В. А. Лірниченко

Дослідження сербо-хорватської народної лірики

Народна творчість та етнографія, 1976, 3, стр. 30-35.

Усна поетична творчість сербського та хорватського народів і зокрема героїчний епос здавна привертали увагу вчених. Серед її перших збирачів і дослідників були відомі діячі сербо-хорватської культури Лук'ян Мушицький, Сима Милутинович, Петро Негош, Нович-Оточанич, Юрій Даничич, Бранко Радичевич та ін. Як згадував Вук Караджич, його вчитель Лук'ян Мушицький ще в 1806 р. звертався до своїх вихованців з проханням «написати йому, якщо хто знає, прості пісні сербські» [1]. Пізніше, коли Вук Караджич розгорнув збирацьку та видавничу діяльність, Лук'ян Мушицький активно допомагав йому, про що фольклорист з вдячністю говорить у передмові до своєї другої збірки народних пісень [2].

Найвизначніше місце в історії сербо-хорватської фольклористики належить Вуку Стефановичу Караджичу, який на початку минулого століття видав ряд збірок сербо-хорватської народної поезії. Ці збірки зацікавили не тільки фольклористів, а й широкі кола громадськості. Так, К. Маркс у листі до Ф. Енгельса від 5 березня 1856 р. згадує прочитані ним «Пісні сербів» у перекладі Капера та «Сербські весільні пісні» у перекладі Везелі [3]. Ф. Енгельс у листі до К. Маркса від 20 травня 1863 р. писав: «Я багато працюю над сербською мовою, зокрема над піснями, зібраними Вуком Стеф. Караджичем» [4].

Сербо-хорватською народною пісенністю цікавилися Й. В. Гете, О. Пушкін, А. Міцкевич, Т. Шевченко та інші корифеї світової культури. Вже через рік після виходу в світ першої збірки Караджича з'являється захоплений відгук-рецензія Я. Грімма: «...ми не знаємо, який би інший народ міг показати таке багатство любовних пісень» [5].

У 1825 р. друкуються перші переклади сербо-хорватських народних пісень російською мовою [6], у періодичних виданнях відзначається краса цих пісень та їх спорідненість з російськими: «Читаючи сербські пісні, ми бачимо в них витончену красу первісної поезії народної. Вони ще дорогоцінніші для нас тим, що надзвичайно близькі до наших народних пісень» [7].

В епоху слов'янського відродження сербо-хорватська народна поезія була в колі інтересів вітчизняних учених - О. Бодянського, П. Прейса, І. Срезневського та В. Григоровича. В 30-х роках XIX ст. вони здійснили подорож по слов'янських країнах, під час якої особливо здружилися представники двох братніх культур - Срезневський та Караджич. Зацікавившись сербо-хорватським фольклором, Срезневський не тільки вивчав сербо-хорватську мову з допомогою Вука Караджича, а й викладав її потім студентам Петербурзького університету[8].

Він підкреслював, що народна поетична творчість сербів відзначається різноманітністю та багатством [9].

П. І. Прейс вважав сербо-хорватську народну пісню художнім надбанням трудового народу: «Народна поезія сербів (...) ніколи не підлягала впливу школи, ніколи, наскільки відомо, не була прикрасою двору, розвагою вищих станів» [10].

У 30-х роках XIX ст. з'являються перші переклади сербських народних пісень українською мовою. А в 1846 р. разом із своїми перекладами сербських народних пісень Я. Головацький друкує і першу на Україні статтю, присвячену сербській пісенності. Автор із симпатією говорить про пісні-квіти, що «виросли в душі буйного словенського народу», слава яких «давно розляглася по цілій Європі» [11].

Ідейно-художнє багатство, народність сербо-хорватської пісенності привертали увагу представників російської революційно-демократичної фольклористики. «Чарівність змісту і художня повнота форми однако досконалі в цих чудових піснях» [12],- писав М. Г. Чернишевський у рецензії на збірку М. Берга «Пісні різних народів». На реалістичну природу сербо-хорватських народних пісень вказував В. Г. Бєлінський: «Пісні задунайських слов'ян виражають усе життя народу, що їх створив... У них усе його життя, зовнішнє і домашнє, усі його звичаї і повір'я, усі задушевні вірування, сподівання і пристрасті» [13].

Відкриттю багатств сербо-хорватського фольклору сприяли, як уже було сказано, перші збірки Вука Караджича. Поштовхом до збирання і видання цих пісень був «великий російський пісенник», який, за визнанням самого дослідника, зародив у нього думку: «Чи лише росіяни мають таку книгу? Чи й інші народи мають, а лише ми, серби, не маємо?» [14]. На жаль, і досі не з'ясовано, про який саме пісенник йдеться у передмові до першої збірки В. Караджича. Якщо югославський вчений Любомир Стоянович вважає, що це «могла бути збірка Кирші Данилова» [15], то М. Азадовський зазначає, що «навряд чи Вук це видання назвав «пісенником». Скоріше це був пісенник Чулкова чи Новикова» [16]. В. Гусєв, не віддаючи переваги жодному виданню, стверджує: «...треба шукати серед російських пісенників, виданих в період з 1791 по 1811 рік»[17].

Збірки В. Караджича і сьогодні не втратили свого значення не тільки як одне з найповніших видань сербо-хорватської народної пісенності, але і як перші спроби її наукового осмислення.

У передмові до першої збірки В. Караджич розкриває своє розуміння принципів збирання фольклору: необхідність точної фіксації народного твору, збереження мовного колориту регіону, в якому він побутує. «Я пісні писав так, як чув», - констатує дослідник [18].

Переважна більшість пісень цієї збірки - ліричні, їх Вук Караджич відносить до «жіночих», і лише вісім юнацьких. З ліричних пісень він виділив жанровий різновид - любовні, назвавши їх «любовні та інші жіночі пісні».

Ліричні пісні домінують і в другій «Песнариці» (104 ліричні і 17 епічних пісень). Але якщо в першій книзі основну масу становили любовні пісні, то в другій їх лише 40. Багато місця у новій збірці Караджич відводить родинно-побутовим та обрядовим пісням.

У першій збірці Вук Караджич під впливом тогочасної романтичяої фольклористики дозволяв собі деяке втручання у фольклорний текст, зокрема заміну тюркизмів, але вже в наступних виданнях він намагається повернути пісням їх первісний вигляд.

Караджич був не лише пристрасним збирачем народних пісень. Він робить спробу їх наукової систематизації. Ділячи усі сербо-хорватські пісні на «жіночі» та «юнацькі», фольклорист розуміє умовність цього поділу. «Деякі пісні, - пише він у передмові до видання 1824 р.,- знаходяться на межі між жіночими та юнацькими, так що не знаєш, до яких їх віднести» [19].

Подача пісень в упорядкованих В. Караджичем збірниках має певне наукове обгрунтування - жанрову класифікацію. З огляду на величезну різноманітність ліричних пісень (а до них Караджич, як уже зазначалось, зарахував усі пісні, крім героїчного епосу), спроба такої класифікації була дуже складною. Якщо обрядові пісні систематизувались досить детально, інколи навіть ця детальність невиправдана (наприклад, здравиці він поділяє на три окремі групи, хоч вони майже не відрізняються одна від одної), то до великої за обсягом групи любовних пісень він включає і родинно-побутові, і навіть деякі обрядові. Таким чином, Караджич не проводив чіткої межі між любовною та родинно-побутовою лірикою.

Фольклорист ділить ліричні пісні на 20 груп, а саме: весільні, паштровські приспівки до чарки, перашські здравиці, паштровські голосіння над покійниками, пісні-здравиці, королицькі (краљичке), додольські (додолске), колядки, різдвяні, пісні, які співають на великий піст, пісні, близькі до релігійних, пісні сліпців (сљепачке), виразно міфологічні (особито митолошке), пісні, що співаються на попрядках, жниварські, танцювальні, пісні, що співалися у Будві на спаса, колискові, любовні та різні інші жіночі пісні, пісні бачванські нашого часу.

Як бачимо, в основу поділу покладений функціональний принцип: пісні приурочені якомусь звичаю чи обряду, якійсь події чи нагоді. Крім того, Караджич указував і на територіальне закріплення груп. Проте такий принцип систематизації матеріалу не був характерним для дослідника. Чисто «територіальних» груп у нього немає.

Взагалі посилання на територіальну приналежність пісень у перших збірках Вука Караджича є скоріше паспортизацією, ніж групуванням їх за територіальним принципом. Так укладено лише «пјесме бачванске нашега времена». За своїм змістом це переважно любовні пісні, але за колоритом і мовою вони настільки від них відрізняються, що Караджич вирішив виділити їх в окрему групу. Такий поділ, звичайно, не виправданий, оскільки локальна специфіка притаманна майже всім пісням.

Незважаючи на окремі недоліки, методика опрацювання і упорядкування народнопісенного матеріалу у збірках В. Караджича не тільки тривалий час була визначальною для фольклористики Югославії, але й мала вплив на ряд подібних видань в інших слов'янських країнах.

У другій половині XIX ст. у слов'янській фольклористиці починається критичний перегляд деяких романтичних концепцій в оцінці й трактуванні народнопоетичної творчості, зумовлений історико-суспільними обставинами та інтенсивним розвитком порівняльного вивчення слов'янського фольклору. Сербо-хорватська пісенність, зокрема героїчний епос, привертають увагу О. Веселовського [20], О. Потебні[21], Ф. Міклошича [22], у працях яких поряд з дослідженням історії фольклору висвітлюється поетика епічної та ліричної народної поезії слов'ян. З рядом робіт, присвячених пісенності сербів і хорватів, виступає М. Халанський[23].

Неодноразово торкався цієї теми у численних статтях, рецензіях і листах І. Франко. Він одним з перших на Україні відгукнувся ґрунтовною рецензією на книгу перекладів М. Старицького «Сербські народні думи і пісні» (К., 1876). Звернувши увагу на спільні риси південнослов'янського та східнослов'янського фольклору, І. Франко дає тут високу оцінку сербо-хорватському епосу, який він вважає «найвеличнішим між усіма, які утворила фантазія слов'янських народів» [24]. Детально аналізуючи юнацькі пісні «Косове поле» та «Банович Страхиня», дослідник торкається питань поетики, композиції, відзначає яскраву образність сербо-хорватської, народної пісенності. У великій ідейно-виховній ролі цієї пісенності він вбачає спільності між сербо-хорватськими юнацькими піснями та українськими думами, хоч вони різняться між собою за змістом, ритмікою і тоном. Дослідник пояснює це історичними умовами створення сербо-хорватського та українського героїчного епосу.

Сербо-хорватська народна пісенність цікавила І. Франка не лише як вченого-фольклориста, але і як поета-перекладача. «...У вільних хвилях, - пише він у 1893 р. М. Драгоманову, - упиваюся сербськими піснями Вука і перекладаю з них, що мені особливо сподобається. Хотів би я перекладати і з часом видати усі легенди сербські, а надто вибірку з пісень гайдуцьких, полишених на боці Старицьким; у деяких з них дуже інтересні новелістичні теми» [25]. Його переклади відзначаються великою художньою майстерністю, точністю, дотриманням форми оригіналу і збереженням структурних елементів.

Сербо-хорватська народна творчість, і зокрема ліричні пісні, широко використовувалась як порівняльний матеріал, у працях слов'янських учених В. Ягича [26], Я. Бистроня [27], І. Горака [28], К. Мошинського[29], М. Мурка[30].

Спеціальних монографічних досліджень, присвячених сербо-хорватській народній ліриці в цілому або її жанровому різновиду-любовним пісням, у слов'янській фольклористиці ще немає. Серед тих, що стосуються окремих питань історії і теорії народної пісенності, слід відзначити праці югославських вчених В. Джурича, В. Латковича, В. Недича та В. Петровича.

Відо Латкович до народної лірики відносить усі пісні, «які Вук Караджич назвав жіночими» [31]. Заслуговують на увагу його міркування про зв'язки любовної лірики з обрядовою та трудовою поезією[32], про її ритміку. Слідом за Вуком Караджичем дослідник стверджує, що «основним критерієм класифікації народної ліричної пісні» є функціональний. Відповідно до цього він ділить югославську народну лірику на п'ять жанрових різновидів: обрядова лірика, пісні, пов'язані з працею, релігійні пісні, сімейно-побутові пісні та любовна лірика [33].

Порушуючи питання поділу сербо-хорватських народних пісень на «жіночі» та «юнацькі», Велько Петрович відзначає ліризм сербо-хорватської народної пісні, зокрема «ліричний дух» юнацьких пісень, та емоційність любовної лірики [34].

Сербо-хорватська лірична пісня як жанр досить широко пропагована в національних антологіях. Перша антологія Югославії, до якої увійшла народна лірика, з'явилася 1876 року[35]. На початку нашого століття одна за другою виходять у світ збірки Н. Андрича, Д. Богославлевича, Я. Гласера, Я. Продановича [36].

Інтерес до видання югославської народної лірики пожвавлюється у повоєнні роки. З'являються зібрання Б. Магарашевича, І. Мамузича, Т. Чубелича, О. Долорка та ін.[37]

Серед сучасних упорядників антологій слід окремо назвати дослідника пісенної творчості югославських народів Воїслава Джурича[38]. Сербо-хорватську народну лірику він поділяє на дві частини: у творах першої відбито справжнє життя, в якому «мало щастя й багато страждань», другої - життя, до якого люди прагнуть і яке в основному існує лише в народній фантазії. Уся стаття В. Джурича підпорядкована цій ідеї.

Антологія Владана Недича (1969 р.) - одне з найповніших у Югославії видань[39]. До неї увійшла 301 лірична пісня (до антології В. Джурича 1963 р.-лише 116). Щоб відібрати кращі зразки, упоряднику довелося опрацювати близько 60 тисяч народних пісень з маловідомих і класичних збірників, рукописних і архівних матеріалів. Серед них - пісні, записані поетом Петром Гекторовичем ще в середині XVI ст., а також сучасні записи.

Увесь матеріал Недич розподілив, як він зазначає у післямові до антології[40], дотримуючись класифікації, запропонованої В. Латковичем, який, у свою чергу, дещо наслідував Вука Караджича: обрядові та звичаєві, трудові, релігійні, любовні та родинно-побутові пісні.

Крім того, обрядову поезію В. Недич поділяє на жанри - «врсти», як називає їх В. Латкович. Це колядки, плугатарські, богоявленські, купальські, додольські, весільні, величальні пісні та голосіння.

Такої науково обгрунтованої систематизації пісенного матеріалу, на жаль, бракує деяким іншим антологіям. Зокрема, Воїслав Джурич розподіляє ліричні пісні лише на два розділи: любовні та різні пісні[41].

Не всі жанри і жанрові різновиди представлені в антології В. Недича однаково повно. Так, наприклад, у цій збірці наведено лише декілька зразків солдатських пісень, що, зрозуміло, не дає про них повної уяви.

Танцювальних пісень упорядник не виділяє в окремий жанр, оскільки, на його думку, «чисто танцювальних пісень існує мало і вони не могли б скласти «врсти». Крім того, вони не мають великої художньої цінності»[42]. Не виділяє він і жартівливих пісень, бо вони переважно становлять собою пародію на епічні[43]. (В антології В. Джурича вони входять у загальний розділ «різних» пісень і наведені окремо).

Радянські вчені-фольклористи з нових методологічних позицій вирішують питання походження, розвитку і жанрової специфіки сербо-хорватської народної пісенності. Щоправда, їх увага зосереджена в основному на епосі. Так, В. М. Жирмунський, розглядаючи різні аспекти порівняльного вивчення народнопоетичної творчості (просте зіставлення, історико-типологічне, історико-генетичне порівняння тощо), значною мірою базує своє дослідження на матеріалі сербо-хорватських юнацьких пісень і робить лише деякі екскурси в народну лірику[44]. П. Г. Богатирьов [45] розкриває значення творів героїчного епосу, зокрема сербо-хорватського, досліджуючи спільне та специфічне у художній системі поетичної творчості слов'ян.

Великий внесок у вивчення пісенної творчості південних слов'ян зробив М. І. Кравцов. Його праці, присвячені питанням слов'янського фольклору в цілому (єдність народнопоетичного твору, мистецтво психологічного зображення, фольклор і міфологія, принцип класифікації і взаємовідношення жанрів, творчість народу і історія [46], мають не тільки загальнотеоретичне значення. Вони допомагають у вирішенні багатьох конкретних фольклористичних питань і, зокрема, тих, що стосуються сербо-хорватської народної лірики.

Сербо-хорватська лірична пісня як порівняльний матеріал широко використана у монографії Б. М. Путілова [47]. Типології художніх форм і сюжетів, своєрідності жанрів сербо-хорватських народних пісень відведено належне місце на сторінках колективних досліджень «Визвольний рух слов'ян у народній пісенній творчості» (К., 1971) та «Розвиток і взаємовідношення жанрів слов'янського фольклору» (К., 1973).

Методологічне та науково-теоретичне значення у вирішенні ідейно-естетичних проблем сербо-хорватської народної лірики мають праці, в яких розглядається народна лірика інших слов'янських народів, зокрема російські ліричні пісні[48].

У цілому фольклористичні праці дослідників минулого і сучасного, в яких порушено ряд важливих історико-теоретичних питань сербо-хорватської народної лірики, заклали міцний фундамент для глибокого і всебічного вивчення одного з найбагатших її жанрових різновидів.

1. Мала простонародна славено-сербска песнарица, издана Вуком Стефановићем, ч. І Відень, 1814.
2. Народна сербска песнарица, издана Вуком Стефановићем, ч. II. Відень,1815.
3. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 29, стор. 16.
4. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 30, стор. 270.
5. Kleinere schriften von Jakob Grim, IV, Берлін, 1869, стор. 432.
6. «Северные цветы», 1825.
7. «Московский телеграф», 1827, с. XIII, стор. 146.
8. А. Н. Пыпин. История русской этнографии. Т. III, М., 1891, стор. 250.
9. Архив АН СССР, ф. 216, оп. 1, № 730, № 836.
10. «Журнал Министерства народного просвещения», 1845, кн. 3, стор. 12.
11. Вінок русинам на обжинки. Уплів Іван Ф. Головацький. Ч. І, Відень, 1846, стор. 153.
12. Н. Г. Чернышевский. Полн. собр. соч. Т II, М., Госполитиздат, 1959, стор. 302.
13. В. Г. Белинский. Полн. собр. соч. в тринадцати томах. Т. II, М., изд-во АН СССР,, 1953, стор. 65.
14. Мала простонародна славено-сербска песнарица, издана Вуком Стефановићем, стор. 13.
15. Стоjановић Љубомир. Живот и рад Вука Стеф. Караџића. Бєлград-Земун, 1924, стор. 66.
16. М. К. Азадовский. История русской фольклористики. М., Учпедгиз, 1958, стор. 299.
17. В. Е. Гусев. Вук Караджич и русская фольклористика.- «Русская литература», 1964, № 2, стор. 150.
18. Мала простонародна славено-сербска песнарица, стор. 20.
19. Караџић Вук. С. Српске народне пјесме. Кн. І. Белград, 1934, стор. VII.
20. А. Н. Веселовский. Историческая поэтика. М., изд-во АН СССР, 1940.
21. А. А. Потебня. Объяснения малорусских и сродных народних песен. Варшава, 1887.
22. Фр. Миклошич. Изобразительные средства славянского эпоса.-Древности. Труды Славянской комиссии Московского археологического общества. Т. І. М., 1895.
23. М. О. Халанский. О сербских народных песнях косовского цикла.-«Русский филологический вестник», 1882, № 2; його ж. К вопросу об отражениях сказаний о Бове в сербском народном эпосе. - «Русский филологический вестник», 1889, т. XXI; його ж. Южно-славянские песни о Марке Кралевиче. СПб., 1904, та ін.
24. Іван Франко. Твори в двадцяти томах. Т. 16, К., Держлітвидав України, стор. 15.
25. Іван Франка. Твори в двадцяти томах. Т. 20, стор. 485.
26. Јагић, В. Хисторија књижвности народа Хрватскога и Српскога, књ. 1 -старо доба, Загреб, 1867.
27. Bystron, J.-St. Artyzm piesni ludowej. Познань, 1921; його Polska piesn ludowa. Краків, 1925.
28. Horak, J. Nasa lidova pisen. Прага, 1946; його ж. Ze studii o lidovih baladach slovanskich, 1. - Narodopisny vestnik ceskoslovanski, 31, 1949-1950.
29. Moszynski, K. Kultura ludowa slowian. Т. II, Варшава, 1968.
30. Murko, M. Juhoslovanska narodna epika. Lidove prednasky ceskych visokych skol prazkych, studijni rok 1924-1925. Ohdobi 1, Radа LХХІХ, 2-3. Неколико задаћа у проучавању народне епике. Прилози проучавању народне поезије. Белград, 1934. його ж. Трагом српско-хрватске народне епике. Путовања у годинама 1930-1932. Загреб, 1951.
31. Латковић Видо. Народна књижевност. І. Бєлград, 1967, стор. 145.
32. Там же.
33. Там же, стор. 150.
34. Петровић Вељко. О књижевности и књижевницима. Новий Сад, 1958.
35. Шеноа Аугуст. Антологија пјесничтва хрватскога и српскога народнога и умјетнога са уводом о поетици. Загреб, 1876.
36. Андрић, Никола Изабране народне пјесме, женске. У Загребу, 1913; Glaser Janko. Slovenska narodna lirika, Любляна, 1920; Богослављевіћ Душан. Антологија народне лирике. Ужице, 1919; Продановіћ Јаша. Женске народне песме, антологија. Белград, 1925.
37. Чубелић Твртко. Лирске народне пјесме, антологија, III допуњено издање. Загреб, 1956; Делорко Олинко, Народне лирске пјесме. Загреб, 1963; Магарашевић Бранко. Народне лирске пјесме. Загреб, 1951; Мамузић Илија. Народне лирске пјесме. Белград, 1963.
38. Војислав Ђурић. Антологија народних песама. Новий Сад-Белград, 1958; його ж. Народне лирске песме. Бєлград, 1963; його ж. Антологија народне поезије. Бєлград, 1960.
39. Владан Недић. Антологија народних лирских песама, поговор, Бєлград, 1969.
40. Там же, стор. 224.
41. Војислав Ђурић. Народне лирске песме.
42. Недић Владан. Антологија народних лирских песама, стор. 26.
43. Там же.
44. В. М. Жирмунский. Эпическое творчество славянских народовий проблеми сравнительного изучения эпоса. М., изд-во АН СССР, 1959.
45. Я. Г. Богатырев. Некоторые задачи сравнительного изучения эпоса славянских народов. М., изд-во АН СССР, 1958.
46. Я. Я. Кравцов. Проблемы славянского фольклора. М., «Наука», 1972; його ж. Проблемы сравнительного изучения славянских литератур. М., изд-во Московского университета, 1973.
47. Б. Н. Путилов. Славянская историческая баллада. Л., «Наука», 1965; його ж. Русский й южнославянский героический эпос. М., «Наука», 1971.
48. В. М. Сидельнчков. Поэтика русской народной лирики. М., Учпедгиз, 1959; С. Г. Лазутин. Русские народные песни. М., «Просвещение», 1965; його ж. Очерки по истории русской народной песни. Воронеж, 1964; Н. П. Колпакова. Русская народная бытовая песня. М.-Л., изд-во АН СССР, 1962.