Зоран Стефанович

Слов'янський Орфей, обрядова подія

Переклад з сербської – Мила Маркевич

Про драму «Слов'янський Орфей» Зорана Стефановича

«Слов'янський Орфей» — це драма Зорана Стефановича, в якій стародавній балканській міф інтерпретований мовою геополітики, слов'янських обрядів і наукової фантастики.

Театральна прем'єра відбулася в Македонському національному театрі «Антон Панов» із Струмиці (1992), а на радіо — в Сербії в Драматичній програмі Радіо Белграда (2002).

Постановка драми «Слов'янський Орфей» режисера Горана Тренчовського (1992) вважається одним із перших пагонів пост-югославської драматургії й театру в Македонії та Сербії.

Драма отримала дуже позитивну оцінку зі сторони вітчизняної та зарубіжної критики[1] й увійшла в зарубіжні енциклопедії[2] та історії драми й театру.[3][4] Неодноразово публікувалася в друкованому та електронному вигляді, а запис македонської вистави десятки разів транслювався через супутник у 21 столітті.

Переклади: македонський (1992), англійський (2002), український(2010), російський (2011).

На даний момент адаптується в комікс, над яким працює один із найвідоміших авторів південно-східної Європи Зоран Туцич.

Подяки

2010. Італійська енциклопедія «Де Агостіні» включила Стефановича за його«Слов'янського Орфея» до чотирьох найвпливовіших сербських драматичних письменників пост-югославського періоду

2002: Сербська радіо версія була номінована на «Prix Europa» в Берліні

1993. Македонська вистава внесена до офіційного списку белградського БІТЕФ-у, але Міністерство культури Македонії не дозволило візит через ембарго Організації Об'єднаних Націй щодо Югославії (яке стосувалося й культури).

1993: Журнал «Екран», Скоп'є. Вистава струмицького театру номінована на кращу виставу в Республіці Македонії 1992 року.

1992: Нагорода «Йосип Колунджич» за найкращу драму на Факультеті драматичного мистецтва в 1991-1992 роках.

Про автора

Зоран Стефанович (народився в 1969 році в Лозниці) — письменник, видавець і міжнародний культурний діяч. Закінчив драматургію й сценаристику в 1994-му році на Факультеті драматичного мистецтва (Університет мистецтв у Белграді). Його твори перекладені на десяток європейських мов. Як письменник, драматург і сценарист отримав п'ятнадцять національних і міжнародних нагород і премій, включаючи й номінації на премію «Prix Europa» в Берліні та «Prix Italia» в Римі. Мешкає в Белграді.

Із рецензій «Слов'янського Орфея»

• Вдалий симбіоз стародавнього міфу й сучасного мистецтва. (Гойко Божович, газета Побједа, Подгориця, 1992)[5]

• Драматичний текст Зорана Стефановича [...] має кілька надзвичайних особливостей [...] Розповідь про слов'янського Орфея [...] може бути прочитана як обережне етнографічне дослідження слов'янської релігії Веселіна Чайкановича, як політичне есе про актуальний, так званий новий режим, і як будь-який американський науково-фантастичний комікс Френка Міллера. (Петар Груїчич, газета Борба, Белград 1992) [6]

• Те, що Стефановича визначає як самобутнього автора і є гарантією його автентичності, [...] — терпкість, гіркота, летальність, пряма провокація. І винні в цьому не роки, а, здається, спадщина насильства варварів, відчуття якогось справжнього мистецького бунту, характерного лише для даного шматка Балкан. Таке поєднання одного середньоєвропейського сприйняття світу й одного насильницького, Miцич би сказав «дикого», духу й імпульсу, то похмурого, то грубого, і є специфікою письменника Стефановича. (Дубравка Кнежевич, післямова книги Слов'янський Орфей та інші драми, Белград, 1995) [7]

• [Письменник] вносить в місцеву театральну рутину нетиповий (читай нереалістичний) експеримент, схильну до фантастики й гротеску чуттєвість, яка полонить багатошаровістю й численними значеннєвими площинами. (Ілля Бакич, журнал Време, Белград 1995) [8]

• [Очевидним є] існування багатошарового інтелектуального дискурсу, відмінної театральної естетики, а також опори на традицію, яка в історії театру була найвибагливішою. (Петар Груїчич, рецензія книги Слов'янський Орфей та інші драми, 1995) [9]

• Поетика Зорана Стефановича [є] абсолютно диспартною на нашому літературному просторі. [...] Він не фотографує, він оформлює. Він не бере занадто багато із дійсності, але й те, що запозичає, слугує йому як матеріал для пошуків сутності людини і явищ. (Володимир Стаменкович, рецензія рукопису книги Слов'янський Орфей та інші драми, 1995) [10]

• Стефанович вміло використовує не лише образні метафори, але й виразну іронію, щоб привести читача прямо до прихованої сутності своїх драм. [...] Він створює певний неоднозначний і товстий рукопис, який цілком незалежно виживає й поза межами театральної сцени. Своєрідним парадоксом є безперечний факт, що, незважаючи на його безсумнівні можливості, п'єси Стефановича до сьогодні правильніше «прочитууються» за кордоном, а не в Сербії.(Душан Відакович, журнал Ваљевац, Валєво 1995) [11]

[...] • Перше, що впадає у вічі, — висока мовна майстерність[...] Стефанович пише соковитою, грайливою сербською мовою, якій додає особливого шарму поєднання старої лексики та синтаксису із сучасними [...] висловлюваннями. Можливо, найбільша цінність Стефановичевих п'єс — у великій легкості, з якою відбуваються дії на різних рівнях: вони просто пливуть і непереборно тягнуть нас за собою. (Іван Вукович, журнал Погледи, Крагуєвац, 1995). [12]

• Не важко знайти паралелі із сьогоднішньою ситуацією на Балканах і в світі взагалі [...] І все [у драмі] подано в дотепній і дуже цікавій проекції. (Ранко Бурич, газета Политика, Белград 2002) [13]

Додаткова інформація

Офіційний сайт драми «Слов'янський Орфей»: http://www.rastko.rs/drama/zstefanovic/orfej/index.html

Зоран Стефанович на Вікіпедії:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Зоран_Стефанович

Контакти письменника

Електронна пошта: zstefanovic (at) rastko. net (without blank space)

---

[1] Грујичић, Петар. „Место на балканском Олимпу“, Борба, Београд, 15. 7. 1992.

• Павловски, Мишел. „Орфеј како Словен“, Нова Македонија, Скопље, 15. 7. 1992.
• Ристовски, Гоце. „Орфеј се враќа дома“, Пулс, Скопље, Македонија, 9. 7. 1992.
• Кузманов, Тодор. За претставата на "Словенски Орфеј" од Зоран Стефановиќ, во режија на Горан Тренчовски, а во изведба на Народниот театар од Струмица. Македонско радио, Скопље, 10. 7. 1992.
• Бурић, Ранко. „Кад су богови уморни: Премијера радио-драме "Словенски Орфеј" Зорана Стефановића“,.Политика, Београд, 2002.
• Путник, Радомир. „Поговор“ у: Едиција Савремена српска драма, Књига 33, Удружење драмских писаца Србије, 2007, стр. 294-295

[2] Serbia e Montenegro: Cultura: letteratura, Sapere.it: Enciclopedia, De Agostini Editore 2.0, 2012.

[3] Magdalena Bogusławska. Teatr u źródeł: dramat i teatr południowosłowiański wobec tradycji widowiskowych regionu, Uniwersytet Warszawski, Instytut Slawistyki Zachodniej i Południowej, 2006, p. 53.

[4] Milin, Boško. „Entre l'engagement et la fuite“, Revue des études slaves, 2006, Volume 77, Issue 77-1-2 p. 183

[5] Божовић, Гојко. „Почетак игре: Успјела симбиоза древног мита и модерног масмедијског искуства“, Побједа, Подгорица, 1. 9. 1992.

[6] Грујичић, Петар. „Место на балканском Олимпу“, Борба, Београд, 15. 7. 1992.

[7] Kнежевич, Дубравка. На захист розмаїття: Післямова книги „Слов'янський Орфей та інші драми“ Зорана Стефановича. Белград, 1995.

[8] Бакић, Илија. „Књига нове осећајности: „Словенски Орфеј“ Зоран Стефановић, издавач Знак Сагите, Београд, 1995.“, Време, Београд, 18. 9. 1995.

[9] Грујичић, Петар. Приказ књиге "Словенски Орфеј и друге драме" Зорана Стефановића, Пројекат Растко, 2002.

[10] Стаменковић, Владимир. Рецензијa рукописа књиге Словенски Орфеј и друге драме Зорана Стефановића, 1995.

[11] Видаковић, Душан. „Орфејеви парадокси“, Ваљевац, Ваљево, 1995.

[12] Вуковић, Иван. „Словенски Орфеј убива постмодернизам: Викенд са Маријом Броз“, Погледи, Крагујевац, № 183, 25. 12. 1995, стр. 41.

[13] Бурић, Ранко. „Кад су богови уморни: Премијера радио-драме Словенски Орфеј Зорана Стефановића“, Политика, Београд, март 2002.

---

Зоран Стефанович

Слов'янський Орфей

обрядова подія

1992

Переклад з сербської – Мила Маркевич

Дія відбувається в закритому балканському всесвіті.
Епоха ХІІІ ст. до нашого Спасителя, хоча це й, можливо, дезінформація.

Персонажі та дії:

• ОРФЕЙ, але й "АПОЛЛОН" і ПОВОДИР-ЗЛОВІСНИК;
• ДІОНІС, але й "ЗЕВС", АРІСТЕЙ-ЗМІЯ та "АЇД";
• ЕВРІДІКА, але й "ГЕРА";
• АПОЛЛОН;
• ЛАХЕСІС, ДОЛЕНОСНИЦЯ
• АТРОПА, ДОЛЕНОСНИЦЯ
• КЛОТО, ДОЛЕНОСНИЦЯ
• ПАН, але й "КЕРБЕР";
• СИВІЛА;
• МЕНАДА-НАВІЖЕНА;
• НІМФИ й САТИРИ, які також є "БОГАМИ", "БОГИНЯМИ", "ДОЛЕНОСНИЦЯМИ", "МЕРТВИМИ ДУШАМИ" й НОВОБРАНЦЯМИ.

ДІЯ ПЕРША

(Коли ніч розкриває свої обійми, крізь рожеве світло можна помітити три постаті — Доленосниці. Клото, яка пряде невидиму нитку долі, Лахесіс, що сивою рукою відмірює, й наймолодшу та найстрашнішу Атропу, яка нитку ножицями своїми рвучко відтинає. Вони в темних капюшонах, з молочно-порцеляновими обличчями, вічна маска яких схожа на ненароджених дітей. На ногах — котурни, а в Атропи збоку висить ще й торбина. Тіла коливаються, вони знаходяться в трансі, близькому Русалкам. Клекіт з їхніх горлянок — багатоголосий. Руки зайняті чиєюсь життєвою ниткою. Зусилля величезні.)

АТРОПА: Коли Орфей, король фракійський і пліткар слов'янський, живим повернувся з аргонавтського розбою, Вериги Світу, Балкан, захиталися.

ЛАХЕСІС: Усе замовкло.

КЛОТО: Небезпечно було пустити його поневірятися Фракією! Македонією! Фессалією!

АТРОПА: Його, щоб гнилим своїм даром разом із богами…

ЛАХЕСІС: Справедливий гнів сіяв поміж нами.

КЛОТО: Прирікатиметься з нами!

АТРОПА: Його наміри — це…

ЛАХЕСІС: …плювання в наші глотки…

КЛОТО: …але даремно!

(Пауза. Всі три вдивляються в щось у темряві.)

АТРОПА: Долю…

ЛАХЕСІС: …випробуй…

КЛОТО: …без вагань…

АТРОПА: …Орфею!

(Напружуючи м'язи, разом із сестрою Лахесіс, Клото з темряви ниткою-невидимкою витягує постать у білому, що постійно спіткається.)

АТРОПА: Орфею…

(Постать у білому має неприродно довге волосся, приховане обличчя. Безтямно стогне, коли Мойри, дразнячись, тягнуть її вперед-назад трьома невидимими нитками.)

КЛОТО: Співай…

ЛАХЕСІС: …Орфею!

АТРОПОС: Звуками причаровуй кам'яне небо Балкан!

ЛАХЕСІС: Мідні груди ще не народженої Гелени!

КЛОТО: День, коли саме ти хоронитимеш іскристий Олімп, дім богів!

АТРОПА: Зачаруй нас і себе, о Орфею, який очима смієшся!

КЛОТО: А вуста тобі слугують, щоб кусати, коли цілуєш!

(Усі встають. Мойри схиляються над змученою жертвою. Атропа рішуче її підіймає із землі. Постать висить, перекинута через руку, наче мертва.)

АТРОПА: (Шепоче.) Зевс-Громовержець любить тебе. І передає вітання. Питає, чи пам'ятаєш…

ЛАХЕСІС: …коли ти народився?

(Атропа різким жестом наказує мовчати, а потім спокійно продовжує говорити до мученика.)

АТРОПА: …коли ти народився, а ми чекали тебе з лона матері, красивої дурненької Каліопи! Ще тоді ми тебе, голопузого й крикливого, попереджали: не роби дурниць, Орфею! (Сестри, наче ехо, повторюють за нею.) Ми не чекали три дні, щоб побачити тебе новонародженого!

ЛАХЕСІС: Ми не сміли…

(Атропа ляскає її по губам.)

АТРОПА: Ми все сміємо! Та вже тоді він був ненаситним, ми мусили його попередити… Але не послухався.

(Атропа ніжно пестить його волосся.)

АТРОПА: Посейдон завжди може стривожити бурею морське лоно, але навіть він не перечить тому, щоб воно повернулося у свій споконвічний спокій! Як ти думаєш, чому, Орфею? Він не сміє! (Зітхає.) Ти хотів на Балканах, на Веригах-Що-Світ-Тримають змінити порядок! Порядок, що дихає Всесвітом! Треба було б тобі очі вийняти за таку нахабність!?!

(ЇЇ сестри радісно кивають головами. Атропа прочищає горло.)

АТРОПА: Сьогодні вночі ми повертаємо гирю на терези, тому нехай смертні заспокояться. Колись лише міфографи будуть згадувати брудні справи, які ми виконуємо замість Батька-Громовержця.

(Лахесіс й Атропа в трансі дістають ножиці. Їхнє збудження зростає. Однак, Атропа починає спокійно скидати білий одяг із жертви. Замість чоловіка під тканиною знаходиться молода особа жіночої статі. Лахесіс і Клото здивовано дивляться на оголене, непритомне тіло. Збентежені.)

АТРОПА: І всі навколо нього говорили: "Ні, не потрібно робити дурниць, Орфею… Нехай таємниця, яку знають боги, не буде й у твоєму розпорядженні! Музики тобі достатньо". Але Орфей…

(Пауза. Атропа знімає маску. Під нею — Орфеєве усміхнене обличчя.)

ОРФЕЙ: Орфей — це я!

(Лахесіс і Клото скрикують. Задихаються. Коливаючись, падають додолу. Орфей із торбини дійстає голову ідентичну своїй. Цілує її обидва ока й ставить на насип слідкувати за доленосницями. Знімає свій капюшон, кидає його через непритомне тіло справжньої Атропи. Потім одягає своє біле вбрання, скинуте з неї. Розправляє спину й дивиться в похмуре небо. Торкається свого серця. Посміхається.)

ОРФЕЙ: Я.

Кінець дії першої

ДІЯ ДРУГА

(Темрява. З какофонії доноситься звук обертання радіошкали й пошуку станцій. Чути новини, які вимовляються істерично швидко незрозумілими мовами. Військові марші. Різкі військові накази недоладними й невідомими словами. Музичний анонс новин.)

ДИКТОРКА (з-за сцени): .. а на сам кінець денного випуску новин, пригадаємо коментар бога Діоніса, Його Святості Загрея-Сабазія. Цитуємо: "Коли Орфея, правитель фракійський і просвітитель слов'янський, живим повернувся з аргонавтських подвигів, Вериги Світу, Балкан, загойдалися від радості. Усе замовкло від щастя, дивлячись, як він знову крокує Фракією! Македонією! Фессалією! Він, що благим своїм даром разом з богами… Вселяє в нас надію в народний прогрес". Кінець цитати. Далі прогноз вивержень на Сонці.

(Різке світло. Діонісовий гай на Дойранському озері. Під пекучим пелагонійським сонцем група німф і сатирів, веселих і розтатуйованих, готує місце для вечірніх оргій. Хмільний Діоніс з татуюваннями, такими, як егейці розфарбовували своїх богів, звалившись на престол, терпляче дозволяє двом німфочкам зачесувати волосся. Старий сліпий сатир неохоче перебирає по лірі. Перед молодим богом стоять стривожені Орфей та Еврідіка, єдині в групі з білою шкірою та в звичайному одязі. Діоніс пестить молоденьку німфочку. Розглядає Орфея, а ще пильніше — Еврідіку.

ДІОНІС: Говори.

ОРФЕЙ: Ми прийшли вшанувати тебе, Бахусе. Аби ти побачив, що ми не забуваємо про повагу до тебе.

ДІОНІС: (Німфочці.) Нагадай мені.

НІМФА: Це Обрей, відомий в ахейців як Орфей. Принц фракійський.

ДІОНІС: Музикант, що аргонавтів розважав?

ОРФЕЙ: Наскільки це в моїх силах розважати героїв.

ДІОНІС: Чорт з ними. А що це таке поряд із тобою?

ОРФЕЙ: Моя дружина Еврідіка.

ДІОНІС: Вона що, німа?

ЕВРІДІКА: Ні, пане Діонісе.

ДІОНІС: О, вже бачу, що ні. Змийте з них, діти, той придорожний пил; нехай, як панство, викладуть свої прохання.

(Німфочки губками миють обличчя, руки й ноги молодим гостям. Довго й ретельно.)

ДІОНІС: А зараз розкажи мені, за чим ти сюди прийшов?

ОРФЕЙ: За твоїм милосердям, щоб служити тобі, як вірний пес. Щоб бути твоїм священиком.

ДІОНІС: Ви, аргонавти, завжди були в Аполлона під опікою, вшановані й випещені. Чому ж до мене прийшов?

ОРФЕЙ: Хочу повернутися до рідного краю, де я народився. Щоб служити йому.

ДІОНІС: Тебе ж не змушували Фурії тинятися Єгиптом і збирати відходи їхніх навчань. І тепер ти оце говориш мені, щоб зіпсувати моїх діточок.(Пригортає німфочку до себе.) Та й дурний той народ, що лицемірно любить мене.

ЕВРІДІКА: Обрей тільки найкраще сповіщає, пане Діонісе, щоб народ просвітити і твою славу возвеличити.

ДІОНІС: Все ж шкода, що ти не німа. Напоїть їх, бо щось важко з тверезими говорити.

(Німфочки приносять їм келихи, ці двоє п'ють. Постарілий сатир щупає Орфеєві руки.)

САТИР: Ти й досі граєш?

ОРФЕЙ: Так.

САТИР: І тварин приборкуєш своєю грою?

ОРФЕЙ: Коли маю охоту.

ДІОНІС: Якраз тут у нас є одна кляча, і він знає, яку гукнути, хоча можете й разом. Старий…?

(Сатир повертає голову до Діоніса. Діоніс киває. Сатир відкладає ліру, дістає з торби очеретяну сопілку.)

САТИР: Ну, приборкуй, юначе.

(Старий тихо починає грати на сопілці. Все замовкає, коли меланхолія полонить простір. Орфей спокійно дістає ліру з торбини й приєднується до мелодії старого. Його ліра змінює мелодію в холодну й величну урочистість. Коли Орфей закінчує, ніхто не наважується промовити й слова. Ніхто, крім старого.)

САТИР: Молодий ти, але вправний.

ОРФЕЙ: Що це за сопілка, добродію?

САТИР: Я називаю її сирінгою.

(Приголомшений Орфей торкається до сліпого обличчя старого.)

ОРФЕЙ: Був уже один, який сопілку так називав. Іменем із спогадів, лихих, сивезних.

(Старий сміється.)

ОРФЕЙ: Чи це справді твоє зникле обличчя, Пане, боже лісів і пастухів?!

(Старий відводить руку молодика від свого обличчя.)

ОРФЕЙ: Але ж ти мертвий!

(Старий спокійно киває.)

ОРФЕЙ: Мертвий!

(Старий розсовує свої повіки пальцями: зіниці порожні, наче темниця без вікон. Орфей відсахується.)

САТИР (ПАН): Чи, можливо, в тебе є якийсь антидоказ, полохливе хлопча?

(Діоніс гучним сплеском розбиває неприємну тишу. Німфочки ведуть засліпленого Пана до спільного ложа, щоб вином і грудним молоком втихомирити його й причарувати, неначе дитя.)

ДІОНІС: Моє шанування музикам! (До Орфея, по секрету.) Відколи німфа Сирінга, його кохання, перетворилася в очерет, який він зрізав на сопілку, відтоді не варто пригадувати, хто він насправді. Ту відмінність, яка нас різнить.

ОРФЕЙ: Отож він мертвий?

(Діоніс весело підтверджує. Садить поета та його дружину поряд із собою на престолі, наче дітей.)

ДІОНІС: А ми, значить, ні! Наче наперекір Батьку-Громовержцю. А ти не лише грою мені черево принадами обливаєш, але, мабуть, і новини приносиш. Ймовірно, проходили через Олімп — гніздо Зевсом звите, рідну мою батьківщину.

ЕВРІДІКА: Так. Але не можна сказати, пане, що батьківщина тобі…

(Орфей різко перериває її.)

ОРФЕЙ: Це правда, що ми відвідали освячений Олімп. Коротко, але люб'язно.

ДІОНІС: Ну, чи згадують мене там добром? Чи бажають мені щастя Батько-Зевс і мила мачуха Гера з очима корови? А посестри мої Афіна, Афродіта, Артеміда, чи ти, може, забув передати їм мої солодкі вітання?

ОРФЕЙ: Усі тебе цінують і люблять. Але, ось, вшановуючи тебе розмовами, ми й забули, що хотіли повідомити…

(Орфей міцно тримає Еврідіку, щоб нічого не бовкнула… Діоніс чарівно посміхається. Жестом показує німфам, які вино розливають, щоб їм наповнили келихи.)

ДІОНІС: Бажано навіть і вигадати, тільки щоб мене, юного бога, не засмутити. Ну, дрібницями не буду вас більше обтяжувати, лебедики мої. Начебто я не знаю, якою любов'ю мене моя родина шанує, начебто так і має бути. А особливо мій гордовитий дорогенький брат Аполлон-Феб, зі смаком витонченим.

(Чаркуються.)

ДІОНІС: Але я із задоволенням їхні слова згадав би! Нехай готують місце для полювання!

(Німфи й сатири раптово оживають. Хор одразу ж організовується з двох частин. Решта — Орфеєві, Еврідіці й Діонісу одягають плащі й котурни. Роздаються маски. Волинки й барабани заглушуть простір.)

ХОР: Навіть з фотоном не порівняти
День, коли Кронос хотів дурних дітей їсти
разом із цим темним днем,
неспокійною годиною,
коли хмари почали душити
Олімп Балканськоий,
дім богів і велетнів!

(Діоніс піднімається на ноги, виглядає досить високим на милицях. Усі відсахуються, коли помічають на його тілі страшне обличчя Зевса. Орфей з маскою Аполлона, Еврідіка з маскою Гери й Бахусова братія безликими подобами стоять, обвіваючись вітром.)

Хор: Неволя зароджується
зі свого зміїного яйця,
яке Зевсу-Громовержцю
добре знайоме.
І тому гаркни, боже-отче!
Кричи,
нехай злоба спопелить
жовчні зіниці бунтівників,
а хоробрість нехай розійдеться світом!

ЗЕВС: Чи варто чекати твої слова
гніву й гіркоти, сину мій?
Або ж милостиво повідомиш
батьку старому справедливий свій гнів?

ГЕРА: Хіба ти ще й досі сумніваєшся в щасті роду?

ЗЕВС: "Господом" називай мене, сучко!
Ну, Аполлоне, або говори,
або ж Гефест мову залізом
із глотки вийматиме…

АПОЛЛОН: Моя відданість тобі, батьку, навіки.

ЗЕВС: Віддано підмовляєш мені дітей?
Віддано бунтуєш Фракію?
Віддано каламутиш Македонію?
Віддано озброюєш Трибалію?
Егей торохкоче гнилими мовами,
Зміїне чадо!

(Зевс, лютуючи, дивиться і мне щоденну газету балканських столиць.)

ЗЕВС: Говори, але щоб мене переконати!

АПОЛЛОН: Що, а ти вже цього не знаєш?

(Зевс хапає його за горло. Чемно.)

ЗЕВС: Синові слова завжди нові.

(Аполлон випручується.)

ХОР: Може, Велетню, дарма говориш?
Дарма проливаєш кров свого сина?

(Зевс не звертає уваги. Чекає.)

ГЕРА: Кожному по заслугам відміряє Велетень.
Лише він непомильний,
нерівня йому навіть смерть.

ЗЕВС: Нехай заніміє все, коли справи великі вирішуються!

(Усе, навіть вітер, замовкає. Аполлон гордо піднімає голову.)

АПОЛЛОН: А коли Феб-Аполлон своє доведе,
покарання йому не уникнути, правда ж, Велетню?

ЗЕВС: Визнай.

АПОЛЛОН: Що? Що готую зброю і змову
проти милого твого синочка Бахуса?
Проти Діоніса, спитого селюка,
якого жіноцтво любить?

ЗЕВС: Ну, готуєш же?

АПОЛЛОН: Зброю і змову? Готую.

ГЕРА: (Прикидаючись.) Правда?

ЗЕВС: Що поганого зробив тобі юний Бахус
що ти йому звірства небратські готуєш?

(Аполлон мовчить.)

ПОЛОВИНА ХОРУ: Може про шанування молодик
нахабно забув до свого брата,
сильнішого і старшого?

ДРУГА ПОЛОВИНА: Чи ти, золотокудрий боже,
підживлений увагою, якою юнака
невдячні Балкани наділяють?

АПОЛЛОН: До біса увага!!!Феб не може ревнувати до п'яних гризунів!

ГЕРА: (Злякано.) Говори у віршах!

ХОР: Як оправдаєш себе
як не ревнощами, мізерний Боже?
Суєта змушує тебе озброювати
невидимі війська проти Діоніса,
щоб тобі не дістати його русявої голови…

АПОЛЛОН: Це заради твого й нашого блага, Батьку!

ЗЕВС: Сильніше б билося батьківське серце,
якби твоє благо не робилося
за спиною…

АПОЛЛОН: Швидко ладнаються приготування,
бо твій син-несин Діоніс
варварську любов собі присвоїв!
Для повстання він готує слов'янську голоту:
фракійців, трибалів, македонців,
і пеласгів пресвятих, тільки б тебе з трону зігнати!
А голота еллінська: данайці, іонійці, дорійці,
без вагань повстануть і переможуть,
тільки щоб нашої олімпійської
крові напитися!

ЗЕВС: Але й ти спокійно не сидів…

ХОР: Військо встає, кишить шпигунами,
Феб-Ладолюбець
тремтячі Балкани
налаштовує проти премилого Бахуса.
А Орфей, пісняр, — головний його кинджал.

ЗЕВС: Орфей?

ХОР: Послав його, бідного, до Діоніса,
щоб був йому вірним священиком,
а тому й на думку безневинну не спадає,
що саме він мірить Бахуса скинути
в знак помсти за Аполлонову гордість.

ЗЕВС: А навіщо все це?
Повстання, темні й страшні, він руйнував і проходив,
не кажучи вже про молодого п'яничку Діоніса.
Але що тебе змушує палати, милий мій?

АПОЛЛОН: (Істерично.) Тому що всі ви були сліпі,
коли народилося це щеня з твого бедра,
всі до серця його горнули!
А потім паскуда відчула свободу,
Щоб ненажерливість за чужий рахунок насичувати!

ХОР: І Гера б охоче сказала свої жовчні слова
на недоноска суперниці Семели,
але навряд чи вона не стримається й бовкне!

ЗЕВС: Ти звинувачуєш мене, що я занадто багато
любові віддав своїй плоті й крові?

АПОЛЛОН: Ти, напевно, знаєш, що робиш, Громовержцю.
Але повір, що такій сильній істоті, як я,
зовсім не в радість піджимати хвоста.
Кожної зими Дельфи залишаючи,
щоб ця вискочка три місяці
на чужому, моєму, ширяла!

ЗЕВС: Вискочка?

АПОЛЛОН: Діоніс більше не побачить Дельфи,
За це вам зуб даю.
Хвалитимеш мене, справжнього сина свого,
коли вручу тобі русяву ту голову,
яка виступила проти тебе з п'яними селюками.

ХОР: Аполлон-Феб до порядку звик.
Краса в стабільності спочиває.
Революції знищувати кров'ю під корінь,
Щоб під час місії порядок лишився!

ЗЕВС: Боїшся, сину.
Судилося молодому й життєствердному
зайняти своє місце силою,
як я колись повстав проти батька мого.
Можливо, ти хотів би, щоб юнак зійшов з дороги,
чи щоб я передав тобі свій престол, посміхаючись,
щоб нікчемні нутрощі твої втихомирились…

ХОР: І Всесвіту буде потім дихати легше
якщо Аполлон гордовитий запанує мудро.

АПОЛЛОН: Я не гордовитий! Ні!

(Діоніс знімає маску Зевса і з сумною серйозністю вдивляється в тремтячого "Аполлона".)

ПОЛОВИНА ХОРУ: А в той час Золотокудрий зразково готує
зброю, щоб Олімпійський Спокій завоювати.

ДРУГА ПОЛОВИНА: Фінікійський авіаносець!
Двадцять тисяч довгих гвинтівок!
Крейсерські ракети єгипетських захворювань!
Морські підрозділи із Криту!

АПОЛЛОН (Істерично.) Я не гордовитий! Ні!

(Хор скидає маски з обличчя. З холодним інтересом дивляться на "Аполлонову" істерику й "Герин" страх.)

АПОЛЛОН: Я не такий!!

(Діоніс дає знак скинути з Орфея Аполлонову маску. Під нею — розпашіле Орфеєве обличчя, залите слізьми й слиною. Знімають маску і з застиглої Еврідіки.)

ОРФЕЙ: (Шепоче.) Ні, я…

(Діоніс клацає пальцями. Всі м'язи на Орфеєві й Еврідіці знемагають, і вони хиляться, як ляльки з ганчір'я. Німфи поспішають обмити їх вином, щоб ті часом не повернулися в реальність.)

ДІОНІС: Ну що, розважила тебе наша гра?

ОРФЕЙ: Яка гра, пане?

(Еврідіка стає на коліна перед троном.)

ЕВРІДІКА: Усмішка прикрашає твоє обличчя, Бахусе. Чи означає це, що ти приймаєш Орфея собі за слугу священного?

(Діоніс питально дивиться на свою братію. Ніхто не насмілюється поглянути йому у вічі.)

ДІОНІС: Так.

(Орфей падає на коліна.)

ОРФЕЙ: Серце моє радіє, боже вина, бо ти висловив своє задоволення моєю мізерною пропозицією.

(Бахус і його братія не відповідають, а швиденько одягають накидки, всипані зорями. Так вони тонуть у сяючій ночі, яка душить самотніх і збентежених Орфея та Еврідіку.)

Кінець другої дії

ДІЯ ТРЕТЯ

(Орфеєвий намет біля озера — це велика, молочно-біла споруда з полотна. Сплячі тіла Орфея й Еврідіки на лежанках видніються крізь полотно, наче на одрі. Вона повільно, нерішуче підіймається. Одягає туніку. Хоче вийти на вулицю, але його рука рішуче зупиняє. Притягує її до себе. Починається борсання в наметі. Еврідіка, розшарпана й розпашіла, виходить. Заходить по коліна в озеро, дивиться на гори навпроти. Орфей виходить на пісок, спокійно налаштовуючи ліру. Сідає на берег, розглядає дружину. Імпровізує якусь мелодію.)

ОРФЕЙ: Підійди.

(Вона не реагує. Він злегка бризкає на неї водою.)

ОРФЕЙ: Я сказав підійди!

(Еврідіка обертається до нього. Він відводить погляд.)

ЕВРІДІКА: Чому мені підходити?

(Він кидає свою ліру. Заходить за нею у воду.)

ЕВРІДІКА: Я вагітна.

(Він зупиняється.)

ОРФЕЙ: І?

ЕВРІДІКА: Дівчинка.

ОРФЕЙ: Нехай її Мати-Гера благословить.

(Піднімає їй туніку. Вона дає ляпаса. Той спіткається у воді.)

ЕВРІДІКА: Благословенна нехай буде та дурість, яка втягнула нас у невідомість.

(Він виходить з води, бере ліру. Імпровізує.)

ЕВРІДІКА: Скажи, що це все означає?

ОРФЕЙ: Зведення рахунків. Світанок остаточного рішення.

ЕВРІДІКА: Брешеш. І вигадуєш, хлопче. (Пауза.) Все твоє життя — це суцільна випукла маска. Та й та чужа.

ОРФЕЙ: Світ — це маска. А я лише отвір для очей.

ЕВРІДІКА: Хто ж дивиться через отвір? Чий ти насправді? Аполлоновий? Діонісовий? Власний?

ОРФЕЙ: Моя роль — прискорювати рішення.

ЕВРІДІКА: Божевільний. Владу ти не відбереш, якщо ти взяв це за ціль…

ОРФЕЙ: Думаєш, є потреба відбирати? Прийшов час розплачуватися шкідникам за вчинені лиходійства. А значить я буду виправляти ті проступки!

ЕВРІДІКА: Не кричи! Мовчи!

(Він повертається і, награваючи, потопає в темряві.)

ЕВРІДІКА: Ти думаєш, що найрозумніший? Що ти єдиний переживеш це? Що в їхній грі ти зможеш богів перемогти? Яку нагороду очікуєш? Безсмертя?! Владу? Квазари і супернові?!?

(Вона перестає верещати, оскільки Орфей вже пішов. Починає купатися, щоб заспокоїтися. Поряд з води винирюють дві німфочки. Залізною хваткою стискають її. Вона безуспішно пручається.)

ЕВРІДІКА: Чого ви хочете?

НІМФА ПЕРША: Хіба тобі не самотньо, сестро-німфо? Хіба не сумуєш, слов'янська душечко?

НІМФА ДРУГА: А може, тебе коханий за серце вкусив? Чи з радістю обміняла б його на кращого?

НІМФА ПЕРША: Можливо, звернутися б тобі до нас по допомогу?

(Еврідіка грубо відштовхує їх у воду. Виходить задихана на берег. Німфочки сміються.)

ЕВРІДІКА: Дякую. Сама розберуся.

(Як тільки вона ступає на пісок, одразу стикається з міцним, як стіна, Діонісом. Молодий Бог чимось дуже розважений. Міцно обіймає її, разом падають у пісок. Її голова спокійно відпочиває в нього на колінах. Бахус по-батьківськи пестить її волосся.)

ДІОНІС: У Гіпербореї, неприродному Аполлоновому раю, я спав, як дитя, під сонцем, що ніколи не заходить… Туди Феб відправляв літніх німф, щоб між гіперборейцями пригадували свою бурхливу молодість. Дивлячись на їхні зморщені груди, я боявся власної смерті. Хоча й вважається, що боги не вмирають, я помітив, що це лише забобон. І мріяв, як страшного дня моєї загибелі вклонюся в ноги постарілому Аполлону, пригорну свою голову на його братські груди і попрошу його про прощення, оскільки він мене ніколи не любив. Сон закінчився так, що Феб не може розплющити очі, щоб мене побачити. Справді, ми обидва були вже мертві, через Аїдову помсту.

ЕВРІДІКА: Чому ти смієшся?

ДІОНІС: Це нервовий тік. Насправді ж, я плачу. Слухай, якщо ти можеш врятувати його, то зроби це. Але якщо й ні, то в будь-якому разі буде цікаво…

ЕВРІДІКА: Я не розумію.

ДІОНІС: Де твій чоловік?

ЕВРІДІКА: Десь серед дерев. Веселить ведмедів грою.

ДІОНІС: Гарно себе почуває в наївній шкірі?

ЕВРІДІКА: Спитай в нього, пане. Це чоловічі справи.

(Діоніс засовує руки під її сорочку.)

ДІОНІС: А ось і жіночі…

ЕВРІДІКА: Мені не до цього, пане.

ДІОНІС: Чомусь я трохи сумний.

ЕВРІДІКА: Цьому є інша зарада.

(Діоніс лізе їй між ноги. Вона хапає його нігтями за горло. Підбігають німфи й заламують їй руки.)

ДІОНІС: Може, ти хочеш, щоб ми розглянули місце твого чемпіона в усьому цьому, чи все ж заспокоїшся?

(Вона завмирає.)

ЕВРІДІКА: Не розумію.

ДІОНІС: Я теж.

(Вона обіймає його і цілує. Але, спротивлена, все ж відштовхує його, підхоплюється й кидається у воду. Тоне, перш ніж німфи намагаються їй завадити.)

ДІОНІС: За нею, кобили! Рятуйте її.

НІМФА ПЕРША: Але, пане…

ДІОНІС: Швидко за нею. Не дайте суці вбитися!

(Німфи ниряють за нею. Тільки із третьої спроби їм це вдається. Напівмертве тіло Еврідіки витягують на пісок. Німфи безуспішно роблять їй штучне дихання.)

ДІОНІС: Жива?

НІМФА ПЕРША: Ні.

НІМФА ДРУГА: Ти вдихни в неї життя, пане. Швидко.

ДІОНІС: Накрийте на стіл, щоб підкріпитися.

(Він починає оживляти Еврідіку, доки німфи розкладають хліб, сир і вино на скатертину. Коли Еврідіка починає проявляти перші ознаки життя, він її, зблідлу й безпорадну, садовить поряд. Дає їй ляпаса. Ще трохи повітря. Приходить Орфей.)

ДІОНІС: Сідай, повечеряємо, як сім'я.

ОРФЕЙ: Що сталося?

(Вона відповідає йому невиразними звуками.)

ДІОНІС: Озеро спробувало її відібрати, але врешті-решт таки виплюнуло.

(Орфей хапається за голову. Обіймає дружину.)

ДІОНІС: Себе не звинувачуй. Вона не хотіла б цього. Гордилася тобою.

ОРФЕЙ: Не кажи так, наче вона мертва, пане!

(Діоніс кладе по шматку сиру обом коханцям у рот.)

ДІОНІС: Не скигли. Буквально кілька хвилин тому ми хвалили твою непохитність і рішучість, коли несправедливість і порочність виправляєш. (До неї.) Їж!

(Усі троє в тиші жують сир, кожен у своїх думках, кожен у своєму горі. Бахус час від часу в телескоп оглядає далекі береги. Звук літака.)

ДІОНІС: Діти, а ви бачите невидиме?

Кінець третьої дії

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

(Темрява. Звук обертання радіошкали й пошуку станцій.)

ДИКТОРКА (з-за сцени) …Вже через постійні запитання наших слухачів про те, чи бог Діоніс, Його Святість Загрей-Сабазій, Носій Життя та Ненависник Смерті дає всім нам сьогодні ще один шанс посумувати з приводу його обрядової смерті, попити його теплої крові й запитати, чи Він і Життя знову воскреснуть. Великою новиною є те, що Орфей, фракійський правитель і слов'янський просвітитель, гратиме сьогодні ввечері роль головного священика, того, хто заколює святе ягня. Присутність дівчаток до дванадцяти років не бажана. Місця можна зарезервувати за номерами храму чи через електронну пошту…

(Постарілий Діоніс, зі світлом, що лине з його обличчя, стоїть на насипі, усміхнено чекаючи когось. Приглушений звук барабанів і пискнява волинок пробивається крізь темряву. У Бахусовому задоволеному обличчі пролітає короткий відблиск радозналості. З темряви, один за іншим з'являються факели, які несуть злі руки Зловісниць. Одягнені в білі мантії та чорні маски. Несуть зміїв. Громіздким кроком іде й той, хто їх веде, в одязі попелястого кольору. Діоніс і Зловісник-Поводир обмінюються поглядами. На жест руки Поводиря решта розступаються. Тільки трепіт зграї лелек розбиває тишу, в якій можновладці оцінюють один одного.)

ПОВОДИР: Може ще занадто рано?

ДІОНІС: Якщо тобі це вже судилося, то не смій жалкувати.

(Поводир звертається до своєї братії, яка вже нервово й глухо гарчить.)

ПОВОДИР: Чи пробачиться це нам?

(Замість відповіді з їхніх горлянок вилітає крик неземної сили й протяжності: ураган, що зрушує з місця людей. Поводир зніяковіло знизує плечима, зіщулює тіло, наче хижак. Гарчання вибухає криком, доки він обертається до Бахуса. У той час, Діоніс вже перевтілився з людської в козлину подобу, терпляче чекаючи долю.)

ПОВОДИР: Згинь, боже-Бахусе!!!

(Зловісниці кидаються на цапа, впиваючись в нього своїми кігтями. Їхнє скигління й гарчання Пса Смерті заповнює простір. Деякі з них імітують цапине блеяння. Їхні руки закривавлені до ліктів, бо п'ють із жертовного джерела, втамовуючи вічну спрагу. З натовпу, який оточує колишнього цапа, хитаючись, піднімається поводир. Він оступається назад.)

ПОВОДИР: Ми вбили його! Ми — вбивці Діоніса!

(Повна тиша. Братія завмерла. Поводир знімає маску, відкриваючи Орфеєве усміхнене обличчя. Німфи й сатири знімають маски Зловісника, шоковані новиною.

Витирають заплакані обличчя, і вже починається нарікання й побивання. Винні обливають себе брудом і нечистотами. На знак покаяння деякі з них б'ють посуд. Німфи деруть обличчя нігтями. Вони переповнені колективною істерією, ритуальним піднесенням. Витають навколо себе, доки не перетворюються у вихор кольорів. Співають, розмахують довгими ножами, качаються по землі й мілководдю.

Орфей кричить від люті.)

ОРФЕЙ: Давайте сюди Навіжену! Нехай нам скаже свою думку!

(Найвища німфа, андрогінного вигляду, трясеться в трансі, посмикується, марить, верещить, рве на собі одяг. Вони не можуть наблизитися до неї через це борсання.

Орфей з двома молодими сатирами, й Еврідіка з двома молодими німфами збираються навколо Німфи-Навіженої. Спершу до неї наближається Орфей із зігнутим ножем у руці, а Еврідіка з травами й квітами. За ними ступають й інші. Всі шестеро стають у відкрите коло і, нерівномірно поскакуючи вперед, співають.)

КОЛО-ХОР: Прийди, прийди, гоп, гей!
Підіймися, гоп,
Знов прийди.
Прийди, мила, гоп
І ще з вуст твоїх,
Давай, мила, гей!

(Тричі Хор обходить, танцюючи, навколо навіженої, почавши з її голови, а потім від правого плеча до лівого. Тоді Орфей перехрещує ножем її груди. Дві німфи беруть за руки, а сатири за ноги і проносять кілька метрів. Повторюють ритуал. Знову переносять і знову повторюють ритуал.

Музика пришвидшується, стає мелодійною й божевільною. Раптом всі замовкають в очікуванні. Орфей підходить до Навіженої й міцно вдаряє лівою ногою об її стопи. Слина починає витікати з рота.

Орфей розжовує полин, відпиває трохи вина і тоді цією сумішшю збрискує обличчя навіженої. Вона починає приходити до тями.)

ОРФЕЙ: Проснися, сестро, ти потрібна нам.

(Еврідіка й німфи починають підіймати Навіжену, але налякано відступаються, оскільки та ще повністю не вийшла з трансу.)

ОРФЕЙ: Пророкуй уже, сестро, бо, може, ти й ніколи не підіймешся.

(Навіжена неземним голосом виголошує свою настанову.)

НАВІЖЕНА: Темна сторона… Темна сторона сил нас здолала… Уста… мої сухі… Кров наша холоне швидше, ніж поступає… Боже, молодий боже, не зрадь нас! Не зрадь… Якщо я із серця більше не почую твій голос, все живе через нас, грішних, перестане народжуватися! Від нині! Від нині! Від нині!

(Навіжена розплющує очі, спітніла й налякана. Еврідіка й німфи підіймають її, а Орфей і сатири схрещують ножі над її головою. Жінки ллють воду на ножі, щоб вона скапувала на голову Навіженої. Заплакані сатири роблять зі своїх правих рук арку, під якими виснажена Навіжена три проходить. Вона ридає, хоче вирватися із рук німф, які її вмивають.

Ритуал закінчився, залишивши всіх глядачів наляканими через усвідомлення важкості своєї провини. Всекаяття і скорбота навколо не впливають на Орфея. Він чекає. Натовп, плазуючи, від страху збивається біля його ніг.

Орфей на мить кидає погляд на Еврідіку, яка, відділившись від натовпу, принишкла в темряві. Обняла її коліна й плаче.)

ОРФЕЙ: Кличте Бога!

(Розкаяні дивляться на нього, наче той говорить незрозумілою мовою.)

ОРФЕЙ: (Верещить.) Кличте Бога!

(Дехто починає невпевнено кликати.)

БРАТІЯ: Сину Семели, Якхо, що дає багатства…

(Решта приєднуються до них. Хор стає більш гармонійним, невтомно повторюючи.)

ГРУПА: Сину Семели, Якхо, що дає багатства…

ОРФЕЙ: Голосніше! Голосніше! Голосніше!

(Вони підкоряються.

Дійство продовжується, і вже на обличчях деяких із них починає проглядатися втома. Але бажання виправити помилку сильніше. Навіть Еврідіка, вставши, приєднується. Повільно із рештків цапа за їхніми спинами починає підійматися велика сяюча фігура.

Помолоділий Діоніс повертається, тримаючи палицю, обвиту плющем. Світ сяє новим світлом, також оновленим. Орфей від радості підіймає руки.)

ОРФЕЙ: (Співає.) Ось він!

(Всі повертаються до воскреслого Бога. Вибухово різка зміна настрою: від відчаю до радості. Цілують ноги новоповерненому, омиваючи їх слізьми радості.)

ХОР: Лихо відійшло, добро прийшло!
Лихо відійшло, добро прийшло!
Лихо відійшло, добро прийшло!

(На всі боки розливається вино, яке зараз ще краще п'ється, аніж попередня кров. Витають, голі й піднесені, в колі. П'яна музика слугує прекрасним вступом в оргію, що починається. По-двоє й по-троє розбиваються в колі.

Німфочки хочуть линути до Орфея, але коли бачать, що той питально дивиться на Бахуса, то деякі з них все ж невпевнено повертаються до бога й лягають поряд з ним.)

ДІОНІС: (До Орфея.) Ти гарний поводир. Як і я.

ОРФЕЙ: Дякую тобі, пане.

ДІОНІС: Якщо той, хто їх очолює, не вміє або ж не хоче змусити натовп переповнитися почуттями, то я не можу оживити. Ти знав про це?

ОРФЕЙ: Вперше чую.

ДІОНІС: Наступного разу будеш знати.

ОРФЕЙ: Не треба було мені цього згадувати, Бахусе. Небезпечно давати людині відповідальність вбити бога навіки.

ДІОНІС: Із благими намірами ти до мене прийшов, і так само вірно мені й служиш.

ОРФЕЙ: На відміну від намірів, недбальство й неуважність часто стають набагато ефективнішими. Я не хотів би жалкувати, якщо що-небудь трапиться з тобою через мою слабкість.

(Діоніс відштовхує від себе німфочок. Підіймається, щоб краще оглянути пісняра.)

ДІОНІС: Як я розумію, ти із задоволенням представив би себе жорсткішим, ніж тебе бачать люди?

ОРФЕЙ: Люди — це отара. Вони не цінуюють музику, не цінують кохання, не цінують розум.

ДІОНІС: Правильно, не цінують, але хоча б по інерції насолоджуються ними. Хіба це не диво вже саме по собі, любий мій?

ОРФЕЙ: (Збуджено. На грані люті.) Що таке істота з багнюки, хіба може творити чудеса? Вона повністю в гріхові — від утроби матері й до глибокої старості, в гріхові невірності. І я, я особисто пересвідчився, що в людині немає справедливості! І що життя синів людських не на міцних основах. І дух, який створив для них Бог, має зробити їхнє життя довершеним, щоб вони пізнали Його діла в силі Його слави й повноті милосердя над усіма синами, над усіма своїми дочками!

(Тиша.)

ДІОНІС: Я знаю одного, що подібне твердить. (Пауза.) Але він — не людина.

ЕВРІДІКА: Так, цього нас навчив твій брат Аполлон.

(Діоніс садовить його біля себе.)

ДІОНІС: Це чудово, Орфею, що хочеш зробити світ кращим, і до того ж, твого завзяття вистачить, щоб це втілити. Ось я звільну тебе від служби, і ти зможеш піти до Аполлона, в якого задум оновлення світу вже готовий. Ти талановитий, тому, можливо, допоможеш йому повернути золоті роки в ці сірі краї. Але дозволь цьому веселому селюку завершити оргію, перед тим, як підеш.

(Діоніс притягує Еврідіку до себе, не шкодуючи поцілунків. Еврідіка відштовхується, стає біля чоловіка.)

ЕВРІДІКА: Я вагітна, пане, якщо ви дозволите.

(Діоніс запитливо дивиться на Орфея. Той киває.)

ОРФЕЙ: Я не можу насмілитися тебе зараз залишити, пане.

ДІОНІС: Переживу.

ОРФЕЙ: Ні, не про те, я хочу сказати, що для мене велика честь тримати людей в богобоязності. Хоча я й сам грішний, як ти знаєш.

ДІОНІС: Гріх — Покаяння — Очищення! Це похвально, що ти вчасно вчишся. Ви вільні.

(Орфей нерішуче відводить дружину, озираючись. Молодий бог вже активно приєднується до оргії.)

Кінець четвертої дії

ДІЯ П'ЯТА

(Звук обертання радіошкали й пошуку станцій.)

ДИКТОРКА (з-за сцени): Протокольні новини. У дружній і робочій поїздці бог Діоніс, Його святість Загрей-Сабазій, відвідав батьківський Олімп, де з братом, Його Трисвітлістю, Світлим днем, Аполлоном-Фебом сьогодні вранці провів сердечні й відкриті переговори, які вже хтозна який раз…

(Балканський Олімп, там, де чиста світлість переплітається з барвистими кольорами одягу й шкіри богів. Олімпійські боги сидять на своїх тронах, які по спіралі огинають пагорб, на вершині якого сидить Зевс.

Щебечуть птахи, звучать італійські шлягери. Боги нерухомі й мовчазні в своїх страшних масках. Час від часу б'ють на собі комарів. Повільно прибуває Діоніс, весь у придорожній куряві. Чемно чекає, доки до нього хтось звернеться зі словом. Марно. Він прочищає горло.)

ДІОНІС: А я для вас приніс пропозиції.

(Кидає цукати через плече. Запалює цигарку й сідає "по-турецьки".)

ДІОНІС: Спекотний день, вам не до розмов?

(Мовчанка.)

ДІОНІС: Я прийшов попередити вас: щось дивне відбувається… (Мовчанка.) Є ознаки того, що ми втрачаємо владу… Що зовсім згодом ми будемо розтоптані, ми — боги…

(З-за масок доноситься безсоромний смішок богинь.)

АПОЛЛОН (з-за сцени): "Ми — боги"?

(Діоніс обертається. Позаду нього стоїть Аполлон у напіввійськовій шкіряній формі. В окулярах від сонця. Нервово постукує батогом по чоботах.)

АПОЛЛОН: Кажеш: "Ми"? Вважаєш себе одним із "нас", брате?

ДІОНІС: Привіт і тобі, брате Аполлоне.

АПОЛЛОН: Значить "ми"! Ну й що ж такого може статися з "нами", що ти через "нас" такий схвильований?

ДІОНІС: Не варто недооцінювати, я теж з олімпійського кола. І схвильований через змову, яку для нас готують дні.

АПОЛЛОН: О, параноїдальне дитя, знову ти пив і вживав наркотики. Немає змови..

ДІОНІС: Брехлива собака!

(З-за Аполлона виходить натовп, який його супроводжує. Вони дуже молоді, носять автоматичну зброю. Одягнені подібно до свого господаря.)

АПОЛЛОН: Думаю, що все ж тебе послухаю, братику…

(Бере цигарку в Діоніса й сідає навпроти нього.)

ДІОНІС: Ти зробив дурницю. Треба було тобі вести себе зі мною по-іншому.

АПОЛЛОН: Я чистий, як сльоза незайманої. Тільки хочу, щоб все було згідно з законом. Відмовся від Дельф.

ДІОНІС: Чому б це? Все ж Дельфійський оракул належить тобі дев'ять місяців на рік, а мені — лише три.

АПОЛЛОН: Тобі й цього забагато.

(Вони постійно ляпають себе через комарів.)

ДІОНІС: Вирішено, брате. Я повертаюся за своїм. Я був на Балканах ще до того, як сюди прийшли люди, й лишуся тут навіть коли попліснявіють боги. Чому ж це я мушу просити визнати власне існування?

АПОЛЛОН: Ти не отримаєш Дельфи. У тебе є вже один оракул у фокідській Амфіклеї, не будь жадібним.

ДІОНІС: Ти змусив лбдей і богів забути, що Дельфи були моїми.

АПОЛЛОН: Наркотики тебе приведуть до юнацького психозу. Всюди бачиш погані наміри.

(Починає підійматися.)

ДІОНІС: Чому ти послав до мене Орфея?

(Феб зупиняється.)

АПОЛЛОН: Він сам до тебе прийшов.

ДІОНІС: Ні. Ти послав його скинути мене. Який же ти дурень, що не зрозумів: це зрушить усіх нас.

АПОЛЛОН: Слухай, хлопець — талановитий і улюблений як народом, так і на телебаченні. Можливо, твій час минає, можливо, ти помреш. А цього разу не оживеш, не буде більше Персея, щоб культ тобі встановити. Сила замінює слабкість. І не звинувачуй малого. Якщо вже й він може тобі зашкодити, то ти не вартий і ламаного гроша.

(На Аполлоновий жест руки розходиться темрява й у просвітленні видніється щось подібне до сцени, намальованої на вазі. На сцені, як в акваріумі, знаходяться Орфей та Еврідіка, оточені сонячним пейзажем. Вони веселі, огорнуті легеньким вітерцем і неземною музикою. Їхні рухи уповільнені, неначе проходять крізь воду. Діоніс зачарований небесним дійством.)

АПОЛЛОН: Чому ти не любиш Орфея? Чому ти піднімаєш руку на Еврідіку?Це ж всього-на-всього дурненькі діти, які насолоджуються життям! Вони думають, що пізнали кожен імпульс Всесвіту! Дихання трав! Кожен затінений поштовх у коханні! А ти говориш мені, що вони тебе скинуть! Божевілля п'є твою кров, брате!

(Діоніс розніжений ідилічною сценою миролюбства. Але вже за мить тверезіє.)

ДІОНІС: Брехня! У непристойностях приховуєш ту підлість, яку готуєш мені! Було б краще, щоб ти сам зважився позмагатися зі мною! Якби мене Орфей зігнав з престолу, знаєш, що могло б статися?

АПОЛЛОН: Я б спокійніше спав..

ДІОНІС: Так, вічним сном. Щось дивне відбувається. Днями я трохи не оживився під час обряду. Ти спробував навести порядок, розпочати працю й встановити дисципліну на Балканах. Але ось наша сила почала розпорошуватися. Той самий Орфей, який думає, що може кервати силами сну й пробудження, приносить новий страх. Він з усією серйозністю зрозумів, що священик — це сам Бог.

АПОЛЛОН: Він робить це з найкращими намірами.

ДІОНІС: Я знаю. Тим гірше. Я хочу припинити всі дії. Відміни розвідки й відправ на пенсію Орфея…

АПОЛЛОН: Почекай, запишу.

ДІОНІС: До чорта. І розпусти інвазивні загони! У відповідь отримаєш Дельфи назавжди. А якщо мене не послухаєшся, підніму всі балканські сили, усіх моїх п'яних слов'ян, тільки щоб зупинити часи, які наближаються!

АПОЛЛОН: Що за часи?

ДІОНІС: Часи, коли з нас, богів, відпадатимуть шматки м'яса, а космос питиме з нас останні ковтки совісті. Часи, коли люди гратимуть богів, а нас уже ніде не буде. І всюди буде мир і порядок, буде праця, яка нас звільняє, але життя я тут не бачу. І вже справа буде не в тому, щоб світ пояснити й прожити, але щоб змінити його, а боги будуть лише маріонетками цієї зміни. Через своє марнославство приносиш до нас, на Балкани, невідомі сили, Аполлоне. Я вимагаю припинити цю божевільну гру. Негайно.

АПОЛЛОН: …якби бабі крила, то пішки б не ходила…

ДІОНІС: Молодець..

(Аполлон різко відвертається від розлюченого Діоніса. Молодий бог дрижачою рукою дістає свій пістолет, прокручує й приставляє братові до спини. Аполлоновий погляд вперто спрямований на зброю Діоніса. Діоніс зводить курок. В холосту. Обидва сміються.)

АПОЛЛОН: Відсиріли твої боєприпаси. Нехай нас батько Зевс-Громовержець розсудить! Я хочу, щоб його слово було останнім!

(Зброю опускають. Всі з очікуванням обертаються до Зевсового трону. Голос Зевса лунає звідусіль, наче весь Олімп говорить замість непомітного господаря.)

ЗЕВС: Ми, Зевс, Владика Світу, Розглянули Справу Наших Дорогих Нащадків Аполлона та Діоніса. Висновок: Послабився Послух Всієї Природи. Вітаємо Зусилля Сина Аполлона Щодо Встановлення Порядку, Що Благословилося З Нашої Сторони. Порядок Не може Бути Встановлений, Доки Вериги-Що-Світ-Тримають На Балканах Не Зміцняться. А Особливо, Доки З Місцевих Сортів Не Утворяться Істоти. Страх Сина Нашого Діоніса Неоправданий, Було Б Добре, Щоб Не Був І Шкідливим. Питання Дельфів Лежить на Уповноваженому, Тобто На Аполлонові-Фебу.
Сказано.

(Мовчанка. Діоніс поправляє чоботи, готується вирушати. Аполлон постукує його по плечу.)

АПОЛЛОН: Зараз уже все ясно і можемо повернутися до своїх завдань.

ДІОНІС: Так.… У мене є один сюрприз для тебе.

(Діоніс з-за пазухи виймає яйце. Аполлон здигається від побаченого й впізнаного.)

АПОЛЛОН: О… Звідки це в тебе?

ДІОНІС: Я бачу, що ти впізнав його. З цього яйця народиться дороге тобі дитя на ім'я Платон. Мені розбити його?

АПОЛЛОН: Ні!

(Діоніс випускає яйце. Аполлон викрикує з горя, летить, щоб спіймати його. Пізно. Аполлон намагається повернути жовток до скорлупи.

Бахус виходить. Аполлон встає, обережно тримаючи шкарлупу, щоб не вилити вміст.)

АПОЛЛОН: Я зберу тебе, миле моє… Гей, батьку, що мені робити з цим? Гей, Зевсе…?

(Він дивиться на свій "swatch" годинник.)

АПОЛЛОН: Головне, що воно вже зачалося.

(Дивиться на сцену, де Орфей та Еврідіка далі радіють.)

АПОЛЛОН: Тихенько, крихітко!!!

(Вони обоє хиляться, наче втрачають сили. Казкова сцена поступово зникає. Аполлон дає яєчну шкаралупу супроводжуючому, той обережно бере її. Феб стомлено підіймається до Зевса. Стає на коліна. Цілує його стопи.)

АПОЛЛОН: Дякую тобі, о Всемогутній, за твою милість!

(Потім безсоромно починає сміятися, встає і б'є Зевса по вухах, які виглядають із-під його маски.)

АПОЛЛОН: Ой, це я просто так. Я знаю, що ти вже мертвий і білий. Але, ти був на вершині завдання.

(Він знімає з батька маску. Під маскою знаходиться труп Зевса, з якого засушена шкіра почала відпадати, наче якийсь внутрішній вогонь висушив м'язи зсередини.)

ЗЕВС: Ми — Ми Зевс, Володар Світу — Ми — Зевс — Розглянули Справу — Ми — Зевс Володар Світу — Дорогих Дорогих — Нащадків, Послабилася Дорогих — Ми — Ми Зевс,

АПОЛЛОН: …і очікуємо, що таким ти залишишся й на далі. Гра почалася.

(Супроводжуючі привітали його вигуками, як і належить Богу).

Кінець п'ятої дії

ДІЯ ШОСТА

(З темряви дойранської ночі пробивається блакитне світло. З'являється та ж сама з сцена з Орфеєм і Еврідікою, яка була показана на Олімпі Діонісові. І цього разу нічого суттєвого.

Двоє молодих рухаються в густому повітрі, своєму блакитнуватому раї, наче безмовні риби. Холодна ніч не впливає на світ зсередини. Повторення дії виглядає, як скам'яніле в часі.

Це продовжується до тих пір, доки не псується механізм, й Еврідіку повільний, але сильний вітер починає всмоктувати в зовнішній світ. Вона намагається чинити опір, напружує м'язи обличчя й тіла. Орфей наче й не помічає, що відбувається щось недобре. Він, як і раніше, розважається плаванням в своєму акваріумі й імітуваанням співаючих риб'ячих голосів. Вітрові вдалося витягнути Еврідіку у відчаї назовні, де її рухи й подих змушені були різко адаптуватися до зовнішнього світу. Коли піймає трохи повітря, намагається привернути увагу Орфея до себе вереском і грюканням по невидимих стінах, які розділяють два світи. Безуспішно.

Вона оглядається навколо себе із тваринним страхом перед невідомою територією. Намагається силоміць повернутися в їхній блакитний світ. Зіткнення з невидимою стіною досить болюче. Орфей і далі безтурботно витає вузькими межами їхнього акваріуму. Вона припиняє й звертає увагу на похмуру дійсність. Вона трохи підбадьорується підспівуванням вітру та його заспокійливою мелодією. Зачарована, робить крок у темряву. Раптом, із темряви постає фігура з оголенимим грудьми й мертвецьки бліда.

Діоніс з'являється в своєму загробному образі, моторошно зосереджений і наче трохи сумний. Вона дико кричить. Орфей в акваріумі обертається, щоб глянути, звідки доносяться звуки. Безневинно намагається зазвучати так, як до цього імітував риб. Діоніс простягає руки до Еврідіки. Вона відступає. Діоніс відкриває рот, але голос лунає звідусіль.

До того ж, не його, а материнський голос якоїсь старої жінки.)

ДИКТОРКА (з-за сцени): Уся Фракія тоне сьогодні в сльозах…

ЕВРІДІКА: Пане Діонісе? Звідки ти тут?

ДИКТОРКА (з-за сцени) …через важку долю, яка спіткала улюблену шляхетну родину…

ЕВРІДІКА: Орфея немає тут, але згодом він прийде…

ДИКТОРКА (з-за сцени):…Невір'я ще досі володарює полями й лугами…

ЕВРІДІКА: Чому такий погляд, пане? Чому ця зміїна маска? Чому ваші вуха зникають,пане, а зуби блищать…

ДИКТОРКА (з-за сцени): …Пожертви на похоронну олію можете надсилати…

ЕВРІДІКА: Що мене поєднує з усіма вами? Хіба я в чому-небудь винна?

ДІОНІС: Я не згоден з даним питанням.

(Вона відскакує на іншу сторону арени. На мить кидають один на одного погляд, обидва задихані. Вона дивиться на Орфея, але допомоги від нього чекати марно. Діоніс спокійно витягує зі свого плаща маску Арістея-Змії.)

ДІОНІС: Чим швидше ми закінчимо, тим швидше заспокоїмося.

ЕВРІДІКА: Здохни!

ДІОНІС: Не сьогодні.

(Він одягає маску й кидається на неї. Вони борсаються в просторі, як рись і хом'як. З-під землі доноситься спокійний і сумний голос Діоніса.)

ДІОНІС (з-за сцени): Не дочекавшись тебе, слов'янко,
під шугаючими темними хмарами,
розлогими лісами, що нас спокушають,
я легко мирюся з тим шматочком льоду,
який стискаю в руці.
З миролюбивою смиренністю
Я б відмахнувся рукою,
але не вдається.
Тому сидітиму на насипі,
виглядаючи твоїх білих коней,
що з'явились із кіммерійських темниць,
літ незліченних
любовних.
І тоді, як воїнами станемо віч-на-віч,
нехай прийде час, коли печінка всохне
від страху перед вічністю,
яку б нам Таємний Князь із радістю дав би.
А ми були б лишень клубками темряви,
що наші тіла поєднують,
але що душі наші не задавлять,
як перших кошенят.

(Еврідіка намагається дістатися до озера. Однак Арістей-Змія її випереджає. Хапає за ногу й тягне до себе. Впиває свої зміїні зуби в живіт і не відпускає, доки дрижаче тіло повністю не вбере отруту. Еврідіка падає на землю. Арістей витирає уста, а тоді методично обціловує мертву дівчину.

Він піднімається задиханий, скидає свою маску, під якою — спітніле Діонісове обличчя, все в проколах. З жахом розглядає своє тіло, потім на липкий одяг і Орфея, далі безтямного у своїй золотій клітці. Шепіт мертвих душ обливає простір. Діоніс схлипує. Починає сутичку з невидимими істотами, які його оточили.

Йому вдається проштовхнутися крізь темряву й зникнути.

Дзижчання невидимих сильнішає. Починає тремтіти й Орфеєвий маленький світ. Він розгублено намагається втримати рівновагу. У сильному потрясінні й аплодисментах магія зникає. Сяйво райського світла гасне й викидає Орфея, наче із лона, в холодну ніч.

Фракієць хапає повітря, ще приголомшений від потрясіння. Коли він розуміє, що липка рідина на його одязі — це кров, вмить тверезіє. Спіткаючись, іде по траві слідами крові, аж до місця, де вони починаються, — висмоктаного тіла Еврідіки. Воно зараз більше схоже на шкіряну ляльку. Він піднімає його ніжно. Обличчя Орфея деформується в довгому й жахливому безголосому крикові. Тоді він розкладає рештки по порядку, механічно впорядковуючи те, що вже й так складене.

Тисячі сірників спалахують із шумом, тисяча ніг прибігає, тисяча барабанів вистукують ритм похоронної пісні. Тисячі голосів співає. Орфей ридає.

Із темряви з'являються німфи й сатири, тримаючи в руках запалені свічки й інші речі, потрібні для передпохоронного обряду. Переймають впорядковування померлої від Орфея, що блудить. Вони ставлять свічки навколо неї. Німфи розчісують Еврідіку, миють їй голову, руки й ноги. Перевдягають в нове вбрання. Старе — спалюють. Кладуть монетки на очі. Підфарбовують обличчя, рум'янять. Воду обережно виливають в озеро. У кінці ритуалу старий сатир підходить до тіла з довгими шилом і ножем. Орфей хапає його за руку.)

ОРФЕЙ: Що це ти робиш?

САТИР: Хочу її надрізати. Щоб вона не перетворилася в вампіра.

(Орфей різко відштовхує його на землю. З божевільними блиском в очах розкидає свічки, скидає монети з очей дружини. Базиліком описує коло навколо неї. Вмить увесь простір заливається світлом. Від погляду фракійця всі відступають.)

ОРФЕЙ: Геть! (Пауза.) Еврідіка не померла! Чи хто-небудь думає по-іншому?

(Ніхто не осмілюється відповісти. )

ОРФЕЙ: Це тіло належить мені…A душу… я їй поверну. Я повернуся. (Пауза.) З нею.

(Стоїть ще якусь мить, а тоді обертається на п'ятах і неймовірно швидко зникає в темряві. Одразу ж за ним Німфа-Наві підбігає до Еврідіки, але не може пройти крізь коло, яке окреслив Орфей. Проте їй вдається вмочити палець у розлиту кров покійниці. Зосереджено зчитує значення рідини, в той час, коли решта чекають на результат.

Німфа піднімає голову. В її очах стоять сльози.)

НІМФИ: Коли Балкани будуть тонути в крові й розтопленій сталі, ми будемо оглядатися, чи немає там часом рідних нам людей, які лишилися після нас. Але я боюся, що тоді вже буде занадто пізно.

(Хтось із гурту викрикує. Починають вити сирени повітряної тривоги.)

Кінець шостого дії

ДІЯ СЬОМА

(Із пересушеними вустами, обтяжілими ногами й очима, повними піску, Орфей іде пустелею.

Міріади мертвих душ нашіптують щось йому, щоб, може, якось його зупинити.

А він лише сильніше затискає вату у вухах і починає грати, щоб часом не почути їх.

І так довгими годинами до знемоги.

Нарешті приходить до Світових Брам, закопаних у землю.

Дивиться в небо над собою.

Зітхаючи, заходить.)

Кінець сьомої дій

ДІЯ ВОСЬМА

(Коли військовий рефлектор засліплює очі, Орфей розуміє, що знаходиться в глибокій ямі, з якої видніється лише трон Аїда. Аїд і його помічники — в чорних капюшонах. Мертві душі, над якими знущаються демони, плачуть і звиваються в напівтемряві. Біля ніг Аїда гарчить людиноподібний Кербер, роздратований появою Орфея. Щирі оплески демонів вітають Орфея, коли запалюється світло.)

АЇД: Ну, хлопче, не думай, що я тебе хвалю, але ти справді наполегливий…

ОРФЕЙ: Пане… Пане Аїде!

АЇД: Ласкаво просимо в Тартар.

ОРФЕЙ: Я Обрей, слов'янин із Фракії.

АЇД: Слов'ян ми не тримаємо в нашому пеклі. Та й що ти тут робиш до свого смертного часу?

ОРФЕЙ: Твій син, Діоніс, будучи у зміїній подобі, вбив мою дружину.

АЇД: Хіба це не син Зевса?

ОРФЕЙ: Кажуть, що це ти його створив із Персефоною.

АЇД: Можливо. Хлопця я знаю, заходить і сюди.

ОРФЕЙ: Ну, то ти повернеш мені дружину?

АЇД: Несмій мене бентежити. Не існує ключа до виходу. Отже, і ти тут лишишся.

ОРФЕЙ: Її звуть Еврідіка, пане.

АЇД: Еврідіка? Засвіти третій номер!

ГОЛОС (з-за сцени): Запалюю третій!

(Рефлектор номер три із маси істот, які корчаться в темряві, освітлює Еврідіку. Вона одягнена в чорну шкіру, нафарбована і під музику із піп-шоу танцює свій безконечний стриптиз. Усе затихає, дивлячить на дівчину, неусвідомлюючу своє прокляття.)

ОРФЕЙ: Еврідіка!

АЇД: Вона не чує тебе, юначе.

ОРФЕЙ: Чому вона постійно роздягається й одягається…

АЇД: О, так… Це її пекло. Деяким буває й гірше.

(Вона іноді бере в руки й доїть рожевеньке створіння, яке висить в торбі за її плечима.)

АЇД: Думаю, що ось те — це твоя ненароджена дочка. Скажи "привіт" татку, серденько.

ОРФЕЙ: Я забираю їх із собою.

АЇД: Ми й тебе не можемо відпустити. З рештою, що тобі робити з малою та великою вампіркою?

(Орфей намагається дістатися до нього. Кербер трохи заламує йому руки. Орфей, задихавшись, падає назад у прірву. Всі сміються, навіть жертви. Музика, під яку Еврідіка постійно роздягається, пришвидшується, змушуючи її набирати божевільний темп. Орфей піднімає свій закривавлений погляд. Дивиться на них. Аїд подає рукою знак замовчати. Всі затихають.)

ОРФЕЙ: Пане Аїде!

АЇД: Що на цей раз? Чи не будеш часом і ти цілитися в мене своїми стрілами, як той селюк Геракл? Якщо маєш слух, то, може, я візьму тебе заколисувати мене.

ОРФЕЙ: Міцний був би в тебе сон.

(Орфей різко й дико вдаряє по струнах своєї ліри. Звук своєю потужною вібрацією струшує тіла всіх присутніх. Аїд скручується в двоє на своєму престолі.)

АЇД: Зупи-нись….

ОРФЕЙ: Пізно.

(Орфей безжально б'є по струнах своєї ліри, майже розрушуючи вібрацією тіла присутніх. Загальний крик змішується з нелюдською какофонією ліри. Тільки Еврідіка продовжує виконувати свою місію. Аїд починається блювати від болю. Кербер валяється біля господаря. Орфей не звертає на них увагу. Тільки Еврідіка стоїть у нього перед очима.)

ОРФЕЙ: Кажуть, що ти відпустиш мою дружину разом зі мною. Кажуть, ти дозволиш їй забрати й дитину. Кажуть, що ти навіть побажаєш нам щасливої дороги. Також говорять, що ти будеш останнім бовдурем, якщо не виконаєш ці скромні бажання…

(Аїд ледь встигає ствердно кивнути. Орфей перестає грати. Аїд піднімає руку, і демони вимикають прожектор номер три. Еврідіка спускається, як маріонетка на нитці. Перед тим, як вона впаде, Орфей випрямляє її. Завдяки ніжній музиці випростується її тіло.)

ОРФЕЙ: І дякую тобі за справжню гостинність.

(Повільно музикою манить свою дружину, щоб та вирушила за ним. Вона кориться йому, механічно, як зомбі. Аїд відповідає слабким голосом.)

АЇД: Немає за що, сину, немає за що…І не обертайся, доки не підніметесь нагору.

(Орфей махає йому рукою. Він продовжує вибиратися з прірви. Супроводжують їх зойки мертвих душ і Кербера. Орфей і Еврідіка зникають у темряві.

Коли зникають останні ніжні звуки, одразу ж у Тартарі вмикається звичайне світло.

Куліси й сцена відкриваються. І жертви, й демони повертаються в реальність. Знімаються капюшони. Під маскою Аїда знаходиться спітнілий, але задоволений Діоніс. Колишній Кербер, а в дійсності сатир, приносить йому ківш, щоб бог умився.)

САТИР: Що думаєш?

ДІОНІС: Жилавий, але ми справилися.

САТИР: Після цього він буде ганчірка, а не людина.

ДІОНІС: Будемо сподіватися.

Кінець восьмої дії

ДІЯ ДЕВ'ЯТА

(Орфей, граючи, наполегливо повертається назад до світу живих. Еврідіка, приколисуючи біля грудей своє дитя, механічно йде за ним під звуки його ліри. Через певний час він відчуває, що за плечима відбувається щось дивне: вона, розхвильована, зупинилася. Жінки, від малих дівчаток до старих бабусь, оточили її із сумним поглядом в очах. Еврідіка посміхається, впізнавши їх. Орфей зупиняється, але не сміє обернутися.)

ОРФЕЙ: Еврідіка?

(Тиша. Він починає грати трохи швидше. В одну мить звуку більше не чути, хоча він продовжує грати.)

ОРФЕЙ: Еврідіка, ти тут?

(Вона не відповідає. Наче з однієї сторони з її уст виривається тихий зойк, але з другого, третього, четвертого боку… Орфей непокоїться.)

ОРФЕЙ: Еврідіка?

(Раптом він різко обертається. Але, ще до того, як йому вдається розгледіти свою дружину в темряві, небо над ним вибухає надзвичайно яскравими спалахами. Шум космічних просторів ледве приглушує чийсь розвеселілий демонічний сміх і приглушений стогін якоїсь жінки. Еврідіка зникла навіки.

Орфей падає на коліна, розбитий внутрішніми терзаннями. Скорчується, плазує по пилюці. З неба доноситься звук змінювання радіостанцій, аж доки не знаходиться вірний. Відлунюється безособовий голос дикторки з бездоганною дикцією.)

ДИКТОРКА (з-за сцени): Голос Лемурії, нічні новини. Як повідомляють усі світові інформагенства, Орфеєві не вдалося повернути свою дружину з Тартару, світу мертвих. Причиною невдачі є необачне обернення назад тоді, коли це строго заборонялося правилами гри. Вважається, що пані стала жертвою політичної сутички свого чоловіка з богом Діонісом. Пан бог Діоніс, його світлість Загрей-Сабазій, це рішуче заперечував, пригадуючи, що йому жаль пана Орфея, який через нервовий зрив закинув громадську діяльність. Цитуємо: "Бог є достойним послідовником, шкода, що він перетворився в ганчірку".

(Доки продовжується випуск, Орфей поступово приходить до тями. Він тре обличчя піском, щоб відновити свідомість. Із цікавістю слухає новини. Коли вони закінчуються, він із жалем до самого себе витирає сльози. Спльовує. Пригортає свою ліру. Бере її. Із нелюдським криком починає свою музику, яка приголомшує світ.

Наче руйнується будова світу в замішанні звуків і кольорів. Рик тварин перемішується із шелестом дубів, які вилазять зі свого лігва. Їхні тіні затіняють Орфея.

Доки триває похід дубів, Орфей одягає білу священицьку рясу й бере божественний скіпетр.

Повністю перетворюється в надлюдську істоту.)

ОРФЕЙ: (Вигукує.) Хай буде світло!

(Тиша. Дуби продовжують наступати.)

ОРФЕЙ: (Спокійніше.) Можливо, я збожеволів…

(Бурмотіння. Покаяння.)

ОРФЕЙ: Я належу до лихого людства, купи зіпсованого м'яса. Злісного м'яса. Мої гріхи, мої проступки, мої упущення з усією зіпсованістю мого серця належать до купи червів і тих, які ходять у темряві…

(Голосніше.)

ОРФЕЙ: …Оскільки жодна людина не визначає свій життєвий шлях і жодна людина не керує власними кроками. Справедливим є лише Бог. З Його руки приходить досконале життя і Його знаннями све було створено. Усим, що існує, він править за своїм замислом, і без нього нічого не відбувається…

(Мовчить. Посміхається. Починає ревіти.)

ОРФЕЙ: Хіба я не сказав: "Хай буде світло!"

(Пауза.)

ОРФЕЙ: Чи я не говорив: "Хай буде звук!"

(Мертва тиша. Бурмотіння.)

ОРФЕЙ: …Але для мене, коли спіткаюся, Божі благодаті допомагають на всі часи.

(Пауза. Тиша.)

ОРФЕЙ: І коли спіткаюся через заздрощі м'яса, моя справедливість існує у вічності…

(Пауза. Тиша.)

ОРФЕЙ: …через справедливість Божу.

(Він обертається й похмуро йде до свого темного призначення. Горлос дикторки безупинно інформує нас.)

ДИКТОРКА (з-за сцени): Спектральне повернення пана Орфея на суспільну сцену стало результатом організації його прихильників видовищної фенсі секти із динамічним аутлуком. На сьогоднішній прес-конференції пан Діоніс проголосив їх воєнізованими утвореннями. Заявку пана Аполлона-Феба з цього приводу, як і з приводу теперішньої ситуації на Олімпі й Балканах нам не вдалося отримати. Ситуація лишається вкрай цікавою, а ви залишайтеся біля своїх малих екранів, оскільки після вікторини "Сова снів" ми ділитимемо ритуальний хліб…

(Десь із балканських пустирів доносяться звуки ранкового шикування.)

Кінець дев'ятої дії

ДІЯ ДЕСЯТА

(На своє зібрання приходять Орфеєві прихильники. Це колишні Діонісові сатири та кілька німф. Одягнені в білі уніформи, із занадто рано загартованими обличчями. Ідеально вишикуваними рядами чекають свого поводиря. Перед ними на сцену виходить Орфей, якого супроводжують крики натовпу та бряжчання волинок і ріжків. Він повністю посивів за цей час. Одягнений у біле, з накидкою. Суворо вітає рукою натовп, який одразу ж стихає.)

ОРФЕЙ: Місія завершується. Балкани вже радіють новому порядку. Порядок і спокій заволодіє нашими душами, які вже готуються до благословіння майбутнього й оновленого життя. До нині господарями світу були: Фанес, Нікс, Кронос, Уран, Зевс! А шостим буде не як всі сподівалися порочний Діоніс, а Аполлон — Трисвятий і Тришаровий!Він нам дає вічне існування. Дякуємо йому! А щоб кожен духовно й тілесно очистився, я приношу вам дар, який наблизить вас до божої єдності. За допомогою цих знаків і гравюр випікатимете слова! Бо те, що названо, дає себе й контролювати, й керувати!

(Зі своїх осяяних рукавів він викидає пил, з якого на предметах та людях починають з'являтися літери кириличної азбуки й танцювати в повітрі. Орфіки ритмічно вимовляють: "Аз, Буки, Веді, Глаголі, Добро, Єст…")

ОРФЕЙ: Аз, Буки, Веді, Глаголі, Добро, Єст! Нехай скам'яніє час через слова. Упокоїмо благі душі. Давайте очистимо себе від надмірної пристрасті й облуди.. Вічне існування вже вам подароване, але ви ще не усвідомлюєте цього. Де ж ліки, якщо не там, де Аполлон великий і де Орфей, пророк його, браття-слов'яни? Де ж ліки, якщо не у всесвіті, де всі ми із частинок зірок складаємося, вовчі сестри?

СИВІЛА: А це ти можеш вилікувати?

(Усі обертається до старої, Сивіли, яка веде під руку кульгавого й божевільного Діоніса.)

СИВІЛА: Він сліпий. Навіки.

(Орфей зістрибує на землю перед ними. Махає перед очима Діоніса.)

СИВІЛА: Чи є для нього помилування?

ОРФЕЙ: Для тих, які перешкоджають прогресу, — немає! Як тебе звуть, жінко, що ти така наївна?

СИВІЛА: Сивіла, провидиця.

ОРФЕЙ: Сивіла мертва. Їй би було вже 900 років. Чи, може, й ти помилково жива?

СИВІЛА: Смерть забула про мене. Блукаю, збираючи перших кошенят…

(Орфей різко прибирає руку, якою вона притримує Бахуса. Той падає на землю. Деякі сміються і над Діонісом, який корчиться в пилу. А комусь відбирає мову від трагічності сцени.)

ОРФЕЙ: Нічого з ним не сталося. Це стара повія завжди готова на звірства.

СІВІЛЛА: Не сьогодні. Він більше ніхто…

(Діонісу вдається стати на коліна. Потім він різко розпрямляється на повний зріст. Перевтілений, він лукаво посміхається.)

ДІОНІС: На все свій час. І вони дійсно вчасно.

(Перед тим, як Діоніс кидається на Орфея, четверо послідовників фракійця оточують його, їхні обличчя вимазані білою фарбою. Вони нейтралізують Діоніса, показуючи йому власне відображення в дзеркалі. Хоча й трохи приголомшений, Діоніс не дає їм підступитися до себе. Одягає маски цапа й бика, тим самим, отримуючи силу своїх тотемів, але нападаючі довгими палицями вибивають маски з рук. Натовп кривляє його, імітуючи бика, наче на вакханаліях.)

ОРФЕЙ: Ах ти старий шахрай… Пам'ятаєш, боже вина, коли Гера послала Титанів із білими обличчями тебе вбити, коли ти ще немовлям був? Тоді ти так само перевтілювався, але вижив після розчленуванння. Цього разу навряд чи тобі пощастить.

ДІОНІС: Помиляєшся. Мій час не є моїм життям.

(Діоніс відчайдушно кидається назад, щоб не потрапити в сферу дії дзеркала. Піднімається, знову могутній та небезпечний. Люди розступаються, бо вже ясно, що буде далі. У швидкій, жорстокій боротьбі на руках ні Орфеєві, ні Діонісові не вдається здобути перевагу. Але коли Діоніс вислизає, Орфей бере зброю в супроводжуючих, підходить до Діоніса й вистрілює йому в потилицю. Молодий бог перестає смикатися.)

СИВІЛА: Пане Орфею, ти…Ти вбив його?

ОРФЕЙ: А мені, що робити й з ким? Я… Далі можете й самі. Підніми його!

(Діоніса піднімають. Прибивають його руки й ноги до дубової стіни. Накривають його простирадлами. Приходять хірурги. Після розтину, методичного й дуже відмінного від бахантського розчленовування, вони віддають ще гаряче серце Орфеєві. Йому ледве вдається перебороти бажання спробувати серце. Чути оплески. На Орфеєвій сцені сидить Аполлон, одягнений у Зевсовий одяг, а батькова мумія лежить в нього наколінах, як дитя. Аполлонові жести підкреслено жіночні. Помічається розчарування.)

АПОЛЛОН: Браво! На біс! Гостре око.

(Орфей цілує його ноги.)

ОРФЕЙ: Ласкаво просимо, пане Аполлоне, трисвітле яблуко наше, пісне Аріана й наших предків.

АПОЛЛОН: Це прекрасно, що я знайшов вас, дорогенькі. Поцілуй руку батьку Зевсу. Я радий, що цуценя дочекалося дня своєї екзекуції.

(Орфей мусить поцілувати висушену руку. Простягає Аполлонові серце.)

ОРФЕЙ: Ми тобі його присвятили, пане.

(Аполлон забирає серце й облизує його. Орфея нудить.)

АПОЛЛОН: Браво, дочки.

ОРФЕЙ: Я тобі не дочка, пане.

АПОЛЛОН: Так мені колись моя дочка Афіна принесла це ж саме серце. Та тільки бовдур пізніше ожив.

ОРФЕЙ: Бахусове серце тоді тобі принесла твоя сестра й дочка Зевса Афіна, пане!

АПОЛЛОН: Ти нічого не розумієш! Але Діоніс розуміє. (До Діоніса.) Ти живий, хлопче?

(Діоніс не відкриває очі. Посміхається.)

ДІОНІС: Ще трохи.

АПОЛЛОН: Ну гаразд, але коли пройде і це трохи, ми поховаємо тебе саме в Дельфах, під горою Парнас. Твою могилу біля печери Корикіан будемо показувати німецьким туристам, щоб ті фотографувалися й насолоджувалися! (Сміх). Щось я сьогодні дуже дотепний і переповнений життям, сину…

ОРФЕЙ: Несіть Бахуса на собаче кладовище.

НІМФА: Зрозуміло.

ОРФЕЙ: Ти стомлений і сумний, пане Аполлоне…

АПОЛЛОН: Відпочивай і не думай занадто багато. І прийми антидепресанти. А Дельфи я залишу в спокої! Вони недостойні мене! (Пауза.) Гей! Гей, ти, Орфею! Хлопче! Мій батько хоче, щоб ти йому щось сказав!

(Орфей шанобливо звертається до мумії.)

ОРФЕЙ: Початок — це Зевс, середина — Зевс, Зевсом все й закінчується!

АПОЛЛОН: Чудово! Але чому ти це говориш їй? Кажи сюди!

(Аполлон з гордістю вказує на самого себе. Орфей терпляче повторює. Один із орфійців підходить і вручає Орфею мобільний телефон.)

OРФІК: Пане, Діоніс вам пише, що він помер. Каже, що й ти згодом помреш. І душа твоя разом з тобою. І все наше з нами, а твоє — з тобою.

(Орфей німіє. Задумливо вимикає телефон і повертається до супроводжуючого. Потім спалахує.)

ОРФЕЙ: Моя душа? Щоб померла? Вона безсмертна. Я всім дав новий шанс, щоб зі мною й богом Аполлоном ви були безсмертні. Щоб врешті-решт цей п'яний півострів впорядкувався й цілеспрямувався! А ти мені ще повідомляєш, що цей збочинець пише!

(Орфей зупиняється, коли помічає сплячого Аполлона. Бог, із пальцем у роті й мумією замість улюбленої іграшки, посміхається уві сні, що вірогідно й стало причиною несвідомого обмочування.)

ОРФЕЙ: Переодягніть його!

(Вони обережно забирають сплячого бога. Орфей бере мегафон.)

ОРФЕЙ: Бог у поміч, герої!

УСі: Бог у поміч!

ОРФЕЙ: Солдати, герої. Це був важкий день. Але він ще й не почався.. Намастіть свої обличчя. Принесіть дум-дум кулі. Поділіть ром і косяки. Завтра нам потрібно буде ще три села втихомирити. І якщо найближчим часом не впаде Трибалія, я особисто прийду навести порядок! Радійте царству, яке відкрилося у вас! Цивілізації, яку ви в вовчому серці берегли й срібною сокирою собі повернули!Вогонь!

(Ракетні установки запускають ракети. Орфіки мовчать. Орфей дивиться на похмуре небо, вкрите слідами ракет.)

Кінець десятої дії

ДІЯ ОДИНАДЦЯТА

(Орфей і Сивіла, як ворони, всілися на пагорбі. Чути цвіркунів. Тиха й сумна атмосфера.)

ОРФЕЙ: Сивіло, спророкуй мені щось і втіш мене. Чи й справді душа моя помре?

СИВІЛА: Та ти ж той, хто вчить людей про переселення душ.

ОРФЕЙ: Минулої ночі я бачив уві сні, як проходжу крізь одні двері, п'яті, десяті… Підходжу до дзеркала, сідаю, запалюю цигарку, хоча більше не палю. Чекаю. Жінку, яка не прийшла. А тоді зіщулююсь і повертаюся в утробу матері. Але там — ані тепло, ані м'яко.

(Доки він сповідається, і Сивіла, й простір навколо нього губляться в темряві. Позаду нього піднімається особа, сяючої білизни: Еврідіка повернулася. Вже трохи зіпсована розкладанням, але все ще дуже гарна. З її сорочки виглядає дитяча голова. Еврідіка плащем закриває несвідомого Орфея. Він навіть уві сні продовжує розповідати, заглиблений у свої думки.)

ОРФЕЙ: …І більше там — ані тепло, ані м'яко… Ні, ні… Ані тепло, ані м'яко…

(Орфей під тканиною починає задихатися. За поривчастими рухами його рук й обличчя помітна паніка, але хватка сталева. Із темряви верещить Сивіла.)

СИВІЛА: Повернися, фракійцю!

Сивіла злякана стоїть із двома свічками. Орфей, скручений в позі ембріона й залитий холодним потом, гарячково дивиться на світ навколо себе. Примара зникла. Він обіймає Сивілині ноги.)

СИВІЛА: Найгірше, це коли тобі присниться дитина. Зла не минути.

ОРФЕЙ: Сивіло, я… Я не знаю, хто мені снився!

(Сивіла заплющує йому очі й ніжно пестить волосся. Оскільки… сказав він правду.

Десь позаду починається регулярне навчання Орфеєвого війська.)

Кінець одинадцятої дії

ДІЯ ДВАНАДЦЯТА

(Орфей стоїть на своїх зборах. Дві німфочки, які приєдналися до руху, готують його до обряду. Одягнені й підстрижені, як чоловіки. На зборах присутні лише вони троє. Звук труби на шикування. Вигуки молодого війська під час фізкультури.)

НІМФА: Командире, дозвольте звернутися.

ОРФЕЙ: Звертайся, воїне.

НІМФА: Ми готові.

ОРФЕЙ: Ви постували?

НІМФА: Так.

ОРФЕЙ: А обрядове купання?

НІМФА: Так.

ОРФЕЙ: Ви не задовольняли себе? А вас часом ніхто не задовольняв?

НІМФА: Ні!

ОРФЕЙ: Останні новини?

НІМФА ПЕРША: Від Лайбаху до Криту порядок пустив коріння. Десь зброєю, а десь вони прийшли до нас, як сини.

НІМФА ДРУГА: Das ist Wunderbar!

НІМФА ПЕРША: Сьогодні ми отримали новобранців із Волоських гір.

НІМФА ДРУГА: І стережіться снайперів…

НІМФА ПЕРША: А також деяких послів та речників…

НІМФА ДРУГА: І — серйозно вам кажу — остерігайтеся снайперів…

ОРФЕЙ: А пан Аполлон?

НІМФА ПЕРША: Якщо прокинеться, прийде зі своєю іграш…

НІМФА ДРУГА: Із паном Зевсом!

ОРФЕЙ: Обійдемося й без Аполлона.

(Він перервався на півслові, оскільки з усіх сторін почали сходитися Діонісові менади й оточувати схвильовану трійку. Очолює їх стара Сивіла. Менади починають стріляти з автоматичних пістолетів. Постріли. Німфи кричать і падають.)

СИВІЛА: Нехай буде світло з тобою, пане фракійський і слов'янський.

ОРФЕЙ: Чому ви їх вбили? Їм ще й шістнадцяти не було…?

(Сивіла тримає листівку в руках і читає її з посмішкою.)

СИВІЛА: Наш пан Діоніс зателефонував із мертвих і попросив про послугу відіслати йому свою голову, пане Орфею.

ОРФЕЙ: Ще й шістнадцяти немає, а вже бачили мертвий всесвіт у порожнистих очах наших предків…

СИВІЛА: Пан соромиться. Починайте самі..

(Три менади накидають на Орфея довгу мотузку й намагаються його задушити. Сивіла спокійно спостерігає за боротьбою. Час від часу із ніжністю дивиться на листівку.)

СИВІЛА: В Ядері вже почали бити й жінок, щоб надолужити те, що тільки чоловіки страждають!Чи будеш ти сміятися останнім, Орфею?

(Орфей намагається вирватися й тягне менад через пагорб. Він зникає з поля зору. Три з них напружуються, щоб утримати його. Решта летить за ним. )

СИВІЛА (Гукає їм у слід.) Відірвіть йому цілу голову. Хоча б стільки він заслужив.

(Дуже швидко, під крики й верески, повертається одна менада з відірваною головою Орфея, яку високо підіймає, щоб освітити простір.)

МЕНАДА:Чи все правильно, мамо?

СИВІЛА: Треба буде це помити.

(Раптом, голова починає невиразно щось бурмотіти, але голос наче долинає звідусіль.)

ОРФЕЙ (з-за сцени): Вимити…Мене? Очищенням душі… плавників… щоб і її хтось… відкупив… Змилувався… наче і не…. Заслужено… Було… Тільки порядок нехай прийде до нас. Порядок. Буде легше жити… І я той, хто старався… А потім…

(Сміх звеселілої голови.)

ОРФЕЙ (з-за сцени): Можна сказати одне пророцтво?

(Менада в паніці настільки розлючена, що опускає голову на вівтар. Всі падають на коліна й моляться. Коли Сивіла піднімається й починає бігти, всі інші беруть з неї приклад.)

ОРФЕЙ (з-за сцени): Пророцтво…Так? "Заповіт колись написаний, одного дня буде виконаний, вічна правда залишиться позаду, ми були вищим ґатунком". Хто це сказав? Ніхто. І добре, що застрелився. Настав час для пророцтва. Чи ні?

Я — яструб:
Аполлон-Діоніс-Орфей.
Я — це я.
Я думав, що існую,
Але я — лише голова,
Голова волаючого в пустелі.
(Сміх.) Дорога прикраса бога…

(Бездоганний барабанний бій. Бездоганний марш. Бездоганне крокування.

На очищення приходять гарні молоді чоловіки й жінки в білій формі: орфічні новобранці. Вони майже не помічають голову, коли уповільнено пливуть у повітрі. Складають свої рюкзаки та зброю. Вони невимушені й усміхнені. Нова генерація якогось кращого порядку.

На сцену, до вівтаря з головою, доповзає хмільний Аполлон. Несе з собою свого улюбленця, батькову мумію, на яку одягнена маска Бетмена. Сідає й закохано розглядає юнаків та дівчат, які майже не помічають його присутності.

АПОЛЛОН: (До голови.) А вони красиві.

ОРФЕЙ: …Що з того, що я пророкую істину, вони не можуть цього зрозуміти… Так наче ви з прірвою зустрічаєтесь поглядами… Чи то говорилося про басейн?

(Голова продовжує бурмотіти. Аполлон встає зі своєю іграшкою та з ентузіазмом намагається привернути увагу новеньких, щоб виступити з промовою. Дехто озирається на нього.)

АПОЛЛОН: Дорогенькі мої, ви тільки продовжуйте готуватися до ваших робочих завдань. Ми не будемо вас турбувати. Ось дивіться, головуючий над вами — Орфей. А як він грає… А я, я — ваш бог! Так, той із чиїм іменем на устах ви помиратимете, на вустах і на вухах… Тай так.. А так… Це я хотів сказати. Тільки ви радійте, боріться і розмножуйтеся… Так, розмножуйтеся… Дякую…

(Аполлон сідає до Орфея, щасливо зітхаючи.)

АПОЛЛОН: Ну, дуже вони мені подобаються… (Пауза.) Ми переможемо… Наскільки я бачу. Ну, таки надто вони мені подобаються…

(Молоді надлюди його не помічають. Рухи, гамір і посмішки їхні наче крізь воду проходять.

Раптом, ціла група обертається до сходу, наповнена напруженим очікуванням. Але атмосфера й далі позитивна.

Зненацька, зоря нового дня вибухає червоним і жовтим. Такої сили присутні ще небачили за свого життя.

Орфей позіхає.)

АПОЛЛОН: Орфейчику, чому б тобі не заспівати нам щось?

(Орфей мовчить.

Прилітають літаки. Сирени виють. Гамір всесвіту їх заглушує.

Починається новий Великий Вибух.

Розмножений.

Штучний.)

Кінець обрядової події

(1992)