Алла Татаренко

«Книжки, які роблять читача хоча б трошки кращим»

22 06 2016

Уз захвалност порталу ЛітАкцент

Українські книгарні пропонують читачам доволі широку палітру перекладних видань – від класики світової літератури до новітніх бестселерів, але відповісти на запитання, чи відповідно вони представляють зарубіжну літературу, не так просто. Насамперед тому, що спочатку потрібно відповісти собі на інше запитання: чи мусить український читач отримати в перекладі більш-менш повний корпус тої чи іншої іноземної літератури, навіть якщо йдеться про літературний канон тої чи іншої культури? Чи він йому потрібний? У світовій літературі існує така кількість важливих для розвитку національних письменств книжок, що читач просто не матиме змоги запізнатись із ними. На мою думку, важливим завданням тих, хто знайомить українського читача із літературними досягненнями іноземної культури (а це насамперед перекладачі, видавці, літературні критики, літературознавці), є відповідна селекція творів. Варто перекладати насамперед ті твори національних літератур, які стали (або мають шанс стати) частиною літератури універсальної – завдяки своїм високим художнім якостям. Так ми збагатимо українську «бібліотеку» книжками, які становлять надбання світової культури. Читач матиме можливість реалізувати своє право читати рідною мовою те, що читають рідною мовою читачі інших країн.

Натомість, не варто забувати й про особливості національного сприйняття світу, які віддзеркалюються в читацьких смаках і потребах. Наприклад, є значний відсоток високовартісних у художньому сенсі творів, які «промовляють» передовсім до представників свого народу. Їх привабливість для «рідного» читача полягає у впізнаваності національних культурних кодів, інтертекстуальному зв’язку з творами національної літератури, майстерному використанні діалектів тощо. При перекладі відбувається неминуче перекодування, під час якого втрачається зв’язок із певним культурним простором, а створення нових зв’язків не завжди вдається. Отже, твір, обраний для перекладу, мав би бути достатньо універсальним, щоб успішно комунікувати з українським читачем, і водночас достатньо оригінальним, щоб його зацікавити.

Як перекладач і дослідник сербської та хорватської літератури намагаюсь знаходити саме такі твори. Про повне представлення цих літератур в українському перекладі не йдеться – для досягнення такої повноти потрібно було б перекласти українською принаймні класику цих письменств, а в сучасних умовах зробити це нереально. На заваді стоять матеріальні фактори: видавці свідомі того, що продати переклади творів попередніх століть – справа надскладна. Винятки, звичайно, існують, але, погодьмось, більшість читачів воліє читати книжки, які відповідають їх світосприйняттю людини ХХІ століття. Звісно, знайдуться читачі, яким було б цікаво почитати про екзотичну сербську провінцію ХІХ століття або про повстання хорватських селян під проводом Матії Губеца, але видання таких «некомерційних» творів потребує фінансової підтримки, яку колись надавала держава. Тому був можливим, наприклад, вихід серії «Класичний югославський роман». Міністерства культури Сербії й Хорватії надають фінансову підтримку через конкурси, однак йдеться про часткове покриття вартості перекладу. Перевага, як правило, надається репрезентативним творам сучасної літератури – про це свідчать рішення відповідної комісії. До речі, видання перекладів передбачає оплату авторських прав, і, як свідчить досвід, найдорожче коштують права на твори класиків літератури ХХ століття: Мілоша Црнянського, Данила Кіша, Борислава Пекича, Мілорада Павича… Плани київських славістів видати українською видатний роман М.Црнянського «Переселення» залишились нереалізованими через «захмарну» для наших видавців суму, яку необхідно було заплатити власникам авторських прав.

Щоб відстежити нові, цікаві для перекладу твори, перекладач має якомога більше читати. Постійно читаю також сербські й хорватські літературні часописи, раджусь з колегами і письменниками з Сербії й Хорватії… Свідома того, що мій літературний смак збігається зі смаком лише певної частини українських читачів, раджу видавцям для перекладу і твори, які для мене не є поетикально близькими, але можуть зацікавити ін(ак)ших читачів. Важливо, щоб вони були художньо вартісними й значущими для літературного процесу в «рідних» літературах. Сучасні літератури (сербська і хорватська не є винятком) складаються також із чималої кількості «бестселерів», які репрезентують популярні жанри «легкого читання». Щоб мати повну картину національного письменства, треба було б перекласти їх теж. І в цьому немає нічого поганого, ось тільки міністерства культури таких книжок не підтримують, а українські видавці не поспішають ризикувати власними коштами. Але якщо вибирати для перекладу найбільш репрезентативний, важливий сегмент національного письменства, це має бути справжня література. А справжніми я вважаю книжки, які роблять читача хоча б трошки кращим.

Для більш-менш повного представлення літератури того чи іншого народу в перекладі потрібні спільні зусилля перекладачів і видавців. Перші часто виступають у ролі експертів, літературному смаку яких довіряють видавництва. Така роль вимагає від перекладача-консультанта обізнаності з літературним ландшафтом країни, а не лише відповідного знання мови й перекладацького хисту. Серед українських перекладачів із сербської, хорватської, словенської немає випадкових людей. Це все – славісти з доброю філологічною підготовкою, значна частина яких робили перші кроки в перекладі в колективних проектах – альманасі «Балкан-експрес» (2007), різноманітних антологіях і добірках. Утворилось коло творчих людей, особистостей, які докладають багато сил для створення якнайкращого портрету цих письменств. А це дає змогу працювати на створення репрезентативної картини того чи іншого письменства. Коли колеги планують майбутні переклади, кожному перекладачеві дістається текст, який відповідає його художнім преференціям. Адже серед них є поети (як, наприклад, Іван Лучук) професійні перекладачі (Наталя Чорпіта), викладачі університетів та науковці (Вероніка Ярмак, Оксана Микитенко, Олена Дзюба, Марія Василишин, Наталія Хороз, Зоряна Гук, Мар’яна Климець, Христина Стельмах, Олена Деркач, Наталя Білик, Соломія Вівчар та ін..), журналісти (Олена Концевич)… Працюють на дипломатичній ниві перекладачка «Хозарського словника Ольга Рось, відомий (і) як поет і перекладач Юрко Позаяк. Нещодавно до грона перекладачів сербської та хорватської літератури доєднався знаний літератор Андрій Любка. Чудово, коли перекладачі стають справжніми популяризаторами літератури іншої країни – як-от Катерина Калитко, яка наблизила до українців боснійську літературу. Багато робить для популяризації сербської літератури професор КНУ ім..Тараса Шевченка Деян Айдачич, який завжди готовий допомогти цікавими ідеями. Отже, запоруку успіху в презентації іноземних літератур вбачаю в об’єднанні зусиль знавців і любителів цих письменств, які хочуть наблизити їх кращі надбання до українців. І, звичайно, у плідній співпраці з українськими видавцями, без яких мрії перекладачів залишаться не втіленими у життя. Серед видавництв, яким завдячуємо вихід українських перекладів важливих творів сербської, хорватської, словенської (перелік можна продовжити!) літератур – «Класика», «Піраміда», «Темпора», «Комора», «Книги-ХХІ», «Фоліо», «Літопис», «Кальварія», «Факт»… Сподіваюся, що коло зацікавлених розшириться, але ще важливішим вважаю продовження співпраці з видавцями, які вже створили свої маленькі (або й значні) «південнослов’янські бібліотеки». Можна помріяти про видання певних «національних» репрезентативних серій (прозових, поетичних, драматичних, есеїстичних), про участь України у міжнародному проекті «Сто слов’янських романів»… Такі видавничі проекти, без сумніву, відіграли б важливу роль у гідному представленні досягнень інших літератур. Та й української теж.