Мілета Проданович

Сад у Венеції (1-6)

Переклала Натадія Білик

Нехай інші говорять, коли йде дощ і хмарно,
я щось кажу лише тоді, коли сяє сонце.

І

1. ВПЛИВ ДЗЕРКАЛ, РОЗБИТИХ

 

— Хіба можливо, щоб у такій квартирі було лише два дзеркала? — чув я Дорин голос із ванної кімнати.

Її ранковий ритуал у ванній зазвичай тривав недовго. Сьогоднішній був винятковим. Вона вирішила оточені подряпинами синці на обличчі прикрити шаром косметики. Й, мушу визнати — не була надто майстерною з тінями та пудрами, як рідкими, так і компактними.

— Думаю, — сказав я, — має бути ще одне на внутрішньому боці дверей якоїсь шафи, що ніколи не відчиняється.

— Гадаю, й воно розбите. Як і ці два.

— Воно не розбите, — відповів я, — й ті два також цілі, вони лише надтріснули...

— Все одно. Немає різниці. Це тобі двічі по сім років нещасть... Якщо я правильно рахую, то це чотирнадцять...

Із дверей просторої ванної кімнати, на підлозі якої тривав чіткий ритм шахматного візерунка плиточок із коридора, я спостерігав за Дориними зусиллями. Нічого не зробиш, вона мала рацію — дзеркало над умивальником мало ледь скошену борозну, котра перетинала її зосереджене зображення у верхній частині лоба.

— Бачиш, нічого в тебе не виходить ... Може, краще було б відмовитись. Чи, на твою думку, непогано було б показати закордонному телебаченню, як до демонстрацій приєдналися і робітниці, постійно зайняті на третій зміні?..

— Тварюко... Думаєш, це дуже дотепно?

Я вирішив до кінця розібратися з рефлектуючим склом. Запитав, чи вона здобула інформацію про нещастя, які походять від пошкоджених дзеркал, у розвалених, допотопних скриптах, що були для неї найкоротшим шляхом для підготовки до іспитів. На тих ледве читабельних ксерокопіях ксерокопій із ксерокопій, захованих у теці з надписом “Народні вірування”, і справді можна було знайти багато матеріалу для дуже популярних останнім часом журналів про паранормальні феномени.

— Ні, дорогенький, це частина спільної культури. Те всі знають... І книг не потрібно...

— Не я розбив ті дзеркала. Думаю, вони тріснули під час якогось переселення.

— Це тебе не врятує, лиха доля переслідує й тих, хто з розбитими дзеркалами живе.

Я міг змиритись. Та ось і вона дивиться в них, стаючи під їхнє негативне випромінювання. І якщо цими днями комусь із нас не щастило й хтось був у серйозній небезпеці — то це, безумовно, Дора, а не я.

Вона припинила маскувати наслідки інциденту й нервозними рухами почала знімати макіяж. Здається, та процедура не була безболісною — час від часу на її обличчі з’являлись гримаси.

— Існує ще одне пояснення... — сказала вона, відмикаючи двері квартири. — Факт наявности в тебе двох розбитих дзеркал свідчить, що до тебе біда приходить не сама й твої нещастя трапляються попарно. Що ти на це скажеш?

 

2. КРОВ НА БРУДНИХ ПЛИТАХ

 

Вона не дала мені відповісти. Побігла на якусь зустріч, на підготовку ще одного мистецького рауту, в жерло ейфорії. В міру того, як синці сходили з її стегон, спини та обличчя, як заростали подряпини, в Дори почали блідішати спогади про те, що трапилось із нею кілька тижнів тому.

Я, тим часом, прекрасно пам’ятав той день, передостанню середу 1996 року.

Вона сказала, що зателефонує, коли добереться до “своєї” квартири. З ранньої осени, інакше кажучи — кілька місяців, Доротея орендувала будинок на Црвеному Крсту¹. Це, власне кажучи, її третя адреса. Вона ділить її із двома приятельками з факультету та з Мері-Шарлот, канадійкою, директоркою Белградської штаб-квартири однієї з багатьох неурядових організацій, які з’явились і поширилися на території Балкан протягом дев’яностих. Дора, паралельно з вивченням антропології в університеті, час по час працювала на газету “People in Need”, скорочено PIN, прибутки від чого, як вона іноді казала, “створювали ілюзію свободи”. Таким чином вона була фінансово незалежною від батьків. Хоча я кілька разів пропонував, вона остаточно не переїздила до мене. З тієї миті, коли вона мене — її слова — “прибрала з полиці у книгарні”, наш зв’язок позначала постійна непостійність. Улітку 1995 року, порвавши з якимось черговим фраєром, вона опинилась із двома квитками на концерті “Роллінг Стоунз” у Будапешті. Й без супроводу. Я й сам не знаю, чи була тоді наша зустріч абсолютною випадковістю, чи, може, наслідком чогось на кшталт засідки перед книгарнею, до якої я частенько заходив. Пізніше Дора — як коли, залежно від обставин — натякала на обидві можливості. Під час концерту на стадіоні безперервно падав дощ, який не завадив прадідам рок-н-ролу довести виставу до кінця. Після концерту ми, промоклі до нитки, ховалися поміж припаркованими автобусами. Думаю, Дора боялась, що в масі людей на вулицях Белграда налетить на якогось знайомого, якому змушена буде пояснювати, хто я... Було як було, я з самого початку в цих відносинах був тим, кого “вели”, і мені оті її неправильні зміни місця мешкання не ускладнювали життя.

————

[1] Црвени Крст — квартал у старому центрі Белграда.

 

Після кількох ранків, які зустріла в моїй квартирі, вона вирішила переночувати на Крсті. Здається, натякнула мені тоді й про якісь обставини. Отже, я чекав на її дзвінок. Причин для поганих передчуттів було більше, ніж достатньо. Понад місяць тому в Белграді й інших містах тривали вуличні протести через іще одні сфальсифіковані вибори. Сподівання влади, що вони під впливом холоду і стомлености учасників ущухатимуть і з часом зовсім припиняться, виявились марними. Навпаки, протести ставали дедалі масовішими.

Протягом минулих тижнів Доротея віддано намагалась наділити мене частиною своєї несподівано пробудженої політичної активности. Спочатку я не піддавався. Говорив, що не люблю масових збіговиськ, що під час перших великих демонстрацій дев’яностих, на які, подібно до всіх інших, пішов непідготовлений, я наковтався сльозогінного газу в такій кількості, якої вистачило б на добрий десяток років. І хоча нещодавно один мій знайомий дійшов висновку, що Дорі пощастило остаточно вигнати мене з барлогу — я не впевнений, що це лише її заслуга. Першим іще до того мене привабив рокіт, який долинав з глибоких каньйонів міських вулиць. Через багато років депресії, всупереч холоду, вітру, мрячливому дощу, які робили короткий світловий день іще коротшим, то були перші дні, коли Белград знову починав бути схожим на місто. Люди, саме як і десять — п’ятнадцять років тому, говорили: енергія. Поняття, яке, по суті, не означає нічого, але здатне охопити все, що людина в змозі уявити, можна було знов почути на кожному розі. Так ось, можливо, мене привабила якраз ота так звана енергія. Я проявив слабкість до ще одного стереотипу.

Одного дня режим вирішив спонтанно згуртованим людям протиставити свій народ, проти повсталих, але неозброєних, виставити покірливих, зате зі зброєю — зібрати в провінції прибічників, тих, хто вірує в телевізійні програми “від режиму”, привезти їх до столиці і, якщо виникне потреба, кинути в сутичку. З тієї самої миті, коли стала відомою та велика “пристрілка” людей, на вулицях почав зростати неспокій. Дора переважно глузувала з “катастрофальників”.

Але, схоже, й вона останньої миті заслабла. Як то кажуть на белградському жарґоні — “спасувала”. У ніч напередодні вона майже не спала, намагаючись час від часу ловити сигнали закордонних радіостанцій. Оскільки нова технологія відкрила переваги ультракороткого діапазону найширшому колу слухачів, унаслідок чого кожен радіоприймач був тепер позбавлений шкали з назвами міст, ото ж ми принесли старе радіо з горища. Із дерев’яної коробки було чути лише шум. Я сказав тоді, що це радіо добре було б використовувати як освітлювальний прилад — мініатюрні отвори біля назв міст на бакелітовій передній дошці, які пропускали світло з середини старовинного приладу й на стінах кімнати проектували неправильні каскади прямокутників. Мої слова тільки зайве розлютили Дору.

— Лише подивлюсь, чого вони хочуть, чи, може, хочуть крови... Може, саме цього бажають... — торочила вона.

Я байдуже сказав, що відповідь на це запитання нашою мовою не дасть їй жодна світова служба. Власне, як і жодна вітчизняна радіостанція.

Дора відступилась. Тільки знервовано кружляла по кімнаті, курила сигарету за сигаретою й знову намагалася знайти на шкалі щось більше за сичання. Іноді сичання перетворювалося на якийсь переливчастий свист, і на мить до нас долинала проповідь латинською, російська мова змішувалась із арабською, з вітаннями та побажаннями для тих, хто в морі.

Я заснув, залишивши Дору з какофонією, яка надходила з усіх радіохвиль — із міст усього світу. Її передчуття справдилось: наступного дня близько десятої години на Кнез-Михайловій¹ вулиці ми чули постріли, бачили людей, що розбігались, а потім і демонстрантів, що лежали в калюжах темної крови.

Ми довго були затиснуті на краю Калемеґдана², у натовпі ходили чутки про сутички, про двох чи трьох убитих, а потім і звістка, ніби чоловіка, якого ми бачили, лише поранено, що звучало цілком неймовірно. Ми були свідками перших коротких перестрілок на центральній площі міста, бачили установку й спробу руйнування сцени на Теразіях³, відчули натиск тіл, які топчуть заслони. Обличчя під блакитними шоломами за великими прозорими щитами були, здавалось, дещо наляканими, знервованішими, ніж у попередні дні. Кінець кінцем, у двох чи трьох місцях дзвінкоголоса колона, хор свистків на чолі з барабанщиками, перейшла через сліди боротьби. Ми топтали розірвані транспаранти, рештки плакатів із зображенням вождя.

————

¹ Кнез-Михайлова — одна з центральних вулиць Белграда.

² Калемеґдан — історико-культурний заповідник і парк у старому центрі Белграда.

³ Теразії — одна з центральних вулиць Белграда.

 

Ми розійшлися після паралельних мітингів. Вона сказала, що заїде на факультет перевірити, чи відправили до видавництва якийсь бюлетень, що її особливо цікавив, — вона завжди сердилась, коли я порівнював її діяльність із нелегальними партизанськими друкарнями, про які ми багато дізналися протягом навчання у соціалістичній Югославії, — і пообіцяла поїхати прямо додому. Малось на увазі, що вона зателефонує, коли дістанеться до “бази” на Крсті.

Тим часом голос, який пролунав зі слухавки, був не Дорин. Її колежанка з університету відрекомендувалась як Александра і додала, що ми з нею свого часу познайомились, але зараз це не має жодного значення. Вона була дуже занепокоєною. Запитала мене, чи я слухав які-небудь новини. Я не слухав. Я тільки-но зайшов до квартири. Дівчина трохи призупинилась, наче міркувала, як розпочати.

— Був натовп... Згодом, на Теразіях... Близько десятої години... Ти мене чуєш?

Вона сказала, що разом із Дорою та ще якимось товариством йшла в напрямку Славії, за годину чи дві після того, як натовп розійшовся. Й що з якогось проходу — вони точно не бачили звідки, можливо, із пасажу біля торгівельного центру, — вибігли типи з бейсбольними битами. В бавовняних шапочках, натягнутих на обличчя.

— Я змогла від них втекти. Лише один трохи зачепив мене по нозі. Вони били всіх, на кого натрапили. Потім, коли я доплентала додому, по радіо в позачергових новинах сказали, що вони побили і кількох пенсіонерів... яких випадково там застали...

Вона знову зупинилась. Я нічого не запитував — чекав, коли вона сама перейде до того, що стало причиною її дзвінка.

— Дора, напевно, в лікарні швидкої допомоги... Сказали, що було кілька машин... швидкої. Їх, напевно, відвезли туди. Може, ти міг би з’їздити. Я рідним не дзвонила...

Перед лікарнею швидкої допомоги я застав масу людей, яку можна було порівняти з тією, на вулицях. Атмосфера, здавалось, була так само наелектризованою. Санітари й лікарі вмовляли натовп відсунутись од приймального відділення і звільнити підступ для термінових випадків. Огрядні поліцаї не переконувались і, тільки-но коло надто звужувалося — грубо відштовхували тих, хто сподівався, що їхні рідні або друзі всередині. Поверхні їхніх щитів віддзеркалювали світло мерехтливих неонових ламп приймального відділення.

Коли натовп раптом розступивсь, аби звільнити проїзд для таксі, я помітив великий, витягнутий слід крови на брудних, жовтих плитах. Переривчастий, подекуди розтоптаний, змішаний із чорною міською багнюкою.

Хтось запропонував спробувати забратися через вікно першого поверху. Було багато людей, яких я знав — когось на ім’я, когось лише в обличчя. З’ясувалось, що чоловік біля мене — друг або сусід лікаря, який на мить вийшов. Працюють, сказав він, тут, у його блоці. Але не зробив жодної спроби до нього підійти. За мить біля людини в пелерині поверх білого халата замкнулось коло людей, які, перекрикуючи одне одного, вигукували безглузді запитання. Його короткі речення відлунювали й котились далі в натовп, жести тлумачили в найрізноманітніший спосіб.

— Вони складають списки, — із жахом прошепотіла літня жінка.

Лікар якимось чином вивільнився з кола надокучливих і пішов до машини швидкої допомоги. Повернувшись, помітив сусіда й покликав його кивком голови.

Я пішов за незнайомим товаришем, якому лікар показав на вхід до складного комплексу лікарняних будівель, що не був під охороною. Ми блукали неосвітленими коридорами, спускалися сходами і знову йшли вгору, наштовхувались на якісь покриті клейонкою апарати, що заступали прохід. Зовсім як підвали інквізиції, подумав я, наче підземелля тортур. Ми ступали розбитими плитками, проходили крізь зірвані з завісів двері. В довгому коридорі, де опинились після ще одного повороту, вперше натрапили на постраждалих. Вони лежали на високих металевих каталках. Деякі й на лавочках для відвідувачів. Я зазирнув до однієї з просторих лікарняних палат: десяток ліжок і набагато більше пацієнтів. Слабкострумна, оголена лампочка. Атмосфера притулку, або навіть гірше — табору. Одразу за дверима — забитий умивальник, повний брудної води. Зойки та стогін. Хтось у розірваній піжамі. Більшість у тому ж одязі, в якому були на вулиці. Підтікання. Єдине, що вирізнялося білизною, — були бинти. Зойки та стогін.

Із бокового коридора виринула медсестра. Вимовлене прізвище лікаря було справжнім паролем. Все-таки пошепки вона попередила, щоб ми не затримувались і повернулися тим же шляхом, яким прийшли. Перед тим як загубитися в одній із палат, вона погодилася показати мені, де Дора. Я зрозумів, що називати імена було безглуздо, тому лише коротко описав їй обставини, час... Цього, як я й припустив, було достатньо.

— Все не страшно, — сказала вона й на мить зупинилась, наче відміряла вагу сказаного. — Все не так страшно...

Моя дівчинка лежала на ношах, поставлених у коридорі на два стільці перед якимись дверима, зачиненими ланцюгом. Над нею, в напівтемряві, неясно виднів надірваний, погано надрукований плакат про попередження карциноми грудей. Жалкий дизайн шістдесятих або сімдесятих. Дора була вкрита пуховою курткою, із забинтованою головою, відкинутою назад. А на опуклих ромбах куртки лежали великі квадрати рентгенівських знімків, які вона притримувала подряпаною рукою. Вона помітила мене, лише коли я наблизився впритул і нахилився.

— Ти можеш іти?

— Можливо, — простогнала вона. — Забери мене звідси. Негайно...

Від холоду вікна мого фольксваґена “жука” вкрилися дрібними крапельками конденсату. Зсередини на них утворювались кристали, схожі на мініатюрні переливчасті опахала. Час по час я протирав вітрове скло рукавом піджака, аби взагалі бачити, куди їду. На Дориній лівій щоці з-під пов’язки видніли темні розводи дезінфікуючих засобів.

Радіо в машині не вмикали. Було чути лише характерний буркітливий звук мотора мого незграбного авта. Мжичка створювала плями світла навколо вуличних ліхтарів. Ореоли. Ми проїхали біля Юридичного факультету. Я зменшив швидкість. У Ташмайданському парку неясно бовваніли темні силуети поліцаїв. Автобуси, що привезли їх із віддалених, тепліших містечок, були припарковані далі, біля церкви.

Дора трохи повернула голову, подивилась у бік парку й здригнулася.

— Наші янголи... — пробурмотів я. — Янголи з прозорими щитами...

Вона мовчала.

— “Відблиск світла на поверхні поліційного щита”, — сказав я. — Це могло б стати назвою якогось роману... або збірки віршів...

І всю наелектризованість, усю зненависть, сконцентровану під дахом жовтого “жука” Дора раптом спрямувала на мене:

— Ну що, — сказала вона, — що, засранцю... Кажеш, великий письменник? Кажеш, у твої роки раптом прорвало? Несподіваний прорив...

Вона трохи помовчала й сказала:

— Всі в лайні та побоях... а ти у натхненні. Ще трохи, і для мене б усе скінчилось у ящику холодильника моргу, а ти патякаєш...

 

3. ПОБУДУЙ МЕНІ МІСТО...

 

За інших обставин Дора, я знаю, кричала б, але біль, який вона зараз відчувала, пов’язка на голові й подряпини та, можливо, ще й досі свіжі садна на ногах і спині перетворювали її голос на якесь тихе сичання, сповнене злоби. Інтонація, якою вона супроводила мою недоречну спробу “зняти” напруженість, була діаметрально протилежною, порівняно з мелодикою, із якою вона, іще зовсім недавно, в теплоті й захищеності ліжка вимовляла фразу: Побудуй мені місто.

  Той, зазвичай, ніжно вимовлений наказ, та мантра, котра, можливо, була якимось далеким натяком на пророка Ісайю, означала запрошення до розповіди. До розповіди, яку вона, пригорнувшись до мене, іноді доповнювала. Так ми разом у ледь освітленій кімнаті, в романтичній атмосфері, створюваній частим вимиканням струму, замотані в перини й пістряві покривала, мандрували до місць, які самі змальовували. І в інші часи. Я говорив, а Дора, наче вправний навігатор, наближала ці картини до сфер чуття, до тих просторів, які я хотів би назавжди залишити під пластами вулканічного попелу.

  Дора не належала до закоханих у красне письменство. Принаймні у вітчизняне. Фрагменти одного з небагатьох романів, які прочитала до кінця й уважно, вона переповідала мені кілька разів. Особливо епізод про якийсь уявний сад у Венеції, де в кожного, хто туди ввійде, повністю змінюється “лінія життя”.

— То ж лише оповідь. Фантастика, — говорив я їй зазвичай, удаючи, ніби не знаю цієї оповіди й той сад мені не знайомий.

— Але дуже цікава. Й так нам потрібна.

— А що, як тобі стане до вподоби оповідь, гірша за ту, в якій ми перебуваємо?

— Не знаю, — тихо сказала вона.

Доротея, набагато частіше Дора, була значно молодшою сестрою мого друга з гімназії Драґана. Точніше, сестрою по матері, бо батьки Драґана розлучились, коли він був іще зовсім малий. Драґан, більше відомий під прізвиськом Ґане, був зразковою дитиною, розважливий у всьому, думаю, він вивчав техніку, комп’ютери, програмування, в кожному разі те, що було прохідним у заокеанських країнах. Тому не було дивним, коли він серед перших, на початку мобілізації, а може, й після перших залпів у Хорватії, виїхав до Канади.

Я зустрів їх на Славії. Всю родину. Зараз не пам’ятаю, чи вже були тоді запроваджені санкції, чи працював аеропорт, чи автобус, у який я завантажував валізи, їхав до белградського чи до будапештського аеродрому — я випадково налетів на сцену прощання. Ґане заніс мою адресу до свого розшарпаного записника, хоча ми обидва добре знали, що він ніколи не перепише її ні на який конверт чи листівку.

Відтоді, коли ми товаришували, — хоча й тоді не дуже близько, — минуло багато років. Якщо ми свого часу й мали якісь спільні інтереси, то тепер їх, безумовно, не було. Тому я не хотів затримуватись і відбирати в них миті патетичного прощання. Його сестра зі старовинним ім’ям, якій у наші ґімназійні часи було ще дуже далеко до походу в школу і яка саме тому в нашому молодіжному осередку існувала лише як абсолютно побічний факт, стояла трохи обіч решти родини.

За моїм, як виявиться — правильним, припущенням, вона могла вчитися десь у дев’ятому, або десятому класі. Її повністю приховував імідж, що його можна було б грубо визначити як пост-панкерський. Волосся дуже коротке, чорне із висвітленими кінчиками пасом, які стояли сторчма. Наче екземпляр королівського морського їжака. Надто велика чорна шкіряна куртка, можливо, Драґанова, і — таке я доти бачив лише в журналах — сережка у вигляді невеликого кільця на кінчику брови. Коли я, відходячи, ще раз невизначено махнув їм рукою, чорна шкіряна куртка не змінила виразу обличчя — уважно граючи відстороненість, неперестаючи жувати гумку.

Згодом Дора часто нагадуватиме мені про ту зустріч. Частіше, ніж, наприклад, про нашу несподівану поїздку до Будапешта. Я справді не знаю, чим заслужив, що вона мене запам’ятала. А коли нагадував їй про те панкерське акторство, вона відмахувалася, намагаючись не пирснути від сміху:

— Ну як ти не розумієш... Я тебе заводила.

Потім зупинялась і докинула:

— Ти вже тоді був стариганем...

Ми обоє народились і виросли у місті, чиї мешканці не можуть дати йому визначення. На думку однієї частини мешканців, Белград є передмістям Сибіру, останньою точкою, якої сягають холодні українсько-карпатські вітри, занедбаним місцем, сонною провінцією, збіговиськом брудних і паскудних людей, тоді як у розповідях іншої частини він змальовується як населений пункт, побудований на самому “пупку світу”, неперебутнє й вируюче місце зустрічі Сходу і Заходу.

Відповідно до цього, коли світова індустрія розваг шляхом великих спільних кінематоґрафічних виробництв уторгнулась на тло вже другої, комуністичної Югославії¹, наше місто грало роль Бухареста, Москви, Новосибірска і Магнітогорська, міст, означених еґалітаристською сірістю, безнадійної зони terrae incognitae з помилкового боку “залізної завіси”. Але так само, через надзвичайно низькі прожиткові ціни, якими тривалий час відзначалися ці простори, а відтак і низьку собівартість кінематоґрафічної продукції, вулиці та фасади Белграда в окремих спектаклях, після незначного сценографічного причепуріння, успішно грали роль Рима, Страсбурґа, Відня, Ніцци, Мюнхена, а в одному випадку, думаю, навіть Парижа.

Поряд із такою метафізично-геополітичною розколотістю між Дорою та мною зяяло й інше провалля. Між моїм та її Белградом майже не було нічого спільного.

————

¹ “Першою” Югославією серби традиційно називають утворене 1918 року Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, яке 1929 року отримало назву Королівство Югославія. Натомість під назвою “друга” Югославія виступає Федеративна Республіка, що була проголошена у 1945 р. і проіснувала до 1992 р.

 

 

Дора вміла поглузувати зі стереотипів, які люди легковажно приписували її генерації, але так само вона була свідома того, що такі ототожнення й узагальнення плетуться навколо дійсних фактів. Вона ніколи не вимовила жодної з численних фраз, повторюваних у сухих офіційних телевізійних програмах, присвячених наркоманії, перспективі прийдешніх поколінь, впливу “війни в облозі” на молоді душі, вуличному насильству, або білій чумі — вона жодного разу не сказала, що живе на руїнах. Вона належала до покоління, яке до піонерської організації було прийняте після смерти Тіто, котре вперше “вистрілило” за часів Слободана Мілошевича, яке зріло в період тотальної грубости і яке про всі найпрекрасніші сторони життя попередніх поколінь на просторах Західних Балкан дізнавалося лише з чужих розповідей. Для неї та її подруг Дубровник був якимось невизначеним місцем, біля якого воювали, а поняття Млет або Хвар час від часу зустрічались у кросвордах. Її найкращі роки без залишку вмістились у вірш белградських реперів: мало грошей багато сорому.

В одній невеличкій книжці уявний Марко Поло уявному і допитливому Кублай-хану розповідає про міста, які він буцімто відвідав. Кмітливий читач дуже швидко впізнає, що всі дискурсивні міста, загублені на просторах держави могутнього завойовника, насправді завжди одне й те саме місто, але місто, до якого ханські війська навіть не наближались. Венеція. Вона в монолоґах апокрифічного Марка Поло з’являється в тисячах фасадів: палацах, мостах, мармуровому оздобленні вікон, дзвіницях і банях, садах і каналах. У розповідях, які витягала з мене Доротея, я намагався словами сконструювати міста, в яких ми не бували, красиві та блискучі міста, від яких нас відділяли кордони, фронти, візи і зануреність у безнадію, але хоч скільки я намагався розширити оповідь, це завжди було одне й те саме місто. І той самий час. Був це Белград вісімдесятих років двадцятого сторіччя, часу, коли всі “танцювали із транзистором на вусі”. І так інтенсивно, що в тому трансі, в тій одержимій безтурботності майже ніхто не помітив обрисів катастрофи, яка наближалась.

Дора запитувала, її цікавили найнеймовірніші деталі. Вона була насправді незвичайним і наполегливим слідчим. Її однаково приваблювали обставини мого життя й картина середовища, яким ми рухались, картина однієї країни “поміж”, ні там ні тут, країни “не теплої й не холодної”, країни, вкарбованої поміж двох блоків, поміж двох ідеологій, країни, яка подвійне васальство проголошувала самостійністю, яка цю позицію використовувала для здобування нескінченних кредитів, а ті гроші кидала в народ, немов анестетик, засіб, що надзвичайно ефективно перешкоджає суспільству думати більше, ніж потрібно задля спільного спокою й спокою тих, хто при владі.

Але будь-який час незрівнянно вигравав у порівнянні з тим, у якому ми жили. Саме тому я намагавсь у розповідях змалювати гірші аспекти принадної барокової фази югославського соціалізму. Аби ту споруду, яку зводив перед нею й задля неї, не зробити чорно-білим фото, ідеалізованим палацом. Я безперервно казав їй про субтильну неправду тих часів, яку мало хто помічав.

Зв’язок із Дорою, крім іншого, дав мені можливість підслухати, що кажуть люди, набагато молодші за мене. Я був здивований великим упливом міфологічної картини попередніх поколінь на формування їхнього світогляду. Я вважав, що набагато природнішою була б реакція радикального неприйняття. Але її майже не було, принаймні в Дориному колі, у тому вузькому сегменті двадцятирічної столичної молоді, чия природна енергія експансії розбивала невидимі стіни закритої спільноти, чия цікавість слабшала в боях із тривіальними мутаціями ідеологій минулого.

Я уникав того, аби в колі її мальовничих друзів, які відносно швидко звикли до присутности “стариганя”, вдавати якогось апостола передвоєнної золотої епохи. Не хотів будь-кому передавати естафетну паличку хворобливої ущербности нашого покоління, транслювати наші непомірно розгалужені міфи. Я пам’ятав, скільки мене й моїх однолітків свого часу труїли міфи “шістдесят восьмушників”, справжніх чи удаваних — усе одно, переказувані чужі оповіді, які погано прикривали невдачу, крах і сутнісну марґінальність “великої оповіді” кількох генерацій, чий злет збігся з роком загального європейського неспокою. В той час, коли ми їх сп’яніло слухали, як і годиться для зовсім молодих, у них міра добудованого й містифікованого давно вже перевершила крихку конструкцію, на якій усе трималось. Інтерпретації вже давно поглинули факти.

І подібно до всіх міфів, якими ми були завалені, вони розлетілися вщент під енергією інтенсивних рухів ґітарних переборів наприкінці сімдесятих — так студентські протести, я вірив, були довгосподіваною миттю кристалізування тих, хто зростав на тлі розвалу країни, воєн і відчаю. Для серйозної участи в перших студентських заворушеннях проти Мілошевича на початку дев’яностих Доротея була надто молодою. Потім настав період певної втоми, затишшя, покірливости... Це виверження було її моментом. Її трансформація була блискавичною й повною. Так само, як і — більшою чи меншою мірою — всі з її кола, вона думала лише про те, аби якнайшвидше закінчити університет і зникнути в будь-якій іншій країні, котра готова прийняти Дору та її диплом. І майже не залишила простору для будь-якого іншого рішення. Зараз вона раптом відкрила багато причин, аби бути тут: “Белград — це світ”.

— Хіба ти не бачиш, що очі цілого світу звернені на нас? — сказала вона кілька днів тому.

— Де ти підхопила ці огидні слова? — не зміг втриматися я.

 

4. ДЕВ’ЯТА СТОРІНКА, ПЕТИТ

 

Отже, я залишився на самоті в своїй капсулі, в моїй квартирі — крізь туманний і похмурий белградський ранок, закутана в хустки й светри, долаючи ожеледицю неприбраних провулків біля Вароських воріт, Дора поспішала до місця, з якого починалась дообідня хода протесту студентів.

Я був упевнений, що “ярлик” про нещастя, яке, через пару розбитих дзеркал, приходить двома хвилями, Дора вигадала вже у дверях і тільки для того, аби підкинути мені щось, про що я міг би порозмірковувати, доки збираюсь виходити. Та я, щиро кажучи, нікуди й не поспішав. Доки чекав, що закипить вода для ранкової кави, я машинально, із самого верху купи, на яку поволі осідали газети, бюлетні та брошури, взяв таблоїд із червоним заголовком. Випуск кількаденної давнини.

У кінці дев’ятої сторінки, тієї, що приносить звістки міського життя, я помітив невеличкий заголовок, який сповіщав: Музикант важко поранив матір. Економія газетної площі часто відповідальна за неточності й навіть правописну кульгавість у назвах — я здогадався, що музикант зі статті поранив не чиюсь там, а свою матір.

Можливо, я перемайнув би через заповнений двостовбчастою в’яззю петиту довгастий прямокутник, що був саме у полі зору, якби мене не полоснуло знайоме ім’я.

Михайло Лісичич. Хлопець “із міста”, і навіть більше того — хлопець із мого району. Й зрештою, хлопець із мого будинку, колишній сусіда. Мімі, Ліска, Ліс, Фоксі й — передусім, та на його категоричну вимогу — Лісицький. Я машинально підвівсь, увімкнув велике світло й, рухаючись кімнатою “по колу”, уважно прочитав увесь текст, підписаний ініціалами Б.Р.

Крізь стереотипні фрази пробивались факти — й вони цілком відповідали тому, що знав я: він жив із матір’ю, вони переїхали кудись на околицю міста, дати, зазначені в дужках біля імені, були точними, зрештою, й те, що “витягли” в підзаголовок, не могло залишити ані найменшого приводу для сумнівів — там було написано: колишній гітарист популярної ґрупи “Zenit”. Мій погляд зупинявся на таких формулюваннях, як “тупим предметом”, “у стані афекту” і навіть дещо незвичайне для текстів такого типу — “можливо, під впливом наркотиків”. “Важкі” в класифікації тілесних ушкоджень стосувались того факту, що Єлисавета Лісичич (56) перебуває у коматозному стані, і зараз — стандартний набір слів не оминув журналіста й тут — лікарі клінічного центру “борються за її життя”.

І, безумовно, поліція не повідомляє більше подробиць, оскільки “розслідування триває”.

З усього прочитаного я не міг навіть здогадатися про те, що трапилось. Але, з іншого боку, мені ані на мить не спадало на думку, що це помилка й що сцена, свідками якої були стіни їхньої квартири на Бановій горі, насправді не трапилась.

Коли людина зустрічається з настільки неочікуваною і, можна сказати, грубо вражаючою звісткою, то перші зв’язні думки зазвичай не стосуються суті події. Вони можуть бути навіть тривіальними, безглуздими. Наприклад, я жодної миті не намагався візуалізувати картину, поверхово змальовану в газетній статті, а тільки подумав, що Лісицький, за кращих часів і дещо інших обставин, спробував би знайти того, хто стоїть за ініціалами, і його принаймні облаяти. Але все, і навіть ті літери, може бути перекладене як “белградська редакція”. Він дуже чутливо реагував на помилки в назві гурту, нагнав страху на журналістів, подейкують, ніби коректори всіх редакцій були особливо проінструктовані, що не можна прибирати три останні літери із назви — насправді гурт мав назву “Zenith F.C.”. Літера “h” в кінці слова була як маленьким дистанціюванням від справжнього натхненника назви гурту, від назви місцевого мистецького руху¹, який після Першої світової війни відігравав помітну роль у міжнародному дадаїзмі, так і нечітким слідом віри в те, що гурт міг би рушити і шляхами міжнародної слави. “F.C.” — то ні в якому випадку не було скорочення фрази “футбольний клуб”, а ще одним понтовим доповненням — “For Connoisseurs”: для знавців.

————

¹ У латиничному написанні сербської мови “Zenit”, або “Zenitizam”: рух у сербському мистецтві модернізму.

 

У жодній із двох квартир на телефонний дзвінок не відповідав ніхто, а до іншого співрозмовника, до якого я додзвонився, можна було пробитись передусім завдяки тому, що він був одним із перших у місті власників мобільного телефону.

Ігор Галостіан був, не лише на мою думку, найслабшою ланкою в колишньому ланцюгу під назвою “Zenith F.C.”, підучений басист, який робив більший внесок до візуального, аніж до звукового іміджу гурту. Після розпаду гурту Ігор заснував музичний видавничий дім “NEP Records”. Коли потонули великі державні виробники платівок, він виборов право власності не лише на нечисленні плівки його колишньої групи, а й на найбільшу частину матеріалів інших белградських ґруп “нової хвилі”. В умовах нахабного музичного піратства дев’яностих це не мало великого значення: Ігорева фірма, на відміну від туристичної агенції його старшого брата, котра часто була спонсором видань“NEP Records”, не приносила великих прибутків, а от “заклад”, який він відкрив поблизу найбільшого белградського ринку, майже в самому центрі міста, приносив, можна сказати, комерційний виграш. За зразком фірми звукозапису він мав назву “NEP bar”. Невдовзі після відкриття він став улюбленим місцем скупчення белградських трансвеститів.

Колишній бас-гітарист, а тепер власник кав’ярні, яку він з більшим задоволенням називав клубом, не знав нічого понад те, що було надруковано в газеті.

— А чому це тебе дивує, Бакі, — почув я зі слухавки, — він безперервно “опускається” вже більше десяти років. Ти його не бачив останнім часом, бо багато не пересуваєшся, але... всі почали його уникати. Він дуже змінився, став набридливим. Постійно годував мене байками, наче я винен йому якесь бабло... Пропало все, що в ньому було хорошого, немає ані сліду тієї... як би це сказати... його дитячости, яку ми всі любили. В нього почалася зіркова хвороба, ніхто вже не міг слухати оті його монологи про власну ґеніальність.

— Ми можемо вжити якихось заходів? — запитав я.

— Ти дурний, коли думаєш, що можеш щось зробити. Тільки... вляпаєшся в лайно.

— Не знаю... В тебе непогані зв’язки в усьому місті, то, може, ти міг би щось спробувати. Не хочу, аби ти мене неправильно зрозумів, але мені здається, що ти йому достатньо завинив.

— А-а-а-а... Не чіпай мене тими балачками. Зараз не час придурюватись. Я нікому нічого не винен. Утім, якби мене не було, він би ще й досі смердів у кросівках і заплітав у волосся гітарні струни, намагаючись копіювати акорди Джимі Пейджа.

— Ну, гаразд, не перебільшуй... Зараз не про це мова. Боюсь, поряд із усім, що трапилось, його почнуть шматувати в пресі... Не знаю, чи гортаєш ти вряди-годи журнали найостанніших поколінь, ті сільські “глосії”. Таке враження, що вони не роблять нічого іншого — тільки чекають, аби з якоюсь більш-менш відомою персоною трапилося щось жахливе.

— А чому все це тебе так бентежить? Скурвився чоловік — що тут удієш. Стара, напевно, викарабкається, отримає кілька років, поки закінчиться слідство, половина строку мине, туди-сюди, не встигнеш сказати слово “кекс” — аж ось тобі його й назад. Може, там його вгамують... зроблять з нього людину. Й чого це тебе непокоїть ота писанина? Хай пишуть, братухо, хай пишуть, що хочуть... Я завжди радію, коли мене обплюють — три дні наливаю відвідувачам по безкоштовній чарці.

— Як ти можеш таке говорити? Я ніколи не чув, щоб там з кого-небудь зробили людину. Його, напевно, ще й били... Боюсь, йому вже немає куди нижче опускатися. Скільки ж потрібно волі, аби людина в таких обставинах трохи “піднялась”. Гадаю, він не мав сил навіть вулицю перейти. Я запитую себе, що там насправді трапилось? І чому?

— Та нічого... Щось прийняв. Розпсихувався. Ти ж знаєш — він завжди був зі своєю старою... трохи в напрязі.

— Простіше за все сказати “прийняв”. Так сказали й ті — в газеті. Мене дратує, коли це відразу жбурляють громадськості... Так легко... Втім, відверто кажучи, він і раніше приймав, але не дубасив матір, і раніше міг розпсихуватись, але, знову ж таки, не...

Коли розмова закінчилась, на жаль, неминовною темою політики — про мітинґи протесту, проґнози й сподівання, я довго сидів у темряві. Мене вразила байдужість, якою мої приятелі та знайомі затуляли свої провали, особисті й суспільні лиха. І навіть тепер, коли в повітрі з’явились позитивні віяння, коли на вулицях можна побачити людей, сповнених надій і мрій, я слухаю Ігореві тиради про те, що в нього “не клеїться” робота “відколи почалося це божевілля”, що його клієнтура розбіглась і блукає вулицями. “Знайшли собі кращі забавки”, — сказав він.

— Усе це, дорогенький, один чорт. Ті чи інші — мені все одно. Зараз вони чманіють — це мине. Тільки не кажи мені, що й ти шаленієш від протесту. Не розчаровуй мене, я думав — ти розумніший...

Михайло Лісичич, гітарист гурту “Zenith F.C.”, на сцені та на конвертах платівок не інакше ніж Ель Лісицький, до псевдоніма, співзвучного з ім’ям відомого російського митця-авангардиста¹, прийшов скороченням англійської версії свого імені Michael, точніше, він залишив від нього дві останні літери. Історичний прототип, зробив вибір на користь перших. Прізвище Лісичич узгоджувалося вже само собою, що він вважав певним знаком провидіння. Лісицький, Ліска, або для близьких — Фоксі, був фотографією зовсім інших часів. Але, як і все, що не росте і не розвивається, як і все, що зупинилось або витратило всю відпущену йому енергію, і це фото стало трохи стомленим, поторсаним.

————

¹ Ель Лісицький (1890—1941) — радянський архітектор, художник-конструктор, графік. Розробляв проекти висотних будівель, методи художнього конструювання книги (“Хорошо” В. Маяковського).

 

Він був на три чи то на чотири роки молодший за мене. А може й на цілих п’ять. Коли вони переїхали на Іван-беґову, я навчавсь у ґімназії, а він — у середніх класах найближчої школи. Така різниця у тому віці була надто великою для серйознішого спілкування.

І все ж таки, попри всю ґімназичну зверхність, мій погляд, який тоді, зрозуміло, поряд мене самого в центрі всесвіту, не знаходив достатньо місця для інших, зафіксував, що в околиці з’явився незвичайний пацан. Новачок у нашому будинку, він заявляв про себе боязкувато. Його не зупинили навіть мої здивовані погляди після його вітань перед ліфтом або на сходах. Його наполегливість похитнутла мою позу.

Михайло ніби не дуже виріс, відколи я вперше його побачив. Залишився, як то зазвичай кажуть, середнього зросту, а для чоловіка, може, навіть низькуватим. Пізніше я матиму змогу переконатися, що моє перше враження — передчуття, наче є в ньому якась велич, котра робить його особливим, сильнішим, ніж здається, — не було помилковим. Я відкрию для себе, що той звук — навіть коли він попросту невимушено перебирає струни — опиняється в центрі якогось дивного згустку енергії, а він, можливо, так здавалося тільки мені, стає іншим, несхожим на всіх, кого я бачив за грою. На сцені, підтриманий посилювачами й освітлений софітами, він не видавався тендітним, навпаки — домінував, і складалося враження, ніби з кожною вібрацією струн, яку магніти перетворювали то на забарвлений, то на ясний тон, він ставав дедалі більшим.

Першу розмову ми почали через платівки. Тими днями я поважно носив тільки-но здобутого Лу Ріда — не пам’ятаю вже, який із його ранніх альбомів — із того періоду, коли він розпочав сольну кар’єру. А назавжди я його “купив”, здається, тоді, коли подарував йому “Блек Сабатівський” Paranoid — “плиту”, з якої я, разом зі своєю компанією, “виріс” десь наприкінці середньої школи. Думаю, той імпортний шматок венілу в чорному конверті, на якому був зображений самурай у русі, відіграв вирішальну роль в утвердженні його статусу серед незнайомих пацанів нового класу.

Доки його приятелі ще й досі іноді грали у “квача” або робили дорослий вигляд і їх приймали гратися зі старшими у дворовий футбол, Михайло безперестанку грав. Наскільки я пам’ятаю, мати водила його на уроки скрипки до якогось сліпого професора, що жив неподалік, здається на Косанчичевому Венцу, але її повсякденні лайки, що гучно лунали того літа через відкриті у внутрішній дворик балконні двері, говорили про те, що набагато більше часу він проводив із гітарою в руках.

Пам’ятаю, в одній із перших наших розмов Михайло сказав мені, що вони тут лише тимчасово — їхній дім на Бановій горі¹ знесли, і він буде моїм сусідою, доки на тому ж місці не побудують новий будинок. А в ньому — він трохи підняв голову й легкою мімікою передав значимість того, що збирається сказати — вони отримають більшу квартиру. Там і він, і мама матимуть окремі кімнати й одну велику — спільну.

————

¹ Віддалений район Белграда.

 

Віковий бар’єр між нами потроху зникав — чимраз рідше він, із сумом у голосі, пригадував утрачений рай на Бановій горі і дедалі частіше говорив про переваги центру, про нову компанію з класу.

Доля розпорядилась так, що з Іван-бегової я переїхав раніше за нього.

Незважаючи на те, що, завдяки ідеологічній надійності мого батька, молодого здібного фахівця, ще перед його першим одруженням, із будинку його матері було розселено обидві родини, які свій “ущільнений” квартирний статус здобули після приходу комунізму¹, на хвилі приборкання залишків переможеного класу шляхом “раціоналізації” житлових приміщень, незважаючи на те, що кількість квадратних метрів на одного мешканця перевищувала всі соціалістичні норми, товариш Тозич, директор, радник, референт... і ким він іще був, отримав “розширення”, точніше, нову простору квартиру в районі Сеняк. На відміну від тієї, в якій я провів дитинство, нова була світла, з “низькими” стелями, до яких важко було звикнути. Мені перестали траплятися таргани, паркет не рипів, а завдяки центральному опаленню у ванній кімнаті взимку було тепло. Через бездоганні вікна в алюмінієвій “оправі” було видно ліс, і мені довго здавалося, ніби ми десь за містом на літньому відпочинку.

————

¹ Після 1945 року.

 

І знову доля — у газеті б написали “лиха доля” — була причиною того, що трохи більше ніж за два роки я знову повернувся на стару адресу. Але тоді в квартирі 5-а, а саме у бідному відрубку колишнього панського помешкання, що спочатку займало майже половину поверху, оселилась нова родина, яка сподівалась невдовзі отримати триваліше житло.

Ми не перервали нашого спілкування — Михайло час до часу приїздив у ті місця, які, всупереч відносно недовгому періоду, проведеному на Іван-беговій, називав “старий край”.

Наприкінці сьомого класу, коли з моєю невеликою допомогою він підтяг усі “хвости”, котрі ще на початку чверті мали вигляд надійної “путівки” лишитися на другий рік, то отримав од матері обіцяну електричну ґітару. Перший підсилювач він склав сам — із радіо, яке на нашому заскленому балконі, накрите клейонкою, більше десяти років було в ролі підставки для квітів.

Одного разу, невдовзі після мого повернення на Іван-бегову, він зателефонував мені — сказав, що розігнав шалапутів із гурту, вони нічого не торопають, лише сидять “на колесах” і косять під “Діп Перпл”. Тепер має нову команду. Влаштовують репетиції, ще й досі сваряться через назву.

— Ти ж знаєш, як воно... то ж найважливіше, — сказав він. — Можливо, ти міг би нам допомогти...

Кілька днів потому, зустрівши його біля “Золотого какаду”, я збагнув сенс його слів. Я його ледве впізнав. Зникла грива, на яку він, у спробах угамувати її, “випрасувати”, “привести до ладу”, витрачав години, що лишались від повсякденних репетицій. Волосся було коротке, “напомаджене” й помаранчеве.

Михайлові перші гурти не залишили сліду на венилі. Втім, якісь аудіозаписи існують, швидше за все саме їх зберігають найфанатичніші шанувальники його творчости, або принаймні те, що він робив потім, — касетні самвидавівські компіляції Найгірше з найгіршого й Ада Хая, живі записи зі звалища, видані невеликими тиражами набагато пізніше, які містили й записи групи “Розладнані байдужі”, де зіркою, більшою за Михайла, все ж таки був Золе — співак, що в жодному з десятка гуртів, котрі пізніше очолював, не зміг перевершити славу “Розладнаних”, на концертах яких з’явились перші загальні мовчанки, ритуальні взаємні плювки, коротше кажучи, панкерський делірій, за яким той нетривалий склад залишивсь у пам’яті знавців сцени в її появі. Пізніше Золе став первістком іще в дечому — він першим із тієї сцени помер від синдрому набутого імунодифіциту, відомого під абревіатурою “СНІД”.

 

5. РАДЕНКОВИЧ, УПЕРШЕ

 

Мій телефонний автовідповідач, незамінна мембрана, котра затримує небажаних співрозмовників, була зламана вже кілька місяців — так я натрапив на абсолютно невідомий мені голос:

— Це Петар Раденкович... Моє ім’я вам ні про що не скаже, а перед тим як пояснити, чому телефоную і чим займаюсь, я мушу зауважити, що мій дзвінок, по суті, мало стосується безпосередньо Вас. Не лякайтесь...

— Так...

— Я, як то зазвичай кажуть, — мент. Лягавий... інспектор з розкриття карних злочинів.

— Це щось офіційне? — стало мені сил запитати

— І так, і ні, — сказав він. — Мені більше б хотілося, щоб це було не так. Думаю, немає причин тягати вас по якихось кабінетах. Особливо тепер, за таких обставин. До мене потрапила справа, яка ще й досі кваліфікується як “замах на вбивство”. Отже, думаю, ви все знаєте. Побачили в новинах або хтось вам розповів.

— Лісицький?

— Так, Михайло Лісичич. Ви були сусідами. І друзями.

Він чекав на мою відповідь. Після досить довгої паузи, я сказав:

— Гаразд, можна й так сказати. Ось, якщо ваша ласка, ми були близькими, колись більше, колись менше. Але все це було досить давно. Останнім часом я його не бачив. А як ви взагалі вийшли на мене?

У подальшому ході розмови спливали й елементи, які, на мою думку, могли бути віднесеними до категорії шантажу, здирництва в широкому розумінні.

— У квартирі, — сказав він, як мені здалося, дещо зміненим, офіційним тоном, — ми знайшли кілька упаковок різноманітних паперів... теки, газетні вирізки... на яких зазначено ваше ім’я. Хлопець і досі нічого не сказав, і я не думаю, що він найближчим часом буде в змозі щось сказати, та ось... ходимо кругаля. Все може вивести на якийсь слід — аби на тих течках не було вашого імені, я не мав би жодної причини вам дзвонити. З огляду на те, що квартира опечатана і все, що в ній було знайдено, перетворилось на так звані “речові докази”, я не думаю, що найближчим часом ви зможете дістатись до тих паперів. І, буду відвертим до кінця, немає жодних гарантій, що ви до них взагалі коли-небудь дістанетесь. Як узагалі можна довести, що ці речі належать вам? Ви знаєте, що в цих упаковках?

Я мовчав. Він відчув необхідність зацікавити мене ще більше:

— Я їх передивився... Це, певною мірою, мій обов’язок... І хоча моя робота передбачає встромляння носа в чужі життя, я можу запевнити вас, що роблю це дуже вибірково. Ну, скажімо, можете бути впевнені, що ніяка інформація не йде далі мене, або, хоча б, не та, яка не має безпосереднього відношення до справи... З погляду розслідування, ці папери, можна сказати, майже не важливі. Принаймні, для цього розслідування. А щоб хтось інший міг тут зачепитись за щось цікаве для інших справ — я в це не вникаю. Існує вказівка, що частину цих документів знищено — мої оперативники знайшли фрагменти розірваного паперу в контейнері для сміття, на розі біля його будинку. Й сліди горіння у ванній кімнаті... Отже, можна сказати, що їх було набагато більше... З того, що лишилось, щиро кажучи, не можна витягти чогось суттєвого.

 

6. СЛУЖБОВА ТЕКА

 

Я поклав слухавку. Тепер іще й поліція — забагато для одного холодного й похмурого січневого ранку.

Я дорослішав у тому середовищі, де майже всі були переконані, що в якомусь запорошеному підвалі лежить течка, на корінці якої зазначено їхні імена. Що саме вони належать до кола тих, якими цікавляться спецслужби соціалістичної Югославії. Всі у своєму найближчому оточенні знали донощиків, інформаторів, співробітників. Я над цим багато не замислювався. Й не можу сказати, чи коли мав справу з особою, що недвозначно рекомендувалась як поліцай.

Або, все ж таки, можна сказати, що мав. Було це давно, під час моєї більш ніж короткої строкової військової служби.

Коли мене викликали з гарнізонного стаціонару, я подумав, що надійшли результати додаткових медичних аналізів. Із Белграда. Я повільно одяг сіро-оливкового кольору суконну форму — одяг, який до мене носило хтозна-скільки призовників, — зав’язав темні шкіряні застібки-перев’язи: я вірив, що мене викликає офіцер, який повідомить, що я їду додому. Мене обсипало по всьому тілі, я був припухлий, здавалося, що навіть язик потовстішав. І якщо б я трохи поговорив, а я уникав цього робити, можна було почути голос зовсім іншої людини, мені абсолютно не знайомий, в’ялий і буркітливий.

Я і справді не знаю, що іще повинно було трапитись, аби запопадливі й гротескно похмурі службовці національної оборони повірили у діагноз, який я приніс поверх купи паперів, заповнених цифрами, таблицями й незрозумілими латинськими словами. Я не симулював і не клеїв дурня, а лише виконував усі вимоги, за яких, белградець, що отримав освіту, міг би бути віднесений до ненависної категорії професійних військових. Просто в мене була алергія на маленьких, невидимих неозброєним оком тваринок, що живуть у брудній білизні. А казарми — не лише в Югославській народній армії, але й у всіх інших арміях світу — не можуть похвалитись високим рівнем гігієни.

Коли я того дня ввійшов до кабінету, на дверях якого була табличка “Заступник коменданта”, то не побачив обличчя відгодованого підполковника, який був — мені це стало відомо одразу, як потрапив у казарму — улюбленою темою найдотепніших єфрейторських жартів. За масивним, різьбленим столом сидів щуплий цивільний чоловік із рудими вусами, підстриженими у формі “пе-есу” й окулярами в лакованій металевій оправі. Кивком голови він дав мені знак сісти навпроти і, після перевірки простим називанням мого імені та прізвища у дещо питальній інтонації, перейшов до діла без усякої преамбули:

— Ви виїздили кудись за кордон?

Улюблений, майже неминучий вступ у більшість офіційних бесід у ЮНА.

Співрозмовник не міняв виразу обличчя. На стіні за ним, у масивній позолоченій рамі, висіла картина із зображенням групи партизанів.

Отже, за кордон... Я завжди запитував себе, чому це їх так бентежить. Може, через можливість увійти в контакт зі шпигуном, а для них, як відомо, всі, хто живе за кордоном, — шпигуни? Через імовірність того, що сьогодні або завтра, одного невизначеного дня, коли я залишу цей аванпортний бастіон оборони батьківщини, навмисне чи випадково, я зустріну когось, хто мене раніше завербував або тільки отримає мою згоду на зраду й за гроші, а може, з чистої ненависти до країни, яка мене породила й вигодувала, я видам велику таємницю — ніби в елітній казармі, куди мене надіслали військові, навчають на техніці, виготовленій одразу після Другої світової війни по викраденій технології, котра вже й тоді була застарілою?

Закордонне питання, ясна річ, було лише вступним мотивом, легкою й мелодійною увертюрою — через далеких и трохи ближчих родичів, які після приходу комунізму емігрували на Захід (згадані ним імена, які я не міг пригадати, повинні були показати, що вони знають усе), ми дійшли до дивовижних питань про мою безпосередню родину. Зіниці службового співрозмовника, трохи зменшені оптичним склом, час від часу ковзали по паперах, які він дістав із папки. Стільницю масивного столу, напевно, реквізованого з якогось панського будинку в околишньому, колись фольксдойчерському, містечку я бачив усього-навсього як лінію, і це, швидше за все, було частиною вистави: мій стілець був низький і стояв неоддалік — так, що навіть якби я трохи підвівся і витягся, то не зміг би досягти того рівня, який відкрив би мені хоча б поверховий огляд змісту документів, над якими мій співрозмовник миршавів.

Мучення тривало напевно добру годину. Я відмовивсь од запропонованої кави.

— Якщо хочете курити, — сказав він, — то будь ласка.

Я подякував.

Коли відгуком, який дав центральний військовий госпіталь у Белграді, печатки з підписами лікарів у військовому квитку, моя служба соціалістичній федеративній батьківщині передчасно закінчилась, у спокої белградської квартири, куди я повернувся днів за десять після зустрічі з “особистом”, більш-менш одужавши від ерупцій, які мій організм утворив у результаті зустрічі з благодатями солдатського життя, я намагався розкрити для себе сенс усієї тієї камерної слідчої драми.

Я одразу відкинув версію, за якою це могло бути якимось чином пов’язане з їхніми намірами перевірити — чи я не симулянт. Моя шкіра ясно свідчила про те, що не був, зрештою розмова не мала майже жодного відношення до моєї персони. Натомість центром розмови була історія моєї сім’ї і питання, особливо ж “підпитання” стосувались батьків, батьків моїх батьків, коротше кажучи, людей, яких більше не було серед живих.

Зважаючи на те, що колишня армія, із червоними п’ятикінцівками на головних уборах, більше не існує, а містечко, в якому був реквізований табльдот, за яким мене допитували, вже неповні десять років перебуває за кордоном — я не можу собі уявити, де б могла бути моя тека. Зрештою, може, то була лише “плацебо-тека” — купа випадкових аркушиків, до якої “офіцер-безпеківець” поклав якийсь один із даними, які звідкись переписав або отримав од вищих керівних структур. Просто я не міг повірити, що саґа про мою родину, яка була лише однією з багатьох їй подібних, заслуговувала на таку кількість паперу.

Отже, що могло бути в тих паперах? Я впевнений — перший аркуш того охайно впорядкованого шпигунського гербарію починався даними про моє народження: я прийшов у цей світ за десять днів до святкування щасливого нового 1961 року. Цей факт, між іншим, зазначається в усіх моїх документах, і, на моє глибоке переконання, їм не було важко про нього дізнатися.

Неповнолітнім я не був упійманий на дрібних крадіжках у супермаркетах, юнаком покурював нечасто й у перевіреному товаристві, за кермом їздив, у більшості випадків, уважно і лише кілька разів платив штраф через неправильне паркування. Ясна річ, популярний “жук”, кілометраж якого наближається до відстани між Землею та Місяцем, навряд чи може розвинути особливо велику швидкість, але мене все ж таки, двічі або тричі, впіймали на перебільшенні швидкости. Такими були мої злочини.

У той розділ, який би, скажімо, присвячувався лише мені, можна було б додати ще копії численних петицій, під якими я, студент філософського факультету, відділення історії мистецтва, протягом вісімдесятих років ставив свій підпис. То були петиції за звільнення заарештованих, проти заборони тих чи тих книжок, на підтримку поетів, які стали жертвами нападок на процесах, у яких угодні партії судді брали на себе прерогативу літературних критиків. Але на тих аркушах, сповнених “сильними” словами, вимогами “демократизації суспільства”, стояли підписи сотень громадян, і я часто замислювався над тим, наскільки ж розмноження тих аркушів — аби кожен підпис здобув свою течку, — довгий і абсолютно безглуздий процес. Розмова в казармі, між тим, переконала мене, що в них планка, яка відділяє суттєве від несуттєвого, розташована надто низько, тобто для служб не існує неважливої, або зайвої, інформації.

Хоча батько й мати — тепер з певної часової віддалености я зовсім ясно це бачу — в післявоєнних суспільних обставинах орієнтувалися більш ніж гарно, мали примітні місця в системі, тож я з більшою охотою намагавсь отримати пораду бабусі, з якою протягом дорослішання проводив найбільше часу. Її поради могли вміститись у кілька фраз: бути присутнім і лишатись непоміченим, не виділятися, не брати участи в їхніх іграх, хоч би якими привабливими вони здавались на перший погляд. Отже, я не був старостою класу, і навіть касиром, і ще меншою мірою — чистьохою, хоча від мене — як від хлопця, не схильного до безглуздя та бійок, який у той же час не був кар’єристом і з чиїм словом зазвичай рахувались, — чекали, що я “візьму на себе відповідальність” і “принесу себе в жертву за колектив”. Ті, хто тоді це зробив, тепер, навіть попри лякаючі віражі корабля правлячої касти в останнє десятиріччя, — й далі постійно на палубі, — такі як другі секретарі все рідших посольств моєї країни, як директори фірм-монополій, як речники владних структур, що й далі переконливо вимовляють брехню зовсім інакше, ніж ті, хто вимовляв in illo tempore, як “нові бізнесмени”, котрі невідомо як стали власниками прибуткових фірм... Отже, я не був частиною тієї оповіди. Я ні з ким не вступив у “братство по плямі”, яке становить стабільну основу їхнього багаторічного успішного панування.

Тому от, думаю, що не могли вони багато про мене нашкрябати.

Майже все у моїй течці — напевно моя віра в це дещо наївна — належало іншим. Можливо, навіть і віддаленішому, іншому поколінню моїх прабатьків, ніж батько й мати. О, так, ще й парі дядьків, які були активними у колі людей, означеному страшним поняттям “еміґрація”. Зрозуміло — ворожа. До них професійний співрозмовник із казарми виявив особливе зацікавлення. Але я не міг йому в цьому допомогти — бо мало знав про них, про їхні розлучення, роботу, діяльність, імовірно що і “підривну”... Один жив у Німеччині, інший — на півдні Африки. Обидва, старші за мою матір, із нами спілкувалися дуже рідко. Можна сказати — майже не спілкувались. Обмежувалися листівками на Різдво, Новий рік. Ось так. Припускаю, що зі своєю матір’ю вони підтримували ближчі стосунки. Цього я не знаю, бо з нами — не підтримували.

Шлюб моїх батьків — другий і, можна сказати, успішний для обох — “ліва” преса першої, ненародної Югославії¹ напевно б використала для низки цинічних коментарів, які, можна було б стиснути до заголовка типу: “Тканини вийшли заміж за каструлі та пательні”. На щастя, я народився і виріс в іншій Югославії², яка всі фабрики передала в управління народу, й “наше” потужне промислове обладнання існувало лише в розповідях батькової мами. Отже, ми не повинні були піклуватись про Першу сербську фабрику емальованого посуду, як, власне, і про фірму АТ Тозич (придворні постачальники). Сьогодні це Єдність і Текстильний комбінат ім. Гаї Велимирович-Терзії — про них піклуються представники самоврядування і відповідні комітети.

Провінційна генеалогія моїх батьків тільки після “великого пробудження народів” стала бажаною соціальною характеристикою. Вони були мені байдужі, тим більше, що це була стереотипна балканська розповідь про сходження з гір, підйом, історичні пертурбації й пошук виходу: батьків дід юнаком, у середині дев’ятнадцятого сторіччя приїхав до Белграда з Влахоклізури, Мосхополя, чи звідкись із околиці Костура. Із самого серця Балкан, де, на великих надморських висотах той давній невеликий ґенос віками беріг відокремленість стосовно слов’янського моря, що його оточувало. Він одружився з дочкою землевласника та експортера великої рогатої худоби із Шабца, додав “ч” до короткого прізвища³, як і численні цинцарі⁴, прийняв хресну “славу”⁵ Святого Афанасія — і був відданий на поталу тихого презирства своїх земляків, які все одно, раніше чи пізніше, майже без винятку, перетворились на сербів.

Синові, крім ікони, він залишив прибуткову крамницю біля Савської пристані, вщент заповнені склади, надійні контакти у Відні та Пешті; його єдиний син, тобто мій дід, успадкував також і великий промисловий прядильний цех із найсучаснішими верстатами, імпортованими з Чехії, Німеччини й Англії.

Дід прекрасно зрозумів комісара, який пояснив йому, що його фабрика насправді належить народові, робітникам — лише мигцем майнув поглядом по аркуші, що закінчувався гаслом “Смерть фашизмові — свобода народові”. Оскільки він був добре вихований, то не став улаштовувати з передання майна театр: виніс усі книги і віддав їм по порядку все, крім однієї-єдиної речі — револьвера, яким у кінці розмови й застрелився у своєму колишньому кабінеті, до якого повернувся під приводом необхідності забрати особисті листи й фотографії.

Дід по лінії матері, Лазар Станоєвич, загинув під час першої хвилі тієї ж акції, восени 1944 року, за два чи три дні після того, як до столиці ввійшли партизани й Червона армія. Завдяки тому, що протягом окупації виробництво емальованого посуду не припинилось, його ім’я потрапило до довгого списку розстріляних “ворогів народу”, надрукованого на першій сторінці тільки-но поновленої Політики⁶.

————

¹ Йдеться про утворене у І половині ХХ ст. Королівство Югославія.

² Йдеться про сформовану після ІІ світової війни Федеративну Республіку Югославію.

³ Так традиційно закінчуються сербські прізвища.

⁴ Цинцар — фракійський валах.

⁵ У сербів: “слава” — культовий християнський обряд обрання православного святого — покровителя родини, а також одноіменне свято на честь цієї події, що відзначається щорічно.

⁶ “Політика” — центральна державна громадсько-політична газета у Сербії.

 

 

Пізнішу класову конверсію моїх батьків, заміну одних провінційних основ іншими, дві вдови сприйняли зовсім по-різному. Коли батько, який і перед війною, зростаючи на фабриці, вже пізнав таємниці виробництва та обігу текстилю, погодився паралельно з навчанням працювати службовцем на фабриці свого покійного батька, баба Віда сказала коротко й цинічно, що в її сина “прокинулись залишки цинцарської крови”, тоді як мамина мати, коли з трудової акції її дочка, яка щойно відбулась як студент економічного факультету, повернулась із партійним квитком — ненав’язливо спакувала найпотрібніші речі і назавжди переселилась до старшої сестри, старої діви, у свій батьківський дім в Іваниці. Зі своїх перших свідомих років я пам’ятаю непевність відповідей на всі запитання про “другу бабу”, та навіть і тепер не знаю, яку палітру здогадів і брехні я б використав, аби пояснити дитині той невизначений статус живої, але не зовсім існуючої бабусі. Таке ставлення переносилось і на маминих братів, Стевана і Душана, все спілкування з якими було зведене до кольорових листівок, які регулярно надходили під кінець року. Пізніше я зрозумів, що і той, на вигляд невизначений, ритуальний засіб масової інформації може бути носієм отруйних повідомлень — скільки цинізму, наприклад, у стереотипному реченні: “У наступаючому 1973 році бажаємо вам багато щастя у вашій прекрасній країні”. Я переконаний, що дядьки регулярно надсилали в Іваницю гроші. Чим вони ще займались — я не знав. Певним покажчиком могла б бути фраза, сказана на підвищених тонах, яка долетіла до мене крізь зачинені двері батьківської спальні і якось дивно й невизначено повисла в атмосфері нашої квартири: “А що вони — не замислюються над тим, скільки проблем для мене створюють своїми дурницями?” Мені було зрозуміло, кого ці слова стосуються, але тільки згодом я збагнув їхній справжній сенс.

Розповідь про моїх дядьків, вірніше про одного з них, має й свій дивовижний епілог, який не міг опинитись у чарівній теці “безпеківців” — оскільки все відбулося за неповних десять років після мого перебування в армії. Ім’я Стевана Станоєвича я наприкінці вісімдесятих у закипілій атмосфері “сербського національного пробудження” почав зустрічати під спіненими квазіісторичними трактатами, які, спочатку у вигляді читацьких листів, а згодом і “оцінок експертів”, публікували белградські режимні газети. Щоденні й щотижневі.

Нарешті дядько Стеван з’явивсь у Белграді, на “Першому конгресі представників ділових кіл сербської діаспори”, який, у розпалі економічних санкцій міжнародної спільноти, проводився в розкішному конгрес-холі, збудованому для якогось давнішнього саміту “неприєднаних”.

Він не схотів зупинятись у мене і навіть прийти — я чекав його біля стійки адміністратора готелю, і, в перерві між його “конгресовою” діяльністю, ми пообідали в ресторані, розташованому на одному з найближчих пришвартованих баркасів.

Я знав його обличчя з фотокарток, більше старих, ніж нових, тих, де він сфотографований дитиною або юнаком, — роки залишили свій слід, щетинисте волосся й далі лишалось жорстким, але тепер стало зовсім сивим. В обличчі цієї енергійної людини, ще більше захопленої поверненням у рідне місто, я знаходив риси моєї покійної мами — брови, нервові питливі світлі очі. Потім — жести. Можливо, це було остаточним арґументом мого рішення в жодному разі з ним не сваритись.

Белград, до якого він приїхав уперше після майже п’ятдесяти років, був для нього “красивим”, “справжньою столицею”, тут він відчував “певний вітер свободи”. Чого, казав він, не знаходив у Мюнхені, де жив. Схоже, що крізь зеленкуваті шибки “Інтерконтиненталю” не було видно перекупщиків бензину, латок на одязі перехожих, придбаному ще за часів комуністичної несвободи, не було видно дилерів, перепродавців усього на світі, магазинчиків-лоточків на поставлених обабіч тротуарів коробках, або в контейнерах, до яких тепер пірнають і громадяни з більшим достатком. Він бачив веселих людей, я — похмурих, у розпачі, принижених. Він бачив блискучу архітектуру, я — обідрані фасади, запаскуджені підворіття й недбало збиті надбудови.

Трохи згодом, коли хлопець уже приніс вино, після заздравного тосту, він із внутрішньої кишені піджака витяг найсвіжіший трофей — фотографію, на якій, із радісною посмішкою, вітається за руку зі Слободаном Милошевичем. Він напружено чекав моєї реакції. А її не було. Або, принаймні, виникла не одразу.

Рука, чий м’який і, можливо, спітнілий дотик він відчув того ранку, змусила сотні тисяч молодих людей повторити його емігрантську долю. Я сказав це після кількох його реплік про покровителя зборів “сербської діаспори”. Мені здалося, наче й дядько має тверде рішення, що перша зустріч не буде останньою. Далі він не йшов.

У “течці”, я переконаний, повинен був згадуватися перший шлюб моєї матері з викладачем літератури з Белградського університету — тоді швидко з’ясувалося, що він невиліковний алкоголік, а отже, навколо розлучення не збивали якусь особливу куряву. Батькова ж перша дружина була близькою подругою моєї матері. Здається, вони жили в сусідстві й разом ходили в усі школи. Їхня дитина померла при пологах, і та жінка потонула у просторах великої депресії, з якої не повернулась навіть з допомогою найвидатніших психіатрів. Моїх батьків зблизила турбота про Любицу, яку після кількох років усе ж таки госпіталізували на тривалий строк. Схоже, її родина не була проти шлюбу зятя з найкращою подругою дочки, а з родиною Любициного брата ми їздили у літні відпустки й на лижні курорти.

Новак Ристич був авторитетним юристом, професором, якому беззаперечні знання забезпечили університетську кар’єру навіть без членства у Партії, що принаймні у тій спеціальності було рідкістю. Він став першим, хто ввійшов у двері моєї квартири після події, котра раптово змінила лінію мого життя.

Без зайвих слів він узяв на себе всі болісні формальності, був тут зі мною рівно стільки, скільки це було потрібно. Разом зі своєю дружиною Іваною захистив мене від надто театральних реакцій приятелів, колег і знайомих моїх батьків, які днями сходилися до нашої квартири. Якби його не було, швейцарська страхова компанія, напевно, виплатила б хлопчиську з Титославії незрівнянно меншу суму, як вона, власне, й намагалася зробити. Швидше за все я зустрічався б на кожному кроці з проблемами й неприємностями. Наші стосунки протягом наступних років можна було б визначити як середні між дружніми й батьківськими.

Під сам кінець того року, коли я став повнолітнім, моїм батькам трапилася нагода поєднати відрядження з кількома днями катання на лижах в Альпах. Про нещасний випадок на підйомнику, внаслідок якого загинуло вісімнадцять людей, писали газети всього світу. А якщо наші служби займались і “прес-релізом”, вони, імовірно, поклали якусь вирізку з газет... Телебачення, наскільки я пам’ятаю, тоді ще не досягло сучасної кровожерливої стадії, і голос диктора на екрані супроводжували лише чорно-білі знімки уламків кабіни, крупні плани й панорами краєвиду довкола відомого гірськолижного курорту. Не показали кривавих плям на снігу, відірваних кінцівок і розтрощених черепів.

Мої батьки й далі існували як тіні, що виникали в найрізноманітніших асоціаціях, завдяки фотографіям, котрі ніколи не розбиралися, не сортувалися й випадали з напханих шухляд, із забутих книг, де позначали місце, на якому припинили читати, з коробок з-під сорочок чи черевиків: батько на зльоті у Празі, 1947 рік. Або навіть 1948. Одягнений у щось середнє між уніформою і спортивним костюмом, він несе один із численних прапорів. Родина Тозич повертається зі святкування Вербної суботи, мій п’ятирічний батько, прикрашений дзвіночком на мотузку, схожому на стрічку від ордена, затиснутий між своїми гордими батьками, які трохи позують надокучливому вуличному фотографу. Мама на трудовому десанті. Знову мама — із чотирма невідомими мені усміхненими подругами. Фото з ореолом розсіяного світла зроблене в ательє, можна сказати — з претензією на мистецтво. Весілля моїх батьків у залі муніципалітету: службовець, який веде книгу запису актів громадянського стану, шафери — цілком прийнятна ілюстрація до якої-небудь праці про ритуали часів соціалізму...

Звільнений від екзистенційних турбот, знов у величезній міській квартирі з тривало депресивною, глухуватою пані Тозич і жінкою, що так само, як і за старих часів, дбала про неї й про господарство, в акустичній системі координат, створеній звуком дзвонів Кафедрального собору, я почав проживати життя бесславного малого Шлімана. Грошей, виплачених страховою компанією після відомих перипетій, було досить принаймні на п’ятнадцять років легкого життя. Відносно скромного, такого, яким я доти й жив. Гімназистом і студентом я мав право на матеріальну допомогу, а Новак знайшов надійних орендарів для квартири на Сеняку, точніше для чверті тільки-но зведеного будинку, у якому я недовго прожив із батьками, і в моїй квартирі у представницькій частині міста, у доволі правильному чотирирічному ритмі мінялись родини службовців посольства Швеції.

© Натадія Білик, переклад, 2009.
Всесвіт, 2009, № 5-6. - с. 3-104. http://www.vsesvit-journal.com