Мілета Проданович

Я «натренований» помічати найдрібніші деталі

LitAkcent, 13.04.2009.

– Найзнаменитіші київські фрески та ікони, а ймовірно, і найвідоміші дорогоцінності зі скіфського золота Ви, очевидно, бачили на репродукціях ще до приїзду в Україну. Які враження викликали першоджерела й твори, з якими Ви познайомилися в Києві та Чернігові?

— Так, справді, багато з того, що я побачив у Києві та Чернігові, мені добре знайоме з репродукцій. Коли я увійшов до собору Святої Софії, в мене виникло відчуття, що я вже був у цьому місці. Я знав, які саме фрески, на якій саме стіні чекають на мене, навіть ті, які туристи зазвичай не помічають. Багато, справді багато десятиліть я займаюся мистецтвом «Візантійської держави». Мій батько викладав мистецтво настінного розпису, тож із раннього дитинства я відвідував монастирі не лише на Балканському півострові, а й у Італії, Греції… Добре пригадую, мені тоді було приблизно десять років, як моя мама, геолог за професією, отримала в подарунок від приятельки з Радянського Союзу монографію Лазарева про Михайлівську мозаїку. Досі маю цю монографію. І от відтоді, а це вже майже сорок років, прагну її побачити. Київ, певною мірою, – «найпівнічніша межа Середземномор'я» в тому сенсі, що настінна мозаїка із золотим тлом – типове явище для Константинополя й усього середземноморського культурного кола. Людина може мати одночасно кілька ідентичностей, я не обирав національну ідентичність, я її успадкував від батьків, але медитеранська ідентичність, що є у мені, в духовному сенсі – дуже важлива ідентичність, якої я набув і яку полюбив… Белград, моє місто, стоїть не на морі, але за своїм духом і темпераментом він належить до медитеранського кола. А Київ та Белград мають певні точки дотику – стрімкі вулиці, несподівані узвози і, врешті, це ставлення до великої води – Дунаю, Сави, Дніпра.

У Чернігові мене по-особливому зворушив синтез Візантії й романіки. Це знак проникнення культур, а мені завжди імпонувала еклектика впливів. Можливо, тому що і в Сербії так, у монастирях т.зв. «рашкої школи» в Студениці, Жічі, а пізніше і в Дечанах. В Україні візантійська концепція простору переплітається із впливами північної, німецької романіки, а в Сербії ці впливи поширилися з півдня Італії, з Апулії. Обидва ці синтези опосередковано вказують на розташування наших країн між двома великими культурними колами. Так було в далекому минулому, певним чином так є і зараз. Ми лише мусимо бути достатньо мудрими, щоб з такої ситуації здобути користь, використати її як творчий поштовх до різнорідності, а не згубитися у розщепленні двох світів…
Отож, мої враження продовжують накопичуються і систематизуватися – це чудово, що за такий короткий період я побачив стільки всього і познайомився зі стількома прекрасними людьми.

– Поряд з темпераментними і глибокими бесідами про мистецтво і особливо про Вашу творчість, Ви також вели розмови про політику, суспільні зміни. Які думки, спостереження чи дилеми у Вас викликали зацікавлення?

— Почну з чогось, що на перший погляд не має жодного зв'язку з Вашим запитанням… Думаю, що необхідним «складником» успішності кожної творчої справи, крім таланту, є допитливість. Це, без сумніву, стосується й світу, в якому ми живемо і до якого завжди належала політика. Допитливість – своєрідне пальне, яке мене жене з проекту до проекту і тому – але й через наш досвід останнього десятиліття двадцятого століття – я уважно слідкував за т.зв. «помаранчевою революцією» в Україні. І обов'язково проводив певні паралелі. Більше десяти років я чекав у Сербії катарсису, і це одна з причин, чому я залишився у Сербії. Катарсис настав п'ятого жовтня 2000 року, скинули Мілошевича. Звичайно, та подія мусила, за природою речей, супроводжуватися багатьма очевидними (і не дуже) компромісами. Одна справа – героїчне, епічне обличчя події з мільйоном протагоністів, вогонь, сльозогінний газ… а інша – межа можливого. Величні перемоги та чорно-білий світ можливі лише у мистецтві, на жаль…

Таким чином, у Сербії, на переконання всіх, не сталося «шостого жовтня», тобто остаточного порахунку з протагоністами патологічної політики. Багато хто думає, що через незведені порахунки із залишками старого режиму сталася й найбільша трагедія – вбивство Зорана Джинджича, який був останньою жертвою режиму Мілошевича. Коли якась подія перебуває у фокусі, як це було з драматичними переворотами в Сербії, Грузії й Україні, весь світ за цим слідкує. Через кілька місяців світ припиняє уважно спостерігати, з'являються нові драматичні новини, і дуже часто ми до кінця не простежуємо наслідки якоїсь історичної події. Насправді жовтневий переворот 2000 року в Сербії зараз уважається програним катарсисом. Я знав, що в Україні так думають про «помаранчеву революцію». Але після перевороту Сербія, всупереч регресивним процесам в часи правління Коштуниці і сучасної ситуації загальної розгубленості і світової кризи, все ж прямує до якоїсь мети. Хоча й повільно, набагато повільніше, ніж би нам цього хотілося… Я гадав, що в Україні теж так, але з жалем відчув, що ціле суспільство перебуває в певній загальмованості. Думаю, що частіший обмін думками інтелектуалів, не пов'язаних із партіями, міг би сприяти якомусь рухові чи пришвидшенню… Принаймні, якоюсь мірою. Звичайно, не варто занадто покладатися на інтелектуалів, вони часто переоцінюють свою роль… Однією з причин сповільнення розвитку в Сербії є те, що весь короткий період Джинджичевого керування в ній панував суспільний рух, чільні місця зайняли позапартійні діячі. А зараз у нас цілковита «партизація держави», а це погано.

– З новими пізнаннями і знайомствами, що б Ви в майбутньому бажали ще пізнати в Україні, що б свого Вам найбільше хотілося представити українцям?

— Мені шкода, що цього разу не було можливості побувати у Львові, особливо тому, що це один з найважливіших осередків сербістики у світі, - завдяки багатьом людям, а передусім Аллі Татаренко. Я б хотів, щоб в Україні в перекладі з'явилися ще якісь книги, насамперед «Еліс у країні священних коропів», оскільки вважаю, що це роман, який український читач легко зрозуміє, бо це книга про глибокі непорозуміння між Сходом і Заходом, де нормальні люди – переконаний, їх усе ж більшість, – є жертвами. Причому жертвами забобонів, пихатого незнання, стереотипів, цивілізаційної нетерпеливості…

– Яких би Ви заходів порекомендували вжити фінансово слабшим країнам, щоб якнайкраще представити свою національну культуру за кордоном? Якщо при цьому треба вибирати, яким колам представляти свою культуру, якими були б критерії вибору?

— Усе більше думаю, що якісні стосунки та обмін досвідом можуть найкраще реалізуватися у простих людських контактах. Майже десять років я жив у країні, яка перебувала під санкціями, отож, усі офіційні зв'язки були заборонені, але всі, хто був на свого роду неофіційній сцені, підтримували контакти з людьми, що попри складнощі приїжджали до Сербії Мілошевича. Тут було дуже багато голландців, німців, поляків… Велика їх кількість завзято намагалася запобігти наслідкам війни, зокрема в Сараєво, тому вони часто хотіли бачити й інший бік, і переконалися, що світ не чорно-білий і що «погані хлопці» загалом зосереджені при владі, а громада здебільшого різниться від владної верхівки. Таким чином, у період кризи той досвід може бути корисним. Я думаю, що часто за допомогою малих засобів/зусиль можна досягти великих результатів.

У кожному разі, на відміну від театру, фільму чи мистецтва, що вимагають залучення великої кількості людей і значних транспортних видатків, література належить до виду, який легко ширити…

– Якою є майбутня доля культур, що не надто дбають про себе?

— Звичайно, ми живемо в часи всезагальної глобалізації. Оскільки я належу до тих, хто має справу з візуальною сферою, уважно спостерігаю за всім навколо себе, я «натренований» помічати найдрібніші деталі, вуличні написи, реклами, часті помилки у них… Зрозуміло, що і в Белграді, і в Києві написи назв великих глобальних фірм аналогічні, рекламуються аналогічні банки. Тому я гадаю, що важливо перебувати у сфері, якою ті корпоративні гіганти не стосуються, - у сфері мови. Це те, що є запорукою існування в майбутньому. У світі об'єднаних економік культура залишається єдиним полем вияву ідентичності. Тому кожна громада, якій ця мораль важлива настільки, що вона готова турбуватися про культурну стратегію, мусить справді перемогти той стереотип, за яким культура є «непотрібною витратою», котрої в період кризи найлегше відрікаємося…

– Як Ви оцінюєте структуру і статті першого номера піврічника «ЛітАкцент» веб-сайту litakcent?

— Я уважно переглянув друкований варіант збірника чи, якщо так можна висловитися, – дистилят того, що в динамічному медійному засобі, яким є сучасний сайт, відбувалося протягом половини року. Тією мірою, якою дозволяє спільна прамовна основа, я перечитав тексти, що мені видалися цікавими. Життя сучасної людини важко уявити без Інтернету. Наприклад, я віднедавна не купую газет, не лише тому, що незадоволений якістю щоденної преси в Сербії, а тому, що зрозумів, що отримую інформацію за допомогою інших мас-медіа, радіо та різних сайтів… Але всупереч цьому, мабуть, я все ж людина старого гарту, мені потрібно в руці тримати предмет під назвою книга чи часопис. Мені необхідно відчути його кінчиками пальців.

Думаю, з упорядницької точки зору важливо, що в «холодному» медійному засобі, котрим є друковане видання, в окремих місцях інкорпоровано дух «гарячого» медіа, яким є сайт litakcent. Звичайно, я не можу оцінити дискусії, поміщені після окремих текстів, за змістом, але як форма мені це дуже сподобалося. Не обов'язково бездоганно знати мову, щоб оцінити профіль якогось видання, а мені здається, що піврічнику вдалося об'єднати дух двох медійних засобів.

http://litakcent.com/2009/04/13/mileta-prodanovych-ja-natrenovanyj-pomichaty-najdribnishi-detali.html
Запитання Деяна Айдачича, переклад Наталії Хороз.