Вук Стефанович Караджич (Сербські казки)

Золота яблуня і девя'ть пав

Жив собі один цар. Було в нього три сини, а перед царевим палацом росла золота яблуня, яка за одну ніч і зацвітала, і дозрівала. І от хтось почав її обносити, але ніяк не можна було впіймати лиходія. Одного разу скликав цар синів та й запитує:

– Хто це обносить нашу яблуню?

На те старший син відповідає:

– Цієї ночі я стерегтиму яблуню, от і впіймаю злодія.

Як смерклось, пішов він до яблуні, ліг під нею і почав стерегти. Але тільки-но яблуня вже стала дозрівати, він заснув. Прокинувся тільки на світанні – зирк! – аж яблуня обнесена. Тоді він пішов до батька і розказав йому все по правді.

От наступної ночі зголосився середній син стерегти яблуню, але й з ним сталося таке, як і з старшим: заснув під яблунею і коли на світанні прокинувся – зирк! – аж яблуня знов обнесена.

Тепер надійшла черга молодшого сина. Зібрався він, пішов під яблуню і, поставивши ліжко під нею, ліг спати. Коли десь опівночі він прокинувся, бачить: яблуня вже дозріває, а весь палац так і сяє від неї.

У той час прилетіло дев'ять золотих пав. Вісім сіло на яблуню, а дев'ята – йому на ліжко. Тільки-но опустилася на ліжко, як одразу ж обернулась дівчиною, краще якої не було в цілому царстві. Обіймалися і цілувалися вони з царевичем майже до ранку. Прощаючись, дівчина подякувала йому за яблука, а він став її просити, щоб залишила йому хоч одненьке. Подала йому дівчина два яблука: одне для нього, а друге – для його батька, знов обернулася павою і полетіла з іншими.

Ледве розвиднілось, царевич встав і відніс батькові обидва яблука. Батько дуже зрадів, подякував синові. Коли смеркло, молодший царевич знову пішов стерегти яблуню. Другого ранку він так само приніс батькові два золоті яблука.

Отак минуло кілька днів. Старші брати затаїли на молодшого злість, що вони не змогли встерегти яблуню, а він встеріг, та ще й кожного ранку батькові яблука приносить. Тим часом нагодилася стара баба-лиходійниця і пообіцяла старшим братам розвідати, як молодший стереже яблуню.

Увечері баба підкралася до яблуні, залізла під ліжко і там причаїлася. Згодом прийшов молодший царевич та й ліг спати. Опівночі й пави прилетіли. Вісім сіло на яблуню, а дев'ята – йому на ліжко і обернулася дівчиною. Тоді баба крадькома взяла дівчину за косу, що звішувалась з ліжка, і відрізала її. А дівчина вмить скочила з ліжка обернулася павою і полетіла, а решта пав з яблуками – за нею, і не стало їх. Схопився царевич та як гукнув:

- Що це?

Він під ліжко – аж там баба. Схопив її, витяг з-під ліжка і другого дня наказав роздерти бабу, прив'язавши до кінських хвостів.

Відтоді пави більше не приліталхі до яблуні, а царевич побивався за ними і плакав. Врешті вирішив іти у світ шукати свою паву і не вертати додому, доки її не знайде. Пішов він до батька і оповів йому про свій намір. Батько став його відмовляти, адже царство велике, і він знайде собі кращу дівчину. Але дарма. Син не послухав, зібрався, взяв з собою слугу і вирушив у світ шукати свою паву.

Мандруючи отак по світу, прибув царевич до одного озера і тут побачив великий і розкішний палац, в якому жила стара-престара цариця з своєю дочкою. От він питає стареньку:

– Бабусю, а чи не знаєш ти часом, чого про дев'ять золотих пав?

А баба йому й стала розказувати:

– Е, мій синку, знаю я про них. Вони прилітають кожного дня опівдні сюди, на озеро, купатися. Але ти краще облиш пав. Ось тобі моя дочка, гарна дівчина, і стільки багатства,– усе тобі залишиться.

Але царевич, з нетерпінням чекаючи пав, навіть і слухати не схотів про царицину дочку.

Коли настав ранок, встав він і вирушив на озеро виглядати пав. А стара цариця підкупила його слугу, дала йому невеличкий міх, яким роздмухують вогонь, і каже:

– Бачиш оцей міх? Коли під'їдете до озера, ти нишком царевичу тільки трошки дмухни за шию, він і засне, і не бачитиметься з павами.

Негідник слуга так і зробив. Як під'їхали вони до озера, він вибрав нагоду і дмухнув своєму господарю за шию з міха, а той, сердешний, нараз і заснув мов мертвий.

Тільки-но він заснув, аж ось і дев'ять пав прилетіли. Вісім сіли на озеро, а дев'ята царевичеві на коня, стала горнутися до коханого, будити його.

– Устань, милий! Устань, серце! Устань, мій соколе!

А він нічого не чує, мов мертвий. Пави скупалися і полетіли всі разом. Аж тоді, царевич прокинувся і. питає слугу:

– Чи прилітали пави?

А слуга відказує, що прилітали і що вісім сідало на озеро, а дев'ята – йому на коня, і як вона горнулася до нього, і як будила. Царевич, сердега, почувши таке, мало не вмер із жалю.

Другого дня вранці він знову зібрався з слугою, сів на коня і почав прогулюватись біля озера. Слуга вибрав нагоду і знов дмухнув царевичу за шию з міха, а той зразу й заснув мов мертвий. Тільки він заснув, аж ось і дев'ять пав. Бісім сіло на озеро, а дев'ята – йому на коня, стала горнутися до коханого і будити:

– Устань, милий! Устань, серце! Устань, мій соколе!

Та нічого не вдіє, спить царевич мов мертвий. Тоді вона й говорить слузі:

– Скажи господареві своєму, що ще завтра нас тут може діждатися, але більше ніколи нас тут не побачить.

Та й знову полетіла. Тільки-но полетіла, прокинувся царевич і питає слугу:

– Чи прилітали пави?

А той йому відповідає:

– Прилітали й переказали, що тільки завтра зможеш їх тут ще діждатись, а більш ніколи сюди не прилетять.

Почув він це, сердешний, і не знав, що йому й діяти: усе скубе волосся на голові від жалю та досади.

Третього дня, тільки-но розвиднілось, він знов зібрався на озеро, сів на коня – і туди. Але цього разу не став прогулюватись, а все скаче конем біля озера, щоб не заснути. Та знов слуга, таки якось вибрав нагоду і дмухнув царевичу з міха за шию, а він зразу схилився на коня і заснув. Тільки-но заснув, аж ось і дев'ять пав. Вісім сіли на озеро, а дев'ята – на коня, стала царевича будити і пригортати:

– Устань, милий! Устань, серце! Устань, мій соколе!

Та ніщо не допомагає: спить він наче мертвий. Тоді каже пава слузі:

– Коли пробудиться твій господар, скажи йому, нехай кине верхній клинок на нижній, тоді мене знайде.

З тим і полетіли всі пави. Царевич прокинувся і запитує слугу:

– Чи прилітали пави?

А слуга відповідає:

– Прилітали, і та, що сідала до тебе на коня, звеліла переказати, щоб ти кинув верхній клинок на нижній, тоді знайдеш її.

Як почув те царевич, вихопив шаблю і відрубав слузі голову.

Після того почав сам мандрувати по світу. Отак мандруючи довго, заїхав у гори і заночував у одного пустельника. От він запитує пустельника, чи не знає він часом чого про дев'ять золотих пав. Пустельник йому відповідає:

– Е, мій синку! Щасливий ти, вирушив ти куди треба. Звідси їхати до них не більше як півдня. Тільки їдь прямо, натрапиш на великі ворота. Коли проїдеш крізь них, звертай праворуч і приїдеш просто до міста, там їх палац. Коли розвиднілось, царевич встав, зібрався і, подякувавши пустельнику, поїхав, як той йому й сказав.

Їдучи отак, натрапив на великі ворота. Минув їх, зразу звернув праворуч і опівдні побачив місто, що біліло здаля. Царевич дуже зрадів. Перед ворітьми його спинила варта і запитує, хто він і звідки. Він назвав себе. Пішли і доповіли цариці. А вона як почула, мало душа не вискочила у неї з радості, підбігла до нього і, взявши його за руку, повела в палац. Це й була дев'ята пава. За кілька днів водії побралися і стали щасливо жити. От одного разу цариця пішла гуляти, а царевич залишився у палаці. Цариця, йдучи на прогулянку, дала йому ключі від дванадцяти підвалів і сказала:

– В усі підвали можеш зайти, а в дванадцятий не заходь, навіть не відчиняй його, бо біду накличеш!

Царевич, залишивсь у палаці, став думати-гадати: “Що б то воно могло бути в дванадцятому підвалі?” І ну відчиняти підвали усі поспіль. Як дійшов до дванадцятого, спочатку завагався, але цікавість переважила: відчинив і дванадцятий підвал. Бачить: посередині велика бочка з залізними обручами. Відкрита, і з неї лине голос:

– Бога ради, брате! Благаю тебе! Вмираю від спраги, дай мені ківш води.

Царевич взяв ківш води і влив у бочку. Але тільки-но він . улив, відразу на бочці лопнув один обруч. Потім знову долинув голос:

– Бога ради, брате! Умру від спраги, дай мені ще ківш води.

Царевич знов улив води, на бочці лопнув ще один обруч. І втрете пролунав голос з бочки:

– Бога ради, брате! Умру від спраги, дай мені ще води.

Царевич влив ще ківш води, лопнув і третій обруч. Тоді бочка розпалась, й з неї вилетів змій. Згодом прибігли служниці і розказали, що змій схопив царицю і поніс її. Царевич, сердешний, не знав, що й робити. Нарешті вирішив знову йти у світ шукати її.

І отак мандруючи довго по світу, прибув до однієї річки, їдучи край неї, помітив у болоті маленьку рибку, що борсалася там. Рибка, як побачила царевича, стала його благати:

– Будь мені по богу братом! Укинь мене звідси у річку, я тобі колись у великій пригоді стану. Тільки візьми з мене одну лусочку. І, коли знадоблюся тобі, потри її злегка.

Царевич підняв рибку, взяв з неї одну лусочку, потім вкинув рибку у річку, а лусочку загорнув у хустину.

Згодом, мандруючи отак по світу, натрапив на лисицю, що попала в пастку. Лисиця йому й каже:

– Будь мені по богу братом! Визволи мене з цієї пастки, я тобі у пригоді стану. Тільки візьми з мене одну волосинку і, як знадоблюсь тобі, потри її злегка.

Царевич висмикнув з неї волосинку і випустив її. Знову їдучи отак у горах, побачив вовка, що потрапив у пастку. А вовк йому каже:

– Будь мені по богу братом! Визволи мене, я до тебе прийду у неволі. Тільки візьми з мене одну волосинку і, як знадоблюся тобі, потри її злегка.

Царевич висмикнув з вовка волосину і випустив його з пастки.

Після довгих мандрувань царевич зустрів якогось чоловіка і запитує його:

– Бога ради, брате! Чи не чув ти часом від кого, де палац змія-царя?

Чоловік показав йому дорогу і вирахував, о котрій годині він туди приїде. Подякувавши йому, царевич вирушив у путь і згодом дістався до змієвого міста.

Увійшов він у змієві хороми і побачив свою дружину. Дуже вони зраділи, що зустрілися. Потім стали радитись, що його робити, як звільнитися. Нарешті вирішили тікати. Швидко зібрались у дорогу, сіли на коня – і гайда.

Ще недалеко вони від'їхали, як примчав змій на коні. Увійшов у палац – аж глядь – цариці немає. Став він до коня промовляти:

– Що нам тепер робити? Чи будемо їсти й пити, чи наздоганяти?

А кінь відповідає:

– Їж і пий, доженемо їх, не турбуйся.

От змій пообідав, сів на коня, погнався за ними і в одну мить наздогнав втікачів. Відібрав царицю од царевича й каже йому:

– Їдь собі з богом. Цього разу тобі прощаю за те, що у підвалі дав мені води. Але більше не повертайся, якщо життя тобі миле.

Царевич, сердега, поїхав був, але не зміг самого себе перебороти, повернувся назад та другого дня – знов у зміїв палац. Цариця була сама – сидить і слізьми умивається. От почали вони знов домовлятись, як утекти. Царевич і каже:

– Як прийде змій, спитай ти у нього, де він дістав такого коня. Потім мені розповіси, щоб і я дістав такого. От тоді й втечемо.

З тим і пішов з палацу.

Коли змій прийшов додому, стала цариця до нього підлещуватись і увиватися біля нього, про все з ним балакати. 1 каже йому нарешті:

– Ну і кінь у тебе швидкий! Де ти його добув?

А він їй відповідає:

– Е, де я його добув, там не кожен зможе добути.

На тій і тій горі є одна баба. Вона має у стайні дванадцятеро коней, один від одного кращий. Та є у кутку кінь, наче прокажений, але то так лише здається. От він і найкращий, то брат мого коня. Хто його добуде, зможе у небеса злетіти. Але хто схоче дістати у баби коня, повинен слугувати їй три дні. У баби є кобила і лоша. Ту кобилу з лошам, треба стерегти три ночі. Тому, хто за три ночі встереже кобилу і лоша, баба дозволить вибрати коня, якого тільки схоче. А хто у баби найметься і за три дні не встереже кобили і лошати, той накладе головою.

Другого дня, коли змій поїхав з дому, царевич прийшов і царівна йому все розказала, що почула від змія. Він подався на гору до баби. От прийшов до неї і каже:

– Біг у поміч, бабусю!

А вона йому враз:

– Помагай тобі боже, синку! А що доброго маєш?

Він їй і каже:

– Хотів би у тебе служити.

А баба йому на те:

– Гаразд, синку. За три дні, якщо мені доглянеш кобилу, дам тобі коня, якого тільки схочеш. Якщо не доглянеш, візьму твою голову.

От вивела вона його насеред двору, що був щільно обтиканий кілками: усе кілок до кілка, а на кожному кілку по людській голові, тільки на одному ще не було, і той кілок увесь час гукав:

– Дай, бабо, голову! Дай, бабо, голову!

Баба царевичу все це показала і каже:

– Бачиш, оці всі були у мене в наймах і не могли встерегти кобили.

Але царевич не злякався і залишився у баби служити.

Коли настав вечір, сів він на кобилу – і в поле, а лоша біжить за кобилою. Отак увесь вечір не злазив з кобили, а опівночі таки заснув на кобилі. Прокинувся – зирк! –аж він верхи на колоді, сидить на ній і. тримає в руках недоуздок. Злякався царевич, скочив і. ну шукати кобилу. Шукаючи її, натрапив на річку. Як побачив її, згадав про ту рибку, що з болота кинув у воду. От він вийняв з хустини лусочку, потер її трохи мін; пальцями, і рибка в ту ж мить з'явилася до нього з води:

– Що тобі, побратиме?

А він їй відповідає:

– Утекла від мене бабина кобила з лошам, і не знаю, де вони.

А рибка йому каже:

– Ось вони, поміж нами: зробилася рибою, а лоша – маленькою рибкою. А ти хльосни недоуздком по воді і скажи: “Стій, бабина кобило!”

Хльоснув царевич недоуздком по воді й гукає:

– Стій, бабина кобило!

А вона відразу обернулася кобилою, як і була, і вийшла з лошам на берег. Він її загнуздав і, сівши на неї, поїхав додому, а лоша біжить собі позаду.

Приїхав царевич додому, баба дала йому їсти, а кобилу завела до стайні та все коцюбою:

– А чого ти не риба?!

А кобила їй відповідає:

– Була я рибою, але йому риби приятелі і про мене розказали.

Тоді баба знову:

– А ти обернись лисицею!

Коли смерклось, знову сів царевич на кобилу і вирушив у поле, а лоша біжить за кобилою. Опівночі він знову на кобилі заснув, а як прокинувся – зирк! – аж він сидить верхи на колоді, сидить на ній і тримає недоуздок у руках. Царевич злякався і ну шукати кобилу. Коли це раптом спало йому на думку, що баба кобилі говорила. От він вийняв з хустки лисиччину волосинку, потер її, і лисиця прибігла

до нього:

– Що тобі, побратиме?

А він відповідає:

– Втекла бабина кобила, і не знаю, де вона.

А лисиця йому:

– Ось вона, поміж нами: зробилась лисицею, а лоша – лисеням. А ти вдар недоуздком об землю і скажи: “Стій, бабина кобило!”

Тоді царевич хльоснув недоуздком об землю, гукнувши:

– Стій, бабина кобило!

І вона обернулася кобилою, як і була, та вмить опинилась з лошам перед ним. Тоді він її загнуздав і, сівши верхи, поїхав додому, а лоша біля кобили.

Приїхав додому, баба винесла йому обід, а кобилу завела до стайні та все коцюбою, примовляючи:

– А чого ти не обернулася лисицею?!

А вона їй відповідає:

– Була я лисицею, але лисиці йому приятелі і розказали про мене.

Тоді баба знову: – А ти обернись вовком!

Як смерклось, царевич сів на кобилу – і гайда в поле, а лоша біжить біля кобили. Отак сидів він на кобилі увесь час, а опівночі й заснув. А як прокинувся – зирк! – аж він верхи на колоді, сидить на ній і тримає недоуздок у руках. Злякався царевич і давай шукати кобилу. Але відразу йому спало на думку, що баба кобилі говорила. От він вийняв з хустки вовчу шерстинку, потер її, а вовк зараз до нього:

– Що тобі, побратиме?

А він йому каже:

– Втекла від мене бабина кобила і не знаю, де вона.

Вовк відповідає:

– Ось вона, поміж нами: зробилася вовчицею, а лоша – вовченям. А ти хльосни недоуздком об землю і скажи: “Стій, бабина кобило!”

Тоді хльоснув царевич недоуздком об землю, гукнувши:

– Стій, бабина кобило!

І вона стала кобилою, як і була, та враз опинилася з лошам перед ним. Тоді царевич загнуздав її, сів верхи – і додому, а лоша біля кобили.

Приїхав він додому, баба дала йому обід, а кобилу завела до стайні та все коцюбою, примовляючи:

– А чого ти не обернулася вовком?!;

А кобила їй на те:

– Була я вовком, але вовки йому приятелі і про мене розказали.

Тоді баба вийшла, а царевич їй каже:

– Ну, бабо, я тобі чесно служив, тепер дай мені те, про що домовились.

Баба йому відказує:

– Синку, про що домовлено, те й буде. Ось тобі дванадцятеро коней, вибирай, якого хочеш.

А він і каже бабі:

– Та що вибирати, дай мені того, що в кутку, паршивого, не треба мені кращого.

Баба стала відмовляти його:

– І навіщо тобі той паршивий, коли є такі добрі коні!

Але він все одно наполягав на своєму, кажучи:

– Дай ти мені того, якого хочу, так ми домовлялись. Нічого було робити бабі, дала царевичу паршивого коня.

Годі він розпрощався з нею і пішов, ведучи коня на недоуздку.

Завів його в ліс, обтер його, почистив, а кінь так і заблищав, немов на ньому шерсть золота. Царевич сів на нього і помчав, а кінь летів, мов птах, і в одну мить доніс його до змієвого палацу.

Царевич увійшов всередину і каже своїй дружині:¹

– Збирайся якнайшвидше.

От вони швидко зібрались, посідали обоє на. того коня –” і гайда з богом в путь!

Трохи згодом, коли приїхав змій і побачив, що цариці нема, каже він до свого коня:

– Що нам тепер робити? Чи будемо їсти й пити, чи наздоганяти?

А кінь йому на те:

– Їж не їж, пий по пий, гонись не гонись, не доженеш його.

Почувши таке, змій зараз же верхи – і за втікачами! А вони, побачивши за собою змія, злякались і стали підганяти коня, щоб швидше біг, а кінь їм відказує:

– Не бійтеся, не треба тікати.

Не встиг він це сказати, як змій вже от-от їх наздожене. Тоді кінь, що під змієм, гукнув до коня, що під царевичем і царицею:

– Гей, брате, зажди мене, бо здохну, женучись за тобою!

А той йому відказує:

– А чого ж ти такий дурний і носиш ту зміюку? Нога ми вгору, а його – об камінь та й гайда зі мною.

Почувши те, кінь, що під змієм, як крутне головою, а йогами вгору та змія об камінь: змій геть розбився, а кінь приєднався до них. Пересіла цариця на того коня, і отак прибули вони щасливо у своє царство і царювали, поки їх і віку.

Сербські казки // Переклав з сербсько-хорватської Петро Сигеда. Редакція перекладу і вступна стаття І. І. Стебуна, Київ, Дніпро, 1966. – 283 с.

Златна јабука и девет пауница, У: Српске народне приповијетке // Скупио их и на свијет издао Вук Стеф. Караџић, У Бечу у штампарији Јерменског манастира, 1853.