Олена Деркач

Семантика категорії “краси” у жіночій персоносфері роману Іво Андрича “Омер-паша Латас”

Однією з основоположних категорій у художній моделі світу, вираженій у творчості І.Андрича, є категорія краси. Краса у художньо-світоглядній парадигмі митця набуває онтологічного значення. Вона є одним з тих елементів, що мають на меті розкриття сенсу й змісту буття людини. Краса стає ключовою ланкою, що привносить у життя зміст, надаючи йому іншого, нового виміру. Життя, таким чином, є не тільки і не стільки процесом фізичного існування людини у визначеному просторі протягом визначеного часу, а внутрішньо-духовним ростом і вдосконаленням, яке відбувається завдяки процесу пошуку краси [6, 2].

Краса, за І.Андричем, належить до явищ як матеріального, так і духовного світу. У такому підході до трактування краси письменник спирається, безумовно, на існуючі уявлення та концепції краси. Таке авторське розуміння й тлумачення краси обумовлюється, на наш погляд, магістральними концептуальними підходами у творчості загалом. Маємо на увазі співвіднесення матеріалістичного начала з ідеалістичним, що виражається у лірично-суб’єктивній поетиці творів. Взявши до уваги існуючі у колективній свідомості уявлення про красу, а також об’єктивні критерії, згідно з якими певне явище ідентифікується із красою та характеризується крізь призму краси, митець робить потужний акцент на провідній функції суб’єктивного начала у сприйнятті краси. Також важливого значення у цьому процесі набуває емоційне підґрунтя, що й надає змогу сприйняттю, ідентифікації та усвідомленню краси, а також її проекції у площину реальної дійсності.

Краса являє собою насамперед естетичний феномен, хоча й не обмежується лише цим і не завжди може бути до кінця зрозумілою й інтерпретованою за допомогою виключно категоріально-понятійного апарата, наявного у розпорядженні естетики. Ця обставина спонукає митця до формування у процесі творчої еволюції нового погляду на красу як на феномен синтетичний [6, 3].

Однією з найбільш важливих художньо-світоглядних тенденцій у творчості Іво Андрича є тенденція до універсалізації, впливу якої зазнала і андричівська категорія краси. Краса, на переконання письменника, є універсальною. Універсальність краси характеризується тим, що вона є загальноприйнятою та однаковою мірою може бути сприйнятою представниками різних вікових категорій, національних, расових та ідеологічних. Однією з основних особливостей краси є те, що вона здатна виявлятися у будь-яких часових та просторових площинах, у різних історичних та суспільних умовах.

Вищим виявом краси, за І.Андричем, є краса жіноча. Таким чином, категорія відіграє одну з ключових ролей у створенні автором жіночих персонажів. Жіноча краса виявляється у концептуальній парадигмі “чоловік – жінка”, що може бути конкретно реалізованою письменником у межах тих чи інших суспільно-історичних умов, а може бути позбавленою певних часових, просторових та інших характеристик, в залежності від того, яку мету ставить перед собою автор. Жіноча краса, на точку зору І.Андрича, здійснює неабиякий вплив як на життя чоловіка, так і на життя жінки. Коли мова йде про вплив жіночої краси на життя чоловіка, то вона у даному разі виступає рушійною силою та першопричиною багатьох прагнень та устремлінь, шляхом до внутрішньої гармонії чоловіка. Вплив краси зумовлює новий екзистенціальний рівень героїв андричівських творів.

Твором, який становить неабияке зацікавлення для дослідження категорії “краси”, є незавершений роман Іво Андрича “Омер-паша Латас”, що вийшов друком вже після смерті письменника у 1977 році. Хронологічно твір охоплює невеликий проміжок. Він присвячений подіям 1850-го – 1852-го років, що відбувалися у Боснії. Тематичним центром роману є явище яничарства та проблема втрати власної національної ідентичності. Цим зумовлена ієрархія образно-семантичної системи твору, ядром якої є образ Омер-паші, сербського потурченця, що, досягнувши певних висот у турецькій військово-управлінській ієрархії, повертається до Боснії та розгортає на цьому просторі свою діяльність. Часові межі роману відтак визначаються приїздом та від’їздом Омер-паші.

Персонажна сфера самого роману є досить розгалуженою. Одним з наскрізних елементів, що її організує, є категорія “краси”. Авторська інтерпретація краси зумовлює специфіку художньої природи жіночих та чоловічих персонажів твору у площині взаємодії сфер у контексті концептуальних констант творчості письменника.

Категорія “краси” стає основною у реалізації та дослідженні образу Костаке Ненішану, мажордома Омер-паші, та красуні Анджі. Водночас, категорія нероздільно пов’язана із проблемою самітництва героя та нерозуміння його оточуючим середовищем, “іншими”, хоча у даному разі мова йде про екстраполяцію причини власної дисгармонії з внутрішнього світу на зовнішній [7, 298]. Костаке закохується у жінку-красуню, але його почуття нероздільні. Він понад усе прагне володіння нею, але, чим більшим стає це прагнення та розуміння неможливості його здійснення, тим більше герой наближається до усвідомлення того, що “дівчина і безглузда потреба у ній – це не те головне, що його мучить і що призводить до того, до чого призводить, а це Сараєво, таке, яке є, зі своїми пагорбами, людьми та умовами, що у ньому існують…Тут усе наче прокляте, закрите, чуже та безвихідне” [1, 222]. Те, що мучить Костаке, живе у ньому вже давно. Але йому здається, що простір, у якому відбувається кульмінація цього процесу, є її причиною.

Зустріч із Анджою активізує екзистенціальну драму Костаке, оскільки пробуджує у його свідомості почуття й очікування, які воно обіцяє. Натомість дівчина відхиляє його прихильність, відмовляється від будь-якого спілкування із ним. Цей її вчинок герой сприймає як виклик власному бажанню, потребі вагомості та необхідності зламати опір дівчини. Причиною трагедії її вбивства та самовбивства Костаке, що розіграється невдовзі, є саме ця необхідність, а не почуття й бажання: “Тільки подолати це її “не буду”. Тільки побачити, як вона лежить біля його ніг, світловолоса й неприступна, а вже подолана й підкорена – і усе було б добре” [1, 219]. Костаке, чітко не розуміючи, що діється і що він діє, бере зброю, хоча не усвідомлює, що робитиме, коли востаннє завітає до дівчини. Герой сприймає відмову як приниження. Біжучи за нею, він пригадує дещо з власного дитинства, що є значнішим за приниження і що здійснює вирішальний вплив на доленосне рішення. На його, спочатку хаотичні постріли звертають увагу діти з якогось із сусідніх дворів : “Свати йдуть!” [1, 234]. Саме те, що викрикнув “веселий дитячий голос” [1, 234], є поштовхом до повернення Костаке у власне дитинство, до появи спогадів про матір. Йому було приблизно п’ять років, коли на прохання стати у коло (сербський народний танок – Д.О.) мати відповіла, що піде танцювати, коли він виросте, з його сватами. Саме з цим спогадом, як з останнім проявом свідомого, Костаке наближається до Анджі, вже нічого та нікого не бачачи, і вбиває її.

Спогад про матір, а також оновлення тих почуттів, які він наново переживає у зв’язку з ним, стають вирішальними для здійснення вчинку. Причини його криються навіть не у свідомості героя, а у підсвідомому. Згадуючи матір-красуню, її веселощі та сміх, який викликали її розповіді у товаристві, Костаке завжди пригадував власний сором та ревнощі. Соромився він того, що мати “робить це перед тим світом” [1, 209], а ревнував через те, що “вона належала іншим, а не тільки йому” [1, 209]. Ця “гра підсвідомості” призводить зрештою до вираження насильства та автодеструкції. Він падає мертвий “на самий край того кола, що його “накреслили” Анджині шаровари, але торкаючись їх ніде і нічим” [1, 235]. Символічним є те, що навіть у смерті Костаке не може наблизитися до жаданої краси, ввійти у її “коло”.

Злочин Костаке, як це дуже часто буває у художньому світі І.Андрича, перейшов до пісні “про Сараєвську суботу, після якої не сходить неділя” [1, 259]. Ще довгий час ходили перекази про іноземця, “який, як і так багато інших, схожих на нього, хотів усілякими засобами і за всяку ціну вхопити цю прокляту, недосяжну та незбагненну жіночу красу, зупинити її на одному місці, охопити та затримати біля себе” [1, 259]. Костаке не може й не намагається жити далі. З убивством Анджі він повинен припинити і власне життя, оскільки те, що він вчинив із жаданою жінкою, із жаданою красою, несумісне із продовженням життя.

Прагнення володіння красою, та навіть прагнення володіння як таке, є невід’ємною ознакою образу ще одного героя роману – Омер-паші. Але якщо Костаке понад усе прагне володіти красою, то Омер-паша не лише прагне, але і здійснює це прагнення повною мірою. Для нього безперешкодним є володіння усім, чого він бажає. Це чи не єдина ціль усього життя Омер-паші. Ще юнаком він прагнув зробити військову кар’єру в Австрії. Та цим планам не судилося здійснитися. Натомість він вимушений був тікати у Туреччину, що для нього було майже тотожним смерті. Так почав молодий Мича Латас своє нове життя, зовсім відмінне від уявного. Але він ще з більшою силою прагне соціального самоствердження та міці. Визначена ціль є єдиним важливим прагненням життя героя. Вона для Омер-паші виправдовує усі засоби її досягнення. І чим складнішим стає шлях її досягнення, тим безжальнішими стають засоби. Він проходить свій шлях цілковитого завоювання та отримує володіння тим, чого прагне. Він створює власний світ, де має абсолютну міць, де абсолютом є його особистість, а поваги до іншої особистості не існує. Коли хтось має владу та міць, він не лише може собі дозволити зневагу до іншої особистості, до чужої свободи рішень, але й власне самоствердження, задоволення власних бажань не може уявити інакше, ніж як зневагу до іншої особистості [7, 298].

Омер-паша повинен мати все. У Туреччині він досягнув значних висот, але для того, щоб успіх був повним, має бути задоволене його екзистенціальне бажання. Це, на його думку, повинен принести шлюб із красунею Саідою. Вона для Омер-паші не лише жінка незрівнянної краси, але й те, що наближає його до нездійсненної мрії про “австрійський світ”: “Вона надавала йому ту безтурботність, силу й віру у себе, те австрійське, що колись, на початку своєї кар’єри, він сподівався отримати, що вже давно лишилося в стороні і чого у Туреччині він не зможе ніколи мати” [1, 204]. Для Латаса тільки “австрійське” робить долю щасливою. Дружина є для Омер-паші тим, що наближає його до омріяного життя, є для нього “винятковим даром його безпомилково щасливої долі” [1, 204].

Щасливою, однак, не можна назвати долю Саіди. Вона всього лише засіб для самоствердження власного чоловіка. ЇЇ доля є нещасливою не через “щасливу долю” Омер-паші, а через доленосний характер його прагнення сили, що руйнує усе на своєму шляху. Тому письменник констатує, що їх шлюб був “дивним і будь-яким, тільки не щасливим. Щастя не варто і згадувати у такому випадку, як цей” [1, 205]. Прагнення сили та влади Омер-паші часто передбачає хтивість і задоволення пристрасті. Коли Саіда вирішила вийти за нього заміж, щоб убезпечити себе від товариства нав’язливих чоловіків, що її оточували, вона шукала своєрідного порятунку у тактовному та витриманому чоловікові, яким і був Латас. І тільки після одруження вона зіткнулася з тим, що означає здійснення прагнень і бажань всесильної (у тому “світі”, до якого вона потрапила) людини: “Інше вона дізнається та побачить пізніше. І побачила, й дізналася. Що і до чого – це тільки вона одна і знає” [1, 203].

Категорія “краси” таким чином зумовлює специфіку художньої природи образу Саіди-хануми, який ми класифікуємо як тип жінки-красуні. Вона як носій краси у вищому вияві не отримує позитивного досвіду від володіння нею. Натомість повне володіння Саідою-ханумою має її чоловік. У даному твердженні жінка повністю ототожнюється з красою, адже така власність цікавить Омер-пашу як факт. Його реакція на “контакт” із красою є однозначною – завоювання. Герой отримує насолоду від володіння, а не від краси, вона знову не приносить позитиву ані жінці, ані чоловіку. І якщо доля Омер-паші визначається письменником як “щастя”, то життя Саіди позначене апріорною безвихіддю. Той “порятунок”, який вона вбачає у шлюбі з Латасом, є нічим іншим, як “тільки коротшим і незвичайнішим” [1, 205] шляхом до нещастя. Ця жінка була б нещасною у будь-якому випадку, і якби пішла іншим шляхом [7, 307].

У романі має місце ще один чоловічий образ – художника Караса. І більшої реалізації, на нашу думку, жіночий персонаж набуває у парадигмі “Саіда – Карас” (один з розділів роману так і називається – “Саіда і Карас”). Тема творчості посідає належне місце у прозі І.Андрича, а у романі є однією з провідних, що позначається на семантиці категорії “краси”.

Художник у домі Омер-паші зайнятий написанням його портрету, що був ще одним способом утвердити у собі “австрійське”, адже Латас хотів, щоб картина була вивішена у царській галереї Відня. Окрім того, Карас писав портрет Саіди-хануми. Як людина творча, з тонким сприйняттям дійсності, художник не може лишитися осторонь від впливу, який на нього здійснює краса жінки. Саме Карасу дано побачити й оцінити Саідину красу у всій повноті та багатогранності. Його ставлення до жінки можна визначити як захоплення, поклоніння, захват. Натомість Саіда не сприймає його як чоловіка, постійно розпитуючи під час зустрічі про живопис, виставки та галереї. Для Караса ж години роботи над портретом стали “справжнім раєм та найбільшою мукою його життя. Рай був у теплій та затишній кімнаті, у якій сиділа жінка величної краси та говорила із ним. Неочікуване здійснення його давнішньої мрії! А мука була у безкінечній відстані, що відділяла його від жінки і що була більшою та безнадійнішою, ніж відстань від однієї планети до іншої, хоча він її не визнає і кожного разу про неї забуває” [1, 173].

Спостерігаючи за красою та відтворюючи її на полотні, художнику на якусь мить здається, що він – її єдиний володар. Володар краси Саіди та її самої. Герой висловлює думку, основна ідея якої полягає у спробі осмислення сутнісних глибин таємничої “картини жіночої краси”. Він стверджує красу найбільшою з людських оман: “Краса, найбільша з усіх людських оман: якщо її не візьмеш – її немає, а якщо намагаєшся взяти, вона припиняє своє існування. І ти не знаєш, чи це вона притягує нас своєю силою, чи це сила, що народжується в нас і розбивається, наче вода об камінь, коли зустрічає красу” [1, 177]. Краса у даному разі ототожнюється із гармонією, яка є недосяжною, та “вписується” у другий еволюційний рівень категорії.

Окрім вже традиційного авторського розуміння й тлумачення краси, письменник крізь образ Караса презентує ставлення до краси як естетичної реальності, формулює розуміння того, що людина не може прожити без краси, хоча не кожен здатний її побачити. Окрім того, у творі знаходить вираження одна з основ андричівської філософії світу і людини – краса дає поштовх до творчості, тому кінця їй немає, натомість є початок нового етапу, творчого. Жіноча краса надихає Караса на створення “іншої”, художньої реальності: “В один момент постаріли, померли, зникли усі жінки цього світу, уявні та реальні, в лишилася тільки вона, тут, на відстані простягнутої руки, сидить обличчям до нього та у ту ж мить з’являється на полотні; чим картина стає кращою, тим більше йому здається, що жінка навпроти все красивіша і все ближча” [1, 175].

Автор, заперечуючи можливість володіння красою у реальності, стверджує володіння вічною красою: “Здійснюється нездійсненне диво – жінка, художник та картина, над якою він працює, стають єдиним цілим. І все це він, і все – його” [1, 175].

Таким чином, незавершений роман І.Андрича “Омер-паша Латас” є важливим у дослідженні розширення жіночої персоносфери та знаковим з точки зору розгляду семантики категорії “краси”. Краса й надалі тлумачиться автором як таємниця, недосяжність, незбагненність та екзистенціальний біль. Але водночас І.Андрич розширює семантику категорії, стверджуючи жіночу красу джерелом творчості та краси вічної. Категорія набуває іншої семантичної конфігурації. Письменник розглядає красу як явище естетичної реальності, формулює розуміння того, що жіноча краса дає поштовх до творчості, створюючи таким чином красу як художню реальність, яка є безкінечною.

1. Андрић И. Сабрана дела.– Београд, Загреб, Сарајево, Љубљана, Скопје, 1977. – Књига 16: Омерпаша Латас. – 2. изд. – 323 с.; 2. Брајовић Т. “Судњи час” лепоте // Свеске Задужбине Иве Андрића – Година ХХІV. – Свеска 22, септембар. – Београд, 2005. – С. 278 – 315; 3. Горуп Р. Жене у Андрићевом делу // Свеске Задужбине Иве Андрића. – Година XV. – Свеска 12, мај. – Београд, 1996. – С. 253 – 268; 4. Ћукић-Перишић Ж. Мудри хроничар Балкана // Свеске Задужбине Иве Андрића. – Година ХХІV. – Свеска 22, септембар. – Београд, 2005. – С. 516 – 517; 5. Карадџић Р. Латас – феноменологија издајства // Дело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе. – Београд, 1981. – С. 249 – 259; 6. Рудяков П.М. Ідея краси-гармонії й образ жінки у творах Іво Андрича. Публічна лекція, виголошена з нагоди 50-річчя з дня народження та 25-річчя науково-освітньої діяльності автора 4.12.2006 року в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – К., 2006. – 35 с.; 7. Стојановић Д. Разминуће са лепотом. Омерпаша Латас // Свеске Задужбине Иве Андрића. – Година ХV. – Свеска 12, мај. – Београд, 1996. – С. 281 – 313.

Олена Деркач. Семантика категорії “краси” у жіночій персоносфері роману Іво Андрича “Омер-паша Латас” // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. – Киів, 2008. – Ювілейний випуск (до 120–річчя з дня народження). – с. 301–307