Світлана Шаргородська

Два Белгради, дві філософії життя

 

Момо Капор – це яскрава творча індивідуальність, цілковито сербський талант, який за багатством подій свого часу не загубив людини. Він бачить її, розуміє і творить її образ в усій суспільній, психологічній складності. Письменник не любить людини-янгола, бо знає, що людина є водночас і твариною. Він знає людську силу, велич її розуму, її здібності, але також усвідомлює всі її слабості.

Роман Момо Капора “Облудники” в сербському оригіналі має назву “Фолиранти”. У післямові до українського перекладу роману Іван Лучук пояснює етимологію сербських слів: “Фоліранти – слово жаргонне, без якогось конкретного чи завуженого значення. Це слово включає в себе цілий спектр понять, що знаходяться на грані фолу, на межі облуди. Фолірування – це спосіб життя, філософія безтурботного існування, стиль думання”.[1]

Як кожен мешканець Белграда, що любить своє місто, Капор пише про нього як про місто унікальне. Та він не залишається голослівним – письменник не втомлюється спостерігати за тим, що тут відбувається і перетворює звичайні речі на цікаві історії. Момо Капор знає кожну белградську вулицю, кожну хатинку на острові Ада Циганлія, сам плаває катером чи яхтою по Саві чи Дунаю. Лексикограф Света Лукич якось назвав Момо Капора першим і поки що єдиним “белградологом”. Тому що те, як Капор відчуває своє місто і з яким неймовірним захопленням пише про нього – явище справді унікальне.

Мілорад Павич, для прикладу, написав ґрунтовну історію міста Белграда. І в цьому плані Белградові шалено пощастило – два визначні письменники висвітлили своїми талантами його сутність. Мілорад Павич дав свою візію минулого, а Момо Капор – візію сучасного. Знаючи минуле й сучасне, легше собі уявити й майбутнє.

Новий Белград у романі “Облудники” Момо Капора забарвлюється у дещо інші тони, оскільки наше знайомство відбувається поступово і у співставленні із самим Белградом. Новий Белград – це пустир, де всі мають право “завивати” при світлі Місяця, де лише зірки чують їхній спів, але сподіваймось, що їх чули й усі інші.

Роман, написаний на початку сімдесятих, описує белградське життя кінця п’ятдесятих. Але Момо Капор не просто використовує два Белгради як ширму, на фоні якої розміщує своїх героїв, наче у ляльковому театрі, а зосереджує свою увагу на самому місті як на живому організмі.

Роман “Облудники” – це своєрідна книга-лист “о једном безначајном времену затишја и безначајним младим људима у њему, који су проћердали своје животе на безначајности”.[2] Міма Лашевська, Алей і Я (літературна маска героя, яку надалі будемо називати саме так) – центральні постаті цього твору, троє друзів, які знайшли одне одного у бурхливій ріці життя. Життя головного героя, від імені якого ведеться розповідь, було схоже на окопну війну з Белградом, яка велася вдень і вночі. Він оточив це місто з усіх сторін і чекав, щоб воно визнало його своїм. Герой далеко не одразу усвідомив, що потрапив у полон. Белград виявився закритим простором, вхід в який був абсолютно вільним, але це зовсім не означало, що вільним був і вихід.

Мудрість життя полягає зовсім не в тому, щоб свідомо збіднювати своє життя й відмовлятися від тих радощів, які воно може запропонувати. Справді, приємніше і зручніше їздити автомобілем, ніж ходити пішки, бути гарно вдягненим, а не в лахмітті, мати пристойну квартиру, а не просто куток в гуртожитку в Новому Белграді. Наші герої почувались по-справжньому щасливими і вільними у своєму маленькому безпечному товаристві. Разом вони відкривали для себе усю неповторність життя на Аді Циганлії – зеленому острівцеві серед величезного модерного міста. Алей, Міма і Я проводили дні у безцільному плаванні по Саві, або ж кидали якір де-небудь під деревами, гілки яких нависали над водою, і спали, надолужуючи ночі, проведені в “Коларці”. В той же час місто терпеливо спостерігало за ними і чекало на їхнє повернення: “Београд је мирно гледао моја речна лудирања, чекајући да се једанпут вратим горе, у његове улице, и да положим рачун. У то време нисам веровао да један град може да буде толико стрпљив”.[3]

Після невдалої спроби вступити на режисерський факультет і розради від комісії у вигляді фрази: “Вам краще було б спробувати наступного року”, Я не наважився повернутись додому. Такі ж знехтувані невдахи, як і він, відкрили йому свої белградські святині: Кінотеку, брудні їдальні, Дім інвалідів. Наш герой то пірнає в белградські вулиці, то дрімає у теплі на галереї Коларчевого народного університету. Він може годинами стояти, витріщившись на якісь дурні намальовані квіти, чи накачуватись, як наркотиками, фільмами і виставками.

Я був страждальцем, але постійний шум Белграда, наче хвилі, захлюпував його великими очікуваннями, а Новий Белград давав дах над головою і вселяв надію на краще майбутнє в Белграді.

Це місто подавало великі надії і другові Я Алею, який був усім тим, чим не був Я: “Био је леп на неки дивљи, сеоски начин који градска деца истог часа завидно препознају код оних што су одрасли на слободним пашњацима”.[4] Я вже став досвідченим столичним щуром, коли в Студентське містечко в Новому Белграді в кімнату номер сто шістесят сім до “нелегала у мирний час” прибув Алей. Так Я в Белграді знайшов свого великого брата, а Міма Лашевська, в свою чергу, двох братів.

Зеновій Филипчук, сучасний український письменник, пише: “Коли в тебе поникли думи, опустилися руки і немає сил іти далі, то сядь і відпочинь.

Можливо, ти втомився.

А коли в тебе в прямому розумінні на завтра вода і хліб, ти взагалі - багатій!

Коли ти здоровий та молодий, все в тебе вийде, тільки попроси в Бога сили не розчаровуватися в кожній дрібниці.

Дрібниці складаються у великі проблеми, які вибивають з колії цілу армію.

Звільнися від дрібниць, і тебе не сковуватимуть ніякі проблеми”.[5]

Так і наші герої Міма, Алей і Я без будь-яких заборон, страху і сорому відкривали для себе усю привабливість Белграда, Кнез-Михайлової і Ади Циганлії, були достатньо божевільними, як і молодь тих років.

Белградці у романі Капора “Облудники” виступають життєвими аматорами зі своїми дивакувато-божевільними поривами, тихим сумом, побоюваннями і маленькими втіхами. Наш герой тішить себе тим, що одним із перших проніс по Кнез-Михайловій елегантність голодранця. Я був предтечею нинішніх хіпі на цій вулиці у Белграді, де перехожі з ненавистю і здивуванням оберталися, загороджуючи собою своїх дочок. Як тільки-но дме кошава і кидає дощові завіси на спорожнілі вулиці й фасади, Міма Лашевська мокне на розі перед блідою стіною, аж поки з-під тонкого шару жовтої фарби не починають проступати літери старої реклами. Це Мімина стіна часу з якогось щасливого белградського до-дитинства, коли вона була донькою Короля книг.

Прекрасні безнадійні вечори наших героїв часто повторювались, коли не тільки вони, а й уся белградська молодь втікала зі свого життя на дві години у мерехтливе світло кінозалу. А опісля, нещасніші, ніж будь-коли, усі знову поверталися у свій сирітський притулок у Новому Белграді.

За своїм задумом, становленням і життям Новий Белград є незаперечним топонімом модерності і урбанізованості, вкрай раціональним життєвим простором, який втратив будь-які риси сакральності і містичності.

Студентське містечко або студентський Вавилон, як зазначає сам автор, було невід’ємною живою частиною Нового Белграда, де можна було зустріти і познайомитись з найдивовижнішими людьми. Шахраї і контрабандисти, усі декласовані покидьки тікали від белградського закону в Новий Белград, містечко, яке усім давало притулок. Середній клас намагався тут відтворити свої втрачені домівки, заповнюючи кімнати сімейними фотографіями і барвистими календарями. В інших кімнатах жили бунтівники без причини, відступники чиновницьких родин – студентський люмпен-пролетаріат або ж просто вічні студенти, які обожнювали святий безлад і розпродували спогади, що пов’язували їх з амбіційними батьками. В кімнатах сільських дітей пахло в’яленим м’ясом і вогкою вовною селянських шкарпеток. Вони дивилися на усіх міських з підозрою, оскільки були останніми, хто в Студентському містечку залишався без грошей.

Момо Капор пише про звички й менталітет, про кав’ярні і крамниці, а не про пам’ятки архітектури чи музеї. Він не малює, подібно Мілораду Павичу чи Бориславу Пекичу історичний пейзаж давнього Белграда – він малює нам краєвиди Белграда сучасного. Як художник він робить це натхненно і, чи пише він про мальовничі береги Дунаю, чи про запилену бруківку Кнез-Михайлової вулиці, він додає до слів яскраву палітру барв художника.

Наш герой міг би написати ціле дослідження про всі види свисту, якими користувалася молодь у Белграді у його час (коли Я багато сміявся і без якогось особливого приводу). У другій половині п’ятдесятих років молода людина, йдучи вулицями Белграда, пробиралась крізь джунглі різних посвистів. Я завжди міг знайти своїх друзів за їхнім сигналом – короткою джазовою фразою і взагалі міг розпізнати десь біля п’ятдесяти різних посвистів-шифрів.

Фільми керували життям белградців, які вважали, що у випадковостях перегляду фільмів був якийсь внутрішній порядок. Усі їхні надії крутилися навколо кіно, а белградський кіностиль, жадібний до знань, одягнений у потерті вельветові штани й чорні джемпери під шию, дозрівав у підвалі Кінотеки на Косовській вулиці. Ніхто навіть не помітив, що Белград став найбільш кінематографічним європейським містом, але в той же час відкидав усіх невдах, жалюгідних покидьків і злидарів, які після кожної нової невдачі втікали назад у студентське гетто в Новому Белграді, де їх із розумінням зустрічали такі ж молоді люди: “…јер су и сами прелазили мост и реку са истим намерама и поново се враћали, баш као и ја, необављена посла, пуних очију и гладна срца.”[6]

Новий Белград не сміявся з їхніх дір на підошвах, латаних штанів чи тонких пальт. Як тільки-но Я, як і всі інші, ступав на пустирі містечка, уся ця біднота ставала чимось природним, де більшим соромом було мати щось, ніж не мати: “Био сам, најзад, код куће, међу својима, међу браћом заточеницима. Они су ме примали за свог, био сам само један од неколико хиљада младих људи који голим рукама обликују свој живот .”[7]

Наш герой захоплювався молодими горянами, які знали “Гірський вінець” Петра ІІ Петровича Нєгоша напам’ять і снили політичною кар’єрою. Щоранку ці блискучі поети, оратори, генії і шахраї, вирушали завойовувати Белград, стираючи із пам’яті усі попередні невдачі і вважаючи, що доля їм сьогодні обов’язково посміхнеться.

Сучасна людина, парадигмою якої є новобелградці, заперечує існування межі між днем і ніччю, вона освітлює ніч лампами, вуличним світлом, рекламними таблоїдами, заповнює нічну тишу музикою радіо і голосом із телепередач. Таким чином, вона вступає у конфлікт із боязню темряви і глухою тишею, щоб розвіяти старий страх і знайти усі відповіді на питання.

Ніч і день – це не лише періоди ритмічної зміни світла і тьми, а й відрізки часу, які спрямовують людську буденність: ніч – це час суспільної пасивності, а протягом дня реалізовується повна соціальна активність людини. Та сучасна цивілізація дуже швидко заперечила цю культурну універсалію, яка певним чином відтворює картину світу.

Автор добре знає людину із Нового Белграда, із міста, в якому світ уподібнюється до минулого, що давно промайнуло, але ілюзії залишаються і впливають сильніше від будь-якої реальності.

Новий Белград відчиняв свої двері перед усіма, які, насправді, не знали хто вони такі, звідки родом чи як взагалі сюди потрапили. Цим новоспеченим жителям містечка було важко пояснити, ким вони працюють, що роблять, за що живуть. Насправді усі знали лише те, ким не хочуть бути!

В Новому Белграді були й такі божевільні (їх нестримно вабив Белград), які побоюючись усіх принад міста і спокусливої пісні річки Сави, примушували себе до добровільного ув’язнення, поголивши голову “під нульку”. Ці прибульці сприймали життя в Новому Белграді як єдину реальність, а міст і ріку перетинали лише у тому випадку, коли складали іспити чи йшли на обов’язкові лекції.

Новий Белград – дивакувато-містичний прихисток усіх молодих людей, які до болю відчувають свою непотрібність в самому Белграді, але всією душею рвуться туди, де їх ніколи не приймуть. Ці одинаки, ізольовані від усього світу, цинічно і з недовірою ставляться до всіх і всього, визнають при цьому лише місто, яке їх не відкинуло і яке приречене втішати тих, чиє життя не визнає будь-яких норм, обов’язків чи цінностей, а минає безцільно і безрадісно.

В романі “Облудники” Момо Капору вдалося змалювати портрет двоєдиного міста, показати Белград та Новий Белград як втілення двох життєвих філософій.

 

  1. Момо Капор. Облудники. – Львів: Класика, 1998. – С.190.
  2. Момо Капор. Фолиранти. – Београд: Драганић, 1996. – С.18.
  3. Момо Капор. Фолиранти. – Београд: Драганић, 1996. – С.96.
  4. Исто. – С.54.
  5. Зеновій Филипчук. Дванадцять прекрасних новин. – Ужгород: ІВА, 2004. – С.241-242.
  6. Момо Капор. Фолиранти. – Београд: Драганић, 1996. – С.43.
  7. Исто. – С.45.


Світлана Шаргородська, Львівський національний університет імені Івана Франка

На Растку објављено: 2010-01-13
Датум последње измене: 2010-01-13 15:12:24
Спонзор хостинга
"Растко" препоручује

IN4S Portal

Плаћени огласи

"Растко" препоручује