Ісидора Секулич

Критика зі дня у день

[...] Велика кількість літературних рецензентів та оглядачів, керівників літературних рубрик, критиків не є автентичними літературними критиками. Власне, вони є просто читачами вищого рівня, читачами, що просто знаходять більш-менш правильний шлях прочитання або сприйняття прочитаного. Вони – це люди, розум та відчуття яких при читанні реагують більш-менш правильно, тобто досягають певної Архимедової точки у спостереженнях. Ця точка постає точкою відліку у оглядах прочитаного твору.

Огляди такого типу не можуть забезпечити всебічну характеристику твору. Автори таких оглядів подають те, що вони бачать, але цілісний твір вони бачать спрощено. Цікавим є на вигляд парадоксальне, а по суті розумне твердження: автентична критика є за рідким виключенням майже завжди інтерпретація, а не судження, а не автентична критика є за рідким виключенням майже завжди судження, а не інтерпретація. Цьому є декілька пояснень. Критик кожен день, або від номеру до номеру, має по скоріш закінчити з одним автором, щоб потім почати з другим. Крім цього, оглядач, що бачить все спрощено, не приймає до уваги багато чинників. Потім, рідкість автентичної критики в публікаціях та книгах вводить поціновувачів, скажімо так, у дивну оману. І, кінець-кінцем, найголовніше: широкі кола читачів вимагають легку та одразу зрозумілу критику, і такі кола, що більше знають про письменників, ніж про літературу, цікавляться не аналізом, а вироком, не розглядом здібностей письменника з огляду та те, як це виявляється в творах, а літературно-змагальною позицією письменника та фігурою критика в ролі судді на змаганнях.

Велика кількість оглядачів цього виду і при згаданих обставинах виконують роль щоденного критика і для справді літературних відходів. Ця література, як ми уже говорили, лише деколи є автентичною літературою, так само, як і оглядачі лише деколи виступають автентичними критиками. Проте така робота має все-таки виконуватися. Це – загальноосвітня робота в галузі книги, робота, що належить сфері літератури хоча б по тому, що вона є зусиллям думки та пера, і – найголовніше – по тому, що це провідник від Книги до Книги.

Серед таких “щоденних” та “всекнижних” критиків достатньо є людей зі здатністю до оцінювання, з вираженим літературним стилем, іноді навіть з достатнім рівнем знань, або навіть з певними рисами автентичних критиків. Зазвичай таким критикам не вистачає єдності Духа та особистості, тобто вони не повністю і без виключення є людьми книги. Не вистачає у них постійної потреби в нівеляції у собі людини і письменника, характеру і Духа заради однієї високої ідеї літератури і книги. Бракує їм ідеї про те, що критик може брати на себе відносні права. Часто критики думають, що оцінка має приховувати погрозу, можливий “удар”, і тому відбирають матеріал переважно з суперечностей, з шоку між тим, хто оцінює, та тим, що оцінюють. Наводимо тут слова Гете з переписки з Шілером: “Якщо про написане та зроблене не говорити з симпатією та певним захопленням, то залишиться так мало, що й згадувати буде ні про що. Гарний настрій, радість, переживання за певні речі – лише це є реальним, і лише це викликатиме реальність в майбутньому”. Таким метод, безперечно, вимагає того, щоб рецензент читав книгу із активним залученням свого Духа та характеру. На жаль, рецензенти часто читають книги лише через те, що мусять, або з цікавості, та ще й з цікавості неясної природи, тобто вони пасивно підлаштовуються під книгу. Саме тому їх оцінки виявляються купою принагідних записок, вдалих або ні, і їх літературні результати – якщо вони є – є пошматованими, не соборними, тому їх значення не може органічно прогресувати.

Характеристикою такої критики є передусім те, що вона поверхнева і механічна. Механічна – тому що поверхнева, а поверхнева – тому що займається лише тимчасовими явищами, оманами, конфліктами, формулами, неясними речами; переймається лише локальним та особистим, а заглибившись у це, вона втрачає з поля зору найголовніше завдання оцінювання – найточніша літературна проекція твору. Рецензент вважає найголовнішим те, що називається: “ставити письменника на своє місце”. Отже, не книгу, а передусім автора! А ставити його на те “своє місце” куди саме? Зрозуміло, певна річ, що на місце змагань, на ярмарку чванливості. Так відповідно трапляється, що одне й те саме авторське ім’я - про твір скоро взагалі перестануть думати та говорити – за різними поціновувачами і за різними “місцевими” особливостями, стріляє у найпротилежніших напрямках, як м’яч, як номерок у лототроні.

Цікаво, що за таких явищ не завжди провина стоїть за тими, хто поціновує. Причина полягає у одному загальному непорозумінні: що люди, які лише у широкому розумінні є просвітянами, що їх часто, навіть проти їх власної волі, наводять та затягують у області чистої літератури. Це непорозуміння просувається в принципі віками. Автори історій літератури вперто залишаються у тому непорозумінні, хоча це створює їм надзвичайні труднощі. Той, хто займався вивченням історії літератур, знає, які серії зіжмаканих імен тягнуть за собою ті історії. Це імена, яким у області справжньої літератури, ніхто не може правильно визначити ні область його діяльності, ні рід, в той час, коли у історії загальної культури – рубрика: писемність – ці імена мали б помітні місця та категорії. Точні науки, краще захищають автентичність своїх представників. Велика кількість наукових “винахідників”, зі своїми друкованими теоріями малого значення чи лише загальної культурної цінності, витерті з науки. Але потрапляють якось чарівно із тими своїми письменами у літературу! Література все це тягне, і з цими неймовірними полицями робіт плутає поняття у своїх дисциплінах.

Але в одному добре знаходять спільну мову французький та англійський критик, а саме що вони критики народів, де критика високо розвинена: і коли поціновувачі одного дня, іноді дивують серйозним напором, щоб вийти із механіки своєї роботи.[...]

Превела Оксана Миколајко, студенткиња V године Института филологије Кијевског националног универзитета Т.Шевченко (2007)