Йован Деретич

Реалізм в образотворчому мистецтві

Реалізм в сербському живописі розвивався інакше, ніж реалізм у сербській літературі, інші у нього були і взірці. На відміну від переважно проросійської орієнтації літераторів-реалістів, художники традиційно були звернені до Німеччини. Головним центром, в якому вони вчилися, була одна з метрополій європейського мистецтва – Мюнхен, тому й реалізм в сербському живописі називають “мюнхенським реалізмом”.

Однак поряд з відмінностями, письменників і художників об’єднують і багато спільних рис. Серед них, наприклад, є зацікавленість у природі, народному житті, сільська тематика. Мюнхенські учні, серед яких виділяються Мілош Тенкович, Джордже Крстич та Джордже Міланович, переорієнтували сербський живопис, привнісши в нього нові теми, жанри та стилістичні прийоми. Пейзаж, натюрморт, сільський жанр сцени – те, що раніше було ледве представлене в сербському мистецтві, – стають самостійними та навіть домінантними видами живопису. Піонер реалізму у живописі, Мілош Тенкович (1849-1890) в своїх ескізах, акварелях та олійних картинах показав “”, “відмінний і холодний колорит”, “спокійне…”, “майстерне компонування картини” (Медакович, 1983, ст.. 415) – характеристики, притаманні поетичному дару Воїслава Іліча. Його найвідоміше полотно, невелика та гарна картина “Продавшиця квітів”, знаменує початок реалізму в нашому живописі. Найвидатніший художник доби реалізму в сербському живописі, Джордже Крстич (1851-1907), здивував сербську художню громаду новими художніми методами, широкими мазками пензля, темними фарбами, швидкою та легкою гармонізацією кольорів, що виражається в його найкращих полотнах (“Анатом”, “Утоплениця”, “Під яблунею”, “Розлука”, “Письменники євангелія”, “Сліпа” та ін.). Новим джерелом натхнення стало для Крстича подорож Сербією, під час якої художник замальовував історичних особистостей, церкви та монастирі, пейзажі, народні костюми, сільські побутові інтерьери, людей з різних країв для нової збірки князя Мілана. З цього мистецького прочанства він привіз полотна, які становлять особливу цінність для сербського реалістичного живопису (“Колиба”, “Косове поле”, “Чачак”, інтерьери монастиря Студениця тощо; згодом до цього списку додається пейзаж “Бабакай” – найкращий пейзаж Крстича). З цими картинами змінився і його художній метод, “похмурий та суровий реалізм Крстича поступився, щоб звільнити місце для прекрасних та світлих колористичних візій світу, яких ще не бачив сербський живопис” (EJ, 5, 430). Його картини, написані під час подорожей Сербією, можуть слугувати пандан літературним картинам з народного життя, які зображували письменники-реалісти.

Внаслідок нестачі сильної власної традиції, сербська скульптура розвивалася повільніше за живопис. Родоначальник сербської скульптури Петар Убавкич (1852-1916) “без явних попередників спирався виключно на свій мистецький інстинкт та на реалістичну манеру вираження” (Медакович, 1994, 218). Своїм немалим творчим спадком, серед якого можна виділити видатні портрети Вука Караджича, королеви Наталії, князя Михайла, короля Олександра Обреновича, з монументальних композицій – незакінчений пам’ятник Таковському повстанню, Убавкович відкривав нові шляхи своїм наступникам.

Такий собі “пік” розвитку образотворчого мистецтва – це так званий “академічний реалізм”. Говорячи про нього, зазвичай мають на увазі двох художників (Пая Йованович (1859-1957) і Урош Предич (1857-1953)) та двох скульпторів (Джордже Йованович (1861-1953) і Симеун Роксандич (1874-1943)). Їх стиль характеризується відточеною майстерністю, але у ньому відсутні нові художні пошуки. Як митці, усі вони сформувались у добу реалізму, але і в нову епоху продовжували творити в цьому ж руслі, ігноруючи нові віяння, що потрясали тогочасне мистецтво. Оскільки всі вони, а особливо перша трійка, жили довго, то і творчий спадок їх численний. Йованович-художник прославився як своїми монументальними, помпезними композиціями на національно-історичну тематику, з яких найвідомішими є “Переселення сербів” та “Проголошення царства Душана”, так і великою кількістю жанрових сцен з народного життя з героїчними та романтичними акцентами: “Гра з мечами”, “Кровна помста з Куче”, “Гусляр”, “Розмова по Косів бій”, “Албанський двобій”, “Бій півнів”, “Вбирання нареченої”, “Арбанас сватає дівчину” тощо. Цей надзвичайно плідний портретист у Відні, в якому він навчався та прожив більшу частину життя, мав надзвичайно багату клієнтуру та здобув європейську репутацію. Він є “одним з перших сербських живописців, що, переступивши за локальні рамки, здобув такі знання та майстерність, що розглядається тепер майже виключно в міжнародному образотворчому контексті” (Медакович,1983,429).

На відміну від нього, Урош Предич більше пов'язаний зі своєю батьківщиною. Після успішного навчання у Відні, цей мешканець Банату (звідки родом також П. Йованович та Ч. Крстич) приїхав до Белграду, щоб провести там решту свого довгого життя. Як і П. Йованович, він писав полотна на історичну тему (“Раби у Герцеговині”) і жанрові сцени, серед яких є доволі багато картин з дитячими мотивами (“Діти біля криниці”, “Веселі брати”, “Бути біді”, “Малий філософ”, “Моторні рученята”, “Сирота на могилі матері” тощо). Але на відміну від Йовановича, який у історичні та фольклорні сцени привносить героїку, Предич схиляється до моралізму та дидактики. Завдяки майже тисячі портретів, серед яких портрети багатьох визначних осіб того часу, “Предич став першим справжнім літописцем сербського міщанського суспільства свого часу” (Медакович,1983,426).

Джордже Йованович залишив по собі значний спадок, що налічує близько 300 робіт різних жанрів (пам’ятники, статуї, статуетки, погруддя, медалі, ), серед яких визначними є “Пам’ятник Косовським героям” у Крушевцю, “Князь Мілош”, пам’ятник у Пожаревцю, “Вуков памятник” в Белграді тощо. Свій стиль він виробив на “суворих засадах неокласистичних та академічних зразках міри, простоти ти співвідношення” (Медакович,1983,449).

Симеун Роксанди як скульптор постав на основі німецького реалізму та античної скульптури. Він любив творити дитячі образи, що демонструють “Хлопчик з сопілкою”, “Хлопчик, що виймає терню з ноги”. З пам’ятників найвідомішим його твором є пам’ятник на “Чукур-чесмі” в Белграді з образом вбитої дівчинки. Найяскравіше він проявився у сильній, емоційно-вибуховій композиції “Рибак” (що розташована на Калемегдані в Белграді). “Поряд з П. Убавковичем та Дж. Йовановичем, Роксандич є третім найвизначнішим представником реалізму в сербській скульптурі. Хоч у нього не було такого відчуття матеріалу, як у першого, такого монументалізму, як у другого, але він їх доповнив, а в дечому і перевершив, в тому, що є найкращім у його визначних роботах – відчуттям руху та темпераментним поєднанням” (ЕЙ, 7, 90).

Превела Оксана Миколајко, студенткиња V године Института филологије Кијевског националног универзитета Т.Шевченко (2007)