Зоран Константинович

Компаративна імагологія території Балкан і Центральної Європи

Мета цього дискурсу − коротко розглянути теоретичні рамки теми, якій присвячена ця зустріч, а саме “Сприйняття чужого в літературах Балкан і Центральної Європи”. Можна сказати, що дана проблематика належить до тієї області науки, котра в сучасній системі наук отримала назву компаративна імагологія. Вона передбачає дослідження та систематизацію сприйняття загалом, тобто так, як вони виникають у людській свідомості, що у сьогоднішньому постструктуралістичному баченні світу стало дуже важливим, оскільки в такому баченні світ присутній в нас переважно у формі сприйняття, в безпосередній зустрічі з дійсністю, або у формі спогадів. Коли ж мова йде про літературу, − сприйняття виникають через мовні знаки і свідчать вони, преш за все, про певний стан культури, тому і Даніель-Анрі Пажо ( Daniel-Henri Pageaux ) говорить про літературу як про засіб безперервного створення уявлень про культуру ( I`imagerie culturelle).

Оскільки наш дискурс присвячений національно-релятивним уявленням в літературах народів Балкан та Центральної Європи потрібно нагадати, що у 1998 році В Єні, в Німеччині, відбувся з’їзд присвячений подібній темі, після якого була опублікована збірка під назвою Bilder vom Eigenen und Fremden aus dem Donai-Balkan-Raum. Analysen literarischen und andeerer Texte, за редакцією Габріели Шуберт ( Gabriella Schubert ) і Вольфганга Данена ( Wolfgang Dahnen ). Але замість Центральної Європи, у цій збірці йдеться про Подунав’я, хоча цим географічні рамки не змінюються, але область дослідження охоплює ширший простір ніж наша тема, тому що мова йде не лише про сприйняття інших народів, а й про те, як ці народи бачать себе і те, що для них притаманне, між іншим, мова йде і про жінок на цих територіях, − тож досліджується не лише уявлення про чуже в літературних текстах і деяких жанрах, про що наголошується в назві книги. Цьому відповідає і реферат присвячений темі уявлень пов’язаних з втратою території в угорській та польській публіцистиці між двома світовими війнами. Все це також проблеми компаративної імагології.

Таким широким розмаїттям своїх тем, компаративна імагологія перевершує ту першопочаткову компаративістику, яку собі уявляли Фернанд Балданшперже ( Fernand Baldensperger ) та Пол Фан Тихем ( Paul Van Tieghem ), котрі вважаються засновниками порівняльної літератури як системної наукової дисципліни. Цю область дослідження вони описово назвали “L`etranger tel qu` on le voire” ( “Як ми сприймаємо іноземця” ), маючи на увазі уявлення про якийсь народ в літературі іншого народу. До виокремлення цієї проблематики дійшли помітивши, що в умовах, коли комунікація між народами ще не була настільки інтенсивною, автори дорожніх нотатків описами свого бачення іноземців створювали у читачів усталені стереотипи − спрощені колективні уявлення про окремі характерні особливості цих народів. Жан-Марі Каре ( Jean-Marie Carre ) був першим, хто після Другої світової війни, у 1948 році в одній із згадок про розвиток компаративістики у попередніх 50 роках, говорив про імагологію як про важливу сферу майбутніх компаративістичних досліджень прийнявши назву “імагологія”, яка з’явилась у сфері французької етнопсихології. У майбутньому, разом зі своїми учениками, Жан-Марі Каре працюватиме над витісненням терміну “стереотип” на користь етнопсихологічних перспектив “імагології”. У 80-х роках минулого століття, фламанець Хуго Дисеринк (Hugo Dyserinck), професор компаративістики у Ахену, в Німеччині, повністю присвятить імагології діяльність своєї кафедри; доповнивши її новими методологічними відомостями він ввів термін “компаративна імагологія”. Цей термін прийняли й інші дисципліни, а перш за все ті, що займаються соціальною психологією.

Картина ( лат. imago, франц. image ) сьогодні сприймається як історично та соціально обумовлена, тому і має властивості змінюватись. Розрізняють аутоімажі та гетероімажі, тому і тодішні стереотипи тлумачать як імаготипічні системи, поява та існування яких пов’язане з певними умовами. Компаративна імагологія безумовно є інтердисциплінарною і у свій спосіб дає висвітлення загальної історії культури. Таке висвітлення імагологія дає спираючись на радикальний конструктивізм, який знання бачить як конструкції, а сприйняття, як конструкційні операції і за таким принципом розуміє національно-релевантні сприйняття себе та інших. Шляхом аналізу текстів як мовних посередників дійсності, компаративна імагологія, виходячи з постановки такого раціонального конструктивізму, знаходить і пояснення моделі колективних спостережень та уявлень окремих національних об’єднань. В цьому сенсі, компаративна імагологія висвітлить те, як такі картини, як наприклад у випадку книги пані Де Стал ( Madame ge Stael ) про Німеччину ( Die Allemagne ), у конкретному випадку з’явились на основі моделі духовних структур французького неокласицизму бачення німців, як народ мрійників, поетів і філософів, і у наступні декілька десятиліть ця картина буде основою уявлення про німців не лише у Франції, а й у інших країнах. Другий комплекс пов’язаний з радикальним конструктивізмом як методом компаративної імагології, відносився на функцію текстів аутоімажу або гетероімажу, в обох випадках повністю сконструйованих, у побудові як ширшого колективного ідентитету, так і ідентитету вужчих соціальних груп. Це питання представляє особливий інтерес коли мова йде про значення окремих імажів та гетероімажів у процесі побудови національної свідомості та появи націй, особливо малих народів на наших територіях, що відомо як їх відродження. Наскільки, з цього погляду, для нас є значущим образ Кралєвича Марка або Мілоша Обреновича, що були реконструйовані через національну пісню, а не представлені як історичні постаті.

У такий розвиток, починаючи з національних стереотипів, що сприймались як сукупність, перш за все, певних визначених і постійних характерних особливостей, − вірив і наш визначний етнолог Йован Цвіїч досліджуючи такий спільний характер балканських народів, так як і один з його учеників, Володимир Дворниковіч, який у такому стилі написав великий твір “ Характерологія Південних слов’ян”. В той час інший приверженець Цвіїча − німець Герхард Геземан ( Gerhard Gesseman ) у чорногорцях бачив втілення стереотипу, який він назвав “homo heroicus”. Так, до вже згадуваного уявлення про те, що сприйняття іншого, − це конструкції нашого знання та пізнання, додалась думка, що наші сприйняття змінюються не лише як наші знання та пізнання, а й часто засновані і на помилкових фактах і, перш за все, відбуваються паралельно з всеохоплюючими змінами у нашому баченні світу, від позитивізму через структуралізм і до постструктуралізму. Позитивізму цілком відповідало сприйняття національних особливостей як сукупність фактів, які просто потрібно емпіристично відкривати, поки структуралісти, французькі, на чолі з Роланом Бартом ( Roland Barthes ), та російські, на чолі з Юрієм Лотманом і його школою у Тарту − бачили світ так, ніби він створений зі знаків пов’язаних у структури. Так і Карл Попер ( Charles Popper ), наприклад, говорив, що і предмети світу, − це картини знаків, які завжди є свідченням культури та її розвитку. Звідси і така значущість культури, яка отримала перше місце в системі наук. Культура більше не сприймається традиційно як одна з основ людського життя і створення, звідки й почалось її вивчення. Тепер людина, створюючи і живучи, безперервно створює знаки культури і все своє життя знаходиться в середині безперервного створення культури, з чого випливає запитання: звідки відмінності у культурах, як їх пояснити; а у цих відмінностях приховані й відмінності між народами і наші уявлення про ці народи.

Вивчаючи це питання, постструктуралістична культурологія інтенсивно розглядає ідентитет і алтеритет, “власне” і “чуже” або “інше”. Необхідність розуміння інших культур в умовах інтенсивної інтернаціональної комунікації саме на культурному рівні і призвела до формування окремих інституцій майже у всіх державах для розповсюдження своїх культур в інших країнах. У зв’язку з цим, з’явилась окрема теорія культурного алтеритету, котра має принести успіх у вивченні цього питання. Ця теорія має за основу об’єктивну картину про народ у якому потрібно розповсюджувати свою культуру. Мова йде, перш за все, про менталітет. В даному випадку, мова йде про термін, який з’явився у колі науковців, які працювали у журналі “Annales” в тридцятих роках минулого століття у Страсбурзі, пропагуючи тезу, що історію не створюють спектакулярні події, що вона не є перерахуванням великих битв і володарювання певних королів. Справжня історія це не “події”, а історичний рух поглядів, перш за все, у змінах свідомості, а ці зміни можна побачити у невеликих, дрібних змінах у житті та суспільстві, у відносинах між людьми, у формах певних інституцій. Саме у зв’язку з цим слово “менталітет” отримало своє термінологічне значення − свідомість певного колективу, яку бачимо у приналежних до цього колективу людей, у способі мислення, відношення, вираження та висловлення почуттів. Такий колектив і є національним об’єднанням, у менталітеті та способі мислення якого присутня й відповідна колективна картина про інші народи. Але і в цьому випадку потрібно зважати на те, що менталітет теж змінюється.

З інтенсивним вивченням алтеритету і менталітету, останнім часом розвинулась ще одна сфера в науці пов’язана з нашою темою, яка отримала назву “ксенологія”, як наука про “чужорідне” як протиставлення “собі властивого”, тобто, констатація різних профілів чужого і, взагалі, конструкція чужого. Мова йде про появи більш виражені ніж “інше” та “власне” у теорії альтеритету. Поняття “чужого” та “чужорідного” асоціюється з появами, які наближаються до “ксенофобії”, а “собі притаманне” означає егоїстичне вираження того, що хтось вважає притаманним лише собі, того, що його особливо вивищує і дає право володарювати над тим, що є іншим. Таке поняття лежить в основі расизму. Так як зараз, наприклад, у Відні проживає велика кількість наших працівників, котрі виконують найменш престижну в суспільстві роботу, їх ситуація була приводом для вивчення цієї проблеми, і на цьому прикладі можна побачити як мешканці Відня розуміють феномен “чужого”.

Що ж стосується міри зацікавлення компаративною імагологією у нас, варто вказати на багаточисельні монографії та вивчення, більшою мірою докторські десиртації на тему вивчення взаємозв’язків нашої літератури з іноземними. У цих працях переважно йдеться про сприйняття нами іноземних літератур і про вплив визначних світових письменників на наше середовище. Але паралельно з таким сприйняттям, пов’язаним переважно з проблемами рецепції, згадується і інтенсивність, з якою цього разу створювалась і окрема картина про народ, представниками якого були ці письменники. А Мілорад Софронієвич і Міодраг Максимович видали у 1996 році окрему книгу на тему серби про німців, з характерними зауваженнями та оцінками наших визначних людей про цей народ. На науковій конференції Міжнародного славістичного центру у Вукові дні у 2004 році провідною темою було питання присвячене “Картині чужих культур у сербській літературі 20 століття”. Разом з іншим, серед робіт присвячених ролі чужого у творчості наших письменників, Драгана Вукічевич у рефераті під назвою Походження і типи гетеро стереотипів у сербському реалістичному оповіданні дала вичерпний огляд цієї проблеми у цілому літературному напрямку. А наскільки ця тема є актуальною для нас у контексті розпаду Югославії і у зв’язку з нашим місцем і уявленням про нас у світі, а особливо як свідчення про роль преси у формуванні громадської думки, особливо у Німеччині, − можемо переконатись читаючи книгу Ніколи Живковіча Як нас бачать інші. Уявлення про сербів у німецькій пресі 1990-2000, Новий Сад, 2002.

На закінчення варто зазначити, що і географічна територія на яку направлені наші огляди − Балкани та Центральна Європа − також мають свій імагологічний зміст, як з позитивними, так і з негативними ознаками. Позитивна картина Балкан присутня в уявленні про збережену давню патріархальну культуру з усіма її цінностями, а негативна, символічна картина − показує Балкани як порохову діжку, як найзастарілішу цивілізацію Європи, що служило джерелом для німецьких гумористичних текстів до Першої світової війни. А “Центральна Європа” ностальгічно вивищена до міфу про чудові прекрасні часи і як така, використовувалась для потреб реставрації на користь одної зниклої держави, але водночас під цим ім’ям, в лапках, − не можна сперечатись з яскраво вираженою системою культурних цінностей, моральних цінностей та праведною державною системою; картиною про суспільство в якому цінувалась людська гідність.

Як ми бачимо, і наша тема, як і кожна тема зі сфери компаративної імагології, широка і у кожному зі своїх компонентів багатошарова. Але кожна картина про чужорідне, іноземне і чуже, − показує і того, хто цікавиться іншим, іноземним і чужим.

Зоран Константиновић: Компаративна имагологија балканског и средњоевропског простора
Переклад Наталія Кашперська