“У моїх книжках все вигадане і все справжнє"

З відомим сербським письменником Александром Гаталіцею розмовляє Алла Татаренко

 – Питання перше, наївне. Як стають письменником?

– Перше питання зовсім не наївне, навпаки – воно дуже серйозне. Оскільки не існує офіційних шкіл для письменників, як-от існують школи для піаністів, акторів, навіть для драматургів, письменники створюють себе, засвоюючи передовсім загальну культуру, а потім майже завжди поступаючи на факультети, де вивчається історія літератури. Нарешті, здобувши дипломи й постажувавшись в якомусь з літературних часописів, майбутні письменники, по суті, залишаються без опіки. Вони засвоїли дещо з техніки, але це – трагічно мало і зовсім недостатньо для того, щоби стати професійним письменником. Тому вони починають десь після двадцяти п`яти років вивчати техніку писання самотужки, вчитися від старших колег та майстрів. І в цей період або стають письменниками, або назавжди зазнають поразки. Звичайно, набагато більше тих, хто ніколи так і не стане письмеником: чи тому, що багато хто так ніколи і не навчиться цього ремесла, чи тому, що фатально узалежниться від манери якогось літературного авторитету, в якого вчилися. Мені з сьогоднішньої перспективи видається, що пройти поміж тими “Сциллою” та “Харибдою" майже неможливо, і я сам собі дивуюся, як то я взагалі зробився письменником.

– Що Вас більше надихає: життя чи література?

– Мене надихає це поєднання: життя-література. Знаєте, я зі студентських років – великий поборник Едмунда Гуссерля та його геніальної констатації, що світ – не такий, яким є насправді, а такий, яким ми його бачимо. Література – дивовижне дзеркало дійсності. Уявімо, що дійсність можна розділити на складові частини. Письменство, несумнівно, імітує оту реальність і життя навколо нас, але воно так завзято вносить зміни в її частини, що це часами нагадує сон, а інколи – кошмар. Данило Кіш говорив про письменників, що вони – нереалізовані вбивці, і що кожен письменник ішов би вулицею і вбивав, якби не мав можливості цілий день замість справжніх людей вбивати протагоністів своїх творів. Я би погодився з цією констатацією і додав, що література – найбільший провізоріум і чистилище для нудної, сірої та сухої дійсності. У цій неймовірній імпровізації створюються, без сумніву, нові світи, і кожного літератора можна впізнати за його “приватним” світом, який він вибудовує у кожній своїй книзі.

– Яку роль відіграє музика у Вашому житті та творчості?

– О, це традиційне питання сербських і, як я тепер бачу, українських журналістів. Я – музичний письменник або ж письменник музичної фрази. Я з самого початку обрав не джаз, не поп, а класичну музику. Один старший за мене приятель сказав мені, коли я був іще молодим: “Ніколи не признавайся, які письменники вплинули на тебе, бо тебе негайно віднесуть до якогось клану. Коли журналісти наполегливо намагатимуться довідатись, хто мав на тебе вплив, завжди говори: “Кіш, а також Павич і Пекич”. Я достатньо серйозно поставився до його поради, лише трошки змінив відповідь. І тому на такі питання до сьогоднішнього дня відповідаю, що на мене найсильніше вплинули Бетховен, Чайковський та Дебюссі. Бетховен навчив мене композиції та архітектоніки, Чайковський спрямував до патетичних почуттів, а Дебюссі навчив малювати словами. Що ж стосується ролі музики в моєму житті – це фактично не для преси. Я дуже прив`язаний до музики, і маю певний тип великої музичної пам`яті. Пам`ятаю звуки сотень творів, симфоній, балетів, сонат, і коли я їх не слухаю, починаю сам для себе, у повній тиші, наспівувати подумки якусь улюблену мелодію. Таке трапляється, на моє здивування, і сьогодні: я чую всі звуки складних композицій, таких як твори Ігоря Стравінського або Гектора Берліоза, і в голові у мене “відбувається” точно визначене, відоме мені виконання.

– Постмодерністський письменник найчастіше пише від першої особи. Наскільки фіктивним є у Вашому випадку оте оповідачеве “я”, або чи стоїть (і в якій мірі) за якимось Вашим героєм сам автор?

– Відповіддю на це питання є дуже серйозне “ні” і ще серйозніше “так”. Кожен письменник вбудовує все своє життя у свої твори, але таким чином, щоби це ні в якому випадку не було помітно. А знаєте, чому необроблене життя не може увійти у книжки? Тому що література тоді нагадувала би щоденники, спогади та записи. Письменство – це мистецтво, і його треба відділити від дилетантського погляду на речі. Недостатньо мати яскраві життєві враження, щоби стати письменником, недостатньо пройти табори. Тому я можу сказати, що у моїй літературі все вигадане і все справжнє. Частим мотивом у моїх книжках є, наприклад, мати. Хтось би зробив з цього висновок, що я був дуже прив`язаний до своєї матері, яку втратив ще у десятирічному віці, і це було би дуже вірно, але ще більше – невірно. Моя покійна мати, входячи до моїх книжок, знімає з себе усе, залишає всі свої риси, або, краще сказати, роздає їх героїням-матерям з моїх творів, отже, вона з`являється у цілісності, але такою, яку при цьому не можна впізнати.

– Для кого Ви пишете? Як, на Вашу думку, виглядає ідеальний читач Ваших книжок?

– Я пишу, як це не парадоксально, не для себе, не для читачів, а для системи. Коли я починаю писати якусь книжку, я визначаю її поле дії, тон, в якому вона буде написана, форму речень, які в ній використовуватимуться, і все це має нагадувати закриту скриньку або добре відрегульований автомобільний двигун. Я не віддав до друку жодної книжки, аж поки її, як я це називаю, добряче не закрив. Наприклад, пишучи “Століття”, я мав створити сто одну оповідь на кожний рік ХХ сторіччя. Це означало, що я мусив написати сто один початок, таку ж кількість зав`язок, перипетій та поворотів сюжету. Деякі оповідання одразу самі “закрилися”, але деякі залишилися подертими, як старі шмати. Я намагався, Бог мені свідок, кожне з них полатати, кожному з них допомогти, але деяким допомогти було просто неможливо, бо їхня архітектоніка просто хилилася на один бік і завалювалася на моїх очах. Пригадую, як я майже цілий тиждень наполягав на чудовій оповіді про прихід диявола до одного готичного будинку з коричневої цегли у Будапешті. Все було добре і належним чином зроблено, але оповідання завалювалося. Я не міг повірити, що не зможу його зцементувати, зробив аж п`ять версій, щоби після п`ятої з важким серцем залишити його.

– Що Ви любите читати? Чи існують книжки, які би Ви вельми охоче “привласнили”, якби це було можливо?

– О, так! Існує багато книжок, на обкладинках яких я би написав: “Як жаль, що це написав не я”. Є вони серед творів сербської літератури, є серед творів сучасної світової літератури. Мені, скажімо, є близькими центрально-європейські письменники міжвоєнного двадцятиріччя і всі їхні послідовники. Це значить, що я би привласнив майже всі книжки Кафки, Музіля, Шульца, Манна, а також сучасних письменників, таких як Будзатті, Баріко або Табукі. І тому ставлення до колег у мене двозначне. Мені подобається фраза одного відомого піаніста, якого звали Леопольд Годовський. Годовський говорив, що він на концерти інших піаністів не ходить, бо якщо вони грають погано, це його злостить, а якщо добре – тоді він ревнує. Можливо, і про мене можна було би сказати щось подібне. Скажімо, той невеликий фрагмент творчості Андруховича, який я бачив, вже примушує мене ревнувати, але все ж таки в певному жартівливому сенсі.

– Чим є для Вас, автора “Століття”, ХХ століття? Як народилася ідея створити таку книжку?

- Мої найкращі ідеї виникали влітку. Літо – час моєї найбільшої активності, і чим воно тепліше – тим більшою є моя продуктивність. “Століття” я придумав, купаючись у дитячому басейні моєї доньки. Я вискочив з басейну і сказав “Еврика”, як Архімед. Тієї ж осені я почав писати і одразу пошкодував, що у тому доньчиному басейні не дивився просто на дерева і небо, не думаючи ні про що. Я зрозумів, що це пекельна праця – написати сто одне оповідання, але ще більшою карою є стільки ж разів починати писати. Але перверзійна сила ХХ століття тримала мене, щоби я залишився і витримав. Зрештою, це моє століття, і цілком очевидно, що скільки б я не прожив у ХХІ сторіччі, я залишуся письменником ХХ століття. Тому я схильний вибачити деякі речі “своєму” сторіччю і констатувати, що історіографія, напевно, ще встановить, що це було найцікавіше і наймогутніше століття в історії людства. Ніколи ще не здійснювалося стільки злочинів, як у минулому столітті, але й ніколи ще не розвивалися так свободи. Нарешті, не треба також забувати про дитя минулого сторіччя: науку. Вона у моєму столітті зробила могутні кроки вперед у вивченні всесвіту, людини, природи й минулого. Це звершення, які ніколи не забудуться.

– Де Ви бачите своє місце у сучасній сербській літературі? Як оцінюєте її актуальний момент?

– Це важке питання для людини, якій лише 38 років. Звичайно, я на боці тих письменників, які плекали в нашій літературі поетичну лінію. При всьому моєму захопленні Андричем та Пекичем, я не є їхнім послідовником. Гадаю, що найбільше “приємних розмов” я мав все ж таки із Кішем. Мені здається, що я успадкував дуже багато з його прийомів, які відчуваю своїми. І я цього не приховую, тому що це називається традиція. Традиція спрямувала мене, щоби я виходив з певних пунктів, а не мусив починати все з початку, і я вдячний отій сербській літературній традиції. Що ж стосується самого сучасного моменту, сербська література знаходиться на певному роздорожжі. Література у Сербії, як і в інших центрально-європейських країнах, мала дуже велике значення. Зрозуміло, чому. За її посередництвом можна було сказати щось проти режиму Тіто і соціалізму, який ми мали. Ця спокуслива можливість щось сказати і факт, що література мала дуже багато читачів, привабили і багатьох справжніх митців, які розвинулись у самобутніх творців, не маючи при цьому наміру тільки критикувати за допомогою літератури навколишню дійсність. Пізніше вони виросли у наших найбільших письменників. Сьогодні ситуація цілком інакша. І сербська, так само як і болгарська або угорська, література втрачає читачів, бо сказати правду про існуючий стан речей можна і у незалеженій пресі, і на телебаченні. Для літератури це означає втрату певного кола зацікавлених споживачів, але в той самий час є знаком того, що вона зможе тепер повернутися до свого основного призначення, а саме бути художньою. Тому я гадаю, що у майбутньому і у Сербії книжки видаватимуть тільки вибрані письменники, а не численні й різні, як сьогодні.

– Чого Ви очікуєте від літератури нового століття? Чого чекаєте від себе?

– Я не знаю, чого мені чекати – ні від себе, ні від літератури. Мені здається, що сьогоднішній момент є дуже цікавим і непередбачувальним. Європейці поділяються на тих, хто би хотів зберегти душу і тих, хто її вже подарував новим технологіям та машинам. Люди, однак, набагато складніші істоти. Я знаю багатьох, які займаються комп`ютерами, і яких я при цьому вважаю великими митцями. Знаю багатьох, які клянуться традицією, а не мають ані крихти оригінальності. Така ситуація в усій Європі. Група впливових людей, передовсім у Великобританії, Франції та Німеччині, виступає за “нове мистецтво”. Це мистецтво нових технологій, мистецтво у пошуках досконалості. Його плодами є переважно холодні артистичні витвори без душі та натхнення. З іншого боку, майже у всіх країнах колишньої центральної та східної Європи впливові митці перебувають у пошуках мистецтва ідей, вогню та мистецтва історії. Ці антиподи максимум за десять років мають стати єдиною державою, об`єднаною Європою, і одним мистецьким ринком. Ні перші, ні другі не бажають відмовитись від своїх переконань, і це або дасть Європі поштовх для руху вперед, або повністю її знищить. І хоча хтось може сказати, ніби мистецтво у новому столітті вже не таке важливе, це насправді не так, бо вона психологічно підтримує людину і пропонує їй відповідь на просте питання: “Хто я такий”.