Марія Василишин

Особливості неореалізму в літературах Югославії та Італії

(компаративний аспект)

Cербських письменників Драгослава Михаїловича, Живоїна Павловича, Видосава Стевановича, Милисава Савича, Мирослава Йосича Вишнича та інших представників покоління 70-х рр. ХХ ст., яке виступило за радикальні якісні зміни в існуючому дискурсі, протиставивши естетизму та формалізму реалізм нового типу, називають творцями неореалістичного напряму в сербській літературі, який відомий також як "проза дійсності", "проза нового стилю", "нова проза", "проза оновленого реалізму". Її представники відмовляються від ідеалізації та прикрашання дійсності, повертаються обличчям до суспільної периферії, світу аутсайдерів та марґіналів, описують потворне і брудне як складову частину дійсності. Прозі цього типу притаманний регіоналізм, який поруч із зміною художнього простору несе зміни оповідної манери, використання діалектів, розмовної мови на рівні просторіччя та жаргону. Повертаючись до спадщини класичного реалізму, сербські неореалісти тяжіють до синтезу модерністичного та реалістичного, створюючи модерні прозові структури, що базуються на гуманістичних цінностях. Творчість представників неореалістичної течії значно змінила літературну картину в Сербії ХХ століття, багато в чому зумовивши подальший розвиток сербської прози.

Термін "неореалізм", поширений на сербську літературну практику 60–70-х рр. ХХ ст., виник у італійській критиці стосовно кіномистецтва, а потім поширився на сферу образотворчого мистецтва та літератури. У кожній з цих галузей неореалізм мав свої особливості, пов`язані зі специфікою відображення дійсності в різних родах художньої діяльності. Трагічне світобачення, заперечення традиційної поетики, специфічна оповідна манера – все це дозволяє говорити про творчість представників сербської "нової прози" як про сербський неореалізм. Вплив італійського неореалістичного кінематографа на авторів "прози дійсності" був беззаперечним: факт, що один з її фундаторів – Ж.Павлович – був також відомим кінорежисером, робить цей вплив не просто наочнішим, але й потужнішим і багатовимірнішим.

Значний за обсягом і не менш вагомий за значенням творчий доробок сербських письменників-неореалістів залишається поки що практично невідомим в Україні. Введення в науковий обіг великого і цікавого для аналізу літературно-художнього матеріалу дозволяє заповнити "білу пляму" у вивченні історії літератури ХХ століття, краще зрозуміти діалектику розвитку сербської літератури, зміни, які в ній відбулися протягом останніх десятиріч минулого сторіччя. Проведення паралелей між сербським та італійським неореалізмом (яке здійснюється вперше), зіставлення деяких художніх особливостей письменників-неореалістів обох країн дає змогу виявити спільне та відмінне у творчості представників однойменних літературних течій в Італії та Югославії.

Повоєнне покоління італійських письменників, як і сербських, характеризує відмежування від національної літературної традиції. Демократичне спрямування, живий інтерес до долі народу, прагнення змалювати характери, побачені в житті, визначили реалістичний настрій оповіді більшості молодих італійських письменників, які відкинули декадентську, байдужу до життя "артистичну" прозу.

Це в жодному разі не означає, що у всій італійській повоєнній літературі, зокрема в неореалістів, зникли всі естетичні канони і норми літератури "чорного двадцятиліття", як не означає повного зникнення буржуазної клерикально-декадентської літератури, чиї прихильники продовжували нападки на реалістичну літературу.

У той час реалістичну національну традицію італійської літератури ХІХ–ХХ ст. було забуто: про це в 20–30-х рр. потурбувались модерністські школи так званого "модерністського реалізму", "артистичної прози". Традицію історичного роману як широкої епічної розповіді було майже втрачено, послідовником її в 40-і роки був лише Франческо Йовіне.

Рух Опору приніс літературі Італії звільнення від замкнутої атмосфери, в якій жили "артистична проза" і "герметична поезія", звільнення від формалістських канонів "мистецтва для мистецтва". Стіну, що відмежовувала письменників від справжнього народного життя, було зруйновано. Події визвольної боротьби 1943–1945 рр. надали естетичним поняттям нового значення.

Саме неореалістичні твори зі всіма їхніми перевагами й недоліками визначили обличчя італійської літератури повоєнного десятиліття.

Неореалізм в Італії був прогресивною літературною течією, що сформувалась в перші повоєнні роки. Художньо правильне зображення народного життя стало центральною темою кращих неореалістичних творів Альберто Моравіа, Васко Пратоліні, Ренати Вігано, Ліберо Біджаретті, Італо Кальвіно, Карло Кассола та інших письменників, чия творчість визначила злет повоєнної італійської літератури поряд із блискучим злетом кіномистецтва.

Незважаючи на відмінності у політичних поглядах та творчій манері письменників-неореалістів, їх зближувала загальна позиція: намагання реалістично показати італійську дійсність, оцінити минуле й теперішнє своєї країни, виходячи з долі простої людини як протагоніста історії.

Саме це прагнення повернути художньому твору його істинний зміст, відобразити в ньому життя народу, породило в італійській літературі й мистецтві в перші ж повоєнні роки таку течію як неореалізм.

У Югославії попри полеміки і непорозуміння лише декілька молодих тоді критиків прийняли й підтримали сербську неореалістичну прозу як "прозу дійсності", яка виникла на противагу існуючій заангажованій літературі, що несправедливо прикрашала дійсність.

Неореалізм в італійській літературі, як і в сербській, не був однорідним за художньою манерою. Не існувало якогось певного угруповання з чіткими естетичними засадами, дотримання яких свідчило б про приналежність тих чи інших письменників до неореалістичної течії. Теоретиків неореалізму в роки найбільшого його успіху теж не було. Відомий мистецтвознавець і кінокритик Умберто Барбаро присвятив тоді кілька праць неореалізму в кіно, але літературних проблем не торкався. Відсутність єдиної естетичної платформи спровокувало те нечітке багатоголосся, яке завжди звучало в молодому хорі італійської неореалістичної прози кінця 40-х – початку 50-х років ХХ ст.

Італійський літературний неореалізм мав свої оригінальні особливості, які чітко виявлялись і в змісті, і в формі повоєнної італійської прози: в авторській позиції, в тематиці й виборі героїв, в окресленні образів і характерів, у співвідношенні суб’єктивного й об’єктивного начал в наративі, в композиції, стилі й мові.

Короткий огляд лише деяких основних тенденцій творчості найвизначніших італійських неореалістів дасть можливість окреслити їхню схожість чи відмінність щодо тенденцій літератури неореалізму в Югославії.

Однією з основних рис, властивих італійській неореалістичній оповіді, була автобіографічність. Більшість молодих письменників виражали свій світогляд, ведучи розповідь про побачене або від першої особи, або шляхом своєрідного ліричного втручання в сюжет. Так, в оповіданнях і повістях Карло Кассола ліричне "я" часто збігається з настроєм почуттів і думок письменника; в "П’яти феррарських історіях" Джорджо Бассані той комплекс переживань, який з обережністю учасника чи очевидця окреслений письменником в перших трьох новелах збірника, вичерпно втілено в образі Бруно Латтеса з четвертої, центральної новели "Останні роки Клелії Тротті" – авторське злиття з цим героєм стає очевидним, хоча оповідь ведеться не від першої особи.

Письменник Васко Пратоліні почав свій творчий шлях у воєнні роки зі спогадів про дитинство ("Вулиця Магадзіні", "Сімейна хроніка"). Та ці дитячі спогади стали водночас "ліричним документом" про долю хлопчика з робітничої сім’ї у важкі роки Першої світової війни і фашистської диктатури в Італії. Спогади дитинства стали під пером Пратоліні хронікою життя народу. Мотив ліричного спогаду значною мірою присутній у наступних романах Пратоліні: "Квартал" і "Повість про бідних закоханих". Просякнута ліризмом хроніка життя молоді з бідних кварталів, тісних вуличок робітничої Флоренції набула певної ідейної насиченості.

Згодом, в романі "Метелло" – першій частині трилогії "Італійська історія" – Пратоліні звертається до більш віддаленого минулого, до подій першого страйку флорентійських робітників-будівельників у 1902 р. Письменник будує оповідь не на особисто пережитому, а на даних з архівів і мемуарів цієї епохи. Матеріал, однак, забарвлений тією ж суб’єктивною схвильованістю, характерною для всієї творчої манери письменника. Документ і тут стає ліричним.

"Ліричний документ" – своєрідний штамп сучасності в італійському неореалізмі, який прагнув увібрати в себе, відобразити все те з народного життя, що залишилось поза літературою "чорного двадцятиліття" [107, 47].

Вибір героя завжди є однією з визначальних проблем для літературного напрямку. Для неореалізму в цілому характерне звернення до нового кола героїв, невластивого італійській літературі періоду між двома війнами. Цей герой – проста людина, яка страждає й бореться. На зверненні до буденного життя простої людини, безрадісного й безпросвітного, побудовано прозу Альберто Моравіа. М’яке співчуття, яким пронизані всі оповідання збірника, теж нагадують "ліричний документ" неореалізму. Новели Моравіа – своєрідні ліричні монологи, автор теж використовує метод викладу від першої особи. У галереї маленьких людей Моравіа найчастіше можна зустріти образ невдахи. З великою майстерністю письменник розкриває нові відтінки морального розпаду особи. Вихід із важкого становища герої романів Моравіа шукають виключно в сфері еротики, автор нерозривно пов’язує секс і відчуження, наділює романи відверто еротичними сценами. Така риса наводить на думку про схожість його тематики із тематикою творів Живоїна Павловича. Наприклад, натуралістична поетика робить творчо провокативним його роман "Сморід тіла" (1983). Тут Павлович будує світ відчаю, низьких інстинктів, насилля, брутальної сексуальності, світ болю, в якому домінує страх. Почуття безвиході у ранніх творах Моравіа пізніше переросло у соціальний скепсис, у зневіру щодо можливостей сучасної людини позитивно перетворити суспільство й самого себе. Поступово він абсолютизує фрейдистську теорію як філософію людського існування, розцінюючи сексуальне начало як визначний фактор суспільної й особистої поведінки людини. Спотворення етичних норм і людських стосунків, некомунікабельність, аморальність, відчуження і байдужість видаються в світлі цієї теорії чимось нездоланним.

Іншого аспекту набула неореалістична тенденція у творчості Ельзи Моранте. Бурхлива дискусія виникла навколо її роману "Історія" (1974). Письменниця послідовно втілила в ньому і своє розуміння історії, і уявлення про жанр і форму "народного роману", і свою точку зору на мову сучасної прози. Було б недоцільно обійти увагою цей твір, адже його мотиви значною мірою перегукуються із мотивами неореалістичних романів сербських неореалістів.

Моранте претендує на проникнення в саму суть Історії людства. Ще не починаючи розповідь, авторка декларативно виносить на обкладинку своєї книги наступну характеристику історичного процесу: "Безчинство, що триває десять тисяч років". Ідейно дуже схожим є афоризм на початку роману Видосава Стевановича "Вбогі" (1971), який є свого роду хронікою руйнації і занепаду світу: "Чому в нас на початку є дикість, всередині зрада, в кінці – розбрат, Господи" [21, 10]. Моранте додає до тексту ще два епіграфи. Перший – вислів одного зі свідків трагедії в Хіросімі: "Немає такого слова жодною людською мовою, яке могло би втішити піддослідних поросят, які не відають причин своєї смерті". І другий: "Я пишу для неграмотних". І підзаголовок, і обидва епіграфи знаходять у тексті роману послідовне втілення – і в виборі історичної епохи, і в долях героїв, і в манері викладу.

Книга розповідає про життя пересічних людей у воєнні та повоєнні 40-і рр. ХХ ст. За цей короткий час на долю народу випало стільки бід, скільки не зустрічалося за такий невеликий термін за всю історію нації. Вступ у війну проти Радянського Союзу, розгром італійських військ на всіх фронтах, перенесення воєнних дій на територію Італії; гітлерівська окупація, бомбардування; терор, насильство і беззаконня, страх смерті, заслання в табори смерті, голод, холод, приниження, – саме цим була війна для мільйонів беззахисних і слабких людей. Перші повоєнні роки принесли розруху, спекуляцію, крах надій на краще життя і похмуру щоденну боротьбу за шматок хліба. Всі ці біди терпить безпомічна Іда з малою дитиною на руках, яка мало що розуміє. Моранте суворо дотримується достовірності подій, у подробицях описує життя "малих сил" – біженців і переселенців, які туляться у тісних сірих бараках, тремтять у лихоманці, помирають від недоїдання.

Поряд із ефектом достовірності у романі чітко виявляються численні ознаки натуралізму. За щоденністю губиться справжній рух історії. Обравши Іду і її сім’ю призмою, через яку має заломлюватись народна доля, письменниця зводить цю долю до жертовності. Отупіла від страху, духовно надломлена, байдужа до всього, крім долі своїх дітей, жінка втілює для Моранте фатум всієї нації. Майже всі події зображено в світлі історичної безперспективності, майже всі образи проникнуті духом історичного песимізму.

У другому епіграфі Моранте попередила читача про те, що пише для неграмотних. У цьому полягав її намір створити роман, який був би адресований не вишуканій публіці, призвичаєній до словесної гри і зашифрованих алегорій, а широким масам людей. Стиль прози Моранте виразний, зрозумілий, вільний від ускладнень. Зображуючи народний побут Риму, письменниця часто вводить в оповідь діалектизми, міські пісеньки, місцеві приказки. Таким чином вона вдало вирішила питання оновлення і збагачення літературної мови, про що багато сперечались у ті роки італійські "авангардисти" з "традиціоналістами".

Роман Моранте викликав шквал критичних статей. У центрі дискусії опинилось питання концепції історії – вперше після довгої перерви італійський історичний роман розглядає минуле країни через долі народних мас. Та Моранте схильна бачити тільки світ, "травмований Історією, яку розглядає лише як репресивну силу, що залишає по собі жертви, як незбагненний феномен" [14, 152]. Відомий критик Бруно Шакерль стверджував, що роман Моранте – це той роман, який би хотіли написати всі неореалісти.

Герой Ельзи Моранте позбавлений будь-яких ілюзій. Він – символ повного, глибокого, тотального відчаю, несе людям лише руйнації і смерть, вбиває Христа, який вдруге прийшов на землю. Ці ж мотиви зустрічаємо у вже згаданого сербського неореаліста В.Стевановича, який тяжіє у своїх творах до трагічного бачення світу, що іде до свого занепаду, а й поетика його творів – поетика відчаю через зруйновану екзистенцію, через незадоволену потребу у повнішому й гармонійнішому існуванні. Натуралістична стилізація, драми і трагічні парадокси людської екзистенції і долі визначають атмосферу творів письменника. Книги Стевановича у найбільшій мірі представляють "поетику потворного" [18, 281], що було характерним для прози "чорної хвилі". Всі особливості прози В.Степановича підпорядковані оригінальному баченню світу, охопленого злом і пронизаного злим, котрому автор намагається надати величі, вільно комбінуючи фактографічний матеріал і реалістичні деталі з гротескними, фантастичними, легендарними компонентами.

Очевидно, що В.Стевановича і Е.Моранте об’єднує спільна ідея – світ невпинно прямує до зла, знищення, хаосу. Людську історію, як розвиток цивілізації, очікує неминучий занепад.

Деякі молоді італійські неореалісти зупиняли свою увагу на "декласованій" частині населення міст, знедоленій війною молоді, яка не знайшла свого місця в сучасному світі. Героїв перших новел Доменіко Реа "Спаканаполі" і "Світла, господи!", як і персонажів роману Пазоліні "Хлопці з вулиці" ніяк не назвеш позитивними. Автори прямо говорять про їхні темні справи, про відсутність у них твердої моралі, про їхній відвертий душевний цинізм. Вони передусім жертви того соціального ладу, який існував до війни і мало змінився після неї. Новий неореалістичний герой, віднайдений на самому дні повоєнної Італії, виявився, незважаючи на свою брутальність, неграмотність, дуже складним психологічним явищем.

Такі мотиви наштовхують на певну схожість прози вищезазначених письменників із прозою М.Савича, яка в контексті неореалістичної прози значно розширює концепцію реальності. ЇЇ оповідач (збірки оповідань "Болгарський барак"(1969), "Хлопці з Рашки" (1977)) розглядає клозетні стіни, проникає в робочі бараки, потяги, халупи, кав’ярні і ставить під сумнів людські цінності, анулює їх і пізніше знаходить їх там, де раніше прозаїк ніколи б не здогадався шукати, промовляє новішою і вільнішою мовою, не визнаючи заборон і жорстких ідеологічних захисних знаків на персонажах і професіях. Його простір - біль і бруд провінції, плідне поле, де цвітуть низькі пристрасті, середовище, чию ницість, грубість, гіркоту Савич майже дослівно переносить у свою прозу. Він бажає вразити і шокувати читача крикливою сміливістю, правдолюбством, винятковою радикальністю.

З появою нового героя тісно пов’язана ще одна риса неореалізму: його гуманістична спрямованість, яка не має традиційного художнього втілення, вона ж є основним мотивом багатьох італійських неореалістичних фільмів.

Питання літературного жанру в італійському неореалізмі, як і в сербському, було вирішене на користь малих форм (оповідань, повістей), які почали завойовувати літературу. Це були своєрідні "фрагменти життя", просякнуті динамікою певної події. Саме ця властивість прози почала поступово і свідомо зникати у 20–30-х рр. з творів представників літератури "артистичної прози". Розповідь про те, що відбувалось у людській душі чи зовнішньому світі, замінювалась у них стилістично вишуканим описом побаченого так, що цей "фрагмент" застигав у довершеній словесній оболонці.

В оповіданнях Кальвіно, Реа, Вентурі, повістях Кассола і Бонфанті основним змістом прози стала подія. При цьому молоді письменники дуже ретельно працювали над стилем, не жертвуючи формою художнього твору заради драматизму ситуації.

Жанр роману також знайшов у межах неореалізму сучасне художнє втілення: "Повість про бідних закоханих" Пратоліні, "Землі Сакраменто" Йовіне, "Аньєзе йде на смерть" Вігано – багатопланові розповіді про долю типового героя у взаємозв’язку з долею народу. Відчуття історичної перспективи надає цим романам сили епічного відтворення життя в його розвитку. Таким чином, італійський неореалізм упритул підійшов до історичного роману.

Значним реалістичними завоюваннями неореалістів стали мова і стиль їхньої прози. Простота й чіткість, широке використання народної мови спростили для письменників вирішення завдань художнього відображення дійсності і забезпечили неореалістичній літературі увагу масового читача.

Часто в пошуках народності мови італійські прозаїки вдаються до використання елементів жаргону, діалектизмів. Питання введення діалектів у літературну мову активно дискутувалось в італійських письменницьких колах.

Розширюючи можливості оповіді, сербські неореалісти також використовують соціально й діалектно марковану мову, яка не відповідає літературним стандартам, для побудови індивідуальної візії людської долі, меж і можливостей людської природи. На противагу літературі, що звично психологізує, ідеалізує, тлумачить, неореалістична література, виступаючи проти "літературності", передусім фальшивої і солодкавої, звертається до світу автентичного, взятого з перших рук, кривавого, брудного і сильного тим, що є світом маси. Монологічна форма "сказу", яку використовує Д.Михаїлович, передбачає безпосередній зв’язок читача із персонажем і його долею. Замість того, щоб авторським голосом інформувати, описувати, пояснювати, письменник зникає і надає своєму героєві можливість промовляти до читача вголос, створюючи ілюзію автентичності. Прикладом такого новаторського трактування є збірка оповідань Д.Михаїловича "Фреде, на добраніч" (1967) та роман "Вінок Петрії" (1975), де продовжує розвиватись загальна ідея майже всіх творів неореалізму – підтвердження неминучої трагічності долі, нав’язаної людині. Щодо мови творів М.Савича, – він використовує розмовну мову на рівні просторіччя та жаргону. У прозі В.Стевановича панує невроз мови, гострої, грубої, арго.

Творчість італійських неореалістів (Альберто Моравіа, Васко Пратоліні, Ренати Віґано, Ліберо Біджаретті, Італо Кальвіно, Карло Кассола та ін.) визначила злет повоєнної італійської літератури поряд з блискучим кіномистецтвом, під впливом якого формувалася їхня поетика. Фільми італійських режисерів-неореалістів – справжнє відкриття нових пластів дійсності свого часу – стали тепер загальновизнаними шедеврами світового кіно ("Дорога надії" Джермі, "Дорога довжиною в рік" Де Сантиса, "Вони блукали по шляхах" і "Ночі Кабірії" Фелліні). У їх сюжетних колізіях, образних рішеннях, характерах і долях персонажів відображаються різні грані й аспекти духовної кризи суспільства. Естетика італійського неореалізму, продиктована песимістичною візією світу, була показовою для югославської кінематографії 50-х рр. ХХ ст. і залишила на ньому свій відбиток. Слід зазначити, що позицію Ж.Павловича як кінорежисера називали анархічною, фільми критикували і забороняли їх показ, інших кінорежисерів-неореалістів (Ченгича, Жилника, Шейку, Главуртича) звинувачували у надмірному суб’єктивізмі та запереченні суспільних норм.

Проза італійського неореалізму, на відміну від сербського, здебільшого була прихильно зустрінута критиками. Посприяли цьому антифашистські настрої, які домінували у більшості неореалістичних творів. Італійські неореалісти близькі до сербських передусім у вияві відкритого незадоволення суспільною ситуацією, негативною оцінкою повоєнного розвитку і песимістичним ставленням до минулого, зміною позиції щодо стилю й мови. У неореалістичній прозі обох країн часто присутній натуралізм і виразно трагічне бачення світу.

Зіставивши особливості дискурсу, ми дійшли висновку, що, попри свої оригінальні особливості, зазначені літературні течії в Італії та Югославії мають багато спільного, а саме у виборі авторської позиції, у тематиці й виборі героїв, в окресленні образів і характерів, у співвідношенні суб’єктивного й об’єктивного начал в наративі, в композиції, стилі й мові. У зв’язку з цим можемо говорити про спільні аксіологічні та світоглядні засади, про певну подібність художніх рішень, які часто пов’язані з естетикою кіномистецтва та його експресивними можливостями. В неореалістичній прозі письменників обох країн часто присутній відвертий натуралізм і виразно трагічне бачення світу.

1. Вигано Р. Товарищ Аньезе. – М.: Изд. иностр. лит., 1951. – 216 с.; 2. Витторини Э. Сицилийские беседы. – М.: Известия, 1983. – 127 с.; 3. Витторіні Е. Еріка, та інші твори. – К.: Дніпро, 1969. – 380 с.; 4. Волк П. Српски филм. – Београд: ГИП "Култура", 1996. – 708 с.; 5. Жабский М.И. Кино и зритель 70-х гг. – М.: Знание, 1977. – 64 с.; 6. Йовине Р. Земли Сакраменто. – М.: Изд. иностр. лит., 1955. – 287 с.; 7. Јеремић Љ. Нова српска приповетка. – Београд: Књижевна омладина Србије, 1972. – 320 с.; 8. Mихаиловић Д. Петријин венац. – Београд: БИГЗ, 1994. – 395 с.; 9. Михаиловић Д. Фреде, лаку ноћ. – Београд: Политика, 1990. – 230 с.; 10. Павезе Ч. Метелло: Роман. – М.: Изд. иностр. лит., 1958. – 246 с.; 11. Павезе Ч. Повесть о бедных влюблённых. Виа де’Магадзини. Семейная хроника. – М.: Правда, 1990. – 509 с.; 12. Павловић Ж. Моје филмске године / разговор водио М. Чолић // Књижевност. – бр. 9/10 (1997). – С. 1536-1552.; 13. Потапова З.М. Ненависть к равнодушию / Моравиа А. Равнодушные. Римские рассказы. – Кишинев: Литература артистикэ, 1979. – С. 3-15; 14. Потапова З.М. Неореализм в итальянской литературе. – Москва: Издательство Академии наук СССР, 1961. – 228 с.; 15. Савић М. Пролазе ли возови Ибарском долином. – Рашка: Центар за културу "Градац", 2001. – 202 с.; 16. Janković V. "Petrijin venac" Dragoslava Mihailovića. – Beograd: Zavod za udžbenike i nastavna sredstva, 1985. – 108 s.; 17. Jeremić D. Kalejdoskop bede, poroka i patnje. Književni portret // Književne novine. – 1972 – god. XXIV. – br. 408. – S. 7; 18. Jeremić Lj. Proza novog stila: kritike i ogledi. – Beograd: Prosveta, 1978. – 353 s.; 19. Kopdić R. Nova proza Živojina Pavlovića // Književna kritika. – god. 18. – br. 3 (1987). – S. 59-73; 20. Lakičević D. Tragično osećanje u pripovetkama Dragoslava Mihajilovića // Savremenik. – 1978. – g. XXIV. – knj. XLVII. – sv. 2. – S. 164-169; 21. Stevanović V. Nišči. – Beograd: BIGZ, 1990. – 403 s.; 22. Zorić P. Tragična vizija u današnjoj srpskoj prozi. // Savremenik. – 1970.– g. XVI. – knj. XXXI – sv. 1.– S. 44-48.

Марія Василишин. Особливості неореалізму в літературах Югославії та Італії // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2008. – вип. 7. – с. 337–346.