Олекса Стороженко

Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа (9-10)

IX

На другий день ми прокинулись не дуже рано: пізно лягли і, натомившись, трохи заспались. Напившись чаю, Корж заходився з своєю бджолою, і ми не гаявшись пішли у пасіку. Гарно було у садку після дощу: пташечки щебетали, дерево порозправляло свої віти, краплі роси, як розсипані перли, скрізь по траві і на листах блищали і висвічувались; так було легенько дихать тим пахучим холодком! У пасіці усе було благополучно; і старий, огледівши деякі вулії, сів і мене попросив сісти біля тії каплички, де ми з ним позавчора розмовляли.
– Бач, паничу, – сказав він, огледюючи дерева, – які високі та товсті повиростали; садив я їх саме у той рік, як зруйнували наш кіш, більш буде, як п'ятдесят літ.
Я нагадав старому, що він мені обіцяв розказать про ту невзгоду, і Корж так почав:
– Саме на зелені святки прийшов до нас великим військом генерал-поручник Текелій і, ставши обозом верстов з дві од окопів, всі свої гармати, які там в його не були, витріщив проти нашого коша. Однак не починав стрілять, а теж січовики нічого не робили, а чекали, що дальш буде. Через суток двоє примчали гінці звістку, нам і Текелієві, що московське військо позахоплювало вже всі наші паланки і слободи по всіх вольностях запорозьких, а на третій день Текелій прислав до нас посланця і запрошував військову старшину до себе в гості. Кошовий Калниш, одібравши таку звістку, зараз зібрав всіх козаків на раду і спитав:
– А що, теперечки, панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо?
Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так і заворушились, і загомоніли. Декотрі покорствували б, так другі ж, здавшись на свою силу і характерство, на ввесь кіш гомін підняли.
– Нехай Текелій, – гримнули, – хоч ще стільки війська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі москалеві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не
діждуться!
Се все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні оселі, ні худоби; а друга половина – отамани і заможні козаки, що сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали:
– Хоч ми, – кажуть, – московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі І замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся!
А тут ще й архімандрит, що жив у Січі, почувши такі заміри сіроми і бурлацтва, вийшов з церкви в облаченії, з хрестом, і почав уговорювать завзятих:
– Убойтеся, – каже, – Бога!.. Що ви замишляєте, дітки? Ви – християни і піднімаєте руку на християн, і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покорійтесь же волі Господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од Бога достойная по нашим ділам! От вам хрест і розп'ятий на нім; коли ви його не послухаєте, то всі загинете необачно!
Здається, хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було кам'яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали:
– Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-твоєму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зложить!
Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам'ять, і ще нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після сього панотцевого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й заявило кошовому:
– Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як завгодно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти?
– Треба йти, пани-товариші, – одказав кошовий, – бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом обступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать, Господи поможи! Дай, Боже, час добрий! Ходімо, старшино і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде так, як Бог дасть!
Ті, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія, Текелій ласкаво їх прийняв і став розпитувать, хто в них кошовий, і старшина, і як вони прозиваються. От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. «А се, – каже, показуючи на курінних отаманів, – теж військова старшина». От Текелій і попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до кого йому йти у гості; кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів у свій курінь, та й угощав, чим Бог послав, по нашому звичаю: у дерев'яних тарілках і дерев'яними ложками. Наївшись, Текелій подякував кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з дерев'яної посудини. Далі й спитав:
– Хто це у вас так смачно готує?
– Є у нас, – одвітив кошовий, – такі скусні кухарі.
От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам'яні блюда, а старшині і отаманові – по одному. «Щоб, – каже, – такі смачні потрави не їли з корит, а з блюд».
Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць, і обізвався до Текелія:
– Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда.
– По-яківському се він розмовляє? - спитав Текелій. – Нічогісінько я не розтовпчу, що він розказує.
Так Строць і розтолкував цю приказку.
«Добродію, – каже, – їсте з блюда та худі, а з корита досита – подивіться, які ми гладкі». [Текелій був родом сербин і, як усі серби, високий і худорлявий (приміт. aвт.)]
По обіді Текелій довго ще вештався по кошу, оглядав курені, пушкарню, козацькі пожитки, а там пішов до себе і стояв ще біля коша обозом тижня. Поки стояли, кажу, обозом, офіцери і москалі частенько приходили до нас у кіш, а ми ходили до них, братались і гуляли по-козацькій. Тим часом Текелій призвав до себе кошового, суддю, писаря і прочитав' їм ім'яний височайший указ; щоб вони їхали Петербург. Так ото поїхали тільки кошовий і писар, суддя Касан занедужав і вмер, тут його у Січі посліднього і поховали. Випровадивши старшину у Петербург, Текелій вже став сам орудувать Січчю: привів козаків до присяги і трошки заспокоївсь, Але довгенько ще стояв обозом, перейшовши на друге місце.
Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московські звичаї були їм не по нутру; от стали козаки думать та гадать, як би москаля в шори убрать, а самим десь помандрувать. Зібрали чоловіка з п'ятдесят козаків і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю. «А що ви мені скажете, запорожчики?» – спитав Текелій
– От що, добродію, – кажуть січовики, – ми чули, нам без письменного виду і білетів не можна з Січі йти?
– Так, запорожчики, так, – одказує Текелій, – нікуди не відлучайтесь без мого відома.
– Так оце ж, для сього відома, – загомоніли козаки, – і прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ласкаві, хоч один білет на всіх, бо ми будемо держаться купи і врозтіч не розпливемось.
– Добре, запорожчики, добре, – каже Текелій. – Та який же перше був у вас звичай?
– Та у нас, добродію, – загомоніли козаки, – про сі білети ні за наших батьків ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував.
– Куди ж оце ви, – спитав Текелій, – наміряєтесь іти з сими білетами і за чим?
– До Тилигула, добродію, кажуть січовики, – до лями [тягнути неводи] на заробітки, бо у нас нема ні сорочки, мі штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба буде і подушне платить та й панам трохи уділить?
– Добре, запорожчики, добре, – одказує Текелій, зареготавшись. – Ідіть з Богом, заробляйте та і в казну збирайте.
– Чуємо, добродію, чуємо, – загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію.
Призвав Текелій свого ад'ютанта і звелів йому написать один білет на п'ятдесят чоловіка і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали лагодиться в дорогу, зібрали увесь свій військовий риштунок, харчові клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з білетами, а скілько їх улізло, може, чоловіка з тисячу, і гайда собі униз до Тилигула. Через кілька днів прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю ще чоловіка з п'ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п'ятами закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм не боронять тих білетів, прийшли й треті, і четверті та, добувши сим побитом собі білети на всі сорок куренів, і помандрували під турка. Як побачило офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, і зробили доношеніє Текелієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос – нічого вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку!
– Куди ж вони позаходили, – питавсь Текелій. – Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилигула на заробітки?
Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки – так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія сидить.
– Повели і нам, вельможний пане, – просять, – написать білети на заробітки.
– Та куди ж вам, – крикнув Текелій, – злющі запорожці, оці білети?
– На Тилигул, добродію, – одказують. – На Тилигул, до лями, на заробітки.
– Все в Тилигул та в Тилигул, – гримнув Текелій, і тупотівши ногами, – сякі-такі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!.. – та й потурив їх від себе.
Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелія хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дропака дала. Побачив Текелій, що якось приходиться до чмиги: що тут на світі робить? От він і призвав себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло – десятка не налічив би.
– Чом же ви не всі прийшли? – спитав Текелій. – Як нам, добродію, усім прийти, – одказали отамани, коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях?
– Курінні отамани роз'їхались по своїх зимовиках, – одказують, – а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки; що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю чи там куди, а війська козацького нема – порозходилось!..
– Куди ж вони порозходились? – гримнув Текелій. – Де ваші січовики?
– Як, де? – обізвались отамани. – Адже ж ви, добродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки, до Тилигула, чи що?
Побачив тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала , його в шори; дуже розсердився І вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських звичаїв.
– Отаким-то побитом, паничу, преславуту козацьку Січ зруйнували і хвацьке Запорозьке військо ви коренили. Ті ж запорожці, що повтікали, піддались під турка, прийняв їх султан ласкаво під свою державу і звелів опоселить їх біля устя Дунаю в Бабадазі, понад Чорним морем, на землях, здатних до пахарства і багатих риболовством і звіриною ловлею, де вони і теперечка живуть, хліб жують і постолом добро возять. От тобі, паничу, і кінець.

X

Се було останнє оповідання Коржеве. Після сії роз мови частенько доводилось мені вештаться по Задніпров'ю, а в турецьку війну – в Бабадазі, де осадились запорожці; не раз доводилось і розмовлять з старими дідами, бувалими козаками про Січ, і те саме, без одміни, розказували і вони, що оповідав мені старий Корж.
В 1832 році на іванівський ярмарок в Кременчуці, на майдані, збилось чимало народу біля кобзаря. Я підійшов і став прислухуваться. Сліпенький співав про зруйнування коша, і так подібно до розповідання, що я, давши кобзареві карбованця, зазвав його до себе на кватиру і списав ті вірші. От вони.

Гей, із-за зеленого гаю
Червоне сонечко зійшло.
Гей, з московського краю
Велике військо прийшло.
Червоне сонечко
Високо вже стоїть,
Дивиться батько в оконечко
Та й каже – «Дітки, що будемо робить?
Ось перед нами царицине військо стоїть.
Чи не за нами, щоб йшли татар к чортам гонить?»
«Ой батьку, щось воно не те!
Чого сі гармати горлом в вічі стоять?
Треба, батьку, спитати.
Чого вони од нас хотять?»
Ой провідали запорожці,
Що Нечоса Текелю послав,
Щоб нас з старшиною
І всю славну Січ зруйнував.

Був же той день
Великі Зелені Свята,
О, бодай же твоя, Нечосо,
З того часу душа проклята!
«Гей, діти, запорожці,
Що будемо чинити?
Москаль кличе в гості,
Будемо чи ні йому голову хилити?
Як будемо його зустрічати:
Чи з хлібом-солею,
Чи війну об'являти,
Чи йти до його доброю волею?»
Одні кажуть: «Мир лучче всього».
А сі: «Нехай нам випалять очі,
То й пропадемо аж до одного».
–«Ніколи сього не буде,
Щоб ми оддали Січ-мати,
Поки що світ-сонця
Будем Січ нашу рятувати!»
«Бога бійтеся, діти! –
Каже панотець архімандрит, –
Що ви хочете робити?
Прокляті будете із роду в рід.
Ви, діти – християни,
І підіймаєте руки на братів?
Не робіть в своєму серцю рани.
Щоб милосердний Бог вас простив,
От вам хрест Божий.
На його ви положіться,
І совіт мій вам гожий,
Ні в чім, діти, не журіться».
«Ну, панотче, по-твоєму нехай, –
Послухають тебе запорожці;
Бери, Петре, хліб та сіль
Та й ходім до Текеля в гості.
Ну, батьку, Господи поможи,
Пошли нам добрий час!
Хліб, батьку, положи,
Та й говори за нас.
Бо війною, батьку, нічого не вчиним,
Треба доброю волею робити;
Ходім вже, поклон вхилим
Та й почнем про діло говорити».

Хліб-сіль Текеля прийняв
І почав нас угощати.
А як добре підгуляв,
То став і нас до себе прохати.
А в нас Петро кошовий
Має звичай свій:
Пішов генерала зазивати
До себе обіда козацького вживати.
Їв Текеля обід бурлацький
Та все смакував,
А опісля по-козацьки
Вином та медом запивав.
Ой пішов Текеля в свою палатку
Та й став міркувать.
Що йому робить спочатку
Як нашу Січ зруйнувать.
Уже всі каші паланки
В Текелійових руках,
Уже всі його палатки
По наших січових кутках.
Ой прочитав Текеля папір
Кошовому, писареві од цариці,
Треба нам їхати у двір
Аж у дві столиці.
Ой зібрав наш Калниш
Храбрую дружину,
Сердешний брався аж за ніж
Та проклинав лиху годину.
Сірома Калниш захлипав гірко.
З кожним козаком обіймався,
Сказав: «Прощай, славне, храбре військо!»
Та вже більш і не вертався!

«Гей, батьки-отамани,
Кажіть, де поділи старшину?»
Бере нас жаль за серце,
Як згадаєм славну старовину!
Ой почали січовики думать, гадать,
Як би москаля в шори убрать.
А далі до Текелія пристали,
Щоб дав білети – роботи нам шукать.
Ой рушили запорожці
До лями на заробітки.
Закивали п'ятами, сіроми,
Тільки товаришам дали звістки.
Текелій хоч після й оглядівся,
А запорожців – поминай як звали!
Ой, бідний зажурився,
Що в шори його убрали.

Ох, життя наше минулось,
Життя бурлацьке!
Коли б воно вернулось,
Славне життя козацьке!
Гей, братці, озьміть у руку
Пісочку та й посійте
Ой тоді воно вернеться,
Як той пісочок зійде!

Корж помер в октябрі 1835 року на 104 році довгого свого життя. Змалку і до смерті жив він і працював задля людей і, може б, ще промаявся на світі, коли б, збираючи подаяніє на погорілу в Михайлівці церкву, не застудив себе, переїжджаючи восени через Мокрую Суру. Царство тобі небесне, добрий чоловіче, вічна тобі пам'ять.