Оксана Забужко

"Бочка з порохом" Ґорана Паскалєвіча

Цей фільм Ґорана Паскалєвіча має ще одну назву, під якою він ішов у світовому прокаті, - "Кабаре Балкани". Справді, це одне з наисильніших моїх кінематографічних вражень за останні десять років. І річ не лише в тім, що я дуже люблю (хоча це надто тривіальне слово) такий феномен, як "югославське", балканське кіно, - точніше б сказати: ставлюся до нього з побожним захопленням. Це - високе мистецтво, напряму породжене війною, й подібних прецедентів більше немає: зазвичай коли говорять гармати, музи мовчать. А тут - мистецтво найвищого ґатунку, з яким, і це найприкріше, український глядач знайомий дуже мало. Не претендуючи жодним чином на статус кінознавця, мушу зізнатися, що письменник - це специфічний, ба навіть "неправильний" глядач. Читаючи книжки, дивлячись фільми, оглядаючи малярські виставки, письменник завжди в якихось найдальших кутиках спинного мозку сподівається отримати "підказку" власним творчим пошукам, шукає, чого б повчитися від іншого мистця, який рухається в тому самому напрямку.

Для мене "Бочка з порохом" Паскалєвіча - найкращий фільм про війну з усіх, які я бачила. При тому, що тут немає ні армій, ні фронтів, ні людей в уніформі. Звичайне собі буденне життя міста в країні, охопленій війною. Війна для народу - це те саме, що рак для людського організму: як кажуть онкологи, "пожежа в домі", збій генетичної програми, і неможливо угадати, де, в який момент накопичена "підшкірно", під верхнім шаром нормального побутового життя, критична маса злої енергії зненацька виривається на поверхню й дає вибух. Взагалі-то, кожне живе явище в : мистецтві можна відтворити на трьох рівнях. Умовно кажучи, на "ідеологічному" - рівні того, що і як відбувається: дій, історій. На психологічному - коли з'ясовується питання, ЧОМУ все відбувається саме так. І найвищий пілотаж, що завжди викликає захват, - це коли мистець виходить на рівень "енергетики", тонких матерій. Для мене особисто найбільший читацький комплімент - це коли мені кажуть: "Почалась тахікардія на другій сторінці тексту". Паскалєвіч працює якраз на цьому, третьому рівні: він відтворює саму енергетику війни - й таким чином дає зрозуміти зло, розлите в повітрі будь-якого людського існування. Тому що він завжди існує в усьому сущому, і в нас самих - цей "темний бік місяця", і мене завжди цікавило, як його вловити, в поезії, в прозі - в "Казці про калинову сопілку", в "...Мілені", в "Польових дослідженнях...", - оцей виворот, ощир, оскал, коли раптом спокійний плин буття вивертається назовні своєю чорною стороною. А "Бочка з порохом" - саме про це.

Фільм багато чим завдячує дуже добрій літературній основі. Його знято за п'єсою Деяна Дуковскі, і сценарій зберігає первісну драматургічну композицію - коли всі нібито не пов'язані між собою новели-епізоди врешт-решт складаються в єдине ціле, як і всі герої виявляються пов'язані між собою лише на перший погляд випадково. Але випадково кинутий кимось одним у простір, як запалений сірник, згусток лихої енергії, передається далі, по невидимій естафеті доль, і ця трансмісія захоплює всіх, перш ніж "пожежа" повернеться назад до "виконавця". І я скидаю капелюха перед авторами фільму саме тому, що вибудувавши оцей алгоритм, вони ні на секунду не сфальшивили, не відвернули погляду, мужньо витримавши у фокусі всю, висвітлену "по дорозі", безжальну жорстокість життя.

Ще один біль і жаль нашої української ситуації, - це що навіть тут і зараз ми змушені користуватися некваліфікованим, зробленим абияк російським дубляжем. Тим часом якраз у цьому фільмі текст надзвичайно важливий, тут напрочуд точно грають навіть окремі слова, вирази, тут є наскрізно повторювані словесні формули, які у фіналі виходять на контрапункт. І сербське "за-што?", яке по наростаючій звучить у кількох епізодах, - це зовсім не "за что?", як тут перекладено, це "чому?" - питання, яке лишається без відповіді. Інша ключова вербальна формула задана в епізоді, де лаються закохані, повторюючи одне одному "ко є крів, ко є крів?" ("хто винен, хто винен?"), - відповідь на це запитання постане в останніх кадрах, в образі цього загнаного хлопчика, по суті - розіп'ятого, каменованого, який тричі прокричить "не йстем крів" ("я не винен"). Винних немає, тому що винні всі. Кожен. Із нас. Це не про них, це про нас. Отака проекція вини на себе - це єдиний спосіб боротися з утратою людяности, з утратою життя як воно є. Цей шанс для психологічної "добудови" й післядії, вже естетичної, у фільмі для глядачів - залишений. Нас запросили бути не лише глядачами, а й співучасниками цієї нещадної тахікардії стосунків, і кожен глядач цей клубок емоцій мусить розмотувати для себе самотужки. Пам'ятаю, після першого перегляду я, прийшовши додому, сіла й записала по пам'яті, як це все зроблено поепізодно - що за чим іде, в якому порядку. Для мене було важливо вловити й зафіксувати найгеніальнішу, по-моєму, ідею фільму - ідею вже навіть не філософську, а релігійну: зв'язку всього з усім. Того, як кожен наш вчинок (дрібний, банальний, на рівні, скажімо, вихлюпу роздратування в міському транспорті, коли просто не хочеш себе контролювати) - іде в простір як по бікфордовому шнуру і триває там, руйнуючи світ уже без нашого відома. Ми всі живемо в зачумленому світі, і максимум того, що мистецтво може зробити й чим виправдати своє існування, - це дати оцю чітку терапію правдою. А це далеко не завжди трапляється. Адже зараз дають "хавать" стільки сурогату, що заглушити, забити в глядача, читача "нерв правди", інстинктивну здатність відрізняти істинне від підробки дуже навіть можливо. А реставровувати, відновлювати затлумлене - дуже тяжко, це вимагає серйозної душевної роботи. Хоча це єдине, для чого потрібне мистецтво.

Добре пам'ятаю одну розмову наприкінці вісімдесятих: вона стосувалася ситуації на Балканах, і один мій друг завважив, що молодь тодішньої Югославії безкінечно говорила тільки про гроші. "Бабки, тачки, тьолкі" - з чого він зробив висновок, що діло йде до війни. Це погана аналогія з нинішнім станом речей в Україні. Але направду я чекаю, коли українські мистці перестануть говорити про гроші, яких їм бракує, і замисляться над тим, що такий, до прикладу, фільм Паскалєвіча, зовсім не мав аж якогось неймовірного бюджету. А проте відбувся як явище високого мистецтва і свою місію - нести правду - таки виконує.

Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми. Книжкове видавництво KINO-КОЛО, Державний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, Київ, 2006. - с. 44-49. Оксана Забужко о филму Горана Паскаљевића "Буре барута" у зборнику посвећеном омиљеним филмовима украјинских писаца.