - їхні родичі кровні. Зрізи на пнях - наче місяць уповні... Птиці зелені! Що ж вам ще треба? Маєте місяць. Маєте небо. Та на зорі, в золотаву пору, птиці зелені рвонулися вгору. Тільки злетіть не змогли, не зуміли: тісно було, переплутались крила. ПАПРАТ Зелене птице кроз ноћну тмину слетеле на крчевину да отпочину. Тихо се спустиле на жуте иглице птице зелене, зелене птице. Рогуше крила, перје се њише, сиве се главе не виде више. Около трупци борја - сродничке везе тесне. Свеже посечени су као жут пуни месец. Зелене птице! Шта вам још треба? Имате месец, Имате небо. Но у час златни јутарње зоре, зелене птице би да прхну горе. Ал' жеља силна узалуд била: у тескоби им се заплела крила. ІЗ ЦИКЛУ ЛЕТЮЧІ КАТРЕНИ * * * Куди йдемо? Який лишаєм слід? Хто пам’ять змив як дощик акварельку? Все менше рук що вміють сіять хліб Все більше рук що тягнуть все у пельку * * * Буває час орлів а нині різне птаство З державної руки сипнули їм пшона Не треба правду говорить цвітасто Вона сьогодні проста і атрашна * * * Дозиметром не виміряєш дози тотального спустошення душі Історія лягає під бульдозери Сучасний світ штампує фетиші * * * Ліси та гори мудрі як Тагори Ще кажуть мудрі камінь і сова Де чудодійний корінь мандрагори щоб переклав ту мудрість на слова? * * * Не боягузи не дебіли але чому так душі сплять? Тоді овації гриміли Тепер овації гримлять * * * Режими хунти і преторії Минало все лишалися народи А грати що ж це канва історії Треба ж на чомусь вишити обличчя свободи ИЗ ЦИКЛУСА ЛЕТЕЋИ КАТРЕНИ * * * Куд идемо? И шта нам је траг притом? Ко то спомен брише к'о акварел киша густа? Све мање руку уме да сеје жито. Све их је више што грабе све у уста. * * * Постоји орловско време а ово је за ситно птичарство. Зрневље баца држава издашна да се не прича истина китњасто. Данас је она довољно јасна и страшна. * * * Дозиметром не може да се мери колико нам душе опустошише. Историју равнају булдожери. А ново доба нове фетише пише. * * * Планине и гора мудре к'о Тагора. Шта веле умне стена и сова, где је чудотворан корен мандрагоре, да се преточи мудрост у слова? * * * Не дебили, и не они што су се борили. Ал' чему и све да раскринкају? Пре су се овације ориле. Сада се овације шминкају. * * * Режими хунте и преторије. Прошло је све, већ народ у пропаст оде. Али у игри, на старом гоблену историје треба да се због нечега навезе лик слободе. ПІНГ-ПОНГ - добридень - - здрастуйте - - як справи? - спасибі - добре - як у вас? - - робота - літо - спека - спрага - - а настрій? - добре - - все гаразд - - неправда - очі - - вам здалося - - ви зблідли - - обережно - м’яч! - вогнем мовчання зайнялося - схрестились погляди - пробач - кажи слова легкі й порожні - кажи їх знов - кажи їх знов! - а так дивитися не можна в настільнім тенісі розмов - ПИНГ-ПОНГ - добар дан - - здраво - - како сте? - - хвала - добро - како ви? - - рад - лето - жега - жеђ - - како расположење? - добро је - - драго ми је - - није истина - очи - - ја не схватам - - погрешили сте - - опрезно, лоптица долази! - ватра ћутања већ захвата - укрстили се погледи - пази - само се празних речи лати - и држи их се - без поговора! - друкчије не смеш прихватати тај стони тенис разговора - * * * Я не скажу і в пам’яті - коханий. І все-таки, згадай мене колись. Ішли дві долі різними шляхами На роздоріжжі долі обнялись. * * * Нећу ти рећи при свести - вољени. Али ти ипак на мене бар каткад мисли. Ишли смо путем располућени. На раскршћу смо у загрљај пришли. * * * І я не я, і ти мені не ти. Скриплять садів напнуті сухожилля. Десь грає ніж на скрипці самоти. Десь виє вовк по нотах божевілля. Бере голодну тугу - як з ножа. Дзвенять світів обледенілі дзбани. І виє вовк. І вулиця чужа в замет сміється чорними зубами. І виє вовк, ночей моїх соліст... Заклацав холод іклами бурульок. Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст, в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок. Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж. Ти розкажи свою пригоду вовчу. А смушки скинь. Навіщо камуфляж? Ти краще вий. А я собі помовчу. Погрійся тут, моя нічна мано, хоч ми із казки вибули за віком, аж поки ранок в чорне доміно зіграє з нами вогниками вікон. Аж поки сонце перепалить пруг, і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі... Лежить овеча шкура завірюх... і скімлить пес розумний на порозі... * * * Ни ја нисам ја, нити си ти - ти више. Шкрипе у парку жиле уплетене. Ту ноћ, на струни самоће, песме дише. Ту вук извија ноте избезумљене. Извлачи тугу - к'о да је свлачи с реза. Одјекују слеђени ћупови света. Завија вук. На улици, неопрезан, Црне зубе кезећи иза смета. Завија вук, солиста ноћи мојих... И шкљоца мраз очњацима леденица. Потеже вук свој залеђени реп којим вуче из Сазвежђа риба пар белкица. Ти, вуче, седи. На прагу ти је драже. Причај ми причу вучју урликом љутим. Шубару скини. Нашто те камуфлаже? Завијај лепше. А ја ћу да поћутим. Огреј се овде, мој ноћни пресретачу, од века нас овог наша прича склања, све док се јутро у црном огртачу не поигра с нама пламом са окана. Све док нам видике сунце не зажути и не сперу таму олуци плачљиви... Лежи овчја кожа вејавица љутих... и на моме прагу пас разумни цвили... * * * спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи вона ж промчить над зламаним життям за нею ж будуть бігти видноколи вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю * * * заустави ме призови нас памети и схвати таква се љубав догађа једном само она изнад сломљених живота сврати она је изван видокруга који знамо она ће до сржи да нас онеспокоји она из уста речима сукља као ватра заустави ме призови памети да појмим док могу још да мислим и мало макар док могу још али изгледа већ не вреди дошао ред на звезду која мени гори да покрај тебе душу своју ледом ледим да поред тебе у пламену изгорим СКІФСЬКА БАБА Ти, скіфська баба, кам’яна незграба, стоїш в степах... Курай і бугила... Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?! За сто віків дитя не привела! Були б у нього кремінь-ноженята, ото вже б гупотіло по ланах! Чого смієшся? Космос нежонатий, а ти стоїш одна у полинах. Невже ж таки ніхто не женихався? А висить же в музеях твій портрет. Тобі козацький череп усміхався, та це - минуле. Ти дивись вперед. Ти звикла - коні, гаківниці, стріли, зрадецькі хани з профілем шулік... Ти це забудь. Усе це застаріле. Поглянь навколо. Це - двадцятий вік. А ти стоїш. Звітріли коси й руки. Скришились плечі, - може, скажеш, ні? Були б у тебе кам’яні онуки. Ти розумієш, бабо, кам’яні! Ото - літак, а не якась дараба. Це все - прогрес. А ти стара як світ... Сміється баба, клята скіфська баба, сміється, ухопившись за живіт. СКИТСКА ЖЕНА Ти, скитска жено, чудо камено, стојиш у степи... Јавор и зова... Каква си ти жена, хајд', каква жена?! Детета немаш већ сто векова! Њему би ноге биле к'о кремен, и таптало би по пољани! Шта ти је смешно? Космос нежењен, а ти у пелену сама чамиш. Та зар се таква кад не удаде? И за музеје твој лик је вредан. Смешиле ти се козачке браде, но то је - прошлост. Унапред гледај. Ти си навикла - коњем и стрелом, на хана с ликом копца, клетим... Остави. То је већ застарело. Погледај. Сад је век двадесети. А ти стојиш. Коса ветром поскубених. Плећи погурених - хајд', и то помени - Потомци би ти били скамењени. Схваташ ли, жено - били би камени! А то је - нешто, не скела дрвена, Прогрес. Но ти си исписник света... Смеје се жена, проклета скитска жена, за стомак се хвата смехом обузета. |
|
|---|
| // Аутори / Језик / Фолклор / Историја / Уметност / Преводи / O Украјини // [ Пројекат Растко - Кијев- Лавов| Контакт | Пројекат Растко - Београд ] |
|---|
| ©1997-2006. Пројекат Растко и носиоци појединачних ауторских права. |
|---|