Катерина Павлова

Філософія мистецтва у новелі “Мегалос Масторас та його твір, 1347 рік” із збірки “Новий Єрусалим. Готична хроніка ”, Б. Пекича

Ідея прекрасного чи спектр різного розуміння краси, форми якої різноманітні та мінливі по-різному трактується у літературі. Звичайно, відображена у ній будь-яка філософська теорія, в якій поняття мистецтва ототожнюється з трудовою чи ігровою діяльністю, магією не ідеальна. Мистецтво дає знання про життя, про складні людські стосунки. Воно вчить розуміти інших і самого себе, вчить жити, пробуджує у людині людське. Філософія мистецтва є пізнанням його справжньої суті.

Борислав Пекич (1930 – 1992) народився в Сербії, але останні роки життя проживав і працював у Лондоні. Слов'янський менталітет привів письменника (як і деяких його колег) до так званих "вічних" тем, які далекі для практичних західних європейців за духом. Як писали його співвітчизники у рецензії на “Новий Єрусалим”, сам Пекич визначив свою книгу як готичні хроніки, підкресливши тим самим, що мова йде про прозовий цикл, де зображені найбільші лиха людського роду від пізньовізантійського часу до ери комунізму й сталінізму.

Об’єктом нашого дослідження є новела з готичної хроніки “Мегалос Масторас та його твір, 1347”. На нашу думку, вона найкраще відображає філософські погляди автора на мистецтво, його суть, мету і митця.

Свою оповідь Пекич будує логічно, поступово вводячи нас у її магічний світ. У цьому зачарованому колі чергуються історичні та міфологічні елементи, стаючи обрамленням головного письменницького задуму оповіді. Легенда про кир-Ангелоса повільно виринає з темного горизонту історії. Цивілізаційні шари записані як палімпсести на пергаментній основі попередніх культур: “Під тим, що бачать очі, глибоко під обрисами й знаками видимої історії, тектиме невидима історія вимерлих рас і зниклих племен, кінця якій немає”[4; 8]. Вони пов’язують історію у цілісну духовну повість у якій переплітаються різні часи, різні культурологічні символи. Пекич досліджує цей невидимий бік історії, схований під її густими нашаруваннями, щоб показати нам забуту легенду, яка спала впродовж минулих століть. Оповідь про кир-Ангелоса жила незалежно від історичних подій у серці ромеїв і старої Тегеї, а також і у давніх євреїв. Зупинена історія продовжується глибоко під чужими впливами, оскільки духовна повість має своє невидиме протікання, яке щоразу відроджується по-новому, як фенікс з попелу. Тому вона ніколи не починається з початку, бо кожний початок - початок на старій основі. Скажімо, латино-османо-римська спадщина на Пелоппонесі, як і в інших точках планети, є лише залишком уже початих динамічних процесів. За словами самого Пекича, "Історія видається дуже подібною, так, ніби вона розігрується не вперше, а як і зйомки фільму декілька разів."

Під час дослідницької роботи, коли змиваються нашарування інших епох, Пекич зустрів кир-Ангелоса - незнищенну легенду про митця і став її оповідачем. Таким чином приховане на перший погляд долає забуття, адже все закарбоване мовними символами здобуває справжнє безсмертя.

У “Новому Єрусалимі” кожній новелі та її головному персонажеві, відповідає один з основних елементів: вогонь, земля, вода чи повітря, створюючи його первинну природу. Чотири основних елементи мали особливе значення для грецьких філософів у досократівських період. Основу існуючого світу становили: для Талеса - вода, Анаксімена - повітря, Геракліта - вогонь, а для Емпедокла - усі чотири субстанції разом. Пекич пов’язує ці субстанції, з яких створене все існуюче, з людиною і її долею. Вогонь - перший з елементів за своєю силою. Вогняній стихії відповідає мистецтво, оскільки душа митця створена з розпеченої жарини, запаленої у віддалених просторах.

У новелі “Мегалос Масторас та його твір, 1347” (“Megalos mastoras i njegovo delo (1347.)”) Пекич дуже чітко виражає своє розуміння мистецтва.

На думку письменника сила, яка перемагає усі інші людські сили — це сила мистецтва. Його вогонь пече, прориваючи перешкоди часу. Мистецьке діяння автор ототожнює з вогнем, оскільки він - не лише метафора створення, а й реальність, у якій виявляється справжній сенс мистецтва.

Мистецтво — вогонь, що палає в очах митця, у полум’ї сполучається уся сила душі митця, виходячи назовні безперешкодно, як гаряча лава.

Головний персонаж, Думетріус кир-Ангелос, є прототипом Пекичевої концепції митця. Багато є різних митців, та лише деякі з них стають “мегалос масторас”. Він — істота Вогню, своєю працею він вносить вогняну стихію у розряд гармонії. Вогонь — одночасно субстанція духу й субстанція матерії, магічний вогонь у якому горить пристрасний геній митців: “Є люди, чиє життя - слід розпеченого заліза, вкарбований у землю. Де б вони не ступили - під ними горить. Коли вони пройдуть, дим спаленої землі ще довго їсть очі. Вони як зірки, народження яких ми бачимо через мільйони років після того, як вони згасли, але ніколи його не чуємо. Смерть старого сонця виглядає як народження нового; смерть таких людей завжди є народженням нового і невідомого. Вони - істоти Вогню. Вогонь - їхній Елемент. Їхня природа і доля.”[4; 7] Мистецтво - різновид відбитку і пізнання дійсності за допомогою конкретно-почуттєвих способів. Але якщо саме це поняття - абстракція, то реальне буття мистецтва - художній твір. Робота майстра з деревом, під чиїм долотом постане витвір незвичайної краси — доказ того, що твір мистецтва є як і Вогонь безсмертним. Справжній митець не керується вмінням, його праця — творення, яке буває лише раз, подібно до створення світу, творення краси, що змінює світ за естетичними законами, “Це його велике творіння. І останнє. Бо кожне велике творіння є останнім. Інакше б воно не було великим.””[4; 25]

Митець повинен зневажати судження епохи, прагнучи поєднати в своєму творі можливе з необхідним, ілюзію з правдою, фантазію з серйозністю, бо справжній ідеал народжується тільки внаслідок такого поєднання.

У питанні про походження мистецтва важливо зрозуміти не стільки причину, скільки мету, яку ставив перед собою митець, створюючи свій твір. Зрозуміло, що вона могла бути різною, що сам твір потім використовували з різними цілями. Але якщо митець задовольняв свою потребу в матеріалізованому вираженні внутрішніх переживань, які для нього були ідеальним, то метою його творчості служило відображення ідеалу. “Ілікон, божий матеріал, захищав природну форму, дерево - форму, подаровану Генезою. Бог, очевидно вважав, що його Творові немає чого закинути, а тим більше - щось у ньому виправляти. “Не сотвори собі кумира…” - такою була Заповідь, одна з десятьох, яка мала на меті захистити Його керівну, звичайно, але й авторську гідність, його твір - Боже мистецтво. Кир-Ангелос, схоже, був про нього не найкращої думки. Те, що для Творця було готовим, завершеним і досконалим, для майстра було матеріалом, з якого тільки треба було створити щось справді добре, закінчене і досконале.”[4; 12]

Світ мистецтва великий і різноманітний. Він сповнений кольорів, звуків, образів. У ньому, як у дзеркалі, відображається думки і ідеали людства, його діяльність, прагнення до краси і щастя.

Мистецтво і краса — особливий простір, де людина знову стає цілісною, звільняється з кайдан реальних стосунків, від усього, що становить примус як у моральному, так і матеріальному світі. У ньому людина для іншої людини є лише образом, об’єктом вільної гри.

У своєму дослідженні ми спробували реконструювати Пекичеве розуміння поняття мистецтва на прикладі оповідання "Мегалос масторас та його твір, 1347 рік". Як підсумок, варто навести слова з новели: "Майстер сидів у темряві, нічого не відчуваючи. Це не було звичайне, людське нічого. Це було нічого - блаженства. Повного злиття з твором. Твір робився для цього. Це була остання, справжня міра досконалості. Міра його, кир-Ангелесового, генія." Відновити цілісність людини, визволити світ від властивих йому суперечностей, може лише мистецтво, яке згладжує колізії між фізичним і духовним життям людини. Мистецтво, на його думку, здатне виконати цю величну місію тому, що воно грунтується на “естетичній грі”, в процесі якої знищується суперечність між чуттєвим і розумовим, фізичною необхідністю і моральною свободою.

1. Ајдачић, Д., Тајно и јавно у топографији словенских антиутопија // http://www.rastko.rs/knjizevnost/nauka_knjiz/dajdacic-tajno_c.html
2. Божовић, Г., Дух хилијазма и дух приповедања : Историја , Нови Јерусалим Борислава Пекића , поетика , Антиутопије у словенским књижевностима , Научно друштво за словенске уметности и културе , ТИА "Јанус ", Београд , 1999.
3. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: "Золоті литаври", 2001. – 636 с.
4. Пекич, Б., Новий Єрусалим. Готична хроніка / Переклад з сербської Алли Татаренко. — Львів: Кальварія, 2007. — 192 с.
5. Радоњић, Г., Пекићева готска хроника //Зборник Матице српске за кнјижевност и језик.
6. Pekić, B., Mit književnosti i mit stvarnosti (Kolaž 1968 - 1984). // Odabrana dela Borislava Pekića. – Knj. 1.–Beograd, 1984. - S. 67-96
7. Pekić, B., Novi Jerusalim: gotska hronika, London, 1988. – Novi Sad: Solaris, 2001. – 108 s.

Катерина Павлова, студентка IV курсу Філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка