Вук Стефанович Караджич (Сербські казки)

Баш-Челик

 

Жив один цар. Мав він три сини і три дочки. Як дуже він постарів і прийшов час йому умирати, покликав він синів і дочок своїх та й заповів синам, щоб сестер своїх віддали за того, хто перший до них прийде і посватається. – Віддайте,– промовив,– то не будете прокляті.

Та й помер. Минув якийсь там час по його смерті, коли це однієї ночі став хтось у двері стукати, аж палац затрусився. Розляглося якесь завивання, вищання, спів, блискотіння, неначе вогнем біля палацу щось сипле. У палаці сполошилися і затремтіли від страху. Раптом хтось гукає:

– Відчиніть, царевичі, двері.

На те мовить старший царевич:

– Не відчиняйте!

Середній каже:

– Не відчиняйте нізащо!

Але молодший каже:

– Я відчиню двері.

Кинувся і відчинив.

Тільки-но відчинив, щось увійшло до палацу (але не видно було нічого, крім вогню, що сипався) і промовило:

– Я прийшов свататись до старшої вашої сестри. І оце зараз же поведу її, бо більше не прийду просити, то мені негайно відповідь дайте, віддаєте її чи ні, бо хочу знати.

Мовить старший брат:

– Я її не віддам, бо ж не знаю, хто ти і звідки ти. При йшов уночі, відразу хочеш сестру забрати, а я навіть не знатиму, куди йти до неї на відвідини.

Середній брат:

– Не дозволю забирати сестру вночі.

А молодший і мовить:

– Я віддам, коли ви не даєте. Хіба ви не знаєте, що наш

батько заповідав?

Взяв сестру за руку, підвів до вогню та й каже:

– Хай буде тобі з нею щастя і вдача!

Коли старша сестра переступила поріг, всі в палаці попадали зі страху: блищить, гримотить, гуркоче, тріскотить, аж палац захитався. Та перед світанням усе затихло.

А як розвиднілось, побігли братії дивитися, чи не лишила ота сила яких-небудь слідів після себе, йдучи з царського палацу, але нічого не знайшли. Ніде ні слуху ні Духу.

Другої ночі у ту ж саму пору прийшла така ж сила: завило і завищало щось біля царського палацу, і хтось промовив за дверима:

– Відчиніть, царевичі!

Вони злякались і відчинили двері, а якийсь страшний голос почав говорити:

– Віддайте дівчину, середню сестру, я приїхав свататись до неї.

Мовить старший брат:

– Я сестри не віддам.

Середній мовить:

– І я не віддам нашої сестри.

Але молодший мовить:

– А я віддаю. Хіба ви вже забули, що батько нам заповідав?

Взяв сестру за руку і, віддаючи її, сказав:

– Бери, хай буде щаслива і здорова!

І пішла собі тая сила з дівчиною.

Другого дня, як розвиднілось, почали брати ходити біля палацу і шукати сліду, щоб хоч як-небудь довідатись, куди пішла ота сила. Але ніхто на цьому світі не міг про те дізнатись, ніби вона ніколи й не приходила.

Третьої ночі у ту ж саму пору знов затрусився палац від страшної сили і гуркоту, й пролунав чийсь голос:

– Відчиніть двері!

Царевичі підбігли і відчинили двері. Увійшла якась сила і гукає:

– Прийшов просити вашу молодшу сестру.

Старші брати в один голос:

– Не віддамо її у цю третю північ. Хоча б про цю, молодшу, сестру знати, куди й за кого її віддаємо, щоб ходити до неї на відвідини.

На те каже брат молодший:

– Я її віддаю, якщо ви не хочете. Хіба забули, що батько перед смертю нам заповідав, це ж було не так давно.

Взяв дівчину за руку і підвів до тієї сили:

– На, веди її, і хай з тобою буде щаслива й весела!.

І сила в ту ж мить пішла завиваючи.

Коли розвиднілось, брати дуже засмутились, що таке спричинилось з їхніми сестрами. От минуло вже чимало часу. Якось почали брати між собою розмову:

– Оце диво велике! І що сталося з нашими сестрами, що немає про них ні слуху ні духу? Куди пішли і за кого повиходили?

І от вони вирішили:

– Ходімо сестер наших шукати.

І відразу стали збиратися в дорогу. Взяли грошей, посідали на коней і вирушили шукати своїх сестер.

Отак мандруючи, заїхали на одну гору і їхали нею цілий день. Коли смерклося, вони домовились ночувати там, де знайдуть воду. Так і зробили: дійшли до одного озера, стали на ночівлю і посідали вечеряти. Як почали вкладатися спать, і каже старший брат:

– Ви спочивайте, а я буду на варті стояти.

Молодші брати поснули, а старший чатує.

Коли раптом серед ночі заколивалось озеро. Він дуже злякався, як побачив, що з води щось суне просто на нього. Це був страшенний змій з двома вухами. От змій на нього! Але він вихопив ножа, вдарив змія і відрубав йому голову. Потім повідрубував вуха і поклав їх собі у кишеню, а тулуб і голову вкинув у воду.

Вже й розвиднілось. Але брати ще спали і не знали, що зробив їх старший брат. Він їх збудив, та не сказав їм нічого. Вони повставали і поїхали далі.

Коли знову почало смеркатись, стали брати радитися, що треба десь біля води заночувати. Але страх їх почав проймати, бо навколо височіли зловісні, похмурі гори. От дійшли вони до невеликого озерця і вирішили там заночувати. Розклали багаття, чим мали, повечеряли і давай лаштуватися на ночівлю. Тоді мовить середній брат:

– Ви спочивайте, цієї ночі я стоятиму на варті.

Ті два поснули, а він лишився чатувати. Раптом чути стало з озера плескіт, і – що це? – суне змій з двома головами, щоб усіх їх одразу пожерти. Та середній брат скочив, вихопив ножа, зустрів змія і відрубав йому обидві голови. Потім повідрубував вуха і поклав їх собі у кишеню, а тулуб і голови укинув у озеро. Але брати про це нічого не знали, бо спали до світанку. А як розвиднілось, середній брат і гукає:

– Вставайте, браття! Розвиднілось.

Вони вмить посхоплювались, зібралися і поїхали далі, так нічого й не знаючи, де вони і в якій землі.

Охопив їх великий страх, що вони можуть у цій пустелі з голоду повмирати, бо вже третій день блукають цими горами і не видно їм ні кінця ні краю. Рано-вранці дісталися нарешті до великого озера і вирішили далі не йти, а тут-таки, біля озера, й заночувати.

– Бо,– кажуть,– як підемо далі, то, може, не знайдемо краплини води. Та отак там і залишились. Розклали велике багаття, повечеряли і зібралися спать лягати. Тоді молодший брат і каже:

– Ви спіть, цієї ночі я буду на варті.

От брати старші полягали і поснули, а молодший почав гарненько обдивлятись навколо і на озеро поглядати.

Минув якийсь час, коли раптом все озеро заколивалось, вода з нього плеснула аж на багаття і мало його не загасила. Молодший брат витяг шаблю і став біля самого вогню. Аж ось вилазить змій з трьома головами і суне просто на братів, щоб усіх пожерти. Та найменший брат мав молодецьке серце, він не став будити своїх братів, сам зустрів змія, вдарив його тричі, і всі три голови постинав. Потім швидко повідрубував вуха і поклав їх собі у кишеню, а тулуб і голови вкинув у озеро.

Поки він теє робив, багаття зовсім погасло. Не маючи чим запалити вогню,– а братів не хотілось будити,– пішов він у пустелю, чи не знайде там чого, але нічого не знайшов. Поліз він на високе дерево і, як виліз наверх, поглянув на всі боки, чи не побачить чого. Довго вдивляючись отак у темряву ночі, помітив вогонь, що палахкотів, і йому здалось, що це недалеко. Зліз він з дерева і пішов по вогонь.

Довго отак ішов, і все здавалося йому, що це близько. От заходить він до якоїсь печери. У печері велике вогнище, а навколо нього сидять дев'ять велетнів. Двоє з них настромили на рожни двох чоловіків і печуть їх на вогні, одного – з одного, а другого – з другого боку багаття. А на вогні стоїть величезний котел, повний порубаних людей. Побачивши таке, царевич дуже злякався і хотів був утікати, але не зміг, бо вже було пізно. Велетні його помітили. Тоді він гукнув:

– Добрий вечір, друзі, я вас давно вже шукаю!

Ті його привітно зустріли й кажуть:

– Боже тобі поможи, коли ти нам друг. А він відказує:

– Зостануся ваш довіку і за вас життя своє віддам.
– Хе,– кажуть,– якщо ти хочеш: бути нашим другом, чи будеш ти людей їсти і з нами разом ходити на роздобичу?

А царевич відказує:

– Що ви будете робити, те й я робитиму.

– Ну що ж, добре, коли так, сідай.

І всі посідали навколо вогню, зняли той котел, повиймали з нього м'ясо і давай їсти. З ними й царевич їсть, та це тільки так, замилює їм очі, а сам кидає м'ясо через себе. От поїли вони все і кажуть:

– Вирушаймо на полювання, бо й завтра треба щось їсти!

Пішли усі дев'ятеро, а царевич десятий.

– Ходім,– кажуть йому,– ось тут є одне місто, і у ньому править цар. Відсіль ми і годуємось, вже буде тому більше року.

Коли наблизились до міста, велетні висмикнули з землі дві ялини і понесли їх з собою. А як дійшли до міста, одну ялину приставили до міської стіни і наказали царевичу:

– Лізь-но наверх на стіну. Ми подамо тобі другу ялину. Ти візьми її за верх, перекинь у місто і тримай отак біля себе, а ми спустимось по ній донизу, у місто.

Він виліз на мур, а тоді їм каже:

– Я не знаю, як бути, мені це місце не знайоме, та я не вмію ялину перекинути. Краще хай іде котрийсь із вас і покаже мені, як це робиться.

Один з велетнів виліз, взяв ялину за верх і перекинув у місто, а верх затримав біля себе. Як він отак її приладнав, царевич витяг шаблю і як утне велетня по шиї,– так голова й відлетіла, а велетень звалився у місто. Тоді царевич і каже:

– Ну, тепер ходіть по черзі, я й вас усіх туди спущу. Велетні, не знаючи, що було з тим першим на мурі, полізли один по одному, а царевич кожного по шиї, по шиї,– доки усіх дев'ятьох не порубав. Потім зліз по ялині донизу і легенько спустився у місто. От іде він містом, але ніде ні душі. Скрізь пусто! Сам собі царевич гадає: не інакше як велетні всіх покрали і пожерли. Довго тиняючись отак містом, набрів він на височенну башту і бачить: у одній кімнатці горить свічка. Він відчинив двері і зайшов у башту, а далі – і в кімнату.

Зайшов – і що ж він бачить! Кімната уся в золоті, шовку і оксамиті, але в ній немає нікого, крім однієї дівчини, що спить на ліжку. І впала йому в очі велика краса дівчини. У ту ж мить він побачив, що по стіні повзе велика зміюка. І так витягнулась, що от-от торкнеться голови дівчини і вжалить її межи очі. Він підбіг, вихопив невеличкий ніж, припнув змію до стіни та й промовив:

– Дай боже, щоб мого ножика ніхто не зміг вийняти без мене! Потім мерщій назад. Підійшов до муру і по ялині зліз на землю. Прийшов до печери, де жили велетні, взяв вогню і побіг до братів. Приходить, а брати ще сплять. Він розклав вогонь, а незабаром і сонце зійшло. От він побудив братів. Вони повставали, зібралися і поїхали далі.

Того ж дня виїхали на дорогу, що вела до міста, з якого велетні викрадали людей. У тому місті жив могутній цар. Щоранку виходив він на прогулянку і тужно лив сльози, що його люди в місті страждають від велетнів і майже всі вже винищені. І все боявся, щоб і його дочку не зжерли. Отож встав рано і почав оглядати місто. А скрізь порожньо, вже мало й людей зосталося, бо майже всіх ті велетні поїли. От ходив він так усюди містом, коли це раптом бачить: якісь ялини, цілими висмикнуті з землі, стоять притулені до муру. А як підійшов ближче, побачив диво: дев'ять велетнів, саме отих людоїдів, що спустошили місто, і в усіх голови повідрубувані. Дуже зрадів він. Тим часом зійшлися й люди на те диво і почали вихваляти того, хто порубав людоїдів. А тут прибігли й слуги з царського палацу і принесли царю звістку, що змія хотіла вжалити його дочку. Почувши це, цар у ту ж мить пішов до палацу та просто у покої своєї дочки. Як він туди,– аж там змія, припнута до стіни! От він схопився за ніж, щоб витягнути його із стіни, та не зміг.

Тоді цар розіслав наказ в усі кінці свого царства і проголосив: хто порубав велетнів і припнув змію, хай прийде до палацу і цар дасть йому велику нагороду, ще й віддасть за нього дочку. Ця звістка рознеслася по всьому його царству, і цар наказав поставити корчми на великих шляхах і кожного подорожнього розпитати, чи не знає він, хто повбивав велетнів. І коли хто почує про того чоловіка, хай сповістить царя. І того, хто про це сповістить, цар також нагородить. Так і було зроблено за царським наказом: поставили корчми на головних шляхах, кожного подорожнього розпитували і доповідали про те цареві.

По деякому часі три царевичі, шукаючи своїх сестер, зайшли до однієї корчми, щоб заночувати. От після вечері підійшов до них шинкар і у розмові з ними став хвалитися, скільки він учинив молодецьких справ, і потім запитав їх: “Чи ви теж що-небудь досі вчинили?”

Тоді почав говорити старший брат:

– Як поїхав я з братами цією дорогою, в першу ніч зупинилися ми на ночівлю біля одного озера у великій пустелі. Брати мої спали, а я був на варті. Раптом вила-зять із озера змій і хоче нас поглитати, а я вихопив ніж

1 відрубав йому голову. Якщо не вірите, ось вуха від його голови,-– витяг два вуха і кинув на стіл. Почувши це, середній брат і собі каже:

– Коли я стояв на варті на другому привалі, порубав змія з двома головами. Якщо не вірите, то ось вуха обох голів,– витягнув вуха і показав їм.

А молодший мовчить. Почав і його шинкар питати:

– Бігме, хлопче, твої брати відважні лицарі. Хотілось би послухати, чи вчинив і ти що молодецьке?

Тоді молодший став розповідати:

– І я зробив дещо. Коли ми заночували тієї ночі біля озера в пустелі, ви, брати, спали, а я був на варті. От. ми нув якийсь час, заколивалося все озеро, і виліз триголовий змій, і хотів нас пожерти, я вихопив шаблю і постинав йому всі три голови. Як не вірите, осьде шість вух від змія.

Тому навіть і брати здивувались, а він продовжує розповідь:

– В той час загасло багаття, і я пішов шукати вогню.

Блукаючи горою, натрапив у одній печері на дев'ять велетнів.– І отак царевич розповів шинкареві та братам усе, як було. Всі дуже здивувались.

Тільки-но шинкар те почув, мерщій до царя і про все йому доповів. А цар дав йому багато грошей і негайно послав своїх людей, щоб усіх трьох царевичів привели до нього.. Коли вони приступили до царя, цар і запитує наймолодшого царевича:

– Це ти дива у нашому місті наробив: порубав велетнів і дочку мою від смерті врятував?

– Я, всемогутній царю,–відказує молодший царевич.

Тоді цар віддав за нього свою дочку і сказав йому, що тепер він перший після нього в цілому царстві. А старшим братам каже:

– Якщо хочете, я і вас оженю і збудую вам гарні палаци.

Але вони відповіли, що обидва уже жонаті, і всю йому щиру правду відкрили, як поїхали шукати своїх, сестер.

Вислухавши їх, цар залишив наймолодшого біля себе, як зятя, а тим двом навантажив на два мули грошей, і вони повернулись у своє царство. А молодшого царевича не полишала думка про сестер, і надумав він іти їх. шукати. Але шкода було залишати молоду дружину, та й цар не дозволив би йому цього зробити, і царевич дуже нудьгував за своїми сестрами.

Одного разу цар зібрався на полювання, а зятеві каже:

– Залишайся ти тут, у палаці, і ось тобі дев'ять ключів, тримай їх дри собі. Можеш,– каже,– відчинити тут чотири кімнати. Там побачиш доволі і срібла, і золота, зброї і багато різних коштовностей. Зрештою, можеш відчинити усі вісім кімнат, але дев'яту ні в якому разі не відчиняй, бо як це зробиш, біду накличеш.

Цар пішов, а зять залишився вдома. Відчинив одну кімнату, за нею й другу і отак по черзі всі вісім кімнат, у яких побачив чимало усяких коштовних речей. Наостанку, як дійшов до дверей дев'ятої кімнати, каже сам до себе: “Багато я дива бачив, а зараз не смію відчинити ці двері!” – та й відчинив і ту кімнату. Увійшов усередину – і що він бачить! В кімнаті чоловік, закутий у залізо до колін, і обидві руки до ліктів. По кутках стоять чотири стовпи, а від кожного стовпа тягнуться до нього залізні ланцюги: кіпці їх обвили тому чоловікові шию, і так міцно він був закутий, що не міг навіть поворухнутись. Перед ним протікав струмок, що дзюрчав по золотому жолобу, і вода стікала перед ним у золоте корито. Поблизу нього стояла чаша, оздоблена коштовним камінням. Чоловік хотів би води напитись, але ніяк йому зачерпнути. Коли царевич усе це побачив, іще більше здивувався, та так, що не міг і отямитись з дива, аж відступив трохи назад, а той чоловік промовив:

– Підійди до мене, благаю!

Царевич підійшов до нього, а чоловік і каже:

– Зроби одне добре діло, дай мені випити одну чашу води і будь певен, що за це одержиш від мене в нагороду ще одне життя.

Царевич подумав: “Що може бути кращого, як добути два життя!” Взяв чашу, наточив довну води, дав чоловікові, той винив. Тоді царевич питає:

– Як тебе звати?

Той відказує:

– Я звуся Баш-Челик.

Царевич пішов до дверей, а той став його благати:

– Дай мені і другу чашу води, а я тобі подарую ще одне життя.

Царевич помислив: “Тепер подарує мені два життя, а третє маю, то велике диво!” Подав йому чашу, і той випив. Царевич пішов і вже хотів був зачиняти двері, а Баш-Челик і каже:

– Вернись до мене, лицарю. Коли ти вже зробив два добрих діла, зроби й третє, дам тобі і ще одне життя. Візьми оцю чашу, наточи води і вилий мені на голову. А я тобі за це дам і третє життя, та й живи собі.

Царевич вернувся, наточив у чашу води і вилив йому на голову. Тільки що вода змочила йому голову, в ту ж мить розпалися кільця навколо шиї і всі ланцюги, що тримали Бага-Челика. А Баш-Челик метнувся, як блискавка, і, розправивши крила, полетів. В ту ж мить схопив під крило царівну, дружину свого визволителя, і зник з очей.

От тобі й дива!.. Злякався царевич гніву царя. На той час цар уже прийшов з полювання, а зять усе йому розповів. Цар дуже засмутився та й каже:

– Навіщо ти це зробив? Чи ж не казав я тобі, щоб не відчиняв дев'ятої кімнати?

А царевич йому:

– Не гнівайся на мене, царю, я піду шукати Баш-Челика і поверну мою дружину.

Цар почав його розраджувати:

– Ні в якому разі не йди! Ти не знаєш, хто такий Баш-Челик. У мене багато війська і грошей пропало, поки я спіймав його. Залишайся ти краще біля мене, я тобі посватаю іншу дівчину і не бійся, я тебе однаково любитиму, як свого сина.

Але царевич навіть і слухати не схотів. Взяв грошей на дорогу, сів на свого коня і подався у світ шукати Бага-Челика.

Отак мандруючи довго, прибув до одного міста. Коли це раптом гукає якась дівчина з башти:

– Гей, царевичу, злазь з коня і заходь у двір!

У дворі його зустріла та ж дівчина. Глянув він на неї і впізнав у ній свою старшу сестру. Вони обнялися, поцілувалися, сестра йому й каже:

– Ходім, брате, зі мною на башту.

Зійшовши на башту, царевич почав розпитувати сестру, за кого вона вийшла і хто її чоловік, а вона йому відповідає:

– Вийшла я за зміїного царя, і мій чоловік змій. Я тебе, брате, добре заховаю, бо мій чоловік казав, що він порубав би своїх шуряків, якби тільки побачив котрого. Я його перше випитаю: як тобі нічого не заподіє, то розповім йому про тебе.

Та так і зробила: сховала брата і його коня.

А як настав вечір, зготовила царівна змієві вечерю і сіла його чекати. Коли це й зміїний цар летить! Як улетів у палац, той весь так і заблищав, так і засвітився! Тільки увійшов, зараз кличе дружину:

– Жінко,– мовить,– тут людським духом пахне. Хто тут? Кажи мені!

Вона йому на те:

– Немає нікого.

А він мовить:

– Того не може бути.

Дружина йому й каже:

– Мій володарю! Скажи мені правду: як би ти вітав моїх братів, коли б вони прийшли сюди?

А зміїний цар відказує:

– Старшого і середнього зарізав би і підсмажив, а молодшому б нічого не заподіяв.

Тоді вона каже:

– Прийшов сюди мій молодший брат, а твій шуряк.

Почувши це, цар вигукнув:

– Приведи його!

Привела сестра брата до царя, цар підбіг до шурина і давай його обіймати та цілувати:

– Здоров був, шуряче!

– Радий тебе бачити, зятю!

– Звідки ти?

– А от звідки...

І розказав йому все від початку до кінця як було. Тоді зміїний цар і говорить:

– Куди ж ти їдеш! Позавчора Баш-Челик пролітав і проносив твою жінку. Я його зустрів із сімома тисячами зміїв, але не міг йому нічого зробити. Облиш цього сатану, благаю тебе; дам тобі грошей, скільки схочеш, та й їдь собі додому.

Але царевич і слухати не схотів і другого ж дня вирішив їхати. А як цар побачив, що не може його відрадити і відвернути від розшуків, вийняв у себе з крила перо, і дав йому, і таке каже:

– Добре слухай, що я тобі говоритиму. Ось тобі моє перо. Коли розшукаєш Баш-Челика і буде тобі велика скрута, то запали його, і я в той же час прилечу з усією моєю силою тобі на поміч.

Царевич узяв перо та й поїхав.

Мандруючи по світу, прибув у друге велике місто. Як їхав він містом, знову гукає його якась дівчина з башти:

– Гей, царевичу, злазь з коня та заходь у двір.

Царевич увійшов у двір. Аж там сестра його середня.

Обнялись вони, поцілувалися, повела вона брата у башту. Завела сестра коня до стайні, а брата до башти та й питає, як він сюди потрапив, а він усе їй розповів та й запитує:

– За кого ти вийшла?

А вона йому відповідає:

– Вийшла я за царя соколиного, увечері він прилетить. Давай я тебе краще десь сховаю, бо він загрожує моїм братам.

Так і зробила – сховала брата.

Небагато й часу минуло, аж ось і цар соколиний! Як прилетів, уся башта захиталась від великої сили. Відразу поставила йому вечерю, але він тільки-но увійшов, зараз до своєї дружини:

– Тут людським духом пахне!

Вона заперечує:

– Немає нікого, чоловіче.

Та по довгій розмові вона йому каже:

– Як би ти вітав моїх братів, коли б вони прийшли сюди?

А цар мовить:

– Я б старшого і середнього поставив на муки, а молодшому б нічого не заподіяв лихого.

Тоді вона йому каже за брата. Він звелів негайно його привести. Побачивши свого гауряка, цар скочив на ноги, почав його обіймати і цілувати.

– Здоров був, шуряче! – каже соколиний цар.

– Радий тебе бачити, зятю! – відказує йому царевич,

І вони сіли вечеряти.

Після вечері питає цар свого шуряка, куди йде, а цей йому відповідає, що шукає Баш-Челика, і все по правді йому розповів. Але цар став його вговоряти:

– Не їдь, шуряче, далі. Я розкажу тобі про Баш-Челика. Того самого дня, коли він схопив твою дружину, я його зустрів із п'ятьма тисячами соколів, і ми із ним страшенно побились: кров лилася аж по коліна, і нічого йому не змогли заподіяти! Через те благаю тебе, вертай додому, і ось тобі скарби, бери і неси, скільки хочеш.

А царевич мовить на те:

– Спасибі тобі за все, але вертатися не можу аж ніяк, хочу таки знайти Баш-Челика,– а сам міркує: “А чого б мені й не спробувати, коли маю, крім свого, ще три життя!”

Бачить соколиний цар, що вже його ніяк відмовити не може, вийняв у себе одне перо, дав йому і каже:

– Візьми моє перо, і, як буде тобі велика неволя, ти викреши вогонь та й запали його, я прилечу тоді до тебе з моєю силою на поміч.

Царевич узяв перо і поїхав шукати Баш-Челика.

Мандруючи отак довго по світу, прибув у третє місто. Заїжджає він у місто, коли це якась дівчина гукає з башти:

– Злазь з коня і заходь у двір.

Царевич повернув коня – та просто у двір. Як він туди – аж то сестра його молодша. Обіймаються, цілуються, веде вона брата у башту, а коня – до стайні.

Брат її питає:

– За кого ж ти, сестро, вийшла, хто твій чоловік?

Вона йому відповідає:

–- Мій чоловік цар орлиний, за нього я й вийшла.

Коли цар прийшов увечері, жінка його зустрічає, а він апі слова, тільки мовить:

– Хто це з людей увійшов до палацу, кажи мені!

Вона йому:

– Немає нікого, чоловіче.

І почали вечеряти. От жінка й запитує:

– Як би ти вітав моїх братів, якби вони прийшли сюди?

А цар мовить:

– Я б старшого і середнього брата вбив, а молодшому нічого б не заподіяв. Йому б і в поміч завжди прийшов, коли б зміг.

Тоді вона цареві:

– Мій молодший брат, а твій шуряк, прийшов провідати мене.

Цар негайно звелів його привести, зустрів його привітно, поцілувався з ним і каже:

– Здоров був, шуряче!

А той йому відказує:

– Радий тебе бачити, зятю!

І зразу ж сіли вечеряти. За вечерею розмовляли про все потроху, а наостанку царевич розповів, що їде шукати Баш-Челика. Як цар орлиний те зачув, почав його відмовляти і благата:

– Покинь ти, шуряче, того сатанинського ворога і не їдь тим шляхом, залишайся краще осьде біля мене, усього буде у тебе досить.

Але царевич не послухався його та другого ж дня, тільки-но розвиднілось, одягнувся і хотів вирушати. Тоді цар орлиний побачив, що відмовити його не може, вийняв з крила одне перо і дав шурякові.

– На,– каже,– шуряче. Коли тобі буде неволя, то викреши вогонь та й запали його, тоді я миттю з своїми орлами прилечу тобі на поміч.

Царевич узяв пір'ячко і поїхав шукати Баш-Челика.

Ідучи по світу від міста до міста, отак усе далі й далі, знайшов він нарешті в одній печері свою дружину. Побачила вона його, здивувалась і каже:

– Бога ради, чоловіче, звідкіля це ти тут узявся?

А він їй все по правді розповів та й каже:

– Збирайся, щінко, і тікаймо!

Вона йому:

– Як же тікати, коли Баш-Челик нас миттю наздожене. Тебе занапастить, а мене заверне.

Царевич, знаючи, що йому три віки ще жити, умовив дружину втікати, та так і зробили. Баш-Челик про те довідався та мерщій за ними! Догнав царевича і гукає:

– Гей, царевичу, навіщо ти украв жінку?

Забрав її від нього та й каже:

– А тебе я милую, бо ж обіцяв тобі дати три життя. А тепер їдь, але більше за жінкою ніколи не вертайся, бо загинеш.

Сказавши це, Баш-Челик повів жінку з собою, а царевич залишився сам, не знаючи, що йому робити. От вирішив він знову їхати за своєю дружиною. Дістався до тієї печери, почекав, поки Баш-Челик пішов кудись, взяв з собою жінку – і ну втікати! Але Баш-Челик миттю про те дізнався, наздогнав царевича, вийняв стрілу і гукає:

– Що, хочеш,– каже,– щоб убив тебе стрілою чи порубав шаблею?

Царевич став проситися, і Баш-Челик йому каже:

– Вдруге тобі життя дарую, але кажу тобі, щоб більше ти не смів вертатися за жінкою, бо вже не помилую, а порішу тебе на місці.

Сказавши це, взяв жінку і повів її у печеру, а царевич знову зостався сам, думаючи одну й ту ж думу: як би дружину свою визволити. Наостанку сам до себе каже: “А чого б це я Баш-Челика боявся, коли ще маю два життя: одне те, що він мені подарував, а друге моє!” І вирішив другого дня повернутися до дружини. Коли Баш-Челика не було біля неї, він прийшов і каже:

– Збирайся, і тікаймо!

Вона його увіщала, що немає куди їм тікати, Баш-Челик їх все одно наздожене, але чоловік таки уговорив її, і кинулись вони тікати. А Баш-Челик хутко їх наздогнав і гукає:

– Зажди, я тебе більше не помилую!

Царевич злякався і почав просити, щоб помилував, а Баш-Челик йому:

– Пам'ятаєш, я тобі казав, що подарую тобі три життя? Ось зараз тобі дарую третє, і більше добра від мене не жди. Їдь краще додому і не губи свого життя.

Царевич, переконавшись, що проти такої сили не може нічого вдіяти, поїхав назад, але все одно думав, як би дружину від Баш-Челика відняти. Коли це раптом спало йому на думку те, про що зяті казали, як кожний з них по перу давав йому. От він вирішив подумки: “Спробую-по я і вчетверте свою жінку визволити, і якщо мені буде скрута, запалю пір'я, і зяті прийдуть мені на поміч”.

Вирішив твердо і знову вернувся до тієї печери, де Баш-Челик тримав його дружину. І коли він здалеку побачив, що Баш-Челик кудись іде, з'явився до неї, а вона здивувалась, злякалась та й благає:

– Бога ради, хіба життя вже тобі не миле, що знову прийшов по мене?!

Але він розповів їй про зятів, що дали йому кожен по одному перу і що прийдуть йому у поміч, коли буде скрута.

– Через те-то,– каже,– і приїхав ще раз по тебе. Збирайся мерщій, і тікаймо!

Як почали тікати, Баш-Челик миттю про те дізнався і гукає здалеку:

– Зупинись,, царевичу, не втікай!

А царевич як побачив Баш-Челика, вийняв усі три пір'їни і кресало та й почав кресати, доки не викресав вогню і не запалив їх усі три. Але тільки що він запалив, тут Баш-Челик його й наздогнав, витяг шаблю і розрубав царевича навпіл. Та в ту ж мить сталося диво! Прилетів зміїний цар з своїми зміями, цар соколиний з соколами і цар орлиний з орлами, та страшенно побилися вони з Баш-Челиком, багато крові пролилося, але Баш-Челик знов схопив жінку і втік.

Тоді три царі почали оглядати мертвого шуряка і вирішили повернути йому життя. От запитують вони трьох найбистріших зміїв, котрий із них може найшвидше з Іордану води принести.

Один мовить:

– Я можу за півгодини.

Другий мовить:

– Я можу за чверть години.

Третій мовить:

– Я можу за дев'ять секунд.

Тоді царі сказали третьому:

– А тепер поспішай, змію!

Той розправив свої вогненні крила і рівно за дев'ять секунд приніс води з Іордану. Царі взяли воду, покропили рани порубаного царевича, рани затяглися, царевич ожив і став на ноги.

Тоді царі почали його благати:

– Їдь зараз додому, коли від смерті врятувався.

Царевич їм каже, що ще раз піде спробувати щастя і якось викрасти дружину. А царі-зяті йому:

– Не треба: загинеш тепер напевно, якщо зараз підеш, бо іншого життя ти вже не маєш, окрім свого останнього.

Але царевич не хотів про те й чути. Тоді йому царі й кажуть:

– Та коли вже дуже тобі заманулося йти, то не веди
відразу дружину, а скажи їй, хай вивідає у Баш-Челика, де у нього сила. Потім прийдеш і нам розкажеш, і ми тобі допоможемо його впіймати.

Царевич нишком прийшов до дружини, навчив її, як вивідати у Баш-Челика, де у нього сила, і повернувся назад.

Коли Баш-Челик прийшов додому, жінка почала його розпитувати:

– Бога ради, де твоя сила?

Баш-Челик їй каже:

– Моя сила у моїй шаблі.

Тоді жінка стала молитися на шаблю. Баш-Челик зареготався та й каже:

– О дурна жінко! Не в шаблі моя сила, а в моїй стрілі.

А вона тоді давай молитись на стрілу, а Баш-Челик їй каже:

– О жінко! Чи тебе хтось славно вчить, щоб вивідала у мене, де моя сила! Я б подумав, що живий твій чоловік і він тебе навчає.

А вона почала присягатись, що її ніхто не вчить, бо й нема кому.

За кілька днів приїхав її чоловік. Вона йому все розповідає і каже, що ще не могла дізнатися від Баш-Челика, де його сила, а чоловік їй говорить: “Випитуй його знову”,– та й пішов.

Коли Баш-Челик прийшов, жінка почала його знову допитуватись, де його сила. Тоді. Баш-Челик відказує:

– Коли ти мою силу так поважаєш, я скажу тобі правду, де моя сила.– І давай розповідати: – Далеко-далеко є висока гора. На тій горі лисиця, а у лисиці серце, а у серці пташка, а у тій пташці моя сила. Але цю лисицю нелегко спіймати: вона може обертатися у різних звірів і птахів.

Другого дня, коли Баш-Челик пішов, царевич приїхав до своєї дружини, щоб почути, про що вона довідалась, і вона йому все і розповіла. Тоді царевич подався просто до зятів, а вони вже його ждуть не діждуться. Почувши про Баш-Челикову силу, вмить зібралися і поїхали з царевичем. Як піднялися вони на ту гору, пустили орлів, щоб ловили лисицю. А лисиця побігла до озера, яке було серед гори, і обернулась качкою шестикрилою, але соколи миттю за нею і вигнали її з озера. Вона полетіла за хмари і ну тікати, а змії за нею!.. Тоді вона швидко обернулась лисицею і стала по землі бігати, але тут перестріли її орли і решта війська, злетілися усі і її схопили. Царі наказали лисицю розпороти і вийняти серце. Потім розвели вогонь, розрізали серце, з серця вийняли пташку і вкинули у вогонь.

І тільки-но пташка згоріла – Баш-Челик загинув.

А царевич взяв свою дружину та й поїхав з нею додому.

 

---

1 Б а ш-Ч є л и к – сталева голова (турецьк.).

 

Сербські казки // Переклав з сербсько-хорватської Петро Сигеда. Редакція перекладу і вступна стаття І. І. Стебуна, Київ, Дніпро, 1966. – 283 с.

Баш Челик, У: Српске народне приповијетке // Скупио их и на свијет издао Вук Стеф. Караџић. [Делови које не садржи издање: "Српске народне приповијетке. У Бечу, 1853"], Друго умножено издање. у Бечу у наклади Ане удовице В. С. Караџића 1870.