Юрій Рибачук

Останній сербський дисидент

На Батьківщині письменника Драґослава Михаїловича називають не інакше як "наш Солженіцин"

Голос із-зі пагорба

Творчість Михаїловича знана й у нас: українська стала першою зі східнослов’янських мов, якою перекладено згаданий текст. Як розповідає видавець книги Леонід Фінкельштейн, ще наприкінці 1970-х, сидячи біля приймача, він разом із друзями слухав «Голос Америки»: передавали розділи цього роману.

Михаїлович був «голосом з-за пагорба» не тільки для радянської, а й тодішньої югославської інтелігенції. Публічного виступу Йосипа Броз Тіто було досить, аби написану 1969-го книжку «Коли цвіли гарбузи» на дев’ять років заборонили в Югославії і ще стільки ж часу чинили перешкоди для її появи в перекладі в одній із соціалістичних країн. І це при тому, що нічого суто політичного там не було – на позір лише особиста драма героя. Але як гостро проступає політичний контекст повоєнної Югославії, котрий спричинив ту драму!

Цей контекст визначив життя й самого автора. Ще гімназистом він потрапив до табору Голий острів – місцевого аналога сталінського ГУЛАГу, де зазнав поневірянь, які зазвичай випадають на долю політв’язня: поліцейські допити, приниження й тортури. Тож уся подальша творчість і громадська діяльність письменника були спрямовані на розкриття правди про злочини комуністичного режиму перед людством, розвінчування міфу про гуманність югославської моделі соціалізму.

Не реабілітовані ні Білградом, ні Заходом

Ця сторінка в історії Сербії досі є суперечливою. Факт існування таборів політв’язнів офіційно заперечувався аж до 1980-го, року смерті Тіто. Та й нині, коли Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія вже давно немає на мапі, Голий острів значною мірою залишається білою плямою — архіви дотепер засекречені, реабілітації в’язнів політичних таборів у жодній з країн колишньої Югославії, за винятком Чорногорії, не проведено. Протягом дванадцяти років літератор розшукував тих, з ким довелося перебувати в ув’язненні, й таємно записував на магнітофон розмови з ними. Вони погоджувалися свідчити за умови, якщо записи не будуть опубліковані за їхнього життя. Саме тому імена героїв документальної прози Драґослава Михаїловича досі приховано за ініціалами. Втім, важливо інше: після Алєксандра Солженіцина він є, либонь, другим письменником, хто буквально по гвинтиках розібрав нелюдську машинерію політичних концтаборів і спробував зрозуміти психологію її жертв. «Особисто я маю великі сумніви, що коли-небудь кількість в’язнів Голого острова стане відомою в повному обсязі. Байдужість західного політикуму до «комуністів Голого острова» в роки розпаду Югославії тільки посилилася», – каже письменник.

Місію виконано

Та неувагу до уроків балканської історії демонструють не лише на благополучному Заході. Промовистий факт – у Росії, для якої тема політичних репресій доби сталінізму начебто має становити особливий інтерес, доку ментально-публіцистична книжка «Го лий острів» тривалий час шукала видавця. І, врешті надрукована коштом місцевого фонду Сороса, фактично залишилася ніким не поміченою. Як розповідає Михаїлович, ці поневіряння так вразили російську перекладачку тексту Ольґу Кутасову, що вона заприсяглася ніколи більше не працювати з сербською літературою.

Як індивідуаліст Михаїлович не схильний до того, аби його зараховували до уявної когорти європейських літераторів, спільним знаменником творчості яких є політичний табір. Це поняття особисто для нього набагато вагоміше за метафору. Місія письменника, на його думку, полягає у творенні, а не в боротьбі. Тому актуальні проблеми (наприклад, події в Косові чи формування європейської спільноти) будуть відображені тими, кого вони кровно цікавлять. Простором для самого Драґослава Михаїловича залишається Сербія. Саме тому він так часто говорить про згубність ідеї «югославства», яка глибоко засіла у свідомості його співвітчизників. Саме тому так болісно прив’язаний до батьківщини герой його роману «Коли цвіли гарбузи». Саме тому цей твір, зрештою, вважають улюбленою книжкою молоді сербські читачі.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Драґослав Михаїлович народився 1930 року в містечку Чупрія поблизу Белграда. 1949 року вступає до Белградського університету на філософський факультет. Навчання було перерване арештом і ув’язненням. Зрештою здобувши вищу освіту, Михаїлович працює ремісником, продавцем, журналістом, коректором, технічним редактором. З 1971 року займається винятково літературною діяльністю. Лауреат численних літературних премій, член Сербської академії наук і мистецтва. Автор збірок оповідань «Фреде, на добраніч» (1967), «Схопи зірку, що падає» (1983), «Полювання на блощиць» (1993); прозового циклу «Вінок Петрії» (1975); романів «Коли цвіли гарбузи» (1969), «Люди в чоботях» (1983), «Горить Морава» (1994), «Злочинці» (1997); документально-публіцистичної книги «Голий острів» (1990–1995), а також сценаріїв, літературних розвідок та оглядів.

Головний герой Любо переїздить з армії додому. Разом з батьком вони навідують матір у божевільні: нещодавно після зґвалтування наклала на себе руки молодша сестра Душиця, брат Влада ще й досі у в’язниці «за політику”.

«Підходжу клякну біля неї. Розчепив її пальці, почав цілувати її холодну руку.

«Я приїхав, - кажу, - мені повідомили, що тобі погано».

Вона забрала руку від мене. Погладила мене по волоссю і знов схилила голову і сплела пальці.

«Нащо ви мені тепер?» - каже.

Батько стоїть наді мною і плаче як дитина.

«Не карай мене так, Килинко. Ми тридцять чотири роки у злагоді прожили. Дітей народили: дивись, яких соколів на ноги поставили. Що ж ти тепер робиш? Не лишай мене отак, Милинко».

Вона не піднімає голову. Помовчала і тихо так, ледь чутно говорить: «Тридцять чотири роки каже, Андро. А не кажеш тридцять чотири роки мук. Весь вік – страйки, звільнення, тюрми. Я ніколи не була впевнена, чи завтра буду мати що вам зготувати поїсти. А скільки я за війну перетремтіла. Один дурень прилип до дівчат і боксу, два інші дурні – до політики: і поясни їм щось, ви не хотіли мені допомогти, от що».

«Твоя правда мамо, - кажу, - ми винні. Ми у всьому винні».

Вона каже, ніби сама із собою говорить:

«Мала одну добру дитину, і ту втратила. А все тому, що була дурна. Мій жіночий розум мені казав: дивись за чоловіками, вони на першому місці. За чоловіками дивись: вони йолопи, не мають розуму, слабкі, але все таки головні. Як ти будеш без них у хаті? І тільки втуплююся в вас і в цього старого. Думаю: вона ж жінка, гарна, розумна, сама собі дасть раду. Тому я й хотіла, щоб вона вивчилась, ви ж йолопи, були не для того. Закінчить, думаю, вчитись, знайде собі чоловіка, і ось тобі. Чоловіки її мені і понівечили. Не впильнувала».

Український тиждень 23/29 травня 2008. No. 21 (30)
http://www.ut.net.ua/art/169/0/906/