Єлена Ленгольд

Не люблю тебе

Із сербської переклала Мирослава Карацуба

— Ти маєш рацію. Скоріше за все, я справді тебе не люблю. Це щось інше. Дуже схоже на любов, але знову не справжня любов.

Він розглядав свою чашку.

Добре, подумала вона. Ну що ж тут страшного? Я теж тебе не кохаю. Ми ніколи й не планували кохати одне одного.

— А ти впевнений, що вмієш її розпізнавати? — спитала вона нарешті.

— Розпізнавати що?

— Любов.

Він певний час розглядав її, складалося враження, що взагалі не усвідомлює, про що вона запитала. Цей погляд нагадував погляд розгубленої, безпорадної дитини. Такої, що прокинулась у темряві й перелякано роззирається довкола.

Нарешті він струхнув головою, сказав:

— Я знаю.

Прозвучало якось непереконливо.

— За чим ти можеш визначити?

Щось на зразок посмішки промайнуло його обличчям.

— Що ти маєш на увазі? Думаєш, хтось це може знати?

— Добре, скажи мені, що б ти робив, коли б знайшов свою любов?

— Скоріше за все, нічого. Що людина може вирішити чи зробити за іншого?

— Ти б одружився з коханою жінкою?

— Гадаю, що це було б найгірше, що я міг для неї зробити. Уяви, жити зі мною...

— Не хочу навіть уявляти.

Він простяг руку через стіл і доторкнувся до її пальців. Потім піднявся вище, до долоні, перевернув її й провів пальцем поволі до ліктя.

— Чимось кохання повинне відрізнятися від усього, що на нього схоже, — сказала вона.

Він підняв її руку й припав губами до долоні. Закусив її палець. Вона дозволила йому кілька хвилин водити пальцями по вустах. Потім відняла руку і знову відпила з чашки свого напою.

— Хто знає, — сказав він, — може, я цього й не вмію. Можливо, потрібно йти за порадою до психіатра.

— Може. Щоправда, мені б не дуже хотілося, щоб ти йшов до психіатра лише тому, що не кохаєш мене.

— Я подумав, що, може, не люблю самого себе. Вірогідно, причина в цьому. Не знаю, наскільки можливо взагалі когось любити, якщо не любиш навіть самого себе.

— Не вірю я в цю теорію, — мовила вона. — Я знаю багатьох, які терпіти не можуть себе й у той же час шаленіють від кохання до іншого.

Він помовчав, а потім докинув:

— Але я не люблю бути сам. Мені погано бути самому. Краще почуваюся, коли я з тобою.

— Але ти все одно мене не любиш.

— Інколи мені здається, що й тебе люблю. Можливо, це через оцей стіл, не знаю.

— А до чого цей стіл?

— Знаєш...

— Ні, не знаю, скажи мені?

— Коли тут сидимо, через деякий час мені здається, що я тебе все-таки люблю...

Нараз вона вкинула в рот повну жменю арахісових горішків. Вони були солоні, і їй здавалося, що не вистачає сили їх добре розжувати. Проковтнула їх майже цілими й сказала:

— Це нічого, швидко минеться.

Він кивнув головою, був схожий на людину, яка висловлює щире співчуття:

— Добре.

Потім підвівся, щоб принести ще по чашці. Вона простежила за ним поглядом, за його котячою ходою між столами. Точно так, як лінивий заспаний кіт, який кожної миті може зненацька скочити на верхівку дерева, — так він ходив. Вона обожнювала цю його ходу, їй здавалося, ніби ладна ходити крадькома містом, аби лише її побачити.

Він повернувся, несучи в руках дві повні чашки.

Вони мовчки пили й розглядали одне одного. Нічого незвичайного не могло трапитися. Його рука під столом знову пестила її коліно. Він завжди так робив. Вони мали торкатися одне одного, хоча б трошки.

— Думаю, і я тебе не кохаю, — сказала вона, — щоправда, колись мені здавалося, наче люблю. Потім сама пересвідчилася, що це не так. Ти маєш рацію, це щось інше між нами.

— Що ж це може бути, якщо не любов? Секс?

— Скоріше за все.

— Коли я був зовсім молодим, я вважав, що любов і секс абсолютно неподільні. Протягом наступних двадцяти років був упевнений, що це два зовсім різні поняття, в яких навіть немає спільних точок перетину. Тепер уже зовсім про це нічого не знаю.

Слід було поспішати. Швидко, швидко вони проковтнули залишок питва й вийшли на вулицю. Дружній і абсолютно густий морок був усюди навколо них. Можна було відчути, як земля в ньому здригається в очікуванні.

Він її не кохав, і вона його не кохала. Її рука ховалась у його кишені, а крига, яка нагадувала тонке скло, тріщала під ногами. Це був зовсім незвичний звук, не схожий на тріщання льоду. Йшли до її дому обережно, здригаючись від холоду й вітру, заспокоєні відкриттям, що не кохають одне одного.

Всю дорогу вони не розмовляли. Було занадто холодно для розмов. Просто дивилися, куди ступають, і намагались не послизнутися. Кілька разів він зупиняв її, аби поцілувати зледенілими губами. Десь на півдорозі засунув руку їй під пальто і доторкнувся до грудей, поверх джемпера. Тоді сказав:

— Страшенно холодно. Поспішаймо.

Час по час він дивився на неї, коли проходили повз вуличні ліхтарі. Зводив очі й вглядався в її обличчя. Це був погляд побитого пса. Погляд людини, що примирилася зі своєю долею.

— Ми розлучимося? — спитала вона, даючи йому чай.

Він залишався в ліжку, прикритий до пояса. Пройшовся рукою по волоссі й відкрив лоб. Вона любила той рух. Це був лише один із сотні його рухів, який вона могла відновити в пам’яті, коли побажає.

— Ну й яка від цього користь? І що взагалі в нашому випадку означало б розлучитися?

Справді, подумала вона. Рано чи пізно вони б знову зустрілись і відновили свої стосунки. Ніколи, власне кажучи, вони нічого одне одному не обіцяли. Жодна з цих клятв про вічну любов ніколи не звучала в їхніх розмовах.

Усі закохані на цьому світі, думала вона, впевнені, що саме їхня історія кохання розпочалася незвичайно, оригінально, незабутньо. Всі щиро вірять, ніби з самого початку відчували, що між ними обов’язково щось має бути. Та легкість, з якою він доливав їй вино тієї першої ночі. Погляди в напівтемряві. Нетерпляче очікування, коли всі нарешті зрозуміють і залишать їх на самоті з тим, що неминуче має статись. А ця перша хвилина в порожній кімнаті, перед світанком, коли світлотіні на обличчі ввесь час змінюються. Його борода починала знову рости. Її косметика розмазалася навколо очей. Напівопущені вії від утоми, спиртного й умиротворення. Абсолютно повне відчуття тіла. Незупинне відчуття остаточного розчинення одне в одному.

Доки надворі світало, вона, занурившись обличчям у його шию, сказала:

— Ненавиджу всю ту гру. Коли вдають щось. Хто кого перший покликав. Хто буде сильнішим.

— Я теж цього не визнаю, — сказав він.

І вона добре знала від самого початку, що від нього ніколи не почує ніякої

солодкої брехні, лише правду, хоч би якою була.

Помітила його одного вечора, коли він сидів у машині біля її будинку. Підійшла. Стукнула у вікно. Він відчинив дверцята. Й дивився на неї мовчки деякий час. Затиснув між пальцями полу її пальта.

— Саме цього я завжди боялася, — сказала вона.

— Ти не повинна боятися. Ти принаймні знаєш, де ти.

— Як надовго ти від’їжджаєш цього разу?

— Думаю... а чи є взагалі сенс повертатися? Всі ті звичайні речі, які інші люди легко роблять, для мене чомусь абсолютно неприступні. Не можу я цього пояснити.

Він і далі сидів в автомобілі, а вона стояла біля відчинених дверцят, майже не відчуваючи холодного вітру, від якого коцюбли руки.

— Знову буде сніг, — сказала вона й засунула руки у кишені. Куточки її очей були вологі й пекли вогнем. В один момент у неї виникло дивне бажання: опуститися на вкритий льодом приступок і заснути тут, біля його автомобіля. На ранок цього всього вже б не було, думала вона. Це найгірша ніч, яку могла собі уявити.

Але він переконував її в іншому.

— Благаю, не муч мене. Я все одно зараз маю розвернути машину й поїхати. А ти повинна відімкнути двері будинку, скинути пальто, приготувати чай, випити його у ліжку й заснути. Й назавжди, назавжди забути мене. Пообіцяй мені.

Як дивно, подумала вона, ніде немає жодної зірки. Загубилися в темряві ночі. Всі шляхи будуть засипані сніжними заносами. Ніхто цієї ночі не зможе виїхати з міста.

— Непогана ідея — чай, — сказала вона.

Потім відвернулася й витягла з кишені ключі.

Коли заходила в дім, його вже надворі не було.

Кілька років по тому, сидячи в кухні за чашечкою ранкової кави, вона читала вчорашні новини. Її чоловік голивсь у ванній. Вона добре чула, як він виконує уривок арії з “Травіати”. Байдуже переглядаючи заголовки, із задоволенням думала про те, що суботній ранок — одна з найкращих речей, які людина має в житті. Навіть краще від навколосвітньої подорожі, думала вона. Така подорож — це щось нездійсненне або минуще. Подорож навколо світу не є частиною справжнього життя. А цей ранок — моє життя, подумала вона, встаючи, щоб відчинити вікно. Цей ранок був саме таким, як і мав бути, — сонячний. Повітря свіже, але не холодне. Хмари анітрохи не загрозливі.

Вона повернулася до новин. Перегорнула сторінку. Побачила заголовок — “Прибульці сіли на бензозаправку”. Тут була навіть фотографія. Господар бензозаправки в своїй картатій сорочці показує рукою на незвичайні сліди в траві. Її погляд прослизнув по рядках тексту: “Ми чули на світанні дивний звук. Наш собака розгавкався. Різке світло не дало нам змоги багато побачити. Сильний промінь світла вдарив нам по очах. Ми побачили лише ці рівномірні сліди”.

Раптом вона помітила, що чоловік стоїть перед нею.

— Що трапилося? — спитав він.

Вона мовчки дивилася на нього. Його щойно виголене обличчя сяяло під променями ранкового сонця.

— Що трапилося? — спитав він цього разу голосніше, опускаючи руки на її плечі. — Заради бога, що з тобою? Чого ти плачеш?

Вона торкнулася рукою обличчя й відчула, що воно залите сльозами.

Й ніби здалеку почала розуміти, що звук, який сприйняло її далеке, космічне відчуття всесвітнього руху, вже став її власним голосом.

Чоловік сів на табурет біля неї. Взяв її за руки й сказав:

— Прошу тебе, скажи, що з тобою? Що тебе так засмутило?

— Дещо, що я забула, — сказала вона. — А зараз згадала.

На бензиновій заправці вона пригальмувала і вилізла з машини. Навколо не було нікого. Потім з будинку вийшов хлопчик.

— Тато зараз прийде. Він годує собаку.

— Дякую, — сказала вона. — Допомагаєш батькові?

— Тато дозволяє лише мити вікна, — сказав хлопчик, — коли зможу до них дотягтися. Тато мені не дозволяє заливати бензин. Каже, що можу його пролити. Але насправді я вмію. Я б тобі показав, але тато може побачити, й тоді мені нагорить.

— Нічого страшного. Я зачекаю на твого тата. Я читала в газеті, нібито біля вас приземлялися прибульці?

— Так, — сказав хлопчик, — я їх не бачив. Я спав. Їх ніхто не бачив. Але вони приземлялися тут, міряли щось біля будинку, а потім полетіли. Як ти гадаєш, вони повернуться?

— Звичайно, — сказала вона.

— Я знаю, чому вони приземлилися саме біля нас.

— Чому?

— Хотіли підмінити Блека, мого собаку, собакою з космосу. Але Блек почав гавкати, ми прокинулися, і вони не встигли цього зробити. Тепер Блек уночі спить у будинку.

— Скільки тобі років? — спитала вона.

— Скоро буде шість, — сказав хлопчик.

Потім обернувся й закричав:

— Тату, тату, не барись!

І тоді вона побачила, як його батько підходить ближче, витирає руки брудною ганчіркою, заправляє сорочку в штани й потім, ніби це було вчора, проводить пальцями по волоссі й поправляє окуляри. За кілька кроків до неї він її побачив і зупинився. Підняв руку до обличчя, як людина, в якої щось несподівано заболіло. Хлопчик стояв між ними, здивовано їх розглядаючи. Сказав нарешті:

— Тату, я розповів їй про прибульців.

Трошки худіший, ніж раніше, волосся довше, ніж вона пам’ятає, але все інше незмінне, безперечно, це він. Почула:

— Це Лука, мій син.

— Так. Ми вже познайомилися.

— Що тебе привело до нас?

— Побачила твою фотографію в газеті. Мала переконатися, що це справді ти.

Лука потяг батька за рукав, прошепотів:

— Тату, вона чекає, що ти їй наллєш бензину. Чекає тебе вже півгодини.

— Я миттю, — сказав батько.

Але не поспішав.

— А казав, що ніколи не вмів жити, як звичайні люди.

— Виходить, навчився.

— А ще казав, ніби ніколи не вмів жити на одному місці. Ніби тоді почуваєшся прив’язаним і тобі абсолютно некомфортно.

— Я звик.

Лука широко розплющив очі:

— Тату, ти її знаєш?

Чоловік узяв сина за руку і сказав йому:

— Луко, йди додому. Подивися, чи Блек усе з’їв.

Проте хлопчик не зрушив з місця, уважно дивився то на того, то на того.

— Хочеш, я наллю тобі бензину? — сказав чоловік.

Але вона вже намацала за собою ручку, відчинила дверцята автомобіля й поїхала, зачепивши колесом купку порожніх консервних бляшанок. На секунду глянула в дзеркальце. Батько й син стояли, трималися за руки й дивилися вслід машині.

Давно вже спустилася темрява й заправку було зачинено. Жінка пройшлася навколо й оглянула будинок. Чула, як Лука кричить кудись за ворота:

— Блееееееек! Блек, заходь у дім!

Собака добіг до дверей і ввійшов. Хлопчик зачинив за ним. Вона ще постояла там, розглядаючи світло, що линуло з дому. Потім захотіла підійти ближче. Що, коли зараз сюди повернуться ті прибульці й побачать, як я нишпорю навколо будинку, подумала вона.

У кімнаті він лагодив старий будильник. Бачила, як його пальці обережно відділяють одну деталь від іншої пінцетом. Він ніколи мені не казав, що вміє ремонтувати годинники, подумала вона. Й хто знає, скільки ще й зараз про нього не знає.

Невдовзі зайшла молода жінка з повною тарілкою оладків і поставила їх на стіл. Він підвів погляд, сказав щось веселе, далі ще щось додав. Жінка відмахнулася, взяла один оладок, відкусила, потім увімкнула телевізор. Сіла в крісло й підібгала під себе ноги. Потім з’явився хлопчик, батько сказав йому: “Подивись” і кивнув на стрілки будильника. Хлопчик кришив оладок і давав собаці. А вона стояла за вікном, майже не дихаючи, відчуваючи як вечірня волога піднімається з трави й потроху холодить їй коліна. Згодом почула, як собака загавкав. Хлопчик намагався його заспокоїти. Собака не вгавав. Мати обернулася й щось сказала хлопчикові. Жінка знадвору побачила, як хлопчик і собака вийшли з кімнати. Його ж пальці тепер витягали малесеньку спіраль із годинника, піднімали її до світла. Жінка згадала, як він любив цими пальцями водити по її вустах, коли вони займалися коханням. Бувало грубо цілував її, а інколи дуже лагідно водив по губах зубами, переплітався з нею язиком.

Спочатку з’явився пес. Його мордочка була зовсім поруч із її ногою. Тоді вона побачила хлопчика. Він теж стояв недалік і розглядав її. Хто знає, скільки він отак стояв. Нарешті хлопчик прошепотів:

— Можеш відвести Блека? Я мав вивести його на вулицю, бо мама сердиться, коли він гавкає.

Вона дивилася на хлопчика й собаку, не встигаючи вимовити щось у відповідь.

— Я знаю, що ти прибулець, я зрозумів це, щойно ти прийшла на заправку, — вів хлопчик. — Ти бачиш кольорове зображення чи тільки чорно-біле?

— Чорно-біле, — сказала вона теж пошепки.

— Що ти тепер робитимеш? — спитав хлопчик. — Як довго залишишся на Землі?

— Я вже вирушаю. Прийшла, аби з тобою попрощатися. На добраніч, Луко.

— Можу я до тебе доторкнутися? — спитав хлопчик.

Вона простягла руку, й хлопчик поволі, дуже обережно простяг пальці до неї. Вона побачила, що він, коли виросте, матиме такі самі руки, як у його батька. Хлопчик пальцем торкнувся її руки.

— Шкода, що мені ніхто не повірить, — сказав він.

— Це не так важливо. Ти ж знатимеш, що це було насправді.

———

На Растку објављено: 2009-11-14
Датум последње измене: 2009-11-14 05:11:30