Любіца Арсич

Тигровіша за тигра

Ми б почали з її червоних репсових туфель, котрі перед тим, як увійти до його відеоклубу, довго стояли на вітрині маленької крамнички біля світлофора, зовсім самотні серед великої кількості моделей чорного кольору. Коли перехожі зупинялися перед світлофором, вони на мить закривали яскраву пляму, що сяяла через забризкане скло вітрини. Муаровий візерунок на туфлях нагадував шкіру вогняного тигра, розпечену сонцем траву савани, спалахи пострілів якогось примхливого мисливця у тіло, що втікає від нього. Потім, коли світлофор запалювався зеленим, натовп розходився, знову відкриваючи для загального огляду невеличку сцену боротьби червоного з великою кількістю чорного – подібну до того, як рубін із королівського кольє тоне в темній воді.

Один миршавий гомик у темних окулярах саме їх і приміряв, крутячись перед дзеркалом, демонструючи йому великі ступні в чорних капронових панчохах, які виднілися з-під закасаних джинсів. Туфлі виглядали на ньому дуже смішно і незґрабно. Продавчині в отих бідних вицвілих формених халатах, засунувши руки у напіввідірвані кишені, притулившись до квадратної печі, стежили за кожним його рухом, сумно кліпаючи, немов не вірячи своїм очам. Вони думали, що і його стара мати не хоче все це помічати, щаслива, коли чує, як він повертається додому запізно.

Гомик вибрав чорні лаковані туфлі з оксамитовим бантом, а на ній червоні “сиділи як вилиті”, зменшившись завдяки вправності продавчині, що в результаті магічного трюку витягла з коробки пару її розміру. Тридцять сьомий, будь ласка, так, вони чудові, я їх купую.

У її кімнаті передивляємося її речі. Одягаємо їй темне боді, крізь яке видніються темнуваті пипки. Затягнуте трико з пряжечками й прорізями, з темними бретельками на сліпучих плечах добре маскує віддалене тіло. Від чого віддалене? Вже багато років віддалене від материнської ласки і справжнього дотику, які, немов гострі ножиці, розрізали б тут і тут – і її оманливий костюм “доступної жінки” спав би з неї, звільняючи від фальшивих спокусницьких зусиль. Тому ми знімаємо його, і вона залишається у трусиках “танґа”, що так чітко підкреслюють лінію сідниць, та в червоних туфлях, куплених того вечора.

Вона роздивляється туфлі, одягає і знову знімає, гладить і нюхає, притуляє до щоки, аби відчути гладкість репсу. Час завжди щось зітре, потроху зрівняє, і все ж існує дещо, над чим час не має влади. Одне-єдине слово або картина повертають згадку про те, що, здавалося, геть потьмяніло і зникло. Ось вона – маленька дівчинка – гладить свої подарунки на день народження і спить із ними, розмовляє з пихатою блузочкою, котра вдає ніби не помічає її крізь целофанову обгортку.

Її хлопець – справжній зануда: ми можемо про це казати, бо перед цією молодичкою й самі з ним спали. Саме занудством слід назвати ті визубрені рухи, які тіло постійно згадує, щоб бути стриманим і пристойним, не збуджуватися, бо це не личить тому, хто слідкує за собою. Некультурно багато зітхати і стогнати, а може навіть і блаженствувати, бо це насправді псує загальне враження, вносить елементи дикунства, які сплутують геть усе. Він один із тих на віки віків нещасних чоловіків, які завжди в душі жаліються та виправдовуються і через це випромінюють злість і презирство до всього, що вертикально ходить по землі, і до радості, яку дає життя, в такий спосіб відганяючи її від свого ліжка назавжди.

Оскільки ми більше любимо писати, ніж віддаватися прісному і млявому коханню, то вчасно відступили і привели її до його ліжка – її, з шаленим темпераментом, червоними туфлями, грудьми, більшими за наші, та дірочкою, помітно кущистою і трохи ширшою, яка дасть йому пережити муки спелеолога, водолаза у повній амуніції. Ця гарна самка, звабливе кошеня, гадаємо, напевно й може зробити так, щоб він хоча б трішечки збожеволів та “відв’язався” і перерив усі шухляди в своїй квартирі, викидаючи з них таємну колекцію пластмасових вібраторів, ґумових і шкіряних “поліцейських кийків”, що він їх, коли ніхто не бачить, витягає за запнутими шторами, пестить поглядом, уявляючи, ніби вони всі висять у нього між ногами і викликають “запаморочення вічності” у кількох жінок. Що кине їх у кошик для сміття, надішле на Новий рік якомусь гімназистові, подарує сусідам-переселенцям, або ж, коли не бачитиме охоронець зоопарку – хоча він іще настільки не здурів – запхає в клітку з мавпами.

І якщо ми вже “зачепили” літературу, то скажемо і це: старомодним людям він нагадує жорстокого громовержця Зевса, із мужніми бровами, схожими на схрещені блискавки, з темною триденною бородою – ну справжнісінький охоронець “покоїв” Гаррі Поттера. Але в його лазничці жахливий безлад, гори брудної білизни коронують зім’яті шкарпетки, умивальник нагадує наочний полігон відомого закону Мерфі про зубну щітку, яка завжди падає вниз вичавленою на неї пастою. Проте себе він постійно віддраює, витрачає кусень мила за тиждень – він із тих, кому людський запах нагадує щось живе, збуджуюче, а це виводить його з рівноваги.

Насправді з нею трапилося дещо абсолютно звичайне. Вона вивела на прогулянку собаку, стояла біля дерева, коли він несподівано помітив її надто випнуті, округлі сідниці, потім її ноги й туфлі, котрі виблискували біля запісяного кущика трави, наче попільничка, сповнена непогашених недопалків. Носаком туфлі вона жбурнула якийсь пакунок, за яким кинувся її пес. У таку звичайну, але завжди неймовірну мить можна було зробити тільки одне. Сказати “привіт” і пройти без зайвого поспіху, в очікуванні, що коли це вже залишиться позаду – станеться диво і все повториться на наступному розі, коли він трохи отямиться і в паніці, від якої судомить вилиці, згадає, що саме в цій ситуації було б найрозумнішим.

На щастя, вона дістала сигарету й запитала, чи є в нього запальничка. Він наблизив вогонь до її очей, таких звичайних, звичайнісіньких очей дівчини на відданні, оглянув її груди й руки, які вже лаштували аркан на його шиї, і безвольно відвів її до своєї квартири і свого ліжка.

Може, на самому початку і якесь незвичайне, тепер це все уявляється їй із певної відстані, створеної часом. Їх зустріч постає у чомусь прозорому, в прозорій масі, байдужій до твердого і пухнастого, схожа на те, як, власне, виглядають речі, що належать минулому, перетворені на тінь і вітер. Ніби вони були знайомі завжди. Наче вони ніколи і не зустрічалися. Вони поступово звикають, потроху, одне до одного, а це страшенно важко – дозволити комусь, хто до вчорашнього дня ходив вуляцями геть зовсім незнайомим, аби він наблизився, сповідуючись якимись глупими словами у тому, що він був недовго й нещасливо одружений і що він не може мати дітей, при цьому не шукаючи того, що кожен чоловік повинен знайти в жінці, аби вона побачила в ньому короля.

Так який же він, той фраєр, і як примусити його трохи погратись, пустуючи, а потім серйозно говорити тримаючись за руки, лащитися і обнюхувати одне одного, немов два цуценятка?

Одного разу вони плакали разом. Він розповідав їй про своє минуле, за яким шкодує: у тих нескінченних картярських партіях з колишніми приятелями панувала безтурботність. А вона навзаєм тільки якесь речення – що повністю його розуміє – роздивляючись його збоку, освітленого зеленим відблиском увімкненого радіо в автомобілі. Їй здалося, ніби він набагато молодший, ніж був насправді, з коротким кучерявим волоссям і профілем бронзової статуї. Може, він і не красень, але йому пасує потерта з часом куртка із дешевої шкіри. Про те, чого шукали, вони не говорили. Чорт забирай, їм було страшно і дуже сумно. Шкодували, що не кохають один одного.

Вони зайшли “на чарочку” до якоїсь кав’ярні. Густе волосся спадало нерівномірними пасмами їй на сорочку. Схоже на бутон лілеї з волосся виднілося її бліде обличчя, без макіяжу, з ледь помітними слідами в’янення, умите нещодавніми сльозами, зі зморщечками, і невгамовним сміхом, який дратував його, бо не стосувався нічого конкретного і звучав неминуче, наче пристрасне бажання, кашель або каяття.

Вони сиділи у кав’ярні. Він роздивлявся столики, повторюючи слова якоїсь іспанської пісні, не звертаючи уваги на тих, кого мучила надто гучна музика і хто мовчки жестикулював із несподівано людяним виразом обличчя, що з’являлось коли вони втуплювались у склянку. Один молодик у кутку, плечистий, у клітчастій сорочці з хустинкою на шиї, зав’язаною у вигадливий вузол, сперечався про щось із барменом.

Чого насправді хоче ця краля, думав він, дивлячись, як волосся спадало їй на очі, а постійне хихотіння стало її другим обличчям, рухомою маскою перед ним, яку вона знімала, можливо, лише уві сні. І все те, що міг передбачити його досвід, підкріплений численними передчуттями, котрі виявились пророчими, не переконало його, що під тими грубими знаками ніжності, спротиву, боязливої стриманості і зворушливого самолюбства, які променіли крізь тремтіння шкіри, насправді існує справжнє обличчя жінки. Обличчя, яке від щирого серця подарувала їй природа, а не те, яке вона створила сама чи за допомогою інших. На ній він не бачив того обличчя, якщо ця краля взагалі його має. Напевно, вона може його відкривати і показувати лише на самоті, коли поруч немає жодного дзеркала або скла вітрини, в яке вона могла б подивитись. А якби одного разу сталося – і не лише з нею – що несподівано чи випадково вона побачила б своє обличчя, яке затято приховує від свого, ну, скажімо, тринадцятиріччя і більше не хоче й не може впізнати своє природнє обличчя? Напевно, вона матиме перевагу померти майже молодою, до того, як зморшки сформують її останню маску, яку більше ніхто не зможе зірвати. Цьому прихованому обличчю, очищеному від сумної і неспокійної стурбованості про життя, можливо пощастить бути знятим якимись сусідками-господарками, котрі поговорять про нього, вмиють і одягнуть знову.

Можливо один із тих, хто промоклий і стурбований входить до кав’ярні, щоб замовити чарочку полинової горілки, покропить її чоло святою водою, дивлячись потім, як крапельки швидко, з химерною допомогою рефлекторних ламп під стелею, перетворюються на одр зі свічками. Якщо б це трапилося, якийсь інший чоловік допоміг би побачити її обличчя – нарешті його б хоч хтось побачив, і життя не минуло б марно.

Жінки кидали мене, сказав він їй між ковтками, тому я більше люблю задовольняти себе сам, дивлячись якусь пристойну порнушку.

Визнаємо, що ми не можемо до кінця проникнути у золоті мрії чоловіків і що, попри безсумнівний дар читати думки, не можемо витлумачити їхню чуттєву маячню, ані навіть насолоду самотнього солодія, бо подібно до старих античних філософів плекаємо аристократичну зневагу до онанізму як до виняткової забави сатирів і рабів. Тому підслуховуємо, про що говорять її червоні туфлі, які вона вдягла, аби нагадати йому їх першу зустріч, як вони регочуть, коли вона ходить – цього разу сповнена рішучості ще раз випробувати все, аби наблизити його до себе. Вона приготує йому щось класне на вечерю. Потім кава. Вона ніжно візьме його за руку і скаже так: твоя ніжність і твоє кохання допоможуть мені пережити ті страшні миті, коли я відчуваю, що час проходить безповоротно.

Вона прихопила одну фотографію, щоб показати йому. Фотографію, котра, на її думку, повинна вплинути і збудити в ньому поблажливість до жінки і віру в її добрі наміри. На ній, перед вольєром із тиграми, була зображена заплакана дівчинка, яка сама теж тримала у руці плюшеве тигреня.

Тигриця легенько кліпнула і задивилась на гроно, яке хтось із відвідувачів кинув у вольєр. Тигр загарчав так, що горобці, зіштовхуючись, спурхнули з низькорослого куща. Коли він гарчав, у котячих зіницях вона бачила перелякану дівчинку, бачила частину свого обличчя, відтіненого бузковим відблиском китиці. Вона запитала маму, чи тигр сумний, бо не їде на море, а тоді, напевно, збентежена великими живими тваринами, кинула свою іграшку у вольєр із тиграми і перелякано заплакала, ховаючи обличчя у мамине плече, що затуляло її від незнайомців і сонця. Батько дівчинки підскочив до вольєра блискавично вихопив іграшку, неушкодженим вистрибнувши назад між дядечком із цапиною борідкою і якоюсь тіткою із нарум’яненими тлустими щоками. Великі кішки навіть не поворухнулися. Тигриця у коштовному хутрі опустила голову на лапу, тигр наблизився до прохолодної стіни. Випадково тут був вуличний фотограф із фотоапаратом-полароїдом, який і сфотографував заплакану дівчинку, що стискає в обіймах плюшеве тигреня.

Тією дівчинкою була вона. І коли вона покаже йому фото, коли на ньому він побачить її такою безпорадною, то змушений буде погладити її по волоссю і сказати щось хороше, як зробив того дня її батько і як зробив би її обранець. Вона зайде і до найближчого відеоклубу, щоб узяти для нього якийсь фільм, щось із його улюбленого, пригодницьке, але без надміру крові.

Її червоні туфлі й далі перешіптувались. Ліва сказала правій: “Ну, бейбі, нас, жіночок, називають слабкою статтю, але ти подивись на чоловіків, уяви лише, чого від них, нещасних, усі чекають. Тобто вони, як сильніші, “ведуть у танці”. – “Облиш, – зверхньо відповідає права. – Чоловіки часто викликають повне розчарування. Якщо не перепрошують, що у них “малий”, то попереджають, коли у них “не стоїть”. Або у них немов дерев’яний, і вони не знають, що з ним робити, або взагалі нічого не відчувають, власне як і багато жінок”. – “Так, – зітхнули обидві туфлі – кожна про себе – вельми віддалені одна від другої, бо перескакували калюжу, – це серйозна річ, брак уяви, притаманний нам усім”.

Успішно подолавши калюжу, вона ще раз зупинилася, щоб перевірити, чи в сумці фотографія, і сама стаючи фотографією жінки в червоних туфлях, яка зазирає у свою сумку, яку туманна ніч вкриває, наче тлущ, яким заправили суп у каструлі. Крім цієї, тут є ще кілька її фотографій: як вранці вона цією ж вулицею поспішає на роботу, носить пакети зі сміттям, а потім з овочами, повертається від перукаря, вигулює песика, палячи біля дерева. Заходить у відеоклуб узяти касети, люб’язно перекинувшись кількома фразами з молодиком, що тут працює.

Іще на самому початку ми помітили, наскільки важливим є похід до відеоклубу, у червоних туфлях, які вперто пробуджували в ній надію, ніби смуток може перетворитися на радість. Так мало потрібно, аби життя знову набуло сенсу.

Тип, який видавав касети, вже її примітив, міряючи поглядом її цупкі сідниці й тугі груди, які вона носила зовсім не так, як інші жінки. Просто викликала і вабила, так, як це жінки іноді роблять ніби наївно, вдають збентеженість, якщо їх “приперти”. Вона завжди вміла сказати щось симпатичне, але до біса речення – вона мала шикарні “форми”, вона куражилась, витягуючи ніжки, немов кішечка, коли виходила з касетами в руці. Він міряв її довгим поглядом. Чому ні? Можливо їй досить лише запропонувати, але є сумніви – чи погодилась би вона, бо стоячи за прилавком, поки він шукав фільм, вона стискала лопатками, перехиляючись через ляду, наче тільки півгодини тому з кимось кохалась і зараз піде знов – от тільки поміняє касету.

Про того типа ми можемо сказати тільки те, що поверхово побачили, проходячи біля відеоклубу та беручи іноді якийсь фільм – але не дуже часто, бо більше любимо ходити в кіно. Що він високий і коротко стрижений – класний екземпляр, хоча й надто схожий на всіх інших: обличчя Брюса Віліса на плакаті. Але його погляд, коли хтось сильніше гримне дверима, стає стурбованим, майже дитячим, ніби він стоїть біля клітки, в якій птах махає крилами.

Вона увійшла до відеоклубу трохи нахилившись, аби не забити голову, без жодної на те імовірності, розмірковуючи, що буде шукати – але всередині не було нікого. Вона сіла і почала роздивлятися плакати, дістала з полиці кілька касет, коли за її спиною раптом з’явився типчик. Він виник із якогось службового приміщення. Коли вона різко розвернулась, то майже одразу знала, що трапиться. Одного разу на морі вона повністю роздяглась, аби одягти купальник, коли замок на дверях кабінки клацнув, і перед нею постав найгарніший грабіжник, якого вона колись бачила. На ньому красувалися мініатюрні плавки зі штучної шкіри з тигровими плямами, його тіло було спокійним, гнучким, засмаглим, як у людей з моря. У правій руці, на якій задирливо виблискував металевий браслет гладіатора, він тримав сталевий ланцюг, що був його смертоносною зброєю, а на шиї висів великий золотий хрест, який тремтів у тиші. Він вчинив дуже по-дитячому. Зняв плавки зі штучного тигра. Майстерно приховуючи страх, вона подивилася просто йому в обличчя без тіні розгубленості.

- Я бачила і більші, і твердіші, тому подумай що робиш, бо зі мною треба бути статевим гігантом – щонайменше негром.

Він був настільки вражений, що вдарив ланцюгом по стіні, зачепивши скло зі вставленим у рамку прибульцем, який обіймає Бетмена. Вона спокійно взяла касету і вийшла з клубу, і коли вже достатньо відійшла, спіткнулась, зачепившись носком туфлі за горбинку на тріснутому асфальті. Ліва туфля знову каже правій:

- Як гадаєш, який він, коли працює у ліжку?

- Вони завжди вважають себе оригінальними, – відповідає їй права, струшуючи на ходу камінчик, – але завжди кажуть одне й те саме. І жінки їм поступаються, але й вони говорять одне й те саме. Чоловіки і передбачливі, і незґрабні, і чарівні, бейбі.

- На мій смак, він мав би бути трохи нижчим.

- Чому? Хіба ти не любиш високих? – запитує її права.

- У нижчих ця штука входить під таким кутом, як треба, – пригадала ліва туфля.

А права її повчає:

- Будь уважна, коли прийдемо до квартири її хлопця, вдаватимемо, ніби нічого не трапилось.

Хлопець знервовано чекав на неї. На кухні вийшла з ладу плита, і вона повинна була готувати вечерю на двоконфорній електричній плиточці, марно стараючись, щоб олія з картоплі не бризкала на кахлі. Кілька разів він прикрикнув, щоб вона була обережніша. Що? Чому він кричить? Хіба не може сказати нормально? Та вона його навіть не почула, їй і не важливо було, що саме він говорив. Вони кохалися, наче з відчаю, вона з останніх сил шукала найкращі кути, а він курив із закритими очима, перебував подумки невідомо де, у якомусь курортному басейні із сірчистою водою, який не пасував йому за віком, але за темпераментом – безумовно. Він змінював пози раптово, саме тоді, коли їй якась подобалась, стискаючи її за плече, а раз навіть ляснув, примусивши її скрикнути – криком, який хтось врешті почує. Фільм вони не дивились. Фотографію вона йому не показала.

Дощик почався знову, саме коли вона дійшла до кав’ярні, аби сховатися там, поки він припиниться, щоб не занапастив їй туфлі. Сіла за столик якраз навпроти відеоклубу. Там ще горіло світло. Фраєр, напевно, ще не пішов – іноді, для опівнічників, він тримав клуб відкритим до пізньої ночі. Широко розплющеними очима вона дивилася між струмочками на вологому склі. Вона збожеволіє від приховування болю. Існує одне явище у процесі обмерзання. Вода перетворюється на лід за температури нуль градусів, але іноді трапляється, під час холодів настає така нерухомість повітря, що вода забуває ставати льодом. Температура може опуститися і на п’ять градусів нижче нуля – і тільки тоді утворюється лід.

Тип зачинив клуб і перевірив замок. На виході одразу побачив, як вона сидить на самоті. Він пішов у напрямку кафе і її столика. Він стояв над нею, коли вона діставала з сумки фотографію.

- Якась малеча, – сказав він, грубо присунувши стілець, – шмаркачка, – показуючи на дівчинку з плюшевим тигреням. Безтурботно і нахабно він хапає її за підборіддя, щоб поцілувати. Вона, пізнаючи ще трохи розгубленості колишнього погляду ґвалтівника у тигрових плавках, рукою відсторонює його губи.

- Спокійно, – каже вона лагідно, ніби звертається до приборканого коня, в той час як носачком червоної туфельки під столом намацує його чорну.

Переклад із сербської Наталії Білик

Любіца Арсич (Љубица Арсић, нар. 1955, Белград) сербська письменниця. Найвідоміші збірки оповідань: "Зона пітьми" (1997), "Туфлі блошиного кольору"(1998), "Тигровіша за тигра" (2003). Авторка романів "Охоронці козацького пограниччя" (1997), "Ікона" (2001). Нагороджена літературною премією "Про-феміна", премією Біляни Йованович (за "Туфлі блошиного кольору"), премією Борислава Пекича, премією "Ісидориними стежками" (за роман "Ікона"), премією ім. Лази Костича та "Золотим пером" (за "Тигровішу за тигра"). За книжку "Котику, ти мене любиш?" (2005) отримала премію імені Іво Андрича. Упорядниця антології еротичного оповідання "Раз-два" та жіночого еротичного оповідання "Фрррррр". Проза Любиці Арсич – провокативна, вишукана, еротична... Але передовсім – жіночна, у найуніверсальнішому значенні цього слова.

Потяг 76 (Десятий рейс), 2007. Балканскьий експрес. Тигровіша за тигра Вагон №2: проза (з дозволу редакції)