Алла Татаренко

Чотири стіни і небо

LitAkcent, 7.09.2009.

[Звонко Каранович. Чотири стіни і місто / пер. із сербської Наталі Чорпіти. – Київ: Факт, 2009] Чотири стіни – внутрішній простір людини, до якого можна зазирнути хіба що крізь шпаринку поезії. Місто – Ніш. Назва роману сучасного сербського письменника Звонко Карановича дуже точно окреслює не лише місце дії, але й своєрідність перспективи цієї урбаністичної оповіді. Змальовуючи Сербію 90-их років минулого століття, драматичні події бомбардування 1999 року, вона передовсім є свідченням того, що відбувається у «власній кімнаті» її героя - там, де історія залишається за дверима.

«Чотири стіни і місто» — друга частина задуманої автором трилогії «Щоденник дезертира». Перша з них – роман «Більше за нуль» (2004) – прозовий дебют поета Звонко Карановича. Третя – «Три картини перемоги» має вийти друком восени цього року. Історія трьох друзів із сербського міста Ніш - Александара Джорджевича на прізвисько Корто, Владана Мітича на прізвисько Татула, і Джордже Узелаца, званого Джоле, – розказана з трьох перспектив. Кожен із них стає наратором-протагоністом одного з романів і героєм інших двох, а зміна фокусу робить частини трилогії самостійними творами. Змінюється манера оповіді, її емоційна інтонація, змінюється візія світу, але залишається основне, що об'єднує героїв: всі вони – «фантоми свободи». Їхній світ – своєрідне гетто для обраних, де слухають класику рок-музики, дивляться фільми Бунюеля і Бергмана, опираються уніфікації, яка завжди в моді в будь-якій провінції світу.

Каранович створює духовний портрет покоління, молодість якого припала на драматичні для Югославії 90-ті, і робить це так, що доля кожного з його героїв виходить за межі національної чи приватної історії. Водночас герої трилогії наділені неповторною індивідуальністю. У кожного з них – свій внутрішній світ, свої чотири стіни. І одне на всіх місто.

Кімната головного героя роману «Чотири стіни і місто» Владана Мітича Татули, в якій він «спить і малює», справляє враження дивного, «вивихнутого» простору. На одній стіні намальований Срібний Серфер – супергерой коміксів Марвела. Він – своєрідний символ зв'язку зі світом однодумців: Татула ходить до бару «Срібний Серфер», читає збірку віршів із цією назвою (автором якої є сам Звонко Каранович). Пригоди колишнього астронома і захисника своєї планети надихають Татулу-художника на створення власного героя. Він – на стіні навпроти. Це – Декса Пантелейський, супермен, що народився не на далекій планеті Зенн-Ла , а у Пантелеї, найбіднішому приміському районі Ніша. Перша частина Татулиного комікса – «Народження Декси Пантелейського» – відповідає за назвою «Народженню Срібного Серфера», але за своїм іронічним духом є пародією на класичний зразок. Даючи своєму героєві ім'я Декса, Татула травестує Deus ex machina. Дексине вчення про любов (у двох версіях, з яких популярнішою є апокрифна!) і визволення духу через уживання фруктової самогонки-ракії є дотепним і сумним водночас. Татула не просто захоплюється пригодами визволителя і супергероя-рятівника, він шукає Спасителя, хоча нікому не бажає в цьому зізнатися. Недаремно в критичні моменти у його житті з'являються друзі Міка (Михайло) і Гавра (Гаврило), а дивакуватий хіпі Джизус намагається відвернути від нього смертельну небезпеку. У цій реалістичній, моментами навіть натуралістичній, оповіді відбуваються чудеса: завдяки Михайлові на пероні з'являється потяг, який давно мав піти; тендітна офіціантка Ліліт двічі наочно демонструє Татулі свою демонічну природу. Сакральне й профане переплітаються в романі, як і у світобаченні головного героя.

Третя стіна: музична техніка, телевізор і відео, полиця з книжками й компакт-дисками. Це – Татулин ДНК, історія його життя і водночас його портрет. Читач роздивляється кімнату разом із Ліліт, разом із нею читає назви книжок, на яких виросли Татула і його друзі (Кастанеда, Гессе, Біблія, «Дзен оповідання»). Герой хвалиться дівчині своєю колекцією фільмів (Бергман, Тарковський, Кубрик), але намарно: Ліліт байдужа до його кумирів. З «третьою стіною кімнати» пов'язана дуже важлива особливість роману Карановича: він встановлює специфічну комунікацію на рівні музики, яка є спільною (або чужою) мовою для його героїв. Коли Татула пропонує гості поставити Тома Вейтса («Blue Valentine»), він сподівається на те, що пісня налаштує дівчину на той настрій, який вона створює у нього самого. Стіна нерозуміння, що виростає між героями, складається великою мірою із цеглинок байдужості Ліліт до всього, що захоплює Татулу: музики, літератури, кіно. Імена співаків і назви альбомів звучать у романі Карановича як пароль: варто Татулі згадати Ніка Кейва, «Tuxedomoon», «Joy Division» — і він знаходить нового приятеля. Кожна згадка про пісню, альбом, співака чи групу несе потужний асоціативний заряд: якщо постмодерністи апелювали до читацького досвіду, Звонко Каранович звертається до «генів» рок- і поп-культури, до культових фільмів, які визначили його власний стиль і стиль життя його героїв.

Оповідна манера автора роману є багато в чому кінематографічною. Татула описує своє життя дуже зримо, ніби знімає на відеокамеру. Читач проходить з ним вулицями Ніша, входить до будинків, номери яких бачить, піднімається на певний поверх… Одна з найважливіших частин роману має промовисту кінематографічну назву «Flashback 1989-1991». Фіксується все: інтимні моменти з коханкою, жахливі картини бомбардування… Літературна камера, однак, досконаліша за звичайну: «У кіно ми не можемо бачити, що відбувається в голові головного героя, а в літературі можемо. Якщо роман написаний від першої особи, ми можемо мандрувати свідомістю головного персонажа, можемо бачити зовнішній світ так, як він його бачить. Кіно не може нам цього показати…» Роздуми Джизуса про поетику Бунюеля є по суті автопоетичним коментарем автора роману. Письменник присутній у цьому творі як знайомий героїв, як автор поезії, яку вони читають, інколи – як alter ego одного з них, але ніколи – як всевідаючий оповідач або мудрий коментатор власних наративних стратегій. Він – невід'ємна частина світу роману «Чотири стіни і місто».

Татула уникає патетики і сентиментальності. Тому автор не «змушує» його звірятися у своїх думках. Для цього існує найделікатніший медіум – поезія, «четверта стіна» Татулиної кімнати. Герой, піджартовуючи над собою, говорить Ліліт, що пише автобіографію в одному реченні, і що це буде вірш. Роман «Чотири стіни і місто» починається епіграфом з поезії Звонко Карановича «Психоделічне хутро», а щоденник Татули закінчується рядками з нього як поетичним епілогом. Замість чотирьох стін кімнати у маренні Татули постають чотири стіни ліфта, який падає. Перед тим, як він вріжеться в пітьму, герой напише на четвертій стіні кімнати свою поетичну автобіографію.

Місто в романі Звонко Карановича постає як об'єкт амбівалентних почуттів. Татула і його друзі є блудними синами Ніша, вони жаліють його і зневажають, ненавидять і не можуть залишити. Для жителів довколишніх містечок і селищ Ніш – омріяний центр, для молодих міських жителів – клітка, з якої необхідно втекти у великий, привабливий світ. Поживши у сербській метрополії Белграді, а потім - у європейській метрополії Амстердамі, Татула доходить висновку: географія не важлива, «будь-яке місто може бути центром світу, якщо носиш щось у собі».

А ще у книжці Карановича є небо. На початку роману Татула з оглядового майданчика дивиться на місто внизу, а наприкінці (автор часто використовує прийом повтору) – на зоряне небо, яке помічає зі здивуванням. Двічі героєві снився сон про відвідини Джизуса, який живе на темній стороні Місяця і шукає садівника. І хоча його Джизус нагадує Ісуса з рок-балад 70-х, а темний бік Місяця є лише частиною картини (”There is no dark side of the moon really. Matter of fact it's all dark” - «Pіnk Floyd»), для Татули це не важливо. Йому сниться книжка «Торгуючи з Богом», заголовок якої видається знайомим. «Торгуючи з Богом, зостаюсь його вуличним дилером», – повторить Татула рядки з «Психоделічного хутра» як власну біографію. Він дивиться на небо і думає: «Вулиці – це життя, небо – ностальгія». І тоді у зоряному небі з'являються літаки, що несуть бомби.

Історія талановитого митця і дилера легких наркотиків, інваліда війни, який жив за рахунок продажу власних знеболюючих, нагадує пасьянс, який ніколи не сходиться. Життя брутально поводиться з Татулою, тому він сам теж далекий від сентиментальності. З.Каранович зумів розказати про свого героя так, що на літературних вечорах у Сербії читачі запитують у автора, чи не може він дати електронну адресу Татули. А моя колега, яка прочитала перші дві частини в оригіналі і довідалася, що автор закінчує третю, занепокоєно запитала: «А з Татулою все гаразд? Якщо ні, то чи не можна зібрати підписи, щоби він залишився живим і здоровим?». Якщо читачі непокояться за героїв і хочуть познайомитися з ними, це, напевно, одне з найпереконливіших свідчень того, що ці герої – не паперові. У сучасній літературі не так багато книжок, які втягують читача у свій світ, ангажують його емоційно, не дають залишитись байдужим. «Чотири стіни і місто» – одна з них.

P.S. На мою думку, в українському перекладі роман звучить на нюанс брутальніше. Це пов'язане як із особливостями стилістичної стратифікації жаргону в сербській та українській мові, так і з прагненням талановитої і досвідченої перекладачки Наталі Чорпіти зробити його звучання «чоловічим». Напевно, тому окремі «нейтральні» слова перекладено емоційно забарвленими жаргонізмами (або й вульгаризмами, яких і без того в романі не бракує).

http://litakcent.com/2009/09/07/chotyry-stiny-i-nebo.html