Василь Німчук

Українські переклади Святого Письма

Проблема вцерковлення будь-якої живої мови тісно пов'язана з процесами вироблення та усталення її писемно-літературної норми, а остання – з історією перекладів Святого Письма, бо в перекладах Біблії або її частин відбувається формування конфесійного стилю, а цитати з неї (особливо – з Псалтиря) є важливою складовою богослужінь.

Після хрещення Київської Русі в теологічно-богослужбовій сфері в Україні майже понад 400 років неподільно панувала старослов'янська (церковнослов'янська) мова східнослов'янсько-української редакції. Найдавнішим точно датованим конфесійним текстом, перекладеним староукраїнською писемно-літературною мовою з церковнослов'янської є так звана Четья 1489 р., протограф якої походить з Києва (Перетц 1928). Церковнослов'янські елементи в перекладі незначні. Спроби живомовних перекладів священних або богослужбових текстів до XV ст. невідомі.

У білоруських списках кінця XV ст. збереглися переклади окремих частин Біблії українською писемно-літературною мовою, виконані, очевидно, представниками так званої єресі зжидовілих, що її заснував київський охрещений юдей книжник Схарид (Схарія). Ці переклади не позбавлені (хоч і незначного) впливу церковнослов'янської мови.

Напевно, стимулом для перекладів Святого Письма українською мовою були приклади сусідніх слов'янських народів. Мабуть, не обійшлося без упливу гуситського руху в Чехії, представники якого поселялися в сусідніх з Україною Словаччині та Польщі.

До середини XVI ст. переклади Св. Письма українською мовою здійснювано вкрай рідко. У XVI ст. на українських землях поширюються ідеї Реформації. Вимога протестантів зробити Біблію доступною для всіх шляхом перекладу її живими мовами знайшла відгук не тільки в середовищі прихильників реформаційних ідей (магнати, шляхта), але й серед прогресивної частини православного духівництва. Ідеї Реформації найбільш поширеними були в західній частині України, особливо – на Волині (антитринітарії-социніани, кальвіністи), звідки походять найвідоміші переклади Нового Завіту.

На Волині впродовж 1556 – 1561 рр. перекладено відоме Пересопницьке Євангеліє. Тут 1581 р. Новий Завіт переклав Валентин Негалевський, у с. Крехові Жовківського району Львівської обл. у 60-их роках ХVI ст. перекладено Апостол.

Відомі й інші переклади Євангелія українською мовою в ХVI ст. Перекладач Пересопницького Євангелія Михайло Василієвич прямол писав, що Євангеліє “изъ языка блъгар(ь)ского на мову” переклав “для лЕп(ь)шо(г)(о) вырозоумлЕн людоу хр(с)тїан(ь)ского посполитого”.

У Пересопницькому Євангелії помітний церковнослов'янський елемент, у перекладі Нового Завіту В.Негалевського – польський. Ці елементи в Крехівському Апостолі незначні.

В Україні був поширений друкований переклад Святого Письма, понад 20 книг Старого Завіту, здійснений Ф.Скориною в 1517 – 1519 рр. у Празі, а також їх списки та переробки.

У XVI – XVII ст. в Україні популярним був жанр учительних Євангелій, про що свідчить величезна кількість їх списків. Учительні Євангелія зазвичай містили українські переклади канонічних текстів, які читали переважно церковнослов'янською мовою на недільних та святкових літургіях, а за ними – проповіді на відповідні теми. Мова їх – звичайний писемно-літературний узус того часу, часто – з говірковими нашаруваннями.

Одне учительне Євангеліє, автором якого вважався костантинопольський патріарх Каллист, зразковою українською мовою старої доби повністю переклав і в 1616 р. надрукував в Єв'(Вевісі) біля Вільна (Вільнюса). 1637 р. книга вийшла у світ із друкарні Києво-Печерської Лаври. Завдяки М.Смотрицькому більша частина Євангелія була доступна широким колам читачів.

У перекладах Євангелія, проповідях удосконалювався конфесійний стиль української мови. Той факт, що в другій половині ХVI ст. Євангеліє українською мовою звучало в церквах, прямо задокументував, як уже зазначено, перекладач Пересопницького Євангелія. Непрямо це засвідчив і знаний полеміст Іван Вишенський.

Із різних причин нові переклади частин Святого Письма українською мовою в ХVIІ – ХVIІІ ст. не були здійснені. Навіть коли праця над перекладом Євангелія була чи не найактивнішою, особливо на Волині, повну Біблію 1581 р. в Острозі (Волинь) надруковано церковнослов'янською мовою.

У кінці ХVI – на початку ХVIІ ст. у шляхтича Федора Балабанова – родича відомого церковного діяча, львівського єпископа Гедеона Балабана (1530 – 1607) – виникла ідея видати виправлену “славенську” (тобто церковнослов'янську) Біблію.

Проте в першій чверті ХVIІ ст. продовжується традиція перекладів українською мовою неканонічних релігійних творів. Наприклад, у “Тріодіоні”, що вийшов друком 1627 р. у Києво-Печерській Лаврі, вміщено синаксарі (короткі житія святих) в українському перекладі. Правомірність українських перекладів канонічних і неканонічних текстів переконливо обґрунтував видатний філолог ХVIІ ст. П.Беринда.

У своїх теологічних, церковно-ораторських і полемічних творах українські діячі ХVIІ – ХVIІІ ст. нерідко подавали цитати зі Святого Письма, перекладені на літературну мову свого часу.

Переклади Святого Письма староукраїнською писемно-літературною мовою сприяли стабілізації її узусу, розповсюдженню його по всій території українських земель. У перекладах конфесійних текстів часто подавали різноманітні глоси, які були будівельним матеріалом для старовинної лексикографії, що в ній закріплювався вироблений узус.

Від першої чверті ХVIІІ ст. українськомовні книжки релігійного змісту й твори церковнослов'янською мовою української редакції виходили тільки на землях на захід від Дніпра (крім Києва, що перебував у складі Росії), бо цар Петро І указом 1720 р. заборонив на Гетьманщині (Лівобережна Україна), що входила до складу імперії, друкувати книжки, мова яких навіть у деталях відрізнялася б від книг російського друку. Але проповіді в церквах українською мовою звучали не тільки в регіонах, що були під Польщею, пізніше – під Австрією, але й на підросійських теренах.

Друковані церковні проповіді українською мовою на території під російської України з'явилися лише в середині ХІХ ст. Однак обмеження українського друкованого слова в Росії аж до початку ХХ ст. видання проповідей українською мовою припинили.

Після організації Української Автокефальної Православної Церкви в ХХ ст. та Української Православної Церкви Київського Патріархату активізувалася проповідницька діяльність рідною мовою в храмах зазначених конфесій. Проповідей українською мовою не цурається й Українська Православна Церква Московського Патріархату. У церквах Української Греко-Католицької Церкви казання українською мовою не припинялися ніколи.

Лише в середині ХІХ ст. з'являються перші переклади-переспіви зі Святого Письма новоукраїнською мовою.

У 1845 р. Т.Шевченко написав цикл “Давидові псалми”, в якому переспівав десять псалмів. Поет використав елементи церковнослов'янської мови, старокнижні слова і форми.

Чи не найпершу спробу перекласти Євангеліє новоукраїнською мовою зробив у кінці 30-их або на самому початку 40-их років ХІХ ст. знаний письменник-галичанин М.Шашкевич. Зберігся рукопис його перекладу чотирьох глав Євангелія від Матвія.

Перший повний переклад Нового Завіту новоукраїнською літературною мовою здійснив Пилип Морачевський (1806 – 1879) – педагог із нинішньої Чернігівщини. Восени 1860 р. дві частини перекладу Євангелія – від Матвія та Івана – він надіслав петербурзькому митрополитові Ісидору, з яким був знайомий, прохаючи благословити його працю до видання. Однак ієрарх після приватної наради з членами Синоду цього ж року сповістив П.Морачевському, що ні його, ні будь-чий переклад Євангелія українською мовою не може бути допущений до друку. Проте це не знеохотило П.Морачевського, і він продовжив працю.

Вже через два роки (1862) він вислав повний переклад Євангелія до Академії наук у Петербурзі з проханням прорецензувати його працю і в разі схвалення перекладу допомогти йому одержати дозвіл на друкування. Рецензенти АН, серед них знані лінгвісти О.Востоков, І.Срезневський, дали найвищу оцінку перекладові П.Морачевського.

З Академії наук переклад П.Морачевського передано до Синоду для його богословської оцінки і дозволу на друкування Євангелія українською мовою. Синод, напевне, такого дозволу не дав. Тим часом П.Морачевський переклав і “Діяння апостолів”.

Мабуть, Синод не допустив друк Євангелія українською мовою з політичних міркувань: публікація продемонструвала б усім багатство, адекватність та окремішність української мови. Працею П.Морачевського зацікавилися й царські власті, які після польського повстання 1861 р. побоювалися посилення автономістських прагнень української інтелігенції.

Прагнення українців мати рідною мовою сакральні тексти було однією з причин утисків у Російській імперії українського друкованого слова.

Переклад П.Морачевського розповсюджувано в рукописних копіях, бо царський указ 1876 р. та закон 1881 р. далі обмежували український книгодрук творами тільки красного письменства.

Лише в 1904 – 1905 рр., коли назрівали революційні події в Росії, тут склалися сприятливі умови для української книги. Діячі культури зверталися до державних органів із проханнями зняти обмеження з українського друкованого слова, в тому числі й опублікування Святого Письма в українському перекладі. Українська громада в Петербурзі подала до Комітету Міністрів петицію про скасування обмежень українського книгодрукування й зняття заборони на українські переклади Святого Письма. Цього разу Синод не тільки не заперечив ідею видання Євангелія українською мовою, а й узяв участь у підготовці тексту до друку, незважаючи на те, що консервативне духовенство виступало проти неї.

На цей час в Австро-Угорщині було надруковано кілька перекладів Євангелія або його частин (П.Куліша – І.Пулюя, А.Кобилянського, О.Бачинського) та Біблія в перекладі П.Куліша, І.Пулюя та І.Нечуя-Левицького; був також готовий переклад М.Лободовського, який надіслав свою працю до Синоду.

Петербурзька академія наук передала переклад М.Лободовського відомому українському філологові П.Житецькому до Києва на розгляд мови й стилю перекладу та для порівняння його з раніше зробленими перекладами П.Морачевського та П.Куліша – І.Пулюя.

На підставі рецензії П.Житецького при підготовці до друку Євангелія українською мовою взято переклад П.Морачевського.

За благословінням Синоду український переклад Євангелія паралельно з церковнослов'янським текстом надруковано в 1906 – 1911 рр. у Москві.

Немає сумніву в тому, що Євангеліє, яке вперше в історії читано новою українською мовою – у соборі Кам'янця-Подільського 1906 р. у перший день Великодня – було зредагованим перекладом П.Морачевського.

На Великдень 1913 р., коли Євангеліє в православних храмах читають різними мовами, український переклад П.Морачевського слухали парафіяни Києва, Чернігова, Олександрівська.

Всеукраїнська православна церковна рада схвалила Євангеліє в перекладі (редагованому?) П.Морачевського для вживання в церковних відправах Української Автокефальної Православної Церкви (ЕУ 1996: 1648).

На жаль, пізно надрукований і редагований іншими особами, цей переклад не справив на формування норми української мови ХІХ ст. того впливу, який, без сумніву, міг би справити. Не виключено, що з копією манускрипту П.Морачевського був знайомий наступний перекладач Святого Письма – П.Куліш.

Свій переклад Євангелія від апостола Луки українською мовою кириличними буквами у Відні 1874 р. видав священик А.Кобилянський. Тут же 1877 р. латинськими літерами він надрукував переклад Євангелія від апостола Івана. Переклад А.Кобилянського позначений найяскравішими рисами покутсько-наддністрянських говорів української мови.

Понад чверть століття над українським перекладом Біблії трудився видатний громадський діяч, письменник, учений Пантелеймон Куліш (1819 – 1897). Цю працю він почав 1868 р., перебуваючи у Венеції.

П.Куліш мав намір заснувати у Львові свою книгарню, а потім – друкарню. Гроші для цього він сподівався одержати від продажу свого перекладу Святого Письма Британському біблійному товариству. З цією метою перекладач вів перемовини з директором біблійного видавництва у Відні Міллярдом. Той випросив у П.Куліша окремі частини перекладу Нового Завіту й дав на рецензування знаному славістові Ф.Міклошичеві. Рецензент звернув увагу на те, що П.Куліш, як видно з надісланих уривків, робить не точний переклад, а парафраз (Студинський 1930: 23 – 24). Відтак Міллярд відповів, що Біблійне товариство купить переклад лише тоді, коли він буде “вірною фотографією грецького оригіналу” (Студинський 1930: 28).

П.Куліш усвідомлював, що йому самому буде важко впоратись із перекладом, тому запросив до співпраці галичанина І.Пулюя (1845 – 1918) – у майбутньому славетного фізика, який мав богословську освіту й добре знав іноземні мови, в тому числі й класичні. І.Пулюй уже до цього був відомий як переший перекладач молитов українською мовою: у Відні 1869 р. і 1871 р. він видав “Молитовник для руського народу”.

У лютому 1871 р. П.Куліш переїхав до Відня. Інтенсивна співпраця П.Куліша та І.Пулюя виявилася дуже плідною. І.Пулюй робив переклад Євангелія з грецького тексту, після чого вони зіставляли переклад із церковнослов'янським, російським, польським, сербським, німецьким, французьким та англійським відповідниками. Кінцеве опрацювання тексту здійснював П.Куліш (Студинський 1930: 28 – 29).

Того ж таки 1871 р. у Відні без зазначення авторства перекладів вийшли чотири окремі книжечки під заголовками: “Святе Письмо. Євангелия по св. Матfееві. Переклад украіньский”; “Святе Письмо. Євангелия по св. Маркові. Переклад украіньский”; “Святе Письмо. Євангелия по св. Луці. Переклад украіньский”; “Святе Письмо. Євангелия по св. Іоанові. Переклад украіньский”. Мову надрукованих перекладів, особливо в Галичині, було сприйнято неоднозначно.

Через дев'ять років у Львові вийшла у світ поважна книга – “Святе письмо нового Завіту. Мовою русько-українською переклали вкупі П.А.Куліш и Др. И.Пулюй. Відень 1871. печатано у Львові в друкарні Товариства имени Шевченка, 1880”. Датою 1871 р. П.Куліш бажав підкреслити, що Євангелія від чотирьох євангелістів вийшли раніше окремими брошурами. Згодом право на видання “Святого Письма Нового Завіту” придбало Британське біблійне товариство й надрукувало його в 1887 і 1893 роках.

У журналі “Вестник Европы” дописувач зі Львова, який виступив під криптограмою “В.”, позитивно оцінив факт виходу у світ “Святого Письма Нового Завіту”. Проте в Галичині звучали й критичні відгуки на цей переклад.

Тим часом у П.Куліш переживаючи душевну кризу (чи то від “галицької” критики, чи то від невдоволення своїм перекладом), спалив рукопис, про що ще в 1878 р. писав у листах до І.Пулюя. Дослідники життя й творчості П.Куліша припускають, проте, що переклад Старого Завіту знищила пожежа в його маєтку на хуторі Мотронівка 6 листопада 1885 р. І.Пулюй закликамв П.Куліша відновити працю над перекладом Старого Завіту. І.П.Куліш повернувася до перекладання старозавітних книг уже 1893 р. у Коломиї без імені перекладача М.Павлик видрукував “Товитові словеса”. Та П.Кулішеві не судилося побачити повну Біблію у власному перекладі: тяжко хворіючи, він помер 1897 р., праця залишилася незавершеною.

І.Пулюй, незважаючи на те, що через непорозуміння між ним і П.Кулішем порвалися зв'язки, взявся за видання Кулішевого перекладу Старого Завіту. Коли він одержав копію рукопису, що зберігався в музеї В.Тарновського в Чернігові, в січні 1902 р. передав її в серпні – жовтні Британському біблійному товариству, яке купило право на видання Старого Завіту, виявилося, що рукопис не готовий до друку і ряд книг Біблії не перекладено. Він залучив до праці письменника І.Нечуя-Левицького. І.Полюй сам переклав „Псалтир”, уодноманітнив орфографію текстів Біблії. Стараннями І.Полюя, нарешті, вийшов у світ повний ураїхнський переклад Святого Письма.

На титульній сторінці цього першого повного видання Біблії сучасною українською літературною мовою читаємо: “Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту. Мовою русько-українською. У Відні. Виданнє Британського і заграничного біблійного товариства. 1903”. На зворотній сторінці зазначено: “Переклад П.О.Кулїша, І.С.Левіцького і Пулюя”.

У “Змісті Старого Завіту” точно зазначено, хто які книги Біблії переклав. Класикові української літератури І.Нечуєві-Левицькому належить майже чверть перекладу Святого Письма, а саме: “Книга Рути”, “Перша книга Паралипоменон”, “Друга книга Паралипоменон”, “Книга Ездри”, “Книга Неємії”, “Книга Естери”, “Книга пророка Даниїла”. П.Кулішеві та І.Пулюєві, як знаємо вже, належить переклад “Нового Завіту”, а І.Пулюєві – “Псалтиря”. Головна заслуга належить, звичайно, П.Кулішеві, котрий був ініціатором перекладу всієї Біблії українською мовою і перекладачем більшості книг Святого Письма. Зазначений текст кілька разів перевидано у Відні (1906, 1913, 1916), а 1921 р. – в Берліні, 1947 р. – в Нью-Йорку та Лондоні, 2000 р. – в Києві. І.Пулюй безрезультатно звертався до офіційних осіб дозволити розповсюдження Біблії в підросійській Україні. Вона потрапляла туди тільки контрабандою.

Важливо констатувати, що І.Нечуй-Левицький довірену йому частину Біблії перекладав українською мовою не з давньоєврейської мови, а з німецької, враховуючи і російський текст.

Дослідники першого повного перекладу Святого Письма не звертають уваги на той факт, що у віденській публікації 1903 р. не зазначено, хто переклав “Книгу Приповісток Соломонових” та “Книгу Еклезіаста”. З’ясовано, що це зробив І.Нечуй-Левицький.

На переклад “Сьвятого Письма” 1903 р. відгукнулося чимало філологів і богословів. Серед завзятих критиків Кулішевих перекладів біблійних текстів був І.Франко. На багато в чому несправедливу Франкову критику переконливо відповів І.Пулюй.

Переклад Святого Письма П.Куліша, І.Пулюя, І.Нечуя-Левицького викликав жвавий інтерес у підросійській Україні. Загалом до нього тут поставилися позитивно, хоча були висловлені й критичні відгуки.

Зауважимо, що переклад Нового Завіту П.Куліша та І.Пулюя навряд чи вживано десь у церквах, бо перевагу було надано праці П.Морачевського.

Перші надруковані переклади Святого Письма сучасною українською літературною мовою – П.Куліша – І.Пулюя – І.Нечуя-Левицького та П.Морачевського відіграли видатну роль у формуванні конфесійного стилю української мови, у збагаченні її виражальних засобів. Їх брали до уваги наступні перекладачі Біблії, а також літургійних та інших церковних текстів.

Матеріали з перекладів П.Куліша (переклад “П'ятикнижжя” Мойсея – Львів, 1869), П.Куліша та І.Пулюя (видання Євангелія – Відень, 1871; “Святе Письмо Нового Завіту” – Відень, 1880) було залучено до джерел одного з найавторитетніших словників української мови ХХ ст. за ред. Б.Грінченка, вийшов у світ у 1907 – 1909 рр. Вони сприяли розвиткові лексичних норм.

Майже одночасно з П.Кулішем та І.Пулюєм, над перекладами старозавітних книг працював письменник Володимир Александров (1825 – 1894), із яким дружив і в 1874 – 1886 рр. листувався І.Пулюй. Збірка його перекладів була розмножена 1878 р. літографічним способом під заголовком “Библія сирічъ Книги Святого Писанія. 1. Старого Заповіту”. Друком 1883 р. у Харкові вийшли його переспіви Псалтиря.

У 1903 р. запропонував свій рукописний переклад Євангелія М.Лободовський. Рецензент П.Житецький критикував його не тільки за буквалізм, а й за вживання вульгарних слів.

У ХХ ст. над перекладами книг Біблії, особливо найнеобхідніших для християн текстів – Євангелієм, Апостолом і Псалтирем – працювало досить багато священнослужителів і світських осіб. Помітну активність виявили представники Греко-Католицької Церкви.

Отець Олександр Бачинський (1866 – 1933) 1903 р. у Львові надрукував “Jалтирь въ языцh церковно-словеньскô мъ съ переводомъ на языкъ народно-рускій и съ поясненями основаными на коментарахъ одобреныхъ св. католицкою Церквою” та “Новый Завhтъ ГНІХ въ языцh церковно-словеньскô мъ съ переводомъ на языкъ народно-рускій”.

Отець Олексій Слюсарчук (1838 – 1912) у Жовкві 1904 р. надрукував свій переклад “Псалтиря розширена въ дусh христіяньскои молитвы и церковного богослуженя. На основh выкладô въ М.Вольтера, Р.Белярмина и Р.Райшля”.

Отець Ярослав Левицький (1878 – 1961) у Жовкві 1921 р. опублікував свій переклад “Святого Письма Нового Завіта”, а 1925 р. у Львові – “Книгу псальмів”.

Отець Михайло Кравчук у Львові в 1937 р. надрукував переклад Євангелія. До Другої світової війни українські греко-католики опублікували й інші переклади Євангелія українською мовою.

На початку ХХ ст. переклад Святого Письма був актуальним і для Православної Церкви в Україні. При Міністерстві віросповідань Української Держави 1918 р. було створено Учений Комітет, а в його складі Комісію з видання Святого Письма українською мовою. Її Головою був проф. В.Рибинський, а одним із членів – знаний філолог В.Науменко. Восени 1919 р. при Міністерстві ісповідань Української Народної Республіки, очолюваному проф. І.Огієнком, створено спеціальну Комісію у справах перекладу Святого Письма, головою якої став Є.Тимченко. Крім інших, до її складу входили І.Огієнко, В.Самійленко, Ю.Сіцинський.

Із часом Комісію підпорядковано богословському факультетові Кам'янець-Подільського державного університету (декан – В.Біднов). Восени 1920 р. як п'ятий том “Записок” університету надруковано “Новий Завіт. Діяння святих Апростолів в перекладі на українську мову”.

Починаючи з 1921 р. над перекладом Святого Письма українською мовою почав систематично працювати Іван Огієнко (1882 – 1972) – відомий лінгвіст і діяч Православної Церкви (з 1940 р. – архиєпископ, з 1943 р. – митрополит, з 1951 р. очолював Українську Греко-Православну Церкву в Канаді). Він написав спеціальну працю “Методологія перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову” (Варшава, 1927).

Окремі частини з перекладу Нового Завіту й книги Буття І.Огієнко друкував у своєму журналі “Рідна мова”. У 1937 р. у Львові він опублікував переклад Євангелія, а 1939 р. – Новий Завіт із Псалтирем.

Повний український переклад Біблії І.Огієнко завершив у липні 1940 р., але через воєнні події публікація цієї праці затрималася, і лише 1962 р. Об'єднання біблійних товариств видало переклад І.Огієнка під назвою “Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту, із мови давньоєврейської та грецької наново перекладена”. Про теоретичні засади свого перекладу й працю над ним І.Огієнко написав окремий нарис.

Перекладаючи Біблію, І.Огієнко загалом дотримувався норм української літературної мови, вироблених у 20 – 40-их роках ХХ ст., одначе користувався в основному правилами орфографії, прийнятими на І Всеукраїнській правописній конференції (Харків, 1927) й у великій частині параграфів, відкинутих властями УРСР у 1933 р.

Незважаючи на те, що мова перекладу І.Огієнка відзначається багатством лексики з тонким нюансуванням семантики й живомовною фразеологією, його переклад, як і всю релігійну літературу, було зігноровано при підборі джерел академічного “Словника української мови” в 11-и томах (СУМ ?). Лише нині його розписано для Лексичної картотеки Інституту української мови НАН України.

У храмах традиційних Церков (УАПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) в Україні цей переклад не вживають. Але він дуже популярний у протестантському середовищі, його читають у молитовних будинках п'ятдесятників, баптистів, адвентистів сьомого дня.

Комісія перекладу Святого Письма й богослужбових книг при Українському науковому інституті у Варшаві (створений 1930 р. заходами екзильного уряду Української Народної Республіки) опублікувала 1936 р. Псалтир, перекладений із грецької мови Михайлом Кобрином (1870 – 1956) (Псалтир 1936). Кінцеву редакцію тексту зробили Д.Дорошенко, О.Лотоцький, М.Тельжинський, В.Якубовський. У 1939 р. у Варшаві в українському перекладі вийшло напрестольне (для богослужбового вжитку).

Чи не першою повоєнною публікацією перекладу Євангелія українською мовою було видання бібліїста отця-василіанина Теодосія (Тита) Галущинського “Свята Євангелія Господа Нашого Ісуса Христа” (Рим, 1946). Переклад із найнеобхіднішими коментарями надруковано для духовних потреб українських біженців, розсіяних по країнах Західної Європи та інших частин світу.

Очевидно, цей переклад був призначений і для читання в церквах: у кінці книжки окремо наведено читання “На неділі й подвижні свята”, “На празники Господні, Богородичні й Святих”, “Воскресні утренні Євангелії”, “Єванелії заупокійні” (Свята Євангелія 1946: 504 – 509).

В історії перекладів християнської Біблії українською мовою належне місце посідає третій повний її переклад отця-василіанина Івана Хоменка-Плюти, надрукований 1963 р. у Римі (тобто через рік після Огієнкового) під заголовком “Святе Письмо Старого та Нового Завіту”. Текст апробувала спеціальна комісія, мовно-літературну редакцію здійснив письменник Ігор Костецький (за винятком Одкровення, переклад якого опрацював знаний письменник Василь Барка). Отець І.Хоменко-Плюти не був задоволений редагуванням і мав намір зробити друге, виправлене видання Біблії, але встиг зі змінами опублікувати лише Євангеліє, а потім – увесь Новий Завіт (Новий Завіт 1983). Виявлені О.Горбачем зміни, що їх зробив І.Хоменко, на нашу думку, загалом слушні.

Переклад І.Хоменка-Плюти відповідає нормам української літературної мови.

Переклади окремих книг Старого Завіту протягом 1944 – 1964 рр. опублікував о. Володимир Дзьоба (1913 – 1979). У Мюнхені 1961 р. він надрукував “Псалми, або св. гимни. Переспів”. Для перекладу характерне використання пар слів у дусі народних дум, вживанням провінціалізмів, церковнослов'янізмів, і одночасно – прозаїзмів, канцеляризмів, і навіть вульгаризмів.

У Римі 1966 р. надрукував переклад Псалтиря українською мовою о. Михайло Кравчук, який ще 1937 р. видав переклад Євангелія.

На території УРСР до періоду так званої перебудови не опубліковано жодного нового і не передруковано ні одного старого перекладу Біблії або її частин. На кордонах СРСР суворо пильнували, щоб до країни з-за кордону не ввезено для розповсюдження книг із біблійним текстом.

І лише 1988 р. у зв'язку зі святкуванням 1000-ліття хрещення Русі в Москві як “видання Московського патриархата” (!) з двома варіантами титульної сторінки вийшла “Біблія, або книги Святого Письма Старого и (!) Нового Заповіту, із мови давньоєврейської і грецької на українську наново перекладена”. Проте це не якийсь новий переклад, а перевидання перекладу І.Огієнка, про що свідчить сам текст і помітка на зворотньому боці першого варіанту титульного аркуша – (с) / United Bible Societies 1962. Характерно, що в тексті вжито літеру ґ, відновлену в українській орфографії тільки в 1990 р.!

До цього ж ювілею “з благословення святішого Патріарха Московського і всієї Русі Пимена й благословення високопреосвященного Екзарха всієї України Філарета” видано “Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа”. Перекладача (перекладачів) або редактора (редакторів) тексту не названо (дехто твердить, що переклад зробив сам Митрополит Філарет). Навіть побіжне зіставлення його з Євангелієм, опублікованим за дозволом Синоду в 1906 – 1911 рр. (модифікований переклад П.Морачевського), пересвідчує, що це – відредагований за нормами сучасної української літературної мови зазначений текст. Тут ураховано й інші українські переклади Святого Письма. Решту книг Нового Завіту перекладено, очевидно, з російської Біблії (Герасимчук 1990: 166).

Мова перекладу відбиває сучасну літературну норму, але в перекладі є багато кальок із російських слів та виразів. В ономастиконі перекладу привертають увагу церковнослов'янські форми власних назв (іноді з явним впливом російської орфографії та орфоепії).

Святіший Патріарх Володимир (Романюк) 1994 р. благословив “священну Євангелію для церковного вжитку Української православної Церкви Київського патріархату”, надруковану кириличними літерами (для зовнішньої урочистості книги). Це – редагований текст ювілейного видання Нового Завіту, рекомендованого 1988 р. Митрополитом Філаретом, із відновленими деякими елементами та орфографією онімів синодальної публікації 1906 – 1911 рр.

Згодом стало відомо, що при Київському Екзархаті працювала перекладацька комісія. У передмові до затвердженого для богослужбового вжитку в парафіях УПЦ КП Апостола, виданого 1997 р. до 2000-ліття Різдва Христового, сказано: “Праця над підготовкою Апостола до друку тривала майже рік. За основу був взятий переклад на українську мову Нового Завіту, здійснений у 70-х роках цього століття і виданий у 1988 р. з благословення митрополита Київського і Галицького Філарета (нині Святійшого Патріарха) на відзнаку 1000-ліття Хрещення Руси-України. Богословська комісія переглянула цей текст, врахувала інші існуючі переклади і визнала його єдиним для усієї Української Православної Церкви Київського Патріархату текстом Апостола богослужбового вжитку. Богослужбова комісія ретельно розглянула і уставну частину Апостола... Прокимни, алилуйї і антифони також переглянуто і подано на зразок церковнослов'янського Апостола”.

Ще більшу інформацію про переклад подано в передмові до напрестольного Євангелія, опублікованого до 2000-літнього Христового ювілею: “Для свого становлення Українська Православна Церква потребує богослужбових книг українською мовою.

Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату створив богословську комісію для перекладу Святого Письма і богослужбової літератури на чолі з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. За основу був узятий переклад на українську мову Нового Завіту, здійснений у 70-х роках цього століття і виданий 1988 р. ... Богословська комісія врахувала всі інші існуючі переклади, а також богослужбове Євангеліє церковнослов'янською мовою, заново відредагувала згаданий текст і визнала його єдиним для усієї Української Православної Церкви Київського патріархату текстом Євангелія для богослужбового вжитку...”.

На нашу думку, тексти зазначеної комісії не можна вважати новими перекладами. Це трохи змодифікований переклад синодального видання 1906 – 1911 рр.

У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. вийшли інші переклади Святого Письма, проте жоден із них не призначений для читання на Літургії в традиційних українських Церквах.

Авторський варіант перекладу Нового Завіту отця І.Хоменка-Плюти взято для книги “Новий Завіт з коментарем / Переклад коментаря о. д-ра М.І.Любачівського. – Львів, 1992”.

Є відомості, що в повоєнний час над перекладом Біблії працювали також представники протестантських Церков – В.Кузів (1887 – 1958), В.Марцинковський, В.Жабко-Готапович. На жаль, у нас не було змоги ознайомитися з їхніми перекладами.

1991 р. стало відомо, що діячі Євангельської Церкви християн-баптистів працюють над українським перекладом Нового Завіту, Псалтиря і Притч Соломонових. Переклад заініціював знаний церковний діяч, проповідник, теолог, колишній в'язень радянських таборів Яків Духонченко (1930 – 1993). Його підтримав пастор Григорій Деркач, який організував у Канаді перекладацький центр. Після смерті Г.Деркача його дружина Даяна (Діана) Деркач стала на чолі центру, співпрацюючи з пасторами Я.Духонченком, Ф.Смольчуком та ін.

У 1994 р. в Мінську надруковано книжку “Новий Завіт. Новий переклад”. Про рік та місце її видання дізнаємося не з титульної сторінки, а з реквізитів у кінці видання: на звороті заголовкової сторінки зазначено, що “авторське право (С) 1990 збережене за Даяною Деркач, Еванджел Байбл Транслейторс енд Міністріс Торонто, Онтаріо, Канада”.

1995 р. в Києві надруковано “Новий Завіт. Псалми. Притчі”. Переклад належить центрові, який очолила Д.Деркач. Переклад дуже близький до Огієнкового й іноді складається враження, що це відредагований за нинішніми нормами української літературної мови текст перекладу цього відомого богослова й філолога. Зміни в перекладі, зроблені “редакторами”, – небездоганні.

У 1996 р. вийшов “Новий Заповіт сучасною мовою”. Переклад зроблено в США у “World Bible Translation Center”. У реквізитах не зазначено, з якої мови здійснено переклад і хто перекладач. Автор праці (протестант (?)), напевне, прагнув, щоб його переклад максимально відрізнявся від уже опублікованих, але це часто йде на шкоду змістові, однак, очевидно, що він враховував і попередні переклади.

У Мінську 1998 р. надрукована українською мовою “Біблія з коментарями для повного життя: Новий Завіт з симфонією”. На звороті титульного аркуша зазначено, що редактором українського видання є єпископ Василь Боєчко, а переклад з англійської мови зробила Ірина Селезінка. Проте незрозуміло, що саме вона переклала з англійської: і Євагеліє, і коментарі чи лише коментарі. На презентації книги в Києві 27 березня 1998 р., де ми були присутні, видавці зазначали, що за основу вибраний переклад П.Куліша – І.Пулюя. Але, за нашими попередніми спостереженнями, ця праця ґрунтується на перекладі групи, очоленої Д.Деркач.

Переклади Нового Завіту, зроблені представниками протестантських Церков використовують, можливо, у домах молитви баптисти, п'ятдесятники та ін. Звичайно, в храмах традиційних українських Церков їх не читають.

І православні, і греко-католицькі ієрархи плекали ідею нового перекладу Святого Письма українською мовою.

Із благословення Патріарха Греко-Католицької Церкви Йосифа –кардинала Сліпого – випускник університету при Ватиканській Конгрегації для поширення віри Рафаїл Турконяк у 1975 р. почав працю над перекладом Біблії. Оскільки до 60-их років ХХ ст. у греко-католицьких храмах уривки зі Старого Завіту (паремії) читано лише в перекладі церковнослов'янською мовою, що не в усіх деталях відповідав давньоєврейським і арамійським оригіналам, для повного збереження традиційного змісту паримійних читань, вирішено робити переклад Старого Завіту з грецького перекладу Септуагінти. Цю ідею не заперечує й керівництво Об'єднаних біблійних товариств. Нові археологічні відкриття й знахідки, зокрема Кумранські тексти, в багатьох християнських країнах піднесли грецький текст на рівень канонічного.

Ідею нового повного (четвертого) перекладу Біблії плекало й засноване 1991 р. Українське біблійне товариство.

Повний четвертий переклад Святого Письма було заплановано завершити у 2000-ліття Різдва Ісуса Христа. Однак редакційна праця непередбачено затяглася, і до ювілею опубліковано тільки Новий Завіт. У 1997 р. УБТ надрукувало як “проект” для обговорення “Новий Завіт”. Передбачалося, що переклад буде міжконфесійним.

За добором лексичних, граматичних і стилістичних засобів переклад Нового Завіту, здійснений під егідою УБТ, має багато переваг над іншими перекладами, надрукованими у 80 – 90-х роках ХХ ст. Однак турбота про добрий стиль, дотримання сучасних мовних норм іноді йде врозріз із адекватністю перекладу й традицією.

Нам відомо, що в храмах традиційних християнських Церков в Україні переклад Нового Завіту, виданий Українським біблійним товариством, не використовують.

В останній чверті ХХ ст. знову з'являються переклади канонічних книг Святого Письма українськими діалектами.

Спеціального дослідження потребують переклади окремих частин або цитат зі Старого й Нового Завітів, які входять до складу Літургії та інших церковних відправ православних і греко-католиків. Вони дуже часто не збігаються з відповідними текстами повних перекладів Біблії.

Із погляду точності, адекватності передачі змісту оригіналів Святого Письма, добору засобів перекладу – лексем, граматичних форм, фразем для збереження “біблійного” стилю українські переклади Книги Книг досі чекають на докладний, безсторонній монографічний аналіз.

Переклади Біблії або її частин роблено в різні часи, в різних обставинах, із різними настановами, тому їх аксеологічне вивчення мусить бути дуже делікатним.

Найавторитетніші повні переклади Біблії – М.Куліша – І.Пулюя – І.Нечуя-Левицького, І.Огієнка, І.Хоменка – відіграли величезну роль не тільки у виробленні конфесійного стилю української літературної мови, але й збагаченні її лексичного та фразеологічного складу. Визнані переклади біблійних текстів сприяють поширенню та засвоєнню норм літературної мови, культури мовлення, адже мільйони парафіян принаймні в неділі й церковні свята чують Боже Слово українською мовою, особливо уривки з Євангелія, Апостола й Псалтиря.

Переклади Святого Письма майже в усьому християнському світі передували перекладам текстів для церковних відправ, у яких цитати, особливо з Псалтиря і Нового Завіту, посідають особливе місце. Переклади Біблії підготували ґрунт для переведення церковних відправ на сучасну українську літературну мову.