Деян Айдачич

Зображення Перуна у слов’янських літературах ХХ століття

// Слов’янський світ, Київ, вип. 4, 2006. - с. 102-116

У літературних обробках одних і тих самих тем у текстах різних письменників постійно зустрічаються однакові мотиви і герої, що ґрунтуються на схожих засадах та близьких джерелах, тож цілком зрозуміло, що і вони, і рамки сюжету, і риси характеру героїв часто також є спорідненими та схожими. Попри наявністі спільних ознак, існують і деякі відмінності в їхніх словах і вчинках, певні незбіги їхньої мотивації. Створення різних образів та розкриття змісту їхніх вчинків пов’язані з творчою уявою самого письменника. Зрозуміло, що одна й та сама тема і не може мати однозначного потрактування, тому дослідження текстів на споріднені теми вимагає висвітлення як спільного, так і відмінного в них, з’ясування причин цих відмінностей: були різні літературні епохи і смаки, чи вони пов’язані з особистими уподобаннями та обдарованістю письменника.

Готичні романи, романтизм та фольклорний реалізм літературно активізували белетристичні можливості нижчих істот із народних вірувань. У першій половині ХІХ ст. міфологи та містифікатори ще досліджували склад слов’янського Олімпу, і боги тільки на зламі ХІХ та ХХ століть стали героями літературних обробок слов’янських міфів, чому сприяло й те, що відбувалось у мистецтві неслов’янських європейських народів на зорі модернізму. Письменники також відкрили привабливість божественних пантеонів стародавніх культур. Те, що боги стали літературними героями, дозволяло авторам задовольнити свій інтерес до вищих надлюдських істот та відкрити таємничі старожитності давно вже витіснених вірувань слов’ян. Повернення до минувшини було не лише археологічним копирсанням у залишках зниклої культури і не заграванням зі страхом перед нечистими істотами, але й пошуками споконвічного й вічно живого. У пошуках старих та й нових значень міфологічної картини світу важливим чинником була любов до найдавніших реліктів своєї національної історії та духовності і відчуття спорідненості слов’янських народів, що виявлялося у згадуваннях про період їхнього співжиття.

У цій розвідці головна увага приділена творам слов’янських письменників ХІХ і ХХ століть, дійовою особою в яких є верховний бог давньої релігії – Перун. Не йтиметься про тексти, в яких Перун згадується лише побіжно, чи про епізоди з історичних романів, що змальовують, як його боввана жбурляють у хвилі Дніпра. Зображення Перуна як дійової особи давало письменникам можливість літературного вимислу в пізнанні цього бога. Досліджуючи зображення Перуна в художній літературі, розглянемо також можливі мотивації авторів у створенні образу слов’янського бога та мотивації, що йому, як індивідуалізованому образові, приписують. У своїй творчості літератори використовували наявні міфологічні знання, відповідно змінюючи їх – додаючи, вилучаючи або по-іншому інтерпретуючи елементи, що їх пропонували старі й нові книги про слов’янські вірування. Деякі властивості Перуна вони підкреслюють, інші лише згадують і мало про них говорять. Для літературної, здебільшого поетичної, уяви відкривався неозорий простір, адже про богів давніх слов’ян відомо мало, тому можна було вигадувати характерні риси певного бога, обставини, в яких він перебував та його вчинки. Міфологи вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століть дали досить багатий опис образу Перуна, спираючись при цьому на давні пам’ятки, а згодом на праці перших дослідників слов’янської релігії, зокрема на розвідки “Слов’янська старовина” Павла Шафарика, “Наука про слов’янську міфологію” Яна Ганаша, тритомну працю російського вченого А. Афанасьєва “Поэтические возрения славян на природу”, твори його послідовника Й. Коринфського, на дослідження хорвата Натка Ноділа (1885-1890), на містифікації та численні популярні брошури й публікації в газетах і журналах. Дещо пізніше Л. Леже (“La Mythologie Slave”, 1901 і Л. Нідерле “Slovanské Starožitnosti”) çаклали підвалини розуміння слов’янської релігії у першій половині ХХ століття, у другій же половині століття вельми авторитетною була книга В. Іванова і В. Топорова “Исследования в области славянских древностей” (1974).

Міфологія, оповіді про те, як поводять себе боги, напівбоги й герої, надихали і слов’янських авторів. Залежно від етнографічних чи етнолого-фольклористичних джерел, на які спирається письменник у художньому тексті, він відбирає вірогідні або вигадані елементи в образах слов’янських богів, однак поряд із цим письменник завжди розвиває або залишає незмінними певні особливості богів з оригіналу, який слугує для його вимислу відправною точкою і своєрідним фундаментом. Утім, ми тут не спинятимемося на тому, які наукові, фольклористично-етнологічні чи популярні тексти використовували літератори, створюючи образ “свого” Перуна. Це питання вимагає глибшого вивчення, що засвідчило б якими з джерел письменники послуговувались безпосередньо, а якими опосередковано, як вони трансформували свої наукові й напівнаукові джерела. Знаючи як пов’язані між собою джерело і сам текст, критикам буде легше буде оцінити ступінь літературної обробки та художнього вимислу в окремих уявленнях про Перуна.

У художніх текстах, присвячених головному слов’янському богові, йдеться про незапам’ятну пору, але насправді в них пов’язані епохи, віддалені одна від одної сотнями років. Тлумачачи їх, ми до ожилої доби давніх слов’ян і до часів літератора, який про неї писав, долучаємо й думки посередника, інтертекстуально чи асоціативно включені в його текст, аби додати ще одне, своє і найновіше бачення. Плетиво настільки відмінних періодів часу в тексті, який ми аналізуємо, дозволяє дослідникові зосередити свою увагу на одному з цих часових пластів, а водночас дає можливість висвітлити і можливість переплетення ідей та уявлень, властивих різним епохам. Факт повернення у давнину не означає, що ожилі давні вірування будуть однаково концептуалізовані. Ми вже згадували про те, що нове життя їм дається на підставі не лише давніх писемних пам’яток, а й більш сучасних текстів – містифікацій, спроб міфологічних реконструкцій. Поряд з науковими та псевдонауковими текстами, з яких запозичуються ті чи інші риси колишніх володарів світу, відправною точкою у формуванні їхніх образів іноді бувають також і уявлення про давню слов’янську віру, що існували тоді, коли творив письменник, або твори інших митців. А інколи власне художні тексти народжують нові, не існуючі до того часу уявлення про слов’янських богів. Плинні, живі ідеї часу самого творця надягають тоді маску слов’янських богів, але не для того, щоб повернутися до прадавньої старовини, а щоб виразити якесь послання за допомогою персонажів слов’янського пантеону. В сучасному баченні слов’янських богів міфологічні уявлення можуть видозмінюваться і з позицій психології, політики, езотерики та історії. Брак даних про богів дає письменникам широкий простір для польоту уяви, а різноманітні нашарування використаної інформації пропонують, як авторові художнього тексту, так і літературному критику, все інші й інші ключі для розуміння тексту.

Коли Ніцше пророчо заявив про присмерки богів, це був не лише самотній голос сумніву в обґрунтованості особистої віри, цим була проголошена криза віровизнання як фундаменту людської спільноти. Впливові уми ХІХ століття знову й знову розглядали з різних позицій християнські догми, що вело до атеїзму, а крім того зумовлювало цікавість до інших релігій. Щире зацікавлення язичницькими віруваннями аж ніяк не було поверненням до поганства як до релігії, тому що в цьому не було релігійної посвяти і смирення, і не могло бути й мови про оновлення давно забутих культів та священних текстів. Це було повернення до забутих міфічних оповідей. Як не парадоксально, слова про присмерки богів викликали інтерес до поганських богів.

Верховний Бог, від прадавніх богобоязливих часів і донині, є носієм і уособленням наймогутнішої сили серед інших богів. Канонічні й художні тексти про бога й богів, бога й людей свідчать, окрім іншого, і про те, якою вбачають силу. Коли художня література домальовує у своїй уяві давні оповіді про надлюдських істот, вона повертається до давнього розуміння співвідношення сил у світі, а водночас говорить і про пізніші часи, звернення до минувшини та її міфологічних уявлень. Якщо ми оповідь про давніх богів переведемо в оповідь про всесилля повелителя і безсилля тих, хто йому підкоряється, ми втрачаємо той часовий вимір, з яким “веде гру” митець. Проте отримуємо позачасове уявлення про силу. При такому підході ми побачимо текст з однієї, обмеженої, але попри це багатої й багатозначної точки зору. Саме її вибір точки видається перспективним для розуміння також і змісту творів слов’янських письменників про Перуна.

Оповідь про силу зазвичай окреслює відносини можновладця і підвладних чи показує здобуття або втрату влади. Вивищення одних богів пов’язане з падінням інших, тому історії про зміну богів можуть бути пов’язані з появою нових богів і релігій. Якщо боги показані як дійові особи, у них є можливість виразити свої переживання особисто й безпосередньо. Літератори, обираючи ракурс щодо героїв своїх творів, визначають і кут зору майбутніх читачів у рамках зображуваної дійсності: якщо стати за спиною самих богів, світ бачиться таким, яким вони його сприймають звідти, згори. Але поети й оповідачі можуть “опинитись” і за людьми, котрі поклоняються богу на вівтарях, за вірними, що обкурюють кадилами свої святі місця і приносять офіри на жертовниках. Вибір цієї точки зору визначає наперед, як будуть представлені відносини між богом і людиною чи богом та іншими богами.

У часи присмерку богів цих богів уже неможливо було показувати лише у повній їх силі. Їхня могутність під загрозою, проте ідея сили все ще спокуслива. Після Ніцше багато й по-різному почали говорити про силу, про прагнення сили, а крім усього іншого і про богів та занепад богів. Тоді мислителі й творці почали з більшою увагою прислухатися до досвіду інших релігій, зокрема й тих, що зійшли з історичної арени.

Сильний бог

Уявлення про силу богів ґрунтується на проекції прагнення слабкої істоти, котра страждає через своє безсилля й переносить свою жагу сили у могутню, часто надлюдську істоту. Саме через таке перенесення бог часто схожий на людину – виглядом, поведінкою, чеснотами й вадами характеру. Бог, як і людина, шукає чогось такого, що міг би дати, а коли дає, очікує, що йому віддячать. Людина, яка вірує, просить у Бога те, що їй непідвладне, сподіваючись, що Всевишній буде добрим і милосердним, та в той же час знає з власного досвіду, що боги часом бувають глухі й німі.

Коли письменник епохи “присмерку богів” звертається до “застарілих” надлюдських істот, він, крім усього іншого, у світлі художнього вимислу знову вивчає відносини сили. Змальовуючи світ, яким правлять вигадані блага й можливості, а в той же час прадавні страхи й первісні бажання розривають цей світ на його страшу й жадану половини, письменник дає своє бачення потужних позитивних і руйнівних сил. Важливим є те, чи автор, “оживляючи” ці відносини, бачить Бога, утопічно показуючи спокійну всемогутність у світі без сутичок і спротиву, чи в його баченні і світ богів, хоч і сповнений сили, є світом, в якому конфлікти неминучі, а існування непевне навіть для тих, хто владарює над стихіями природи й долями живих істот. Позиціонуючи себе як людину, письменник може передати різні шляхи наближення до Бога, дарування й очікування, а водночас і страх перед його могутністю.

Слов’янські письменники не описували Перуна ані як творця всього сущого, ані як бога, котрий сходить на трон, скидаючи свого попередника. Вони не мали наміру відновлювати вірування у поганських богів, бо за відсутності обґрунтованих даних про них це б вимагало міфотворення, вони у фантазіях повертались у світ колишньої могутності слов’янських богів. Давніх богів викликали із забуття не для того, щоб дорікнути слов’янам, що ті більше не поклоняються дерев’яним ідолам, а тому що вони забули своє, рідне, споконвічне. Певна річ, звернення до старовини було зумовлене також слов’янофільськими ідеями про те, що слід мати спільну точку опори ідентичності на історичній вертикалі в часи загрози з боку неслов’янських народів, але, крім цього, однією з причин відродження інтересу до пошанування давніх богів було й пантеїстичне пов’язування сил природи з божими створіннями. Не менш вагомою причиною повернення минувшини є також зацікавлення примітивним і первісним у рамках європейського модернізму, і слов’янські митці не збиралися в цьому сенсі пасти задніх. На початку ХХ ст. в різних видах мистецтва популярними були теми зі слов’янської давнини, про що свідчать полотна Врубеля, Філонова, Миколи Реріха, музика Римського-Корсакова, Стравінського, літературні твори Хлєбнікова, Блока, Назора, Петровича та ін.

Зображення Перуна найчастіше ґрунтується на тому, що, як відомо, він був богом грому й бурі. Тому поети й оповідачі змальовують його як лиху, запальну, норовливу істоту, войовничого бога, бога війни та вояків.

Російський граф і поет другої половини ХІХ ст. Петро Бутурлін у виданій після його смерті збірці сонетів (1896) зображає Перуна як могутнього бога, монарха лазурового степу, що в супроводі громовиці йде до коханої, на перса якої впаде рясним дощем. У пуанті з легким еротичним забарвленням тріумфує діонісійське начало еруптивного володіння й насолоди. Серед рис характеру Перуна, які підтверджуються писемними пам’ятками, ми не бачимо якогось особливого сластолюбства, але з’являється і ця ознака, як риса, перенесена з пантеону інших народів, насамперед зі світу грецьких і римських богів.

Сергій Городецький, російський письменник початку ХХ ст., своїми збірками “Яр”, “Перун” (1907) привернув до себе пильну увагу навіть найвідоміших поетів своєї епохи. Він оспівує Перуна як могутнього бога, що панує над світом. У вірші “Зустріч Ярила з Перуном” через діалог двох богів Ярило постає як бог життя, весіль і садів, а Перун – як бог смерті, битв і черепів. Цілеспрямовано викладене протиставлення двох начал буття надає слов’янським богам набагато узагальненішого значення, це не просто розповідь про те, що вони випадково зустрілись і розійшлися в різні боки. Поет наче навіює випадковість зустрічі двох життєвих стихій. В іншому вірші Городецького Перун знову представлений як бог війни, але цього разу – очима безсилих і наляканих людей. У “Проводах” вони молять могутнього бога про милість перед початком війни й напучують вояка, котрий іде на бій. У вірші “Перун” ясний, грізний і могутній бог перемагає Місяць і пітьму й показує свою владу світла та небесних сил. На відміну від поезій, про які йшлося вище, Перун уособлює тут сили світла.

У сербській літературі велику увагу привернув до себе завдяки своїй оригінальності твір Растка Петровича “Бурлеск пана Перуна, бога грому” (1921), в якому описуються язичницька, християнська та сучасна доба (VIII, XIV і XX століття). У цьому творі Петровича Перун з’являється у двох часових відрізках, поганському й християнському, і через це “Бурлеск пана Перуна, бога грому”, вже в назву якого введені найменування, характерні для різних періодів (пан і бог), є унікальним явищем серед текстів, що їх ми розглядаємо в цій праці. Аналіз фольклорних і фольклористичних творів, які використав письменник, і того, в який спосіб він це зробив, доводить, що Растко Петрович “цілком вільно, ... асоціативно перебудував і по-своєму поєднав різнорідні джерела” [Крњевић: 255].

Зображення світу, який щойно народжується і набуває нинішнього вигляду, є характерним для легенд. Растко Петрович, розповідаючи про добу давніх слов’ян, частково наслідував стиль народних і церковних легенд про прадавні часи, перетнувши його з поглядом на світ людини сучасної епохи. На противагу народним переказам, де йдеться про те, як виникли відомі нам речі, Растко Петрович показує саме ті речі, яких більше немає. Оскільки згадок про Перуна в народній пам’яті було надто мало, Петрович, обравши героями свого твору слов’янських богів, облюбував перекази як форму усної оповіді про найдавніші події. Проте, щоб традиція ожила в оповіді про забутих богів, письменник поєднав між собою зібрані матеріали, і поєднав не лише з певною формою викладу, але і з текстами, які за своїм походженням можуть бути близькими до неіснуючих оповідей про Перуна. Растко Петрович змальовує Перуна в часи його панування як суворого й запального володаря в маленькому раю. Таке народне бачення – цілком у дусі міфічного мислення. Попри те, що в поетичній збірці Петровича “Одкровення” виразно зображено плотський світ, з яскравими картинами народження і єднання тіл, Перун не є хтивим. Він схожий на самовпевненого господаря, котрий піклується про свій невеликий маєток. Перун сердиться, що його син допустив, аби незвані гості увійшли в рай, як у сільську садибу. Трохи далі, у фрагменті, пов’язаному з народною піснею про одруження Сонця, Перун сердиться, що його сестра Сор’я, божество сонячного світла, вийшла заміж проти його волі. Він хотів видати її за Мануса, але домовленість поломано, бо Манус, блідий Місяць, іде за Аухреною, богинею зорі, в яку він закохався.

Знавець багатьох релігій, російський поет першої половини ХХ ст., міфограф, в’язень сталінських таборів Даниїл Андреєв у поемі “Ранкова ораторія” (1951) поряд з деміургами, геніями, богами й ангелами вивів і Перуна, як могутнього й еруптивного бога, котрого супроводжують удари грому. Перуна – дарителя молодості й радості, безоглядної відваги, як і життєву силу, якою він володіє, поет прославляє в коротких рядках гімну.

Цикл поезій “Літопис Перунових нащадків” (1976) про ранню історію слов’ян на Балканах сербська поетеса Десанка Максимович розпочинає віршем “Перун”, герой якого у першій строфі представлений як бог громів, чиє серце із вогню та хмари, | і горе тим, кого спіткають богові удари. | Ось замахнулись сокири вогненні на ліс, кошари, курені злиденні (Пер. Р.Лубківського). Далі у вірші мовиться про те, як усі люди радіють, що є хтось сильніший від царя, хтось, кого і він боїться. Проблематизація сили дає можливість говорити і про спротив та бунт. У віршах Десанки Максимович якраз і наголошується – яка це втіха, коли Бог, тобто бодай хтось, є сильнішим від вочевидь немилосердного правителя. Неодноразове акцентування на тому, яке задоволення люди отримують, бачачи, що й наймогутніший із них когось боїться, є своєрідним відрадним відчуттям переваги безсилих. Безсилля захисника всіх слабких перетворюється на силу, але це відчуття є двояким у своїй ідентифікації, ототожненні і з тираном, і з Богом.

Ослаблений бог

Ослаблений бог не має ні сили, ні бажання правити світом, тому що він утомлений або свідомий того, що він не в стані протистояти новим богам, котрі йдуть йому на зміну.

Коли Перуна описано у повній силі, нас не полишає відчуття, що і для могутнього бога світ може бути поприщем баталій, опору й бажання подолати цей опір, якого не буває у світах, де панують гармонія і всезагальний мир. Однак у світі, де сутички (і сутички богів також) існують, можливі й поразки, там є усвідомлення незнаного й відчуття минущості. Тому Перун навіть в апогеї сили, а тим паче при наближенні пори, коли все йде прахом, міг знати, що його час не вічний. У зеніті слави він міг передчувати і прийдешнє, коли він стане немічним і слабким. Щоб створити образ всесильного бога давньої віри, слід було забути про те, що Перун – повалений бог. У прозових та поетичних творах слов’янських авторів зображено зворотний бік Перунової сили – зростаюче безсилля самого бога. З історії нам, звичайно, відомо, що правіра слов’ян поступилася місцем християнству. З такої позиції можна показати всесилля нової віри й знесилення колишніх володарів світу. Ця зміна площин показує, як віч-на-віч стрічаються слава й безслав’я, приваблюючи деяких письменників до теми втрати і здобуття божественної сили і впливу.

Навіть позбавлений сили, яку Перун колись мав, він може бути верховним Богом. Хорватський письменник початку ХХ ст. Владимир Видрич у вірші “Перун” зображає його як повносилого сивочолого старого у просторі, вживаючи в описі магічне число сім:

На березі, над сімома водами
Перун громовержець царює,
Тихо дрімає і жезл опускає
І голову сиву схиляє.

Перунові на гостині співають пісень крилаті боги. Хоч він і втратив силу, він ще на троні, блаженствує, відпочиваючи без будь-яких зобов’язань. Його життя – насолода плодами спокійної зрілості.

Владимир Назор у великому вірші “Перун”, який входить до циклу “Боги” зі збірки “Слов’янські легенди” (1900), через богів випробовує силу головного бога. У написаній тридцять років по тому передмові до цієї збірки Назор говорить, що його наміром було не воскрешати те, що вже “майже мертве”, а показати сили природи та вічну боротьбу добра і зла. В зображенні давнини світ Перуна є світом конфліктів. У вірші “Чорт”, який також входить до цього циклу і є другим після вірша про Перуна, йдеться про силу зла, яке готується повстати проти головного бога.

У вірші “Перун” бог Назора сповіщає своїх вірних, що він їх не покинув, хоча його час минає і наближається переворот, в якому генерація богів, що до неї він належить, втратить силу. Зібравши всі слов’янські племена, він їм обіцяє, що його відступ буде лише позірним. Він просить слов’ян пам’ятати його. Перун намагається зробити якомога більший заділ для майбутнього у цій важкій ситуації. Він по-пророчому бачить майбутнє з позицій минулого і прагне міцно закріпити в колективній пам’яті думку про те, що кожний майбутній успіх слов’ян буде пов’язаний також і з ним, що він і тоді, коли не буде присутнім, спричинятиметься до перемог слов’янських племен, сприятиме їхньому розквіту, територіальному поширенню й славі.

Безсилий бог

Язичництво змінилося християнством, і мотив зміни релігій, заміни старих богів новими богами й віруваннями постає у перспективі правіри як послаблення й падіння Перуна та інших слов’янських богів. Владимир Назор у своєму вірші зобразив усе ще сильного бога, який передчуває своє падіння і скликає цілий народ, аби повідомити йому, що надійшов час перемін, але при цьому обіцяє бути з ним. Про бога, який уже впав, говорять В. Хлєбніков, Міодраг Павлович і Растко Петрович, у якого Перун з’являється і в хвилини могутності, і після поразки.

Велимир Хлєбніков у вірші “Перуну” нагадує богові про падіння, про те, як його кинули в ріку Дніпро. У часи хрещення Русі князь Володимир у Києві наказав кинути в Дніпро дерев’яну скульптуру-ідола Перуна. Деякі деталі про вигляд Перуна Хлєбніков узяв із “Повісті минулих літ” (980 року), де написано, що він був дерев’яним, мав срібну голову і золотий вус. Ріка Дніпро проходить через увесь вірш. Хлєбніков спершу змальовує береги, яких торкається ідол, яструба, що летить над річкою, риб і лебедів, які стрічаються йому на шляху, нагадуючи Перунові про те, як його скинули і як він плив по Дніпру. Колишнього бога, наче безвладну колоду, несе ріка. Поет питає Перуна – чи не Володимир подарував Рогнеді, своїй дружині, його довгий золочений вус. У різних часових нашаруваннях поєднуються збережені фрагменти спогадів про давнього бога й тогочасні політичні події. В контексті зіткнення Росії з Японією (у вірші згадується Цусіма) висловлено надію, що Перун об’єднає молодих і дасть їм нові сили. Нагадуючи Перунові (“не знал ли ты…, тебе не пел ли…”) про колишню його могутність, поет ніби закликає його пригадати самого себе й повернути свою силу. У передостанньому рядку вірша, в неологізмі “Перунепр” автор поєднує Дніпро з Перуном.

Втрачена влада

Бог, позбавлений влади, може її лише згадувати й шкодувати за нею. Інший шлях для колишніх можновладців – примирення з утратою минулої сили.

У другій частині “Бурлеску пана Перуна, бога грому” Перун – знехтуваний бог, котрий ганить у пеклі Богородицю та св.Іллю й жаліється, що його обікрали. Хоча тут явно присутня алюзія на дантівську розмову з грішниками із пекла, в бесіді Богородиці з Перуном вимальовуються також мотиви пісень про подорож Богородиці в пекло. Тему Богородиці в пеклі Растко Петрович запозичив з народних пісень, що входять до класичних збірок Вука Караджича і беруть початок від апокрифа “Ходіння Богородиці по муках”. У пісні з Чорногорії [Вук ІІ,4] Вогненна Марія через рай потрапляє в пекло і там дізнається про гріхи грішників [Ајдачић: 246].

Добре знаючи цей мотив, Петрович використав його і поєднав з цілою низкою інших мотивів. Почуття безсилої розгнузданості у словах Перуна переплітається зі спогадами про колишню могутність, а його лють змінюється журбою. Він пригадує, яку чудову статую він мав у Новгороді: “Тіло з дуба, голова зі срібла, борода із золота, в одній руці кремінь, мов блискавка, на другій руці сокіл! І вогонь весь час палає, а на капище приносять волів і християн. Який приємний дим крові; роздуваються срібні ніздрі! Аж ось якийсь піп Акум; піп наказує кинути ідола у Волхов. Тягнуть боввана по болоті, і ще й б’ють його і шмагають батогами. Марно лементує з дубового тіла святий дух: "О, тяжко мені; о, тяжко мені!"”

Сербський поет Міодраг Павлович у вірші “Відхід Перуна” зі збірки “Нова Скіфія ” (1979) оспівує колишню могутність Перуна:

верховний бог нам поступається царинами
і слів його все менше чути,
лише із вепрів рохкання
та у вовків, перш ніж дозріють.

Прадавні сліди зв’язку бога і звірів, навіяні віршами, спираються на велику поширеність вепрів і вовків (особливо вовків) у сербських віруваннях. Хоча реконструкції слов’янської релігії не підтверджують поетичних умовиводів Павловича, останні видаються переконливими. Коли бога і колишнього можновладця скинуто, це підштовхує людину з її марнославним прагненням сили запитати себе погордливо про свою колишню слабкість.

Безсилля бога відображено у зневажанні Перуна і врешті його відкиданні (тоді його штовхнула вниз по течії чиясь нога). Поет запитує: Чому ми йому були вірні? Міодраг Павлович у своєму вірші показує страх перед колишнім богом у мить, коли той уже втратив свою силу. Хоч описані події відбуваються в далекому минулому скіфів і слов’ян, у підтексті поет міг спрямувати своє перо проти тоталітарної влади сучасних (комуністичних) правителів. Виявляється, що всесильний бог-повелитель і не був аж таким могутнім, а слова поета, ймовірно, могли бути прихованим бунтівним голосом протесту.

*

Дана розвідка, присвячена темі слов’янської міфології в літературних текстах слов’янських авторів, є результатом досліджень, які, як не дивно, не привертали уваги істориків і літературних критиків. Про суміжні аспекти цієї теми, про слов’янську ідею, про літературу й міфологію, літературу й фольклор, писалося багато і в різні періоди, однак слов’янський пантеон заслуговує на більшу увагу. У цій статті, нас цікавило насамперед бачення міфологічної картини влади через призму давнини та позачасових висловлювань про владу. Трактування сили з використанням багатьох часових планів поєднує уявлення про старовину з уявленнями пізніших періодів. Не обов’язково осягати цю гру переплетення значень, щоб брати участь у відродженні світу, представленого в тексті. Читач, котрий не усвідомлював, що текст стосується ще чогось, що є поза зображеним у ньому світом, також може сприймати текст у його позачасовості. Бог, який втрачає силу, може поводитись і як можновладець, котрий примирився з тим, що його час невідворотно минає, і як правитель, котрий, гублячи владу, виявляє найстрашніший гнів і прагнення цієї влади. Двояке зображення таємниці сили та підупадання сили, цієї зміни погляду на світ, пов’язане із зміною самого світу.

Л і т е р а т у р а

• Ајдачић Д. Представа о хришћанском паклу // Прилози проучавању фолклора балканских Словена. – Београд, 2004. – с. 244-250.
• Григорьев В. И. Слово и мифотворчество // Языки русской культуры. — М., 2000. – с. 250-265.
• Крњевић Х. У прасловенским пејсажу Растка Петровића. Есеји о народној уметности // Утва златокрила. Дело творност традиције. – Београд, 1997. – с. 233-281.
• Леннквист Б. Мироздание в слове: Поэтика Велимира Хлебникова. – СПб, 1999.
• Кацис Л., Одесский М. Поэтика “славянской взаимности” в творчестве В. В. Хлебникова и В. В. Маяковского // http://www.plexus.org.il/texts/katsis_poetika.htm