Є. М. Пащенко

Фолькорні збірки Вука Караджича і порівняльне вивченя українських дум та сербохорватськиих юнацьких пісень

Народна творчість та етнографія, 1987, 4, стр. 49-55.

Значною заслугою В. Караджича (26. Х. 1787 - 26. I. 1864) в розвитку слов'янської фольклористики є те, що своїми збірками пісень він створив основу для розробки проблеми порівняльного вивчення епічної народної поезії слов'ян. Записи видатного сербського вченого, що швидко стали надбанням європейської фольклористики, давали багатий матеріал, спонукаючи дослідників до виявлення і з'ясування спорідненності в усному епосі слов'янських народів, особливо південних і східних.

На Україні ця тема привертала до себе увагу відомих славістів - Я. Головацького, Й. Бодянського, І. Франка, М. Рильського та ін. Однак спеціальної монографії, присвяченої цій темі, досі нема. Отже, і сьогодні не втрачають актуальності слова одного з найвідданіших поборників поглибленої розробки даної проблеми І. Франка: «Справа подібності і історичних взаємин між сербами і русинами-українцями - вдячне поле для досліду»[1].

Українським вченим і діячам культури завжди був притаманний інтерес до історії, культури хоча й територіальне віддалених, але етнічно та духовно споріднених південних слов'ян. Фольклор, в якому особливе місце посідав епос, був одним з важливих джерел для вивчення життя братніх народів[2]. Поштовхом для посилення зацікавлення цим питанням були збірки Вука Караджича, який наприкінці другого десятиліття XIX ст. (тобто в часи, коли стали помітними прояви спілкування українських вчених зі славістами зарубіжних земель) прибув до Росії, відвідав Україну, зокрема, Харків та Київ[3]. Це значно сприяло ближчому ознайомленню з діяльністю та записами сербського вченого, що поступово входили в науковий обіг, ставали невід'ємною частиною розвитку української славістики. Вивчаючи ті або інші питання вітчизняного фольклору або ж безпосередньо порівнюючи його з сербохорватським, українські вчені використовували збірки Караджича, інших південнослов'янських збирачів, тим самим робили свій вклад у розвиток міжслов'янських фольклористичних взаємин [4].

Щодо епосу, українській славістичній думці притаманне переконання у винятковій ідейно-естетичній цінності пісень спорідненого народу, що ілюструє чимало висловлювань відомих вчених, письменників, громадських діячів[5]. Ідейною домінантою більшості праць, присвячених цій проблемі, є переконання у близькості, схожості народної творчості, особливо дум і юнацьких пісень, однак конкретні прояви цих аналогій та їх інтерпретації в різних авторів не однакові, що пояснюється передусім віддаленістю їх методологічних засад. Зрозуміло, іноді ці висловлення не були позбавлені крайностей компаративізму чи ж абстрактних визначень типу «спільність страждань», але більшість авторів стверджувала близькість культури двох народів, наявність фольклорних контактів і плідність їх дії на розвиток епічної поезії.

Вже перший в Росії магістр «слов'янських наріч» О. Бодянський, об'їхавши слов'янські землі, повернувся на батьківщину з міцним переконанням про близькість сербського і українського народного епосу[6]. В дусі романтизму цей один з піонерів української славістики, як його іменував І. Франко, критерієм вищої досконалості історичної пісенності слов'ян вважав її спорідненість з античним епосом. На його думку, що була досить поширеною в ті часи, звід українських дум і сербських юнацьких пісень дав би можливість створити «слов'янську «Іліаду», а ліричних пісень - «Одіссею». Порівняння з античним епосом, яке майже через півсторіччя підтвердив по відношенню до сербських пісень І. Франко[7]» крім своєї романтичної забарвленості, несло в собі раціональне зерно: вчені звертали увагу на спільне явище, називаючи його «героїчним духом», або ж, висловлюючись сучасним поняттям, «епічною свідомістю». І в сербській, і в українській епічній поезії дослідники відзначали, звичайно, з погляду методологічних засад науки того часу, спільні мотиви у відображенні героїчних подій народної боротьби за незалежність, історизм усної поезії, особливо епосу. Щодо часового визначення появи цієї спільності, то деякі автори, як скажімо М. Ф. Сумцов, знаходили її ще за часи Київської Русі, вказуючи, зокрема, на деякі аналогії в «Слові о полку Ігоревім» та південнослов'янській народній епіці[8]. Але більшість авторів схильні були вбачати її виникнення в пізніші часи, коли відбувалася особливо напружена боротьба сербського та українського народів з зовнішнім агресором - османськими чи польсько-шляхетськими завойовниками. Ці обставини, на думку ряду вчених, немовби витиснули із свідомості народу давній епос, породивши новий, що особливо протягом XVI-XVII вв. мав чимало спільного як на Україні, так і в Сербії. Саме в цій добі більшість авторів знаходили аналогії в історичних умовах виникнення і поширення епічних пісень.

Окремі дослідники, торкаючись питання порівняльного вивчення епосу двох народів, переносили навіть українську-термінологію на сербські юнацькі пісні, називаючи їх «думами». Відзначимо при цьому, що подібні ототожнення зустрічаються ще в літературі XVII ст., особливо у польських авторів. Так, у популярній книзі «Switowa roskosz» (1606) говориться, зокрема, про зажуреного серба, що співає стародавні «думи»[9]. Хорватський поборник слов'янського єднання Ю. Крижанич, можливо, не без ознайомлення з польськими джерелами використовує не типове для югослов'ян поняття «дума по-хорватськи»[10]. В українській фольклористиці, зрозуміло, без будь-якого зв'язку з давніми авторами, О. Барвінський, скажімо, вживав вираз «сербські юнацькі думи», М. Старицький збірку своїх перекладів назвав «Сербські народні думи та пісні» (1876). Високо оцінюючи його переклади, як «першу спробу присвоєння нашій мові скарбів сербської поезії в цілім об'ємі», І. Франко в своїх розвідках визначав сербську епіку як «думи юнацькі», «думи історичні», «гайдуцькі думи» (26, с. 51-59). Аналогічні приклади знайдемо і в інших авторів.

Чимало підстав для подібних ототожнень давали спостереження над конкретним матеріалом народної творчості. При цьому фольклористика не обмежувалася лише визнанням схожості, а й намагалася її пояснити. В українській дожовтневій фольклористиці цьому питанню присвячено чимало різних за обсягом розвідок[11]. Хоча їх спрямування досить різноманітне, в цілому можна виділити дві тенденції в тлумаченні схожості українських дум та сербських юнацьких пісень. Одна певною мірою відбиває процес поступового становлення спроби пояснити епічну спільність як результат дії схожих історичних умов, інша позначена впливом теорії міграцій.

Серед найбільш поширених пояснень панувало твердження про існування безпосередніх історичних зв'язків. Якщо одні науковці, припускаючи можливість таких контактів, були обережні щодо їх ролі у формуванні специфіки українського епосу, інші відстоювали тезу південнослов'янського впливу на українські думи. Хоча твердження про вплив було досить поширеним, спеціальної студії, яка б підтвердила це явище, нема. Картина зв'язків найчастіше зводилася до переліку фрагментарних відомостей, запозичених з різних книжних джерел, про перебування сербів на українських землях у XVI-XVII вв., коли, відступаючи під натиском османів, серби тією чи іншою мірою брали участь у деяких історичних подіях східних слов'ян. Свідоцтва, що стосуються маловивченого питання українсько-сербських зв'язків цієї доби, становлять безумовний інтерес для подальшої розробки цієї проблеми, однак висновки, щодо ролі таких зв'язків у розвитку усної епіки на Україні, в поширенні окремих сюжетів, поетики дум тощо нерідко занадто категоричні[12]. В дусі ідей про слов'янську взаємність, під впливом теорії міграціонізму окремі науковці вважали, що на змісті, мелосі українських дум суттєво позначився вплив південнослов'янського епосу. Прихильники подібних тверджень шукали } знаходили «подібні і схожі явища» в українських та сербських народних піснях, що в результаті було певним внеском у справу порівняльного вивчення пісенності двох народів, проте інтерпретації цих аналогій далеко не завжди витримують критики.

М. Ф. Сумцов, наприклад, підтвердження тези про вплив знаходив у порівнянні схожих мотивів у думі про смерть козака-бандуриста і «пісні герцеговинській про хворого Йова і тамбуру». Автор, зокрема, звертав увагу на такі ситуації, як розставання героїв з улюбленим музичним інструментом, вболівання про його подальшу долю. Хоча дослідник і визнає загальну поширеність подібного мотиву в піснях ряду народів, відзначає національну своєрідність української думи, все ж таки він припускає можливість запозичення сюжету зі слов'янського півдня[13]. М. Халанський, проводячи в дусі теорії запозичень паралелі між образами Королевича Марка та Марка Пекельного, вважав, що останній виник у фольклорі південних слов'ян, звідки потрапив на Україну, знайшовши відображення в белетристиці XIX ст.[14].

У світлі теорії міграції з'явилося припущення про народ-посередник, через який здійснювалася циркуляція сюжетів і мотивів між південно-західними та східними слов'янами. Окремі дослідники, як Й. Первольф, В. Гільфердинг, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Дашкевич, М. Дринов, І. Франко, М. Колесса та інші висловлювали цікаве припущення, що подібну функцію могла здійснювати Україна[15]. Головними чинниками поширення сюжетів, в цілому носіями впливу вважалися сербські, взагалі південнослов'янські гуслярі. Підстави для таких тверджень вчені вбачали, зокрема, в деяких аналогіях між українськими кобзарями та сербськими гуслярами, на що вказував ще О. Бодянський, порівнюючи слов'янських народних виконавців з давньогрецькими рапсодами. А. С. Фамінцин, навпаки, вважав, що характер виконання пісень у слов'ян був ближчим до давньоримських традицій, посилаючись при цьому на спогади Юрія Крижанича, за яким хорвати і серби у XVII ст. виконували пісні під час учт, як це робили давні римляни [16].

Соціальне положення, тип народного співака в дореволюційній фольклористиці також визначався по-різному. Одні вчені, як О. Бодянський, спільне вбачали в тому, що в обох народів найчастіше виконавцями були сліпі мандрівні старці, інші, як М. Сумцов, навпаки, найбільш показовим вважали притаманний і сербам, і українцям тип «свободолюбивих войовничих музик»[17]. Теорія феодального походження епосу позначилася і на спробі знайти аналогії в становищі співців як придворних виконавців. Так, М. Сумцов, звертаючи увагу на хорватських пандурів, що перебували в ролі співаків-виконавців народних пісень привійську та дворі хорватського володаря XVIII ст. Тренка, припускав можливість, що в такій же функції перебували і бандуристи при дворах багатих козаків або ж безпосередньо у запорозькому війську. Вказуючи на схожість умов у виникненні і побутуванні пісень на Україні та в сербів і хорватів, дослідник приходив до висновку про значення спільності контексту для розповсюдження впливів[18]. А. С. Фамінцин допускав навіть можливість перебування сербських мандрівних співаків при дворах багатих козаків, що, на його думку, також могло призвести до проникнення елементів сербського епосу в український.

Крім сюжетів, дослідники вбачали сліди «впливу» в мелосі українського усно-поетичного епосу. За А. С. Фамінциним, це могло виявитися в ритміці дум, за М. Сумцовим - у наявності речитативу. М. Дашкевич взагалі ставив під сумнів оригінальність мелосу українських дум. Як і деякі інші автори, він припускав також, що бандура походить від південнослов'янської пандури. Гуслі, вважав М. Сумцов, також прийшли зі слов'янського півдня через Україну, на що, за його спостереженням, вказують, зокрема, епітети, притаманні лексиці півдня.

Доводячи тезу про південнослов'янський вплив, дослідники звертали увагу і на деякі інші факти, які могли б підтверджувати цю тезу. Так, в західноукраїнському фольклорі існує танок «гайдук», на що звернув увагу М. Дашкевич. Дещо пізніше це підтвердив І. Франко, конкретизуючи місце його побутування в XIX ст.- Буковину [19]. М. Халанський вказував на наявність у текстах окремих сербських пісень топонімів «Києво», «поле Києво», «Києво - висока планина»[20]. Чимало дослідників відзначали близькість сербохорватської та української мови, що також могло сприяти налагодженню взаємовпливів[21].

Концепція прямого впливу південнослов'янського епосу на український, зрозуміло, була не єдиною в дореволюційній фольклористиці, її заперечували чимало опонентів. Вчені, залучаючи й тих, які виступали прихильниками тези прямого впливу, водночас відзначали національну своєрідність інтерпретації спільних мотивів у думах. Ще Я. Головацький, котрий одним з перших в українській фольклористиці звернув увагу на спорідненість українського та сербського епосу, вказував на їх національну специфіку. М. Дашкевич, пояснюючи свій інтерес до концепції впливу лише як спробу пояснити деякі аналогії в усному епосі двох народів, підкреслював, що цей вплив, якщо і відбувався, не міг бути суттєвим для формування специфіки українських дум, котрі зростали на національному грунті.

Окремі науковці, як скажімо, М. Тершаковець, Є. Тимченко дотримувались інших поглядів. Вони заперечували можливість контактів і впливу південнослов'янського епосу на думи, вважаючи такі твердження безпідставними[22]. Серед критичних відгуків на теорію запозичення уваги заслуговують думки хорватського фольклориста Т. Маретича. Розглянувши праці прихильника цієї теорії М. Халанського, він висловив ряд критичних зауважень, зокрема щодо можливості прямих контактів між південними слов'янами та північчю Росії, де збереглися билини. Він також дотримувався думки, що спілкування могло здійснюватися «через народ, який своїм географічним розташуванням стояв між росіянами і південними слов'янами»[23]. Дискутуючи з М. Халанськнм щодо окремих образів, нібито запозичених з південнослов'янського фольклору, як скажімо, образ Кралевича Марка, трансформований, на думку Халанського, в Марка Пекельного, Т. Маретич звернув увагу на деякі спільні закони виникнення і побутування героїчного епосу в певних історичних умовах, відзначив, висловлюючись сучасними поняттями, роль історико-типологічного фактору в розвитку цього процесу.

Проблема порівняльного вивчення українського і сербохорватського усного епосу найвиразніше відбилася в розвідках І. Франка, який критично переосмислив основні тенденції в інтерпретації цього питання, вказав на перспективи його вивчення. Для українського письменника серби - «братній народ» і гаряче бажання вченого - якомога більше дізнатися про його життя, культуру, про які ми, за його спостереженням, майже нічого не знаємо (т. 26, с. 30). Стежачи за сербською періодикою І. Франко прагнув у першу чергу довідатися про життя простого народу, «сербського мужика, робітника чи хлібороба», і тому він особливу увагу приділяв фольклористичним працям, знав збірки Вука Караджича, інших збирачів, підтримував зв'язки з відомими південнослов'янськими славістами. Праці І. Франка говорять про його виняткову обізнаність у питаннях українсько-сербських фольклорних зв'язків, у тому числі й епосу. Вчений не випускав з поля зору жодної тогочасної публікації на цю тему, живо відгукуючись рецензіями чи спеціальними розвідками, які становлять вагомий внесок у розвиток зазначеної проблеми в українській славістиці.

Для І. Франка не було сумніву щодо спорідненості українських і сербських епічних пісень, котрі він, як відзначалося, називав спільно «думами». Характер культурно-історичних зв'язків між двома народами І. Франко визначав як творчий і називав «плюсом у культурній історії слов'янщини». На відміну від міграціоністів, І. Франко в основу порівняльного аналізу клав соціальні фактори. Критерієм спорідненості в нього були спільність умов створення епосу («боротьба за свою віру, волю й народність»), контекст виникнення пісень та їх функціонування («або під час самих походів у ворожий край, або по них»), ідейно-виховне значення традицій («як у Сербії, так і в нас тоті думи та пісні виховували нові покоління...») і т. ін.

Питання впливу південнослов'янського епосу на український І. Франко вважав відкритим. Він відзначав, що існуючих фактів про історичні зв'язки ще не достатньо для тверджень про прямі впливи, одноразово вчений не погоджувався з запереченням існуючих у минулому взаємозв'язків і можливих рефлексій цього процесу в усній пісенності. В цілому, як він підкреслював, що сліди та наслідки цих взаємин «треба ще шукати дорогою детального порівняння» (т. 26, с. 30). Вчений запропонував і деякі конкретні спроби розробки цієї проблеми.

І. Франко поділяв думку, висловлювану іншими вченими, що безпосередні українсько-сербські зв'язки могли налагодитися вже протягом XV-XVI ст., коли серби, відступаючи під натиском османів, пересувалися на слов'янський схід. Він припускав можливість перебування в ці часи на Україні «сербськохорватських колоністів, вояків, гайдуків, музиків та співаків (ними ж занесений до нас, може бути, і музичний інструмент бандура», т. 26, с. 30-31). Вітаючи будь-які наукові зусилля, що проливали б світло на цю проблему, «особливо для темної доби XV-XVII вв.», І. Франко визнавав, що в сучасній йому науці, на жаль, зібрано ще недостатньо фактів для відповіді на питання: чи відбився (і в якій мірі) вплив сербських юнацьких пісень на українських думах?

Свого часу ще Я. Головацький висловив думку про більшу схожість ліричної поезії, аніж епосу українців і сербів. До цієї тези близький у своїх спостереженнях і Франко. В українському фольклорі, особливо західного регіону, він виявляє низку ліричних пісень, що, на його думку, мають південнослов'янське походження. «Можна було б знайти і більше таких запозик,- підсумовує автор,- і тоді показати, що сербський вплив, коли й відбився на нашій народній творчості, то відбився справді на п і с н я х (розрядка автора.-П. Є.), творах, уложених для співу, а далеко менше на думах» (т. 26, с. 33).

Серед пісень, які, за спостереженням Франка, могли бути запозиченими з південнослов'янських джерел і трансформованими в український фольклор, дослідник називає твори на такі теми: зради жінки, замурування дівчини живцем, батько продає дочку турчинові, теща у полоні зятя, ридання полонянок, татарські напади на село та інші, в яких замість турків, як це відбувається в південнослов'янських сюжетах, виступають татари. На підтвердження своїх думок I. Франко, як і М. Драгоманов, вказує на аналогічні мотиви у збірках В. Караджича, інших південнослов'янських збирачів.

Національну приналежність пісень І. Франко визначав перш за все на основі подібності того або іншого сюжету з певними мотивами, відомими йому з південнослов'янських джерел. При цьому він звертав увагу на те, що деякі українські записи мали ознаку, як ті, що записані з вуст «чоловіка з-за Дунаю». За його припущенням, такі пісні могли «натякати на сербських та болгарських співаків, які приносили до нашого краю свої пісні й політичні новини» (т. 42, с. 144). На українському грунті ці та інші сюжети, вважав дослідник, вдягалися в національні шати і ставали складовою частиною місцевого фольклорного репертуару. Не тільки сюжети, але і самі пісні могли бути зразком творчості українського складача, який, за думкою І. Франка, нерідко мав перед собою сербські пісні, створюючи за їхніми взірцями власні пісні.

Один з прикладів подібного процесу автор простежує під час аналізу пісні «Іван та Мар'яна». Розглянувши п'ять варіантів пісні про невірну жінку і розплату чоловіка за зраду, Франко відзначає, що подібний сюжет не типовий для українського фольклору, тому цю пісню, що «заховалася на Покутті між Прутом і Черемошем», могли занести «з південнослов'янських країв захожі співаки, про яких гостювання в нашім краї маємо немало писаних свідоцтв із XVI та XVII вв.» (т. 42, с. 63). Як і М. Драгоманов, який з приводу деяких сюжетів зазначав, що українська дійсність «не виявляє таких умов, серед яких мусили постати подібні пісні»[24], І. Франко також ряд пісенних творів (як, скажімо, «Брат продає сестру турчинові» та ін.) вважав запозиченими, оскільки «не маємо ніяких слідів, щоб у нас батьки продавали дочок туркам» (т. 42, с. 85). Таким чином, у визначенні походження окремих пісень дослідники керувалися критерієм відповідності обставинам народного життя України XV-XVI вв. або ж наступних століть і на основі порівнянь з південнослов'янськими джерелами відносили їх до запозичень. Припускаючи можливість подібного процесу, необхідно відзначити, що народна пісня не є прямим відображенням конкретних фактів народної дійсності. Важливим є і фактор типологічної спільності, який слід враховувати при порівняльному вивченні епосу.

Проблема українсько-сербських фольклорних зв'язків не обмежувалася в українській славістиці з'ясуванням можливих впливів. Вже в 30-х рр. XIX ст. в науці намітився головний напрям дослідження - від виявлення аналогій до визначення національної своєрідності сербського та українського епосу, при чому велика увага, крім контексту, приділялася питанням порівняльної поетики. О. Бодянський у своїй дисертації 1837 р. відзначив цілу низку елементів, які потребують порівняльного розгляду. Це, за його термінологією, склад, хід, мова, звороти, вирази, порівняння, картини тощо. Крім того, вчений звернув увагу на «спосіб виникнення, поширення, збереження, виконання і т. д.» пісень двох народів[25]. Багатьох дослідників, як вже згадувалось, особливо цікавив ритмічний склад епосу. Якщо окремі автори припускали можливість впливу сербської епічної ритміки на українську, то І. Франко вважав, що в основі української та сербської пісні лежить спільний коломийковий ритм (він це помітив, перебуваючи 1894 р. у Бєлграді, де чув сербські пісні) [26]. Відзначаючи наявність розміру української пісні в сербській, І. Франко водночас вказував, що можна говорити і про зворотне явище наявності розміру сербської епіки в українській, вважаючи це явищем не випадковим і закликаючи дошукуватися його джерел. Підтвердженням того, що проблема порівняльного вивчення поетики сербських та українських пісень була досить актуальною, можуть бути і праці О. Потебні, який, хоча спеціально цим питанням не займався, залишив чимало цінних спостережень для подальшого вивчення епічної поетики слов'ян[27].

Щодо розбіжностей в епічній структурі, це питання, як вже відзначалося, також привертало увагу вчених. О. Бодянський, характеризуючи сербську юнацьку пісню як героїчну, протиставляв їй драматизм української думи, що відповідно мусило позначитися і на поетиці. Юнацькі пісні, вважав дослідник, за своєю будовою дуже прості, але разом з тим різкі, сповнені раптовими, неочікуваними зворотами; в них мало піднесенних почуттів, проте чимало витончених образів. Однак думам вони, за О. Бодянським, поступаються силою, драматизмом, розмаїттям поетичних картин, оскільки в сербських піснях панує розповідна форма, а не зображальна, як це переважає в думах. Тому, підсумовує О. Бодянський, юнацькі пісні більш схожі з одою, героїадою, а українські думи позначені драматизмом [28].

І. Франко також звертав увагу на розбіжність у формі, способі обробки предмету. В першу чергу він це помічав у неоднаковості складу і вірша - його урівноваженість у сербській пісні і велика свобода ритму в думі[29]. Причини того, що ритмічній структурі «козацьких дум» притаманні стрімкі переходи, чого не спостерігається в «сербських думах», Франко намагався знайти в особливостях національного темпераменту, «способі складання», умовах виникнення пісень. Хоча його міркування щодо відносно мирних умов створення сербського епосу і натомість бурхливого контексту виникнення дум не витримує критики, оскільки історія сербського народу відповідного періоду аж ніяк не мирна, а навпаки, досить близька характеру того періоду, в який могли виникати думи, Франко тим самим ще раз звернув увагу на досить важливий етап у висвітленні проблеми- співставлення історичного контексту XVI-XVII вв. у історії двох народів[30].

Студії та розвідки І. Франка, як і інших вчених (тут представлено далеко не всі судження і імена), засвідчують, що проблема українсько-сербських фольклорних зв'язків була надзвичайно актуальною в дореволюційній фольклористиці. Але, хоч інтерес до цієї теми був посиленим, на жаль, він так і не реалізувався в фундаментальному дослідженні. Одне з головних питань, яке особливо цікавило вчених,- співвідношення і можливості взаємовпливів у народному епосі - так і не знайшло відповіді, і тому слушним залишається зауваження В. Гнатюка, котрий, ніби резюмуючи результати наявних на той час шукань у цій галузі, підсумовував: «Щодо впливу сербських народних пісень на наші і навпаки, то тут трудно тепер сказати щось рішуче... Поки одначе не проведено порівняльної студії на сю тему і не виказано того впливу виразно, проте такі гіпотези належить приймати обережно»[31]. Безумовним є і той факт, що дореволюційною фольклористикою нагромаджено значний фактичний матеріал, що є важливою базою для подальшого висвітлення цього питання, яке привертало увагу і радянських вчених, що однак потребує окремого висвітлення.

Факт існування давніх історико-культурних українсько-сербських зв'язків, на які неодноразово звертали увагу дослідники, безумовний, але сам по собі він ще не дає відповіді на питання специфіки усного епосу двох народів. Важливим етапом у вивченні цієї проблеми є необхідність простеження історичного процесу, особливо XVI-XVII вв., як контексту функціонування фольклорної творчості. Таке зіставлення історичних умов створення усного епосу в двох народів було б важливим фоном для порівняльного вивчення поетики українських дум і юнацьких пісень південних слов'ян, як складової частини проблеми дослідження епічної поетики слов'ян. Запорукою для здійснення цього завдання є підготовка джерелознавчої бази, і тому сьогодні з особливою гостротою відчувається необхідність академічного видання українського народного епосу як важливої частини загальнослов'янського епічного фонду.

Вагомим вкладом у його створення була діяльність видатного сербського вченого Вука Караджича, який своїми записами відкрив світу одну з вершин духовної культури слов'ян - епічну поезію сербів і хорватів. Збірки Караджича надихали і надихають вчених на необхідність порівняння цієї поезії з іншим вершинним проявом слов'янської народної творчості - українськими думами. Наукова спадщина талановитого сербського вченого, яскравого представника слов'янської фольклористики XIX ст. і сьогодні становить цінне джерело для вирішення актуальних проблем сучасної науки [32].

1. Франка І. Українська пісня в Сербії // Зібр. творів в 50 томах.-К,., 1981.- Т. 32.- С. 7. (Далі посилання на це видання подаємо в тексті).
2. Див.: Шумада Н. С. Спільні риси болгарської та української епічної пісенності // Исследования в честь на академик Михаил Арнаудов. - София, 1970; Гуць М. В. Сербохорватська народна пісня на Україні.- К., 1966.- 205 с.
3. Див.: Сухобрус Г. С. Роль українських славістів першої половини XIX ст. у розвитку міжслов'янських фольклористичних зв'язків // Філологічний збірник-К., 1958- с. 289.
4. Див.: Пашченко Јевг, Рашковић С. Украјинци и српска народна песма. // Преводна књижевност: Сборник радова II Београдских сусрета преводиоца.- Београд, 1978- с. 174-181.
5. «Великий сербський епос, без сумніву, найвеличніший між усіма, які утворила фантазія слов'янських народів»,- стверджував, зокрема, І, Франко (т. 26, с. 52).
6. Так, він, зокрема, писав: «Але нічиї героїчні чи епічні пісні так не схожі між собою..., як пісні давніх і нових греків і слов'ян, особливо слов'ян подунайських (сербів) і південно-руських (русинів або малоросіян)».-Бодянский О. О народной поэзии славянских племен.-М., 1837.- с. 106.
7. «Думу «Косово поле» я скоріше всього назвав би «Іліадою» сербів. І справді, в слов'янській історії годі найти величнішого предмета для епосу, як битва на Косовім полі. Свобідний лицарський народ, независне царство, слава і сила і початок розцвітаючої просвіти,-все гине-пропадає...» (т. 26, с. 54-55).
8. Проводячи спеціальне порівняння, зазначає: «Число співставлень можна було б збільшити з залученням збірників В. Караджича та інших численних збірників сербохорватських пісень, але і наведених достатньо, щоб прийняти висновок про близьку племінну спорідненність «Слова...» з південнослов'янським епосом» // Киевская старина, 1893, № 7.- с. 88.
9. Ягич В. О славянской народной поэзии // Славянский ежегодник, 1878.- с. 246.
10. Див.: Пащенко Є. М. Юрій Крижанич і народна культура. // Нар. творчість та етнографія, 1983, № 6.- с. 46-52.
11. Див.: Мишанич С. В. Порівняльне вивчення епосу українського та південнослов'янського народів // Нар. творчість та етнографія,-1974,-№ 4.- с. 24-37.
12. Так, М. Халанський, зокрема, відзначав: «Чимало історичних, побутових і народнопоетичних даних є міцною підставою вірогідному припущенню про рух усно-поетичного матеріалу з південно-слов'янських країн до руського півдня і сходу. Козацтво малоруське і великоруське, дніпровське і донське було, без сумніву, вдячним середовищем для слов'янської взаємності на цьому грунті» // Халанский М. Южнославянские сказания о смерти Марка Кралевича.- СПб, 1904.- с. 8. До його думки близький і М. Дашкевич: «Завдяки зазначеним зносинам південної Русі з південно-слов'янським світом і проникненню південних слов'ян в середовище малоруського козацтва, відкривалася дорога впливу югослов'янської поезії на епос дум» // Дашкєпич Н. Несколько слов общений Южной Руси с югославянами в литовскопольский период ее истории, между прочим - в думах.- Изборник Киевский.-К., 1904- с. 127-128.
13. Сумцов Н. Культурные переживания // Киевская старина..-1889.-№ 26- с. 647.
14. Халанский М. Южно-славянские песни о смерти Марка Кралевича.- СПб, 1904- с. 78.
15. Див.: Рильський М. Т., Сухобрус Г. С., Юзвенко В. А., Захаржевська В. О. Українські думи і епос слов'янських народів-К„ 1963- с. 8.
16. Фаминцын А. С. Домра и сродные эй музыкальные инструменты русского народа.- СПб, 1891- С. 142.
17. Сумцов Н. Культурные переживания // Киевская старина.-1889.-№ 26.- С. 642.
18. «Якщо схожі історичні події породжували схожі наслідки, то не менш вірне положення, що можливість впливу зумовлюється схожістю культурних умов, і пандури могли в силу цього положення здійснити вплив на південноруське козацтво, передусім запорожців»,- стверджував М. Сумцов.- Там же.-С. 642.
19. Див.: Вінок пісней малоруських. Перемишль, 1906-С. 19-22.
20. Халанский М. Малорусская дума про Байду // Повесть. - Харьков, 1908. - С. 27.
21. Старицький М., наприклад, стверджував: «Українська мова найбільш здатна для передачі епічного типу цих дум» // Сербські народні думи і пісні.- К., 1876- С. 2.
22. Тимченко Є. До питання про стосунок українських дум до південнослов'янського епосу // Записки УНТ в Києві, 1908, № 11- с. 239-247.
23. Маретић, Т. Књижевна обзнана // Рад ЈАЗУ СXXXII- с. 17.
24. Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа.- К., 1883.- Киев. Т. 1.- с. 306.
25. Бодянский О. О народной поэзии славянских племен.-М., 1837.- с. 106.
26. Показово, що такі думки виникли у Франка, коли він ознайомився з книжками Караджича: «Що коломийковий розмір знаходиться в сербських народних піснях, се я знав і давніше із збірок В. Караджича. Се зрештою, натурально, бож коломийки се, беручи ритмічно, та сама сербська юнацька пісня, тільки розширена в першій половині вірша одною чотирискладною стопою» (т. 32, с. 17).
27. Потебня А. А. Объяснение малорусских и сродных народних песен.- Варшава, 1883-1887-Т. 1-2.
28. Бодянский О. О народной поззии славянских племен.-С. 113.
29. «Сам тон нашої думи часто міняється, нагло переходить із тужного, сумного в жартівливий, а то й їдко насмішливий, чого в сербських думах ніколи не стрічаємо» (т. 26, с. 59).
30. Так, І. Франко вважав, що «козацькі думи складалися на більшій часті в козацьких куренях, де кипіло ненастанно воївне життя, де рідко й чутка доходила про тихий спокій життя родинного, лицарям тут ніколи було убирати свої думи у гладку форму, ніколи було подумати о однолитнім тоні... А тим часом сербські юнаки після війни звичайно вертали до своїх осель, де, помимо тяжкого турецького гніту рідко коли заходив шум війни, і тут, серед родинного життя... творилися і творяться й досі пишні співи про давню славу, про теперішню боротьбу» (т. 26, с. 59).
31. Гнатюк В. Зносини українців із сербами.-Львів, 1906.- с. 19.
32. Зібрання творів В. С. Караджича буде опубліковано у 40 томах. // Програм обележавања 200-годишњице рођења Вука Стефановића Караџића.-Београд, 1987.- с. 9.