Бранко Чопіч

Рябко в країні казки

 

Десь далеко, як каже стара казка, далеко, геть на край світу і ще півгодини далі, у Країні казки, знаходиться чарівне собаче село. Там тобі, шановний, кожен собацюра миттєво загубиться в лісі, від костей втікаючи поперед вареного зайця. Роззявиш рота – одразу влетить туди печений жайворонок, загавкаєш – з гілок посипляться курячі печінки. Вночі тобі у головАх приємно пахне смаженими ковбасками з часничком, а як тільки вранці відчинеш кватирку, собачий повар тебе й запитає:

- Що бажає господар на сніданок: гусячу ніжку чи поросяче вушко?

Собаки вже давно забули шлях до того села, і тепер його бачать лише уві сні. Тільки Місяць, старий світовий мандрівник, знає, де воно знаходиться. Тому, багато собак ввечері підводять голови до золотого місячного кружала і завивають благаючи:

- Ауууууу... Скажи мені, де село собаче?

Про те селище часто бачив сни і кудлатий Рябко, одна кмітлива псиназ племені чабанських собак у далекій країні Люлі-Люлі, десь за трьома морями. Він, правда, не стеріг ні овець, ні ягнят, проте водив сліпого. Через те був собі уявив, наче він найрозумніший серед решти вівчарок, котрі цілісінькими днями вилежуються біля стада на гірських пасовиськах.

Про інші добрі та погані сторони нашого рябого не будемо зараз, про це поговоримо пізніше, спочатку подивимось як пес пішов від свого хазяїна.

Одного дня, десь на великому ярмарку у країні Люлі-Люлі, зібралося багато сліпих, глухонімих, людей з покаліченими руками, кульгавих та інших. Більшість з них були здорові-здоровісінькі люди, котрі лише прикидалися хворими та немічними задля того, щоб не працювати і жити спокійно з помочі інших людей.

Сидять вони собі і голосно жебрачать, аж поки раптом з усіх боків навколо ярмарку почулися вигуки та метушня.

- Що це чути? – питає один удаваний глухонімий.

- Наче міські вартові їдуть?

- І справді, бачу їхні блискучі шоломи – викрикує несправжній сліпий. – Ось вони, вже тут!

- Якби ж нам скочити на ноги дужі, та й дати дьору звідси? – спитав удаваний кривуля. – Коли побачать, що ми здорові, кинуть нас до холодної.

- Ух, коли б когось з них за шию вхопити! – пригрозив кулаком той, в кого рука наче б то покалічена була.

Вартові з усіх боків обступили удаваних калік. Першого зловили, так би мовити, сліпого.

- Що тут робиш? – гримнув вартовий з вусами в піваршина.

- Прошу, цеє...теє...той....я гав ловлю та продаю! – розгублено відповідає зрячий сліпий.

- Гави продаються лише в неділю та на свята, сьогодні ж п' ятниця – робочий день. До в'язниці з ним, в ту камеру з собачими блохами! – крикнув вартовий, і повернувся до несправжнього глухонімого:

- А ти що тут робиш?

- Божі дні краду! – голосно відповів німий.

- Ага! – примружився вартовий і крутнув вусами.

- Тебе ж і шукаємо! Чи ти не той, що вкрав цього року двадцять дев'ятий день лютого. Хлопці, ведіть його до каталажки, та напишіть скаргу: вкрав, кажіть, зі складу цього року один коротший день з довгими сутінками та мокрим снігом.

Третій шахрай почав жалітися вартовому:

- Я ледь повзаю на ногах і тому жебрачу. А колись, поки був здоровий, міг сам гарно бігати. Ось так, дивіться!

Тут удаваний кульгавий як вшпарить через ярмарок та так швидко, що аж самій каруселі закрутилася б голова. За мить за ним залишився лише білуватий хвіст осяйної куряви, що губився десь далеко за горизонтом.

- Ого-го! А швидкий же був колись! – дуже здивувався вартовий. – От тобі й туга-печаль, що став кульгавим.

Правда, тільки-но впала ніч, вартовий згадав, що його кульгавий обдурив, і пішов того шукати. Вийшов у поле, виглянув з-за одного дерева, пошукав в ярку, але нікого не знайшов. Вартівник зрештою подивився на зоряне небо, побачив молочний слід Кума Соломи і здивовано цокнув язиком:

- Ц! Ти диви, негідник: втік кудись в небо. Он і зараз його шлях видно.

- Але – зупинимось! Ми забули про сліпого та Рябка. От що було з ними:

Як перетрясли весь ярмарок, нарешті вартові зупинились біля сліпого.

- Ти, кажеш, сліпий? –гримнув вусань.

- Так, це я, здорованю з шаблею та підкованими черевиками, - відповідає старий.

- Ага! Та коли ж ти сліпий, відкіля знаєш, що я маю шаблю, підковані черевики і те, що я великий?

- Бачив своїми вухами – пояснює вартовому сліпий. – Те, що кричить – здоровань, те, що дзвенить – шабля, а те, що тупотить – черевики.

- Тільки подись-но, він бачить вухами! – здивувався вартовий, і щоб це краще перевірити, підійшов до старого збоку і полоскотав його вухо своїм довгим вусом.

- Що це, чи бачиш?

- Очевидно, це кінський хвіст, а може й щітка з хутра якогось борсука, - невпевнено каже сліпий.

- Е, ні, братику, бачу я, що ти нічого не бачиш, - ображено пробурмотів вартовий. – Ведіть його в старечий дім. Видно, що вже не до роботи йому, коли не відрізняє один шовковий вус від якогось там грубого кінського хвостища.

- Що буде з моїм рябим? – занепокоївся старий.

- Віддам його шкуродеру, щоб прикінчив пса, ось так і не інакше – суворо бурмотів вартовий.

- Е, ні, цього вже допустити не можу – заперечив сліпий. – Рябко був багато років моїм вірним поводирем та другом. Гріх би був його вбити.

- І що ж з ним робити?

- Хоч відпустіть, куди його очі ведуть та ноги несуть, – запропонував старий. – Він і сам якось викрутиться (знайдеться).

- Добре, хай буде так! – погодився вартовий і крикнув рябому:

- Тікай геть, куди очі носять та ноги водять!

Старий востаннє обійняв та погладив свого давнього друга, і відправився з вартовими, а Рябко собі пішов до виходу з ярмарку. Той вусатий ще раз кракнув йому вслід:

- Дивись мені. стережись, як побачу лише твій слід поблизу містечка, намотаю його на один великий клубок, і так тебе приволочу до лабет своїх. Як тільки почую гавкіт твій, що оббиває стіни міста цього, перетворюсь на відлуння чи ехо, і повернусь до тебе та й вхоплю за вуха. Запам'ятай, отож, якщо тебе злапаю – навіть тінь твою роздеру.

Наляканий тими страшними погрозами, Рябко схопив ноги в руки і помчав щодуху, подалі від міста і вусатого вартівника. Зупинився лише аж на дев'ятому горбі і сів, щоб подумати куди далі податися. Довго думав, та так довго, що вже можна було б і чотирьох зайців зловити, три паркани перестрибнути, двох кішок на даху високому побачити і ще один раз хвостом вильнути. (Маркович Іра)

Як тільки махнув хвостом, одразу спала йому на думку розумна ідея:

- Піду шукати чарівне собаче село. Там мене напевне приймуть.

А давай ти зараз знайди собаче село! Відколи його шукають лише такси: винюхують, риють, залазять навіть у нори борсуків, щоб побачити чи ж часом не вкрали його хитрі злодюги, але все даремно. Від наполегливого шукання настільки стерли ноги, що вони стали такими короткими як у мишей.

Але Рябко все ж не втратив хоробрості. Йшов та йшов днями й ночами, мчався риссю, просто біг, підіймав куряву на сонце та місячне світло, доки не добрів до якоїсь зовсім невідомої країни. На її державному кордоні стояв височенний стовп з великою таблицею, на якій писалося:

КРАЇНА КАЗКИ.

Просимо всіх відвідувачів, з нагоди в'їзду до цієї країни, обтрусити звичайний земний бруд зі своїх стоп, копит, лап, кігтів тощо, і заразом дотримуватися наступних правил:

1. нічому не дивуватися, це непристойно;
2. бути обережним, щоб не розтоптати карликів;
3. остерігатися, щоб тебе не розтоптали велетні;
4. з-поміж транспортних засобів користуватися килимом- самольотом, пташкою Оя-Аєю, звичайною мітлою та чобітками-скороходами. Дотримуйтесь правого боку, швидкість необмежена;
5. проживання і харчування для подорожуючих забезпечені „Хатинкою на курячих ніжках”. Оплата згідно кмітливості: або нічим, або головою. Послуга швидка і якісна;
6. під час купання в озерах стережіться змій та драконів. Тому плавайте з мечем;
7. звикайте ризикувати;
8. якщо у тебе немає хоробрості, не заходь до цієї країни, вона лише для відважних та невгамовних;
9. перенесення дива з царства казки на звичайну землю небезпечне, тому мусиш мати сміливість;
10. не зраджуй друзів своїх, це і тут карається.

Правління Країни казки:

Герой Небойша
Триголовий змій
Хлопчик – з – мізинчик
Червоний горобець (забув підписатися)
Чиста – Сталь (тимчасово замурований в бочці)

Прочитав Рябко всі правила, трохи насторожившись зі страху, але все ж зібрав усб свою хоробрість і перейшов кордон.

Ось він і в Країні казки.

Першої ночі, по місячному сяйві,Рябко дістався до кордону заячого села. На великій таблиці перед самісіньким селом було намальоване цуценя, мов прикордонний стовпчик, перед величезним зайцем. Заєць тримав у руці гнучкий прут і наче запитував його:

- Ну, блохоловче, коли не будеш м'яким як заячий хвіст, одразу поб'ю тебе!

- Ой-ой, звідси мушу щодуху тікати, бо це може погано скінчитися! – пробурмотів Рябко, і кинувся настільки нестямно бігти, що на цілих триста метрів перегнав свою власну тінь. Коли ж оглянувся, побачив, як його відбиток біжить через гору, та йподумав собі, що то його переслідує якийсь заєць і метнувся ще нестримніше, що аж ледь не збожеволів. На щастя, поряд був досить густий лісочок, і коли Рябко туди скочив, його оточила така чорна темрява, що він не тільки тінь, а й себе в ній загубив. (Маркевич Міла)

-Рябко, ти де, я тебе не бачу? - запитує він сам себе ,і так само, сам собі відповідає.

-Що ти мене запитуєш! Я й сам незнаю, де я.

-Повільно йдучи на нюх, Рябко ледь вибирається з того лісу і йде далі, та невдовзі наштовхується на ще більшу біду - на саме котяче село.

-Ооо… тут було на що подивитися!

На одному стовпі ,біля входу до села, висіла одна собацюра, прив'язана за хвіст. Коти об неї гострили свої кігті, а коли бідненький пес почав би занадто плакати і завивати, один старий головатий кіт повчально його корив би:

-Мовчи, дружок! Хіба ти не пам'ятаєш, як ганяв наше котеня?

Рябко згадав, як колись і він проганяв котів аж поки вони б не видирались на якесь дерево, і від страху аж затремтів у страшній лихоманці, і серце у нього ледь не впало у п'яти.

-Брр…треба рятувати свою шкіру!

-І знову біг та й біг. Щоб описати ту біганину як слід, потрібно було б мати книгу довжиною в півдня, наповнену місцями, зарослими тереном, урвищами, тинами і реп'яхами. Але в такій книзі загубився б і сам читач. Тому ми не будемо писати, а візьмемо чобітки-скороходи і перескочимо всі його пригоди, тоді одразу опинимося…

- Де,де?!

…Перед чарівним і славним собачим селом!

Ось Рябко дістався до собачого села. Там з подиву аж рота роззявив, не міг повірити своїм очам і сказав їм:

Брешете, очі, це - неправда !

А там є на що подивитися!

Собаче село з усіх боків було оточене муром з шинки, але до неї не можна було дійти, бо навколо мура був глибокий рів, повний диких котів. Побачивши Рябка, вони почали жахливо верещати:

-Няу- няу, іди сюди, ми тебе роздеремо на шматки!

Над великими ворітьми, через які входили в село, був такий напис:

«Ти, який входиш сюди, лиши ззовні всі свої блохи і реп'яхи».

Рябко не мав ,чого і лишати, бо по дорозі, у великій біганині, погубив і блохи, і реп'яхи.

Тому хоробро рушив через ворота – і одразу опинився на чистій галявині, де за довгим столом засідав великий собачий суд. За ним великі ворота зачинилися, і один страшний голос десь з глибини стола закричав:

- Пане суддя, на наш високоповажний суд покірно, з підібраним хвостом, ступає чабанський пес Рябко, за професією – собака-поводир. Тут його гріхи і добрі справи!!! Пані та панове, а ви там у кутку, залиште те стегно павича.

Рябко просто закляк від страху, коли до суду ввійшов обвинувач, якийсь чорний, як сажа, зубатий пес, і загарчав. По-перше, ця собака пройдисвіт, бо крала з торби сліпця шматки мяса.

Винен!- каже суддя і на праву чашу вагів Правди, які стояли перед ним, кидають один тягарець.

Ви маєте рацію, але він тільки й знав, що днями голодний та спраглий водив свого сліпця – каже захисник Рябка, одна повністю біла собачка, і кидає на ліву чашу вагів один тягарець. Ваги вирівнялись.

Одного разу він залишив свого сліпого і цілу годину ганявся за зайцем – загарчав обвинувач.

А чи то був якийсь великий заєць? – з цікавістю запитує суддя, і очі його починають поблискувати.

Та, їй Богу, така собі, товстувата зайцюра, що точить капусту – просто відповідає Рябко.- Великі вуха, маленький білий хвостик …(Іванова Ліля)

–А шерсть така м'яка, і сіра, і не сіра, а така брудно-сіра, по заячій моді? – розпитує суддя, крутячись.

–Так-так! – киває Рябко.

–Еее, то це вже не гріх, це добра справа, – сказав суддя і кинув один тягарець на ліву чашу, до якої зараховувалися добрі справи нашого Рябка.

–Минулої зими він заснув у якійсь хаті, і вночі кішки витягли ковбасу із сумки сліпця, – заверещав позивач.

–Еее, то це вже тяжчий гріх, особливо, якщо ковбаса була із свинини та ще й, разом з тим, жарена – сказав суддя і кинув ще однин тягарець на праву чашу, до гріхів бідолашного Рябка. Гріхи знову перетягнули у свій бік.

–Але, зате, під час хвороби сліпця, він багато днів просидів біля його ліжка і в жодному випадку не хотів його покидати, – сказав білий песик.

–Еее, це вже визначне діло, знак вірності і дружби. Браво, Рябко! – закричав собачий суддя і кинув на ліву чашу одну величезну кістку. Добрі справи нашого поводиря знову перетягли у свій бік.

А той злий чорний пес-позивач почав зараз же перераховувати цілу купу дрібних провин нашого рябого. Не забув, навіть, старий якийсь капець, який рябко, ще як був щеням, витягнув з хати і загубив у високій траві. Від того чаша з гріхами почала сильно переважати і спустилася майже до самого столу. Чорний пес єхидно заричав:

–У рів його, до диких кішок!

–Няв-м'яв! – почулося з канави. – чекаємо його з нетерпінням і з двадцятьма кігтями.

І страшна небезпека вже почала насуватися на нашого Рябка, коли білий песик, його захисник, раптом щось пригадав:

–Панове пси, цей рябий, хоч і боявся вовків, та одного разу цілу ніч просидів біля свого сліпця у великому лісі, де вони заблукали. Неподалік голосно завивав якийсь голодний вовчище, Рябко тремтів і прижимався до свого хазяїна, але не хотів покидати його. «Біжи, Рябко, хоч ти рятуйся!» - наазував йому старець, але Рябко, все ж таки, не пішов, а вирішив загинути, захищаючи сліпця. Так вони залишилися до ранку, аж поки їх не знайшли якісь вугільники і не врятували.

–Урааааааа, хай живе Рябко, хоробрий і вірний друг! – голосно закричав суддя і сам вискочив на ту ліву чашу, поміж добрих Рябкових справ. Чаша стукнула об суддівський стіл, а то був знак того, що Рябка проголошено добрим псом і прийнято у чарівне собаче село.

–Хай живе, Рябко! – підхопила і решта собачої братії, оточивши Рябка з усіх сторін і повівши його урочисто у село через прохід з печених зайців.

А що ж далі було з Рябком? – запитає хтось.

Кажуть, що він і сьогодні часто крадькома вибирається із чарівного собачого села, і йде трохи поскитатися тими самими стежками й полями, якими колись проходив. Вибирається з ним і його друг. Якщо ви їх десь по дорозі побачите, запитайте лишень про чарівне собаче село. Побачите: нічого не захочуть вам казати, бо бояться, що і ви туди прийдете і вкрадете якусь ковбаску чи запеченого зайчика.

Та все ж, не засмучуйтесь. Завжди у світі знайдеться хтось, хто загляне у Країну казки, і про щось звідти розповість. І ніколи Країна казки не зникне, а кожного дня ставатиме до нас ближче.

А зараз казочці кінець. Лише ще дещо про суворого вартового, який прогнав Рябка з містечка.

Кожної ночі біля будинку вартового, по даху, на деревах, під вікном і у старому смітнику, здіймають галас, нявкають, кричать, сопуть і шумлять усі міські коти і кішки. Сердитий вартовий ніколи не може заснути, зіскакує з ліжка і з шаблею в руці бігає під місячним світлом навколо хати і все кається:

–Ох, ох, навіщо ж я прогнав того рябка? Зараз би він охороняв мене від цих проклятих котів.

Переклад: І. Маркович, М. Маркевич, Л. Іванова, Л. Верещак (Украјински превод приче Бранка Ћопића "Шаров у земљи бајки")