Ольга Черниш

Горан Маркович: кіно на перехресті смислів

// Кіно-Театр 2008, No. 4. - с. 34-35

Кінематограф в одному обличчі

Із сербським кінематографом українці знайомляться вже вдруге. Перший сербський кінофестиваль було присвячено золотій ері національного кінематографа. Організатори – продюсерське агентство «Артмедіа» та Посольство Сербії в Україні – презентували добірку найкращих творів сербських режисерів усіх часів. Програма поєднала стрічки Горана Марковича, Еміра Кустуріци, Славка Шотри, Душана Конашевича, Слободана Шияна. Але одного фестивалю для розуміння сербського кіномистецтва виявилося замало. Тому організатори вирішили провести серію ретроспектив найзнаковіших сербських режисерів. А почали з Горана Марковича – режисера-сімдесятника, представника Празької школи кіно, чий фільм «Центр збору» відкривав перший фестиваль. Щоб знайомство з творчістю режисера було повним, організатори запросили у Київ і його.

Геній основ і гротеску

У доробку Марковича – 50 документальних та 11 художніх фільмів, близько десяти кіносценаріїв та шість сценаріїв до театральних вистав, у трьох із яких він виступив режисером. Про світове визнання свідчать понад 30 національних і міжнародних нагород. Серед них – дві «Золоті арени» у Пулі, нагорода за найкращу режисуру (фільм «Тіто і я») у Сан-Себастьяні, Гран-прі за фільм «Кордон» в Монреалі та нагорода за найкращий сучасний текст до фільму «Турне».

Горана Марковича можна сміливо називати одним із творців сучасного сербського кіно, що належить до найбільш автентичних і найстаріших у Європі. Він був серед тих, хто формували суто сербської манеру сміятися крізь сльози й зображати особистісну, національну та загальнолюдську трагедію за допомогою комічних, а інколи і гротескних ситуацій. Як запевняє сам Горан, робота режисера – нелегка, адже «треба бути в курсі кожного процесу на знімальному майданчику, вникати в проблеми кожного актора та вживатися у кожну роль». А якщо пропустиш бодай дрібницю – фільму не вийде.

Кордон як незворотність

Київську ретроспективу відкрив уже визнаний на міжнародному кінопросторі фільм «Кордон». У картині, центральною темою якої стала серія масових демонстрацій 1996 –1997 років проти режиму Слободана Мілошевича, режисер використав не зовсім звичний для кіноканонів прийом. Маркович змалював сюжет навпаки – через призму сприйняття антигероїв, шести поліцаїв, що намагалися придушити всенародний протест. Поліцаї Марковича брутальні, цинічні та жорстокі, але… здатні співчувати, плакати, любити. Одним словом, звичайні люди, чиє его розчавила історія, поставивши їх по інший бік барикад. У поліції того часу діяла «кругова порука», і жоден не може звільнитися від сумного обов’язку діяти на боці «зла». «Я в жодному разі не виправдовую своїх героїв, – розповідає Горан Маркович, – але й ненавидіти їх не можу. Думаю, після перегляду глядач розділить мої почуття».

Кіноавтопортрет

Найбільше глядачів зібрала стрічка «Тіто і я». Як зізнається Маркович, стрічка автобіографічна. Історію маленького хлопчика, який захоплюється генієм диктатора Йосипа Броз Тіто, а потім розчаровується і в кумирі, і в системі загалом, Маркович змалював із самого себе. Головну роль у стрічці виконав маленький Димитріє Войнов. Після тривалого кастингу залишилось двоє претендентів. Хлопчик Войнов підійшов до режисера і сказав: «Візьміть мене, мені дуже треба». Режисер був підкорений такими словами.

Втім, кар’єри актора Димитріє не зробив. Подорослішавши, хлопець опинився на протилежному боці кінокухні: тепер пан Войнов – найвідоміший у Сербії кінокритик, дуже прискіпливий і суворий. Хоча власний дебют у кіно критикувати не наважується.

«Тіто і я» – не єдиний фільм Горана Марковича, в якому грають діти. Картина «Спеціальне виховання» присвячена долі «проблемних» підлітків, остаточно знівечених державою у виправних закладах. У фільмі грали справжні учні колонії для неповнолітніх, що викликає цілком реалістичне відчуття безвиході.

Такий божевільний світ

Модерним проривом фестивалю можна вважати картину «Смішна до сліз трагедія». Певна абсурдність, з’являючись вже у назві, супроводжує глядача протягом усього фільму. Югославія розпалась, державі більше не потрібні ані бунтарі, ані слуги. Лікарю невеликої психіатричної лікарні нічим годувати та лікувати своїх пацієнтів. Тому він випускає психічнохворих на волю і разом з ними йде у місто – у пошуках допомоги та справедливості. У новому світі тотального безладу, хаосу та безвиході невеликий натовп божевільних не є чимось надзвичайним. Проте світ не сприймає колишніх відлюдників, адже теж збожеволів, а божевілля у квадраті, чи то в кубі, – завелике навантаження. Картина сповнена паралельними смислами, метафорами та аналогіями. Неймовірно смішна з самого початку, вона крок за кроком перетворюється у жахливу драму зруйнованої системи, що тягне у безодню кожного причетного. У суспільстві є страх, та немає логіки. Є ненависть, але не любов.

Смислова гра

«Смішна до сліз трагедія», як і решта фільмів Горана Марковича, – це свого роду гра з глядачем. Режисер пропонує величезне нашарування смислів, нашарування певною мірою безкінечне. Кадр народжує думку, за якою ховається ще одна… Глядач до кінця картини не може розгорнути увесь клубок.

У творчості Марковича немає простих сентенцій та однозначних тез. Особистісне тісно пов’язане з історичним і навіть екзистенціальним. Водночас форма ніколи не втрачає легкості, а сюжет – динаміки. Подієво глядачу завжди цікаво: ті, хто не звик читати між рядків, може переглянути будь-яку картину як історію-репортаж. Але справжнього характеру картин, звичайно ж, не зрозуміє.

Цензура – мати мистецтва?!

«Інакомовність – характерна риса сербського кінематографа, – розповідає радник Посольства Сербії в Україні Броніслав Радойчич. – Треба пам’ятати, що Югославія, а потім і Сербія, постійно перебували в тенетах диктатури. Тому прямо критикувати митці не наважувалися, однак до тонкої художньої критики вдавалися постійно. На відміну від СРСР, де кіно фінансувала держава, сербські митці кошти шукали власними силами. І тому могли бути більш незалежними в оцінках. Але не до кінця».

Як відомо, пряма мова вбиває мистецтво, а жорстка цензура може сприяти народженню справжніх інтелектуальних шедеврів. З творчістю Горана Марковича вийшло саме так. «Я знімаю фільми різних жанрів. Мені нудно писати одну історію все життя», – наголошує режисер. Проте в усьому різноманітті йому вдається постійно змушувати глядача замислюватися і раз за разом переглядати вже начебто сформовані цінності.

У Києві Марковичу сподобалося. «Таке цікаве місто, так багато вражень, що я дуже дивуюся, чому не приїхав сюди раніше», – каже режисер гостям фестивалю. Вельми зацікавила сербського режисера ідея зняти нову картину в Києві. А поки що триває робота над стрічкою «Турне», що вже перебуває на стадії монтажу. Цього разу фільм змальовує долю акторів, що загубилися під час війни, і щоб повернутися, мусять грати за новим сценарієм.

Українські кінотернії

Під час візиту до Києва Горан Маркович не тільки представив картини глядачам, а й провів майстер-клас для студентів Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого. Попри те, що це був вихідний, до того ж одинадцята година ранку, поспілкуватися з живою легендою зібралася повна аудиторія майбутніх кіномитців України. «Українські студенти доволі амбітні й шукають будь-яку можливість бути почутими, – поділився враженнями Горан Маркович, – але, хоч як це прикро, знайомство з українським кінематографом для мене закінчилося на ері Довженка. Слов’янам дуже важко почути один одного». На думку режисера, труднощів українським кіномитцям додає і байдужість держави. «Мене дуже здивувало, що ваша країна й досі не є членом організації «Євроімаж», яка фінансує талановиті проекти та допомагає митцям вийти на загальноєвропейський рівень», – зізнався Маркович. Адже членство в організації – це всього лише кілька сотень тисяч доларів, що на рівні бюджету – сума незначна. «Без «Євроімажу» не було б багатьох моїх фільмів, – каже Горан, – але, попри перешкоди, я сподіваюся, що наступним кроком україно-сербського культурного обміну буде фестиваль українських фільмів у Бєлграді».

To be continued…

Про такі проекти організатори фестивалю поки що мовчать. Але обіцяють українським глядачам продовжити знайомство з сербським кінематографом наступного року.