Сава Дам’янов

Тіто є(був) Я

Із сербської переклала Ольга Мартишевa

“Все це позолотить народ”[1], — часто говорив Тіто, але цього, мабуть, не розумів ніхто. “Все це позолотить народ”, — сказав він і в останню мить свого земного життя, але стіни кімнати Клінічного центру у Любляні, мабуть, не мали вух. “Все це позолотить народ”, — так промовляло перше й останнє речення Тітового таємного заповіту, але ніхто, мабуть, не мав очей... Всі здавна прикидалися глухими і сліпими, виправдовуючи це переконанням, що особа, прихована під ім’ям Йосип Броз — надприродна істота, якийсь вид херувима чи серафима, чиї думки, слова і вчинки недосяжні для звичайних смертних і чиє царство аж ніяк не від світу цього. Забобони натовпу, фантазми неписемної потолочі, релігійний захват нечем, які завжди шукають таїнство в тому, в чому таїнства ніколи не було і ніколи не може бути?! Якби ми лишень запитали Учительку Життя, якби ми лишень пірнули у тихі води Фактів, якби ми лишень невірну Мрію принесли на духмяний жертовник Істини, відкрилися б двері неба і хор Янголів Божих промовив би заклинання:

На далекому півдні світу, де стрімчасті береги й ураганні вітри ріжуть хвилі морські, є вузька печера — найтемніша печера під небесною банею, за семи горами! В ній жив велетень, який століттями переборював долю, бо ніколи не був винний — навіть, коли увесь світ загорнув у покров сиво-чорний. Його оповіді завжди мали емпіричне походження й емпіричний зміст, отож вони становили своєрідні інструменти, за допомогою яких він природу й малював і стирав. Наприклад, він полюбляв притчу про виноград: за допомогою тієї притчі велетень добував із копальні благородні метали і в них заковував полонених суперників-дурнів; притчею про ідею свиней він виконував смертні вироки суперникам-дурням, захищеним снігами, очеретом і міллю; “Івіцою й Маріцою”[2]. Зазвичай він влаштовував розкішні бенкети з посмертних залишків суперників-дурнів, які все ще (посмертно) сподівалися на пенсію. Загалом, велетень і рибалив, і по-рибальськи базікав, але все-таки сам він був найусамітненішим велетнем під склепінням небесним (яку, можливо, якраз Він і створив?)! Оповідь про Тіто розповів йому я, то була єдина оповідь, яка не належала ні йому, ані античному міфу: саме ця оповідь мене назавжди вплела у мережу його таємних зв’язків, подаючи мені надію, що одного разу і я буду страчений і з моїх останків буде приготована багата трапеза:

Н а  з а к у с к у  свиняча голова й бекон, після них індичка й млинці, в кінці маленькі струделі: хліб, мамалига і столове вино, цибуля лиш за смаком (або козячі соплі і яйця?). Post festum йде оповідь: не оповідь про минулий бенкет, не оповідь про Йосипа Броза, а ОПОВІДЬ, ЯКА РОЗПОВІЛА ПРО ТІТО (а не про “блакитний потяг”[3], в якому всесербські володарі трахають козу). Вона промовляє: я оповідь, яка повідала про Тіто — я розповідала ТІ безліч разів, казала тобі ТО (бо якщо бреше ріг, коза не бреше)! Я розповідала ТіТо у ліжку, розповідала тобі те біля воєнного таборного вогню, розповідала ТІТО, коли падали зірки і вставали мертві партизани (після смерті ще блискучіші, білі, але іноді і як коні вороні!). Н а  с н і д а н о к — варений окіст, н а  о б і д — рубець[4] і пармезан,  н а  в е ч е р ю — сувора дієта (щоб бідним кізочкам не заважало, якщо всесербським володарям припре посрати)! Так насправді було: коли я була дитиною, отже, коли Броз теж був дитиною, у непроглядній пітьмі кімнати я розповідала про майбутнього Тіто (а якщо хтось тебе спитає, скажи, що та кімната чи хижа була без габариту!): щоб не повторювати постійно: Тіто є (був ) я, Тіто — це я і Тіто буду я (все інше — це Історія, в якій загін всесербських володарів — не дивлячись на Маршала[5] — перед кізочками рясно срав!).  Н а  п о л у д е н о к — гаряча картопля, для гостей — холодець, для ворогів — історичне НІ (хоча не без винятку, тобто якщо холодець приготовлений з покійного дядька)!

“У царя Трояна козячі вуха”, — казав я, щоб мене зрозуміли всі. І зазвичай я тишком-нишком додавав: “Поклялася земля раю, що всі таємниці знає”. Ну, тепер, може, точніше було б сказати: я казала, хоча я був (чи була?) оповіддю, але я охоче міняв (міняла?) граматичний рід і (надграматичну) стать, щоб невпинно тримати у невідомості своїх співробітників, народ, цілий світ. Я повторю більш зрозуміло у чоловічому роді: довгі коси — короткий розум[6], короткі коси — глибока кишеня![7] Бо у житті все-таки найважливіше дещо й заробити, на радість саєнтолога, Цирку Історії чи й Історії як Апокрифа! Так учив Тіто, так учила (учив?) я: “Хто вечеряє горілкою, снідає водою”, або по-простому — “Хто рано снідає чи жениться молодим, нехай не скаржиться потім на голод”. Або латиною: “Так кози трахалися, що в козлів яйця болять”. А потім я питаю вас, друзі й подруги, як людям залишитись тверезими і не перепихнутися?! І ще питаю, щу воно таке: “Вранці біле, вдень чорне, ввечері строкате?” Цього не знає ніхто, навіть ті, хто має очі, але ніби не чують Істини: те знає лише Вчителька Життя, коли розлучається із невірною Мрією. Як я ніколи не розлучався (розлучалася?) із Історією: у протилежне вірять лише малі міфотворці, яких завжди — як на біду — зраджує якась велика помилка. Наприклад, нелогічна назва, погане знання мови, недбала версифікація (“Wenn der obere Stock voll ist, der untere ist zu verlasen”[8]). Доки вони сидять на доках Холідея[9] і волають оту народну пісню, ваятерповську[10] (“Тіто наливає, Тіто пригощає, та туга за Королем серце крає”), час їх невблаганно криє павутиною забуття: бо зараз уже давно за Тіто серце тужить, а вино (тобто віскі) наливає і пригощає хтось зовсім інший із Гоголевої шинелі (Слоба, Джинджич чи д-р Воя; д-р Туджман, Месич чи Кучан; Алія[11], Балія[12] чи Севдалія[13]; все на кожний смак під дудку, на якій музика грає!). Бо як завжди було: у в’язниці є Ерп, “холідей” (латиною: відпустка, канікули!) треба провести на якомусь Доці, ех! Плутанина богів, Дикий Захід і Темниця Народу водночас! І я вас запитую, що зробили ми з цього приводу, крім того, що на Бріоні[14] створили Америку? Що сталося у тій вузькій печері, що — у Клінічному центрі у Любляні, після “Перестрілки біля Ок-кораля”?[15] Не може припинитися оповідь: ОПОВІДЬ, ЯКА РОЗПОВІЛА ПРО МЕНЕ; або, як кажуть сміхотворці: не зникне ОПОВІДЬ, ЯКА РОЗПОВІЛА ПРО ТІТО...

... Проте все це позолотить народ, все це вкриють сніги, очерет і міль...

1. Сербська народна приказка, означає “все зрештою буде добре у пам’яті народній”. (Тут і далі примітка перекладача.)
2. Сербський варіант німецької казки братів Грім “Ганзель і Грета”.
3. Назва спеціального потяга, яким користувався Тіто та високопосадовці.
4. Все це страви хорватської кухні, бо Тіто родом був із Хорватії.
5. Військове звання Тіто, а також шерифа Ваята Ерпа.
6. Про жінок.
7. Про багатих чоловіків.
8. "Коли верхній поверх заповнений, нижній можна полишити".
9. Один із персонажів фільму про Ваята Ерпа.
10. Від імені Ваят Ерп, легендарного шерифа на Дикому Заході.
11. Слободан Мілошевич, Зоран Джинджич — колишній прем’єр-міністр Сербії, Воїслав Коштуніца, Франьо Туджман — колишній президент Хорватії, Степан Месич — колишній президент Хорватії, Мілан Кучан — колишній президент Словенії, Алія Ізетбегович — президент Боснії і Герцоговини.
12. Лайлива назва мусульман.
13. Людина, яка полюбляє боснійські народні романси-севдалинки.
14. Національний парк у Хорватії, де була резиденція Тіто.
15. Фільм про Ваята Ерпа.

© Ольга Мартишева, переклад, 2009.
Всесвіт, 2009, № 5-6. - с. 114-116. http://www.vsesvit-journal.com